Художньо-документальна повість



Сторінка12/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

НА СКРИЖАЛЯХ

СЛАВИ І ГАНЬБИ
Слухайте, слухайте, стіни в камері смертників, голос в’язня, засудженого до страти! Слухайте і запам'ятовуйте імена катів українського народу. Вони знищили безліч людських життів. Кожен десятий з них - житель Волині. Он тільки в одному прилуцькому селі Заборолі жертвами фашистсько-комуністичного терору впало 260 чоловік, а населення в цьому селі - всього 1200 осіб, включаючи малолітніх дітей і людей старечого віку. Ось і порахуйте страшний відсоток, люди добрі. Це лише кількість убитих. А кількість репресованих і не порахувати. Відомі села, котрі вщент знищені катюгами українського народу, вони перестали існувати на карті України.

Ох, якби-ж то Василь Хмелюк міг вирватися на волю з в’язниці хоч би на один-єдиний день! Він власною кров'ю написав би на рідній Волинській землі прізвища енкаведистських карателів і місцевих продажних сексотів, які вбивали, грабували, саджали в тюрми, вивозили на Сибір корінне населення, що з діда-прадіда проживало на своїй, Богом даній землі. Жили собі селяни тихо й мирно, орали, сіяли, жнивували, годували хлібом не тільки Україну, а й Росію і навіть Європу. Не йшли вони війною під Берлін, Варшаву. Москву, не зазіхали на чужі території, нікого ніколи не поневолювали. Вони лише боронили свою прабатьківську землю, захищали родини від окупантів. Цілі століття українці були рабами, от і захотілося їм волі, захотілося їм мати свою незалежну державу. Це ж природньо, що раб хоче волі. Але волелюбців чужинці-рабовласники катували, убивали, гнобили. Надто вже родючі українські землі, надто працьовитий український народ. Отже, слухайте, тюремні мури, голос в'язня, засудженого до страти. Слухайте і запам'ятовуйте імена своїх катів! Василь Хмелюк їх пам’ятає. Він ніколи не забуде тих, хто вивіз на Сибір його батьків, хто позбавив життя братів і друзів.

- Профатілов... Клятий Профатілов, першиий секретар Волинського обкому партії, облесний і підлий вислужник Сталіна, Хрущова, Кагановича, Строкача... Ага, ще Удахін! Отой Удахін, котрий керував усіма облавами, створював провокації з метою знищення загонів УПА на Волині.

Василь від шепоту перейшов на високі ноти. Називав прізвища червоних комісарів у повний голос. Нехай чують не тільки тюремні мури, а й наглядачі за дверима і конвойні на вишках та всі арештанти в камерах.

- Слухайте всі! Є ще полковник Сидоров, офіцери КДБ Сапожніков, Сержантов, Суровегін, Тарасов, Іларіонов, Голотін, Мінєєв... Усі вони росіяни, проте наводять порядки чомусь не на своїй землі, а на Україні. Чекіст Чурін прибув сюди аж з Уралу. Чекіста Кузнецова принесла нечиста сила на Волинь з Пітера. Тарасов - начальник Торчинського КДБ. Мінєєв - начальник КДБ Заболотівського району... Рожков - головний кат Турійського району... Так! Але ще були чекісти з українськими прізвищами! Сіробаба - перший секретар Луцького райкому партії... Підполковник Киричук... Секретар партбюро Павло Левчук... Начальник КДБ в Любешові Євген Невмивака... Ці то вже гнояки на тілі рідного народу, яничари, перевертні, виродки! Забули, чиї вони діти, з якого роду-племені, навіть материнську мову забули!

Василь важко зітхнув. Пекуча сльоза покотилася по впалій, неголеній щоці.

- А наші волиняни?! - з болючим надривом звернувся Хмелюк знову до мурів. - Ганьба! Гріх! Прокляття! Люди кажуть, що повії продають за гроші своє тіло, і за це їх зневажають. Та знайшлися чоловіки, мої земляки, котрі за безцінь продали червоним дияволам свої душі. От хоч би голова колгоспу села Княгінінок Григорій Сікора, або селянин Кушаба з цього ж таки села... А Микола Олещук з села Ізова Володимир-Волинського району за «большиє заслуґі перед совєцкой властью» перетворився з малограмотного селюка, що й розписатися не вмів, на офіцера КДБ. Отой то вже без сорому продавав не тільки людей, а власну честь і гідність. Була ще вчителька - комсомолка Валентина Амосова з села Полонки, був перебіжчик з УПА Огородник та комсомолець Василь Кошарук із села Скулин Ковельського району... О Боже! Як їх багато!

Василь запам'ятав ще назавжди командира яструбків Михайла Тарасюка з села Синового, запроданця Лабанюка з села Буцина, Гната й Антона Кравчуків, Дем'яна Сиротюка і Василя Зеленюка з села Крушинець, Миколу Велемчука з села Бірки Любешівського району...

Українонько, рідна матінко наша! Споконвіку ти народжувала героїв, якими пишається наш народ. Навіщо ж ти народила на світ ще й зрадників? Усі повстанські криївки були розкриті внаслідок доносів. От хоч би й Ващук, який здав «Коса»...

Адже всім відомо, що зрадників не поважає ніхто. Отож і кадебісти використали цих «Іуд», а потім нишком-тишком знищили їх. Туди їм і дорога! Проте, може, хтось і залишився з них живий і безбідно десь коптить смородом небо, лякаючись ночами власної тіні. Та є ще Божий суд, від якого запроданці нікуди не заховаються. Всі вони отримають заслужену кару за свої злочини.

Василь говорив, а мури слухали. Вони мали вуха. Чули вони, як повстанець-смертник заспівав свою улюблену пісню:

Забудь мене, моя матусю,

Забудь мене, що я твій син.

Як був малий, то ти гляділа,

А як підріс, кати взяли.

Не мала сили боронити,

Не мала сили, бо стара.

Кати злетіли, мов ті круки,

І закували юнака...

Хлопець співав, а з очей спливали сльози.



Хоч мене ріжте, хоч катуйте,

Та я вам правди не скажу,

За своїх вірних побратимів

Я навіть голову зложу...

- Ой хлопці, хлопці! Дорогі мої друзі! Не знаю ваших справжніх імен. Зараз я називатиму підпільні псевда, а ви, мури, слухайте і запам'ятовуйте! Колись ця забудова, де зараз тюрма, була святим монастирем. Тут проводились щоденні служби Божі, возносились щирі молитви до Господа нашого Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці. Прийшли червоні безбожники, які називали себе «освободітєлямі», перетворили монастир у в’язницю. Скільки в цих мурах пролито сліз! І не тільки сліз, а й людської крові. 23 червня 1941 року більшовицькі катюги розстріляли тут без слідства й суду чотири тисячі волинян, вірних синів України. Це лише в одному Луцьку... Жах!

Та Василь Хмелюк вірив, що колись замість в’язниці знову постане монастир, і ці сирі мури назвуть імена своїх героїв і своїх катів.

Тільки за останні роки доля звела Василя Хмелюка з «Савкою» і «Ганом», що діяли в Торчині, Затурцях, Локачах. А яким сміливим і невловимим був «Неситий»! Зустрічався Василь на повстанських стежках з «Верховинцем», котрий наводив страх на кадебістів у Новоставі, Рокинях, Гнідаві. Його вірними й надійними друзями були «Осика», «Чорний», «Залісний», «Сеник», «Сибірний», «Ярий», «Явір»... Відважна зв'язкова Ніна Смочук двічі рятувала «Хмеля» від смерті. А Марія Климчук із села Скулина, дружина «Орла»... Вона наводила зв'язки з головпоштамтом, діставала папір і шрифт для друкарень, а коли потрібно, брала в руки автомат. А «Кос»? Це ж Андрій Михалевич із села Замшани Ратнівського району, де загинув усім відомий сотник «Соловейко» зі своїми хлопцями. Якийсь священик про цього сотника пісню склав: «Ой, у лісі на полянці стояли повстанці...» Друг «Ярий» - це не хто інший, як Іван Сементух із села Облапи. Пилип Бондарук під псевдом «Остап» діяв зі своїми хлопцями на теренах сіл Забороль-Баїв-Богушівка-Боголюби... Та хіба їх перерахуєш?

В’язень-смертник говорив і плакав, а тюремні мури слухали. Все ж таки вони мали вуха. Коли минула ніч, і ранок першим сонячним промінчиком зазирнув через невеликий отвір у «барабані», Василь побачив, що на ниточці теліпається згорнутий в трубочку папірець.

«Невже записка?» - зрадів Василь. Він підстрибнув, але ухопитися за ґрати не зміг. Змушений був залізти на верхні нари, знову стрибати, аж доки захопив двома пальцями бажану паперову трубочку.

-Ай справді записочка! Ха-ха! Дивина!

Коли розгортав папірець, руки від нетерплячки трусилися: «Друже «Хмелю», тримайся! Ми з тобою своїми помислами і серцями. Не біда, що ми помремо, зате вічно житиме Україна. Дівчата».

Василь напружував пам’ять, але не зміг вирахувати, з якого поверху і з якої камери спустилося це надзвичайно приємне послання. Може, з неба? Які ж бо мужні наші дівчата!

Ну і що ж, як прийдеться умерти

У похідній шинелі в лісах?

Ми у вічі сміємося смерті,

Бо вмирати прийдеться лиш раз.

За потоптану честь України,

За поганьблену землю святу

Ми йдемо, щоб. підняти з руїни

Українську державу нову!*

Василь Хмелюк уже не плакав. Він співав і дивився на сонячний промінь, що пробився крізь ґрати. На серці стало легко й радісно. Він думав про весняні сади в цвіту, про стиглі пшеничні колоски на полі, про дівчат, які в тяжкий для нього час знайшли спосіб розрадити смертника. Василь був переконаний, що без дівчат Українська Повстанська Армія не змогла б існувати. Це ж дівчата ходили в розвідку, були зв'язковими, перев'язували й лікували рани, шили одяг, прали й латали білизну, пекли хліб, готували їжу... А ще вони зігрівали повстанців своєю любов’ю, добрим словом і щирою молитвою. Українські жінки народжували від українських повстанців дітей...

Василь Хмелюк твердо вірив, що його ім’я та імена його побратимів нащадки викарбують на скрижалях Слави, а імена катів і зрадників - на скрижалях Ганьби.

------------------------------------



Усі вищеперелічені прізвища взято з книги «Останні постріли», авторами якої були начальник КДБ Удахін і журналіст Шафета.

* Пісні народні.

***
ВОВЧА ЯМА


Про останній день на волі Василь Хмелюк не хоче згадувати. Якесь безглуздя... Затуманила хлопцеві голову диявольська мара. В багатьох боях його кулі оминали, безліч облав перебув - і завжди уникав арешту. А на Різдво 1950 року потрапив у вовчу яму. Здавалося, що він, такий досвідчений та обережний, здаля небезпеку носом чує, а тут - на тобі! Навіть опору не чинив і пістоля не притулив до скроні. Обох братів схоронив, кохану дівчину втратив. За волю України полягли вірні побратими, які ділили з ним останній шматок хліба, радість перемог і біль поразок. Волинська земля рясно полита їхньою молодою кров'ю. Не дожили вони, не доспівали, не докохали. Відмучились... Загинули, як герої, не зрадивши присязі.

Василь також не боявся смерті, ніколи про неї не думав. Тієї різдвяної фатальної ночі вони з юним повстанцем «Блискавкою» вечеряли в закинутій серед непрохідних лісів і мочарів лісничівці. Ласували кутею, колядували:



Ой, із-за гори, із-за вершини

Ми колядники із України.

Прийшли до хати, стали питати

Чи вдома, вдома Божая Мати,

Чи вдома, вдома Йосип старенький.

Чи вдома, вдома Ісус маленький?

Ой ти, Ісусе, Ти Божий Сину,

Ми Тебе просим за Україну,

За Україну, за її волю.

За честь, за славу, за кращу долю.

За нашу церкву для всіх єдину,

Ми Тебе просим, о Божий Сину!

Разом з повстанцями колядували господиня з господарем і їхня донечка Оксанка. «Блискавка» заливався соловейком, йому баритоном підтягував Василь. Не знав чотовий, що це остання у його житті колядка. В хаті було тепло, спокійно, затишно. Одначе в душу чомусь закрадалася тривога.

- Вийду надвір. Подивлюся, послухаю, - сказав Василь, насуваючи на голову шапку.

- Чого там ходити? - схопився з лавки «Блискавка». – До цієї хижки по глибоких снігах навіть вовки не забредуть, не те, щоб люди.

- Хлопець правду каже, - посміхнувся господар. - За останні роки тут була облава лише раз. Нікого не застали...

- Та все ж таки чекісти раз тут були? Дорогу сюди знають?

- Може, знають, а може, й забули. Облава була давно, влітку, але щоб зимою... Не думаю.

- Сьогодні Різдво. Кадебісти на всі релігійні свята планують облави. Знають антихристи, що повстанці - віруючі люди, і не можуть стриматись, щоб за святковим столом не поколядувати.

- Будьте спокійні. До нас вони не доберуться. А для хижих звірів я викопав аж три вовчі ями. Позавчора один вовчисько потрапив...

Посідали знову за стіл, попоїли тушкованої капусти з пшоном і грибами, почали колядувати:



Дивная новина нині Україна

Зустрічає Тебе, Боже, в кайданах єдина.

Ой Ти, Божий Сину, заступник єдиний,

Чи побачим на престолі вільну Україну?

Вони ще не закінчили співати, як на подвір'ї загавкали собаки. І не те, щоб загавкали, а завили, заскавучали.

- Вовки! - сказав лісник і зняв зі стіни мисливську рушницю.

В цю мить поблизу хати пролунав постріл. Потам другий, третій... Собаки заверещали, захарчали й затихли.

- Чекісти! - пересохлими вустами прошепотів «Хміль» і схопив у руки «фінку».

- Тікайте, хлопці! Тікайте! У мене сім’я! - простогнав господар. - Ніч темна... Тримайтеся південного заходу, там - села. Прорветесь!

Василь не пам’ятає, як вибіг з хати. Чув тільки, як за ним гупають чиїсь чоботи. Пробіг з півкілометра й озирнувся.

- Хто тут? Стій! Стріляю!

- Не стріляйте, друже чотар. Це я, «Блискавка». Давайте зупинимось, визначимось, куди нам іти. Ми відірвалися... Встигли... Погоні нема... Чуєте? Навіть не стріляють.

Дійсно, навкруги стояла тиша, тільки дерева шуміли під вітром.

- Чудеса! - полегшено видихнув Василь. - Може, там нікого й не було?

- Не було, кажете? Але ж хтось стріляв.

- Почулось.

- Ні, не почулось.

- А ми не стіймо. Ходімо далі! Біжімо швидко, бо мороз кусає за голі вуха, залазить під сорочку. Шапка й кожух залишилися в лісничівці. Добре, що автомат зі мною.

- А мені в останню мить чиясь куфайка підвернулась, - похвалився хлопчина.

- Пощастило тобі. Але куди ж його йти? – забідкався Василь.

- Ходіть за мною. Я цей ліс, як своїх п'ять пальців, знаю. Ще малим я тут облазив усі нетрі, ходив по гриби, по чорниці й суниці...

«Подивись на нього! На вигляд таке недолуге, шмаркате хлоп'я, а насправді хитре й кмітливе!» - подумав Василь. Він без ніяких застережень довірив йому своє життя.

- Біжімо! Хутчій! Хутчій! Щоб день не застав нас у лісі, бо доведеться й днювати отутечки. Ну й змерз я! Останній дух з грудей мороз витискає. Нехай йому грець!

Вони бігли, провалюючись у сніг, падали, вставали і знову бігли.

- Швидше! Швидше! Вже недалеко село! - підганяв хлопець.

Світало, коли «Блискавка» постукав у вікна старенької хати. Всередині хтось заворушився й затих. Хлопчина затарабанив голосніше.

- Дядьку Архипе, відчиніть! Це я, Уласів Микола! Невже не впізнали? Пустіть у хату, дядьку Архипе! Замерзаємо!

За дверима знову хтось заворушився, лайнувся, кашлянув. Довго вовтузився в сінях, брязкотів ключами. Нарешті двері відчинилися. На порозі стояв дебелий вусатий чолов’яга, зодягнений у довгий кожух.

- Хто тут? А-а! Це ти, Никольцю? - лагідно промовив чолов'яга. - Ні, ні! В хату не пущу. Корова отелилася, ото я теля в хату забрав, щоб не замерзло. Ходімо в схрон. Правда, там уже є люди. Нічого, потиснитесь...

- Які люди? Хто вони, дядьку? Знаєте їх?

- Одного знаю. Це Гнат, синок кривої Химки. А всі решта - чужі, нетутешні.

На одну мить у Василя здригнулося серце. Ніколи він, багатолітній підпільник і досвідчений конспіратор, не довірявся незнайомим людям. А тут... Потрібно було піти. Але в селі світало, а Василь від холоду перетворювавсь на крижинку. Нестерпно захотілося зігрітись, роззутись, напитися гарячого чаю. Про небезпеку він чомусь не думав. Мов заворожений, пішов за дядьком Архипом, сам відкрив ляду, спустився в підземелля. На нього війнуло цигарковим димом, самогонним перегаром, почулася російська лайка «ядрьона вош» і «мать твою...» Повстанець відразу зрозумів, що він потрапив у «вовчу яму». Проте було вже пізно. Над головою гупнула ляда, значить, виходу нема.

А де ж «Блискавка»? Дивно! Хлопець залишився нагорі. Невже господар спеціально відправив одного Василя на пожирання вовкулакам? Не може бути! Говорив так приязно, погодився дати прихисток без зайвих питань... Що ж тепер робити? Зусиллям волі «Хміль» розігнав дрижаки, сміливо попрямував у западню.

- Христос народився! - видушив з горла святкове вітання.

- Славімо його! - відповіли в криївці.

Їх було п'ятеро. Хлопці, як хлопці. Всі молоді, вродливі, усміхнені. Тільки українські повстанці не вживали алкоголю, не матюгалися, тим більше по-російськи. А ці…

- О! Соколик прилетів! - скривив рота один з них і перший потиснув Василеві руку. - Познайомимось? Колись назвав мене піп Гнатом. А тебе ж як?

- Давно було... Забув... Хрестин своїх не пам’ятаю.

- Звідки прийшов? Здалека?

- З неба впав.

- Не хитри! Бачу, що чужак. Ніколи раніше тебе не зустрічав.

«Що їм таке сказати, аби повірили? Що збрехати? - гризла думка. - Буду мовчати. Кажуть люди, що мовчання - золото».

- Я все вам розкажу, хлопці, тільки трохи зігріюся. Язик примерз до піднебіння. Дайте гарячого чаю!

- Чаю нема, а ось самогоночка є. Хильнеш? Зброю постав у куток та сідай до столу.

Василь вагався недовго.

- Давайте!

Він помітив, що всі незнайомці одягнені в повстанські однострої, з тризубами на ґудзиках і кашкетах. Цей факт ще більше його насторожив. «Це ж псевдобандерівці! Кадебістські спецзагонівці! Я потрапив у пастку!» - сяйнула страшна здогадка. Аж зараз йому стало по-справжньому страшно. Він - один, їх - п'ятеро. Автомат стоїть у кутку, а гранати нема. Ох, як вона зараз потрібна, ріднесенька! Потягнув би за чеку... Бах! - і нема ні його, ні цих проклятих перевертнів. Бач, як базікають по-українськи! Зробили засідку в криївці. Хто міг би подумати? Холодні мурашки поповзли поза шкірою. Однак надія вмирає останньою. Є ще в нього пістолет «шістка».

Мацнув кишеню - нема! Забув у лісничівці...

- Дайте горілки! Лий повну! - попросив Василь. Зараз він хильне оковитої і вдаватиме, що заснув. А далі? Далі нехай твориться воля Божа. Гнат тримав літрову пляшку з каламутною рідиною, проте наливати не поспішав. Він саркастично посміхався і комусь підморгував. До Василя підійшов кремезний червонопикий чолов'яга.

- Ну, што, недобітий фашист, пагаварім с табой па душам? Попалась птічка в сєть, пора єйо патрошить! Мать твою Богородіцу...

Василь шарпнувся до автомата. Він зараз усіх тут покладе, відправить до чортів у пекло! Однак п'ять пар чоловічих рук схопили повстанця, скрутили так, що затріщали кістки й суглоби. Псевдобандерівці вміли це добре робити, недарма їх вишколювали у Києві, Ленінграді і в Москві.

Василь зібрав усі сили і шарпнувся ще раз. Його вдарили чимось важким по голові. Настала темна ніч...

***
СОНЦЕ СВІТИТИМЕ ВІЧНО


З давніх-давен є в Україні територія з милозвучною назвою Волинь. Це край синіх озер, непрохідних лісів, боліт, край гостинних працьовитих людей. Народила й викохала волинська земля засновника Запорозької Січі Байду-Вишневецького, бунтівного полковника Колодку, меценатку й просвітительку Гальшку Гулевичівну, ерудита Агатангела Кримського, патріота В’ячеслава Липинського, поетесу Лесю Українку, письменника Уласа Самчука, опального математика Михайла Кравчука... Тут, під Берестечком, у 1651 році відбулася битва гетьмана Хмельницького з військами польського короля. На цій землі розпочався Зимовий похід на Київ під командуванням генерала Тютюнника. А ще на півночі Волині восени 1942 року зродилась славна армія УПА.

Тут, в одній селянській хатині народився і виріс хлопчик Василь Хмелюк. Мав він тата, маму, двох братів і сестру. Пас гусей і корів, ходив до школи, бавився на вигоні з хлопцями. На його долю випали важкі часи: Друга світова війна, польська, німецька та московська окупації, злигодні, полонізація, колективізація, арешти, розстріли, вивози людей у Сибір. Проте хлопчик Василько був щасливий. Звісно, що дитинство сприймається у райдужних фарбах. Але прийшов такий час, коли Василько зрозумів, що його батьки, діди і навіть прадіди були на власній землі підневільними людьми. Вони були кріпаками, наймитами, колгоспниками. Важко працювали, однак чужинці відбирали у них хліб, віру, мову... Триста років у неволі! Терпець увірвався. Українці захотіли мати незалежну державу і часто повставали. Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, запорозькі козаки, гайдамаки. Лише в двадцятому столітті вийшли на двобій з численними ворогами січові стрільці, вояки Української Народної Республіки, юні крутянці, повстанці Холодного Яру, петлюрівці, оунівці, бандерівці.

Сільський хлопець Василь Хмелюк також мріяв про волю. Він пішов у ліс до повстанців. Його брати зробили те ж саме і загинули в боях з ворогами. Старих батьків і малу сестричку проковтнув червоний більшовицький змій. Той ненажерливий змій проковтнув мільйони мирних працьовитих людей. Однак заморених голодом, розстріляних, закатованих йому було замало. Червоний змій зазіхнув на Сонце. Він зробив спробу проковтнути світило Свободи, але вдавився, затріщав, затремтів і розпався на шматки. А на крові полеглих синів України проросли квіти ВОЛІ.

Вічно світитиме Сонце і вічно житиме Україна.

***
Найвідоміші місця

повстанської бойової

слави УПА на Волині
Вовчак Турійського району

Кукуріки Старовижівського району

Новий Загорів Локачинського району

Колки Маневицького району

Хотишів Камінь-Каширського району

Завидів Іваничівського району

Замшани Ратнівського району

Садів Луцького району

Момулки Володимир-Волинського району
***


Ми зродились із крові народу,

Гартувала нас грізна тюрма...

***



ЧАСТИНА ДРУГА

СВІЧА

НА ВІВТАРІ

СЛАВИ


ЧЕСТЬ І СЛАВА
***

До 100-річчя з дня народження

Степана Бандери

***
Як Бандера покликав у бій,



Ми були ще тоді молоді,

Присягнули не зрадити справі,

Бити німців, ляхів, москалів,

Відродити на рідній землі

Українську Соборну Державу.

Нас стріляли в криївках, лісах,

Мордували кати в таборах,

Край обдерли дотла, шкуродери.

І заплакати нам не дали,

Як підступно з наказу Москви

Вбив негідник Степана Бандеру.

Та не знищити пам'ять людей

І не вбити великих ідей,

Духу волі в серцях не здолати...

Пролітають над світом роки,

1 судилося нам на віки

Поколінням БАНДЕРІВЦІВ стати.

Тож будуймо до храмів мости,

Щоб покласти кінець назавжди

Більшовицько-фашистській химері.

І сьогодні, в цей пам'ятний день,

Заспіваймо повстанських пісень, -

Честь і слава Степану Бандері!

***




ВІЧНО ЖИВИЙ
Роману Шухевичу

Пісня
Командир УПА Шухевич

Не боявся ворогів,

Мав пістоль і меч крицевий,

Триста тисяч вояків.

Ті повстанці в лави стали,

Кріси в руки узяли,

«Слава! Слава!» - закричали

І сміливо в бій пішли.

Б'ють фашистів, б'ють комуну,

Окупантів і заброд,

Визволяють Україну,

Їх підтримує народ.

Кажуть: «Вбили командира...»

Воріженьки, не брешіть!

В Білогорщі всім на диво

Він живий! Живий стоїть.

Розцвітає тут калина,

Зеленіє тут земля.

Незалежна Україна

Командира прославля.

Слава, слава командиру!

Слава воїнам УПА!

Не підкорить Україну

Чужинецькая стопа.

***
ПРИСЯГА


У неділю, на світанні

Прокинулась мати,

До ікон перехрестилась

І пішла із хати.

Десь поблизу – стрілянина,

А може, почулось?

Щось побачила на полі -

І серце здригнулось.

Поламані, потоптані

Колоски у житі,

І лежить в калюжі крові

Повстанець убитий.

Задивились мертві очі

У небо високе,

Розцвіли ромашки білі

По обидва боки.

Тут поліг від куль чекіста

Молодий хлопчина,

Придивилась мати зблизька -

І впізнала сина.

Заплакала, затужила,

Тяжко заридала:

«Ой синочку, любий сину,

краще б не діждала!

Народила, колихала,

Купала у м’яті,

Щоб на старості доглянув

Одиноку матір.

Але ж над усе дорожча

Ненька Україна,

На вівтар її свободи

Віддала я сина!»

Ти не плач, стара матусю,

Що сина убили,

Оунівці на цім місці

Присягу зложили.

Поклялися побратими,

Що помстять за сина,

Що воскресне і розквітне

Вільна Україна.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка