Художньо-документальна повість



Сторінка2/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ЧЕРВОНА КРАЙКА
Привиди минулого доганяли один одного. Вони ніби розігрували знайому драму, і в тій примарній містерії безпосереднім учасником був він, Василь Хмелюк, засуджений військовим трибуналом до розстрілу за «Ізмєну родіни».

..І пригадалося, як його, молодого чотаря «Хмеля», перевели в сотню «Залізняка», яка дислокувалася поблизу села Радовичі Турійського району. Сотня «Грома» відбула в урочище Прощаниця Іваничівського району. Там, у Завидівському лісі вони й отаборились. Місцеві жителі вважали те місце проклятим і обходили десятою дорогою. Інші називали його святим. Річ у тім, що тут ще в часи Богдана Хмельницького загинуло триста козаків. Про трагічну подію пошепки розповідали старі люди своїм дітям та онукам:

- Запам’ятайте, діточки, той клаптик рідної землі, рясно политий козацькою кров'ю. Колись, дуже давно, ще за батька Хмеля поляки там порубали шаблями триста українських лицарів, котрі боролися за волю України. І як їх убили? Підступно, по-зрадницьки. Подякували страшною дякою за те, що козаки відбили їх від татар, звільнили від бусурманського полону. Якраз у нашому лісі поблизу теперішнього села Завидова козаки з поляками браталися, пили мед-горілочку, співали пісень. Уночі козаки поснули. Втомилися в бою небораки... А мазурики взяли й порубали їх шаблями, подзюгали ножами. І треба ж такому статися, щоб цієї весни на тому ж самому місці відбувся жорстокий бій між українськими партизанами та німецькими окупантами. Біля великої козацької могили в урочищі виросло ще дві, де вічним сном спочивають дев'яносто сім наших хлопців.

- Та не дев'яносто сім, а вісімдесят сім. Навіщо казати неправду? - зашамкотіла беззубим ротом якась бабуся.

- Ой цитьте, бабо! Що ви знаєте? Повстанці казали, що дев'яносто сім. Та як би там не було, цього місця забувати не можна. Прийдуть колись такі часи, і на тих могилах люди поставлять пам'ятники, збудують капличку. Ходитимуть туди старі й малі, щоб засвітити поминальну свічечку, помолитися за спокій душ убієнних земляків наших...

Після того кривавого бою Василеві Хмелюку доручили командувати двадцятьма стрільцями.

- Хто я тепер? Хто? Га? - не раз запитував хлопець сам у себе. - Ні рядовий, ні ройовий, ні чотовий! Для рою трохи нас забагато, а для чоти замало. Виходить, що я - напівчотар. Ха-ха-ха!

Все ж хлопці зверталися до «Хмеля» «друже чотар» І перші дні новоспечений підстаршина задирав носа, копилив губу. Одначе наступні події швиденько збили з нього пиху.

Дві сотні УПА отримали завдання зібратися в лісі поблизу села Радовичі на вишкільну муштру. Несподівано над'їхав загін добре озброєних німців у кількості 470 чоловік. Сотня «Залізняка» негайно вступила з ними в бій. Друга сотня вдарила на ворога з крила. Гітлерівські посіпаки були розбиті. На полі бою залишилося понад 150 трупів. Повстанці здобули 6 скорострілів, багато іншої зброї. В цьому бою особливо відзначився повстанець «Гармаш» влучними пострілами з легкої гармати. В бою, що тривав півдня, напівчота «Хмеля» втратила трьох стрільців убитими і чотирьох пораненими. З чоти залишився рій.

- У першому бою я не боявся, - казав він своїм хлопцям після того, як поховали вбитих побратимів і відвезли в шпиталь поранених. - Сьогодні ж мені було страшно... Правду кажу. Боявся я не за себе, а за вас, друзі. Здавалося мені, що чую кожний посвист ворожої кулі. Навіть озирався, щоб побачити, в кого вона влучить. Поганий з мене командир... От «Залізняк» - справжній герой! Першим кидався на ворога, показуючи гідний приклад підлеглим. Бачили ви, як він вступив у рукопашний бій з десятком «фріців»? Лев, а не чоловік!

- Е-е! Та нашому «Залізняку» й ціни нема! А чи знаєш ти, друже, як він потрапив до повстанців?

- Звідки ж мені знати?

- Тоді слухай... Його прізвища ми не знаємо. Звідкіля прийшов, також не знаємо. Звати його Максим, тому й хлопці охрестили свого сотника «Залізняком», Кажуть, що його рідне село спалили німці разом з польськими прихвостнями. Ніс Максим на руках сина Володю, якого щойно зняв з німецького багнета. Міцно притискав хлопчину до грудей, щоб затулити рану і хоч трохи вгамувати кровотечу. Поруч бігла Максимова дружина.

Вони тікали, а німці стріляли. Вже недалеко ліс... Ворожа куля все ж таки наздогнала нещасну жінку. Стікаючи кров'ю, розкинувши хрестом руки, вона упала. Максим поклав раненого сина на землю, кинувся до дружини. Даремно! Вона була мертва. Знову схопив сина і помчав до лісу. Там його зустріли односельчани. «Людоньки добрі, рятуйте мого Володю! Благаю вас! Дайте хоч рушника, щоб перев'язати рану!» - кидався на всі боки Максим. «А де твоя Катерина?» - запитували жінки. - «Моя Катерина разом з янголами літає біля Божого престолу. В мене є ще син. Це все, що я маю. Врятуйте його, людоньки!» Він поклав хлопчика на траву, припав до нього, але той уже не дихав. Життя дитини витекло через смертельний отвір в правому підребер'ї. «Мабуть, гестапівці пробили йому печінку... - казали люди. - А ви озирніться! Он за вами на зеленій траві простяглася червона крайка крові!» Жінки заголосили, а Максим підняв угору тіло мертвого сина і поклявся стати народним месником. «Буду бити ворогів до останнього подиху грудей, до останнього стукоту серця!» - вигукнув він і гірко заплакав. Того ж таки дня сусіди повідомили, що його батьків карателі кинули живцем у палаючу хату. Мав чоловік поле, господарство, сім'ю... Не зосталося нічого й нікого. З того часу люди не бачили усмішки на обличчі Максима. В бою наш сотник - звір звіром. Скільки він перебив тієї німецької наволочі, що й рахунку нема! На постої ж він - добра, чуйна людина.

Василеві захотілося підійти до сотника, міцно потиснути руку й сказати: «Слава Україні! Слава командирові УПА «Залізняку!» Не наважився. Зате несподівано зустрів «Орисю». Із заклопотаним виглядом вона кудись поспішала.

- Здорова була, дівчино. Чому не вітаєшся? Не впізнала?

- О-о! «Хмелик»! Добридень! Але чи справді у тебе такий добрий день сьогодні? Чула, що ваша сотня знову була в бою. Коли ми познайомились, ти теж повернувся з поля бою. Виходить, що я приношу нещастя.

- Не кажи так. Навпаки, ти оберігаєш мене від куль. Бач, обидва рази залишився живим і неушкодженим... Проте в мене й справді цей день смутку й печалі. Оцими-о руками я закопав у землю трьох хлопців зі свого загону. Болить серце, наче за рідними братами. Сьогодні я знову вбивав, але почуття провини, яке було раніше, минулося. Гріх убивати людей, але хіба фашисти - люди, «Орисю»? Вони окупанти. Ми не кликали їх... Ненавиджу ворогів України лютою ненавистю. Чого лізуть? Мають свою батьківщину, тож нехай там господарюють. Аби всіх загарбників побила сила Божа!

- Не гарячкуй, «Хмелику». Це тільки початок нашої боротьби. Один Господь знає, що чекає на нас у майбутньому. Боротьба не буває без крові... Але пробач мені. Я поспішаю вручити важливе повідомлення «Залізняку». Ти й уявити не можеш, скільки кілометрів нині я пройшла пішки...

- Яке повідомлення?

- Еге! Бач, чого захотів! Менше будеш знати, міцніше будеш спати. Прости… Військова таємниця...

- Вибач... знітився хлопець. - Ти й надалі залишилася зв'язковою. Мені казали, що хочеш стати кулеметницею.

- Пробувала... Однак ледве піднімаю ту проклятущу залізяку. Важкий... Мабуть, важчий від мене. А ще сварять мене командири. Направляють у Колківську республіку вчитися на медсестру. Ти чув про Колківську республіку? Там Україна...

- Звичайно, що чув. Хто ж не знає про великий шмат відвойованої в гітлерівців землі? А ти йди, «Орисю», до сотника, Йди! Може, щось термінове, коли вертатамешся, то підійди до он тієї старої сосни. Я чекатиму на тебе. Домовились?

-Не обіцяю. Можуть дати інше завдання. Я ж сама собі не належу.

- Знаю, та все одно чекатиму. Приходь!

І дівчина прийшла. Була вже пізня пора, десь близько півночі. Темрява була така, хоч очі виколи. «Хміль» не бачив її обличчя, хіба що кофтина біліла на тлі темного лісу. Хлопець зрадів так, ніби побачив цвіт папороті в купальську ніч.

- Дякую, мала, що прийшла.

- Не називай мене малою. В мене є ім’я.

- Я не знаю твого імені.

- Мене звати «Орися».

- Я дав би тобі псевдо «Лозинка». Ти така тоненька й гнучка, як вербова гілочка. Навіть обійняти страшно, щоб не переламалась.

- А ти обніми. Обніми, «Хмелику». Ми не бачились з тобою цілісінький місяць і невідомо, коли ще зустрінемось.

Василь не зовсім уміло обійняв дівчину, пригорнув до грудей і завмер. Її русява голівка ледве сягала його плеча, а дівочий стан справді був тоненький і гнучкий, наче лозинка. Серце калатало дзвоном, паморочилась голова, коли він наважився устами торкнутися дівочої щоки.

- Поцілуй мене в губи, «Хмелику», бо завтра може бути пізно. Із-за кожного кущика на нас чигає сам знаєш що... - язик у дівчини затнувся, не спромігшись вимовити слова «смерть» - Отже, поспішаймо жити.

Василь цілував дівчину в очі, щоки, уста, а вона тремтіла всім тілом і щораз міцніше горнулася до нього.

- Мила... Мила...

- Дякую, милий, що назвав мене милою. Будеш тепер, «Хмелику», мені за батька й матінку, за рідного брата і за всю родиноньку. Був у мене старший брат Микола. Мав дев'ятнадцять, коли став оунівцем. За наказом організації у тридцять дев'ятому виїхав за кордон. Батьків і сестру Олю совєти вивезли за нього в Сибір. З того часу про них ні слуху, ні духу. Мене ж мама штовхнули у рів, коли ешелон рушав уже в далеку дорогу. Я пролежала в тому рові до вечора. Потім полями блукала цілісіньку ніч. Добралася в Городище до тітки, обминаючи села й уникаючи зустрічей з людьми. Тітка запрягла коней, завезла мене в село Озденіж до далеких родичів. Боялася за себе й своїх дітей. Там я й жила поміж добрими людьми. Не знаю, чи живі ще мої мама й тато, моя сестричка, мій брат. Може, їх на світі нема, проте я щодня молюся за їхнє здоров'я.

Василеві до сліз було шкода цю обездолену дівчину. Кому вона щось поганого заподіяла? В чім її вина? Хіба в тім, що мати народила українкою, навчила молитися Богу, любити своїх рідних, своє село, свою землю. Прийшли звідкись безбожники, яким не сподобалась ця дівчина, її молитва, вишита сорочка і її любов. Багато волинських дівчат змушені були піти в ліс до повстанців, бо не мали іншого виходу. Не хотіли стати рабинями на примусових роботах у Німеччині, не бажали потрапити в совєцькі в'язниці й на каторгу. Боялися також потрапити під ніж польського «осадніка», який вистежить і тихцем переріже горло. А за що? Можливо, за те, що колись ми ще малими, навчаючись в одній школі, дражнили одне одного, як це буває серед дітей. Поляки трималися гонорово, як завойовники, кричали нам: «Русіни - свіні! Ваш герб - то єсть віла до гною!» Українські діти не залишалися в боргу: «Мазури - до дзюри! Поляки - до сраки! Українці до неба, бо так треба!» Діти виросли, і в час війни перейшли від лайливих слів до різанини. Отже, в одній лише сотні «Хоми», крім «Орисі», були ще «Катерина», «Грізна», «Зірка», «Дзвінка» й «Галя». А ті дівчата, що не пішли до лісу, а залишилися вдома? Вони також усіма силами допомагали повстанцям: шили одяг, прали й латали білизну, пекли хліб і варили їжу, заготовляли бинти й лікарські трави. А ще через них, наших мужніх і кмітливих дівчат, повстанці діставали папір, друкарські машинки, радіоприймачі і медикаменти для поранених та хворих.

От хоч би та юна зв'язкова «Галя». Хто не бачив її, той не повірить. Серед повстанців про цю дівчину ходили легенди. Розповідали про те, як «Галя» запрягла у віз коника, завантажила зброєю і важливими документами, накрила конюшиною і повела у призначене місце. Не проїхала ще й половини дороги, як побачила мотоцикл з двома німаками, що їхали назустріч. Німці притишили хід, почали ґелґотати, показуючи на воза. «Галя» дала два постріли в повітря, зіскочила на дорогу і голосно крикнула:

- Хенде хох! Партизани!

Німаки підняли руки.

- Лягай! Шнель! Шнель! - наказала дівчина, обшукала кишені, забрала зброю, махнула рукою. - Ідіть під три чорти! Драпайте в Берлін! Хутенько!

«Фріцики» тупцювали на місці. Не гаючи часу, «Галя» знову почала стріляти. Обеззброєні й перелякані, німці накивали п’ятами. «Галя» втягнула мотоцикла на віз, накрила конюшиною і щасливо добралася, куди треба.

- Героїня! - казали хлопці, щиро захоплюючись її вчинком.

Отакі вони, наші українські дівчата. А українські матері? Увесь вік важко працювали, в муках народжували дітей. Діти виростали, і на них чекали небезпечні життєві шляхи. Одних більшовики силоміць мобілізували на фронт, інші добровільно пішли в УПА, а ще інших загарбники розстріляли або загнали у в’язниці. Ось і Василева мати мала трьох синів, як соколів, і всіх трьох провела в повстанці. Щодня й щоночі молилася вона за їхнє життя й здоров’я, чекала зустрічі. Сини зрідка навідувалися в рідну хату, і мати плакала від радості, що вони ще живі. Сини ж нашвидкоруч милися, міняли білизну, споживали їжу цілували маму в руку і знову надовго зникали.

- Синку! Поклади окраєць хліба за пазуху, а в кишеню шматок сала, - шепотіли скорботні материнські вуста, а з очей котилися великі, як горох, сльози. - Нехай вас, мої любі діточки, береже Господь і Божа Матінка!

А через кілька днів - обшук у хаті і вивіз у Сибір... Про все це Василь Хмелюк розповів того вечора повстанській зв'язковій «Орисі».

- В мене є мрія... Хто з нас залишиться живий, нехай поставить пам'ятник зі щирого золота українській матері-страдниці, - промовив тихо, і його плечі здригнулися від плачу.

- А українській дівчині?

- Дівчині теж.
----------------------------------

Сюжети про сотника «Залізняка» і зв’язкову «Галю» взято з «Літопису УПА», том 4, 5.

***


ДЕРЖАВА В ДЕРЖАВІ
Господи, які ж то були щасливі дні та ночі в тій Українській Колківській Республіці! У березні сорок третього року повстанці очистили від гітлерівських окупантів величезний шмат волинської землі. Диво дивне! Німецький чобіт стояв під Москвою і Сталінградом, а в Колках постала вільна Україна! Навкруги війна, біда, а тут лад і спокій. На кожному кроці зустрічаються усміхнені очі й обличчя, відчувається взаємна доброзичливість й підтримка.

Територія Колківської Республіки простяглася між річками Прип'ять на заході й Горинь на сході, від залізничного полотна Ковель-Сарни до Ковель-Ківерці-Рівне. Двадцять вісім сіл Колківського, Маневицького, Ківерцівського та Рожищенського районів з центром у Колках, де розмістився штаб командира УПА-Північ Клима Савура. Політичний провід очолив Юрко Шевченко на псевдо «Моряк».

- Тебе, друже «Хмелю», ми посилаємо на підстаршинський вишкіл, як обіцяли. Ти грамотний хлопець, а нам таких ох, як треба! - сказав сотник «Залізняк» на третій день після бою поблизу села Радовичі.

- На кого ж я буду вчитися? - поцікавився Василь.

- На моряка.

- Жартуєте! Навіщо повстанцям моряки, якщо не маємо ні моря, ні кораблів?

- Я не жартую. Я серйозно. Мене повідомили, що в приміщенні колишньої польської школи села Рудня започатковані курси з підготовки старшин, санітарів, кулеметників, гармашів, кавалеристів, танкістів, летунів і моряків.

- Овва! Ну, я розумію, що нам потрібні санітари, кавалеристи, гармаші. Але танкісти, льотчики і моряки... Нісенітниця!

- Ні, друже «Хмелю», мудро все організовано. Ми повинні працювати на перспективу. Чи знаєш ти, що на озброєнні УПА є багато легких гармат, три танки і навіть літак? Щоправда, кораблів у нас нема, проте прийде такий час - будемо мати. Так що збирай манатки і поспішай у Колки. Тільки не крути носом, бо така нагода випадає не кожному. Ось тобі, хлопче, офіційне направлення з потрібними рекомендаціями.

- А як же ви, пане сотнику?

- Маю наказ поки що дислокуватися в цьому лісі, а згодом кілька наших сотень перекинуть у Закерзоння. Важко там... З'явилась там якась Армія Крайова. Палять села, винищують українські родини.

- Та ж на Волині поляки те саме роблять... Крім того, в наших лісах шастають червоні партизани. Треба боротися з трьома супротивниками. Чи дамо собі раду?

- Мусимо дати, на те ми і зброю взяли до рук! - вкотре почув «Хміль» запевнення з уст сотника.

Вони тепло, по-родинному розпрощались. Хлопець міцно потиснув командирові руку, стукнув закаблуками, емоційно промовив:

- Честь і слава сотникові «Залізняку»! Слава Україні! Героям слава!

І ось він тут, у легендарній Колківській Республіці. Здається, що з пекла потрапив у рай. Усі стрільці розквартировані по селах. Спиш у хаті на ліжку, наче пан. Сухо, тепло й затишно. Господарі привітні, доброзичливі. Щодня гаряча страва, щотижня лазня. Вечорами після довгих годин муштри й навчання хлопці поспішають в дім «Просвіти», де аматорський гурток ставить виставу «Пошилися в дурні». Місцева вчителька Галина Рейкіна декламує поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки і свої власні вірші. А молодіжний хор під керівництвом «Галайди» зачаровує всіх повстанськими й стрілецькими піснями:



Подай, дівчино, руку на прощання.

Може, в останній вже раз.

Прийшла хвилина - час іти до бою.

Мушу сповняти наказ...

Вже осінь, одначе ці вересневі дні по вінця наповнені сонячним світлом і теплом. Яблуні й груші вгинаються від соковитих плодів. Люди веселі й приязні. Це ж про волинян якийсь невідомий автор склав пісню «Ой, там на півночі Волині зродилась армія УПА», в якій є слова: «Про контингенти там не знають...» Дійсно, що селяни Колківської Республіки не сплачували податків. Зібраний з полів, городів, садів урожай, м'ясо та молоко - все йшло на харчування власних родин і повстанців.

А пісня лине, хвилює душу:

Напиши до батька, напиши до неньки,

Напиши до любої дівчини,

Що гостра куля грудь мою пробила

В бою за волю України...

Хлопець стає під старезним горіхом і слухає пісню. Раптом хтось підкрадається і затуляє йому очі долонями.

«Орися!» - тьохнуло серце. Та ні, не «Орися». Долоні великі, чоловічі. В неї ж долоньки малі та м'які, мов у дитини.

- Хто це?

- А ти вгадай!

- Та не дражнися, скажи!

- Ха-ха! Невже не можеш упізнати?

Голос напрочуд знайомий, навіть рідний.

- Стривай! Невже Петро?

«Хміль» рвучко озирається і опиняється в братових обіймах.

- Петрику! Це ти, холернику? Де ти тут узявся?

- Який я тобі Петрик? Я стрілець УПА «Дзвін»!

- Не дражнися, Петю! Де взявся, питаю?

- Це ти десь узявся, я ж тут перебуваю з березня місяця, від першого бою за Колки. Оцими руками творив вільну повстанську республіку, - чванькувато каже брат, ніби й справді він один її здобув.

- Оце так-так! А я всього кілька днів...

- Знаю. Мені «Галайда» сказав, що Василь Хмелюк вчиться на моряцьких курсах. Я теж учуся, тільки в сьомому класі загальноосвітньої школи. Я ж не маю середньої освіти, сам знаєш. Війна, біда... Пам'ятаєш «гансика» в нужнику, що автомат на сучок повісив? Отож у неповних сімнадцять літ пішов до лісу. Вкрав у «гансика» пухкавку і гайнув до бандерівців!

Хлопці стиснули один одного в обіймах і зареготали так, що аж у вухах залящало.

- Ти, Петре, казав, що ходиш до школи... Хіба тутечки повстанців грамоти вчать?

- Аякже. І старих, і малих... Для першачків навіть український «Буквар» надрукували, своя друкарня є, шевська й кравецька майстерні. Працюють млини, хлібопекарні... Старається наш славний господарчий «Печера», аби хлопці голодними не були. Каже, що голодний воїн - поганий воїн. А біля школи на дошці наказ «Дубового» висить, щоб в усіх школах Колківської Республіки провели ремонти, завезли дрова і розпочали навчання з першого жовтня цього року. Якщо мені не віриш, то піди прочитай!

- Постривай, Петре. «Дубовий»... Це хто?

- Невже не знаєш? То Іван Литвинчук, командир військової округи УПА-Заграва.

- Хіба він тут?

- Тут він, тут. Кажуть, що й Клим Савур, наш головний командир, перебуває в Колках. Одначе я його не бачив, то й стверджувати не буду. А вчителька яка в мене, Василю! Умерти й не встати! Правда, старша від мене, але така там красуня й розумниця, що світ таких не бачив. Закохався я, брате...

- І я закохався. Тільки моя дівчина залишилася в підпорядкуванні сотника «Хоми». Однак велике щастя, що ми з тобою зустрілися, Петрику, Якби ще знайти Івана...

- Ой, Василю! Не знаю, чи Іван ще живий. На збірці нашої сотні крайовий провідник «Тимко»* повідомив, начебто в Новозагорівському монастирі відбувся тридобовий бій чоти «Берези» з німцями.

- Де той Новий Загорів?

- В районі Локач... Казав провідник, що в тому монастирі каменю на камені не залишилось. Оточили «фріци» наших хлопців з усіх боків, бомбили з літаків, обстрілювали з кулеметів, мінометів, танків. А їх - одна чота. Розумієш? Навряд чи хтось залишився живий…

Брати замовкли, думали про Івана, про себе, про батьків.

- Давно був удома, Василю? - зазирнув у вічі братові Петро. На щоках у нього - сліди сліз. Плаче, неборака. Та що з нього взяти? Дітвак іще.

- Давно... На початку червня, здається. А ти?

- Я ні разу не був. Як пішов з дому, то й сліди за собою забрав. Як там мама? Чи здорові? Плачуть... Чекають... Народили і виховали трьох синів, а ми...

Брати знову замовкли. Повз них пройшли два повстанці з великим аркушем паперу в руках.

- Що там у вас, хлопці?

- Та оголошення. Хочемо на дошці прибити. В Колках має відбутися нарада вищого командування УПА. Шеф штабу «Бористень» наказав...

Хлопці пішли далі.

- Де ж той штаб?

- У лісі, на Білих Берегах. Його охороняють вояки сотника «Бескида».

- А ти, Петре, з якого загону?

- З сотні «Верещаки». Наш курінний із села Піддубці Микола Якимчук, псевдо «Олег». Три сотні має. Добрі бійці...

- Скільки ж повстанців дислокується в Колківській Республіці?

- Кажуть, що десять сотень.

- Ого! Три курені! Це ж приблизно півтори тисячі чоловік. То велика сила!

- Так, нас багато! І вже півроку маємо хоч і маленьку, але нашу українську вільну державу. В центрі Колок навіть щит є. На ньому написано: «Колки - столиця самостійної України». А в дужках дописано: «до визволення міста Києва». Он воно як, брате!

- Слава Тобі, Господи!

------------------------------------

*«Тимко» - Григорій Телетій, який відповідав за освіту й культурно - пропагандистську роботу в Колківській Республіці.

***


ВОСКРЕС, ЩОБ ЖИТИ
Привиди в камері смертників тепер з’являлися цілодобово. Кадри з життєвої кіноепопеї Василя Хмелюка змінювалися з такою швидкістю, що він не мав часу спати, думати і навіть молитись...

...У Колках чотар «Хміль» пережив найщасливіші моменти життя. Вже наступного дня після зустрічі з молодшим братом до нього під час вишколу підійшов юнак з доброю звісткою.

- Мені сказали, що твоє прізвище Хмелюк, а звати Василем. Так?

- Еге. Тільки тепер я для всіх друг «Хміль», курсант з вишколу моряків.

- Давай облишимо формальності. Нема часу на теревені.

Річ у тім, що Іван Хмелюк передає тобі найщиріші вітання.

- Іван? Який Іван? Мій брат? Брешеш!

- Брешуть собаки. А я тобі кажу, що Іван Хмелюк лежить в одному з повстанських шпиталів. Був поранений німцями в Новому Загорові. Робили операцію...

- Правду кажеш? Йому зараз нічого не загрожує? - заметушився «Хміль». - Я негайно піду до нього! Зараз же відпрошуся в командира... І не сам піду, а з братом Петром. Він також тут. Ху, ти! Отак-так! Неймовірне везіння!

- Іди, тільки не заблудися, бо в Колківській Республіці аж п'ять військових шпиталів. Твій брат знаходиться не в самих Колках, а на лівому березі річки Рудні. Лікує його місцевий лікар Ананевич.

- Спасибі тобі, друже! Велике спасибі! Втішив ти мене... Милостива доля звела трьох братів докупи.

Цього ж таки дня Василь і Петро перейшли річку вбрід і допиталися людей, у якому будинку розмістився військовий шпиталь. Вони хотіли спершу побачити лікаря, дізнатися про стан здоров'я брата, однак до них вийшов молодий фельдшер, якого повстанці називали «Піґулкою».

- Ви до мене? Ходімо на подвір'я. Хочеться курити, - фельдшер дістав з нагрудної кишені цигарку. - Мені санітарки сказали, що ви рідні брати Івана Хмелюка. Є у нас такий... Я вам скажу, що цей хлопець народився в сорочці. Осколок від німецької бомби засів під лівою лопаткою за кілька сантиметрів від серця, а він зумів прорватися крізь кільце німецького оточення, здолати приблизно двісті кілометрів... Неймовірно! На операційному столі йому на мить зупинилося серце. Лікар наказав мені робити штучне дихання, а сам швиденько ввів у серцевий м'яз цілий кубик адреналіну. Хлопець ожив! Ми продовжили операцію, видалили осколок, зробили дренаж рани. Іван уже повністю очухався б, якби не велика втрата крові. А в нас ніяких запасів нема.

- Ми дамо свою кров! - в один голос поспішили запевнити брати.

- Намір добрий, проте нагальної потреби на сьогоднішній день уже нема. Одужує ваш брат.

- Коли ж його поранено?

- Недавно. А точну дату і обставини бою нехай він сам вам розкаже.

- То ви дозволяєте його побачити?

- Куди ж я дінусь? Відмахали ви п'ять кілометрів пішки, перебралися через річку, як-не-як - рідня. Рідко таке буває, щоб зустрілися тут три брати...

Іван лежав у великій кімнаті, де пахло закривавленими бинтами, йодом, лізолом і ще чимось специфічним для військових шпиталів. Худющий, блідий, наче з хреста знятий. Очі заплющені, мабуть, спить.

- Іване! - тихенько покликав брата Петро.

Поранений здригнувся, розплющив очі. І враз вони спалахнули такою радістю, ніби побачили мить сотворення світу.

- Боженьку! Боже ласкавий! Василю, Петре! Мої дорогі братчики! А ще дехто каже, що не потрібно вірити в сни. Снилося мені цієї ночі, начебто мене дуже мучить спрага. Хочу пити - і край! Невідомо, чия рука вказала мені на стілець, де стояли два кубки, наповнені водою. Вода чиста, свіжа, холодна, ніби з нашої криниці. Не кубки то були, а ви... Та ж сідайте! Принесіть з коридору лавчину і сідайте! Будемо говорити!

Брати поцілувались, посідали, і потекла нескінченна розмова. Кожен з них розповідав про себе, про ті пригоди, які спіткали їх за останні місяці в українській партизанці.

- Було нас у чоті «Берези» сорок чотири стрільці за списком. Чули про такого?

- Та щось чули... Розказували люди про кривавий бій між бандерівцями й німцями в Новозагорівському монастирі, що відбувся з дев'ятого по одинадцяте вересня цього року. Говорять, що чотар «Береза» був вельми відважним і кмітливим чоловіком. Загинув геройською смертю... Жаль, дуже жаль...

- Усіх жаль... Усіх, - зітхнув Петро. - Звідки той «Береза» був родом?

- Не знаю. Вірогідно, що з Волині, а звідки саме... Ми й справжнього імені його не знали, подейкували, що це Андрій Марценюк... Хлопці його любили й поважали.

Іван замовк, попросив у санітарочки води, напився, перевів дух і продовжував:

- Хлопці в чоті досвідчені, обстріляні, але гарячі. Всі пройшли військовий вишкіл, побували в боях. Ну й розквартирувалися ми на високому пагорбі в Новозагорівському монастирі. Застали ми там одного монаха, всі інші порозбігались. Спочатку було спокійно, жили в келіях. Вода була, харчі приносили місцеві жителі. Але ж, видко, що був серед них запроданець, який доніс німцям про місце нашого перебування. Оточили нас... Почався бій... Першого дня ми мали достатньо набоїв і гранат. Три кулемети поливали «гансиків» свинцем. З пагорба нам добре було видно, як метушилися переполохані німаки, як виносили з поля бою вбитих і поранених. А в нашій чоті- жодних втрат. От і потрібно було нам першої ж таки ночі ризикнути і прорватися через кільце оточення. Чотовий вирішив залишитися... Дуже вигідна, бачте, позиція... Ну, а наступного дня посунули звідусіль «фріцики», як чорна хмара. І кулемети, і міномети, і танки, і літаки... Казали, що було задіяно дві тисячі регулярного німецького війська. Боже Ти мій! З монастиря зробили решето. Це було дев'ятого вересня. Чотирнадцять стрільців упали мертвими того дня, решта майже всі були поранені. Нас обсипають кулями, осколками, а ми не звертаємо уваги. Перестали боятися... А навкруги вибухи, кров, смерть! П'ять ворожих літаків з чорними хрестами на крилах скидали бомби на купку людей, у яких закінчились харчі і залишилося мало набоїв. Цього ж таки вечора ми поховали чотаря «Березу», почали радитись, що робити далі. Говорили різне... Вирішили прориватися в південному напрямку, звідти ніби пострілів чутно не було. Все ж тієї ночі ми не змогли здійснити задуманого. Наступила третя доба бою. Ми майже не стріляли, берегли патрони. Німці також невідомо з яких причин стріляли мляво, ніби стомились. Якби ж вони того дня відважились піти в наступ, то нам усім була б клямка. За три доби бою я зблизився з Григорієм Яремчуком. Родом він із села Цегів, що на Горохівщині. Бачу, що хлопець сміливий, розумний. «Що будемо робити, Грицю?» - питаю. - «Діждемось ночі і обов'язково спробуємо прорватись. Або пан, або пропав. Що вже буде, те й буде», - каже Гриць. Але ж, хлопці, дайте мені води напитися, бо півгодини говорю, аж у горлі пересохло.

Брати напоїли Івана водичкою, і він продовжив далі:

- Прорвалися ми... Не питайте як, але прорвалися. П'ятнадцять чоловік вивів Грицько з оточення, а двадцять дев'ять навічно залишилося лежати на Полі Слави.

- Коли ж тебе поранили, Іване? - запитують брати.

- Коли поранили, питаєте? На другий день бою. Шарахнуло бомбовим осколком. Рана глибока, багато крові витекло, проте я не відчував ні болю, ні слабкості, певно, що з нервів, з гарячки... Одинадцятого вересня ми вийшли з оточення. Хоч вересень - осінній місяць, а дні стояли спекотні. Добралися ми під ранок до якогось села, і там я, зовсім знесилений, зомлів. Далі везли мене добрі люди возом, потім по річці Стир - човном...

- Фельдшер казав, що ти пішки прийшов.

- То він таке бовкнув заради красного слівця. Тут про мене легенди складають. Кажуть, нібито на операційному столі я помер, а потім воскрес...

- Але так було насправді, Іване! І воскресив тебе з мертвих лікар Ананевич.

- Можливо, що й так. Я не пам’ятаю.

Брати говорили, говорили й не могли наговоритися. Стільки пережито за останні місяці, що можна товсту книжку написати.

- Аж не віриться, брате, що ти міг вижити після важкого поранення! - зітхнув Василь.

- А я вірю, - вступив у розмову поранений повстанець, який назвав себе «Ліщиною» з сотні Малевича. - Вірю, бо на власні очі бачив щось подібне. То було в липні цього ж таки року. Відділ УПА напав на німецький потяг біля станції Маневичі. Потяг прямував на фронт. Його охороняли німці й шуцмани. Зав'язався жорстокий бій. Було багато вбитих і поранених. У вагонах везли зброю, обмундирування, м'ясні консерви та інші продукти. Хлопці почали скидати все це добро на заздалегідь підігнані підводи. Тут я побачив закривавленого стрільця. Хлопці казали, що буцімто до цього бою був він поранений десять разів, а це, мовляв, уже одинадцяте поранення. І що ви думаєте? Незважаючи на те, що кров спливала з грудей, сміливець вліз у вагон, поцупив два кулемети, сім наганів і приніс до своїх...

- Загинаєш! - захоплено вигукнув Василь.

- Нехай язик відпаде, коли брешу. А на початку серпня я був у бою близько Луцька, в селі Гнідава. Приїхали туди, значиться, німці почали грабувати населення, забирати молодь до Німеччини. Хлопці з нашої боївки їх оточили, відправили на той світ сімнадцятьох німаків. Решта повтікали. Цього ж таки місяця біля фільварку в селі Осіче відбувся довгий і завзятий бій з гестапівцями. Вбито п'ятдесят чоловік, - продовжив свою розповідь «Ліщина». Його перебив Іван:

- Тепер послухайте мене. Німці забирали збіжжя в одному з фільварків Сенкевичівського району. В бою ми відібрали в них і збіжжя, і вози, і коней. Вбили п'ятнадцять фольксдойчів, здобули багато зброї. Недобитки тікали - куди ноги несли...

У розмовах про бої, про поранення і смерть спливали години. Розпочався лікарський вечірній обхід. Фельдшер «Піґулка» ввічливо попросив відвідувачів звільнити палату.

- До побачення, Іване. До скорої зустрічі. На днях ми знову провідаємо тебе, - пообіцяли брати. - Швидше одужуй!

Не знали вони, яке пекло на них чекає. А поки що хлопці насолоджувались раєм волі. Якби не щоденна муштра, то забули б вони, що над світом шугає багряно-чорними крилами війна, що десь у ці теплі осінні дні тисячами гинуть люди.

Василеві Хмелюку щастило далі. Незабаром він зустрів «Орисю». Як завжди, дівчина кудись поспішала й не помітила, що в гурті повстанців стоїть Василь.

- Агов! - гукнув хлопець і кинувся до «Орисі». – Воістину світ тісний! Всі шляхи ведуть у Колки. Слава Україні!

Дівчина озирнулась і заясніла милою усмішкою:

- Героям слава! Йди до мене, «Хмелику»! - покликала радісно, ще й рукою махнула.

Йому захотілося при всіх обійняти й поцілувати свою кохану, але не насмілився. На них дивилося багато сторонніх очей. Сором'язливо тупцював на одному місці, а серце шаленіло від радості, тремтіли руки й ноги.

- Ти вже в Колках, «Хмелику»? Де не посій, ти там вродишся! - пожартувала і відважно потиснула хлопцеві руку. - Вибач, що для довгої розмови не маю часу. Поспішаю... Але через годинку-дві буду вільна. Чекай на мене ввечері біля «Просвіти». Чекатимеш?

- А можна, я піду з тобою?

- Ні. Маю завершити одну важливу справу, а ти мені заважатимеш.

Василь простояв біля будинку «Просвіти» до сутінок. Дівчина все ж таки прийшла. Весела, енергійна, як отой вітерець, що дув із поля.

- Довго чекаєш?

- Та ні, не дуже, - збрехав Василь. - Ти коли сюди прибула?

- Цієї ночі. По зв'язку привела командира Савура на військову нараду. Щойно була на Білих Берегах. Там так гарно! Ватри палають, ліс шумить, коні пасуться, хлопці вечеряють. Пригостили й мене... Ти був на Білих Берегах?

- Не довелось. Морську справу вивчаю на суші.

Цього вечора «Хміль» і «Орися» про серйозні справи майже не говорили. Просто дивилися одне одному в очі, трималися за руки. А коли з вікон «Просвіти» залунала пісня, прилучили свої голоси до хору:

Повіяв вітер степовий,

Трава ся похилила,

Впав в бою хлопець молодий,

Дівчина затужила.

А був то хлопець молодий.

Пора йому кохати,

Він впав, як той сухий листок,

Повік буде лежати...

- Скажи, «Хмелику», чому українські пісні такі сумні?

- Бо пісня - то доля народу, а доля наша сумна. Триста літ Україна в неволі. Але ми здобудемо... Обов'язково здобудемо і волю, і кращу долю. Тоді й пісні стануть веселими.

Василь пригорнув «Орисю» до себе й тихенько заспівав:



Послухай, кохана дівчино,

Що я у цій пісні скажу,

Давно у зажуренім серці

Я тугу велику ношу.

Як нас Україна покличе,

З тобою підем на війну,

Ми сядем обоє на коней,

Тебе не покину одну.

Ти будеш набої підносить,

Щоб легше нам ворога бить,

Ворожая куля як скосить,

Ти мусиш мене замінить...

Господи, хто ж то склав таку пісню? Справді, то не пісня, а сумна доля двох молодих закоханих сердець.


---------------------------------

Колківська Республіка проіснувала в німецькому тилу вісім місяців (березень-жовтень 1943р.). Це історичний факт.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка