Художньо-документальна повість



Сторінка7/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

КАГАНЕЦЬ НА ВІТРАХ
Однієї темної ночі Василева пам’ять у деталях відтворила 1947 рік. Дуже, важкий рік, насичений тривожними подіями, що не раз доводили до нервових зривів. Провокації, облави, засідки, пильні очі сексотів, проникнення до лав УПА добре підготовлених шпигунів-кадебістів...

Життя в криївці було чітко розплановане. Збройну варту несли всі чоловіки з погодинною зміною. Варили їжу на керосинках, прибирали приміщення по черзі. Спали на двоповерхових нарах у дві зміни, бо не вистачало місць. Заняття з бойовиками проводилися регулярно. Вивчали програмні матеріали ОУН і УГВР, основи математики, історію та географію України, економічну географію СССР, інших країн світу. Ну і, звичайно ж, говорили про політику.

- Комуняки пнуться з усіх сил. Готуються до виборів у Верховну Раду УССР, вислужуються перед Москвою.

Ця тема обговорювалася підпільниками щодня.

- Важко нам... Таких жорстоких репресій, як тепер, не було навіть у 1945-1946 роках.

- Звісно, що так. Особливо лютують комуністи на Львівщині, Тернопільщині, Станіславівщині. Червоні посіпаки запевняють кремлівських вождів, що на волинських теренах УПА вже не існує. Брешуть, собаки. Ми продовжуємо боротися. «Дубовий» на останній збірці відзвітував, що за серпень місяць цього року на території Волинської області відбулося 24 збройні сутички, де вбито 14 червонопогонників, не рахуючи поранених.

- Ет! Нема чим тішитись. Чотирнадцять... Це мало, дуже мало. Згадайте, хлопці, час, коли ми в боях клали в сиру землю по п'ять-шість сотень «фріциків і стільки ж «ванюшок». Оце були бої! А тепер… Тепер у звітах секретарів обкомів до Кагановича нас називають залишками націоналістичних банд. Ми вже не армія...

- Та цить уже, розумнику! І без твого дурного базікання гірко на серці. Що б ті гади не говорили, а наша боротьба триває уже п'ять років. Друга світова війна закінчилась за чотири роки, а ми... Ми ніколи не здамося. Нас повбивають, а на наше місце стануть інші. Однак ряди наші поріділи, що там казати. Тисячі загинули. Лиш деякі загони перейшли через словацький кордон, попрямували в чужі країни. Натомість Головний Провід подбав, щоб підкріпити українське підпілля свіжими, вишколеними людьми.

Василь Хмелюк знав, що у 1946-1947 роках були перекинуті з-за кордону добре підготовлені, вимуштрувані кадри. Поміж собою хлопці їх називали «смертниками», бо знали, що, опинившись в Україні, вони будуть приречені на смерть. Все ж знайшлися такі, що добровільно зголосились проміняти сите й спокійне життя в еміграції на злигодні й тривоги борців за волю на рідній землі. Василеві Хмелюку довелося кілька разів зустрічатися з Пилипом Бондаруком, який у 1946 році нелегально перейшов радянський кордон і діяв на теренах села Забороля та в навколишніх селах. У його підпільну групу входили «Старий», «Малий», «Мудрий», «Сивий», «Похмурий» та інші повстанці.

Українське підпілля справді жило й діяло. Друкувалися й розповсюджувалися серед населення відозви, листівки, журнали й часописи. В лави підпільників вливалися нові сили. Проте й кадебісти не дрімали. Ними було заплановано вивезти з Волині в Сибір 2500 сімей, щоб у такий спосіб перервати зв'язки між повстанцями та їхніми родинами, посіяти страх серед населення.

- Бандерівці здохнуть від голоду. Мама не нагодує, бо ритиме вічну мерзлоту в Заполяр'ї, а чужі не дадуть їм і скибки хліба. Боятимуться!

План виселення по-більшовицьки перевиконали. Профілатов звітував Кагановичу, що тільки за один день 21 жовтня 1947 року було вивезено в неозорі простори Росії 2716 сімей у загальній кількості 8938 осіб, в тім числі 2790 малолітніх дітей. Найбільше сімей вивезли з Колківського району - 240. Втекли від вивозу 163 особи. Вони й розповіли, як жорстоко поводилися енкаведисти з нещасними людьми: штурханами заганяли в холодні «телятники», де навіть нарів не було, били прикладами рушниць куди попало, вигукуючи при цьому брутальні лайливі слова. А маленьких діточок просто хапали за ніжки і кидали, мов поліна, у вагони. Плач, стогін, прокльони... Прощай, рідна хато! Прощайте, рідні села! Прощавай, Україно!

Більшісь людей із вивезених у Сибір того осіннього дня ніколи не повернулися додому. Їхні могили розкидані у вічних мерзлотах чужої землі, а ті, що там народилися, забули материнську мову, з’яничарились...

Проте репресій більшовикам було замало. Розпочалося тотальне вирубування волинських лісів.

- Щоб не мали бандери де ховатися! - зловтішались червоні окупанти.

З’явився на Волині якийсь «Донбасшахтоліс» і почав косити дерева, мов траву.

- Доручаємо тобі, друже «Хмелю», важливу справу. Організуєш кілька загонів. Потрібно щось із тими лісорубами робити.

Накази командирів - закон для підлеглих. Василь створив чотири мобільні групи з добровольців. Немов смерч, вони серед білого дня налітали на лісозаготівельні бригади, палили автомашини й бензопили, нищили інвентар, розганяли коней. Охорона також не дрімала. Ястребки й кадебісти піднімали стрілянину. Доводилось вступати в бої. Жертви були з обох сторін.

- Не знищите, катюги, наших лісів! Кишка тонка! Забирайтеся геть з Волині у свій Донбас! Слава Україні! – з такими словами повстанці вступали в рукопашну.

Та й справді волинські ліси густі й неозорі, а бандерівці наполегливі й численні. Довелося комуністам згорнути роботи... Тепер у Василя було інше завдання. Він працював над створенням юнацьких патріотичних організацій. Того ж таки року у школах та училищах Волині почали діяти дві молодіжні організації: «За вільну Україну» та «Юнаки».

- А тепер, друже «Хмелю», на тебе чекає рейд на Східну Україну.

- На схід? Мої побратими відійшли на захід, а я маю іти на схід? - прохопився докір з уст Василя, але в ту ж мить хлопець виструнчився. - Прошу вибачення! Я готовий до виконання наказу!

- Приступай!

Командування УПА вирішило створити похідні групи і направити їх на схід України. Сьогодні одна група відійшла на Житомирщину в село Біла Криниця. Звідти рейд мав пролягти в Макарівський район на Київщину. Планувалося відрядити групи в Камянець-Подільський та на Кіровоградщину.

- А ти, друже Хмелю, виступай через два дні. Візьми хлопців, яких сам захочеш. І обов'язково оці листівки.

Василь проглянув заголовки: «За що бореться Українська Повстанська Армія», «Українська молодь», «Трудова інтелігенція міста й села».

Значить, на похідні групи чекає насамперед просвітницька діяльність, адже слово - теж зброя. Якщо треба, то треба...

Хмелюк відібрав найнадійніших стрільців, з якими в багатьох боях сьорбав «залізну кашу». Йшли ночами, детально вивчивши місцевість за мапою. Вдень відпочивали. Гадали, що буде дуже важко. Та ні. Групу «Хмеля» вів зв'язковий «Терен», родом з Кіровоградщини. З його допомогою повстанці знаходили прихисток, харчі, підтримку серед населення. Невдовзі Кіровоградщиною поповзли чутки, що 4 жовтня о 23 годині в селі Катеринівка невідь-звідки з'явились молоді хлопці, озброєні автоматами ППШ, пістолетами й гранатами. Командир у званні майора радянських військ власноруч розбив у сільраді телефонний апарат. Потім незнайомці пошматували червоний прапор, портрети вождів пролетарської революції і політбюро ЦК, знищили документи. Колгоспним чиновникам, що там знаходились, сказали:

- Трудодні людям нараховуєте, а за них нічого не платите. Весь урожай відправляєте в більшовицьку Москву. Ганьба! Хочете повторити на Україні тридцять третій рік?

- Та ні, ні... Нас примушують виконувати план зерноздачі. Інакше...- белькотали перелякані чиновники.

- Ми - бандерівці, але не бійтеся нас,- казали нічні відвідувачі. - Ми вам нічого лихого не заподіємо, тільки попереджаємо, щоб з людьми поводилися по-людськи. На відібрані гроші залишаємо розписку. Колись віддамо.

Поклали на стіл купу листівок і щезли в нічній пітьмі. Згодом зв'язковий «Терен» доповів «Хмелеві», що у Васильківському районі Київської області кадебешники ліквідували активно діючу підпільну групу ОУН-УПА в кількості п'ятнадцяти чоловік. Керівника групи «Марка» вбили на місці. Всіх інших захопили живими і засудили кожного на 25 років позбавлення волі. Василь переконався, що й «східняки», як їх називали волиняни, теж прагнуть звільнитися від більшовицької окупації.

Доля не жаліла Хмелюка. Вона зсукала його життя в мотузку, кидала по всіх усюдах, тиснула, гнула, била в самісіньке серце, та він не здавався. Голод, холод, хвороби, поранення...

Доводилося спати в лісі на пеньку під зоряним небом або під дощовими хмарами, вмиватися росою, розчісуватись вітром, накриватися снігом. Їв те, що давали люди. Зброю та одяг здобував у боях. Лікувався травами й добрими словами. Карався, мучився, але не каявся - зовсім, як Тарас Шевченко. У цього сільського хлопця було велике щедре серце, яке самовіддано любило Україну. В цьому серці знаходилось місце ще й для вірного кохання. Та незабутня зустріч з «Орисею» на солом'яному ложі в чужій клуні промайнула, наче одна-єдина мить, сяйнувши світлом, дихнувши теплом і ласкою.

- Васильку, соколе мій! - шепотіли дівочі уста.

- Орисю... Орисю...

- Тепер я не «Орися». Я - «Ганна»... Нещодавно таке псевдо дав мені Провід. Це після того, як я побувала в руках чекістів. Священик після народження нарік мене Лідою…

Де ти тепер, Лідо, «Орисю», «Ганно»? Чи жива? Згодом хлопець дізнався, що його кохана стала вірною подругою дружини «Дубового»* «Катерии» і що вони переховуються в селі Гірка Полонка поблизу Луцька. Рідна Волинь тепер була далеко. А життя повстанського старшини хиталося на перехресних вітрах, як вогник каганця. Хиталося, тьмяніло, але не гасло. Знесилений підпіллям, він жив. Жив і не збирався вмирати.


--------------------------------

Факти і цифри взято з Літопису УПА, том 5,стор. 411, 432, з підшивки газет «Радянська Волинь» за 1947 рік. '

*«Дубовий» (1917 – 1951) - крмандир УПА-Північ, майор. Син священика. Одружений у підпіллі. Навчався в Духовній семінарії в Кременці. Член ОУН, політв'язень польських тюрем. Провідник Сарненської округи ОУН. Організатор військових вишколів та перших відділів УПА на ПЗУЗ. У 1944 - крайовий командир УПА-Північ на Волині. Загинув 18 січня 1951 року в криївці на хуторі Синява села Золочівка Демидівського району. Авторка повісті побувала на місці загибелі «Дубового» 19.01.2007 року, де посвятили хрест на символічній могилі.

***
ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА


Минали дні й ночі в неволі. Тіло втрачало міць та силу, а пам’ять залишалася світлою, відтворюючи навіть те, що давно забулось…

...Пригадалося, як група повстанців поверталася з далекої дороги на базу постою. Голодні і втомлені, зайшли вони пізно ввечері в сільську хату, що стояла поблизу березового гайочка.

- Попросимо їсти… Цілісінький день у роті макової зернини не було. Охляв я, хлопці, - вголос розмірковував Василь Хмелюк. - А тут ще й, мов на гріх, чобіт п’яту натер. Перевзутись треба, просушити онучі.

Колиі ж переступили хатній поріг, в очі кинулась вбога обстановка. «Отакої! Суцільна невезуха! Доведеться хіба що водички напитись», - подумали хлопці.

Біля припічка стояла бабуся і рогачем витягувала з печі баняк з окропом. Побачивши незнайомців зі зброєю в руках, дуже перелякалась.

- Хто ви? Ідіть собі! Йдіть звідки прийшли! Я стара, хвора, бідна жінка. Я... Я нічого не знаю...

- Не бійтесь нас, матінко. Ми не звірі. Ми - Українські повстанці. Нікому даремно зла не чинимо, тим більше вам. У нас також є матері, яких ми любимо й шануємо. 3айшли до вас, бо дуже зголодніли. Може, у вас знайдеться трохи хліба й молока?

Голос у Василя лагідний. Він навіть обійняв стареньку за плечі, з доброю усмішкою заглянув їй в очі. Одначе вона ще дужче злякалась. Тремтіла всім тілом, а руками хапалась за серце.

- Нічого не маю! Нічого не знаю! Ідіть собі! Ідіть, куди йшли!

Раптом двері, що вели в кімнату, відчинились, поріг переступив якийсь худорлявий чоловік. Жінка кинулась до нього, припала до грудей.

- Не треба, синочку! Не треба! - белькотіла безтямно. - Ти ж хворий... Лежи собі... Лежи... Тобі не можна!

- Та ні, мамо. Почуваюся краще. Хочу з ними поговорити. Це ж наші хлопці. Наші... А ви рядном завісьте вікно, кілком підіпріть двері в сінях і несіть на стіл усе, що в нас є.

- Ні, синуню! Ні! Ти хворий... Я хвора... Ми бідні...

Здалося хлопцям, що жінка зараз зомліє. Син посадив її на лаву, напоїв водою. Сам занавісив вікно, зачинив двері. За кілька хвилин повстанці вже сьорбали грибну юшку, жували квашену капусту з хлібом.

- Хочу перед вами висповідатись, - почав господар, який назвав себе Дмитром. - Розкажу всю правду, як перед попом у церкві, а ви вже рішайте, що зі мною робити.

- Не треба, Митю! Мовчи! - заплакала мати, а син на її благання тільки махнув рукою.

- У сорок першому році, як тільки почалась війна, мобілізували мене совєти на фронт. З дому листів не отримував, не мав поняття, що тут робиться. Трохи не дійшов з боями до Берліна. Був нагороджений медаллю «За отвагу» та орденом «Красной Звезды». Люди зустрічали нас із хлібом-сіллю, квітами. Випнувши груди, я гонорово задирав голову і думав: «Я герой! Я визволитель Європи!» Правда, в партію вступати не поспішав... Навесні сорок четвертого року викликали мене в оперативну частину дивізії до політрука. «Ти родом із Західної України?» - питає він. - «Так, з Волині», - відповідаю. - «Що будеш робити на гражданці?» - «Не знаю. Ще не думав. Мабуть, поїду до матері. Вона залишилася сама в хаті». - «Ми тобі пропонуємо йти на службу в органи НКВД. Спочатку рядовим, а коли пройдеш перевірку, то пошлемо в сержантську школу. В перспективі й офіцером можеш стати. Добра зарплата, військова форма, пайок. Усі дівчата будуть твої...» Така пропозиція мені сподобалась. Я уже уявляв себе офіцером з кількома зірочками на погонах... «А що я там робитиму, в тому енкаведе?»- запитав я несміло. - «Ти що, з дуба впав? Не знаєш, що будем робити? Бандерівців бити, от що! Називають вони себе УПА... А насправді це банда сокирників, оскаженілих ворогів радянської влади!» І як почав він мене зомбувати, як почав! Газети з брудними наклепами підсовував, фільми жахів показував... Одне слово, повірив я... Повірив.

Він стукнув себе кулаком у груди й замовк.

- Навіщо ти, Митю? Навіщо? - плакала мати. - Тебе за язик не тягнуть. Вони уб'ють тебе, сину! Тому й прийшли!

- Ну й нехай... Я заслужив, мамо. Пішов проти власного народу.

- Розкажи, що було далі, - просили повстанці.

- А що далі? Далі я брав участь у каральних акціях. Вивозив земляків у Сибір... Під час облав трощив усе підряд, руйнував селянські господарства. Одного разу затримав жінку, яка несла до лісу повний кошик харчів. Я відразу кумекнув, куди вона поспішає. Однак при допиті жінка відмовчувалась або говорила щось незрозуміле. Енкаведисти почали її бити. Били прикладами по голові, вибили передні зуби... Вона не злякалась. Навпаки, стала агресивною, злою. «Так, я ішла до лісу, несла повстанцям їсти! - кричала жінка, а кров цюркотіла по її обличчю. - Ви не бийте мене, бо це вам так не минеться. Мої сини - офіцери УПА. Вони відомстять за мене!»

- Ой сину, сину! Невже ти тамечки був? Ти також бив ту нещасну жінку? Як ти міг? Я ж тебе в муках народила, випестила, виростила! - стара мати ридала, заламуючи руки.

- Простіть, мамо... Я відвернувся, не міг дивитись на тортури, проте не заступився. Потім мені розказували, що та повстанська мати після побоїв теє.... Ну, ніби дах у неї поїхав. У тюремній камері вона озиралася і постійно кликала своїх синів: «Сини мої, близняточка! Де ви? Прийдіть, подивіться, як мене комуняки мучать! Ви ж не дозволите, щоб вони знущались наді мною!» Потім обома руками вхопилася за ґрати, висунулась у вікно, почала кричати: «Павле! Петре! Сини мої, соколята, рятуйте мене! Рятуйте!» Жінки хотіли відтягнути од вікна, але вона штовхала їх ногами. Знадвору, з тюремної вишки пролунали постріли. Вона затихла, впала на руки однокамерниць. З грудей цівкою стікала кров. Поклали на долівку...

- Замовкни, сину, благаю тебе! О Боже, Боже, краще б я вмерла, ніж таке чути!

- Мамо! Мамо! Я більше не буду!

- Ні, продовжуй, чоловіче, що ти ще накоїв! - «Хміль» стукнув по столі кулаком, аж лампа хитнулася під стелею.

- Хочете знати? Що ж... Слухайте! Доводилось брати участь в боях. Я стріляв - і в мене стріляли. Може, й убив когось... Не знаю. Напевно, що убив. Але в одному жорстокому бою, який продовжувався три доби, мені неначе полуда впала з очей...

Втомлених повстанців морив сон, але вони ловили кожне слово цього блудного сина, який стріляв у своїх братів, сусідів, земляків.

- Це було під Гурбами. Ніколи не забуду ранок 23 квітня. Їх чотири тисячі, а нас - тридцять. Серед них багато мирних беззбройних селян. Спецзагони енкаведе мали гармати, міномети, кулемети, літаки. Якби ж ви бачили, як ті хлопці бились! Так битись можуть тільки люди за свою сім’ю, за рідну хату й землю. А як по-геройськи вмирали! Навколо - гори трупів, а вони... Багато дечого бачив на фронті, а такого не бачив. Матінко Божа, спаси і помилуй!

Дмитро знову замовк. Обійняв за плечі матір, прихилив її голову до свого плеча.

- Не плачте, мамо. Ваші молитви врятували мене. Я прозрів... А вам, хлопці, скажу, що війська енкаведе зайняли бойові позиції довкруг Гурбенських лісів по лінії Обгів-Остріг-Шумськ-Кременець. Головну повстанську силу складали бойовики групи УПА-Південь, зокрема загони командира «Ясеня». Спецгрупа, в якій був і я, зайняла села Антонівці, Збар, Обгів. Наступного ранку почався генеральний наступ. Найжорстокіший удар був спрямований на північно-східний відтинок оборони Мости-Будки-Гурби. Я наступав там, де боровся курінь «Сторчака». Після сильного гарматного і гранатометного вогню ми кинулись в атаку.

Сторчаківці підпустили нас на сто п'ятдесят метрів і засипали кулеметним вогнем. Мали вони ще кілька мінометів та малих гарматок. Я бачив, як повстанці йшли в бій з кличем: «За Україну!» Їхнє становище було безвихідне, та вони не здавались. Жінки займали позиції вбитих чоловіків і стріляли, доки їх не скошували скоростріли. Енкаведисти не встояли – відступили. Подальші події розгорталися вже без мене, бо в тому бою куля влучила мені в груди. Забрали непритомного, поклали в шпиталь. Рана помалу гоїлась, проте боліла душа. Ота душевна рана ятриться в грудях і донині. Там, у бою під Гурбами, я зрозумів, що не бандитів убивав, а стріляв у тих, що боронили свій край від чужинців.

Оповідач розстебнув сорочку і покав нічним гостям шрам на грудях.

- Оця повстанська куля вилікувала мене від сліпоти. Потім пропонували мені добре оплачувану роботу в міліції, та я відмовився. Пішов у колгосп. Важко працюю, нічого не маю. Самі бачите... Вже краще померти від голоду, ніж бути злочинцем. Якщо б тільки я міг... Хотів би спокутувати зло, яке чинив проти власного народу. Я все сказав. Тепер робіть зі мною, що хочете.

Дмитро подивився на повстанців щирим поглядом. В очах блищали сльози. Мати ж голосила на всю хату:

- Тільки не вбивайте! Не вбивайте мого сина! Христом-Богом прошу! Він у мене один, моя опора і надія!

Між повстанцями був стрілець «Чмелик». Він підійшов до Дмитра і простягнув йому свою понівечену правицю з двома нерухомими пальцями.

- Це теж з Гурбів. Може, й обмінялися ми з тобою кулями... Ех, брате!

Колишні вороги кинулись обнімати один одного. А мати підняла до образів руки і тихо схлипувала:

- Дякую Тобі, милосердний Боже! Дякую! Дякую!

- А тепер послухайте, як було далі, - продовжив розповідь «Чмелик». - У тому бою я був до кінця. Коли більшовики зрозуміли, що втратили багато живої сили, вони пустили на нас танки й літаки. Прорвали нашу оборону на південному відтинку. В нерівному бою.загинув командир «Сторчак», сотенний «Вілька», ще кілька старшин. Нашвидкоруч створивши другу лінію оборони, ми продовжували бій. По-геройськи воювала сотня «Шума». Бій тривав цілий день. Тільки ввечері більшовикам вдалося захопити Гурбенську гору. Під прикриттям ночі повстанські загони прорвалися через ворожі застави в трьох напрямках, курені «Довбенка» й «Бувалого» відійшли в Суразькі ліси. Курінь «Мамая» прорвався на північ і, звівши бої на Буші, перейшов залізничне полотно Здолбуів-Шепетівка. Відділи «Ясеня» і «Дока» пішли в напрямку Клеваня. Люди кажуть, що на місцях боїв залшпилося навічно лежати більше двох тисяч повстанців. Більшість з них - мирні сільські люди, хлопці, що не хотіли йти в Червону армію. Але й ворогів ми поклали там багато... Честь і слава героям України, полеглим під Гурбами! Там відбулися найкривавіші, найзапекліші бої.

- Честь і слава! загули повстанці.

- Слава Україні! - тихо промовив «блудний син» і заплакав, як мала дитина.


---------------------------

Записано за матеріалами публікацій в газетах 1994, 2004 років.

***
ПЛЕСО З БІЛИМИ ЛІЛІЯМИ


Василь чекав ночі з острахом. Його замучили привиди минулого. Бої, облави, кров... Якби ж то хоч сьогодні до нього прилинули сонячні, радісні спогади. Невже в його житті не було нічого світлого? Василь напружив пам'ять. Напівголодне, босе дитинство... Пасовисько, де він пас гусей, корів, коней... Борозна в полі, і він за плугом...

А оте загублене в дрімучих поліських лісах озерце, на дзеркальній блакиті якого цвіли білі лілії... Було чи не було? Авжеж, було! І воскові свічі соснових стовбурів з вічнозеленим полум'ям верховіть, і літня гроза з громами й блискавицями, і дві веселки на небі, і сполохані очі коханої дівчини, що зазирали йому в душу.

«Орися»... Юне тендітне дівчатко, біла голубка, яку буремні події двадцятого століття змусили стати повстанською зв'язковою.

Чи знаєш, кохана дівчино,

Що я у цій пісні скажу?

Давно у зажуренім серці

Я спогад болючий ношу...

Того дня вони співали цю пісню дуетом. Тихо-тихо, щоб навіть дерева в лісі не чули сумної мелодії. Ще вчора хлопець і дівчина побували в пеклі, а сьогодні потрапили в рай.

Для закупки харчів і теплого одягу на зиму українським партизанам потрібні були гроші. Свого монетного станка вони не мали, тож де їх узяти? Звичайно, що в касі! Розвідка донесла, що такого-то числа райкомівці отримуватимуть зарплату й преміальні.

- Готуймося до нападу, - наказав «Хміль» хлопцям. - Правду кажучи, я ненавиджу займатися грабежем. Брудна це справа, недостойна українського патріота, але іншого виходу нема. Отож, добре все обміркуймо. Самі знаєте, що в райкомі цілодобово чергує міліція. Потрібно і гроші забрати, і живими зостатися. Це нелегко зробити... Якби ж то в нас був план розміщення райкомівських кабінетів, особливо їхньої каси.

- План дістанемо. Проте в приміщення заходити небезпечно. Краще вже зробити засідку в райкомівському сквері, вистежити момент, коли автомобіль з інкасатором заїде на подвір'я, і раптово напасти, - радили хлопці.

- Добра ідея. Мені подобається. Гадаю, що операція пройде успішно. Тільки грошей захопимо малувато. От якби обчистити ощадну касу чи банк!

- Скільки візьмемо, стільки й візьмемо. Рахувати будемо потім. Не це головне... В ході операції може розпочатися стрілянина. З приміщення райкому вибіжать міліціонери. Ми будемо змушені прийняти бій.

- Таке може бути. Але ми повинні організувати напад у такий спосіб, щоб не було пролиття крові, тим більше смертей... - Думайте, хлопці, думайте! Кожен з вас подумає і розкаже про свій план. Ми виберемо найкращий.

- Я піду з вами! - раптом пролунав усім знайомий голос «Орисі».

- О! На тобі! І помічниця тут як тут! - засміялись хлопці. - Де ти тут узялася, мала?

- Допустимо, що я вже не мала. Я давно виросла. А прийшла від «Дубового» з пакетом. Стояла в куточку, слухала вашу розмову. Почувши про завдання, вирішила піти з вами. Проте заявляю, якщо там буде кадебіст Удахін, то я вб'ю його з пістоля. Стрілятиму прямо в серце, і рука не здригнеться. Отож кажіть відразу: берете мене чи ні?

Василь стрепенувся, почервонів, як рак в окропі, сердито глянув на дівчину.

- Ні! Не візьмемо ми тебе, так і знай! Тим паче, що ти збираєшся стріляти!

- Та я ж пожартувала! Удахін - «матьорий волк». Він сам так себе називає. Цього хижака так легко й просто не візьмеш. На нього потрібно влаштовувати спеціальне полювання з хортами. Його лігво в Луцьку. Чого він має перебувати в глухому поліському містечку? Проте, якби його туди занесла нечиста сила, то їй-Богу, що вбила б душогуба. Скільки він волинянам залив сала за шкуру, скільки випив людської крові! - очі дівчини наповнились слізьми. - А ви, хлопці, вислухайте мій план, тоді й кажіть...

- «Орисю», не гарячкуй. Спершу розкажи, що ти там надумала.

- А надумала я ось що... Одна дівчина, донька моєї доброї знайомої, торік закінчила десять класів. Шкільна форма тепер їй ні до чого. Я одягну коричневу сукеночку, білий фартушок, прив'яжу до коси бантики. Сяду в скверику на лавчині перед входом у райком і буду стежити. Коли ж машина з інкасатором з'явиться на подвір'ї, подам умовний знак. Оце й уся моя робота. А далі… Думайте, що будете робити далі.

- Ми заховаємось за кущами! Поставимо неподалік коня, - загули хлопці. - Той, хто вхопить торбу з грішми, сідає на коня і галопує в ліс. Слава Богу, що ліс недалеко... Інші розсипляться поодинці й тікатимуть хто куди... Одне слово, рятуймося від погоні, як тільки зможемо, збір у Сорочій Балці. Чекатимемо протягом доби.

- Гаразд. Так і буде. Торбу з грішми закопайте в глухомані, а місце помітьте міткою. Виріжте ножиком на корі дерева букву«А».

- А в що одягатися?

- У цивільне. У щось таке, аби не кидалося у вічі. Автоматів брати не будемо. Пістолі та гранати...

План нападу вдався на славу. «Школярка» сиділа на лавочці і робила вигляд, ніби читає підручник з біології. Незабаром на заасфальтованій доріжці загуркотіла чорна «Волга». «Орися» вмить піднялася, згорнула книжку, махнула нею і пішла геть. Що було далі, Василь пам'ятає погано. Все відбувалося швидко, в стані нервової гарячки. Пам'ятає тільки, як з усієї сили гамселив когось рукояткою револьвера по голові, аж цвиркала кров. Він бив - і його били. Він першим дотягнувся через розбите скло автомобіля до мішка з грішми і відразу ж передав його в руки бойовика «Сурмача».

- Тікай! Тікай чимдуж! На коня - і драла в ліс!

У цій метушні хлопець не випускав з поля зору «Орисю». Запам'ятав, у якому напрямку вона пішла. Наздогнав у центрі міста біля пам'ятника Леніну.

- Тьху ти, чорт! - лайнувся. - Ось де я призначив побачення коханій дівчині! Біля безбожного ідола!

Спробував жартувати, але усмішка вийшла кривою, а серце гупало так, що цей стукіт інтуїтивно відчула «Орися».

- Спокійно, Васильку. Давай візьмемо себе в руки. Бігти не можна, бо здогадаються і піймають. Ідімо звичайним кроком... Говорімо... Сміймося...

Все ж їм довелося того дня лежати в рівчаку, в квітнику, ховатися в старій повітці. Вже поночі добралися до лісу.

- Ліс - наш батько, ніч - наша мати, - втомлено прошепотіла дівчина, тулячись до Василя.

- Дякую тобі, мала. Дякую від імені хлопців і від себе особисто. Ти добре справилась. Якби не ти...

- Облиш! Не перехвали!

Вони йшли всю ніч, не відпочиваючи. А коли зійшло сонце, побачили диво. Стояли на березі маленького лісового озеречка, а на його плесі гойдалися білі лілії. Бага-а-то!

- Здається, що пройшов повстанськими стежками всі волинські ліси, знаю тут кожне дерево, кожен кущик, а цього озеречка не бачив ніколи. Боже, як гарно! Поглянь, «Орисечко»!

- Ух ти! Мабуть, на цю оазу щастя і краси ще ніколи не ступала людська нога. Вранішнє сонечко... Пташині хори... І ці пречудові білі квіти, що цвітуть на блакитному плесі. Ми потрапили в рай, Васильку!

- Вся наша волинська земля - рай. А назва «Україна» походить від слова «раїна». Так всі святі на небі називають наш рай земний.

-Ай справді! Яке прекрасне ім'я у нашого рідного краю! Ук-рай-їна! - засміялась дівчина. - Я чула легенду... Коли Бог роздавав землю всім племенам і народам, то українці спали. Прокинувшись, пішли й собі до Творця небесного. «Дай і нам землю, Господи, щоб ми мали, де жити». - «Нема, - каже Господь. - Роздав усю. Хоча постривайте! Є ще величенький шматок землі, яку я залишив собі. Місце дуже гарне - рай, раїна». Отак і постала наша Україна! Але нещасна вона, полита кров'ю і слізьми людськими.

- Тому й нещасна, що прекрасна. Кожен наїзник хоче загарбати ці багатющі землі, кожен чужинець хоче поневолити наш працьовитий народ. Усі війни переходять через територію України. Але прийде час, «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці...»

- «Запануєм і ми, браття, на своїй сторонці!» - добавила «Орися» і засміялась, ніби дзвоником задзвонила.

- Яка ж ти вродлива, Лідусю! - вперше назвав Василь дівчину справжнім ім'ям. - Така файна школярочка... Фартушок, білі бантики...

-Де вони білі? Вивалялась я в болоті, як чушка. Розпатлана, розхристана… Жах!

- А ти зайди у воду, поглянь... Подивись, яка ти молоденька, гарненька, мов лялечка!

Дівчина знову засміялась, почала роззуватись.

- Овва! Порвався мій босоніжок, а я й не помітила. Недавно добрі люди подарували… В чому ж я піду по цих нетрях?

Вона сіла на зелену подушку з моху й зажурилась.

- Не сумуй! Ось я зараз нарву тобі білих лілій, а ти сплети з них вінок. Будеш моєю принцесою. Хочеш?

- Не треба. Шкода... Зів'януть... Нехай цвітуть.

Василь не послухався. Роздягнувся, пішов у воду Приніс оберемок білих квітів, поклав дівчині на пелену.

- Ой, Васильку! Поглянь! Он у тебе на ногах кілька п'явок. П'ють твою кров, негідниці!

- Нехай п'ють. П'явки корисні для здоров'я. Вони смокчуть погану кров, а добру лишають.

- Відірви їх!

- Ні, вони самі відпадуть.

Дівчина лягла в траву горілиць і задивилася в небо.

- Їсти хочу! - попросила несміло.

- Я тебе нагодую поцілунками, - прошепотів Василь і затулив дівочі уста своїми устами.

- Лідо... Лідусю... Лідочко...

Світ для них перестав існувати.

- Кохаю тебе!

- І я тебе!

- Божеволію... Хотів би, щоб ця мить не кінчалась ніколи. Голубонько моя!

- Голубе! Отак би в твоїх обіймах і померти...

- Не треба так легко й просто світ оцей покинуть... Бездумно й легковажно догоріть... Лиш той уміє інших запалити, хто сам горить!

- Ти - поет, Василечку!

- Це не мої слова, але вони написані для нас з тобю. Серед повстанців багато талановитих людей: учених, поетів, художників. Увесь цвіт української нації.

- У тебе такі смачні, солодкі губи, Василю...

- А твоє волосся пахне вітром...

- Заснімо, любий...

- Не треба. Проспимо своє щастя.

- Не спатиму тоді, коли стану твоєю шлюбною жінкою.

- Чому?


- Бо плакатиме дитина. А невінчаній дівчині можна й поспати.

- Логічно. Проте спати тобі не дам. Милуватимусь тобою... Зацілую до нестями... Відвоюю тебе від усіх днів та ночей...

Сонце припікало, і закохані посунулись в тінь.

- Глянь, милий! У тебе кров!

- Нічого страшного. То п'явки відпали. Тепер кров ітиме довго.

- Де ж вони, оті паразити? Ага! Осьде! Які тлусті, вгодовані! Бр-р-р!

Дівчина зняла з себе білий фартушок, почала витирати кров, що цебеніла з маленьких ранок на тілі хлопця.

- Навіщо ти, Лідо? Зіпсувала фартушок.

- Більше він мені не знадобиться. І банти зараз розв’яжу. Не можу я в шкільній формі з'являтися на людях. Якась паскуда впізнає, а чекісти раз-два - і в каталажку.

Поступово білий фартушок ставав червоним.

- Пам'ятаєш, Васильку... Пісня така є:

Хусточку дістала, кров повитирала,

Щоби пам'ятала, що повстанця мала…

- Ах ти, любонько моя! Там ще є й такі слова:



Слава,Україні і героям слава!

Хай живе Бандера і його держава! Гей!

Вони довго сміялися і не помітили, як із заходу насунулась грозова хмара.

- Ой лишечко! Зараз піде дощ! Дивися, Васильку, як блискавки роздирають небо, як гуркоче грім!

- От халепа! Нам ще тільки цього бракувало. Ти, Лідо, ламай гілля ялини, а я будуватиму халабуду.

І коли з-за хмари знову засміялося сонечко, закохані побачили ще одне диво: дві веселки пили з озера воду.

- Агій! Під час війни веселку рідко побачиш. А тут аж дві! - заплескала у долоні дівчина. - Ми не загинемо, Василю! Ми одружимось і проживемо в парі довго-довго! Ось побачиш, любий! Ось побачиш!

Василь підняв на руки кохану і поніс. Услід їм кивали голівками білосніжні лілії, романтичні квіти на дзеркальній блакиті маленького лісового озеречка.

Не треба нарікати на долю. У Василя був таки один щасливий день у житті, а може, й не один. Мовби в раю!

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка