Художньо-документальна повість



Сторінка3/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ДНІ ВЕЛИКОЇ ТЕМРЯВИ
І настало пекло. Навіть у камері смертників легше дихаєься, ніж у Колках в ті жовтневі дні сорок третього року. Такого жахіття, напевно, не бачили фронтовики навіть на передовій лінії вогню. Погасло сонце на небі, затремтіла й розколотсь навпіл земля, палали будинки, гинули люди. Проти Колківської Республіки гітлерівці задіяли каральні загони і регулярні війська з гарматами, літаками, танками. Українські повстанці потрапили в смертельний котел.

А все почалося з того,- що командуваня УПА вирішило відправити в рейд на схід України загони «Шаули» й «Верещаки». Згодом на північ зі своїм куренем відійшов «Дубовий», а на південь - «Еней». На вільній від німецьких окупантів території Колок залишився зі своїми стрільцями курінний «Олег». Вся відповідальність за оборону республіки лягла на плечі сотників Івана Каразія, Віталія Малевича, Миколи Мордика. Гадалося, що німецькій окупаційній владі зараз не до партизанів, позаяк рейх поніс величезні втрати на всіх фронтах.

У лави оборонців вільної республіки поруч з повстанцями стали і мирні жителі. В Колках на той час функціонувала молодіжна організація «Юнак». У ній, окрім хлопців, було багато дівчат. «Юнаки» брали в руки зброю, вчилися стріляти, поспіхом приймали присягу на вірність Україні й займали оборонні позиції. Місцевий священик Іван Соколовський забрався на дзвіницю церкви і бив на сполох. Потім допомагав носити набої, перев'язував поранених, рятував дітей та немічних людей з охоплених вогнем хат. Після тих боїв у Колках неушкодженими залишилося чотири будинки. Минули роки. І ті, хто вижив, підрахували кількість загиблих. Казали, що лише в Колках загинуло шістсот повстанців і п’ятсот мирних жителів. Якщо ж рахувати жертви й по селах, то в ті дні великої темряви загинуло близько двох тисяч осіб. Німці великою кров'ю здобули Колки, але на знищеній дотла землі залишатись не захотіли, і до приходу радянських військ територія Колківської Республіки залишалась нічийною землею.

Три брати Хмелюки пережили цей жах. Та ні, не три, а тільки два. Як тільки бабахнули німецькі гармати, а на голови посипались перші бомби, Петро відшукав Василя на околиці Колок.

- Не розлучаймося, брате. Будемо битися разом, - сказав Петро, - Чує моє серце, що звідси нам живими не вийти.

На його обличчі застигли тривога і відчай. На плечі він тримав ручний кулемет з торбою набоїв, за поясом - три гранати й наган.

- Це для себе... На крайній випадок, - прошепотів хлопець, мацаючи кобуру.

У Василя ж був автомат ППШ, якого Повстанці називали «фінкою», а чекісти «папашою». Брати залягли у заздалегідь викопаних шанцях. Потрібно чесно зізнатись, що серед гуркоту бою ніяких команд і наказів чутно не було. Стрільці діяли на власний розсуд. Брати Хмелюки бачили, які чудеса героїзму проявляли хлопці й дівчата, котрі ще вчора сиділи з ними за шкільною партою. Провідник «Моряк» на їхніх очах збив німецького літака, який на бриючому польоті щедро поливав їхні голови кулеметним вогнем. Підбитий літак почав стрімко втрачати висоту, тягнучи за собою шлейф густого чорного диму. Два німецькі льотчики встигли катапультуватись. Вони спускалися на українську землю з допомогою парашутів, але влучні постріли «Моряка» ще в повітрі обірвали ворогам життя.

На жаль, знайшлися й такі, що вже на початку бою покинули оборонні позиції, намагаючись врятувати свою шкуру. Одні ховалися в льохи, інші чимдуж гналися на конях до лісу.

- Соромно й огидно дивитися на тих боягузів. Ганьба! Забули присягу, кляті зрадники! Тікайте, тікайте, сучі сини! Ми й без вас захистимо свою волю. «Фріцам» нас не здолати! – сердився Петро.

Його очі горіли диким вогнем, пашіло обличчя, волосся на голові стирчало дибом. Хлопець натискав на гашетку кулемета, щоразу промовляючи:

- Ось вам, ось! Я вас, чортове хам’я, нагодую залізною кашею! Зуби поламаєте!

Василь стріляв рідко, хіба що в конкретно видиму ціль.

- Дивись, Василю, танк сюди пре. Невже німаки так швидко прорвали кільце оборони?

- То наш танк. На броні нема чорних хрестів. Хіба не бачиш? Його захопила чота імені Коновальця в бою на шляху Рафалівка-Володимирець. Німці загрузли в болоті, а наші хлопці запрягли кілька пар коней, витягли танк, зафарбували свастику. Всі про це знають...

- Виходить, що ми й справді маємо на озброєнні танк. Але чи є у нас досвідчені танкісти? Чи досить у них снарядів? Чому вони не стріляють? Та ж стріляйте, хлопчики, стріляйте, дорогенькі! І ти, Василю, стріляй!

- Чого стріляти, коли німці не йдуть в атаку? Я думаю про Івана...

Василеві страшно не було. Серце віщувало, що з ним нічого поганого не трапиться. А навкруги тарахкотіло, бухкало, гахкало, гарчало. Небо змішалось із землею, день перетворився на ніч. Десь пополудні гармати замовкли, зате поповзли танки. Німці пішли в атаку.

- Ось тепер нам, братику, хана, - з безнадійною тугою промовив Василь. - Давай спробуємо околицями пробратися в шпиталь до Івана. Як він там? Чи живий?

- Ти здурів, Василю? Заскавчав, як побитий пес! Якщо ми дамо драла, то хто буде захищати республіку? – несподівано визвірився молодший брат. - Ось зараз дам тобі ляпаса! У нас ще є набої і гранати. Жбурну одненьку в танк і тельбухи німакам випущу!

- Е-е, чоловіче! Щоб підбити танк, треба не одну, а цілу в'язку гранат кинути.

Петро на мить розгубився, проте гарячково зв'язував докупи три гранати. Став на повен зріст, замахнувся.

- А якщо не вцілю? Та ні! Вцілю!

Кинув гранати і враз упав, закривавлений, на землю.

- Ой, Петрику, Петрику, я ж тебе просив!

Василь за ноги втягнув пораненого брата в окоп, і в цю мить їх накрило землею. Хлопець чув, як поблизу гуркотіли танки, як ґелґотали німаки. Здавалося Василеві, що всьому кінець, що вони обидва мертві.

«Мамо, помоліться за наші душі», - іскоркою спалахнула думка і тут же згасла. Настала непроглядна пітьма.

Отямився хлопець від чийогось стогону. Обмацав себе з голови до п'ят - живий! У вухах шуміло, боліла і паморочилась голова, та він живий. А Петро?

- Допоможи, Василю... Вмираю...

Ага, це голос його молодшого брата. Він потребує допомоги.

- Зараз, зараз... Тебе присипало землею. Потерпи... Я швидко! - шепотіли губи, а руки помимо волі розгрібали землю. Хлопець дер насипану снарядом могилу, нігтями, як звір нору. Не відчував ні втоми, ні болю. Потрібно якнайшвидше звільнити Петрика.

- Зараз, зараз... Потерпи! - благав він брата.

Нарешті вони вибралися з ями. Надворі ніч, нічого не видно. Брат стогне, значить, живий. Потрібно негайно звідси тікати. Але куди? В якому напрямку? Хтозна... Вони прямуватимуть до світла, доберуться до якогось затишного місця. Василь винесе брата на руках, надасть першу медичну допомогу, знайде лікаря. Мац-мац! Автомат на грудях, граната за поясом. Можна йти.

- Петрику, братику, чіпляйся за мою шию руками. Міцно тримайся! Перед нами далека дорога, і ми здолаємо її!

Петро жалібно застогнав.

- Що тобі? Ти контужений чи поранений?

- Болить! Осьде... Ду-у-уже болить! - пожалівся брат. Біда! Стало страшно...

- Нічого... Нічого, брате. Головне, що ми живі. А як там наш Іван? Як моя «Орися»? - заспокоював хлопець сам себе, а подумки благав: «Мамо ріднесенька! Моліться за своїх безталанних синів. Важко нам!»

Василь ніс брата і не боявся ні стрілянини, ні ворожого полону. Ішов через рови, переступав через повалені дерева, а заграва від пожеж освітлювала шлях вогненно-хижими очима. Він спотикався, падав, піднімався і йшов далі. Здавалося, що не відчуває ваги братового тіла, навіть інколи думав: «Кажуть люди, що своя ноша легка. Правду кажуть».

Час від часу брат просив:

- Зупинися... Поклади мене... Хочу відпочити... Пити хочу... Пити... Болить!

Василь клав пораненого на землю, шукав криницю. Знайшов, та не було відра. Швидше б дістатися до річки. Там вони нап'ються, а Василь обмиє від землі та братової крові руки. Тепла й липка, вона юшить з невидимої в пітьмі рани, лякає, змушує бігти.

«Боже милостивий, зглянься над нами! Врятуй мого брата! Адже ми не за себе... Ми за святу справу, за волю і честь України», - молився Василь.

До річки було далеко. Він не донесе брата, не вистачить сил. Потрібно когось покликати на допомогу. Але кого? Перелякані люди сновигають сюди-туди в пошуках рятунку. Он як плачуть діти, голосять жінки. До кого звернешся? У кожного своє горе. Ага! Треба йти до церкви! Може, ще живий священик Соколовський...

Вже минула північ, коли Василь з пораненим братом на плечах переступив церковний поріг. Церква була переповнена переляканими людьми. Вони стояли на колінах, били поклони й молились. Священик оглянув пораненого і перехрестився:

- Пізно. Він уже не дихає... Пульсу нема... Три рвані рани... Зачепило його осколками, бідолаху...

Василь підняв угору кулаки:

- О Боже! Чому Ти такий жорстокий? Я ж Тебе молив! Я ж Тебе благав! А Ти... Ти...

- Гріх таке казати, сину мій! - священик охопив Василя обіруч і струсонув так, що в хлопця клацнули зуби. - Бог послав нам, грішникам, дні великої темряви. В Колках загинули майже всі...

- А я... Чому я живу, а мій брат мертвий? Краще б я... Петро наймолодший серед нас, але першим пішов у повстанці і першим загинув. Мамо! Що вам приснилося цієї ночі? О-о-о!

Мати була далеко. З іконостасу на хлопця дивилися незворушні лики святих. А молодший брат заплющив очі, ніби спочив після важкої праці сном праведника. Смерть не спотворила його юного вродливого обличчя.

- Йому вже нічим не допоможеш, - сказав священик. – А ти тікай! Тікай, хлопче, чимшвидше з цього пекла, бо церква - ненадійне сховище. Снаряд уже потрапив у вівтар, ще раз шарахне - і по всьому.

- А як же Петрик? Я не можу його отак залишити.

- Ми поховаємо його, я обіцяю. А ти тікай!

- Не можу, мушу сам... Щоб місце знати.

- Будеш знати. За церковною огорожею росте старезна липа. Там спочиватимуть його останки. Колись повернешся... А зараз мені скажи, яке ім'я дали твоєму братові при хрещенні. Помолюся за упокій душі.

- Петро. Петро Хмелюк.

***
З ВОГНЮ У ПОЛУМ'Я


Засудженому до страти хотілося хоч трохи відпочити від спогадів, прогнати з уяви тіні минулого. Де там! Вони накочувалися бурхливими хвилями, не давали й миті спокою...

... Вже розвиднілось, коли Василь Хмелюк переплив на драбині на протилежний берег Стиру. Може, тут буде безпечніше? Ще в поруйнованих Колках до Василя прибилося чотири вкрай змучених, обпалених полум'ям бою повстанців.

П'ять недобитків, що врятувалися живими з пекла, розвели в лісі вогнище, трохи просушили одяг, наїлися підсмажених на патичках грибів, напилися води. Вже збиралися подрімати, коли почули торохкотіння возів.

- Позір! Слухай мою команду! Всім лягти на землю! - наказав «Хміль». Старшинський вишкіл не пройшов даремно, а смерть брата зробила хлопця безстрашним.

Повстанці залягли. Дорогою їхало дві підводи, запряжені добрими кіньми. На підводах сиділо п’ятнадцять невідомих, озброєних автоматами людей. За возами їхала «тачанка» з кулеметом «максимом» на задку, ніби зійшла з екранів кінострічки про далеку громадянську війну.

- Москалі! - не втримався хтось із хлопців і випустив чергу з автомата: др-р-р-р!

- Ов! Та нехай того дурня, що стріляв, ясні громи поб'ють! Чи ви бачили? Мені руку кулею зачепило! - почулося сердите з переднього воза.

- Тьху на твою голову! Невже знову червоні партизани? Тільки-но намилили їм шиї, а вони знову тут як тут! - істерично крикнув інший і зіскочив з воза.

- Не смій стріляти! - наказав «Хміль». – Це ж наші! Наші! Невже вам повилазило?

Через хвилину-другу хлопці вже браталися, обнімалися і навіть цілувалися.

- Цу на вас! Нагнали страху, що доведеться шукати бабу-шептуху, аби переляк яйцями викачала! - жартували незнайомці. - Звідки ви, хлопці?

- З тамтого боку річки. З Колок.

- Ага, ага! Чули ми, чули... Кажуть, що там вас німаки оточили і добряче поколошматили. Чи правда?

- Ой, хлопці! М'яко сказано... В Колках каменю на камені не зосталось. Ото нас п'ятеро...

- Приставайте до нашої чоти, будемо разом воювати.

Потім Василь не раз дивувався, якими довірливими були українські повстанці в ті часи. Гітлерівці - жорстокі вороги, проте поводились з противником без усіляких хитрощів, каверзних підступів. А більшовики... Від них можна чекати всього, чого завгодно. Не знав тоді Василь, що цього ж таки дня доведеться зустрітися з червоними партизанами.

Коли переїздили попри маленький хутірець, хтось невідомий обстріляв їх з недалекого ліска. Повстанці відповіли чергою з кулемета, і на тому все скінчилось. Поїхали далі. Та невдовзі з того ж таки ліска вибіг якийсь дядько в личаках, махаючи аркушем паперу і щось кричучи білоруською мовою. Підбіг до першої фіри і вручив Василеві записку, в ній було написано: «Сдавайтесь! Вы окружены отрядом имени Чапаева. Будем биться, или мириться? Дайте ответ». Внизу – каракулі підпису.

- Сдавайтесь, сябры! Вы в кольце. Их много, - підтвердив дядько в личаках.

- Що будемо робити? - хором загули повстанці. - Тікати? Але куди?

«Хміль» вирішив узяти ініціативу в свої руки.

- Підемо з ними на переговори. Прикинемось втікачами з німецького полону. Хто з нас знає російську або польську мову?

Зголосилось четверо.

- Гаразд. Ви будете вести з «ванюшками» переговори, а всі інші мовчатимуть.

Він ще не встиг договорити, як із-за пагорба вискочило п'ять возів. На кожному возі сиділо п’ять – сім большевицьких партизанів. Вони були добре озброєні. «Хміль» зіскочив з воза і дав знак рукою всім зупинитися. Червоні партизани також зіскочили з возів і зайняли бойові позиції.

- Не стріляйте! - гукнув Василь.

До Василя підійшов кремезний бородань, обвішаний гранатами, як новорічна ялинка іграшками.

- Ну что, лесные братья, не будем кровь проливать?

Повстанці мовчали.

- Чего молчите? Здравствуйте, товарищи! – бородань простягнув Василеві руку для привітання. Хлопець на мить розгубився, поспіхом потиснув протягнуту руку.

- Кто вы? Откуда йдете? Сколько вас? - посипались запитання.

Василь не встиг нічого сказати, як звідусіль посунули червоні партизани. Їх було багато, приблизно двісті чоловік. Вони оточили українських повстанців з усіх боків. До кулеметної «тачанки» під'їхало два вершники. Молодий брюнет, який представився політкомісаром, і чоловік середнього віку - «командир отряда имени Чапаева». Вони вчинили справжній допит. Хлопці намагалися відбрехатись, та виявилося, що «чапаєвці» добре інформовані. Діватися було нікуди.

- Приказываю следовать за нами в расположение штаба. Там сложите оружие! - крикливим тенорком вигукнув чорнявий. Він почав «співати» заучену пісеньку про Леніна й Сталіна, про світовий пролетаріат, про керуючу роль комуністичної партії і навіть про подвиги югославського командира Тіто.

- Вот мы проверим вас на лояльность к большевицким идеалам и тот, кто хорошо сдаст экзамен, пойдет с нами бить «фрицев». Остальные - в расход.

Василь помітив, що якийсь босий, обідраний кацапчук ласими очима примірявся до його хромових чобіт, навіть прицмокував язиком.

Переговори тягнулися більше п'яти годин. Накінець зійшлися на тому, що українські повстанці таки поїдуть в їхній штаб. Рушили в дорогу. Спочатку червоні напасники оточили українських повстанців тісним дозором конвойних. Для певності вороги посадили «Хмеля» й «Кригу» на свої фіри. Проте рядові стрільці не дрімали. Вони почали пригощати своїх конвойних медичним спиртом, який перебував у каністрах на одному з повстанських возів. В міру того, як порожніли каністри, увага большевицького конвою послаблювалась. Три задні фіри відірвалися від загальної валки і щезли в лісі. Вони повезли конфісковані каністри зі спиртом. І тут кмітливий «Крига» звернувся до своїх п'яненьких конвойних:

- Разрешите напоить коней у ручья. Они сутки не ели и не пили. Совсем выдохлись, бедняги.

Водопій затягнувся надовго.

- Нам би затягнути час до вечірніх сутінків, - шепнув «Крига».

Василь зрозумів натяк з півслова, проте завагався: «Їх двісті, а нас двадцять. Загинемо всі...» Становище справді невтішне, але страшно не було. Перед очима стояло обличчя мертвого брата.

- Ану, ребята, поторопитесь! Быстрей! Быстрей! - сердився червоний командир.

«Ванюшки» кинулися виконувати наказ. Вони надіялись, що наздоженуть каністри зі спиртом. Тим часом насувався вечір.

- Увага, хлопці! Будьте напоготові! - шепнув «Крига».

Двадцять пар очей невідривно стежили за діями червоних партизанів. Вони вишукували підходяще місце для смертельного танцю...

«Крига» озирнувся, і хлопці зрозуміли його намір. В цю ж мить заговорив повстанський кулемет і скосив кількох конвойних, що їхали на одному возі з «Кригою». «Хміль» вихопив пістоля і поклав на землю двох своїх вартових. Окрім кулеметного клекоту, нічого не було чути. Повстанські коні звернули з дороги і помчали в лісову гущавину. П'ять кілометрів фіри пролетіли з такою швидкістю, що на чолах у втікачів виступила сіль, а на конях - мило. Небезпечним залишався вихід з лісу. Була ймовірність наскочити на ворожі засідки. Одначе тільки на далекій відстані замаячіло кілька вершників. Пустивши в небо дві ракети, вони завернули в ліс.

- Здається, прорвалися. Слава Тобі, Господи!

До «Хмеля» підійшов «Крига».

- Знаєш, друже, це мій другий бій з червоними партизанами, і обидва рази ми перемогли, - сказав він, сяючи в темряві усміхненими очима. - Тиждень тому німці палили села Костопільщини, вбивали людей. Селяни кидали домівки, хапали домашній скарб, ховалися в лісах. Ковпаківці, користуючись нагодою, оточили беззбройних людей, пограбували худобу і майно. Одинадцятьох селян ні за що ні про що убили. Поблизу стояв загін УПА. Нас було втричі менше, ніж нападників. Одначе ми вирішили піти в атаку. Хлопці билися з такою відвагою, що червоні партизани накивали п’ятами, залишивши тридцять вісім чоловік убитими. Гнали ми їх десять кілометрів поспіль, завдаючи важких втрат.

- Ех, друже, - зітхнув «Хміль», вислухавши розповідь «Криги». - Крім червоних банд, у волинських лісах з'явилися ще польські карателі, так звана Армія Крайова. Доведеться нам битися на три фронти: з німаками, москалями та ляхами. Чи подужаємо? Німці відступають... Злющі, як оси... Та все ж їх легше подолати, ніж москалів. Знаємо ми добре отих «освободителів» ще з тридцять дев'ятого року. Якби не вони, то й війни не було б. Сталін постійно з кимось воює: то з японцями, то з фіннами, то з поляками, то з німцями. А був час, коли Сталін дружив з Гітлером, ділив Европу. Договір про мир та ненапад підписали... Тепер вони - люті вороги, а невинні люди через їхні вибрики помирають. Скільки крові пролито, скільки страждань і сліз материнських!

- А голод у Східній Україні ти забув? Найстрашніша смерть від голоду, друже. Краще полягти в бою від кулі.

- Від кулі, кажеш? Не дай. Боже, нікому. Он у Колках мого брата вбили «фріци». Гарний такий, добрий, розумний... Йому ще й сімнадцяти не було, коли він автомата від німця відняв і подався в ліс до повстанців. Позавчора я оцими-от руками закрив його мертві очі. Серце крається... Є ще в мене старший брат Іван. Я сказав - є... Але ж він, поранений, залишився в тому колківському пеклі. Звідки мені знати, чи він живий?

«Орися», дівчина моя...

- Ти сказав - «Орися»? Звідки її знаєш?

- Знаю. Зв'язкова з сотні «Хоми». В Колках була...

- Якщо твоя «Орися» невеличка на зріст; з довгою косою, то це сусідка моя. Ми з одного села. Насправді її Лідою звуть. Хороша дівчина, геройська.

- Справді? - зрадів Василь. - Ось бачищ друже, який тісний світ. Усі ми сусіди, всі сестри й брати...

- Не переживай, «Хмелю». Жива «Орися». Брата жаль... А моя односельчанка жива!

- Звідки знаєш? - Василь глянув на «Кригу» недовірливо.

- Бачив її на днях. Вона в колківську м'ясорубку не потрапила. Командир «Олег» направив її з якимось секретним завданням на Берестейщину...

«Крига» ще щось говорив, але «Хміль» вже його не слухав. Слава Богу, «Орися» жива! Якби ж то ще й Іван був живий! А Петрика нема. Його вже не вернути. Нікому... Ніколи...


-------------------------

Записано з розповідей колишніх вояків УПА.

***


КОРОСТА, ЧУМА, ХОЛЕРА
Мабуть, що й справді Василеві Хмелюку судилося пережити у в'язничній камері своє життя від початку до кінця. Спогади, спогади... А що в тих спогадах? Війна, бої, бої і ще раз бої. Йому немає ще й тридцяти, а він пережив стільки, що вистачило б на сотню життів.

«Хміль» пам'ятає, як вони з «Кригою» зібрали шістдесят сім відважних хлопців і знову перебралися на правий берег Стиру, на рідні волинські землі. Тут і почалася їхня безкінечна бойова епопея з ковпаківцями. Тільки-но ступили на пограбовану й випалену німцями Волинь, як у селі Олика Цуманського району наштовхнулися на великий загін червоних партизанів.

- Що маємо робити? Приймемо бій чи обійдемо стороною? - очі «Хмеля» з довірою дивилися на побратима.

- Перш за все потрібно піти в розвідку, дізнатися, скільки їх, як вони озброєні. Тоді й вирішимо...

- Дозволь мені піти, друже командире. Дозволиш?

- Що ж... Бери Горобця, Костенка і рушайте. З Богом, хлопці! Будьте обережні.

- Не вчи вченого! - ні з того, ні, з сього образився «Хміль».

- Я не вчу Я застерігаю. Хвилююся...

Розвідка пройшла успішно. Хлопці побачили, що «ванюшки» майже всі п'яні, смалять цигарки, грають у карти, пасуть в лісі коней. Скориставшись вечірніми сутінками, повстанці несподівано їх оточили. Зав'язався жорстокий бій, внаслідок якого майже сто противників загинули. Повстанці ж втратили двох побратимів. Ще один був поранений.

Після цього вдалого бою в Красному Бору відбувся ще один бій, де повстанці здобули осідок більшовицького штабу. Тут уже були великі втрати з обох сторін.

Через кілька днів українські повстанці здобули місто Любешів. Захопили аптеку і продовольчий склад. Наступив довгоочікуваний перепочинок. З фронтів надходили повідомлення, що під натиском радянських військ німці відступають, а червоні партизани, побиті й пошарпані хлопцями з УПА, поспішно відбули кудись у Карпати. Українські повстанці зализували рани, ласували німецькими консервами з любешівського складу, досхочу відсипалися і навіть читали газети, журнали, книжки… До рук Василя потрапила підпільна газета «За самостійну Україну» - бойовий орган ОУН. Спочатку він прочитав сам, потім уголос почав читати іншим хлопцям.

- Послухайте, друзі, що тут написано! Ота большевицька короста наробила лиха не тільки у нас. Ось що пишуть в газеті:*

«Велика група більшовицької банди окружила на Сарненщині села Маріянівку і Залужжя, населення цілком ограбили, забравши 400 шт. рогатої худоби, 800 шт. овець та багато збіжжя. Решту збіжжя, якого не могли забрати, розсипали по вулицях. Вікна в хатах повибивали, багато будинків спалили. Забрали з собою 40 людей, яких закатували. Ці ж самі бандити спалили села Стару Рафалівку Колківського району, Журавичі Дунайського району та багато інших сіл. Большевицькі банди здеморалізовані, завше п'яні, щиро помагають гітлерівським імперіалістам повернути наш край у руїну. Народ най розуміє ціль сталінських бандитських висланників і з ними бореться»... Всі чули про їхні дебоші? Ото вже зараза, так зараза! Червона короста, від якої ніяк не можемо позбавитись. Можливо, що ми утримали б Колки, якби німцям не допомогли червоні посіпаки. Мені розказували очевидці, що в ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте жовтня великий загін ковпаківців напав на село Стара Рафалівка, про що пишеться в газеті. Бандити дотла спалили село. Потім зігнали селян на майдан і звеліли розкопати Могилу Слави.** Одночасно почали стріляти в мирних жителів і вбили шість осіб. Червоні партизани проти німців виступають рідко. Переважно вони поборюють нас, українських повстанців, тим самим допомагаючи гітлерівцям розправитись з національно-визвольним рухом.

А підірвані нами поїзди, мости, дороги, всі бої з німецькими окупантами приписують собі. Де ж та справедливість на світі? - Василь зі злості сплюнув і згорнув газету.

До нього підійшов повстанець «Дуб».

- Короста - вона і є короста. Але й коричнева чума не краща. Ось послухай, «Хмелю», який наклеп на нас зводять фашисти. В журналі «Ідея і чин» написано...

- Давай сюди. Прочитаю. Де воно тут? Ага! Осьде...

«Москва дає накази ОУН. З тайних наказів, що попали нам в руки, видно, що кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН. В тих тайних наказах, що скоро будуть опубліковані, ОУН визначається як національно замаскована большевицька бойова частина.***

Василь жбурнув журнал на землю.

- А трясця їм під ребра! Ні, ви тільки послухайте, про що оті паскуди патякають! Совєти переконують світ, що ми - гітлерівські найманці, а фашисти в свою чергу пишуть, що ми - замаскована большевицька бойова частина. А-ха-ха-ха! Насмішили мене, ох і насмішили!

- Не нервуйся так, «Хмелю». Краще послухай, як ми у серпні цього року місто Камніь-Каширський брали. Атакою командував «Рудий». Участь в акції брали сотні «Лисого», «Кубіка», ну й, звичайно, курінь «Назара» - «Криги». Згадані відділи стояли в лісі за дванадцять кілометрів від міста. Під вечір дев'ятнадцятого серпня командир «Рудий» зробив збірку, де оголосив: «Хто бажає до спецгрупи, хай виступить крок уперед!» Очевидно, що завдання було нелегке. Німці в центрі міста мали сильно укріплені підземні становища, котрі чомусь усі називали «горкою». Нашу добровільну спецгрупу очолив командир Черник. Мали ми всього чотири кулемети, решта - фінки. Крім цього, у кожного був пістоль стилет, сірники, електричний ліхтарик, по кілька гранат, по одній чверті літра бензину. Що ще?

Ага! Ще ми мали сокири, пилки, ножиці для дроту, ракетниці. Вже озвався перший півень, коли ми затрималися перед містом. Поскидали чоботи, заховали їх у чагарнику і босячком підступили до крайніх хат. Місто спало. Як на зло, місяць світив, наче ясне сонечко. По два-три прокрадалися ми з тіні в тінь...

- Ой, не тягни ти, чоловіче, свою розповідь, як кицьку за хвоста! - нетерпеливився «Хміль». - Кажи, що було далі! Цікаво ж...

- Та скажу, скажу, тільки не перебивай. Одне слово, зняли ми тихенько вартових, перерубали дроти, повилазили на «горку», де в двоповерховому гарному будинку отаборилися німецькі офіцери. Наш загін розділився на три частини. Одна займала німецькі становища, друга поливала бензином будинок, а третя кинулася всередину будинку. В одній з кімнат світилося. То була вартівня. Троє наших хлопців спритно відчинили двері, де на ліжках спали «фріци». Пролунав наказ: «Руки вгору». І наші почали виносити зброю та ще й вивели на двір дев'ятьох офіцерів, які поводилися слухняно, мов ягнята. На другому поверсі почулися автоматні черги, вибухи гранат. А пекельні язики вогню вже охопили будинок, де куняли польські поліціянти. Вікна того будинку були зачинені віконницями, отже, тільки одному поліцаєві вдалося вискочити з полум'я. Він почав стріляти. Але наші хлопці хутенько продірявили йому лоба. Почалася стрілянина не тільки на «горці», але й у місті. Настала вирішальна хвилина: або здобути, або всім до одного загинути. І тут спурхнула в повітря червона ракета. Це був сигнал, що пора тим, хто в резерві, в атаку...

- Що ж далі? Все обійшлося? - Нетерпляче підганяв оповідача Василь.

- А як ти думав? Хіба не знаєш, як б'ються українські повстанці? Перемога була за нами. Командир відзвітував, що ми здобули двадцять тисяч набоїв, п'ять кулеметів, чотири «емпі», понад сто штук пістолів, шістнадцять машинок до писання, чотири радіоприймачі, одинадцять осідланих коней, сім мотоциклів, одне легкове авто, шістсот центнерів солі, п'ятсот центнерів борошна, вісімдесят центнерів цукру та іншого майна. Дехто з наших одягнув новенькі мундири та взув хромові чоботи. З двох будинків на «горці» залишилися догоряючі вогнища. В полон захопили чотирнадцять німців та поляка-перекладача.****

- Що з ними зробили?

- А що зробили? Ми їх запитали, чи вони брали участь в кривавій акції на село Кортиліси.***** Відповідь була «так». Відкритим голосуванням хлопці засудили їх до розстрілу. Розстріляли приблизно сто німців разом з польськими поліцаями, тобто у десять разів менше, ніж вони закатували мирних жителів у Кортилісах.



- А далі що було?

- Захопили ми місто Камінь-Каширський у свої руки повністю Та того ж таки дня о сімнадцятій годині пролунав наказ «Рудого» відступити в ліс.

- Ось бачиш, друже, чим усе кінчається, - зітхнув «Хміль».

- Твоя правда. Однак, що ми можемо вдіяти проти німецької коричневої чуми, червоної корости і білої холери? Одне слово - зараза! Ось у моєму рідному селі Заборолі Луцького району 1 липня 1943 року гестапівці разом з польськими посіпаками вкинули живцем у вогонь сто чотирнадцять чоловік. Село та церкву після пограбування спалили. Люди до самісінького Різдва переховувалися у лісах та по навколишніх селах. А на святвечір наїхало кілька фір з озброєними поляками і просто за святою вечерею замордували вісімнадцятьох моїх односельців, серед яких було десятеро неповнолітніх дітей. Криваве Різдво! Жах! Це тільки в нашому селі. А по всій Західній Україні? Серце кров’ю обливається. Що твориться на білому світі?

- Світова війна, от що.

- Все ж я вірю в силу духу нашого народу. ІІрийде такий час - і постане вільна соборна Україна від Сяну до Дону. Тільки чи ми доживемо до того часу?


-------------------------------------------

*Газета «3а самостійну Україну» - передрук. Орфографія збережена. Архів Літопису УПА за 10 грудня 1943 року.

** У І941 - 1942 рр. майже в усіх волинських селах були насипані Могили Слави в пам'ять про полеглих героїв у боротьбі за волю України.

*** Передрук з підпільного журналу «Ідея і чин», №5 за 1943 рік. Орфографія збережена. Архів Літопису УПА.

**** Дати і цифри бою за Камінь-Каширський взято з архіву Літопису УПА.

***** В селі Кортиліси німці знищили 2000 чоловік, за іншими даними – 2876.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка