Художньо-документальна повість



Сторінка6/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

СЛОВА НА ВІКОННОМУ СКЛІ
Що там гріха таїти... У сорок шостому році Василеві Хмелюку страшенно хотілось одружитись, пізнати радощі й турботи кохання, продовжити в дітях свій рід. Довгими зимовими ночами в холодному схроні, скоцюрбившись під старим кожухом, він мріяв про теплі жіночі груди, жагучі обійми й поцілунки, про солодкі слова любові. Що ж тут дивного? Зовсім, як у пісні:

А був то хлопець молодий,

Пора йому кохати.

Він впав, як той сухий листок.

Повік буде лежати...

Василь добре знав, що така сама доля чекає на нього і на всіх оцих юнаків, котрі розділили з ним зимівлю в сирому напівтемному підземеллі. Цілісіньку зиму хлопці з групи «Хмеля» на завдання ходили рідко. Не хотіли залишати слідів на снігу, щоб не підвести під статтю щиросердних господарів, які милостиво надали їм прихисток. Без жодних нарікань вони годували повстанців, купали їх, прали білизну. А ще купували для них одяг, харчі, ризикуючи волею і власним життям. Це при тому, що енкаведистами проводилися засідки і облави за облавами. Ці добрі українські селяни хвилювалися за повстанців більше, ніж повстанці самі за себе.

При світлі каганця хлопці в криївці розмовляли, читали книжки, складали й друкували листівки, відозви до народу. Бувало, що й співали. Ось і зараз жалібно квилить пісня:

Я сьогодні від вас від'їжджаю

Боронити ріднесенький край.

Може, вернусь, а може, загину -

Ти, дівчино, про мене згадай...

Де ти, «Орисю»? Чи згадуєш мене? Як пішла в розпорядження «Сікори», то й сліди за собою забрала. А казала, що знайде священика, повінчаємось... Хоч би звісточку яку подала, чи жива…



А удома старенькая мати

Свого сина з вікна вигляда:

Чи поверне він з лісу додому,

Чи покращить матусі життя.

Ой, не плач, не ридай, стара мати,

Твого сина давно вже нема,

Він загинув за волю України,

Залишилась могила сумна...

Ой мамо, мамо, рідненька матусю! Які тяжкі муки ви терпите за своїх синів! Простіть, мамо! Ми любимо вас, але над усе ми любимо неньку-Україну!

- Замовкніть, хлопці. Не шматуйте душу.

Хлопці замовкли, та через деякий час «Жайвір» знову почав:



Ой, там під лісом, темним гаєм

Січовики ідуть

І на руках своїх могутніх

Отамана несуть.

Як вийшли хлопці на поляну,

Лунає: «Сотня, стань!»

Лунає: «Сотня, стань на струнко

І на могилу глянь!

Прощай, наш друже командире,

Повстанцю молодий,

Ми тебе з честю поховаєм

І знов підемо в бій!»

Пісня лунала так задушевно й мелодійно, що Василь не витримав, почав і сам тихенько підспівувати:



І знову хмари потемніли,

А з моря йде туман.

Скажи, скажи, чого задумавсь,

Наш друже отаман?

У Василя гарний баритон. З дитинства він мріяв співати на сцені чи хоч би в церковному хорі. Не вийшло. Співає в бункері, стискаючи в руках автомат і дві гранати.



Ліс - наш батько, а ніч - наша мати.

Брат - автомат, а граната - сестра... -

зринають у свідомості слова невідомого автора. Авжеж, автомат і граната ніколи не зрадять, не підведуть. Ці родичі-друзі найнадійніші, перевірені в численних боях. Є ще пістоль... Він для того, щоб у безвихідну мить притулити маленький чорний отвір до скроні. Українські повстанці живими в руки ворога не здаються. Вони дали клятву «здобути або не бути».

Василь довіряв і своїм хлопцям. Вони також перевірені, надійні. Особливо симпатизує він «Жайвірку». Цей юнак у групі «Хмеля» всього три місяці. Поліщук, родом із Костопільщини. Дотепний, жартівливий, співучий. Він - один з тих, хто прорвався через потрійне оточення навесні сорок четвертого з кривавої м'ясорубки під Гурбами.

- Був я ще підлітком, коли довелося мені оцими-о руками закопати останки Василя Івахіва, Юліана Ковальського і Семена Снятецького. Вони загинули в бою з німцями 13 травня 1943 року. Засідка була...

- Мабуть, продала якась паскуда, - каже хтось з повстанців.

- Еге. Так і люди казали, - сумно продовжив розповідь «Жайвір». - Я вже тоді знав, хто такий Василь Івахів...*

- О! Про нього навіть пісні склали «Ой, там на півночі Волині зродилась армія УПА». Є там такі слова:

Горіли села і містечка,

Стрільці боролись день і ніч,

В перших рядах борців-героїв

Упав Івахів наш Василь.

Прощай, герою України,

Прощай, наш друже молодий,

Твої діла нам не забути,

А твій наказ для нас святий. -

вступив у розмову «Хміль». - Тезка мій... Василь...Цей хлопець з Галичини чи з Прикарпаття створював на Волині перші загони упівців...

- Правда твоя. Власне тоді, коли я закопав у землю цих трьох героїв, то й вирішив сам піти в ліс до повстанців. Не хотіли приймати, казали, що малий. Та я впертий...

А ще до душі Василеві «Джміль», родом із села Стрільче Горохівського району Він вийшов живим з бою, де у травні сорок п'ятого загинув командир розвідки УПА Борис Бедрик, вірний друг Василевого брата Івана.

- А я був поранений в бою під селом Мощаниця. Там загинуло сімнадцять повстанців. Бачили б ви, які то хлопці були! - каже «Карпо», родом з того ж таки села.

Хлопці, хлопчики, дорогі побратими! Та ні, не побратими, а рідні брати по духу, пов'язані ідеєю визвольної боротьби за незалежність України. Від мужності, вірності, кмітливості кожного залежить досягнення мети. Василь любив їх усіх. А ще «Орисю»... Мила... Кохана... Жадана...

- «Жайвірку», присунься до мене ближче, - шепче сором'язливо Василь. - Є в мене прохання. Якщо зможеш виконати, буду вдячний до могили.

- Чого ти, друже «Хмелю», ніяковієш. Ти маєш право мені наказати, а мій обов'язок виконати наказ. Ти ж командир групи.

- Знаю сам... Та це особисте... Тому й прошу... Дам тобі координати однієї лісничівки в такій глухомані, куди можуть дійти лише дикі звірі. Господар тієї лісничівки - наша людина, а господиня - цілителька. Вона врятувала мені життя. Якби не вона, то помер би я від ран і від тифу.

- Що маю зробити? Кажи!

- Запитай у них, де зараз «Орися». Вони повинні знати. Переодягнися в лахміття, взуйся в личаки... Мороз трохи попустив... Пароль: «Дядьку, продайте сани. Чув, що ви добрі сани майструєте». Господар повинен відповісти: «Свої сани я міняю на борошно. Грошей не беру...»

«Жайвірок» пішов, а Василь не знаходив собі місця. Не доведи Господи, якщо його вб'ють чи впіймають чекісти, Василь довіку не відмолить гріха. Але час підганяє. Тільки зараз, доки не розтали сніги, можна дістатися до тієї заповітної хатиночки. Там він лежав хворий, проте був дуже щасливий. Поруч була «Орися». І коли б він тільки розплющив очі, завжди зустрічався з волошковим поглядом коханої дівчини. Пречиста Діво, як він любить її!

«Жайвірок» повернувся тільки через тиждень. Василь зрадів так, ніби побачив рідну матір.

- Ну, кажи. Кажи хутчій!

- Та скажу, тільки води нап'юся. Лісничівка порожня. В хатині і в коморі голо-пусто. Все розшарпане, проте двері та одне вікно цілі. На запилюженій шибі шмінкою** були написані слова: «Любий! Не шукай мене. Я сама тебе знайду О.».

Василь затремтів від радісного збудження:

- Слава Богу! Значить, вона жива! Значить, знову приходила до тієї лісничівки!

Хлопці здивовано озирнулися на голос командира. Що на нього найшло? Завжди стриманий, врівноважений і навіть суворий мовчун, він вогником засвітився, задзвенів дзвіночком. Мабуть, дуже дорога його серцю ота «О».

Василь схаменувся, затиснув свої бурхливі почуття в кулак.

- Ну гаразд. Спасибі, друже... Тепер кажи, де ти швендяв цілий тиждень, чи багато слідів залишив на снігу і чи не приволік сюди «хвоста»?

- Ой, «Хмелю»! Хоч свари мене, а хоч бий! Я провідав своїх батьків! - і його рот розтягнувся в такій широкій усмішці, що хоч зав’язки пришивай. - Приніс вам гостинці: хлібця свіженького і сальця смачненького. Хлопці, налітай!

- Ніякі лихі очі тебе не бачили?

- Не знаю. Присягнути не можу. Одначе впевнений, що «хвоста» не привів. Плутав сліди, як заєць. Про свої походеньки розповім завтра. А зараз - спати! Втомився смертельно! Голова чманіє...

Він перехрестився і повалився в кут на солому.


----------------------------------

*Василь Івахів («Йосип», «Сонар», «Сом») - полковник, перший командирУПА-Північ. Народився на Львівщині. Член ОУН. Арештований гестапо (1941-1942 рр). Шеф штабу УПА Клима Савура. На Сарненщині та Костопільщині налагоджував співпрацю з отаманом «Поліської Січі» Тарасом Боровцем («Бульба»). Загинув 13 травня 1943 року на околиці села Чорниж поблизу Колок в бою з німецькими окупантами. З ним полягли Юліан Ковальський, Семен Снятецькийі і ще дев'ять вояків УПА. Як виявилось пізніше, їх видав німцям місцевий польський шовініст. На честь Василя Івахіва повстанець Микола Галичко («Чорногора») написав пісню «Ой, там на півночі Волині зродилась армія УПА», де є слова: «В перших рядах борців-героїв упав Івахів наш Василь...» Авторка повісті побувала на його могилі.

** Шмінка - губна помада.

***
ДИНАМІТ ІЗ ЗАПАХОМ СМЕРТІ


Через деякий час перебуваня в камері смертників, приречений на страту Василь Хмелюк відчув, що божеволіє. Здавалося йому, ніби стіни наближаються, стеля опускається, і ці бетонні лещата неодмінно розплющать його, задушать в холодних обіймах. Кудись поділося повітря, і в'язень задихався. Він сконцентрував силу і волю, намагаючись викликати спогади минулого. Як тільки перед його очима з'являлися тіні рідних і друзів, почуття страху й тривоги покидало хлопця. Уява переносила його на волю, а там...

...Прийшла весна, і життя підпільників, завирувало бурхливим потоком. Постійна небзебепека здисциплінувала, зблизила людей. Кожен знав, що тільки разом вони зможуть продовжити боротьбу проти поневолювачів.

З наказів Головного Проводу ОУН, з інструкцій та постанов УГВР* стало відомо, що велика кількість упівців злегалізувалася. Хлопці та дівчата зі справжніми й фальшивими документами вступали у вузи, влаштовувались на роботу і таким чином суттєво допомагали повстанцям, які тепер перебували в глибокому підпіллі. Отже, вдень злегалізована молодь вчилася, працювала, а вночі розповсюджувала відозви, листівки, слідкувала за діяльністю органів НКВД, проводила каральні операції проти яструбків та партійно-совєцького активу.

Василеві також пропонували злегалізуватись, отримати паспорт, вступити в «Істребітєльниє отряди» з метою розкладу ворожих сил зсередини.

- Клин клином вибивають, - казали командири.- Червоні комісари засилають до нас своїх інформаторів, сексотів,** а ми до них - своїх агітаторів.

Антирадянська агітація дійсно спрацьовувала, яструбки добровільно зголошувались допомагати повстанцям, навіть у міліції були «свої» люди. Сільські вчителі часто виконували доручення «хлопців з лісу», а голови сільських рад допомагали їм харчами. Бойовики з групи «Хмеля» з перехоплених повідомлень знали, що у 109 селах Волині енкаведисти так і не змогли організувати «Істребітєльних» загонів. На відмовників чекала кара: одних кидали за ґрати, а інших «добровільно-примусово» вивозили на шахти Донбасу.

«Хміль» вийти з підпілля відмовився. Його підвищили в ранзі й нагородили Бронзовим Хрестом бойової Заслуги. Дві його односельчанки працювали на телеграфі Луцького головпоштамту і час від часу надавали цінні відомості. Так, на початку квітня в руки Хмелюка потрапила копія звіту першого секретаря Волинського обкому партії Профагілова за перший квартал 1946 року. Звіт був адресований секретареві Центрального комітету КП/б/У Микиті Хрущову Там було сказано, що за звітний період в області проведено більше 3000 чекістсько-військових операцій, в ході яких убито 141 і арештовано 146 бандитів та 202 оунівців, усього 533 особи. В числі вбитих та арештованих значились відомі імена командирів: «Енея», «Кубіка», слідчого СБ*** «Гнатка», окружного шефа СБ «Федося», окружного референта з пропаганди «Варнака» та інших.

- Щоразу, отримуючи такі повідомлення, моє серце кров'ю обливається, - казав Василь, ледве стримуючи сльози.

- Не журись, друже! Незабаром і ми будемо фігурувати в большевицькій статистиці! - намагався жартувати «Жайвірок». - Мене тішить, що не так уже й вдало проводять свої каральні операції чекісти. Дивись: провели три тисячі облав і засідок, а вбили тільки сто сорок повстанців. Ось зараз підрахую, який це відсоток.

Хлопець витягнув з кишені блокнотика й огризок олівця, взявся підраховувати проценти:

- Гм... гм... У трьох тисячах - сто сорок чоловік, а в ста боях - у триста разів менше... Отже, буде... Буде... Одне слово, може нічого не буде. Нехай не хваляться! За три місяці – три тисячі операцій проти повстанців! Ха-ха! І сміх, і гріх...

- І сльози, - додав «Хміль». - Які тільки люди загинули... Найкращі! Рідшають наші лави, «Жайвірку», пташечко небесна! А замінити їх ніким.

- Замінять! Святе місце порожнім не буває. Підростуть молоді хлопці та дівчата... Прийдуть!

Василь переживав смерть, бойових побратимів, як особисту трагедію. Проте, окрім сумних звісток, були й веселі. Якогось вечора він отримав зашифрований «грипс»**** від «Орисі». Маленький папірець, згорнутий у трубочку, принесла дванадцятилітня дівчинка. Тремтячими руками Василь відніс його до каганця і прочитав наступне: «Знаходжусь неподалік. Незабаром зустрінемось. Твій брат Іван живий».

Хлопець неймовірно зрадів. Як добре, що взимку він не гайнував часу, а засвоїв таємницю шифрування і правила конспірації, удосконалив російську мову, яку знав ще зі шкільної парти. Тепер він розмовляв російською без акценту, наче справжній москаль, що й комар носа не підточить. А яку ж бо пречудову звістку він отримав! Заради однієї такої шифровки варто жити на світі, без нарікань переносити неймовірні труднощі.

Даремно тішив себе хлопець зустріччю з дорогими людьми. Йшли дні за днями, а Іван та «Орися» не озивались. І якби не важка щоденна праця, то Василь, напевно, вовком би вив на повний місяць.

Зверхники оцінили корисні зв'язки «Хмеля» з працівниками пошти, тому й закріпили за ним ще й кураторство Ковельської залізниці. Хто не знає або хоча б не чув про Ковельську залізницю? Через цю станцію проходять усі шляхи-дороги із заходу на схід і в протилежному напрямку. Саме тут проводилось найбільше диверсій. Залізничний вузол обласного міста Луцька - ніщо в порівнянні з Ковелем. Правда, в Луцьку на пошті під керівництвом «Хмеля» тепер працювало аж дев'ятнадцять перевірених людей. Більшість з них були охоронцями, і підпільники завжди знали, куди й коли переміщаються мішки з грошима і важливі державні документи. А ось на Ковельській залізниці відбувалися провали за провалами. За чотири місяці сорок шостого року чекісти виявили і ліквідували 146 членів ОУН, які тут легально працювали, при потребі переводили через залізничне полотно загони повстанців, руйнували шпали, рейки стрілки, світлофори. Очолювали цю велику групу патріотів «Павленко» й «Залізняк». Ймовірно, що один з них і здавав енкаведешникам відданих Україні людей. В результаті зради всю групу заарештували, піддали на допитах тортурам, після чого військовий трибунал засудив кожного на 15 років каторги.

Василя викликали до командира.

- Мусите ви, друже «Хмелю», взятися за цю справу. Разом із службою безпеки виявляйте зрадників, карайте їх відповідно до революційних законів. Налагоджуйте контакти з новими працівниками Ковельської залізниці. Ми підготували кілька кмітливих хлопців з числа ястребків, котрі працюють на нас. Перевірте їх особисто. Недаремно кажуть: довіряй, але перевіряй. Ми переконалися, що в сітці телефонно-телеграфного зв'язку ви справжній ас, як то кажуть - собаку з'їли. Отже, тепер засукуйте рукави і налагоджуйте роботу після провалу на залізниці.

- Не потягну! - спробував заперечити Василь.

- Це наказ, і розмови тут ні до чого. Виконуйте!

Таким чином, Василь Хмелюк запрягся в дуже важкий віз. Тепер він не мав часу вгору глянути, не те щоб мріяти про кохання. Навіть у снах йому перестала снитися «Орися», він і спав тепер не більше трьох-чотирьох годин на добу. Кохання - коханням, а Україна вище понад усе.

Тримайся, товаришу Кочетков!***** Повстанці приготували ящики з динамітом, який пахне смертю.

-------------------------------



* УГВР - Українська Головна Визвольна Рада.

** Сексот (рос.) - секретный сотрудник.

*** СБ - служба безпеки.

**** Грипси, штафети – зашифровані повідомлення й накази.

***** В. Кочетков - у той час начальник Ковельської залізниці.

Дані взято з архівів ЦК КП/б/У, НКВД, КДБ та з Літопису УПА, том 5, стор. 110, 119.

***
КАШКЕТ З КОКАРДОЮ


І ось Василь дочекався. Він тримає в обіймах «Орисю», жадібно п'є блакить її очей, тремтить від радості, а поцілувати при сторонніх не наважується.

- Та цілуй уже, цілуй чимшвидше! – пирскають сміхом хлопці. - Не колупай печі, як засватана дівка! Ми одвернемось.

Але Василь від радості скам'янів. Стоїть, дивиться на дівчину і не може вичавити з себе й словечка.

- Добридень, Васильку! Слава Україні, друзі! - сміється «Орися». - Нехай Бог благословить вас своєю ласкою!

Вона першою припадає до хлопчачих заціпенілих уст своїми обвітреними гарячими губами. Нехай дивляться! Нехай знають, як щиро любить юна зв'язкова повстанського старшину «Хмеля». Нехай заздрять!

А хлопці й справді заздрять. Вони не відвертаються, як обіцяли, а також упиваються до сп'яніння зустріччю двох люблячих сердець. Кожен згадує свою кохану, кожен хотів би бути на місці «Хмеля». Вони ж бо молоді, їм несамовито хочеться кохати. В їхніх жилах нуртує буйна кров, а серця протестують проти заборони на святе людське почуття.

«Орися» голубкою горнеться до Василевих грудей.

- Поглянь, Васильку, який файний подарунок я тобі принесла! - хвалиться дівчина і дістає з наплечника новенького кашкета з синьо-жовтою кокардою і з тризубом над козирком. - Хотіла взимку вишити тобі сорочку. Придбала полотно й кольорові нитки. Та де там! Закрутилася в такому вирі подій, що ти й уявити собі не можеш. Колись розкажу тобі на вушко, щоб ніхто не чув. А зараз нахились!

Вона власноруч надягла кашкета хлопцеві на голову і сплеснула в долоні:

- Який же ти вродливий парубок, Василю! Як херувимчик, їй-Богу!

Дійсно, кашкет хлопцеві дуже личить. Очі в нього заблищали, лице зарум'яніло. Стрілецький кашкет не те, що облізла пілотка з п'ятикутною червоною зіркою, яку змушені носити повстанці заради проклятої конспірації. При німецькій окупації перевдягалися в ненависну німецьку форму, при совєцькій - у совєцьку. Стрілецькі однострої одягали хіба що на урочистості у релігійні та національні свята. Така вже доля у тих, хто зі зброєю в руках виборює волю і незалежність України.

- Де ж ти так довго була? Де пропадала? - зазирає дівчині в очі Василь. - За всю зиму отримав від тебе одного «грипса». А ще друг ходив до лісничівки...

Дівочі очі спалахнули ліхтариками:

- Ходив до нашої розвалюшки, кажеш? Бачив напис на віконному склі?

- Бачив. Дякую тобі, люба, і за напис на шибці, і за слова на цигарковому папірці. За кашкет розплачуся своїм вірним серцем.

- Знаєш, Василю... Прийти я не могла. Доручили мені надзвичайно відповідаьну справу. Довірили долю поважних людей.

- Розкажи.

- Не розкажу. Не маю права.

- Мені можна.

- Навіть тобі не маю права. Дев'ята заповідь Декалогу гласить: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни».

«Хміль» більше не наполягав. Вона не скаже. І правильно зробить. За це поважає і цінує повстанську зв'язкову командування УПА. За це й Василь поважає «Орисю» всією душею.

Дівчина ставить у кут торбу, стягає з голови хустку, сідає до столу.

- Якби ви знали, друзі, що ті антихристи вичворяють! Застосовують диявольські методи, аби тільки знешкодити наше підпілля. Пропаганда, вербування, «внєдрєніє» агентів у лави УПА... Червоні гаспиди фабрикують і друкують «покаянні листи» повстанців, зачитують їх по радіо, - дівчина загинає пальці, від хвилювання збивається. - А ще проводять «обработку» матерів і дружин, щоб ті вмовляли синів і чоловіків здаватися на милість НКВД «з повинною». Їхні лектори роз'їжджають по селах і містечках з лекціями: «Украина в новой пятилетке», «О работе товарища Сталина», «О преимуществах советского общественного строя над строем капиталистическим», «Октябрьская революция и тактика русских коммунистов»... Решту побрехеньок забула. В усіх засобах масової інформації паплюжать, обливають брудом українських повстанців, називаючи нас фашистськими прихвостнями, бандерівськими головорізами, сокирниками, політичними повіями... Співають хвалебні оди Леніну, Сталіну, «колхозному строю»... Тримають за горло журналістів, письменників, кінорежисерів... Жах!

- Усе це ми знаємо, «Орисю». Знаємо і про спец загони лжебандерівців. От вже до чого додумались, сволоцюги!

- І не говори, Василю. Віриш що і я побувала в лабетах таких перевертнів. Ішла на зв'язок, зустріла загін. Сказала пароль, почула потрібну відповідь. Однак мене насторожив той факт, що знайомих облич я там не побачила. Ще більша тривога закралася в душу... Навіть не тривога, а страшна підозра. Всі вони були зодягнуті в стрілецькі однострої, з тризубами на кашкетах. Я знаю, що наші хлопці не виставляють національної символіки напоказ. Все ж повечеряла я з ними, переночувала... Хлопці як хлопці. Балакають по-українськи, співають повстанських пісень. Проте не всі розмовляють і не всі співають, лише п'ятеро з групи. Решта мовчать, наче німі. А вночі оті мовчуни відокремились від нас, пішли в клуню, почали пиячити. Я злякалась. Адже наші хлопці спиртного не вживають. Про що говорять - мені не чути. Під ранок повели вони мене в ліс. Люб'язні такі, ввічливі, без мила в душу лізуть. Розпалили вогнище в сосняку, і тут... О Господи! Я почула, що мовчуни між собою розмовляють по-московськи. Навіть фразу вловила: «Начньом ламать кості - заговоріт! У меня і мйортвиє говорят!» Пресвята Богородице, що робити? Почала молитись...

- Молитись... Що ж було далі?

- Далі? Вони шепчуть за кущами; «Обищем єйо...» Я прийняла ризиковане рішення. Бочком-бочком покотилася у видолинок, а далі повзком у зарослі осоки над озером. Я ту місцину знала добре. Забрела у воду по пояс, присіла, одна голова стирчить. «Нехай уб'ють мене тут, - думаю. - Я живою в руки тим катам не дамся...» І молюсь, молюсь! Що тут почалось! Крики, стрілянина... Навіть ракети пустили. А я зачаїлась в осоці і шепчу молитви. Вода холодна, як лід, а мені здається, що це окріп. Не відаю, скільки просиділа. Вже й сонечко піднялося високо, обігріло мене, а я сиджу в тому болоті, боюся засідки. Прислухаюсь... Тиша, тільки осока шумить під вітром...

- Облиш, «Орисю»! Приголуб мене, горличко моя! Так хочеться відчути тепло твого тіла. За кожним кущиком на нас чигає смерть. Ходімо у клуню, висмикаємо дупло в соломі. Я цілуватиму тебе. Зацілую до нестями. Стань моєю...

Дівчина не шарпнулась, не образилась на ці слова. З любов'ю подивилась на свого обранця, провела долонями по щоках.

- Не можу я, Василечку. Так вихована. Українська дівчина повинна зберегти цноту до весілля.

- Про яке весілля ти говориш, люба? Бог послав нам зустріч, як милість. А завтра... Завтра може нас не бути.

- Я все розумію, Василику. Тільки соромно... Гріх!

- Хіба кохання - гріх? Не бійся, не соромся... Довірся мені. Ми обов'язково при нагоді повінчаємось. Обіцяю... А зараз... Важко нам! - він вийняв з кишені записну книжку. - Он мені передали звіт міністра внутрішніх справ Тимофія Строкача. Страшно читати! Там написано, що з 1 лютого 1944 року по 25 травня 1946 року проведено 87 571 операцію, вбито 110 835 чоловік, заарештовано 250 676 чоловік. Вдумайся в ці цифри, «Орисю»!

- Божечку! Це тільки на нашій Волині?!

- Ні, що ти! Гадаю, що це по всій Західній Україні. Уяви, скільки молодого цвіту знищили червоні посіпаки. Порахувати важко...

- Бреше Строкач! Бреше, пес плюгавий! Ми є! Ми живі! Ми діємо! Український народ незнищенний! Нас спонукають добровільно скласти зброю, здатися на милість поневолювачів-комуністів. Обіцяють за зраду золоті гори. Волю обіцяють. А тим часом за необережне слово, за анекдот, за пісню чи вишиту сорочку, навіть за українську мову судять, вивозять у Сибір. Називають нас бандитами... Це вони бандити... Грабіжники... Палії... Пияцюги... Ґвалтівники... Вони морять голодом і розстрілюють мирних людей...

Отаку розмову вели двоє закоханих, що довго не бачились. Їм би говорити про свої почуття, а вони говорили про «соціалістичний рай».

- Знаєш, Василю, в моєму рідному селі дільничний опер на прізвище Безщасний запряг шістдесятилітню Ганну Руду і сімдесятилітнього Петра Бойка у фіру замість коней і примусив везти три центнери збіжжя в райцентр. Цього ж дня він побив старого Козаря, кинув його лицем об долівку, а коли той піднявся, почав гамселити кулаками куди попало.

- А секретар Колківського райкому партії «товаріщ» Ульянов побив голову сільради Сидорука, старенького Войтовича, інваліда війни Сокола, стріляв без потреби, вбив кілька курей та індиків, - добавив до сказаного «Орисею» Василь. - А ще удризг п'яний заступник Маціївського райконкому Шепетуха стріляв у що попало, по-звірячому побив Марію Михальчук, зґвалтував шістнадцятилітню дівчину на очах у матері. Оце і є істинний комуністичний бандитизм! Правда, люди кажуть, нібито Шепетуху засудили на чотири роки.

- Кажуть... А я знаю, що ворон воронові ока не виклює. Зараза до зарази не пристане...

Літня ніч коротка. Закохані досхочу й не наговорилися. А в сільській клуні на солом'янім ложі були солодкі поцілунки, ніжні слова, клятви. Не все Василеві було дозволено, однак це була фантастично щаслива ніч у його житті. Хлопець пам'ятатиме ту зустріч до смерті і навіть довше. Вишитої сорочки і вінчання в церкві він не дочекався. А кашкет із синьо-жовтою кокардою носив біля серця аж до арешту. Катюги відібрали дорогий подарунок і поглумилися над ним.

---------------------------------



Записано з розповіді колишньої зв'язкової УПА Ганни Палійчук. Дати й цифри взято з Літопису УПА, том 5, стор.77, 133, 218, та з архіву МВД.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка