Художньо-документальна повість



Сторінка5/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

КРИК СИЧА СЕРЕД НОЧІ
Мабуть, що отой тиф затягнув червоною пеленою Василеві очі. Хлопець після хвороби не міг дивитися на сонце. Гляне - і ніби електричним струмом його вдарить. Отой болючий струм біжить дротами-нервами до серця, сковує руки й ноги. Приходить ніч - і Василь чує крик сича. Де він тут узявся? Чого кричить? Хоч би не накликав біди!

Прийшла весна сорок п'ятого. Сонечко світило щедро. Ото і радіти б, підставивши кволе тіло під сонячні промені, розігріти холодну кров. А ні! Хоч бери й темні окуляри виписуй з Америки, бо де ж їх тут, у лісі, взяти? Тепер повстанська армія, поділена на курені, сотні, чоти, рої, вже не шикується щодня в лави. Червоні «визволителі» перекрили кисень. УПА-Північ змушена поділитись на невеликі загони кількістю двадцять-тридцять чоловік. Хлопці з лісу перебазувалися в криївки. Конспірація сувора. Дисципліна залізна. Проте любо бути знову серед своїх, відчувати дружне плече, підтримку побратимів по зброї. Це ж не прості хлопці. Це соколи, орли! Щоранку й щовечора вони моляться. Сідаючи до їжі, хором промовляють Отченаш. Алкоголю ані крапелиночки. У розмові боронь Боже сказати якесь брутальне слово. Заборонено статутом. Допускається інколи чортихнутися, а коли вже надто припече, сказати слово «холера» або польське «курва». Адже в українській мові - вульгарщини нема. Хіба що сільські молодиці під час сварки могли тицьнути одна другій дулю, підкотити спідницю і сказати: «Поцілуй мене ось куди!» Та це ж молодиці, а не повстанці. Наші хлопці - цвіт і совість української нації. Не те, що москалі: матюкаються в Бога, в душу, в мать... В українців «мама» - святе слово. До мами звертаються шанобливо на «ви», цілують руки. А москалюги зі слова «мать» зліпили триповерхову лайку, нецензурщиною спілкуються між собою, ніби так і треба. Навіть жінки та діти не соромляться вести розмову на блатному жаргоні. «Хміль» не такий. З дитинства він був побожним, чемним хлопцем. Здається, що і в бійку на вулиці ніколи не встрявав. Все ж довелося йому взяти автомат у руки і стріляти в людей. Але хіба то люди? Добрі люди живуть собі мирно, закохуються, народжують дітей, у поті чола заробляють на хліб насущний. А ці - ні! Завжди пруться в чужі країни, хоч мають свою «необятную», в якій величезні простори незаселені, вкриті тундрою, тайгою, лісами, степами, луками. Навести б їм лад у себе. Так ні ж бо! Норовлять господарювати на нашій споконвічній земельці. Воюють і воюють без кінця і краю. В громадянську війну воювали самі збою, потім з японцями, фіннами, з Польщею та Німеччиною... Всюди стромляють свого носа. Але досить! Українці хочуть здобути волю, хочуть жити в самостійній Україні. Не бажають нащадки козаків наймитувати в «старшого брата», плазувати, підлабузнюватись, боятися сказати будь-яке неугодне їм слово.

У Василя Хмелюка ще трусилися ноги від слабості, а він уже з групою повстанців пішов на завдання.

- Будеш за старшого, - наказав «Залісний».

Ніч на 24 травня видалась дощовою, а завдання не з легких. На лінії Тростянець-Топільне потрібно було знищити телефонно-телеграфний зв'язок.

- Беріть, хлопці, сухі рукавиці. В таку погоду може струм ударити.

- Зате ніхто нас не побачить і не почує. Темінь така, що й власного носа не видно.

Розділились на дві групи. Одні взяли в руки сокири й пилки, інші - зброю.

- Пять пар будуть стовпи зрізати, а семеро хлопців стоятимуть на чатах.

Акція пройшла успішно. Звалили 113 телеграфних стовпів.

18 червня напали на поштовий автомобіль, що їхав трасою Цумань-Гарайлівка. Забрали 35 тисяч рублів, 200 примірників різних газет.

- Щира вам подяка, друзі. Особливо тобі, «Хмелю». Нам дуже потрібні гроші. Німецькі марки маємо, та вони тепер ні до чого. А от російські рублі... Треба хоч би одну друкарську машинку купити, паперу побільше. До зарізу потрібний новий радіоприймач. Чоботи в багатьох порвалися. За харчі я вже й не заїкаюся. Слава Богу, люди годують, від своїх ротів відривають, нам віддають хліб, сало, молоко, картоплю...

Хлопці накинулись на свіжі газети. Читають, сердяться, сміються, нервують, сперечаються.

- От сучі сини, що пишуть! Ви тільки почитайте їхню брехливу «Правду», «Известия» чи «Радянську Волинь». Брешуть і Бога не бояться. Називають нас не інакше, як бандугрупованнями. Хіба можна назвати бандою більше, ніж сто тисяч народних месників? Банда - це невелика група злодіїв, розбишак. А ми - патріоти України! Колись Шевченко писав: «За святую правду й волю розбійник не стане...» Самі убивають, грабують, ґвалтують, катують, і всі свої злочини звалюють на українських повстанців.

Ходили чутки, що з'явилися спеціальні загони енкаведистів-псевдобандерівців. Кілька сексотів і зрадників, що добре знали терен і розмовляли місцевою говіркою, складали ядро цих каральних загонів. Інші ж були росіянами. Під час акцій росіяни мовчали, зате стріляли, мордували, різали, вішали, палили. Селянка, що принесла повстанцям хліб, розповідала:

- Почепили до кашкетів тризуби, прийшли до мого дядька: «Дай їсти!» Дядько дав. А вранці ті ж самі «бандерівці» схопили дядька за барки - і бабах у слідчі підвали НКВД. «Ти, сякий-такий, давав їсти бандитам! Ти - посібник буржуазних націоналістів!» - репетували уже по-російськи. Що тепер з ним буде? Спочатку спустять сім шкур побоями, а потім припаяють пятнадцять-двадцять літ каторги і запроторять на Колиму, на білі ведмеді.

- Новини погані, але доволі теревенити, - приструнив Василь своїх хлопців. - Маємо нове завдання. Знову по лінії зв'язку.

- А чому щоразу ми та й ми? Хто везе, того й поганяють. Нехай хтось інший спробує в темряві пиляти телеграфні стовпи, - насмілився протестувати зовсім юний, безвусий хлопчина.

- Цить! Є наказ, і ми маємо його виконати. Сподобалось командирам, як ми впорались тієї травневої дощової ночі. Кажуть: «Специ ви у цій справі. Набили руку».

Наступної ночі група «Хмеля» підпалила Цуманську райконтору зв'язку.

Вірніше, не повстанці її підпалили, а сам начальник пошти.

- Щоб замести сліди, - пояснив державний чиновник, передаючи в руки Василя значну суму радянських грошей і важливі документи.

18 липня напали упівці на поштове відділення в Олиці. Вбили двох енкаведистів, одного поранили. Забрали в них зброю, пару коней з возом. А головне - зреквізували 10 секретних пакетів. У тих пакетах було багато цікавого. Наприклад, з довідки під грифом «Совершенно секретно», призначеної для Політбюро ЦК КП/б/У дізналися, нібито в даний час на Волині діють 42 загони УПА. Склад цих загонів: у «Кубіка» - 96 чоловік, у «Ткача» - 75, у «Ворона» - 50, у «Борюна» - 30, у «Ройтера» - 30, у «Токаря» - 30, в «Ігоря» - 40, в «Бурового» - 24, а у всіх інших загонах приблизно по 20 осіб. Усього 1500 чоловік. Військ НКВД на Волині - 6 батальйонів. В агентурно-інформаційній сітці задіяно: 29 резидентів, 244 агенти, 2177 інформаторів. Проведено чекістсько-військових операцій - 177, у боях загинуло 177 бандитів. Під довідкою стояв підпис начальника відділення НКВД Кобринського.*

- І тут збрехали червоні псявури! - розводили руками хлопці з групи «Хмеля». - У нас є точніші дані. Зараз на Волині повстанців у десять разів більше. Вислужуються червонопогонники перед вищим начальством за ордени й звання. Приписують циферки й нулики до всіх своїх здобутків: до зібраного врожаю, виконання хлібопоставок, до видобутого вугілля і до бойової звитяги. Про свої втрати у звітах чомусь не пишуть.

- Та хай собі пишуть, що їм заманеться, а нам діло робити треба. Собаки брешуть, а караван іде, - казав хлопцям «Хміль».

Його «орлята» 18 серпня на ділянці Ківерці-Колки зрізали 150 телеграфних стовпів і зняли 18 кілометрів дроту. Повстанці робили все, що могли. Проте вони розуміли, що це вже не ті широкомасштабні операції, які вони проводили при німецькій окупації. Тоді під їхнім контролем перебували містечка і села, куди «фріци» не сміли поткнутись.

- Що б ми, друзі, не казали, як би не бадьорились, а поколошкали нас більшовики добряче, загнали під землю...

- Гірко казати, однак це правда. Загнали нас у пастку... Зате Галичина не здається. Б'є москалів, аж пір'я сиплеться.

- Еге! Чого тільки вартий «Різун» у Чорному лісі! А «Роберт»? А «Грім»? Честь їм і хвала. Хоч пізніше від нас почали, зате довше тримаються.

- Мій швагро звідтіль родом. Казав, що 3-го жовтня упівці напали на Буднівський райвідділ НКВД в Тернопільській області. Без жодного пострілу обеззброїли «ястребків»**, відібрали ключі в чергового лейтенанта, відімкнули камери в'язниці і випустили на волю арештантів.

- Молодці галичани! Дають комунякам перцю! У Львівській та Дрогобицькій областях зривають хлібопоставки, розганяють колгоспи...

Не здавались українські повстанці. Одначе в душу «Хмеля» заповзали сумніви. «Не збороти нам Совєцького Союзу - гнітили думки. - Гітлерівську імперію вони вщент розгромили. Окупували майже всю Європу. Танки в них, «Катюші», літаки... А що в нас? Кріси, дубельтівки, «фінки»... Втомлені, виснажені, хворі... А ще отой крик сича серед ночі. Не до добра сич плаче, ой, не до добра!

------------------------------------

* Дати боїв, цифри, імена взято з архівів НКВС та з Літопису УПА, том 4.

**«Ястребки» або «стрибки» - так селяни називали «истребительные батальйоны», створені з місцевої молоді органами НКВС.
***
ХРЕСТ НА КОРІ
Пригадалася Хмелюку зустріч з Савою Панасюком. Навесні сорок п’ятого Сава показав Василеві стару березу в лісі. На її корі був вирізаний великий хрест.

- Десь отут поблизу цієї берези має бути повстанська могила, - сказав Сава. - Взимку в цьому лісі вічним сном спочили тридцять дев'ять наших хлопців і одна дівчина.

...Член ОУН Любомир Петрів був родом з Прикарпаття. Провід дав йому псевдо «Любисток» і направив на Волинь. Доля відпустила цьому хлопцеві двадцять два роки життя. Останній рік «Любисток» був чотовим у курені «Остапа». Повстанська зв’язкова «Рута» прожила на світі лише дев'ятнадцять весен. Повстанці шепталися, нібито чотар і зв'язкова кохають одне одного. Нічого дивного. Хоч і війна, і біда, а молодому серцю не накажеш...

У лютому сорок п’ятого «смершівці» випадково натрапили в лісі на склад повстанської зброї за п'ятнадцять кілометрів від Костополя. Автомати, кріси, ящики з набоями вони завантажили на двоє саней і повезли в райцентр. Курінний УПА негайно викликав до себе «Любистка».

- Знаєш, Любку, як я до тебе ставлюсь. Ти для мене, наче брат рідний. Тому не наказую, а прошу… Заки сани зі зброєю не добралися до шосейної дороги, потрібно їх перехопити й відбити. Захоплена чекістами зброя має спеціальне призначення. До нас прийшло нове поповнення. Молоді поліщуки відмовляються іти на фронт. Вони не хочуть проливати кров за Сталіна, за «родіну». Півтори сотні юнаків звернулися до нас із проханням дати їм зброю. Ми в штабі порадились і вирішили віддати свої запаси. Повстанець без зброї - безглузда мішень для ворога. Сам знаєш…Отже, потрібно діяти швидко і рішуче.На збори - десять хвилин і ні секунди більше!

Був гарний лютневий день. Мороз і сонце. Сніжинки діамантами іскрилися на ялинових гілках. Сніг скрипів під ногами. В чоті «Любистка» - рівно сорок хлопців. Усі вони бувалі, перевірені в боях. Загальні улюбленці - ройові «Веселий», «Дотепний» і «Байкар». З такими хлопцями не пропадеш. Поспівати, пожартувати, розповісти анекдот - вони перші. Першими вони були і в бою.

- Увага! Слухай мій наказ! Негайно поділіть чоту на рої. «Веселий» поведе своїх стрільців полями навпростець і перетне чекістам вихід на шосе. А ти, «Дотепний», поведеш рій хуторами і вдариш з лівого боку. «Байкар» піде зі мною по слідах ворогів. Завдання зрозуміле? Дійте!

Повстанці миттю розмістилися хто на санях, а хто верхи на конях. Рушили в дорогу.

- Візьміть і мене з собою!

На дорозі стояло молоде дівча в сільській кожушині та в квітчастій хустці на голові.

- Куди тобі, «Руто»? Іди, куди йшла! - розсердився «Любисток».

- Я все одно поїду з вами. Посуньтеся, хлопці!

Дівчина жваво стрибнула на санки, притулилася спиною до спини «Любистка».

- Ти з глузду з'їхала! - нервував хлопець. - Білий день. Навколо сніги. Ми, як на долоні. Бій буде запеклий, не на життя, а на...

Він замовк, не наважувався промовити останнє страшне слово. На серці було тривожно. Чотовий відчував, що намічена акція рівнозначна путівці в потойбічний світ, але відмовитись не мав права. Бойові накази вищих за рангом командирів не обговорюються, вони виконуються. А тут сам курінний назвав його рідним братом, попросив... За непослух і розстріляти можуть. Адже кожен воїн УПА давав присягу бути дисциплінованим. Отже, він мусить, але дівчина...

- Хутенько злізай із санок, «Руто»! Ну-у! Кому сказав?

- Не кричи! Поїду з вами! - вперлась повстанська зв'язкова. - Була в штабі з пакетом. Почула, що твоя чота, Любку, йде на бойове завдання... Не гнівайся, будь ласка... Подаватиму набої... Маю пістоль і дві гранати. Добре стріляю в ціль. Дозволь! Прошу!

Ну, що ти вдієш з цією дівчиною? Ти їй одне, а вона тобі інше. Хоч смійся, хоч плач, хоч гопки скач. Нічого не боїться. Рветься в бій тому, що він тут. Вона кохає його, він упевнений. Що ж... Нехай їде. Якщо загинуть, то разом.

Бій виявився справді запеклим. Для чоти «Любистка» він став останнім боєм. Ніякі автомати й рушниці не вартували життя сорока молодих повстанців. Неймовірно висока ціна!

Спочатку перемога схилялася на бік упівців. Їм вдалося затиснути «смершівців» на лісовій дорозі в кільце. «Смершівців» дев'ятнадцять, повстанців - двадцять троє. Рій «Дотепного» заблукав на хуторах, не встигав на підмогу. Чекісти не витримали натиску, почали тікати. Хлопці добралися до саней, де були рушниці з багнетами.

- Розбирайте багнети! В рукопашну! Доб'ємо гадів! - наказав чотар.

То був злочинний наказ. Рукопашний бій - страшний. Любомир бачив перед собою перекошені від страху обличчя ворогів. У цей час підіспів загін «Дотепного».

- Ще трохи, хлопці, і буде повна перемога! За Україну, за її волю!

Хто вигукнув ці слова? Голос жіночий. А-а, це «Рута»! В лихоманці боротьби Любомир забув про неї. Виявляється, вона тут, поруч з ним. Люба, мила, хороша...

І тут сталося щось неймовірне. З усіх боків на повстанців посунули червонопогонники. Господи пресвятий, як їх багато! З Костополя чи з Рівного? Доля відвернулася від «хлопців з лісу», а Бог не чув їхніх благань. Передсмертні крики, стогони і кров, кров, кров! А ще брудна лайка чекістів...

Любомир не пам’ятає, що було далі. Здається, що хтось із-заду тріснув його прикладом чи кілком по голові. Отямився аж на світанку. Навкруги - закривавлені сніги і трупи побратимів. Невже він пролежав цілісіньку ніч на морозі і не замерз? Невже всі його підлеглі загинули, а він, їхній командир, живий? Неймовірно! Краще б і він... Посивілий і блідий, наче сама смерть, він блукав поміж трупами, стискаючи руками рушницю із закривавленим багнетом. Він знайшов усіх своїх побратимів, своїх дорогих хлопчиків. А ось і «Рута». Вона лежала горілиць і розплющеними скляними очима дивилась у рідне волинське небо. Міріади білих сніжинок заплутались в прядиві її кіс.

Дерева, неначе промерзлі скелети... Небо, мов крига... А сніг, як гарячий розтоплений віск... Повстанська звязкова – снігова королева, принадна у своїй дівочій красі навіть після смерті...

Любомир не заплакав. Рухався, мовби механічна лялька, збирав у лісі хмиз. Назбирав його цілий віз, а може, й більше. Розпалив багаття. Цілу ніч підтримував вогонь. Потрібно, щоб розтав сніг, розмерзлася земля. Він має викопати могилу, поховати своїх побратимів. І «Руту» теж. Три ночі підряд копав багнетом яму, будував земляну фортецю на сорок осіб. Мерзли й кривавились руки, але він не відчував ні холоду, ні болю. Четвертого дня на світанку поховав своїх бойових друзів. Потрібно не забути це місце. Багнетом видряпав великого хреста на корі старої берези. Аж тепер заридав. Страшно ридав. Ніби тільки в цій хвилині збагнув, що його чота загинула в бою з ворогами, а він залишився живий. Боже! Навіщо йому оте життя? Нема хлопців. Нема «Рути». Вони всі були такі молоді, гарні, веселі! «Дотепний», «Веселий», «Байкар»... Де пістоль? Зараз він притулить маленький чорний отвір до скроні - і... Ні! Він житиме, щоб розповісти людям, як умирали за волю України повстанці.

Повернувся і пішов снігами у невідомому напрямку Стоп! А де ж сани зі зброєю? Тільки зараз він про них згадав. Три доби після бою він був, наче в трансі. То все ж таки, де коні, де трупи «смершівців»? Нема! Мабуть, чекісти підібрали тіла своїх убитих та поранених і повезли разом з повстанською зброєю в Костопіль або в Рівне. Що він скаже курінному? Як подивиться йому у вічі? А він до нього не піде. В цій страшній трагедії є і його вина. До курінного не треба... Він піде кудись дуже далеко, щоб ніколи сюди не вернутись. А могила? Могила... Її обов'язково знайдуть люди, відспівають панахиду, засвітять свічки. Він залишив знак - хрест на корі.

І він пішов по лютневих снігах, розчинився в білій пороші. Повстанського чотаря «Любистка» більше ніхто ніколи не бачив.

-----------------------------

Записано з розповіді Сави Панасюка, ветерана УПА, колишнього політв'язня ГУЛАГу.

***
ВЕРШНИК НА КРИЛАТОМУ КОНІ


Птах! Так назвав старий Трохим вороного жеребця. Який то кінь був! З гордо піднятою, головою, з розумними карими очима, з атласною шерстю, з пишною гривою і хвостом. Мабуть, що на всій Волині іншого такого коня не було. Птах... У галопі він справді нагадував великого чорного птаха. Здавалося, що кінь на крилах летить над землею, а його копита не торкаються землі. На такому коні їздити б князю чи гетьману, проте їздив на ньому повстанський сотник «Явір». Коли він їхав верхи на своєму жеребці, то ні старшини, ні рядові стрільці не відводили від них захоплених поглядів. Вороний кінь і чорночубий смаглявий вершник. Навіть курінний «Остап»,* який дуже любив свою білу кобилу Голубку, заздрив «Яворові».

- Де ти, друже, дістав такого красеня? Хто його викохав у наш тривожний воєнний час?

- Хто, хто... Дід мій, от хто! А ти, командире, не зуроч. Сіль тобі в очі!

- Ну й кінь! Лев! їй-богу, що лев! Повезло тобі...

- Може, й не лев, проте кінь добрий.

- Як його німці чи совєти не забрали? - дивувались хлопці. - Не бачили абощо? Ховав коня дід?

- Ховав. А коли я пішов в українську партизанку, дід вивів коня зі схованки і, розмазуючи сльози по щоках, сказав: «Бери, внучку, нехай Птах стане тобі побратимом. Бийте ворогів, визволяйте з московського ярма Україну. Може, доживу, побачу...»

- Будеш ти, друже, мати з ним мороку. Жеребець! Почує кобилу, заірже, помчить до неї, - застерігали хлопці. –Такому файному огирю тільки б кобилиць запліднювати, а не під кулями ходити.

- Ой, не скажіть! Мій Птах - надійній друг. Де людина не може пройти, він пройде. Річка, болото, снігові замети для нього не перепона. Не раз виручав із біди.

«Явір» з ніжністю погладив Птаха по шиї, вийняв з кишені сухаря, дав своєму улюбленцю.

- Кобилок він любить, шельма! Що правда, то правда. Як побачить «Остапову» Голубку, то затремтить усім тілом, м'язи так і ходять попід шкурою, так і ходять! Захропе, затанцює, але веде себе чемно. Знає добре, що повстанському коневі любовні втіхи заборонені. А пара з них гарна. Біла кобила і чорний жеребець. Ніби наречена з нареченим, хоч до шлюбу веди.

Василь Хмелюк вперше побачив вершника на крилатому коні в Кукуріках Старовижівського району, де розміщувалася велика база Української Повстанської Армії. «Хміль» у якості охоронця супроводжував господарчого «Охріма». Прибули вони туди надвечір, і перше, що впало хлопцеві в око, це силует вершника на тлі позолоченого призахідним сонцем неба. Красень-кінь і ставний козак у сідлі завмерли на пагорбі біля складу зброї.

- Хто цей лицар? Оце так-так! Мов у казці! – вирвалось щире захоплення з Василевих уст.

- Ха-ха-ха! Скажеш таке! Але якщо по справедливості, то «Явір» може стати персонажем казки. Невже не чув про нього? Цього відчайдуха мати в сорочці народила, коли молодий місяць світив. Кулі його обминають і ніяка біда не бере. Розказують, ніби цей хлопець ходить на різні диверсії сам-один і завжди перемагає. Міст на Турії зірвав, німецький ешелон під укіс пустив, дві валізи медикаментів з аптеки поцупив, навіть на німецький гарнізон у Торчині напав. Добув три «язики», зв'язав тих «фріциків» мотузкою докупи і приволік у ліс, до повстанців. «Остап» хотів йому чоту дати - відмовився. «Я, - каже, - рядовим бути хочу...»

- А кінь який у нього! Вмерти і не встати!

- О! З цим конем «Явір» в повстанці прийшов. Того огиря Птахом звати. Кажуть, що дід посадив онука на коня і відправив у ліс. От вони ніколи й не розлучаються.

Того разу Василь не насмілився підійти до «крилатого вершника». Але світ воістину тісний, а земля - кругла. Вдруге доля звела двох повстанців навесні сорок шостого. Минуло майже два роки. Жеребець Птах уже не так гордо тримав голову, не так блищала шерсть, пригасли вогники в його очах. А в повстанця «Явора» потемніло й огрубіло лице, з'явилась рання паморозь на скронях. Після старшинського вишколу він став сотником. Закінчилась Друга світова війна, відбувся Нюрнберзький процес, колишні військові союзники поділили між собою Європу. Згодом вони посварилися, розпочалась так звана «холодна війна». Енкаведисти полювали на повстанців, загнали їх у криївки, але вони не склали зброї.

«Явір» зі своїм вірним Птахом не мав змоги заховатися в схроні, в погребі чи на горищі чиєїсь хати. Обидва перебували в лісі. Повстанець у халабуді з гілляччя, а кінь прив'язаний до дерева. Влітку не знали вони горя. Трави в лісі, води в річці скільки хочеш, харчі приносили сільські дівчата. А взимку... Доводилось шукати в лісовій глухомані забуту Богом лісничівку, щоб зігрітися, поїсти гарячої страви і знову вирушати в пошуках нового прихистку. Таке життя втомлювало, забирало сили.

Однак і в таких надзвичайно важких умовах командування УПА знаходило можливості не втрачати зв'язків, проводити збірки, забезпечувати підлеглих свіжими газетами та журналами. Після однієї такої збірки повстанських старшин «Хміль» підійшов до «Явора», щоб глянути на нього зблизька, потиснути руку, сказати щось щире й привітне.

- Слава Україні, друже. Честь маю... Давно хотів познайомитись.

- А чи не погодився б ти, друже «Хмелю», цієї ночі піти зі мною побешкетувати в одному гадючнику? Маю чотирьох надійних хлопців, та подумав собі, що малувато. Ще б двох-трьох, - перебив «Хмеля» «Явір».

- Що пропонуєш?

- Ет, дрібничку. Спланував розгромити Старовижівське КПЗ,** випустити в'язнів на волю. Розумієш... Там сидить кілька моїх односельчан, серед них - мій брат.

- Нічого собі! І таке ти вважаєш дрібницею?

- Ну, може, це й не зовсім дрібниця, але визволити їх треба. Один службовець дав мені план приміщення, де засіло кодло карателів. Знаю, де знаходиться прохідна вахта з черговими лягашами, де слідчі кабінети й слідчі камери попереднього ув'язнення. Навіть дірку в мурованій огорожі той чоловік намалював. Я вже ходив у розвідку, бачив ту дірку власними очима. Обміркував план нападу. Усе має вийти. Ну то як... Підеш?

- Не знаю, - зам'явся «Хміль».

- Е-е, брат! Мені боягузів і нерішучих не треба. В моїй команді одні лише добровольці. Якщо і вони відмовляться, піду сам. Не першина. Лусну, а брата з неволі виручу. То єдина рідна людина, яка в мене є на цьому грішному світі. Мій батько був лісорубом, і його вбило деревом, коли ми, його діти, були ще малими. Мати затужила і невдовзі померла. Дід Тимофій та старший брат Микола замінили нам з Володькою батьків. У сорок першому чекісти розстріляли Миколу в Луцькій тюрмі. Опікуном став дід. Це він виховав з нас патріотів-оунівців, виплекав Птаха...

Василь не дав хлопцеві договорити:

- Я згоден. Піду з тобою!

«Явір» зібрав своїх спільників, показав план КПЗ, детально розтлумачив, як хто діятиме, як нападатиме і як відступатиме.

- У цій будівлі багатий жид Янкель мав пекарню. Ми ще малими бігали до нього по свіжі булочки. Підемо на конях…

- Багато галасу наробимо, - спробував хтось заперечити.

- А як замки будемо на камерах відмикати? - поцікавився інший.

- Для мене замки - не проблема, - запевнив «Явір». - Маю такий арсенал злодійських інструментів, що сам Мішка Япончик мені позаздрив би.

Почали збиратись. Коней для всіх учасників дістати не вдалось. Вирішили до КПЗ добиратися «одинадцятим номером».

- А я на коні! - рішуче заявив «Явір». - Без Птаха я - не людина. Ми - одне ціле.

Коня довелося залишити в ста кроках від КПЗ. Дірка в мурі була заклеєна цеглою, мусили розбирати. На подвір'я проникли без єдиного пострілу і зайвого шуму.

- Ти і ти, бігом на прохідну! Знешкодьте вахтерів! Решта за мною! - пошепки наказав «Явір».

І тут обізвалися сторожові собаки.

- А-а, холера ясна! Кляті псявури! Я цього не врахував. Доведеться їх пришити.

Заговорили автомати, заскавучали собаки, закричали люди. Розпочалась така катавасія, що й не розказати. Детально розроблений план полетів шкереберть. Мабуть, що тільки «Явір» діяв за планом. Не минуло й десяти хвилин, як сміливець перестріляв не тільки собак, а й енкаведистів, зірвав на камерах замки.

- Виходьте! Виходьте! - кричав голосніше за всіх. – Вас випускають на світ Божий українські партизани! Володьку, брате мій, де ти? Є тут хтось із Вижівки?

- Є-е! - обізвався з темряви хтось невидимий. – Володьку Яворського чекісти вчора відправили в Луцьку тюрму. Нема його тут.

- О-о-о! - заскрипів зубами, застогнав хлопець.

Здавалося, що це поранений звір. Навіть очі у «Явора» спалахнули зеленими вогниками гніву й відчаю.

- Тікайте! Тікайте, люди, хто куди може, а я підпалю це гадюче кубло!

За хвилину подвір'я спорожніло. Василь пробрався через лаз останнім. Він заліг у кущах і почав дожидатися «Явора». Він бачив, як спалахнула заграва пожежі, чув постріли і вибух від розірваної гранати.

«Чого він там так довго? - сердився хлопець. - Господарює, наче на власному подвір’ї. Нема гарантії, що ми ліквідували всіх червонопогонників. Можливо, хтось десь і заховався. Уб'ють! А я? Я справді боягуз... Чкурнув через дірку в кущі...»

Минуло ще кільканадцять хвилин. Нарешті в отворі показалась голова «Явора».

- Ти тут, «Хмелю»? - незвично слабким голосом прошамкотів «Явір». - Молодчина, не залишив мене самого. Потрібна твоя допомога... Якась недобита ненза сховалась і шмаляє, і шмаляє! Дай руку... Помацай отут. Дзюркотить... Кров дзюркотить. Мабуть, артерія...Собачок шкода... Вони не винні...

- Мовчи! Собачок тобі шкода! - приструнив його Василь.

Він притулив долоню до правої ноги вище коліна і відсахнувся. Ого! Справді дзюркотить! Швидким рухом висмикнув зі штанів пасок, наклав його вище рани замість джгута. Дістав пакет першої медичної допомоги. Так-сяк у темряві забинтував рану.

- Чіпляйся за мою шию, друже. Потрібно тікати.

- Ні… Вісімдесят кілограмів ти далеко не потягнеш. Веди Птаха... Він... Він... - шепотів «Явір» і тихо стогнав. - Болить! Болить, холера ясна.

Василь побіг до кущів, де був прив'язаний кінь. Птаха там не було. «Де ж та капосна коняка? Тут була, добре пам'ятаю. Ага! Ось і обривки повода. От халепа! Доведеться все ж таки тягнути на собі вісімдесят кілограмів. Не можу я залишити побратима в біді. А йому собачок жалько!» - розмірковував «Хміль». Для порядку він покликав Птаха:

- Кося, кося! Кось-кось!- і чимдуж побіг до дірки в мурі. Дірку знайшов одразу, але пораненого там не було. Обмацав навколо траву - нема!

- Що за чортівня? Якісь відьомські каверзи чи що? Може, блуд на мене напав, а може, я сплю? - сам себе запитав спантеличений хлопець.

Він озирався, проте, крім пожежі, нічого не бачив. Дослухався, але навкруги стояла така тиша, що оглохнути можна. Здалося хлопцеві, що він зостався сам-один на світі, хоч ще недавно було їх багато. Пішов полями на північ. Ще й ще озирався - нікого. Десь далеко в небо зринули дві червоні ракети. Зашипіли, затріщали і згасли.

Під ранок добрався Василь до місця постою.

- Де ж ти, «Хмелю», нічку ночував? - зустріли його жартами хлопці. - Тебе шукав «Явір». Казав, ніби ти його від смерті врятував. Дуже бідкався що брата з неволі не зміг визволити, навіть плакав.

- «Явір» мене шукав? - не повірив «Хміль». - Де ж він зараз?

- Нема. Дівчата-санітарки повезли його фірою до лікаря. Казали, що дві кулі витягнути треба. Крові багато втратив, сердега.

- Як же він, поранений, скоріше від мене сюди добрався?

- Птах приніс. Знайшов його, опустився на коліна, торкнувся губами щоки, тихо заіржав... Ото кінь, так кінь! Навіть Богдан Хмельницький не мав такого розумного коника. Факт!

Більше Василь Хмелюк з вершником на крилатому коні не зустрічався. Згодом один старий селянин запевнив Василя, буцімто «Явір» одужав і разом з вірним Птахом направився в Карпати, де формувався загін українських повстанців для рейду через кордон на територію союзників.

- Може, зараз наш сотник «Явір» прогулюється з американською мамзелькою попід ручку по Бродвею, а може... Тьху! Що я таке мелю? Такий славний хлопець! Нехай Бог йому допомагає!

-----------------------------------

* Курінний «Остап» - Олекса Брись.

** КПЗ (рос.) – камера предварительного заключения.

Записано з розповіді колишнього політв'язня ГУЛАГу Івана Пилипчука.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка