Художньо-документальна повість



Сторінка11/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

СОКІЛ У ПІДНЕБЕССІ
Василь Хмелюк знав, що Сокіл ще й досі літає в небі України. Не довелося хлопцеві його бачити, однак щодня, щогодини, щомиті він відчував його присутність. Українські повстанці терпіли поневіряння, голод і холод, стікали кров'ю в боях з ворогами, але трималися з останніх сил, бо знали, що Головний Командир УПА живе, працює, віддає накази. Більш нічого про нього не знали, бо не мали права знати.

- «Тарас Чупринка» родом з Львівщини, але де саме народився, в якому році... Він, мабуть, і зараз переховується десь на Галичині або в Карпатах, - казали підпільники.

- А для чого нам щось більшого знати? Конспірація на те й існує, щоб ми нічого не знали. Менше знаєш - міцніше спиш і довше живеш.

- Та все ж я всупереч конспірації знаю, що справжнє ім'я Головного командира Роман Шухевич. Йому напевно, років сорок чи близько того, одружений, двоє дітей...

- А ти закрий рота, бо муха влетить! Розпатякався! - гримнув хтось на язикатого.

- Та я що... Я тільки між своїми...

Хлопці шуміли, махали руками, зацитькували говоруна. Василь теж махав обома руками, проте й сам не раз думав про цього видатного чоловіка. Буваючи часто на вишколах і засіданнях Проводу, він чув, що генерал-хорунжий «Чупринка» спілкується з обмеженим колом довірених людей. Його охорона складається з небагатьох відданих осіб. З одним із охоронців «Тараса Чупринки» Василь зустрівся при виконанні особливо відповідального завдання. Цілісінький день ішов дощ. Хлопці сиділи в лісі і, накрившись спільною плащ-палаткою, відкривали один одному свої душі.

- Моє псевдо «Роман», справжнє ім'я Любомир, прізвище Полюга. Народився в патріотичній сім'ї. Закінчив гімназію. Згодом навчався у Львівському медінституті. Доля звела мене з «Чупринкою» декілька літ назад.

- Розкажи мені про нього.

- Не маю права. Проте про його дитинство та юність можу дещо розповісти, адже це не військова таємниця. Народився він у Львові в родині повітового судді. Закінчив гімназію. Був членом «Пласту». Служив у польській армії. Член ОУН від початку заснування Коновальцем цієї організації. Навчався у Львівській політехніці і ще десь за кордоном, а де саме - забув! Політв'язень Берези Картузької... Ну й досить! Більше тобі не треба знати.

- Я чув, що він був виконавцем атентату на польського куратора Собінського. А ще був членом штабу Карпатської Січі...

- Якщо знаєш, то мовчи. Це військова людина. Полювали на нього поляки, німці і більшовики полюють. Ох, як полюють! Обіцяють великі гроші за його голову. А я його охороняю...

Хлопці замовкли, щільніше притулилися спинами один до одного, щоб хоч трохи зігрітися.

- Ллє, як з відра, - зітхнув «Хміль». - Хоч би до вечора розпогодилось. Нам цей дощисько ні до чого.

- Дурниці! Все, що Бог дає - все до кращого. Дійдемо, куди треба, і слідів не залишимо. Дощ змиє... Ми ж не з цукру, не розкиснемо.

- Нинішній день якийсь довгий. Набридло сидіти. Розкажи мені, друже, щось іще про командира. Яка він людина?

- Не знаю, що й казати. Велика це людина. Ватаг. Сокіл у піднебессі! Високоосвічений, інтелігентний, мудрий, виимогливий і... добрий. При найважчих умовах вранці та ввечері знаходить час для молитви. А ще працьовитий... Повіриш, що коли його зв'язкові на відході, він сам картоплю чистить, сам варить і нас годує. Не цурається найчорнішої роботи. Допомагав криївку будувати... Копав яму, виносив землю... Але найголовніше - відданий нашій визвольній ідеї. Після того, як загинуло більшість повстанських командирів, Головний Провід наполягав, щоб він емігрував за кордон. Усе було готове для відходу: потрібні документи, надійні зв'язки, безпечний перехід кордону... А він відмовився! Категорично! «Не залишу я, - каже, - своєї рідної землі, своєї України і хлопців своїх. Буду з ними до кінця!» Командири його поважають. На засіданнях і нарадах зустрічають стійкою «струнко», звітують також виструнчившись. Звертаються просто: «Друже командире». Але найбільше мій шеф дбає про рядове стрілецтво. В першу чергу турбується, щоб повстанці були ситі, зігріті, добре озброєні. Всіма старшинськими вишколами керує особисто. Одне слово - батько...

- Я чув, що він має всього три зв'язкові. Це ж мало! – перервав мову Полюги Хмелюк.

- Ну, не три, а чотири... Імен не скажу!*

- А ти що робиш?

- Що треба, те й роблю.

- Все ж таки...

- Я вже сказав, що охороняю... При потребі шукаю нову «хату». Не так давно супроводжував до лікаря. До речі, командира лікує мій вуйко Лотович, - не втримався від похвальби Любомир. - У 1946 році їздив я в Чорнобиль із завданням викрасти з дитячого будинку дітей командира - Юрка та Марійку.

- Викрав?

- Ні. Коли доїхав, то їх там уже не було.

- А дружина де?

- Де, де... У в'язниці! Не знаєш, де наші сестри і дружини? - Василь закашлявся. Цей кашель мучив його вже півроку. Потрібно було б зробити рентген, та хлопець попив якісь пігулки і на кашель махнув рукою.

- Давно кашляєш?

- Давно.

- Може, сухоти?

- Може... Багато наших хлопців захворіли на цю паскудну хворобу. Не дивно. Живемо в сирих неопалюваних криївках. А харчування яке? Ось тобі й сухоти, і тиф... Головнокомандувач нібито старається, але..

- Так, він старається, але щороку стає все важче й важче. Командир і сам хворіє. Правда, не можу стверджувати, на яку хворобу. Кажуть, ніби також на туберкульоз. Та я гадаю, що в нього хворе серце. Я ж учився на лікаря, та не довчився, пішов у підпілля.

Василь також чув, що командир УПА «Тарас Чупринка» хворий. Люди казали, що він лікувався в Криму під чужим прізвищем. І треба ж так ризикнути! Чудеса в решеті! Головний Командир Української Повстанської Армії перебуває на лікуванні в Криму під самісіньким носом у кадебешників, а вони нічого не бачать і не знають. Чекісти ніби й хитрі, та дурні. Полюють за командиром на заході, а він у той час в санаторії по профспілковій путівці. Дійсно, що сокіл у піднебессі! Коли Василь Хмелюк потрапив у пастку, сокіл Шухевич все ще ширяв над Україною. Ходили чутки, що й Любомира Полюгу схопили карателі у вересні сорок сьомого року, а Головний Командир УПА був на волі. Нехай охороняють його святі янголи. Нехай убереже Бог від кайданів і в'язничної камери. Нехай Сокіл стане Беркутом, щоб вороги не змогли добратися до вершини, на якій він звив гніздо. І хоч Василь ніколи не бачив Романа Шухевича навіть на світлині, він часто в уяві змальовував образ командира. Середнього зросту, худорлявий, з військовою виправкою, з проникливим поглядом сірих очей. Завжди в цивільному, без відзнак і регалій, хоч Головна Визвольна Рада нагородила його Золотим Хрестом Бойової Заслуги і возвела в чин генерал-хорунжого. Василь був переконаний, що прийде час, Україна стане вільною, і український народ присвоїть цій видатній людині звання Героя України.

А Степан Бандера... Його не один раз бачив Василь на портретах і щиро його поважав. Знав, що відтоді, як восени сорок першого року нацисти заарештували провідника української нації і запроторили його в концтабір «Заксенгаузен», він ні разу не приїжджав на Україну. Проте його ідеї витають над рідною землею. Степан Бандера - прапор національно - визвольної боротьби за Українську Соборну Самостійну державу. Степан Бандера - це символ Волі та Слави українського народу.

Гордість розпирала груди вязня, засудженого до страти, адже доля сподобила його мати таких провідників, командирів та бойових побратимів. Йому не жаль свого молодого життя. Йому нічого не жаль. Жаль тільки, що Україна не змогла скинути більшовицьке ярмо.

----------------------------------



Використано матеріал з книги Петра Дужого «Роман Шухевич - політик, воїн, громадянин» (1998 р.), Львів; з книги Любомира Полюги «Шляхами спогадів» (2003 р.), Львів-Київ.

Загинув Роман Шухевич від рук червоних карателів 5 березня 1950 р. в селі Білогорща поблизу Львова. У 2007 році Указом Президента йому було присвоєне звання Героя України.

* Зв'язкові Романа Шухевича: Галина Дидик - «Анна», «Молочарка». Катерина 3арицька - «Маня», «Монета». Марта Пашківська – «Мартуня». Ольга Ільків - «Роксоляна». Дарія Гусяк.

***
КРИВАВІ СПАЛАХИ НА СОНЦІ


Ніколи Василь Хмелюк не жалкував, що став воїном Української Повстанської Армії. Адже саме тут хлопець зустрів мудрих, відважних людей, лицарів-звитяжців, справжніх патріотів України. Про кожного провідника, командира, рядового стрільця можна було б написати цікаву книжку. Майже всі, кого «Хміль» зустрічав у підпіллі, були непересічними особистостями з яскравим характером, темпераментом, талантом.

От хоч би й Ніл Хасевич. Щаслива зірка звела Василя з повстанським художником у криївці на одному з поліських хуторів. То був невисокий на зріст, лисіючий чоловік, з великими пронизливими очима. Замість лівої ноги - дерев'яний протез. Досі Василь не знав, хто він, звідкіля, чим у підпіллі займається. Але ж очі! Крізь них прозирали інтелект, порядність, глибока думка, і Василь відразу всім серцем потягнувся до незнайомця. Якби ж він тільки знав, хто потиснув йому руку тієї дощової осінньої ночі в тісному й сирому підземеллі!

- Слава Україні!

- Героям слава!

- Будемо знайомитись?

- Будемо, - пронизливі очі дивилися доброзичливо.

- «Хміль»

- «Бей-Зот».

- Дивно! Ви... татарин?

- Найчистокровніший на світі українець. А ви?

- Я теж. Селянський син. Псевдо у вас якесь не наше, - знітився «Хміль».

- Таке дали... Раніше я був «Гнатом», «Матвієм», а тепер - «Бей-Зот».

Тієї ночі два повстанці пили в криївці чай з гілок вишні та малини. Розповідали один одному про своє життя. Василь здивовано розглядав стіл, завалений дерев’яними дощечками, папером, фарбами.

- Перепрошую... Ви - художник?

- Здається, що так, - засміявся по-дитячому весело. - Графік, ілюстратор, кераміст, ткач, вишивальник... Як то кажуть в народі: «І швець, і жнець, і на дуді грець».

Він знову засміявся так безпосередньо й щиро, що Василь відчув до цього чоловіка безмежну прихильність, мов до рідного брата.

Осінні ночі довгі, і ці двоє розмовляли до самісінького ранку, забувши про все і про всіх на світі.

- Народився я на Костопільщині в селі Дюксин. Батько був і дяком, і священиком, тобто дуже побожною людиною. Коли я був ще малий, сталося так, що на залізничному переїзді поблизу Оржева сполохані коні понесли воза. Моя мама загинула, а я втратив ліву ногу. Залишився батько вдівцем. Сам виховував трьох синів: Федора, мене й Анатолія. Був я дуже беручкий до науки. Закінчив гімназію, вчився в Житомирській духовній семінарії. Жили ми бідно. Професура здивовано витріщила очі, коли сільський хлопчина з дерев'яною ногою, з палицею в руках приїхав вступати у Варшавську Академію мистецтв.

Ніл закашлявся, погладив долонею лисину, прикрутив гніт у лампі. Потім зітхнув, заплющив очі і надовго замовк. Здалося Василеві, що він спить. Проте цікавість не давала спокою, і хлопець легенько торкнувся руки оповідача.

- І що? Прийняли вас?

- Аякже, прийняли! Оцінили мої здібності, ще й кращим учнем зробили. Студіював я ткацтво і кераміку, але графіка захоплювала мене найбільше. Одне слово, мистецтвом я був зачарований. Студенти називали мене одержимим, учителі пророкували велике майбутнє, радили продовжити мистецькі студії в Італії... Я ж опинився тут, як бачите, - і він вказав на вкриті пліснявою стіни криївки.

- Як же так сталося? Навіщо ви...

- Навіщо? Навіщо... На той час я був одержимий не тільки мистецтвом, а й ідеєю визволення України з-під польського ярма. Вернувся в село. Вчителював у місцевій школі, співав у церковному хорі, малював і вишивав ікони. Аж тут погризлися між собою дві міжнародні акули - Гітлер і Сталін. Почалася війна. Прийшли німці. Великий вплив справив на мене оунівець Григорій Рубака зі своєю газетою «Самостійність». Незабаром з-за кордону прибув до Рівного письменник Улас Самчук, налагодив видавництво часопису «Волинь». Тут я остаточно зрозумів, що моя доля - боротися за Самостійну Соборну Україну. У квітні сорок третього року я долучився до українського підпілля. Тут і донині… А ти, друже, нічого мені не приніс? Я просив...

- Та приніс! Приніс три пляшки чорної туші і ще щось у коробочці. Думав, що це для друкарні, а вийшло, що спеціально для вас. Покажіть, чим ви займаєтесь!

- Покажу. Тільки давай домовимось говорити один одному «ти».

- Якось воно не випадає... Не смію я...

- Дурниці! Ми ж обидва повстанці, побратими, так би мовити. Я навіть до Бога звертаюся на «Ти». А от чортам кажу «ви». Бог - один, чортів - багато.

Він знову засміявся своїм неповторно привабливим сміхом, підійшов до столу і покликав Василя:

- Іди сюди! Хотів побачити? Дивись!

Те, що Василь побачив, вразило до глибини душі.

- Оціни, друже... Моя гордість - дереворити «Слава Україні - Героям слава!» Ще ось «Ми стали волі на сторожі», «За Українську Соборну Самостійну Державу»...

Василь мовчав, ніби язик проковтнув. Він уперше почув слово «дереворит», але соромився запитати, що воно означає.

- Чого мовчиш? Подобається? - допитувавсь художник.

- Дуже! - тільки й спромігся промовити хлопець.

- Це ще не все. Ось портрети Дмитра Клячківського, Романа Шухевича, Степана Бандери...

Ці імена Василь Хмелюк знав добре і прискіпливо приглядався до кожної рисочки їхніх облич.

- Клячківського раз бачив... Здалеку... Ні, ще зблизька на засіданні Проводу. Наче живий! Феноменально! Степана Бандеру бачив багато разів на портретах. А ось Романа Шухевича - ніде не довелось. Як ви їх... Ну, теє... Як малювали? З натури?

- Оце вже ні. Мав честь з ними зустрічатися ще під час науки у Варшаві. Малював ці портрети трохи по пам'яті, трохи зі світлин.

- А вони мають такі портрети?

- Повинні мати. Я передав їм копії, оригінали залишив собі. Проте певності, що вони одержали, нема. Такі часи... А ось ціла серія моїх робіт, яку я назвав «Воля народам - воля людині». Маю ще два альбоми малюнків, яким дав назву «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА».

Василь заціпенів надовго. Кожен малюнок розглядав по два-три рази. Ось повстанці зі зброєю в руках серед лісу... Ось повстанці на відпочинку... Ось запряжені в плуг колгоспники орють ниву, а комуняка періщить їх по спинах батогом...

- Невже ви один усе це намалювали? Невже ця гірка правда народилася в бункері? - дивувався хлопець. - Аж не віриться!

- А ти повір, друже. Повір. Уся повстанська символіка, всі нагороди та військові регалії, навіть повстанські гроші - це праця моїх рук, - і він показав ці руки з напрочуд гарними, довгими, як у піаніста, пальцями, забрудненими тушшю і фарбами.

- Ви - геній! - спантеличено вигукнув Василь.

- Ну, ну! Загнув ти сильно, юначе! - засміявся художник, поклавши Василеві долоню на плече. - Можливо, я не геніальний, але почути таку похвалу приємно. Сумні мої картини, як доля українського народу. Проте був час, коли я ілюстрував гумористичні журнали «Хрін» та «Український перець». Виходило смішно і добре.

«Хміль» відірвав зачарований погляд від мистецьких скарбів на столі, заглянув у вічі незвичайному жителю звичайної повстанської криївки.

- Вам не можна тут залишатися, друже! Ми не маємо права ризикувати вашим життям. Ви нам потрібні в майбутньому. Я зустрінуся з «Дубовим»... Я клопотатимусь...

- Облиш! - перебив його мову Ніл Хасевич. - Сто разів командування пропонувало мені емігрувати за кордон. Я відмовився. Буду з своїм народом до кінця. Навіть у щоденнику записав...

Він зняв з полички якийсь зошит, пошукав написане.

- Слухай! «Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не підозрюють, що така боротьба взагалі можлива...»

Ці слова повстанського художника Ніла Хасевича закарбувалися в пам'яті Василя на віки-вічні. Доля ніколи більше не звела цих двох людей, які тієї ночі розмовляли до самісінького ранку. Наступного вечора вони розпрощалися назавжди.

- Я мушу йти, - зі щирим жалем сказав Василь. - А ви... Як вам тут одному без охорони?

- Чому без охорони? Маю двох вірних побратимів, яким повністю довіряю. Так випало, що один з них зараз у шпиталі лікує дитячу хворобу - кір, а другого я послав дістати папір, що «ватманом» називається. Без цього паперу вся робота зупинилась.

Вони тепло розпрощались і їх дороги розійшлися в різні боки. До Василя доходили чутки, що в 1946 році схопили і засудили Федора Хасевича, рідного брата художника. Потім хлопець дізнався, що Ніла Хасевича обрали членом крайового і центрального Проводу УГВР. Люди розповідали, що кадебешники вчинили шалене полювання на загадково-невловимого «Бей-Зота». Не дізнався Василь тільки обставин загибелі Ніла Хасевича, бо його, повстанського чотового «Хмеля», уже не було на світі: чекісти розстріляли його в підземеллях Луцького військового трибуналу.

А Ніл Хасевич загинув 4 березня 1952 року в схроні садиби Лавріна Стацюка в селі Сухівці на Рівненщині. Оточені з усіх боків червоними катами, «Бей-Зот» і два його охоронці обірвали життя останніми кулями. Вони не зрадили присязі, живими не здались у руки окупантів. До останнього стукоту серця...

Було повстанському художникові на той час сорок сім років, як і Тарасові Шевченку, а пробув він у підпіллі майже десять літ. Очевидці казали, що того трагічного дня на небі спостерігалося небачене досі явище - криваві спалахи на сонці.

-------------------------------

Матеріал взято з біографії Ніла Хасевича і з документального фільму режисера Михайла Ткачука «Здобути або не бути».

***
ГОЛОС ОДИНОКОЇ ЗІРКИ


Через щілину в «барабані», який ззовні закривав тюремне вікно, було видно одиноку зірку на клаптику темного неба. Василь жадібно дивився на дорогу нічну гостю, не відводячи погляду і навіть не кліпаючи очима.

- Зірко! Зіронько ясна! Стрітенська свічечко на Божому престолі! Усміхнися до мене сяйвом своїм, заговори голосом моєї коханої дівчини!

І зірка заговорила:

- «Хмелику», любий! Так, це я, душа твоєї невінчаної дружини. Я знаю, що тобі самотньо й тужно, от і прилинула, щоб побачитися з тобою, розрадити щирим словом.

- Ти - «Орися»? Спрвді, ти - моя «Орися»? Але мені казали...

- Що мене вбили? Правду казали, Васильку. Вірніше, ми з «Катериною» самі покінчили з життям, коли чекісти розкрили місцезнаходження криївки «Дубового» в Гіркій Полонці. Разом з нами пішла з цього світу ще одна невинна душа – наша господиня...

- А командир «Дубовий»?

- Його на цю пору з нами не було. Він зустрічався в умовному місці з представниками Головного Штабу.

- Хто вас видав?

- «Антон».

- «Антон»? Не може бути! Я довіряв йому, як собі. Такий хлопець…

- Отакий хлопець... Видав дві криївки: одну порожню в лісі, а другу - нашу.

- Не віриться! Я навіть знав родину «Антона», його справжнє прізвище Сметана, а родом він з села Полонки. Може, я помиляюсь?

- Ні, «Хмелику». Це справді так. Він був провідником Луцького району і водночас забезпечував продуктами харчування осередок командира «Дубового». Тільки «Антон» і «Дем’ян» знали все... «Антон» щиро поважав командира «Дубового», а з «Катериною» у нього відбувалися часті суперечки. От він собі й подумав, що життя двох повстанок - це не така вже велика втрата. Головне, щоб не вбили командира.

- От негідник! Як він міг?

- Його катували, «Хмелику». Його катували...

- Але ж і мене катували. Підвішували вниз головою, били залізними прутами по п’ятах, заганяли голки під нігті, пропускали електричний струм. Але ж катюги не зломили мене! Я не взяв гріха на душу, не видав нікого.

- Я знаю, Васильку. Моя душа під час тортур була поруч з тобою. Вона ридала від болю, благала Господа Бога, щоб ти витримав.

- Однак мене розстріляють, а той продажний «Антон» купив собі волю ціною крові друзів. Ціною твоєї крові, «Орисю»...

- Не купив він волі, йому дали двадцять п’ять років таборів суворого режиму. Хіба в таборах ГУЛАГу є життя? Там страшні муки... А ми з тобою, любий, зустрінемось на небесах. Ми заслужили бути біля престолу Господнього. Ми з тобою поклали молоді голови за волю рідного народу. Ми - святі!

- Ми - святі... Ми - святі. Святі!!! Дякую тобі, зіронько, що втішила мене. Я йтиму на страту з високо піднятою головою. Розкажи мені, зіронько, всі обставини вашої загибелі.

- Ну, ти ж знаєш, Васильку, тих господарів у Гіркій Полонці, де була криївка. Ти був там... Та схованка мала б давно провалитися. Рятувало ситуацію те, що влада не підозрювала бідняцьку сім'ю у співпраці з бандерівцями. До того ж господар одним із перших вступив до колгоспу. Та й село близенько від обласного центру. До Луцька рукою подати. От енкаведисти й думати не могли... Вони ніколи не знайшли б нас, якби не зрада.

- Твоя правда, «Орисю». Зрада... Зрада... Яке огидне слово! Я пам'ятаю те село і тих господарів, де була криївка «Дубового». Вхід у криївку з горища... Потім униз по драбині... Так?

- Так, «Хмелику». В коморі була подвійна стіна, а в тій порожнині стояла драбина. Собака на подвір'ї радісно гавкотів, коли наш господар приходив з роботи. Ми знали, що він помиється, повечеряє і обов'язково спуститься до нас у бункер. Розкаже про новини в селі та в довколишніх селах. Доповість про вилазки енкаведе, про облави, засідки... «Ні мої односельці, ні колгоспна влада не визнають мене за людину, - казав цей добрий чоловік. - Єдине місце, де мене розуміють і цінують - оцей схрон попід хатою. Бувало, підходжу до гурту селян, а вони й замовкають, насторожено зиркають в мій бік. Гадають: раз бідняк та ще й колгоспник, то обов'язково буде вислуговуватись перед совєтами. Га-га! А ви, багачі, умники-розумники, заведіть до себе на подвір'я, покажіть, чи під вашою хатою є криївка, де переховується найголовніший повстанський командир Волині!»

- Ти краще розкажи мені, «Орисю», про «Дубового».

- Кажу ж тобі, що його на той час не було в бункері. Про це знав «Антон». Наш орел ще й досі літає у волинському небі. Зізнаюся, Василю, що я таємно обожнювала його. Обожнювала і боялась... Кохала я тебе, тільки тебе! А «Дубовий»... Там і сила, і розум, і ерудиція. А ще вродливий який! Хвиляста смоляна чуприна, карі очі, як блискавки, білозуба усмішка з-під чорного вусу... Військова виправка... Голос командирський, а сміх, наче мідний дзвін. Начитаний... Дві власні великі бібліотеки... А його дружина «Катерина» стала моєю вірною подругою. Пам'ятаєш її?

- Пригадую. Красуня...

- Красуня! Я полюбила її, мов рідну сестру. І не за красу, а за велике щедре серце, за патріотизм. Та й вродою її часто милувалася, що там гріха таїти. «Катерина» старша від мене. Було їй, мабуть, років двадцять шість. Синьоока білявка, середнього зросту, з гарною, мовби вирізьбленою, фігурою. Ясно-золотисті коси викладала на голові короною. Ну, чисто тобі королева! Глянеш на неї, важко й уявити, що ця тендітна жінка з янгольським голосом не раз дивилася смерті у вічі. Коли тільки почала формуватися Українська Повстанська Армія, вона добровільно зголосилася стати медсестрою, пройшовши санітарний вишкіл. Брала участь майже в усіх боях Південної Військової Округи, якою командував «Еней». Була красунею, тож не дивно, що небавом вийшла заміж за сотника УПА. Чоловіка вбили у сутичці з «червоною мітлою» ще у 1944 році. Того ж таки року в бою з енкаведистськими спец військами загинув командир «Еней». Вірніше, його важко поранили, а він, щоб не бути нікому тягарем, застрелився з пістоля на руках у побратимів. З того часу «Катерина» не розлучалася з автоматом, хоча зазвичай жінки-повстанки озброєні лише пістолями. «Катерина» часто бувала в боях, а коли верталася в бункер, то відразу милась, одягалась у вишиту блузочку, коротку спідничку, взувала туфельки на високих каблуках. Любила підпудритись, напарфумитись... Одного разу сказала мені, якщо смерть заскочить її в бункері, то вона обов’язково переодягнеться в усе чисте...

- А «Дубовий»... Навіщо одружився? За характером він зовсім інший!

- Отож бо і є. Ти що фізики не вчив у школі, Васильку? Різнорідні тіла взаємно притягуються. От і притягнулись… Командир не пестив свою дружину, не ніжив. Був з нею суворіший, аніж з іншими підлеглими. Посилав на виконання найважливіших, найнебезпечніших завдань. А того фатального дня, Васильку...

Зірка жалібно моргнула, і на мить хлопець випустив її з поля зору. Злякався, аж мороз сипнув поза плечі.

- Куди ж ти, зіронько? Не кидай мене! Ти ще про все не розповіла. Вернись! - він став навколішки, підняв до стелі руки.

- Я тут, любий! Я тут! Того дня загін кадебістів несподівано з'явився в селі і відразу ж попрямував до хати, де був наш бункер. Нікого ні про що не питали. Відразу полізли на горище. Привезли з собою загорнутого в плащ «Антона». Господиня нас ще встигла повідомити про небезпеку Ми з «Катериною» зрозуміли, що всьому кінець.* Потрібно було знищити архів «Дубового». Ми облили нафтою папери і запалили. Відкривши вхід, чекісти заштовхали в бункер господиню: «Скажи, щоб здавались живими!» Ми не здались! Пролунало три постріли, і все стихло. Прощавай, Василю!

Зірка затремтіла і згасла.


------------------------------



Сюжет запозичено з «Літопису УПА», том 28.

* Дружина командира «Дубового» загинула в криївці села Гірка Полонка у 1949році.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка