Художньо-документальна повість



Сторінка8/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ГОСПОДЬ ПРОСТИТЬ
На тюремній стіні чітко вималювалося вродливе чоловіче обличчя. Хмелюк зрадів. Та це ж Григорій Грушевець, якого повстанці охрестили «Хомою». З ним Василь переховувався у селі Сільце Голобського району. Восени хлопці перебралися на Ковельщину. Поселилися в криївці на обійсті свідка Єгови Савки. То був добре продуманий маневр, адже кадебісти вважали, що сектанти бандерівцям не допомагають. Ці люди фанатично вірять у Біблейські закони і кажуть, що всяка влада дана Богом, тому потрібно їй беззастережно підкорятися. Одначе радянська влада переслідувала єговістів за те, що юнаки не хотіли йти в армію на строкову службу.

- Наша віра забороняє брати в руки зброю, - виправдовувались вони у воєнкоматах під час призову.

В усьому іншому сектанти були надзвичайно законослухняні, чесні, працьовиті, непитущі, дисципліновані. В політику ніколи не втручались. Свідок Єгови не збреше, не вкраде, не вб’є...

Так здавалося на перший погляд. Одначе Савка крав патрони в ястребків і передавав їх хлопцям з лісу. Хата в Савки нова, добротна, простора, тому там частенько влаштовувались солдати спецзагонів КДБ перед облавами й засідками. Разом з набоями той побожний чолов’яга приносив повстанцям два-три буханця хліба, великий шмат сала, кошичок яблук.

- Спасибі, добрий чоловіче, - дякували повстанці. – Але ж вам Єгова таке робити забороняє.

- Так, нам не дозволено брати зброю в руки, це правда. Але ж я її беру на те, щоб передати людям, котрі борються проти сатани. Господь простить!

Не відмовив Савка «Хмелю», «Хомі» та ще двом стрільцям прихистити їх на зиму. «Хома» умів кого завгодно вмовити. В порівнянні з Василем це був зовсім юний хлопець - з 1927 року народження. Писаний красень: високий, стрункий, з дуже вродливим інтелігентним обличчям, добре вихований, приємний у розмові.

- Розумієте, Савко, ми не наполягаємо. Ми просимо... Наша криївка розкрита, зв'язки перервані, а зимувати десь треба. Ви людина віруюча, праведна...

- Ой, не треба! - перебив його мову Савка. - Українські повстанці праведніші за нас, бо за віру й любов до України віддають життя, а ми лише слово.

Вхід у криївку був із льоху. Господиня прала хлопцям білизну, щодня варила й подавала хлопцям гарячу вечерю. Снідали й обідали переважно цибулею, салом та холодною картоплею «в мундирах». Неділями після обіду господиня гріла воду, а господар у льосі почергово купав своїх таємних квартирантів.

Одного недільного дня, коли вхід у криївку був відкритий, а «Хома» сидів у цебрику з теплою водою, несподівано на подвір'ї господарів загорівся стіжок сіна. Стіжок стояв близько від хати, отже, в будь-яку хвилину вогонь міг перекинутись на будівлі.

- Ой лишенько! Пожежа! Рятуйте! - закричала господиня.

Жінка не помітила, що її п'ятилітній синок Миколка забавлявся біля стіжка сірниками. Коли ж полум'я сірника обпекло хлопчині пальці, той кинув сірник у сіно, а попечені пальці запхав у рота. Стояв собі і заворожено дивився, як палає величезне вогнище.

- Ах ти, паршивцю! Що ж ти наробив? Що тепер буде?

Господиня штурханами привела до тями синочка, а пожежа бушувала в повну силу. Господар покинув «Хому» в цебрику, чимдуж побіг рятувати від вогню хату. Почали збігатися сусіди. На мотоциклі приїхав дільничний міліціонер. Чоловіки полізли на хатній дах, почали його поливати водою, яку подавали відрами знизу Жінки кинулися виносити майно.

- Насте! Насте! - гукала якась сусідка. - Ти винось із хати одяг, а я складатиму його в погребі!

А що ж повстанці? Голий «Хома» виліз із цебрика, чкурнув у криївку, але не було кому закрити і замаскувати ззовні вхід. Їх душило димом, крім того, вони злякалися, що їх побачать сторонні люди. І тоді... Що тоді? Доведеться приймати бій, адже міліціонер озброєний.

- Це все дурниці, - нервував «Хома», натягаючи штани. - Ми прорвемось! До лісу не так уже й далеко. Шкода Савки... Його заарештують, а сім'ю вивезуть на Сибір. Такі люди... Такі порядні, добрі люди!

Господарі дійсно були хороші. Кмітливий Савка кинув рятувати своє майно, спустився в льох, закрив і замаскував вхід у криївку.

- Сидіть тихо! Дасть Бог - обійдеться! - шепнув хлопцям. Обійшлося. Стіжок згорів дотла. Хату, хліва й клуню врятували.

- Чим будемо годувати худобу? - бідкалась господиня.

Повстанці давали гроші - не взяли.

- Якось воно буде, - заспокоював дружину Савка. – Піду на колгоспну ферму корми підвозити. Щось і собі вкраду.

- Вкрадеш? Що ти кажеш, чоловіче? Чи ти Бога не боїшся? Красти гріх!

- Господь простить! - повторив Савка колись уже сказану фразу.

«Хома» й «Дмитро» майже щоночі ходили на завдання. Інколи не верталися в криївку декілька днів. «Хома» був відчайдушним хлопцем, не дбав про конспірацію. Обидва хлопці часто потрапляли в халепу. Одного разу ледь не загинули. Якось на світанку прибилися на далекий хутір і заднювали в чиїйсь клуні. Раптом на подвір'я в'їхало вантажне авто з повним кузовом енкаведистів. Напевно, хтось із сексотів пронюхав, де заховались «бандери», і доповів, куди треба. Почався обшук. Багнетами і спеціальними шомполами штрикали солому й землю, обстукували стіни, обмірювали розміри будівель знадвору і всередині, аби виявити подвійні стіни. Хлопці, затамувавши подих, стояли під стіною за тонким шаром соломи, а чекісти не припиняли шукати. В будь-яку мить вони могли наскрізь проткнути їхні тіла. Але Бог милував. Нікого не знайшовши, карателі поїхали на інший хутір, мабуть, гадали, що інформатор міг збрехати або щось переплутати.

- Якщо облава по доносу, то чекісти обов'язково вернуться. Знову будуть штрикати шпичками.

Вирішили відійти до лісу. По дорозі зустрічали людей. Селяни зупинялися, дивились їм услід, бо давно вже не бачили повстанців, які б вільно ходили посеред білого дня. Крім зброї, хлопці несли повні наплечники літератури, яку їм передали по зв'язку.

«Хміль» того дня сидів у бункері, перечитував свіжі газети, переглядав пошту, писав тексти листівок, а «Цвіркун» передруковував їх на машинці.

Перед Різдвом «Тарас» привів у криївку стрільців охорони і нову друкарку, привітну, інтелігентну дівчину. Побачивши її, Василь Хмелюк скрикнув від несподіванки:

- Вибачте, будь ласка! Мені здалося, то це «Орися». Наречена моя...

- Та ні. Я - «Пріся». Жаль, що розчарувала вас.

Згодом зізналась Василеві, що народилась в селі Піяне у 1924 році.

- Я ще при німцях доглядала поранених повстанців. З того часу в підпіллі. А «Тарас»... Він мій янгол-хранитель. Няньчиться зі мною, наче з малою дитиною. Народився «Тарас» поблизу Луцька в селі Піддубцях. Кажете, що старий? Так і є, досягнув, мабуть, пізньої сороківки.

В розмові та поведінці цей чоловік вражав ерудицією, високим рівнем культури. З його розважливою думкою рахувалися командири й провідники. Згодом він став районовим провідником, і його кандидатуру провід ПЗУЗ висунув у члени УГВР.

Тієї зими «Пріся» хворіла на запалення нирок. Вона так мучилась, що хлопці називали її «символом терпіння». Їй лікар приписав спеціальну дієту, а це було неймовірно складно в умовах проживання у сирому бункері. Хворі нирки потребували тепла, а дівчина не раз перебиралася через річку Стир, ночувала в лісі під час сльоти й завірюхи. Їжу «Пріся» споживала маленькими порціями, потім усе вертала. Знесилена, зболена, бліда лягала в ліжко, прикладаючи грілку до попереку. Коли напади болю минали, дівчина усміхалась і просила хлопців:

- Прошу вибачення за нечемну поведінку. Мусите терпіти мене... Простіть, друзі...

- До чого ця мова. Ми тебе злегалізуємо. Поселимо десь на півдні України, де жаркий клімат, дамо паспорт на Сінченко Ганну Петрівну. Тобі необхідно лікуватись, «Прісю».

- Ні-ні! Я хочу бути з вами до кінця! Обіцяю, що не нарікатиму на болі. Я терпітиму!

І вона терпіла. «Тарас» страждав разом з нею. Коли бачив її муки, не міг стримувати сліз. Знаючи, що навкруги засідки, він у дощ чи заметіль поспішав у село, щоб принести хворій пляшку молока чи склянку меду.

- Їж, «Прісю», їж! Набирайся сили. Незабаром весна... В нас багато роботи. Я ж без тебе, мов без рук. Ти знаєш усі стежки, всі дороги. Кожне дерево, кожен кущик у лісі тобі знайомі. І повстанці тобі всі знайомі. Ти найкраща зв'язкова, найграмотніша друкарка в нашому районі!

«Пріся» клала праву долоню на ліву грудь, де билося її мужнє серце.

- Дуже приємна це чути. Нехай Господь благословить тебе, «Тарасе», за доброту й милосердя. Славний ти…

Потім сідала за друкарську машинку і вистукувала тексти листівок, складені Василем. А він стояв за її спиною і ледве стримувався, щоб не обійняти дівчину, не поцілувати нахилену голівку і її маленькі спритні руки.

«Не можна такого робити! - в думках зупиняв свій порив. - У моєму серці має жити тільки одна дівчина - «Орися». Ця воскова лялька, ця свята мучениця по праву має належати «Тарасові». Нечистий спокушає мене на гріх...»

Василь зізнався в своїх помислах Савці.

- Не дивина, - відповів свідок Єгови. – Ти молодий, і душа, і тіло бажають кохати. Господь простить.

«Пріся» належала лише Господу Богу й Україні. Прийшла весна, і вона померла.

---------------------------------

Імена героїв і події, які тут висвітлені, не вигадані. Це підтвердила Марія Савчин у своїх спогадах «Тисячі доріг», Літопис УПА, том 28.

***
ПОХОРОННИЙ ДЗВІН


Приснилось чи примарилось? Здається Василеві, що й не спав, а лежав з розплющеними очима...

…Новий рік завітав у криївку брехливою похвальбою про економічні досягнення у році минулому, запевненнями виконати й перевиконати п'ятирічний план «на благо коммунистической партии и советского государства». Це патякання час від часу переривалось маршовими пісеньками про «батька» Сталіна, які лунали з шестилампового радіоприймача.

- Увага, хлопці! Минулий рік був для нас важким, - звернувся «Хміль» до побратимів. - Ми зазнали великих втрат як серед командного складу, так і рядових членів підпілля. Не забути нам жорстоких переслідувань та арештів мирного населення, вивозів в Сибір... Одначе ми боролись, як могли. Тільки в нашому районі знищили приблизно три десятки енкаведистів і стукачів. А наша література... Хворі, виснажені повстанці розповсюджували її в школах, на підприємствах, у торбах несли на схід і захід. Вели розмови з населенням... Посіяні нами зерна правди мусять зійти і визріти. Вірмо в це, дорогі мої друзі. Червоні окупанти запустили великий маховик репресій. Згадайте їхню підступність, застосування різноманітного знаряддя убивств: вибухові пристрої в радіоприймачах, у пакетах з поштою, отруту в харчових продуктах і воді... Знають зміюки, що українські повстанці люблять читати. Нюхають навіть книжки в бібліотеках, чи не пахнуть вони землею і сирістю. Не так давно один знайомий хлопчина відніс у ремонт мого годинника. І що з цього вийшло? «Хто дав тобі цю штукенцію? - запитав годинникар у хлопчини. - Ха-ха! Закордонна марка! Таких годинників радянські люди не носять. Це бандерівський годинник, факт! Від нього бункером тхне!» Понюхав його і навіть лизнув, сучий син! Кмітливий хлопчина вирвав годинника з рук майстра і дав дьору. Тільки його й бачили! А могло статися лихо...

Василь облизав пересохлі губи, освіжив горло ковтком криничної води.

- Друзі мої! Цей рік буде для нас ще важчим, ніж минулий. Ми вижили тільки завдяки підтримці населення. Але людям перекривають кисень. Тримаймося, не занепадаймо духом. Ми не зрадимо присязі. Будемо боротися до кінця...

- З Новим роком, хлопці! Слава Україні! Прийшов до вас щедрувати. Дозволите чи ні? - драбиною в криївку спускався «Дорош».



Ой, там на Йордані тихая вода стояла,

Там Божая Мати свого Синочка купала.

А як іскупала, в шовкові пелюшки сповила,

А як ісповила, в золоті ясельця поклала, -

заспівав хлопець приємним баритоном, не чекаючи на дозвіл. Його волошкові очі світилися такою радістю, ніби він щойно прибув з королівського балу. «Хміль» добре знав цього молодого поліщука. Довелося їм копати в лісі два бункери. Важка то робота. І землю винести, і колоди тягати, і стіни дошками обшальовувати. «Дорош» і тоді заливався співом, немов соловей на калині:



Окопи, окопи, важко вас копати,

А ще важче буде потім покидати.

Ми вас будували через цілу зиму,

Мусимо лишити за одну годину.

Чи ви, хлопці, спали, чи у карти грали,

Що ви Україну ворогам віддали?

Цю пісню склали й співали січові стрільці під час Першої світової війни.

- Тихіше, баламуте! - приструнив Хмелюк щедрівника. -Ти ж не на вечорницях. Може хтось почути!

Але «Дорош» зареготав і ще голосніше завів:



Ой, у лузі приморозі.

Щедрий вечір, добрий вечір!

Там Василько сіно косить,

Щедрий вечіру добрий вечір!

Сіно косить, коням носить...

- Замовкнеш ти чи ні? Наш Новий рік на святого Василя. Отоді й защедруєш! - Василь долонею затулив хлопцеві рота.

- Е! До того часу я можу не дожити, - засміявся «Дорош». - Дай цукерку або горішка, бо ще голосніше співатиму. Це ж про тебе щедрівка!

Ну, що поробиш із батяркуватим співаком? Хлопці сміялися, а «Дорош» випростався на увесь зріст, головою торкнувся стелі, по-вояцьки виструнчився, стукнув закаблуками, віддав присутнім честь. Потім, не перестаючи широко усміхатися, кожному подав для привітання руку. Василь дивився на нього і думав: «Чи знаєш ти, юначе, як ми тебе любимо? Чи казала тобі котрась файна дівчина, який ти вродливий?»

Хлопець виріс в убогій поліській сім'ї. Вдовиця-мати не мала ні змоги, ні сили достойно забезпечити дитинство чотирьох синів. Напівголодне, напівсирітське дитинство і безпросвітна юність...

- Приморозки вже добре припікали пяти, а ми босоніж бігали до школи. У нас, чотирьох, було дві пари дірявих чобіт. Бог його знає, як мати зводила кінці з кінцями. Проте ми не хворіли. Всі брати виросли високими і здоровими, як дуби. А коли за німців по селах почали створюватися боївки УПА, троє з нас пішли до лісу, взяли в руки зброю, почали нищити гітлерівських загарбників. Хотів і четвертий брат з нами піти, але мама почали плакати. На сімейній раді вирішили, що Михасько зостанеться вдома при мамі. Добре нам було. І ворога били, і додому навідувалися... Нагодують нас помиють, зігріють... Але німці драпанули в свою Німеччину. Прийшли ці... ну... совєти, будь вони неладні! Два брати загинули в боях із спецзагонами енкаведе, а матір з Михаськом вивезли в Сибір. Ну, я і мстив! У зуби вставляв їм пломби, а в голови - блямби! Колошкав отих недолюдків, аж пір’я летіло! Кров за кров, як сказано в Біблії.

Дійсно, повстанець «Дорош» славився відчайдушною відвагою і кмітливістю. Не один чекіст тремтів, зачувши його імя...

А зараз «Дорош» сів на ослінчик, дістав з-за пазухи загорнутий у тернову хустину пакунок.

- Танцюйте! Всі танцюйте! Святий Миколай і Дід Мороз прислали вам новорічні подарунки. А якщо по правді, то Головний Провід...

Кожен повстанець отримав від Проводу вітальну листівку з подякою, а «Дем'ян» і «Хміль» - ще й Срібний Хрест Заслуги.

- Нагороди годиться обмивати, - сказав «Дем'ян», і на світ Божий невідь-звідки з'явилася плящина зі спиртом. То був час, коли «сухий» закон в УПА скасували. Отже, спирт швиденько розвели водою, пустили по колу гранчак. Закусили хлібом і квашеною капустою.

- А тепер заколядуймо, - запропонував Василь. Через тиждень Різдво. Починай, «Дороше», тільки тихенько.



Ісусе милий, ми не багаті,

Золота й срібла не можем дати.

В дар принесемо велику Віру,

Надію нашу і Любов щиру.

Благослови нас - просимо!

Христос родився! Славимо!

Ця колядка була остання для «Дороша». На Різдво він загинув. Стара жінка з Несвіч розповіла людям про героїчну смерть трьох повстанців. Страшна звістка дійшла й до Василя...

...Після новорічної гостини «Дорош» без пригод дістався до свого бункера. Схованка мала два входи: з клуні і з городу. Під час облави кадебісти за допомогою собаки знайшли вхід у клуні. Поки докопувались до бункера, хлопці відкрили запасний вхід і повискакували на город. Їхні постаті чітко вимальовувались на фоні білого снігу. Оперативники скерували на втікачів кулемеметний вогонь. «Борис» упав зараз же біля входу в бункер. «Симона» куля догнала в полі. Тільки «Дорошеві» пощастило добігти до сусіднього хутора. Він схопив чийогось коня і погнав до лісу, що бовванів на відстані восьми-десяти кілометрів. Якби ж то було літо! Хлопець міг би заховатися в збіжжі, в кущах... Однак була зима, навкруги лежав сніг. Кадебісти не дрімали. Викликали підкріплення з Луцька й Горохова. Сотні солдатів полювали на одного повстанця. А той повстанець не збирався здаватися. Зупиняв коня, косив переслідувачів чергами з автомата. Поміняв диск і знову стріляв. Уже був недалеко від лісу, коли ворожа куля прошила праве плече. Переклав автомат у ліву руку і мчав, відстрілюючись, далі. Нараз горохівський загін оперативників перерізав шлях до лісу. Розривна ворожа куля розпанахала хлопцеві живіт. Він затиснув рану рукою, припав до шиї коня:

- Швидше, швидше, братику! Вся надія на тебе! Скачи-и!

Але удача відвернулася від «Дороша». Кінь спіткнувся і почав звалюватись на бік.

- Вперед, братику! Тільки не падай! Тільки не падай! Біжи-и-и!

І поранений кінь біг далі. Він приніс «Дороша» на чиєсь подвір'я.

З хати вибігла перелякана селянка. Побачивши закривавленого повстанця, заховалась за одвірок.

- Ось і кінець, тітко, - прошепотів хлопець безкровними губами. - Помоліться за упокій душі українського повстанця «Дороша»...

Тим часом вороги оточували хату з усіх боків. Достріливши пораненого коня, «Дорош» приставив пістоля до своєї скроні...

- Якби ви знали, людоньки, як знущалися над його мертвим тілом! - шепотіла, озираючись, жінка. – Повиколювали очі, переламали ребра, перебили кістки на руках та ногах... Боженьку пресвятий! Які ж то матері народили на світ отаких озвірілих безбожників! Кажуть люди, що клясти гріх. Та як тут не клясти? Нехай убивці живцем згорять в пекельному вогні! Нехай і сліду їхнього не зостанеться на нашій землі!

Жінку зацитькували:

- Мовчіть, тітко, бо почують і відправлять далеко пасти білих ведмедів. І нам слухати не годиться, бо є така стаття... «За недонесєніє» називається.

- Ет! Нехай роблять зі мною, що хочуть! Я плакатиму довіку за тим замордованим хлопцем. І знаєте, людоньки, коли його вже клали в машину, щоб везти до Луцька, хтось у церкві вдарив у дзвін: бам! бам! У мене серце зупинилося в грудях. Присяй-бо, що я чула, як бамкає похоронний дзвін! Видно, що угодний Богу був той хлопець...

Хмелюк не сумнівався, що розкриття криївки в Несвічах потягне за собою жахливі наслідки. Карателі відразу заарештували господиню й сина. Господар, який на ту пору був у млині, навіть не вертався додому. Але від чекістів не заховаєшся. Прийде час - зловлять і його. Побоями, погрозами, обіцянками змусять розказати все, що ці люди знають і навіть те, чого не знають.

Дійсно, через кілька днів у близькі до Луцька села наїхала тьма-тьмуща вантажівок із солдатами. Легкові авта привезли начальників. Прибула польова кухня. Гарчали дресировані вівчарки. Все вказувало на те, що заплановані чекістами облави триватимуть довго і охоплять великі території. Тепер уже й Василь у своїй криївці чув голос похоронного дзвону. Проте він вірив у життя. Українським повстанцям культ смерті був чужий.

----------------------------------

Записано зі слів жителів села Несвічі. Факти підтверджені Марією Савчин, Літопис УПА, том 28.

***
ВІДБИТКИ ОБРУБАНИХ ПАЛЬЦІВ


Ой брате, брате! Братику мій єдинокровний! Ще день-два, і ми зустрінемось з тобою в іншому світі. Чекай! Ніколи не забуду твоїх обрубаних пальців! – марив ночами Василь. В'язня тіпала пропасниця. Спочатку тіло обдавало жаром, ніби його смажили на вогні, а потім починали бити дрижаки. Перед очима хлопця зринали закривавлені пальці, загорнуті в ганчірку. Помилки не могло бути, це пальці правої руки його брата Івана. Це він, тоді ще рядовий стрілець з чоти «Берези», прорвався крізь смертельне кільце оточення німецьких військ у Новому Загорові, а потім був врятований «Циганкою» з пекельного котла. Він залікував рани, дослужився до чину сотника Південної воєнної округи, командиром якої на той час був Петро Олійник на псевдо «Еней». Брати рідко бачились, їхні стежки-дороги давно не перехрещувались, але час від часу зв'язкові приносили записочки, написані на клаптиках паперу. Інколи доходило якесь усне повідомлення чи вітання зі святами.

Ось і на Різдво 1949 року Василь отримав від брата вітальну поштівку. Брат повідомляв, що він живий-здоровий, чого й Василеві бажав від щирого серця. Минуло кільканадцять днів, і на самісіньке Водохреще зв'язкова «Оксана» принесла в рябенькій ганчірці страшний подарунок.

- Пізнаєш, друже «Хмелю»?

Василь розгорнув закривавлену шматину, придивився.

- Що за лихо? Пальці... Людські пальці! Навіщо мені цю гидоту показуєш?

- Сама не знаю, навіщо. З допомогою цих пальців я мала б умовити тебе добровільно здатися в КДБ. Подивися... Там і записка є.

Дійсно, поміж закривавленими пальцями був такий же закривавлений папірець. З почуттям жалю й відрази Василь розгорнув його, почав читати: «Прошу тебе, брате, прийди з повинною в органи. Я хочу, щоб хоч ти залишився живий. Подумай про батьків. Іван».

- Що? Іван?! - злісно вигукнув «Хміль». - Іван не міг такого написати! То не його почерк! Це провокація! Хто велів тобі передати мені цей пакунок, «Оксано»? Хто? Хто?!

- Тихіше! Не шарпай мене! Я також думаю, що це провокація. А дали мені цей згорток у Луцькому роведе міліції. В моїй присутності кадебешники зняли відбитки з цих обрубаних пальців. Сказали мені, що то пальці Івана Хмелюка. Невже ти їх не пізнаєш? Добре подивись!

У Василя перехопило подих, на мить зупинилося серце, а потім почало шалено гупати і нестерпним болем віддаватися в усьому тілі.

- О Боже! Невже... Невже це правда? - Василь впізнав пальці свого старшого брата. Ось відсутня нігтьова фаланга вказівного пальця... Василь пам'ятає той день і час, коли Іван різав на січкарні солому для худоби і випадково підсунув палець під різаки. А ось біля основи великого пальця рубець від опіку. Брати ще хлопчаками розтоплювали олово в тиглику і в формочці відливали маленькі пістолі. Це були їхні улюблені іграшки. Краплина розжареного олова капнула на руку Івана. Рана заживала довго. Залишився спотворений рубець.

- Коли знімали відбитки, «Оксано»? Коли ти була у райвідділку?

- Вчора.

- Вчора? А сьогодні ти вже тут, у повстанському схроні?! - в хлопця потемніло в очах, затремтіли руки. - Тепер я знаю, «Оксано», чому хлопці тихцем називають тебе запроданкою, кадебістською сексоткою! Я тебе... Я... Я віддам тебе під наш революційний суд! Ти заслуговуєш на розстріл!

- Заспокойся, «Хмелю»! Я знаю, що ти зараз відчуваєш. Співчуваю тобі, щиро співчуваю. Повір! Разом з тобою я готова відомстити за мученицьку смерть твого брата. Ти несправедливий до мене...

- Я усе правильно зрозумів! Ще б пак! Хіба можна довіряти колишній комсомолці, яка прибула зі Східної України? Ти заслана до нас кадебістами, он що! Не знаю, куди дивиться «Ат». Ти зуміла скрутити його, обвела навколо пальця! Такий хлопець... Такий славний хлопець! А ти... Ти - паскуда!

- Цить, «Хмелю»! Зараз же замовкни! Тобі душа болить за брата. І мені болить! Ти звинувачуєш мене в зраді, одначе я цього не заслуговую. Хочеш, я розповім тобі про себе? Хочеш? Всеньку правду викладу, нічого не приховаю. Моє справжнє ім'я Людмила Фоя. Народилася в селі Ставище Київської області. Закінчила десять класів. Була комсомолкою.

При німецькій окупації вступила в Київський медичний інститут. Прийшли повстанські похідні групи із заходу. Розповіли про боротьбу народу за визволення України. Я повірила... Стала членом Організації Українських Націоналістів. Прийняла присягу. На власні очі бачила Телігу й Ольжича. Коли ж на Покрову сорок другого року було оголошено про створення Української Повстанської Армії, я добровільно, не вагаючись, приїхала на Волинь і влилася в лави повстанців. Сьомий рік пішов. Сьомий рік… Я добре вмію перев'язувати і лікувати рани. Вмію стріляти з автомата й кулемета. Але найкраще володію пером... Це помітили командири, провідники. Я співавторка підпільного журналу для дітей «Юні друзі». В цьому році вийшла з нашого друку збірка оповідань «Мої Спадкоємці» під псевдонімом «Перелесник»...

- Ага, ага! Я читав оповідання «Над Дніпром». Сподобалось. Це твоє?

- Моє... Автобіографічне... Ти читав? Дуже добре.

- Але ж дехто каже, ніби ти сексотка.

- Нехай собі кажуть. Я знаю, хто я така. Зроду нікого не продала і ніколи нікого не продам. Готова за національну ідею піти на тортури, на плаху, життя віддам за волю України.

- Але ми всі так кажемо. Проте ти… Ти...

- Що - я? Що? Дійсно, було таке, що мене за доносом арештувало енкаведе. Били, катували, мордували, під нігті голки саджали... Я й дала згоду на співпрацю...

- Ага! Бачиш! Бачиш! Нема диму без вогню! Недарма говорять...

- Ще раз кажу: замовкни! Я купила волю дорогою ціною. Мене повезли в Київ. Зі мною мав розмову сам Тимофій Строкач. Дав завдання здати всіх командирів та провідників на Волині. Я погодилась. Повернулась назад і все щиро розповіла нашим хлопцям. Мені довго не вірили. Мною зайнялася Служба безпеки. Для перевірки дали зустрічне завдання: знову поїхати в Київ і доправити сюди одного злісного провокатора, який загубив чимало повстанських старшин.

- Хто він? Назви прізвище.

- Для чого тобі знати, це таємниця. Скажу тільки, що він росіянин, який добре володів українською мовою. Довгий час наше командування не могло вирахувати, хто здає криївки, передає в НКВД важливі документи. Коли його нарешті розкрили, він чкурнув у Київ. І ось такого запеклого вовкулаку я змогла виманити з лігва, привезти на Волинь, де з ним наші хлопці розправились по заслугах. Після цього мені знову стали довіряти.

- І ти стала дружиною провідника «Ата»? Так, «Оксано»?

- О! Ти знову за своє! Що «Ат»? Усі знають, що це за людина. У нас з ним велике кохання. Ми познайомились з ним ще тоді, коли він був простим референтом з технічних справ, організовував підпільні друкарні й циклостилі. А я писала... Я писала, писала, а він друкував. Так і здружились. Він тихий, врівноважений, інтелігентний. Я відразу зрозуміла, що це - моя доля. Повстанське кохання тривожне. «Ата» призначили окружним провідником. Він попросив у Головного Проводу дозволу на наше одруження. Ми звінчались...

В останніх словах «Оксани» вже бриніли сльози. Її слова були такі болючі й переконливі, що не вірити в їх правдивість було неможливо.

- А брат мій... Іван... Як він загинув? У бою? - перервав її розповідь хлопець.

Жінка здригнулась, ніби прокинулась від сну.

- Ні, не в бою, друже «Хмелю», не в бою. Йому передали з ремонту радіоприймач, в який вмонтували вибуховий пристрій. Він увімкнув... Рана була смертельною. Розірвані груди, пошматоване обличчя... Вони у мертвого відрубали пальці, щоб ідентифікувати особу. В їхніх архівах уже були Іванові відбитки. Ще за перших совєтів його затримували. Пам'ятаєш?

- А тіло ж де? Де його тіло?

- Невідомо. Хто знає, куди вони дівають трупи повстанців. Закопують у ярах, кидають в підвали, замуровують у бетон...

- Може, він був ще живий? Може, вони його катували? - слова Василя звучали як стогін відчаю.

- Гадаю, що ні. І записки він не писав. Вони самі...

Все ж Василь тоді з недовірою сприйняв слова «Оксани». А восени 1949 року йому довелося зустрітися з «Атом», і він розповів про героїчну смерть своєї дружини.

- Шестеро повстанців, серед яких була й моя «Оксана», зупинилися на постій у лісі. Їх оточила група червоних оперативників. «Оксана» якраз була хвора на грип, мала високу температуру. Отже, четверо хлопців прорвалися з облоги, а «Оксана» зі своїм охоронцем не змогли... Кільце замикалось. Кадебісти намагалися взяти їх живими. В перестрілці охоронця важко поранили. «Оксана» взяла з його рук автомат і відстрілювалась до останнього набою. Ще встигла вбити оперативника, який наближався до неї. А в кінці... Що там казати? Обоє пострілялись. Їхні тіла виставили в Рівному для спізнання. Хтось із високопоставлених кадебешників упізнав Людмилу Фою, колишню комсомолку, а потім повстанську письменницю, дружину провідника «Ата», котра дала розписку про співпрацю з чекістами, а насправді була вірною національно-визвольній ідеї.

Василь знав ще одну таку дівчину - Ніну Вікторівну Голоднюк,* учительку з Вінниччини. Вона також була комсомолкою. Після закінчення вчительських курсів її направили на Волинь у Заборольську школу, змусили підписати угоду про співпрацю з органами КДБ. Однієї ночі в хату, де заквартирувала молода вчителька, навідався «Остап» зі своїми бойовиками.

- Не бійтеся нас, панночко. Ми - бандерівці, проте нікому не чинимо зла, лиш просимо, щоб учителі не змушували українських дітей вступати в жовтенята, піонери, в комсомол. Вчіть діточок читати й писати, прищеплюйте любов до українсьтої історії, літератури й культури. А те, що тут побачите й почуєте, ні за яких обставин не повинні знати енкаведисти. Провокаторів і донощиків ми знищуємо.

Події розгорнулися так, що через деякий час молода заборольська вчителька пішла в підпілля, таємно звінчалася з «Остапом» у Баївській церкві і загинула в лісі разом із своїм коханим 11 травня 1949 року.

Провідник «Ат»... Він палко любив свою дружину. Відколи вона загинула, він змарнів, постарів, став мовчазним і суворим. Люто мстив ворогам за смерть «Оксани». Доля присудила йому загинути подібно до того, як загинув сотник Іван Хмелюк. Це сталося на свято Покрови. Повстанці святкували сьомі роковини УПА. Напередодні «Атові» приснилось, ніби він іде дорогою. І нараз перед ним розкрилась глибока яма. До нього підійшов якийсь незнайомий чоловік і штовхнув його в оту яму. «Ат» розповів про сон своїм друзям, які разом з ним рейдували в напрямку Цуманського лісу. Вже поза північ група повстанців прибула в ліс. Було холодно, і вони розклали вогнище з сухого коріння. Воно давало мало полумя, зате утворилося багато жару Щоб надовше затримати тепло, хлопці розвісили на кущах плащ-палатки, постелили куфайки, розляглися навкруги, аби погрітися і трохи подрімати. Довго поспати не вдалось. Прийшли зв'язківці «Дмитро» і «Чорний». Вони принесли пакети з поштою та літературою. «Ат» взяв пакет у руки... І тут сталося жахливе:

- Бабах! Бах! Бах!

Вибухом розкидало жар з вогнища в різні боки. Піднялася в повітря хмара попелу.

- О-о-ох! Я вмираю! Вми.. - почувся тихий стогін стрільця «Колодки». - Де провідник?

А й справді, де провідник? Знайшли його знівечене тіло з одірваною головою, розшматованими грудьми, відірваними руками й ногами...

- От гади, так гади! - лайнувся хтось із повстанців. - Пошту вони принесли, сволоцюги, терористи підступні! Провідник відкрив пакунок, а там - бомба! Будьте ви прокляті, зміюки!

Коли викопали яму, був уже ранок. Обережно склали відірвані частини тіла на продірявлену плащ-палатку, витягли з кишені мертвого провідника записники і мережану хусточку - останню пам'ятку від «Оксани».

- Спи спокійно, дорогий друже! Слава Україні! Вічна слава і вічна пам'ять героям!

Згадуючи ті події в камері смертників, Василь Хмелюк серед ночі зненацька заспівав:



Спіть, орли-соколи, ми гостримо зброю

І ждемо на поклик до бою!

Е-ех! Була б у нього в цю мить якась бомба! Нема... Тільки тиша, темінь і привиди минулого. А ще перед очима відрубані пальці брата Івана...


--------------------------------------

Епізод про «Оксану» й «Ата» взято з літопису УПА, том 28.

* Вчителька Ніна Вікторівна Голоднюк квартирувала в батьків авторки.
***

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка