Художньо-документальна повість



Сторінка9/13
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.57 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

КРОВ НА БИНТАХ
Тепер на побачення до Василя Хмелюка щоночі прилітала душа коханої дівчини. «Орися» - «Ганна» - «Ліда»… Він знав, що її вже нема на світі, однак вона жила в його серці, зігрівала теплом любих очей, голубила поцілунками, шепотіла солодкі слова: «Хмелику... Васильку... Коханий мій!»

Ось і цієї ночі, коли хлопцеві було особливо тужно, вона припливла до нього голубим вітрильцем, зупинилась на темній тюремній стіні і врятувала від смертельного відчаю.

А тоді.. Тоді, після казки на озері з білими ліліями, дівчина зникла, пропала надовго, майже на півроку. Василь намагався розшукати її, розпитував чи не кожного новоприбулого повстанця. Ходив і в села. Може, селяни щось про неї знають. Даремно! Ніби крізь землю провалилась. Минали дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Де ти, мала? Ні слуху, ні духу. Але Василь не втрачав надії. Щоночі ревно молився, благав Господа Бога, щоб його кохана була жива.

Кажуть старі люди, що молитва має велику силу. Мабуть, правду кажуть. Коли одного весняного ранку Василь спав на соломі в старій напіврозваленій клуні, хтось соломинкою доторкнувся до його носа й уст. Повстанець розплющив очі, схопив гранату.

- Не треба, «Хмелику»! Не треба! Це я! - над ним нахилилась «Орися».

Від несподіванки хлопцеві відняло мову.

- Чого ти, Васильку? Ти не радий мене бачити? – голос звучав жалібно, тремтіли губи.

Василь без слів притулився до дівочих грудей і заплакав.

- Ну, чого ти? Чого? Я тут... Я з тобою...

Матінко Божа! Як вона змінилася! Бліда, аж прозора, під очима - синці. І така вже худесенька, і така маленька, в чому тільки дух тримається? Нагадувала хворе пташеня, яке під час бурі випало з гнізда.

- Рідна моя... Кохана... Де ти так довго була? – нарешті спромігся вимовити хлопець. - Я вже думав...

- Так, любий, ти правильно думав. Я повернулася до тебе з тамтого світу. Мене врятували твої молитви.

- Молитви? Я справді молився, благав Бога... Але звідки ти знаєш?

- Я відчувала, «Хмелику». Я відчувала.

Закохані замовкли, заклякли в обіймах. Тільки після того, як господиня принесла їм сніданок, вони розговорились.

- Ой Божечку! Молоко ще гаряче і хліб такий смачний! - защебетала «Орися» весело. - Спасибі вам, сестронько! Щоб Діва Марія і вам, і вашим діточкам дарувала щастячко та здоров'ячко!

- Еге! Нема ні того, ні іншого, - зітхнула молодиця. – Одна біда йде, другу за собою веде. Чи дочекаємось світла у вікні?

- Дочекаємось! Обов'язково дочекаємось! Всі біди минуться. Здобудемо вільну Україну, тоді й заживемо. Бог добрий, козак не без долі!

- Ох, якби ж то вашими устами та мед пити, - знову зітхнула господиня.

- А чи спокійно на хуторі? Чи нема облав? – запитав Василь.

- Ніби тихо. Люди кажуть, що якогось високопоставленого чекіста вбили, то вони всі в районі на похоронах. Сидіть собі... Якщо якась тривога, то скажу.

Господиня пішла, а «Хміль» з «Орисею» зарились глибше в солому і розпочали розмову.

- Розказуй, «Орисю»! Ти, напевно, побувала в кігтях енкаведешників?

- Та ні. Бог милував. Усе почалося, здавалося б, із дурниці. З чобіт...

- З чобіт? З яких чобіт?

- З моїх хромових чобіт, які я так любила й берегла. Повела я одного командира зв'язком на Рівненщину. А там у лісах - багнища, мочарі... Розкисли мої чоботи. Виліз із підошви цвях, почав у п'яту колоти. Спочатку терпіла, а потім уже й терпець увірвався. Шкутильгаю на пальцях, боюся на п'яту наступити. Роззулась я, хотіла того гвіздочка витягти. Ага! Якраз! Сидить, як холера, і коле, і коле! Підмостила я шматочок кори - муляє! Постелила сухої травички, а цвях ще дужче встромився в мою нещасну п’яту. Господи! По мені вже піт тече, в очах темніє... Побачив це мій супутник, порадив зовсім зняти чобіт. Прив'язав ликом ганчірку до моєї ноги, а вона вся в крові. Ну, прошкандибала я десь із кілометр боса. Так, Васильку, боса, бо лико незабаром протерлось, а ганчірка залишилася в болоті. Біда бідою... Дочалапали ми до якогось поліського села, зайшли в хату. Господиня нагріла води. Я попарила ноги. Ніби полегшало. А під ранок почало сіпати. Сіпає і сіпає, спасу нема! Нога почервоніла, розпухла. «Ой лишенько! Дохтура треба!» - сплеснула долонями господиня...

«Орися» замовкла, облизала язиком пересохлі губи.

- Що ж було далі?- підганяв її Василь.

- А що далі... Знала я місця, де розмістилися повстанські шпитальки, проте до них потрібно було дійти. Командира передала іншій зв'язковій, а сама вирішила шукати порятунку. Ішла в личаках. Багнюка хлюпотіла, ноги мерзли... Все ж дійшла. І знаєш, «Хмелику», хто мене лікував?

-Хто?


- «Мамця»! Чув про таку?

- Здається, вона керує на Волині Червоним Хрестом.

- Ні-і! На наших теренах Червоним Хрестом керує «Верба». Це перша наставниця «Мамці». «Верба» у свою чергу підпорядковується Катерині Зарицькій, дружині Михайла Сороки. Вона керує УЧХ.* А «Мамця» пройшла санітарний вишкіл у Мачулках Володимир-Волинського району. Проходив вишкіл у Свинаринському лісі. Вона ж організувала перший повстанський шпиталь у Вовчаку.

- Ага, ага! Здається, її прізвище Коханська, якщо не помиляюсь.

- Ні, не помиляєшся. Отож, «Мамця» оглянула мене і зашепотіла до іншої медичної сестрички: «Бідна дівчина. Тут пахне гангреною або тетанусом». Слово «тетанус» я уже чула. Це страшна інфекційна хвороба, правець по-нашому. Хребет людини вигинається в дугу, м’язи стають твердими, як залізо, дихання припиняється і - капець! Та чомусь я гангрени боялася більше. Відріжуть ногу! Вже краще вмерти, ніж бути калікою. Перелякалась я, а вони ще дужче. Потрібна протиправцева сироватка, а її катма. Спорядила «Мамця» свою помічницю «Христину», щоб та негайно привела лікаря. Я вже марила в гарячці, коли прийшов той лікар. Не знаю, що вони зі мною робили, але на третій день я прийшла до пам'яті, почала одужувати. Знаю тільки, що кололи через кожні чотири години пеніцилін. «Мамця» від мене не відходила. «Народилася ти, дівко, в сорочці, - казала. - Це в мене такий другий випадок. Півроку тому одна сільська жіночка наступила на вила, пробила ногу і пішла на той світ. Залишився її трирічний синочок Славко сиротою. Я плакала від жалю та безсилля. Оцими-о руками закрила очі не одному повстанцю.

Пам’ятаю першого свого пораненого. Мав відкриту рану живота, рвані рани грудей, перелом правого плеча... Теліпалися пошматовані м'язи... Гранатою рвануло. Божечку! Я сп'яніла від запаху крові, запаморочилась голова, потемніло в очах. Боюся втратити свідомість. Останнім зусиллям волі поскладала на місце мязи, перев'язала рани, наклала шину. А той нещасний хлопчина навіть не стогне. Дивиться на мене лагідно й шепче: «Які у вас цілющі руки! Торкнулися до ран моїх - і біль ущух. Здається мені, що я маленький, а біля мене мама... Хотів би я стати орлом, полетіти понад гори до рідної хати...» Через півгодини бачу, що в нього посиніли губи й нігті, пеленою заволокло очі. Він ще раз усміхнувся і прошепотів: «Мамцю... Мамцю моя рідна...» Я накрила його юне обличчя простирадлом, а він уже ширяв беркутом понад Бескидами, торкаючись крилами неба. Сама його й поховала. Тіло лежить осьдечки, на Волині, а душа полинула у рідні Карпати. Був родом з Косова, а ім'я мав - Іванко.

Відтоді всі повстанці почали мене кликати «Мамця». Були ще й інші, яким я закрила очі... А тебе, бач; виходила. Недавно вилікувала одну сільську молодичку від камінців у нирках. Бідолаха дерлася на стіни від болю. Я кинулась по селах шукати чорну редьку. Терла її на тертці, давила сік, давала пити. Помогло!»

«Орися» заплющила очі, замовкла. Потім поцілувала Василя в небриту щоку і продовжила розповідь:

- Коли я вже почала вставати, то «Мамця» доручила мені виготовляти пакети першої медичної допомоги. Такі саморобні торбочки... Бинти різали з домотканого полотна. Клали пляшечку йоду, ампулу з нашатирним спиртом, таблетки стрептоциду... А скільки цікавого розповіла мені ця незвичайна жінка!

- Що ж вона розповіла?

- Хіба тобі цікаво слухати?

- Цікаво. Дуже цікаво.

- Ну то слухай. Я навіть не уявляла, як важко живеться і працюється у підпіллі повстанським лікарям, санітаркам. Складні операції в напівтемній сільській хатині, в криївці або й у лісі під ялинкою. Шпиталі мобільні на п'ять-п'ятнадцять чоловік. Облави... Доводиться медичним працівникам брати в руки зброю, вступати в бій з ворогом, евакуювати поранених у безпечне місце. Несуть вони їх на ношах, тягнуть на плечах… Мені чистив рану лікар на псевдо «Кум», єврей за національністю. Справжній український націоналіст. Оперував наших командирів, провідників, разом з нами терпів нужду, холод, голод. А ще нестачу ліків і медичних інструментів. А оце я йшла сюди, і мені люди сказали, що лікар «Кум» разом з повстанцями прийняв бій у схроні. Всі загинули. Хлопці пропонували, щоб він здався чекістам, але той не захотів. Пустив кулю в скроню... Єврей помер за вільну Україну!

- Зачекай, «Орисю»! - первав розповідь дівчини Василь. - Я знав лікаря «Білого» і його дружину. Вони також євреї, але стали повстанськими лікарями. Прекрасні люди, найкращі спеціалісти в нашій окрузі. Втекли з німецького гетто від розстрілу, а повстанці їх прихистили. Були й наші лікарі та медсестри, багато з них вихідці зі Східної України. Навіть учительки, яких комуністи направляли в школи на Західну Україну, щоб вони робили з наших дітей піонерів і комсомольців, поспілкувавшись з повстанцями, допомагали їм, а декотрі пішли в підпілля. Я пам'ятаю, як у непрохідних лісах Камінь-Каширська будували наші хлопці великий шпиталь. Сам командир «Рудий» зі штабними старшинами «Яворенком», «Шуткою» та з господарчим «Омельком» перевіряли будівництво. Найкращі продукти, такі як мед, цукор, молоко, масло, яйця, овочі та фрукти, направлялися у той засекречений шпиталь. На Турії безперебійно працювали тартак і водяний млин, поставляючи будматеріали і борошно для хлібопекарні. З аптеками справа була гірша. Але наше славне жіноцтво - «Вишня», «Буря», «Зірка», «Циганка», «Сіра» діставали ліки ніби з-під землі. Пам'ятаю, як ці пречудові повстаночки 30 червня 1943 року організували святкування другої річниці проголошення у Львові Акту відновлення Української державності. Я тоді прибув з Мачулок, де відбувався вишкіл підстаршин у кількості 150 чоловік під керівництвом «Запорожця», «Морозенка» й «Донця». Ну й гульнули ми тоді в Колках гарненько! Гей-гу! Гей-га! Прощай, моє дівча!

- Тихіше, Василю! Ще почує хто... Розійшовся!

- Винуватий... Рот на замок! - усміхнувся хлопець.

- Отож бо... Ти помовч, а я розповідатиму. Я також знаю «Сіру», а ще «Рому», «Христю», «Зою», «Рогінду»... Які ж то самовіддані дівчата! Дай, Боже, їм довгого й щасливого віку. Хтось мені казав, що лікаря «Кума», який врятував мені життя, УГВР посмертно нагородила Срібним Хрестом Заслуги. Розповіла мені «Мамця» про багатьох повстанських лікарів. Я позаписувала їхні прізвища й псевдо для історії. Колись напишу книжку про цих мужніх людей, справжніх лицарів чину. Папірець ношу з собою. Де ж він?

«Орися» вибралася з солом'яної нори, обтрусилася, почала обмацувати кишені.

- Ось він! Знайшла! Слава Богу, що не загубила! Я ж забула сказати, що наш шпиталик продав чекістам зрадник «Юрченко». Зі мною лікувалися стрільці «Підкова», «Григор» та «Орач». «Підкова» був обпечений, врятувався з палаючої клуні. А ті двоє - з вогнестрільними пораненнями. От і вирішили «юрченківці» разом з чекістами захопити нас живими. На щастя, загін «Ягоди» прийшов нам на допомогу. Розпочався бій. Навіть я і «Мамця» стріляли. «Тікайте всі поодинці, хто куди може!» - наказала «Мамця». Я побігла селом. Уже сутеніло. Заховалася в чиємусь курнику. Кури зчинили галас, потім затихли. Через деякий час сюди заглянув енкаведист, присвітив ліхтариком, але мене не побачив. І ось я тут, з тобою, любий мій Василечку!

Хлопець міцно обійняв свою кохану. Вони попадали на солому і цілувались, цілувались до безконечності.

Уже під вечір «Хміль» попросив «Орисю»:

- Прочитай мені, мала, прізвища повстанських медиків, які ти записала на отой папірець. Хочу знати...

- Ну то послухай. Де вони тут? Ага! Галина Дидик - «Ганна» і Катерина Зарицька - «Монета» - знані усім діячки УЧХ. Лікар Юрко Липа - віртуозний травматолог. Лікар Олександр Давиденко, родом з Полтавщини, мав псевдо «Мелодія». Доктор «Ярий», цебто Яромир Оцесницький, він народився в Чехословаччині. Олекса Зеленюк - «Пастер», народився на Вінниччині, вчився в Одесі та Львові. Став головним повстанським лікарем Карпатського краю. А ще лікарі на псевдо «Берест», «Фок», «Вугляр», «Амікус», «Сойка»... Ще один єврей Варм Шая Давидович на псевдо «Скрипач». В УПА він з травня сорок третього року. Ходив у рейд на південь із загоном «Сосенка». Лікував вояків з куреня «Голобенка». Тоді в курені «Голобенка» нараховувалось п'ятсот стрільців, а дислокувалися вони в селі Божа Воля Вербського району.

- Я, «Орисю», навіть сотників з цього куреня пам'ятаю: «Ігор», «Нерозлучний», «Хома», «Кидияр», «Узбек», - перебив мову дівчини Василь. - Так, так! Були в тому курені узбеки й азербайджанці. А де зараз лікар Шая? Не знаєш?

- Схопили його чекісти разом з дружиною. Слідство велося в Ковелі. Що з ними зробили, важко сказати...

- «Орисю», порви цей папірець! Негайно порви! Я наполягаю!. Не доведи. Господи, якщо він потрапить у руки тим песиголовцям!

- Я десь заховаю. Для історії...

- Порви!


Вона послухалась, папірець порвала на дрібні клаптики.

І ось у камері смертників в'язень Василь Хмелюк пригадав ту зустріч у чужій клуні і розмову про повстанських медиків.

«Усі вони були героями. Всі до одного», - думав хлопець. Дійсно, були вони тими голубими вітрилами порятунку для вояків УПА в найскрутніші хвилини життя, коли їхні рани стікали кровю або коли вони марили в тифозній, туберкульозній, грипозній гарячці.
-----------------------------------

Використано матеріали газетних публікацій і «Літопису УПА», том 7, 8, 9, 28.

* УЧХ - Український Червоний Хрест.

***
ТА, ЩО МОЛИТЬСЯ


Ночі у камері смертників подібні одна до одної, мов близнята. А там, у підпіллі, щодня й щогодини потрібно було чекати якоїсь несподіванки. Українські повстанці мали особливу інтуїцію. Вони знали звички своїх ворогів, назубок вивчили тактику їхньої поведінки. От хоч би й облави...

Як правило, облави проводились у великі релігійні свята. Підпільники – віруючі люди. Їм кортить піти до церкви, посмакувати на Різдво кутею, а на Великдень розговітися свяченим яєчком. У святкові дні хлопці розслаблювались, втрачали пильність. Частенько разом з родиною господаря сідали за стіл, колядували або співали -«Христос воскрес». Отут і з'являлися облавники. А перед більшовицькими святами, такими як Жовтнева революція, Перше травня, День Перемоги, кагебешники завжди включались у «соцзмагання». Брали зобов'язання, чий підрозділ більше вб'є бандерівців. Організовували на повстанців справжнє полювання з хортами.

Тієї зими прибули на Волинь спецзагони з Львівщини та з Рівненщини.

- Не довіряють місцевим чекістам, - перешіптувалися селяни. - Начальство вважає, що тутешні карателі не в повну силу тлумлять хлопців з .лісу, ставляться поблажливо до деяких родин. А ось чужі... Ті то вже підлоги зривають, печі розвалюють, всю землю на обійсті перекопують.

- А таки так, людоньки. Змагаються сучі діти, зі шкіри вилазять! Навіть сексотів не минають. Перевіряють і їх. Мовляв, між секретними «сотрудниками» є такі, що допомагають повстанцям. Ехе-хе! Всі села Сенкевичівського району охоплені облавами. Що ж воно буде, людоньки? Що буде?

В селі Бискупичі цілодобово товклися червонопогонники. Люди, на обійсті яких були криївки, жили в страху

- Давайте переберемось у порожню криївку, яку підготував своїй ланці «Дорош», - пропонували друзі Василеві. - Приходила розвідниця й казала, що там уже облави пройшли.

Ніч була місячна, з тріскучим морозом, однак на полях снігу було мало.

Одягнувшись у білі маскувальні халати, хлопці залишили обжитий бункер. Полями добралися до хутора в Шкліні, розбудили господарів.

- Ой синочки! В нашому селі облави ще не скінчились. Два дні тому шукали на нашому хуторі, але. Богу дякувати, не знайшли нічого.

- Ми залишимось у вас, бо не маємо іншого виходу.

До криївки влазилося з повітки, яку селяни називали шопою. Тут стояли віз і сани, зберігались плуг, борони, кінська збруя. Земля замерзла так, що довелося вхід вибивати ломами. Стукіт серед ночі міг привернути увагу сусідів. Накінець спустилися в маленьку підземну кімнатку.

- Господи, яка холоднеча! Сиро, непривітно! Навіть сірник не хоче горіти.

- Бо кисню нема. Де продухи? Шукаймо продухи. Ага, знайшов! Але вони також засипані мерзлою землею. Мусимо і їх пробивати залізними ломами.

Роздовбали два отвори, впустили повітря, засвітили каганець. Те, що побачили, жахало. На лежанках замість матраців і перин - мішки з прілою соломою.

- Дядьку, дайте чим-небудь вкритись, бо до ранку перетворимось на шматки льоду. Зуб на зуб не попадає!

- Ось вам два коци. Ще маю кожух... Добрий кожух, довгий і не зовсім старий. Закутайтесь і лягайте тісненько один біля одного, бо справді до ранку задубієте.

Кожух і ковдри не дуже допомагали. Хлопці не спали. Час від часу рухались, намагаючись зігрітися. Крім того, бракувало кисню. Згасав каганець.

- Відкриймо вхід, - запропонував Василь.

- Ні, навпаки. Вхід потрібно замаскувати. Нехай хазяїн притрусить землею, заллє водою, щоб до ранку замерзла земля. Завтра можна чекати облави.

- Але ж енкаведисти в першу чергу шукають не входу в бункер, а продухи. Про це всі знають.

Дійсно, що оті продухи - справжня проблема. При відсутності снігу навколо продухи осідав іній. Коли ж земля вкрита снігом - над продухою утворюються проталини. Дресировані собаки хутко знаходили продуху, а далі... Далі через отвір чекісти кидали димові й газові шашки, гранати, вибухівіу. Обжиті криївки були обладнані вентиляторами, і нестача кисню не так відчувалась.

Слава Богу перший день пройшов без облави, і господар кілька разів озивався до хлопців через продуху Цілий день вони не їли, хоч мали запас хліба, сала та води. Наступна ніч пройшла спокійно. Бункер трохи нагрівся від людських тіл. Каганець не гас. Підпільники повечеряли й поснули. А вранці господаря над продухою побачив сусід, який за Польщі був комуністом. Над життям людей у криївці нависла небезпека.

- Тепер, скуштувавши колгоспного раю, сусід притих, - казав господар. - І взагалі він не поганий чоловік. Поміркований, доброзичливий... Проте хто знає, що в нього на думці і якого коника може викинути. В душу йому не заглянеш. Краще було б, хлопці, якби ви звідси пішли.

Ота родина в Шкліні, що їх прихистила, то були дуже порядні, милосердні люди. Вони знали, що «Дорош» із товаришами, які мали в них зимувати, загинули. Однак і далі піклувалися про повстанців, наче про рідних синів. Особливо доброю була господиня. Вона намагалася віддати усе, що було в хаті. Коли хлопці вирішили покинути хутір, вона нагодувала їх гарячим капусняком зі шкварками, зав'язала повну хустку пиріжків з квасолею. Поцілувала кожного, перехрестила, заплакала.

- Нехай Господь Бог і Пречиста Матінка заопікуються вами, діточки. Будьте здорові... Живіть довго...

- Дякуємо, тітко. Напевне, в світі нема іншого народу, який з такою стійкістю і самопожертвою боронив би рідну землю від навали чужинців. Нема в світі таких матерів, як матері українські...

Тієї ж ночі хлопці повернулися в Бискупичі.

- Допоки ви були відсутні, на нашому хуторі пройшло дві навали облав. Ось погляньте! Порубали підлогу в хаті і в сінях, проте обійшлось...

До середини лютого підпільники прожили спокійно. Та одного дня пополудні почули умовний стукіт тривоги. Крізь продуху донісся зляканий голос господаря:

- Облава! Вже шукають у сусідів.

- Загатіть продухи землею. Поводьтеся спокійно, - наказав «Хміль». Одна продуха виходила в комору, і ще була змога її замаскувати.

А поводитись спокійно, коли життя багатьох людей висить на волосині, майже неможливо. Хитрі комуністичні «іщейки» спеціально водили з собю психолога, який тільки те й робив, що спостерігав за виразом облич присутніх. Невдовзі на подвір'ї загавкотів собака, йому відповіла вівчарка, яку привели з собою кадебісти. І почалось! Над схованкою пронісся стукіт важких солдатських чобіт. З гуркотом відсунули бочку з капустою, що її господар поставив на продусі. Почулося гупання ломів, і в криївку посипались грудки землі. Хлопці були переконані, що прийшов кінець.

- Наказую знищити документацію, записні книжки і фотознімки, - прошепотів «Хміль».

Папір рвали на дрібненькі шматочки, заливали водою, втоптували в землю.

- Підготувати зброю!

На стіл лягло чотири пістолі із знятими запобіжниками.

- Одягнути вишиті сорочки!

«Де ви, дорога мамо? Де ви, завіяні снігами в Сибіру? Чи відчуває ваше любляче серце, що прийшла остання хвилина мого життя? - думав Василь. - Ви колись казали, що материнська молитва рятує з дна моря. Моліться, мамо... А ви, мої любі брати, чекайте зустрічі зі мною. Вже недовго...»

Василь бачив, як в очах побратимів з'явилося світло вічності і чув, як з їхніх душ виривався німий крик: «жити!»

- Не бійтеся смерті, хлопці. Ми щодня чекали такого кінця. І так Бог нам дозволив пожити довше, ніж іншим борцям за волю. Подякуймо за це Спасителю... Нас багато. Всіх не перестріляють... А зараз слухайте мій наказ. Самі вони не поткнуться. Запустять у схрон господаря або когось іншого з його сім'ї. Тож не стріляйте! Тільки при крайній необхідності дамо кілька черг з автоматів, кинемо гранати. А потім...

Усі знали, що буде потім. Без нарікань налаштувалися на смерть.

Так продовжувалось довго. Минула година, а може, дві. Поступово гупання й крики затихли. Настала тиша.

- Цс-с, хлопці! Хтось відгортає землю з продухи...

- Це я... Я... Відійшли гаспиди, - донісся втомлений голос господаря.

- Відбій! - сяйнув очима «Хміль». - Беріться до роботи! Наведіть лад у криївці.

Повстанці, що подумки встигли переступити поріг у потойбіччя, мусили знову налаштовуватись на життя, на подальшу боротьбу з окупантами.

- Ходіть сюди... Подивіться, що наробили ті антихристи. Викопали ями в хаті, в коморі, в хліві, в погребі. Викинули на подвір'я картоплю. Розтягнули стіжок соломи по всьому подвір'ї. Я намагався бути стриманим, а насправді був ледве живим. Повикидали одяг зі скрині... Вигорнули обрік з ясел у хліві... Навіть свиняче корито викинули надвір, - розповідав господар. - Це була битва, страшна битва двох ворожих сил, дарма, що не ревіли гармати. Хтось із вас, хлопці, щасливий. За когось о тій годині молилася мати.

«Це за мене. За мене, - думав Василь. - Спасибі, мамо! Ви врятували мені і моїм друзям життя. Цього разу смерть нас обійшла стороною. Але чи надовго?»

В кінці лютого пригріло сонце, почав розтавати сніг. Відлига спричинила багато клопоту. По-перше, через продуху, що виходила в город, полилася в криївку вода. По-друге, відновилися облави. По-третє, дороги й поля розвезло так, що ночами відійти в спокійніше місце було надзвичайно важко. Все ж таки хлопці вирішили перебратися в ліс у запасну криївку. Набридло сидіти на одному місці і з дня на день чекати смерті. Крім того, вони наражали на жорстоку розправу своїх господарів. У лісі ж на цю пору було безпечно. Туди по такій страшенній хляпанині кадебісти поткнутися не наважаться.

- Цієї ночі ми від вас відійдемо. Дякуємо за гостинність. Простіть за всі страждання та страхи, котрі ви за нас перетерпіли, - Василь кріпко потиснув господареві руку, заглянув у вічі.

- Що ви, хлопці... Ви ж наші, рідні... Та й куди підете в таку негоду? Неможливо йти полями. Ноги по коліно провалюються в болото. Сидіть тут!

Яка ж бо щира душа у цього літнього спрацьованого селянина! Інший на його місці був би радий позбутися великого клопоту, а він...

- Треба йти. Облавники повернуться. Небезпечно і вам, і нам. Хіба не страшно?

- Та ні. В доброму товаристві і померти не страшно. Ми ж з вами - єдина сім'я.

- Спасибі. Ви нас годували, переховували, дбали про нас. Тож прийміть оце...

- Що воно таке?

- Гроші. Підходить весна. Купіть продуктів. Ми ж поїли за зиму всю картоплю, - Василь силоміць запхав у кишеню чоловікові невеличкий пакунок.

- І вам не соромно? Гроші... Які ще гроші? Маємо руки - заробимо! Слава Богу, голоду нема. В крайньому випадку підемо пастись! - і чоловік, доброзичливо засміявшись, поклав пакуночок на стіл. - Заберіть, а то розсерджусь!

Невідома сила здушила Василеві горло, на очі навернулися сльози. Прощання було коротким, але сердечним. Темна лютнева ніч проковтнула чотири людські постаті. Тільки чавкання чобіт по болоті вказувало шлях людей, котрі викликали смерть на двобій з твердою вірою в перемогу.

«Ми будемо жити! Ми виборемо волю й незалежність Україні! Наші діти й онуки пишатимуться, що їхні батьки були бандерівцями, не побоялися ні Гітлера, ні Сталіна, ні чорта, ні диявола, а зі зброєю в руках стали на прю із лютими загарбниками!» - думав кожен з цих народних месників.

Ранок застав їх у лісі. Там ще лежав сніг. Іти стало легше й веселіше. Вони здолали за півночі п'ятнадцять кілометрів. Українські партизани спроможні на великі справи. Є ще порох у порохівницях, а бунтівний дух розпирає молоді груди. Українські матері моляться за своїх синів. Оранта... Оранта...

Василь чув це слово ще в юності, коли вчився в гімназії. В перекладі з латинської «оранта» означає: «та, що молиться».

---------------------------------



Записано з розповідей колишніх комбатантів УПА.

***



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Художньо-документальна повість iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Художньо-документальна повість iconРеалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті
Реалізація компетентнісного підходу в художньо-естетичній освіті. Мтодичний посібник для вчителів художньо-естетичних дисциплін....
Художньо-документальна повість iconЛітература: Твори Олеся Гончара
Т – Людина І зброя: Роман. Щоб світився вогник: Повість. Микита Братусь: Повість. Японські етюди.– 468 с
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний цикл
Одне з найважливіших завдань 2010/2011 навчального року впровадження нового змісту освіти в 10 класі старшої школи. Предметом художньо-естетичного...
Художньо-документальна повість iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Художньо-документальна повість iconТема: Можливості фотографії. Фотографія І наука. Документальна І репортажна фотографія. Фотокамера І історія. Фотографія в науці та помисливості

Художньо-документальна повість icon. (Творчість Вольтера. Філософська повість «Простак». Ідейний зміст і художня структура твору)
Ттям І творчістю відомого французького просвітителя І письменника Вольтера; засвоїти поняття про філософську повість; з’ясувати ідейний...
Художньо-документальна повість iconДомаський навчально-виховний комплекс
«Історія України» 11 кл., ноутбук, магнітофон, документальна стрічка «Дисиденти»(фільм №7), виставка літератури, портрети дисидентів,...
Художньо-документальна повість iconЗавдання із зарубіжної літератури. Учитель Шевченко І. В. 6-А, б клас Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом»
Дочитати повість М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом», написати характеристику Вакули, головного героя твору; знайти в повісті елементи...
Художньо-документальна повість iconХудожньо-естетичний напрям



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка