Художньо-документальна повість



Сторінка4/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ВОЗЛЮБИ БЛИЖНЬОГО
Ця ніч минула без марення. Після довгого безсоння Василь заснув. Та десь за годину до світанку в його уяві знову заворушилися тіні минулого. Цього разу молоді оунівці з сусіднього села Голишева...

... На важливе завдання їх пішло троє. Сміливі й кмітливі хлопці. Це було ще тоді, коли Сашко Бабінчук перебував на легальному становищі. Він саме навчався в Луцькому педагогічному училищі. Вдень ходив на заняття і допомагав батькам господарювати, а ночами брав зброю і поспішав виконувати накази районного провідника. Того пам'ятного дня Сашкові з двома побратимами доручили переховати зброю в більш безпечному місці. Хлопці переправилися на протилежний берег річки Чорногузки. Човен заховали в кущах верболозу. Все йшло так, як було сплановано. Поверталися вночі, автомати й гвинтівки поскладали у човен. Причалили до рідного берега. Прислухались. Над селом зависла мертва тиша.

- Хлопці, хочеться закурити, - обізвався один з побратимів на псевдо «Улас». - Здається, що вуха попухли і під серцем смокче. Якщо зараз не закурю, то зомлію... Втомився... Нанервувався...

- Ха! І ми потомилися. Терпів довше, потерпиш ще трохи. Сам знаєш що нам курити під час завдань суворо заборонено. Особливо вночі... Мусимо перенести все, що привезли, в схованку, тихенько розійтись по домівках, а тоді смали собі, чоловіче, хоч би й до посиніння, - приструнив друга Сашко.

- Хіба ж я щось порушую? От зроблю дві-три затяжки і погашу цигарку, - благальним голосом промовив «Улас».

- А я кажу, що не треба! - розсердився Сашко.

- Добре тобі казати, якщо ти не куриш.

- Не курю і тобі не раджу.

- Та нехай уже закурить людина! - вступився за товариша третій співучасник небезпечної акції.

Сашко сердито махнув рукою:

- Та кури вже, кури, тільки полою закривайся!

В нічній пітьмі зблис вогник сірника, почулося шкварчання самокрутки і задоволений смішок «Уласа»:

-Ух, ти! Який тютюнець солодкий! Солодший від цукерки!

Раптом в кількох кроках від хлопців щось зашурхотіло, під чиєюсь ногою тріснула суха гілка . Хлопці миттєво, мов по команді, кинулися на підозрілі звуки... Якась людина! Схопили непроханого гостя за плечі, повалили на землю. Присвітили ліхтариком. Побачили перекошене від страху молоде чоловіче обличчя. Пілотка з червоною зіркою... Гімнастерка радянського солдата... Сержантські погони... На грудях - «калаш»... Ворог! Небажаний свідок... Що в таких випадках зазвичай роблять з ворогами? На це питання можна було б і не відповідати. Одначе якась невідома сила зупинила караючу руку Сашка.

- Ти хто? - запитав хрипко.

Сірі від переляку губи заворушилися, проте не змогли вимовити ні слова.

- Чого шастаєш понад річкою серед ночі? Не боїшся? Ти один чи вас багато? Ну, говори!

- Один я... Один... - нарешті спромігся по-російськи сказати, тремтячи усеньким тілом. - Зустрічався з місцевою дівчиною, а зараз поспішаю в казарму.

- З дівчиною, кажеш? Як її звати?

- З Галиною... Сидорук... З Голишева вона...

Вочевидь сержантик не брехав. Хлопці знали таку дівчину. Кругла сирота, засиділась в дівках, ніхто не сватає, бо в селі женихів нема. Розпорошила війна українських хлопців по світу: кого совєти мобілізували на фронт, кого розстріляли чи посадили у в'язницю, а більшість зголосилися в УПА. От і знюхалась дівчина з енкаведистським сержантиком. Як у тій приказці: «Коли нема риби, то й рак - риба». Діло молоде...

Хлопці оточили невдаху-залицяльника і взяли під приціл.

- Я знаю, що ви мене розстріляєте. Не хочу вмирати... Дозвольте попрощатися з мамою! Благаю!

- З мамою? З якою мамою?

Сержант не відповів. Він витягнув з лівої нагрудної кишені гімнастерки щось подібне на невеличку фотографію і притулився до неї губами. Сашко вихопив це «щось» з рук приреченого на смерть:

- Що то таке?

На превелике здивування, це був потертий образочок Божої Матері. У Сашка від несподіванки перехопило подих, спітніли долоні. В його родині всі були глибоко віруючими людьми.

- Коли мене забирали до армії, то мати моя дала цю іконку і сказала: «Намагайся не вбивати людей, синку. Хіба що на фронті... Там мусиш...» Вона не знала, що я опинюся у внутрішніх військах. Я нікого ще не вбив, присягаюся. Повірте мені! - в його голосі чувся плач.

Сашко вже знав напевне, що не застрілить цього чужинця. Він це зрозумів у ту саму мить, коли побачив зображення Божої Матері в його руках. «Улас» і «Блискавка» невдоволено забурчали:

- Ти що... Здурів? Ми не маємо права відпускати чекіста живим! Він нас не відпустив би. Сам знаєш...

- Знаю. Та я... я не можу, Кінчайте самі, якщо у вас піднімуться руки.

Друзі завагались. Сашко різким ривком зірвав з шиї сержанта автомат, висипав у свою кишеню всі набої, знешкоджену зброю знову почепив йому на шию.

- Це все? Гранати, пістолета, ножа не маєш?

- Ні-і! - перелякано прошепотів енкаведист.

- Дивись мені! Тепер слухай уважно, що я скажу. Ми зараз підемо, а ти півгодини сиди тут, де сидиш. Сиди тихенько, не ворушись і голосно не дихай. Мовчи! Потім іди в казарму, а хоч чортові в зуби. Про нашу зустріч нікому ані пари з уст! Інакше з-під землі дістанемо і з живого шкуру злупимо. Зрозумів?

Хлопці вже відійшли кілька кроків, коли Сашко озирнувся:

- Звідки ти, хлопче?

- З Псковської області, - почулося у відповідь.

- І чого ви, москалі, весь час пхаєтесь на нашу Україну? Ми ж вас не чіпаємо. Живіть собі у вашому Союзі. Він величезний. Дайте й нам спокійно жити на рідній землі!

Минав час, а хлопці дорікали Сашкові при нагоді за те, що він порушив закон підпільної конспірації.

- Ти ж наразив нас на смертельну небезпеку. Невже не розумієш? За таке свавілля і свої можуть поставити до стінки.

- Облиште, хдопці. Не міг я... І ви не могли, я певен. Хіба можна стріляти в людину, руки якої тримають образ Пресвятої Богородиці?

Хлопці притихли. Все ж іноді казали:

- Колись пошкодуєш Саньку, що відпустив того червоного сержантика. Скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс дивиться. Колись він ще відплатить тобі за добро.

- Мовчатиме він, я вірю. Ми ж довіряли євреєві Хасману, який возив повстанських командирів на збірки, явки, на місця бойових дій. Підібрали хлопчину з гетто, прийняли в УПА і поки що не пожаліли. Він платить нам більшою відданністю, аніж деякі свої, українці. А лікарі? Згадайте, хто лікує хлопців з лісу. Грузин, чех і знову ж таки жидок... А та чота узбеків, що дезертирувала з Червоної Армії? Хіба ж вони з нами пліч-о-пліч не боролися проти німців та кадебістів? Я вірю, що той москалик не заподіє нам зла.

Сашко не помилився. Минуло літо, і одного осіннього дня в хату до Бабінчуків увірвалось п’ятеро енкаведистів: майор, лейтенант, сержант і два рядові солдати.

- Іменем совєцького закона... Сім’я Бабінчуків підлягає виселенню в Сибір. Маєте півгодини на збори! - з порога оголосив майор.

- За що нас у Сибір? - заламала руки мати.

- Знаєш ти добре, за що, стара! - злісно засичав майор. - Твої сини в бандерівській банді.

Два сини Бабінчуків дійсно були в українській партизанці, але зболене серце з метою самозахисту підказало матері версію, дуже подібну на правду, яку ворогам важко було перевірити.

- Ой, ні! Не в банді мої сини! Спитайте, кого хочете! Старшого синочка вбили німці ще в сорок другому році. Про це всеньке село знає. Може, вам на цвинтарі його могилу показати? Німці вбили сина, а ви за це нас у Сибір! - мати заплакала.

- А молодший твій де?

- Молодшого схопили гестапівці і вивезли на роботу в Німеччину. Пропав безвісти... Про це також усі знають. Де ж ота правдонька на світі?! - мати вже голосила.

- Не бреши, стара! У нас є інші дані. Твої сини - буржуазні націоналісти. Ось і санкція прокурора. Тож збирайтеся в далеку дорогу, а ми підемо далі. З Голишева сьогодні потрібно виселити дев'ятнадцять родин. Залишимо у вашій хаті для порядку одного солдата. Не лялякайте, ворушіться! Хто має бажання тут залишитись? - звернувся майор до присутніх енкаведешників.

- Я залишуся, товаришу майор! - пролунав з сіней голос, який здався Сашкові знайомим.

- Ти, Шишкін? Гаразд, лишайся. Через тридцять-сорок хвилин вирушаємо на станцію, так що не баріться.

- Буде виконано, товаришу майор!

«Та це ж той сержантик із Псковщини, який ночами бігає до Галки Сидорукової! О Господи! Помилки нема... Я добре запам'ятав його обличчя. Тепер моя доля і доля моєї родини залежить від нього. Захоче - і мене зразу схоплять, запроторять у в'язницю на довгі роки, а то й розстріляють!» - снувалися в голові Сашка невеселі думки. Проте хлопець вирішив не тікати. Що вже буде всім, нехай те буде і йому. Хотілося знати, чи є сумління в людини, яка носить біля серця образок Пресвятої Богородиці. З усього було видно, що й сержант упізнав Сашка. Не відвів погляду, ледь помітно усміхнувся.

- Дозвольте, пане товаришу, заколоти поросятко бо в хаті, як на лихо, й кусника сала нема, нічого в дорогу взяти. А нас же чотири душі, щось треба їсти, - звернулася до сержанта з проханням мати.

- За годину встигнете? - спитав той, не зводячи з Сашка очей.

- Постараємось хутенько...

- Валяйте, а я посплю, - якось недбало сказав сержант, поставив автомата біля стола і в чоботях завалився на ліжко. Через кілька хвилин він уже хропів.

«Не боїться лишати автомата без нагляду, - знову подумав Сашко. - Та я його розумію. Він добре знає, що й у мене є зброя. Якби я тільки захотів…» І раптом стало хлопцеві легко на душі. З’явилась надія, що все обійдеться, що ніхто його не заарештує, а сім'ю Бабінчуків не вивезуть до Сибіру.

Через годину на столі вже парувала смажена поросятина, лежав хліб, стояв слоїк самогонки. Розбудили сержанта. Він винувато посміхнувся, протер сонні очі.

- Вибачте... Не спав дві доби. А як гарно пахне! Люблю свіжину.

Сів до столу, налив чарчину, глянув на Сашка.

- Як тебе звати? Скажи... Вип’ю за твоє здоров’я.

- Як мене звати? Олександр.

- Справді Олександр? Буває таке в житті! Значить, мій тезка. Я теж Олександр. Олександр Шишкін. Ну, Саня, живи сто літ. Живи і не тужи!

Того ж таки дня сім'ю Бабінчуків привезли до Луцька на залізничну станцію, де вже напоготові стояв ешелон спецпризначення з порожніми «пульманівськими» вагонами. Сашко бачив, як сіпалося сержантове обличчя, коли енкаведисти прикладами штовхали в спини стареньких бабусь, як за ноги закидали у вагони маленьких дітей, відбирали майно, нецензурно лаялися.

- Ми вас научім родіну любіть! - горлопанили п’яні й ситі чекістські мордовороти. - Будєтє носамі вечную мерзлоту рить! Мать вашу…

До Сашка підійшов сержант Шишкін.

- Слухай, тезко... Моя Галка бігає по селу, збирає підписи про те, що твої брати дійсно були репресовані фашистами. Якщо їй це вдасться зробити, то вашу родину відпустять додому. Я не забув! - і він значуще підморгнув.

І диво сталося. Не Галка, а сусіди принесли заяву з підписами односельчан, де значилось, що сім'я Бабінчуків ніяких злочинів проти радянської влади не чинила, а два їхніх сини стали жертвами гітлерівських каральних органів. Майор прочитав заяву і без усяких зволікань звелів відпустити сім'ю Бабінчуків додому.

- Господи! Вірую і визнаю, що Ти єси Син Бога живого... - почав подумки молитися Сашко. - Під Твою милість припадаю, Богородице Діво... Ти врятувала життя не тільки сержантові Шишкіну із Пскова, а й мені та моїй сім'ї з Волині. Я славлю святе Боже Ім'я. Я завжди пам'ятатиму Твою заповідь, Господи: «Возлюби ближнього свого, як самого себе».

Коли Бабінчуків зняли з вагону, Сашка покликали до майора.

- За все потрібно платити, хлопче. Батьків я відпускаю додому, а ти мусиш дати підписку про співпрацю з НКВД. Твоїх братів знищили німці, отже, твоя дорога з нами. Дамо тобі зброю, навчимо стріляти. Станеш ястребком. Будеш разом з нами бити бандерівців.

Сашкові поза шкірою поповзли холодні мурашки. Він помітив, що Шишкін з неприхованим напруженням чекає на відповідь. Цей погляд додав хлопцеві рішучості.

- Ні-і! Що ви! Я зброї боюсь! Я вчуся в педучилищі, хочу стати вчителем. Я людина миролюбна!

Сержант схвально хитнув головою.

«Молодчина! Він добре знає, що в мене є автомат, що я вмію стріляти, проте мовчить!» - тішився хлопець, поспішаючи додому.

Життя продовжило свій лет, однак Олександр Бабінчук з Волині більше ніколи не зустрівся з Олександром Шишкіним із Пскова...*

А Василь Хмелюк... Чому так сталося, що його кати всі до одного - росіяни? Удахін, Цибулькін, Шибанов, Марков, Вецков...

-------------------------------------



* Записано з розповіді Олександра Бабінчука, ветерана Братства ОУН-УПА, колишнього політв'язня ГУЛАГу.

***
САВУР - МОГИЛА


Куди подівся тисяча дев'ятсот сорок четвертий рік? Василь до болю напружував мозок, морщив чоло, хапався руками за голову. Даремно. Так і не зміг пригадати, куди подівся сорок четвертий рік. На тюремній стіні не з'явилося жодної тіні, яка могла б підказати хлопцеві, що тоді відбувалося. Не біла пляма, а чорна хустка накрила небуттям великий відрізок його життя. Він ніби провалився в летаргічний сон при німецькій владі, а прокинувся уже при радянській.

Було Різдво тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. «Орися»... Це її миле обличчя нахилилося над ним, це її маленькі теплі руки намагалися напоїти напівпритомного, висохлого на скіпочку хлопця узваром із сушених вишень, яблук і груш.

- Пий, Василечку! Пий! Сьогодні Святвечір... Ще ковточок! Ще! Куті не можна... А ось узварчику з медом... Розмоченого сухарика... Видужуй хутчіше!

Василь відразу впізнав цей янгольський голос, очі-незабудки, русяву косу.

- Де я? - запитав з острахом.

Якась темна комірчина в хижці-розвалюшці, стіни закопчені, стеля низенька. Під образами блимав каганець. Навколо столу сиділи незнайомі люди, плямкали ротами, брязкали ложками.

- Прийшов до тями? - питалися.

- Господь його знає. Очі розплющив, губами ворушить, пийнув крапельку узварчику... Чи пізнаєш мене, Васильку?

- Ор... Орисю... - прошепотів ледве чутно, і дві великі сльози покотилися по скронях. Серце забилося часто й невпопад, а стеля застрибала над головою.

- Де я? - повторив з розпачем.

- У надійному місці, не хвилюйся, милий. Люди тут добрі, хата тепла. Хліба до весни вистачить, а навесні підемо в ліс пастися! - очі дівчини заясніли радістю й надією. - Я така щаслива, що ти впізнав мене, «Хмелику»! Я дні і ночі біля тебе, а ти все маму кликав: «мамо, мамо»... Мене не впізнавав.

- Що зі мною? Де наші хлопці? - видавлював з себе нерозбірливі слова.

- Потім розкажу. А зараз вітаю тебе з Різдвом. Христос рождається! - дівчина припала до його щоки поцілунком.

- Німці де? - вперто допитувався Василь.

- Нема німців. Утекли фашисти нах гаузен. Накивали п'ятами ще у квітні сорок четвертого. Совєти прийшли...

- Совєти?! Знову совєти? - шарпнувся хлопець так, що лежанка затріщала. - Чи позбавимось ми їх коли-небудь? Де наші хлопці? Мені треба йти, «Орисю». Ходи зі мною.

- Куди?

А й справді - куди? Василь замовк, а дівчина заплакала:



- Хворий ти, Василю. Дуже хворий. Тиф, воші, короста... Ще й поранений був, рана не зовсім затягнулась...

- Тиф, короста... Поранений був, - повторив пошепки хлопець слова дівчини і заплющив очі.

Одне слово, повстанський чотар Василь Хмелюк не запам'ятав сорок четвертого року. Зате сорок п'ятий запам'ятав добре. Ох, краще б його не було! Уже наприкінці січня в цю поліську глухомань із села Скулина пробралась Марія Климчук, зв'язкова сотника «Сікори», дружина чотового «Орла».

- Сидите тут у Богом забутій лісничівці, а там таке твориться, таке твориться! - докоряла вона застудженим, сердитим голосом «Хмелеві» і «Орисі». - Чекісти схопили командира «Рудого».*

- «Рудого»?! - в один голос зойкнули «Орися й «Хміль».

- Так, так, «Рудого», командира групи військ УПА «Турів». Тепер можна всього чекати. Він знає усіх провідників і командирів, місця важливих криївок, явок, паролі. На нього чекають страшні тортури. Ті нелюди замордують його...

- А чого ж він порушив присягу? Чому здався живим?

- Ой, там не так усе було, як вам здається. Наш командир не винен. Нещодавно, а саме 26 січня в районі села Яйно Камінь-Каширського району війська НКВД під командуванням старшого лейтенанта Савінова оточили наших хлопців щільним кільцем. Убили в бою сімнадцять повстанців. «Рудий» лежав хворий на тиф з високою температурою в сільській хаті. Там у коморі була подвійна стіна. Зброї при ньому не було. «Застріль мене!» - наказав він медсестрі, коли чекісти вже увірвалися в хату. Вона й стрілила. Та видно, що трусилися руки в дівчини. Важко його поранила, але не вбила. Стікаючого кров'ю командира чекісти на руках винесли з хати, перев'язали рану, заштовхали в «бобік»...

- Звідки знаєш? - з недовірою глянув на Марію Василь.

- Знаю, бо сама там була. Лежала в хліві під жолобом і крізь шпарку бачила, як його виносили з хати.

- А медсестра? Її також схопили?.

- Ні. В останній момент вона пустила собі кулю в скроню, цього разу не схибила, - Марія голосно схлипнула і заридала так, як ридають на похоронах сільські молодиці.

Всі, хто був у хаті, мовчали.

- Голодна я і стомилась дуже. Дайте що-небудь у рота вкинути. Полізу я на піч. Не спала дві ночі... Змерзла... А тобі, «Орисю», ось що скажу. Підеш зі мною до «Сікори». Багатьох зв'язкових енкаведисти половили, постріляли або запроторили в тюрму. Працювати нікому, а роботи - непочатий край.

- Нікуди я не піду. Василя не можу покинути. Ще не оклигав він після сипняка.

Скільки Марія не вмовляла її, скільки не переконувала, ба навіть кричала й погрожувала, однак дівчина затялась:

- Не піду! Ось Василь стане твердо на ноги, тоді й підемо. Обоє...Куди накажуть…

Вона так казала, а доля розпорядилася по-своєму. Незабаром у газеті «Радянська Волинь» було надруковано, що 12 лютого 1945 року в Клеваньському лісі поблизу Оржівських хуторів силами 20-ї бригади внутрішніх військ НКВД під командуванням старшого лейтенанта Хабібуліна був оточений і вбитий командир УПА-Північ «Клим Савур».** З ним у бою полягли ще два стрільці. Їхні трупи повезли в місто Рівне для впізнання. Того ж таки дня Тимофій Строкач відзвітував Микиті Хрущову про блискуче проведену акцію.

- Ну, все! Досить! Терпець мій урвався! - гнівно вигукнув «Хміль». - Гинуть мої друзі, гинуть командири, а ми сидимо в цій норі, мов кроти, і милуємось одне одним. Почуваюся сильним настільки, щоб стріляти з «фінки». Готовий виконати будь-який наказ. П'ята заповідь Декалогу гласить: «Пімсти смерть Великих Лицарів». І я буду мстити! В першу чергу помщуся за нашого Савура. В другу чергу помщуся за братів своїх єдинокровних. А ще хочу знати, що ті комуністичні виродки зробили з моєю сім'єю. Будемо бити ворогів України, люба моя «Орисю», до останнього подиху грудей. Я вірю, що настане час, і на місці загибелі нашого славного командира люди насиплять високий курган, поставлять хрест. Діти ходитимуть до Савур-могили, садитимуть квіти... Це буде колись. А зараз я мушу йти!

- Я з тобою, Василечку. Діждемо Великодня, знайдемо священика... Звінчаємось... Щоб уже навіки разом.

-------------------------------------------------

* Командир УПА «Рудий» - Стельмащук Юрій Олександрович, 1920 року народження, село Коршів, Луцького району, Волинської області. Заарештований НКВД в січні 1945 року. Після тортур розстріляний у Москві.

** Дмитро Клячківський («Клим Савур» - 1911-1945) - полковник, командир УПА-Північ. Народився у Збаражі Тернопільської області. Закінчив гімназію. Студент юридичного факультету Львівського університету Служив у польській армії. Політвязень польських тюрем. Член ОУН. Член управи молодіжної організації «Сокіл» у Збаражі. Обласний провідник ОУН юнацтва на Станіславівщині. Заарештований у Львові, засуджений на кару смерті (процес 59-ти). Вирок замінено на 10 років тюремного ув'язнення. Втік з Бердичівської тюрми у 1941 році. Провідник ОУН міста Львова. Крайовий провідник ПЗУЗ. Організатор і перший командир УПА. З січня 1944 року - командир УПА-Північ. Член Головного Військового Штабу УПА. Загинув у бою із загоном НКВД 12 лютого 1945 року біля Оржівських хуторів Рівненської області. За переказами очевидців, його тіло замурували в стіну Рівненської вязниці. На місці загибелі ветерани УПА насипали символічну Савур-могилу.

***
ВОЛІЮ ЗАГИНУТИ


Цю ніч Василь Хмелюк провів у спілкуванні з тінню старшого брата. Іванова душа з'явилася на сірому мурі в'язниці, щоб нагадати про той грудневий день 1945 року, коли вони зустрілися після довгої розлуки. Обидва Хмелюки боролися з ворогами на своїй волинській землі, проте їхні бойові стежки не перетиналися більше двох років. Василь жив із гнітючою думкою про те, що колківське пекло поглинуло обох його братів. Отже, ця несподівана зустріч у лісничівці поблизу села Боголюби була, немов сяйво веселки після страшного буревію. Сталося це на самісіньке свято Миколи-чудотворця.

- Божечку! Пречиста Богородице! Всі святії! Сон це чи дійсність? Це ти, Іване, чи не ти?

- Та ж я! Я! Невірний Хома... Якщо не віриш то помацай мої шрами після отих поранень у Загорові.

Василь обійняв Івана, і плечі братів затрусилися від ридань.

- Ти тільки-но переступив поріг і промовив «Слава Україні», а в мене серце ледве не вискочило з грудей! – Василь прискіпливо оглянув брата з голови до ніг. - Змінився... Змарнів... Навіть сивіти почав.

- Посивієш тут! - спробував посміхнутись Іван. - За один день такого життя, як наше, потрібно три дні зараховувати, мовби на більшовицькій каторзі. Притиснули вони нас, що й дихнути не дають. Спочатку СМЕРШ,* а тепер оті кляті енкаведисти...

- Як же ти мене, Йвасю, знайшов?

- Дівчина привела, «Орисею» звати. Казала, що наречена твоя...

- «Орисічка»? Ха-ха! Розумниця моя! Скажи, Іване, що українські повстанці робили б, якби не наші дівчата? Вони і розвідниці, і зв'язкові, й медсестри... Рани перев'яжуть, нагодують, переховають, зігріють...

- І поцілують, і повстанських синів нам народять! Що правда, то правда, - перебив його мову Іван. - Я теж, Василю, кохав дівчину, яка зіронькою спалахнула мені серед темної ночі. Нема! Погасла! Загинула геройською смертю і забрала моє серце з собою . Тепер не страшно мені померти в надії, що зустріну її в іншому, кращому світі. Але спочатку хочу відомстити червоним вовкулакам за її мученицьку смерть.

- Розкажи про неї, брате.

- Обов'язково розкажу. Тільки змерз дуже і голодний, як собака. Хотів би руки помити, чоботи скинути, бо три доби не роззувався, пальців не чую. Чи безпечно тут у вас?

- Хто його зна... Подвійні чати виставили, вартових часто міняємо. Вночі підійде моя черга. Тож давай надивимося один на одного, наговоримося. Гей, друже «Омельку»! Чи не залишилося в баняку трохи теплого кандьору?

Рідка пшоняна каша, заправлена шкварками зі смаженою цибулею, видалась Іванові райським наїдком. Напився гарячого відвару з липи, і кров забігала по жилах жвавіше. Ситно, тепло і спати хочеться. Але спати він не буде. Розкаже братові про кохану дівчину «Циганку».

- «Циганка» - то її псевдо. Родом вона з села Піддубці, що поблизу Луцька. Бачив би ти її, Василю! З чорними довгими косами, з темними, як ніч, очима, зі смаглявими щічками. Співуча, весела, жвава. Бувало, як заспіває:

А як тобі колись прийдеться

Шукать мене серед могил,

То камінь з гробу обізветься

1 скаже, хто тебе любив...

Так судилося, що справді мені довелося шукати її серед могил. Не раз я таємно пробирався на сільський цвинтар, ризикуючи своїм життям. Кохала вона не мене, а Костика з села Воротнів. Така моя нерозділена любов... Але почуття до цієї дівчини тримало мене на світі, надихало на геройські вчинки, на подвиги. Віриш мені?

- Вірю, брате. Сам такий. Розповідай далі.

- В селі Піддубці багато патріотів. Перший сотник УПА Сергій Качинський на псевдо «Остап» виріс у тому селі. Там народився і зріс Микола Якимчук. Ти його знаєш...

- Так, знаю. Це наш курінний «Олег», який командував обороною Колок при наступі гітлерівських окупантів.

- Авжеж. Справжнє ім'я «Циганки» - Василина Демчинська. У її батьків було шестеро дітей: чотири доньки і два сини. Всі оунівці, всі патріоти України. Василина дружила з двома Зінами - Качинською і Драницькою, брати яких також пішли в УПА. Була Василина розвідницею, зв'язковою: станичною жіночої сітки, районовою провідницею ОУН, а потім керівником референтури Червоного Хреста військової одиниці «Турів». Займалася створенням польових шпиталів у Колківській Республіці, забезпечувала їх ліками та перев'язочними матеріалами. Організовувала курси санітарок по селах. Особливо відзначилася при евакуації повстанського шпиталю із села Ситниця через річку Стир під шаленим обстрілом німецьких карателів. Врятувала життя багатьом, і мені також. - Іван замовк, затуливши долонями переповнені слізьми очі.

- Отоді, брате, я побачив «Циганку» вперше. Закохався відразу... Навкруги стрілянина, зойки, смерть, а я не можу погляду відвести від цієї повстанської Мадонни. Марив нею, шукав зустрічі... Після Колок прожила вона ще два роки. Опікувалася медичною службою, разом з усіма ходила в атаки, влучно стріляла, навіть підривала мости.

Іван знову замовк, на цей раз надовго. Василь не смів перервати його сумної задуми, хоч нетерпляче очікував продовження розповіді про цю геройську дівчину. Таки дочекався.

- Загинула Василина в рідному селі Піддубцях 14 серпня 1945 року, якраз на свято Маковія через донос підлого сексота. Клуню Василя Якимчука, де знаходилась повстанська криївка, оточили екаведисти. Було їх приблизно тридцять осіб, а повстанців п'ятеро: чотири хлопці й «Циганка». Клуню червонопогонники підпалили. Надрайонний провідник Григорій Бохонко на псевдо «Став» дав команду прориватися з оточення. Підпільники вибігли з палаючої клуні, поливаючи нападників свинцевим вогнем. Їх прикривали Іван Циплюк і Василина Демчинська. Ворожа куля звалила «Става» на подвір'ї. Сергій Козяр застрілився сам. Все ж одному повстанцю вдалося вислизнути з оточення і втекти. Василина стріляла до останнього набою. Вийшла з палаючої клуні, кинула ворогам під ноги непотрібний уже автомат. «Ты смотри - девка! - здивовано загорлопанили енкаведисти. - Сдавайся!» Василина подивилася на ворогів зневажливо і крикнула: «Українські патріоти не здаються! Волію загинути. Слава Україні!» Гордо повернулася і пішла в палаючу клуню. Отака це була дівчина, Василю! Хіба можна таку не покохати?

- Як же ти про все це дізнався, брате?

- Люди бачили... Церковний дзвін сповістив... Червоні карателі забрали тіла Бохонка, Козяра і поїхали в Луцьк. Коли ж догоріла остання головешка з Якимчукової клуні, сусіди відшукали обгорілі останки Івана Циплюка й Василини Демчинської і поховали в одній могилі на сільському кладовищі. Я перевдягнувся в жіночий одяг і, поборовши страх, пішов на ті похорони. Потім ночами ще й ще пробирався на цвинтар, молився за упокій душі, плакав, як мала дитина.

- Ой брате, в своїх думках я також попрощався з тобою. Прости за зневіру.

- Чого там... Як бачиш, я двічі воскресав із мертвих, щоб жити і продовжувати боротьбу.

- Значить, житимеш довго й щасливо у вільній самостійній Україні.

- Дай то. Боже!

- Знаєш Івасю, що твоя Василина повторила подвиг Стельмащук Ганни з Коршева.

- Якої Ганни? А-а! Рідної сестри нашого командира «Рудого»! Правду кажеш. Вона також згоріла в клуні, тільки забув, у якому селі. В Жидичині, здається...

- Ні, не в Жидичині а у Вишкові. Було це ще при перших совєтах. Розповідають люди, що вийшла до чекістів з палаючої клуні у вишитій червоними трояндами сорочці, кинула в них останню гранату, гукнула: «Нас багато! Всіх не переб'єте! Слава Україні!» - і пішла у вогонь.

- А яка ж гарна була! Хоч янголів з неї малюй...

- Де ти її бачив?

- Та не бачив я її! Хлопці розповідали, світлину показували.

- Скільки ж то наших підпільників загинуло, особливо за останній рік. Страшно подумати! Ще недавно цілі курені таборилися на лісових базах, щоранку шикувалися в лави, піднімали прапори, доповідали командирам про стан загонів... Рейди, збірки, вишколи, бої... А тепер комуністичні посіпаки загнали нас у нори, наче звірів.

- Отож... Провід був змушений поділити курені на невеличкі загони. У «Кубіка», наприклад, в даний час всього дев'яносто шість чоловік.

- О! Це ще багато! У «Ворона» - п'ятдесят, у «Борюна» й «Токаря» - по тридцять...**

- Може, то й на краще. Загони невеличкі, зате мобільні, хлопці перевірені в боях. Сьогодні - тут, а завтра - там...

- Щоб нас знищити, задіяно шість батальйонів. Вислужується перед Москвою кат українського народу Тимофій Строкач. Аби й до ранку не дожив, пес скажений!

- Не кляни, брате. Давай вшануємо памть всіх полеглих за волю України хвилиною мовчання, а за спокій душі нашого Петрика помолимось...

-----------------------------------



* СМЕРШ - «Смерть шпіонам» (абрівіатура) - спеціальні каральні загони.

** Всі дати, цифри й прізвища взяті з архівів та з «Літопису УПА».

Василина Демчинська однією з перших була нагороджена медаллю «За боротьбу в особливо важких умовинах» (посмертно).

Матеріал про Василину Демчинську («Циганку») надав голова Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю ім. полковника «Клима Савура» Василь Кушнір.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка