Художня спадщина: студії



Сторінка11/12
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.98 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

То й сумна виходить


Пісенька моя [1; т.1; с.34].
Кінцівка звучить як естетична декларація поета.

У написаній у в’язниці чотирнадцятій поезії “Думи, діти мої”, І.Франко розвиває тему попереднього твору. Він оцінює, чим є для нього самого власна творчість і чим мусить бути для людей. На переконання автора-в’язня, його думи-діти, хоча й народжені “в тій понурій тюрмі”, – життєрадісні, бо “з усміхнутим лицем” і тішать, підтримують “скорбне серце” творця. Проте головним завданням для себе І.Франко вважає, щоб його поетичне слово стало впливовим фактором суспільного життя: бути серед тих, хто знесилюється духом, втомлюється у “важкій боротьбі”, піддається сумнівам; а також там, де “думка нова загорається ще”. У формі наказу думам І.Франко декларує свій поетичний маніфест:


Там ви, думи, летіть

Слабосилих кріпіть,

В горя й сумніву змрік,

Лийте радісний світ! [1; т.1; с.35]


Це проголошено не для самого себе, а для всіх людей.

Найбільш яскраво й повно власну програму життя І.Франко полум’яно виголошує в останній, п’ятнадцятій, поезії циклу, котра була написана пізніше від всіх інших, восени 1883 р. Цей твір засвідчує, що у світобаченні поета – порівняно з віршами 1880 р. – дещо змінилося, а його ліричний герой набув нового психологічного й духовного потенціалу. Вірш складається з трьох дванадцятирядкових строф, побудованих, як і більшість попередніх поезій, на апострофі. Але коло тих, до кого звертається суб’єкт мовлення, велике. Можливо, вся нація. Ліричний герой – це той же “цілий чоловік”, який відчув, що кінчилось його тління “в горя домовині”, що він побачив світло “нової зорі”, що зник його “смуток і застій”. Та головне – він відчув красу життя, красу природи і сповнився безмежної життєлюбності, взявши своїм дороговказом крилатий вислів “Vivere memento!” Ліричний герой щасливий, відчуваючи гармонію з природою. Ця тема розвивається поступово: від першого звернення “Весно, що за чудо ти / Твориш в моїй груди?” і до останнього, де почуття радості сягає апогея:


Всюди чую любий жах,

Клик життя могучий...

Весно, вітре, люблю вас,

Гори, ріки, тучі! [1; т.1; с.35]


Це ліричний автопортрет, унікальне жанрове утворення. На цій окличній інтонації могла б закінчуватися поезія, і вона не здавалася б незавершеною. Але річ у тім, що в такому разі не відбилася б духовна сутність особистості автора, якою вона стала за роки інтенсивного громадського життя, успіхів, невдач і страждань. Після освідчення в любові до життя, до природи пристрасна думка поета раптово міняє свій вектор:
Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров’ю рад

Ваше горе змити [1; т.1; с.36].


Естетичний ефект приголомшливий, після вибуху жагучого життєлюбства – ідея самопожертви вражає. Кульмінаційний вияв цієї риси відбувається у двох останніх рядках. Один з них епіфора “Vivere memento!”, вона не тільки об’єднує твір в єдине ціле, а й розширює естетичне поле самопізнання ліричного героя. А в останній строфі разом із крилатою фразою “Лиш боротись значить жить!..” епіфора збагачує ідейно-емоційний зміст поезії, надає їй філософського смислу, підкреслює художню досконалість вірша.

Як бачимо, цикл “Веснянки” відзначається жанровою багатоманітністю, що забезпечило об’ємну характеристику ліричного героя, розповідача та інших образів, які стали носіями авторського внутрішнього світу, його соціальної та художньої свідомості. З усіх творів складається образ самого автора; видно його світоглядні переконання та естетичний ідеал. Це загартований у громадському житті борець і ватажок, наставник і митець, людина з чутливим до народного лиха серцем, пророк і філософ.

Щоб зрозуміти ще одну рису ліричного героя “Веснянок”, доцільно нагадати Франкову оцінку образу Марії у скороченому варіанті праці “Тарас Шевченко”, надрукованій у віденській газеті 1914 р. “Жертвування власної людської індивідуальності, – писав дослідник, – на справу милосердя, нехтування власними стражданнями, забуття власного безправ’я і посвята всіх сил на службу єдиній високій і благородній ідеї, добра загалу і всієї людськості – ось ідеал жінки, який залишив нам Шевченко як свою найдорожчу спадщину” [1; т.39; с.254]. Таким постає і герой “Веснянок”, з тією тільки різницею, що Марія – витвір поетичної уяви поета, а І.Франко значною мірою творив на автобіографічній основі, сам був прототипом свого позитивного героя.

Наскрізним у циклі є образ весни, він багатовимірний, із різними естетичними функціями та змістом.

Хоча І.Франко назвав цикл “Веснянками”, проте в кожному творі своя особлива композиція і форми вираження авторської свідомості. У більшості поезій обрана автором тема набирає різноаспектного висвітлення, а це позначається на композиції і приводить до синтезу в одному вірші прикмет двох, а то й трьох жанрів. Світовідчуття поета втілюється через ліричного суб’єкта за допомогою апострофи, яка посилює емоційність творів шляхом порівнянь і протиставлення картин, вражень, рефлексій та емоційних думок, а також за допомогою градацій, наскрізних повторів в сукупності із засобами версифікації. Композиція в багатьох творах сприяє динамічному розкриттю внутрішнього світу героя, стану його душі. Новаторство І.Франка – в проблематиці; своєрідний художній талант, його могутня духовно-інтелектуальна сутність зумовили появу нових різновидів ліричних жанрів, які поет об’єднав на основі спільного образу в цикл “Веснянки”.

_________________________


1. Франко І. Зібр. тв.: У 50т. – К., 1976–1986.
CYCLE “VESNYANKY” (“SPRING SONGS”) OF I.FRANKO:

GENRE AND COMPOSITION OF THE WORKS
Fenya Pustova
National University of Donetsk,

Filology Departament

Universytetska st. 24, UA-83055 Donetsk, Ukraine
The article deals with the genre-composition specific features of the cycle “Vesnyanky” of I.Franko. The multi-aspect character of the author’s elucidation of the subject is shown in the poetic work, which leads to the synthesis in one poem of the signs of two-three genres. Topical innovation of I.Franko is also traced in social, philosophical, psychological, etc. issues. On this concrete poetic material the problem is taken up of the author-lyrical subject relationship.

Key-words: cycle, genre, composition, innovation, author, lyrical subject.

Стаття надійшла до редколегії 20.09.2002

Прийнята до друку 15.10.2002

УДК 821.161.2-1.09:929 (092 І.Франко)]’06


ДО ПРОБЛЕМИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ОСОБИ АВТОРА

В ХУДОЖНІЙ ТВОРЧОСТІ (“ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ” І.ФРАНКА)
Любомир Сеник*
Львівський національний університет імені Івана Франка,

філологічний факультет

вул. Університетська, 1, 79005 Львів, Україна
Автор як автентичний творець виступає в художньому творі в об’єктно-суб’єктних співвідношеннях і трактується в літературознавстві у різних аспектах: суспільно-політичному, філософському, морально-етичному тощо, але насамперед в естетичному. Обережний підхід до проблеми автора (на підставі неґативного досвіду окремих дослідників) скеровує увагу в комплексне бачення постаті автора і в багатоаспектність її аналізу. У статті розглядаються взаємозв’язані, але не тотожні поняття: автор – ліричний герой – автентичність події – художній твір як “елементи”, без яких немислима цілість художньої структури.

Ключові слова: автор, інтерпретація, ліричний герой, об’єктно-суб’єктні співвідношення, реципієнт, художній образ.
Автор – поняття автентичності того, хто написав твір, має, крім того, кілька значень: юридичне, історичне (суспільно-політичне, отже й соціальне), філософське, морально-етичне, ідеологічне, естетичне та ін. У літературознавстві, певна річ, найбільшу увагу з названих аспектів поняття “автор” привертає естетичний, хоча інші теж не залишаються зовсім поза увагою дослідників. У найновіших літературознавчих довідниках, наприклад, у “Літературознавчому словнику-довіднику” так визначено категорію “автор”: “Митець, котрий реалізувався у літературному чи будь-якому іншому художньому творі” [8; c.14]. Ідентичним є вияснення терміну в “Азбуковнику” Б.Романенчука: “Людина, що створила щось чи написала якийсь твір”, і, як приклади, називаються “Гайдамаки” Т.Шевченка, “Зів’яле листя” І.Франка, “Історія України-Руси” М.Грушевського [1; c.27–28]. УЛЕ подає тлумачення латинського слова “[au(c)tor – засновник, творець, письменник] – особа, що написала даний твір” [9; c.22]. Найширше обговорюється цей термін у КЛЭ; в перекладі названого латинського слова вказано: “(виновник, учредитель, основатель, податель мнения или совета, сочинитель), авторство – термины, выражающие специфические отношения к письменному тексту как “собственному, лично сотворенному” самим творцом” [7; c.28]. Таким чином, автор — творець тексту — за цими визначеннями є автентичним. Це значить, що на підставі визначення терміна можна беззастережно переносити авторське “я” в літературознавчій інтерпретації художнього тексту в площину тих об’єктно-суб’єктних співвідношень, які виникають під час читання і сприймання. До речі, складники цієї пари як умови функціонування художнього твору не тотожні: адже можна читати твір і, як не парадоксально, не сприймати його. Сприймання – це розуміння і – не тільки, бо концепції автора, тенденції твору можна не поділяти.

На основі різночитання, як засвідчує практика інтерпретації художнього тексту, трапляються довільні перенесення, тобто ототожнення особи автора або з протагоністом (героєм – антигероєм, ліричним героєм чи т. зв. “ліричним Я”), або з певними ситуаціями, “історіями”, проблемами, темами твору на всю його “тональність”, художню тенденцію тощо. У таких випадках, з відповідним теоретичним маніпулюванням, виникає натяк на те, що, скажімо, тема насильства у творах Т.Шевченка має якийсь не зафіксований біографами поета факт насильства чи то в дитинстві, чи в інший період його життя [див.: 5; с.33–37]. Г.Грабович, наприклад, аналізуючи проблему сексуального інцесту у творчості Т.Шевченка, як висновок стверджує, що “жертвою тепер виступає не одна з багатьох спокушених (чи зґвалтованих) і покинутих жінок у Шевченка, а автобіографічно (хай і символічно) зображена особа самого поета (курсив наш. – Л.С.)” [5; c.37]. Застереження дослідника про символічність щодо особи поета вже нічого не дає, оскільки тема зґвалтування переноситься на особу автора.

Довільність інтерпретації Г.Грабовича, нехай і обставлена відповідними теоретичними положеннями, грішить тенденційністю, що випливає з теоретичних, наперед заданих схем. Щось подібне бачимо в інтерпретації С.Павличко стосунків Лесі Українки та Ольги Кобилянської, з натяками про нетрадиційні відносини жінок*, хоча листування між письменницями, аналіз творчих і особистих контактів могли привести до подібних висновків хіба що на підставі викривленого їх сприймання.

Отож проблема інтерпретації автора (творця), тобто того, хто є, як його називає Г.-Ґ.Ґадамер, “первопричиною твору” [6; c.110], вимагає, як видно з наведеного неґативного досвіду, великої обережності, аби не впасти в розставлені пастки, з одного боку, як це не парадоксально, самою ж теорією, а з іншого – тим же автором, творцем тексту, тлумачення якого, на думку одного з теоретиків герменевтики Ф.Шляйєрмахера, полягає передовсім в уникненні непорозуміння, що й дало підставу Г.-Ґ.Ґадамеру назвати це відкриттям, бо “відтепер труднощі розуміння й непорозуміння розцінювалися не як несподівані, а вже як інтегральні моменти, що автоматично треба виключити” [6; c.175], і тепер “розумінню підлягає вже не тільки дослівний текст з його об’єктивним змістом, але також індивідуальність того, хто промовляє або пише” [6; c.176]. Отже, крім філології, в процес інтерпретації включається психологія (у цьому випадку розуміння автора, його особистості). З повною підставою Г.-Ґ.Ґадамер пише, що “це насамперед психологічна інтерпретація. Вона постає [...] як самозаглиблення в цілісну конституцію автора, коли треба осягнути “внутрішнє поставання” структури даного твору, це відновлення творчого акту” [6; c.177]. Рація в тому, що заглиблення у творчий процес, справді, неможливе без психології, тобто пізнання внутрішнього світу самого автора. Але М.Бахтін теж має рацію, коли відзначає, що все те, що поза текстом, може бути матеріалом лише для здогадів дослідника [3; c.9], хоча це твердження не позбавлене також релятивізму. Адже все, що стосується творчого процесу (отже, й “хід” задуму автора і його, сказати б, співпереживання разом з його тою чи іншою мірою дистанційованим героєм), поза всяким сумнівом, становить для дослідника відповідну цікавість.

Таким чином, маємо кілька взаємозв’язаних аспектів інтерпретації: розуміння (як логічно-мислений процес) цілості тексту і його фрагментів (останнє важливе, оскільки в художньому творі фрагмент є органічною часткою цілості), що виводить дослідника на теорію літератури (філологія) і, нарешті, психологія, що стосується як автора, так і його твору (психологізм як явище, “тенденція”, напрям групи творів або всієї літератури певного історичного періоду тощо, а також психологія творчості, психологічний аспект виникнення задуму і його реалізації, тобто творчий процес). Однак визначаючи ці аспекти інтерпретації, ніяк не можна оминути ще одного — рецептивного, без якого немислимий, з одного боку, тлумачний процес, а з іншого – творчий, що, як відомо, є відкритою системою “предмет (дійсність) – автор – художній твір – читач (реципієнт)”. Таким чином, в інтерпретацію включаються певні постулати рецептивної естетики.

Отже, в комплексному баченні інтерпретації захована й багатоаспектність аналізу, але це, певна річ, не значить, що всі аспекти рівнозначні для даної інтерпретації, оскільки її конкретна мета може стосуватися тільки якогось одного або кількох аспектів.

У цій статті розглядаються поняття взаємозв’язані, хоч і не тотожні: автор – ліричний герой – автентичність події – художній твір. Складники цієї системи вимагають погляду на них як не на окремі, може, й розрізнені компоненти творчого процесу, а як на “елемент”, без якого немислима цілість.

Отож особа автора. Любовна драма, яку пережив автор, достатньо висвітлена в науковій та науково-популярній літературі*. Документальну основу багатьох віршів “Зв’ялого листя” розкриває М.Мороз, зокрема тих, що присвячені Целіні Зиґмунтовській**. Опублікований недавно знайдений “Щоденник” Супруна як прототипу “Зів’ялого листя”, хоча взагалі є слабким твором, наводить на думку, що він послужив авторові своєрідною “підказкою” композиції ліричної драми, її “сюжету”, певних мотивів віршів і т.ін., на що вказують автори публікації І.Денисюк і В.Корнійчук***. І все ж, не слід переоцінювати цього “документалізму”, бо, по-перше, ліричний герой драми, поза всяким сумнівом, і психологічно, і мисленням глибший і ширший від “героя” щоденника, і, по-друге, над усім цим “матеріалом” панує автор, воля якого творити той чи інший хід почуття і думки свого героя. І щоденник, і власні любовні почуття автора були “матеріалом” для художнього твору, який, звісно не повторив нікого і нічого.

У науковій літературі, на жаль, майже не інтерпретується внутрішня, психологічна основа цієї драми. Та й не в тім річ, що вона не привернула уваги дослідників, а в тім, що власне психологічні аспекти пережитого автором, здається, дають добру основу для розгляду саме психології ліричного “я” (ліричного героя), від імені якого ведеться розповідь або, точніше, який у ліричній драмі виступає її головним феноменом. Саме він, а не та, до якої звернені всі його передані в надзвичайно емоційній напрузі помисли і почуття; ліричний герой, власне, “рухає” усе, умовно кажучи, драматичне дійство. Це й зрозуміло: драма відбувається в серці героя, душа переповнена драматичними колізіями, які він переживає; образ коханої постає з вираження його почуттів, роздумів, “переживання”.

У контексті розмови про психологічну “фактуру” художнього твору, очевидно, не слід скидати з рахунку думку З.Фройда (у стислому викладі Л.Виготського) про те, що “художній твір для самого поета є прямим засобом задовольнити незадоволені і нездійснені бажання, які в дійсному житті не були зреалізовані” [4; c.72]. На цій основі якісь нові висновки щодо аналізованого твору, очевидно, не поглибили б його розуміння, хоч, можливо, увиразнили б психологію автора і його героя в момент внутрішньої драми.

Важливість зрозуміння не тільки взаємозв’язку авторського переживання і його художнього вираження, а й того, що поза засягом “публіки”, що відбувалося в душі автора, – наводить на думку сама ж літературознавча діяльність І.Франка. Так, у статті про Лесю Українку він, нехай мимохідь, але зауважив, як відомо, про “слабосилість” дівчини. Тут особа автора стала поштовхом і особливим “ґрунтом” до розуміння поетичного дару авторки, змісту її поезій.

Подібні поєднання особи автора, особливостей його внутрішнього, духовного стану з творчістю стали цікавим предметом дослідження у статтях Франка про І.Вишенського, Гр.Сковороду та ін.; з цього погляду особливо цікаві його статті, присвячені Т.Шевченкові. Вершиною майстерного проникнення у творчий процес є знаменитий трактат І.Франка “Із секретів поетичної творчості”.

М.Бахтін, розглядаючи співвідношення автора і героя, говорить про “творчо принципове бачення героя” [3; c.8]. Це бачення, зокрема, автора “Зів’ялого листя” навіть не затемнене його містифікацією у передмові до другого видання книжки (власне, книжки, а не збірки). Отже, особа автора відсторонена від героя, і дистанція між ними приблизно така ж, як між любовними переживаннями поета і драмою ліричного героя. Співвідношення автор – герой тут, по-перше, не говорить про їх тотожність і, по-друге, лише натякає про подібність. Звичайно, всі ці обставини не мають ніякого значення в естетичному сенсі поезій книжки, яку читач сприймає як “літературу”, отже, вигадку. Рецептивна естетика з цієї вихідної точки говоритиме про вплив ліричної драми на реципієнта, про те враження, яке вона викликає в читача. Зрештою, і не тільки про це, але то вже поза проблемою статті.

Однак співвідношення автор – герой, опускаючи автобіографізм, скеровує до таланту автора, який — важко знайти адекватний термін — не є його “двійником”, не вкладається в параметри (просторово-часові й психологічні) власне “літературної” особи і водночас є його, автора, духовною часткою. Бо в ній, у цій “літературній” особі, — вічний вогонь таланту. Якщо існує в цих антитезах суперечність, то вона лише зовнішня, формально-логічна, але не за суттю.



Ліричний герой. Досі йшла мова в напрямі автор – герой. По-іншому, здається, виглядає співвідношення герой – автор. Здавалося б, дещо штучна “постановка питання”, проте, має сенс інтерпретація героя принаймні в двох аспектах: герой як естетичний феномен і герой — твір художньої візії автора (творця). Іншими словами, герой скеровує нашу увагу на автора насамперед з метою зрозуміння таланту автора, його “секретів”.

Сила ліричної експресії “Зів’ялого листя” привертала та привертатиме увагу не лише читачів, а й дослідників, і, здається, цей процес безперервний, як безконечним є пізнання: до відкритого додається щось нове, наприклад, нове прочитання, нове бачення естетики слова, нові знання про людину і, зокрема, про творчість як феномен людської діяльності і т.д. Естетична сила “Зів’ялого листя” в його постійно оновленому сприйнятті яскравого комплексу образної системи, що служить т.зв. “вічній” темі і здатна долати час з його “модними” перемінами.

Зробивши висновок про діалогічний характер естетичного феномена, М.Бахтін говорить про обов’язкову присутність двох діючих, скажемо від себе, “векторів”, незалежно від того, яких вони “напрямів”. Звідси й узагальнення: автор — це широка свідомість або, як він каже, “свідомість свідомості, тобто охопна свідомість героя і його світу свідомості, які обіймають і завершають цю свідомість героя моментами, принципово трансградієнтними йому самому, які, будучи іманентними, зробили б фальшивою цю свідомість”*.

Це положення має пряме відношення до художніх творів, естетичний сенс яких ґрунтується на багатовекторних, нелінійних співвідношенях пари автор – герой.

Співідношення автора і його героя в “Зів’ялому листі” характеризується стильовою розмаїтістю, контрастною настроєвою тональністю, причому прихованість чи “відсутність” автора начебто є нормою цього співвідношення: від ліричного, майже “тотожного” авторові захоплення предметом кохання до скепсису й сарказму, від нього — до пошуку забуття в цьому розбурханому океані почуттів, нарешті пошуку виходу в екзистенційній колізії ліричного героя, світ свідомості якого, певна річ, не тотожний авторові, інший від автора-деміурга.

Думка про “самостійне літературне значення”, про яке пише І.Франко в “Передньому слові до другого видання” книжки “Зів’яле листя”, підкресливши — “без автобіографічного ключа” [10; т.2; с.121], вказує на самодостатність тексту. У ньому, таким чином, повністю реалізована воля автора. Це говорить, по-перше, про ідентичність задуму, втіленого в текстах, і, по-друге, про те, що нічого додати або зняти зі сторінок ліричної драми після 4–5-річної тяглості часу (друге видання книжки з’явилося в Києві 1911 р.). Ця перевірка часом аж донині вказує на актуальність, скажемо так, естетичного освоєння душі. Саме такий аспект “вектора” ліричний геройавтор. Тема “вічної” любові розвинута в антитетичний спосіб:


Не минай з погордою

І не смійсь, дитя!

Може, в тім осміянім

Суть твого життя. [11; т.2; с.130].


Або:
Я не тебе люблю, о ні,

Моя хистка лілеє,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє. [10; т.2; с.144].


Почуття, що його прагне зрозуміти герой, проходить різні стадії і завершується трагічним фіналом, є ствердженням-запереченням стану душі. Наприклад, цю ідею несуть усі вірші книжки: “Першого жмутка”, датованого 1886–1893 рр., “Другого жмутка”, який фіксує драму лише одного року — 1895-го,“Третього жмутка” — 1896 р. Отже, приблизно 9 років. Років драми. І свідомо тут уникаю додатку “автора”, оскільки в попередньому викладі намагався довести, попри автобіографічність головного моменту — невдалого кохання поета – інший, естетичний зміст ліричної драми героя. Саме цей інший, естетичний зміст (і, певна річ, форма) дає життя творові, життя, яке не кінчається з автором і продовжується щоразу по-іншому, у відповідності до можливостей кожного реципієнта.

Вітальність поетичного тексту мимоволі виводить на особливість усієї образної системи, а в ній — на ключові “константи”. Ними є, наприклад, архетипи любові, “первісність” якої взагалі ґрунтується на цивілізаційному процесі людства. Отож образ-архетип, в якому, за К.Ґ.Юнґом, “психічна структура так само, як і аналогічна, мусить нести на собі відзнаки розвитку попередніх поколінь предків” (ст.“Психологія та поезія”) [2; c.101–102], має різні функції: зоря, калина, квітка, зерня, дубок, пшеничний колос, голубочка, листя (винесене в назву книжки), до того ще колір з цілою гамою відтінків і контрастів — усе це з “первісного” світу живої і мертвої природи, тут завжди живої і трепетної від душевної динаміки ліричного “Я”, за своїм “обарвленням” сягає народнопоетичної традиції, сповнене символічним та психологічним навантаженням; біль, жаль, серце, горе, смерть — символічний вираз стану душі героя; дзвони, тони (з епітетом “срібні”), море (“небесне”), доля, смерть, щастя, любов, що є наскрізним, композиційно-структурним і духовним “елементом” ураженої свідомості героя, та інші функціонують як ключові, центральні “відповідники” постійно змінного настрою героя, його динамічного мислення, коли немає ні миті спокою, екзистенційної “тиші”. В асоціативному мисленні автора вони не лише поліфункціональні символи, а й ще більшою мірою опора, на якій стоїть світ героя.

Таким чином “вектор” герой – автор скерував увагу на перший складник цієї пари і дав переконливий матеріал для висновків про унікальний в українському письменстві і без аналогів у чужих літературах художній твір за філософсько-поетичною глибиною, психологічним наповненням і поетикою як мовою відкриття людської душі в її найнапруженіший період — драми кохання, що естетично вилилась у ліричну драму. Деміург створив естетичний світ, віддавши йому, мабуть, усе найкраще своєї душі. Отже, в нашій пропозиції інтерпретації особи автора ця заключна думка певним чином є антитезою до спроб ототожнити особу автора з темами й героями його творів і таким чином зсунути його з вершин творчості. Проте це аж ніяк не значить, що образ ліричного героя “Зів’ялого листя”, попри критику на його адресу з боку автора, за способом “переживання” далекий чи, більше того, чужий поетові. Так не є, бо взаємодія характерів — реального і літературного — тут безсумнівна, так само, як і зв’язок документа (“Щоденник” Супруна) з ліричною драмою не залишився без сліду. Звичайно, взаємодія людських характерів — поза текстом, так чи інакше уявна, оскільки відомо, що життєва, реальна основа лежить у підвалинах художнього твору, але багатство душі, здатної створити — повторимо — унікальний образ любові, залишається назавжди з нами, бо воно втілене в усій художній системі ліричної драми.

__________________________




  1. Азбуковник. Енциклопедія української літератури. – Філадельфія, 1969. –Т.1.

  2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996.

  3. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М., 1979.

  4. Выготский Л. Психология искусства. – М., 1987.

  5. Грабович Гр. Шевченко, якого не знаємо. – К., 2000.

  6. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика І. Істина і метод. Основи філософської герменевтики: У 2 т. –К., 2000. – Т.1.

  7. Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. – М., 1978. – Т.9.

  8. Літературознавчий словник-довідник. – К., 1997.

  9. Українська літературна енциклопедія: У 5т. – К., 1988. – Т.1.

  10. Франко І. Зібр. тв.: У 50т.– К., 1976–1986.



TO THE PROBLEM OF INTERPRETATION OF THE AUTHOR’S PERSONALITY IN THE CREATIVE ART

(“WITHERED LEAVES” BY I.FRANKO)
Lyubomyr Senyk
Ivan Franko National University of Lviv,

Filology Departament

Universytetska st.1 UA-79005 Lviv, Ukraine
The author, as the authentic creator acts in the belles-lettres work in object-subject correlation and is interpreted in literary criticism in various aspects: socio-political, philosophical, moral-ethical, etc., but, first of all, in aesthetic. A cautious approach to the author’s problem (on the basis of negative experience of some researchers) guides attention to the complex vision of figure of the writer and multi-aspect nature of its analysis. The article examines interrelated, but not identical notions: author – lyrical hero – authenticity of event – belles-lettres work as “elements”, without which the integrity of artistic structure is unimaginable.

Key-words: author, interpretation, lyrical hero, object-subject correlation, recipient, image.

Стаття надійшла до редколегії 30.09.2002

Прийнята до друку 18.10.2002
УДК 821.161.2-343.09’06 (092 І.Франко)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Художня спадщина: студії iconФілологічні студії збірник наукових праць
Філологічні студії : зб наук пр студентів І магістрантів. – Полтава : пнпу, 2011. – Вип. VІ. – 160 с
Художня спадщина: студії iconСекція мистецтвознавство Дослідження життя та творчості народної художниці Катерини Білокур
Розділ ІІ художня спадщина України – творчість народної художниці Катерини Білокур
Художня спадщина: студії iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Художня спадщина: студії iconВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Вісник Львівського університету. Серія: філософсько-політологічні студії. 2010. Вип. 285 с
Художня спадщина: студії iconКультурна спадщина. Світ казковий І правдивий
Мета: ознайомити учнів із поняттям «культурна спадщина», культурно-історичними пам’ятками України та свого села, творчістю відомої...
Художня спадщина: студії iconКультурна спадщина України
Культурна спадщина України : бібліогр покажч. / уклад.: В. В. Степко, Г. О. Стешенко, Т. В. Улятовська, А. А. Чернявська; Київ нац...
Художня спадщина: студії iconЄвропейські історичні студії

Художня спадщина: студії iconУрок №1 Тема. Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва
Мистецтво – це найбільш концентричне І цілісне відображення життя. Завдячуючи цьому художня література – сховище духовного І соціального...
Художня спадщина: студії iconУроків з предмета «Художня культура»
Підготували члени міської динамічної групи вчителів художньої культури з питань розробки уроків з предмета «Художня культура» для...
Художня спадщина: студії iconЛітературна спадщина Бориса Грінченка Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні
Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні. Хто ж він за переконаннями,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка