Художня спадщина: студії



Сторінка12/12
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.98 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

ВІД “РУБАЧА” ДО “ІСТОРІЇ ОДНОЇ КОНФІСКАТИ”:

ДІАПАЗОН ЖАНРОВИХ МОДИФІКАЦІЙ

ЗБІРКИ І.ФРАНКА “СІМ КАЗОК”



Наталя Тихолоз*
Львівське відділення Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України

пл.Міцкевича, 5, 79000, Львів, Україна
У статті запропоновано докладний генологічний аналіз жанрової своєрідності творів збірки малої прози І.Франка “Сім казок”. Дослідження засвідчує композиційну єдність та логіку розгортання художньої концепції збірки як сатиричної казки-притчі, енциклопедії буття підавстрійської Галичини ХІХ ст. Жанрово-стильова тенденція скерована від умовно-алегоричних, казково-фантастичних форм до реалістичного відтворення соціальної дійсності.

Ключові слова: жанр, жанрова модифікація, казка, притча, сатира, фейлетон, оповідання.
Жанр як універсальна категорія морфології та історичної поетики словесного мистецтва відбиває основні закономірності його структури і водночас, завдяки відносно стійкій системності родовидових прикмет, забезпечує єдність та безперервність розвитку літератури. Становлення, занепад, відновлення й еволюція літературних жанрів тісно пов’язані з напрямами, ідеями, проблемами та потребами конкретного суспільно-історичного часу. Відтак генологічна структура літератури, незважаючи на відносну сталість художньо-композиційних жанрових особливостей, постійно зазнає змін: одні жанри відмирають, інші – відновлюються, трансформуються, зазнають модифікацій та оновлення.

Яскравим прикладом цих багатоманітних процесів (передусім, переосмислення і видозміни усталених та – як наслідок – народження нових жанрових форм) може служити сьома книга “новелістичного “Декамерона” Івана Франка (таке означення жанрової системи Франкової новелістики дав І.Денисюк) [7; с.260]. Письменник назвав її коротко й непретензійно, а воднораз – і дещо загадково: “Сім казок” (1900). Така назва не містить у собі навіть натяку на проблемно-тематичну своєрідність цієї книги малої прози; вона не “рекламує”, а приховує зміст. Титул лишень вказує на кількість творів, що увійшли до збірки. Жанрове ж окреслення “казки” не зовсім відповідає постулатам сучасної генологічної науки. Звичайно, у цьому контексті термін “казка” може позначати не літературний вид із набором певних формально-змістових ознак, а просто оповідний спосіб викладу, епічно-прозову “історію” (таке розуміння було притаманне західноукраїнській суспільній свідомості ХІХ ст. і збереглося, певною мірою, й дотепер), адже майже в усіх творах збірки є фігура наратора. Можливо також, що жанровизначальний заголовок повинен був, з одного боку, привабити до себе якомога більше читачів, а з іншого – відвернути увагу цензорів від сатиричних суспільно-політичних творів і запобігти (хоч на деякий час) їх конфіскації. Проте власне казкові видові риси (традиційні зачини та символіка чисел, народно-розмовні прийоми на позначення тривалості дії, персоніфікація предметів) окремих творів (“Казка про Добробит”, “Рубач”, “Звірячий бюджет”, “Історія кожуха”) свідчать про те, що заголовок збірки вказував і на жанр. Як справедливо зазначає проф. І.Денисюк, “авторський жанровизначальний підзаголовок – це своєрідний код порозуміння письменника з читачем. Він створює особливий стан зацікавленості, “жанрового очікування” [6, с.21]. Отже, реципієнт, настроєний відповідно на розважальний твір із фантастичним сюжетом, у якому добро неминуче перемагає зло, натомість відкриває для себе зовсім інший художній світ, насичений сатиричним пафосом, у якому діють певні соціальні типи і порушуються болючі суспільно-політичні проблеми тогочасної Галичини, а щасливі, оптимістичні казкові кінцівки зовсім відсутні. Під пером Івана Франка жанроформа казки набуває нового, нетрадиційного змісту; отримує дещо інакшу контамінацію структуротворчих елементів. Тож з’ясуємо жанрову специфіку творів цієї Франкової книги малої прози.

Твори, що входять у збірку Івана Франка “Сім казок”, об’єднані деякими спільними рисами. Визначальним для них є викривальний, сатиричний пафос. У їх основі лежать реальні події, пов’язані з життям Галичини у всевладному монаршому домі Австро-Угорщини. Відтак провідною темою цих зразків малої прози письменника є тогочасна галицька дійсність з усією рясногранністю її проблем. Проте засоби і способи змалювання цієї дійсності, сюжетні колізії та образи персонажів у конкретних творах Франкової збірки різні.

Збірку відкриває невеликий прозовий твір “Рубач” (1886) – своєрідний філософський заспів, який, на перший погляд, не зовсім вписується у загальний ідейно-художній контекст “Семи казок”, оскільки цілковито позбавлений сатиричного пафосу, домінантного в інших творах, та стилево зорієнтований на символіко-алегоричне, а не реалістичне мистецьке відтворення дійсності (та й чи дійсності лише?).

Сюжет “Рубача” Іван Франко одночасно розробляв у прозовій і віршовій формах (1886 – поема і прозова мініатюра). Це дало привід О.Білецькому назвати перший твір збірки “Сім казок” “поемою в прозі”. “…Але проза, мабуть, вийшла образнішою і звучить сильніше, ніж вірші” [1; с.139]. Письменник майстерно відтворює найтонші порухи втомлено-напруженої душі головного героя-оповідача і водночас порушує вічноживі філософські проблеми мети, сенсу й цінності життя, самоусвідомлення та самоутвердження людини в суспільстві і навколишньому світі загалом. Ці проблеми Іван Франко втілює в алегоричних образах, що творяться за принципом метонімії і здебільшого тяжіють до символічності, надаючи творові притчевого характеру. Так, скажімо, О.Вертій уважає, що герой, який заблудився у лісі, “уособлює в собі народ, що не знаходить виходу із скрутного становища, степ – опустошіння душі, хащі – безпросвітні обставини, в яких він живе, чорна скеля, безодня – тимчасові перешкоди, які необхідно подолати” [2; с.164]. Подібно трактує символічні образи твору і Т.Михайлюк: герой твору – символ народу, рубач – “передові сили, які подолавши найрізноманітніші перепони, здатні були зрозуміти сенс життя і повести за собою інших” [12; с.84], ліс і лісова гущавина – життя з його ускладненнями, степ – спустошення душі, вішальники на шибениці – внутрішні перепони (біль невдач, втома, зневіра). Т.Гундорова дещо по-іншому інтерпретує цей твір. Дослідниця розглядає образ рубача як одну з частин душі головного героя “Поєдинку”, адже “ці твори не лише подібні жанрово, а й близькі внутрішнім настроєм відстороненого самопізнання, алегорично-притчевою формою” [4;с.96]. Відтак, за Т.Гундоровою, “рубач – це і народ, і прогрес, який відкриває перспективи соціально-визвольного руху. <…> Інтеліґент-боєць стає зрадником, коли розходиться з народом [у творі “Поєдинок” – Н.Т.], стає рубачем, коли з’єднується з ним [у творі “Рубач” – Н.Т.]” [4; с.96]. Розглянуті інтерпретації цікаві й слушні, хоч, безумовно, можливі й цілком інші трактування цих образів, що й передбачає поетика символу.

У творі письменник новелістично виображує “подібний до сну”, “тяжкий”, “болючий”, “безтямний”, зі “стривоженою уявою” та “смертельною тривогою” психологічний стан героя, який потрапляє у незвичайні життєві обставини. Співзвучні до внутрішніх переживань і пейзажні описи, що постають крізь призму схвильованої уяви персонажа-оповідача: “Величезні чорні гілляки грізно висіли надо мною, зловіще шелестячи листям. <…> Сухі ломаки тріщали під моїми стопами, а моїй стривоженій уяві здавалося, що се тріскають, ламаються і болюче шепочуть зів’ялі і зісохлі мрії моїх молодощів” [14; т.16; с.215]. Поглиблений психологізм, підкреслений і описовими художньо-композиційними елементами, засвідчує новелістичний жанровий первень “Рубача”. Це дало підставу Т.Гундоровій окреслити цей твір як “ориґінальну притчу-новелу”[5; с.71]. Загальне тло “Рубача” метафорично-фантастичне, а подекуди навіть демонічне. Перед героєм-оповідачем та рубачем з’являються, відповідно до фольклорного канону символіки чисел (як і в народних казках), три перепони – темний стовбур, стрімка скала і чорна безодня. Твір закінчується оптимістично: герой переборює злих духів, темних демонів, які заволоділи його душею, і відроджується до життя, до праці.

Такий характер цього твору дає підстави окреслити його жанрову специфіку терміном “філософсько-алегорична (чи й філософсько-символічна) казка-притча новелістичного характеру”. Жанрово близькими є невеликі за обсягом прозові твори “Звірячий бюджет” (1897) та “Казка про Добробит”.(1890) Вони відзначаються багатоепізодним сюжетом та гострим соціальним конфліктом: головний герой (чи герої) стикається з необмеженими у своїй владі сильними світу цього. Так, пожиточний, багатий Добробит (“Казка про Добробит”), що уособлює галицького селянина (а селянин займає, як відомо, одну з найнижчих сходинок у суспільній ієрархії), потрапляє під всемогутню руку австрійського урядовця (а, отже, і пана!) Гопмана. Нерівноправність свого соціального статусу зі статусом всесильного монарха царя Лева та його генералів-драпіжників усвідомлюють й болюче відчувають підпорядковані їм лісові звірі (“Звірячий бюджет”). Соціальна непаритетність персонажів відбиває суспільні протиріччя у Галичині кінця ХІХ – поч.. ХХ ст. В образах Добробита, нехижих лісових звірів Іван Франко втілює українське селянство з усім безправ’ям його становища у габсбургсько-цісарській монархії; а в постатях Гопмана і Лева – бездушних, дволиких та підступних урядових чиновників і законодавців імперського порядку. Тож не дивно, що композиція творів набуває форм діалогу, у якому виявляється протистояння і зіткнення протилежних ідей та характерів. Така архітектоніка покликана оживити в читача спогади про добро, істину, красу, які, одначе, не завжди є домінантними у фіналі твору. Реципієнт повинен задуматися як над власною долею, так і над долею соціуму в цілому. А суспільство письменник бачить не крізь рожеве скельце, тому й малює його зовсім не привабливими фарбами, створюючи жорстку, аж до гротеску, картину, де кожен мазок пензля вражає іронічно-трагічною правдивістю зображуваних реалій.

І дійсно, в основі аналізованих творів лежать не фантастичні, а реальні події. Як писав І.Франко у примітці до “Казки про Добробит”, “…зміст її не зовсім видуманий. Згадувані в ній конфіскати громадських шпихлірів, лісів грошей, т[ак] зв[аної] королівщини і церковного майна, відбирання землі від місцевого населення і передавання її німецьким колоністам <…> – усе це факти, що, на жаль, далеко не вичерпують історії галицького “добробуту” [14; т.18; с.471–472]. Відтак матеріалом для написання “Казки про Добробит” стало засилля німецьких колоністів на теренах Галичини, які в ім’я “фатерлянду” обдирали до нитки “дурних хлопів”.

Темою для написання “Звірячого бюджету” була австро-угорська конституція 1867р., закони якої письменник іронічно висміяв: “…Необмеженої власті ніхто не мав, а кождий їв тільки того, кого міг уловити, задушити і обдерти зі шкіри. Перед царем усі були рівноправні; він найсильніший і мав право кождого зловити, задушити, обдерти і з’їсти. Під його рукою були поменші губернатори, як-от медведі, вовки, а із них кождий мав таке саме право над меншими від себе” [14; т.20; с.28]. Сатира на конституцію як на один з найголовніших атрибутів політичної влади Австрії розкриває її невідповідність своїй природі та призначенню. У підтексті звучать журливо-мінорні нотки, що вказують на трагедію галицького люду, яким керують лицемірні та облудно-янусоликі Леви.

Цю велику правду Іван Франко подає під художньою “лушпиною” казки. При цьому поетика народної казки майстерно доповнюється, а подекуди й набуває дещо інших обертонів, відповідно до жанрової специфіки літературної казки. Так, алегоричні образи Добробита, Лева та лісових звірів виображуються повніше, яскравіше завдяки розлогим портретно-психологічним характеристикам, індивідуалізації мовлення персонажів. Стилістичні прийоми фольклорної казки (традиційні зачини: “Був-то собі колись Добробит” [14; т.18, с.147]; “Не за горами, не за Бескидами, а таки в нашім краю був колись великий та могучий цар, що звався Лев, а на прозвище Ситий-їсти-не-хоче” [14;т.20; с.28]; народно-розмовні форми на позначення тривалості дії: “Чи довго, чи коротко жили звірі під такою конституцією, сього вам уже не скажу” [14; т.20; с.28]) поєднуються з жанротворчими елементами авторської казки – зосібна, не завжди щасливими кінцівками. Таке суперечливе поєднання покликане здивувати, ба більше, – шокувати читача, котрий опиняється не в запрограмованому “жанровим очікуванням” “казковому” художньому світі, а в епіцентрі трагічно-жорстоких колізій соціально-політичної дійсності Західної України другої половини ХІХ ст. Мову оповідача, який, як правило, співчуває персонажам, Франко насичує гірко-іронічними чи ядуче-саркастичними тембрами. Усі ці елементи казкової поетики у “Казці про Добробит” та “Звірячому бюджеті” спрямовані на витворення загального сатиричного пафосу, викриття негативних суспільно-політичних тенденцій. Розглянуті особливості цих творів дають право окреслити їх як соціально-політичні сатиричні казки – з погляду сучасної генологічної свідомості.

Проте жанрова своєрідність “Звірячого бюджету” може бути додатково конкретизована за допомогою Франкового поняття байки, дещо відмінного від сьогоденного розуміння цього терміна. У літературній та літературно-критичній практиці письменника не завжди простежується чітка термінологічна диференціація казки і байки. Однак у передмові до “Галицьких народних казок”, які зібрав Осип Роздольський, Іван Франко розмежовує жанри байки та казки.

Байкою він називає “коротке оповіданя, звичайно морального або загалом дідактичного змісту, в якому героями являють ся звірі або иньші неодушевлені річи” [3;с.3]. Основними ознаками цього епічного жанру, за І.Франком, слід вважати невеликий обсяг; алегоричність; повчальний, соціально- чи морально-дидактичний зміст; зображення вигаданих, неправдивих (у тому сенсі, що стосуються алегоричних постатей), але правдоподібних подій. Як зазначає письменник, “...не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи ніби про звірів, вона одною бровою підморгує на людей…”[14; т.20; с.169]. Героями байок виступають здебільшого звірі. Усі ці ознаки повною мірою притаманні і творові “Звірячий бюджет”. Відтак, виходячи зі засад генологічної свідомості самого Івана Франка, жанрову специфіку “Звірячого бюджету” можна схарактеризувати терміном “соціально-політична сатирична байка*, хоча, повторюємо, з точки зору теперішньої теорії літератури це, без сумніву, літературна казка (зрозуміло, сатирично-викривального спрямування).

“Сучасною байкою” називає Іван Франко і свою “Історію кожуха” у першому її виданні українською мовою (1892). Але, на нашу думку, для цього твору характерний жанровий синкретизм. Тут помітні риси казки та байки (якщо брати до уваги синонімічне вживання цих термінів у західноукраїнській побутовій традиції), а також новели й оповідання.

Так, перша частина твору розпочинається типово казковим кліше: “Був собі кожух” [14; т.18; с.319]. Незвичайності, “чарівності” викладові надає внутрішній монолог кожуха. Адже “простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда, не латаний, та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими віддавна прикрасами, що колись надавали йому характер типового покутського кожуха” [14; т.18; с.319], навколо якого відбуваються події твору, – це не стільки повсякденна побутова річ, скільки персоніфікований образ. Він провадить бесіду сам із собою, міркує і навіть “чваниться”. У родині галицьких селян він, до того ж, сприймається як жива, найрідніша істота, справжній член сім’ї; тому не дивно, що коли “пресвітла власть громадська” забирає кожух у заставу, то в селянській хаті усі “...дізнали такого чуття, як коли би винесено трупа котрогось найдорожчого з родини” [14; т.18; с.323]. Розмірковування кожуха про користь, яку він приносить, про своє неабияке призначення у родині Івана, як зазначає О.Вертій, “створює яскравий психологічний контраст, що виражає не лише авторську позицію, а й узагальнену оцінку драматичного становища селянина, яка подається крізь призму гіркої казкової іронії”[2; с.156].

Як уже зазначалося, поруч з елементами казки, “Історія кожуха” містить і риси поетики інших малих прозових жанрів “неказкової” природи. Чванству і самовдоволеності кожуха протиставляються жахливі реалістичні картини злиденного селянського існування. Тут фантастичне, “казкове” тісно переплітається з реальним. Трагізм долі селянської родини набуває ще більшого увиразнення у стислих, семантично прозорих, іноді інверсійних висловлюваннях автора, психологічно насичених діалогах персонажів. Загалом твір новелістично лаконічний і драматичний. Однак панівна реалістична епічна модель, гострий соціальний конфлікт і невелика кількість дійових осіб характеризують “Історію кожуха” як оповідання. Відтак жанровий різновид цього твору можна визначити як соціальне сатиричне оповідання-казку з трагікомічно-іронічним підтекстом.

Споріднені за жанровими ознаками і твори “Свинська конституція” (1896), “Острий-преострий староста” (1897) та “Історія одної конфіскати” (1899). Вони відзначаються невеликим обсягом, стислістю викладу. Події зображаються нерозгорнено, всього у кількох епізодах. В основі однолінійного сюжету – соціальний конфлікт. У цих творах наявний не весь арсенал теоретично можливих композиційно-сюжетних елементів. Так, відсутні пролог та епілог, а в “Історії одної конфіскати” – ще й експозиція. Утім, композиційна стрункість цих творів не порушується.

Кількість персонажів невелика, і всі вони, наче живцем вихоплені з галицької дійсності, постають перед читачем уже сформованими особистостями; про те, що відбувалося з дійовими особами до і після зображуваних подій, не розповідається. У деяких творах присутній наратор, що є одночасно героєм і очевидцем подій, про які йдеться. Так, у “Свинській конституції” народний оповідач Антон Грицуняк, який був реальною особою, розкриває читачам і слухачам очі на реальну чинність законів австрійської конституції у галицькому повсякденні.

Виклад наратора насичений вставними сценками, новелами та трагікомічними анекдотами, які відображають дію “живої” конституції, такої, “як вона виглядає по самій правді” [14; т.20; с.11]. Вставні епізоди виконують, поруч з ілюстративною, ще й своєрідну дидактичну функцію, яка посилюється гумористично-іронічними, часто з алегоричним або й символічним забарвленням, висловлюваннями та вчинками самого Антона Грицуняка. Ці риси надають творові притчевого характеру. Так, в образі картки незаписаного паперу, без якої неписьменний оповідач нібито не може говорити, і яку “читає” монотонним співучим голосом, письменник висміює промовців, які без записів не можуть виступати перед селянами, і натякає “на два види ораторства – народний та панський” [11; с.610]; податкова книжечка – “це фокус взаємовідносин селянина з конституційною державою, символ податкового, фінансового здирства, економічного закабалення” [9; с.110] (І.Денисюк); алегорія крамської хустки, що пускає фарбу і забруднює пальці, – оманливість конституційних законів; “новомодні буки” – грошові штрафи, які замість “одної часті тіла б’ють цілого чоловіка і ще й усю його сім’ю” [14;т.20; с.11]; постать сердитого паниська з блискучим ножем коло рогачкової будки, який задля наживи (20 крейцарів, за які хлопова жінка “певно, два дні гірко робила і з голоду намлілася, поки заробила їх” [14; т.20; с.12]) радше захистить “права та свободи” свині, аніж людей – алегоричний образ охоронця привілеїв конституції, яку Антон Грицуняк іменує “свинською”.

У самому визначенні “свинська конституція”, як і “звірячий бюджет” (з однойменної казки, чи то пак – “байки”), художні означення з яскраво негативними конотаціями видаються, на перший погляд, недоречними. Назва об’єднує в собі два позірно несумісні поняття з абсолютно різних сфер – тваринного буття (“свинська”, “звірячий”) і буття власне людського, громадського, суспільного (конституція, бюджет). Ця суперечність, покликана заінтригувати читача, розв’язується у сюжетних колізіях збірки. Протилежні поняття об’єднуються, створюючи сатиричну художню концепцію, у якій людське опущене до рівня звірячого, “свинського” і навіть нижче від нього (як у “Свинській конституції”). Це гірка й убивча сатира на суспільно-політичний лад, у якому навіть свиня має більше прав на життя і свободу, ніж простий чоловік – “хлоп”. Одначе одна і та ж тема у подібних за назвами творах (прикметно, що первісна назва “Звірячого бюджету”“Звіряча конституція”) розробляється різними художніми засобами. Тут і пролягає демаркаційна лінія жанрової диференціації: як уже зазначалося, “Звірячий бюджет” – соціально-політична сатирична казка (“байка”), тоді як “Свинська конституція” – соціально-політичне сатиричне оповідання, близьке до фейлетону, яке до того ж поєднує у собі, за тонким спостереженням І.Денисюка, “фактографічність нарису, алегоричність притчі, напругу й інтригуючий підтекст анекдота, несподіваний поворот новели” (курсив наш. – Н.Т.) [8; с.22]. Як політичне оповідання визначив жанр цього твору й сам Іван Франко у першому виданні (“Das Recht des Schweines. Feine politische Erzählung aus Galizien”). Вторинні, специфічні жанрові ознаки оповідання “Свинська конституція” та казки “Звірячий бюджет” збігаються; але первинна родовидова структура – принципово відмінна. Спільний сатирично-викривальний пафос та ідея, в основі якої лежить невідповідність соціальної практики суспільно-моральному належному, лише підкреслюються своєрідністю художньої інтерпретації єдиної теми.

Твір “Острий-преострий староста” розпочинається дещо казково (“Був собі раз у Галичині староста, та й острий-преострий!” [14; т.20; с.38]), проте зображені у ньому події далеко не фантастичні й, можливо, не виправдовують сподівань, пов’язаних із цим казковим зачином. Як відомо, Іван Франко писав твір під час підготовки до виборів 1897р., але в основу сюжету поклав події виборів 1895 року. Сатиричне вістря цього твору відхиляє завісу удаваної чесності по-індичому сердито-надутих і булькотливих дрібних урядовців Австро-Угорщини, і перед читачем (до речі, єдино завдяки наявності оповідача) постає підступна й брудна закулісна політична боротьба кандидатів у “руські посли” за місце у цісарському парламенті. Адже, як дружньо ділиться досвідом сам “острий-преострий староста” – пан Зам’ятальський – зі своїм шкільним товаришем-оповідачем, “такі річі не виходять у нас ніколи на світло. Ніщо не виходить у нас на світло. Та й пощо? Ми ж і без того знаємо, чия в тім була рука. Ти вже розумієш мене, а коли ні, ну, то тим ліпше. Решта – се урядова тайна” [14; т.20; с.56]. Ці слова характеризують внутрішнє єство галицького суспільства й політичний лад. Вони є неписаним законом, на дотримання пунктів якого і спрямована уся діяльність пана старости. Своїм “остро-преострим” “делікатним” зором він бачить проблеми навіть там, де їх нема; ще до самих порушень громадського порядку у канцелярському мізку старости вже існують докладні “реляції” про них; натомість справжні кричущо-пекучі проблеми цей державний службовець заминає, не добачаючи їхнього реального ґрунту.

Образ старости художньо розкривається через яскравий паралелізм: як своєрідний аналог (чи й навіть alter ego) пихатого Зам’ятальського постає “надутий індик”, який “замітає землю крильми”. (Тут, очевидно, простежуємо і алегоричну семантику “промовляючого прізвища” пана старости: Зам’ятальський – від польського слова “zamiatać”, що значить “підмітати, замітати”). Фігура булькотливого індика двічі виринає у творі – на початку і в кінці І-ої частини, витворюючи, таким чином, мале композиційне кільце, яке, певною мірою, можна вважати параболічним. Образ індика, з одного боку, чуттєво конкретний, хоч і психологічно поглиблений; це справжній домашній птах, господар цілком реального подвір’я. Та з іншого боку, у контексті загальної художньої концепції твору, на тлі цілої системи образів індик – фігура глибоко символічна, яка, до певної міри, узагальнює ідейно-образну спрямованість твору. Зрештою, на це вказує сам автор устами персонажа-оповідача: “…надутий, вічно сердитий і булькотливий індик, бачилось, панував над усіми і виглядав мов символ сього цілого урядового місця” [14;т.20; с.39]. Більше того, надалі сфера індикового панування ілюзорно розширюється: “…Надутий індик не переставав булькотати дуже люто, замітав землю крильми, очевидно в тім незламнім переконанні, що він тут необмежений пан не тільки над цілим подвір’ям, але й над цілим містом і повітом, і що все тремтить перед його грізним булькотанням” (курсив наш – Н.Т.) [14; т.20; с.49]. Семантичні обшири символу доростають до граничних масштабів узагальнення; образ індика універсалізується, перетворюється у гротескно-пародійний знак самовпевненої і самозакоханої імперської влади. Та “грізне булькотання” – не більше ніж смішне; “необмежений пан” (абсолютний монарх? володар взагалі?) – це всього лише “надутий індик”, його лютість – нестрашна. Так сміх, художнє саркастичне викриття потворних і часом могутніх суспільних “болячок” звільняє свідомість реципієнта від страху і сліпої покори. Іронічно висміює Іван Франко старосту Зам’ятальського, а в його особі й усіх дрібних урядових прихвоснів і перевертнів суспільства, які всяко намагаються прислужитися пануючому ладові. Спосіб мислення, поведінка і вчинки “острого-преострого старости” були типовим явищем у середовищі не тільки дрібних, але й високопоставлених урядових чинів. Відтак злободеність фактичного матеріалу, сатиричний пафос, іронізм, гротесковість, одверте глузування надають цьому творові рис фейлетону.

“Історія одної конфіскати”, неначе продовження “Острого-преострого старости”, сферу в’їдливо-гострого сміху розширює на високі прошарки влади та пресу. У дев’яти невеликих епізодах Іван Франко відтворює усю систему тогочасної високої влади, починаючи від найшанованішої і найпочеснішої посади – “його ексцеленції” (намісника Галичини) – і закінчуючи судом, прокурором, поліцією. Сюжет твору базується на комічно-анекдотичній ситуації, у якій один співрозмовник неправильно розуміє висловлювання іншого. При чому, як слушно зауважує М.Легкий: “…йдеться навіть не про значення фрази, а про тон, з яким вона була промовлена. Якраз тональність вислову остаточно вплинула на його семантику” [10; с.106]. Адже “його ексцеленція” лише цікавився: “Чи сьогоднішній нумер “Сінника польського” сконфіскований?” [14; т.21; с.100]. Натомість директор поліції сприйняв цю фразу як наказ, що потребує негайного втілення у життя. Відтак газету було піддано “мікроскопно-уважному читанню” – усі чиновники невтомною сумлінністю шукали і мусили знайти крамольні думки, щоб сконфіскувати номер.

Персонажі твору – певною мірою постаті узагальнені, умовні, на що вказують самі їх “імена” (назви за родом занять, що заступають власні, індивідуальні) – його ексцеленція, прокурор, директор поліції, надвірний совітник, редактор, журналіст, пан з великою бородою. Особистість кожного з цих персонажів як така – неістотна; важливі тільки їхні соціальні іпостасі, рольові функції. Кожен з персонажів гне голову перед іншим, “вищестоящим”: прокурор і директор поліції люб’язно прислуговують панові ексцеленції, журналіст – надвірному совітникові і панові з великою бородою. Усі вони позірно одержимі світлою і святою метою – берегти порядок і спокій у державі. Але насправді весь патріотизм цих людей є великою імітацією і далі демагогії не йде, адже кожен з них думає і дбає найперше за себе самого і своє місце під сонцем.

Система соціальних ролей персонажів проектується на ієрархічну систему суспільства, яке й породжує ці характери. Нещадно висміює письменник бюрократію, псевдопатріотизм, підлабузництво, кар’єризм. Саркастичних тонів додають творові травестійовані назви тодішніх львівських газет: “Gazet’у Lwówsk’у” іменує Франко “Бабусею львівською”, очевидно, через застарілість ідей, які проголошувала, і схильність до пліткування; “Narodna czasopys” стає “Народним часопесиком”; “Gazeta narodowa” набуває якісно негативних конотативних відтінків у назві “Шмата народова”; “Dziennik Polski” парафразується у “Сінник польський” і таким чином характеризується як прислужлива, та, що догоджує суспільній системі Польщі, газета.

Загалом “Історія одної конфіскати”, як і “Острий-преострий староста”, звучить як гострозлободенний, сатиричний, не позбавлений проте і гумористично-анекдотичних моментів, твір. Напевно, саме ці риси мав на увазі проф. І.Денисюк, окреслюючи жанр твору “Історія одної конфіскати”, як “оповідання-фейлетон, що переростає у притчу про безглуздий страх охоронців існуючого ладу” [9; с.107]. Т.Гундорова уважає твір “Острий-преострий староста”, а також “Свинську конституцію” та “Доктор Бессервіссер”, класичними щодо місткості узагальнення притчами-сатирами [5; с.119]. Безперечно, ознаки притчі у цих творах є: широка система художніх узагальнень, умовність персонажів, символічно забарвлені порівняння та параболічне кільце (“Острий-преострий староста”), “віддаленість” оповіді від конкретного часопросторового виміру (“Історія одної конфіскати”)*. Однак, уважаємо, що у цьому випадку доцільніше говорити про притчевість (параболічність) як манеру, принцип письма, а не жанр [13;с.96].

Деякі дослідники, звертаючи увагу на заміщення авторського мовлення мовою персонажів (М.Легкий) [10; с.106], швидку зміну епізодів, велику кількість діалогів, характеристику персонажів через їхні дії та вчинки, вживання звуконаслідувальних слів та вигуків (А.Халімончук) [15; с.356–358] в оповіданні Історія одної конфіскати”, слушно підкреслюють ще й сценічність цього твору.

Епізодна композиція, об’єднана спільним сюжетом (в основі якого історія конфіскованої газети (“Історія одної конфіскати”) чи вибори до парламенту (“Острий-преострий староста”), незначна кількість сатирично змальованих дійових осіб, порівняно невеликий обсяг дають право окреслити жанр цих творів як соціально-політичні оповідання-фейлетони з елементами притчевості.

Як бачимо, “Сім казок” – це не просто сім оповідок про буденні події. Жанрова палітра збірки розмаїта, проте це різноманіття підпорядковане певним внутрішнім закономірностям розвитку художнього світу. Міра “казковості” творів від початку до кінця збірки поступово зменшується. Жанрово-стильова тенденція скерована від полюсу умовно-алегоричного, казково-фантастичного до полюсу реалістичного відтворення соціальної дійсності. Характер художніх узагальнень змінюється відповідно до цієї тенденції: казкові персонажі в оказковленому хронотопі поступово заступаються суспільними типами у конкретно-історичному часопросторі. Структура збірки демонструє саме таку трансформацію методу естетичного відображення реальності. Ось послідовність жанрових модифікацій: філософсько-алегорична (символічна) казка-притча новелістичного характеру (“Рубач”), соціально-політичні сатиричні казки (“Звірячий бюджет”, “Казка про Добробит”), соціальне сатиричне оповідання-казка (“Історія кожуха”), соціально-політичне сатиричне оповідання, близьке до фейлетону (“Свинська конституція”), соціально-політичні оповідання-фейлетони з елементами притчевості (“Острий-преострий староста”, “Історія одної конфіскати”). Отже, збірка – єдине, цілісне художнє полотно, яке поєднує умовно-казкові та реалістично-життєподібні жанрові форми.

Ця книга Франкової малої прози в цілому є сатиричною казкою-притчею про буття підавстрійської Галичини ХІХ ст. і своєрідною енциклопедією цього буття. Письменник показав усі соціальні прошарки населення – від українського селянина та інтелігента-“рубача” до політично заангажованих високих чинів. “Сім казок” вражають правдивістю, яка іноді завуальована фантастично-казковою чи алегорично-притчевою поетикою. Попри понурі, часом жахливі картини галицької дійсності, які, здавалося б, ще не швидко минуть, збірка все ж сприймається як оптимістична. Адже деградація Добробиту (“Казка про Добробит”), порушення конституції (“Звірячий бюджет”, “Свинська конституція”), незахищеність та безправ’я селянина (“Історія кожуха”), угодництво державних службовців, конфіскація газет (“Острий-преострий староста”, “Історія одної конфіскати”) – це лише “запори на шляху людськості, запори, покладені дикістю, темною і злою волею” [14; т.16; с.221–222], які герой-оповідач, як наступник свого проводиря-рубача, повинен подолати, простуючи стежками правди та волі до життя. Як відродився до правдивого життя герой твору “Рубач”, так повинно переродитися і галицьке суспільство.

__________________________


  1. Білецький О. Художня проза І.Франка // Слово про великого Каменяра: Збірник статей до 100-ліття з дня народження Івана Франка / За ред. О.І.Білецького. – К., 1956. – Т.1.

  2. Вертій О. Народні джерела творчості Івана Франка. – Тернопіль, 1998.

  3. Галицькі народні казки, в Берлині пов. Бродського із уст народа списав Осип Роздольський, впорядкував і порівняння додав др. Іван Франко / /Етнографічний збірник / За ред. М.Грушевського. – Львів, 1895.– Т.1.

  4. Гундорова Т. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. – К., 1985.

  5. Гундорова Т. Франко – не Каменяр. – Мельборн, 1996.

  6. Денисюк І. Жанрові проблеми новелістики // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1986.

  7. Денисюк І. Новаторство новелістики Івана Франка в контексті світової літератури // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО: У 3 кн. – К., 1990. – Кн.1.

  8. Денисюк І. Політичне оповідання Івана Франка // Українське літературознавство. – 1980. – Вип.34.

  9. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. – Львів, 1999.

  10. Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. – Львів, 1999.

  11. Леськів Б. На грані документалістики (оповідання “Свинська конституція” в контексті історії красномовства України) // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали міжнародної наукової конференції (Львів, 25–27 вересня 1996 р.). – Львів, 1998.

  12. Михайлюк Т. Специфіка творення символічних образів в оповіданні “Рубач” І.Франка // Українське літературознавство. – 1980. – Вип.34.

  13. Ткаченко А. Мистецтво слова: (Вступ до літературознавства). – К., 1997.

  14. Франко І. Зібр. тв.: У 50т. – К., 1976–1986.

  15. Халімончук А. Сатира Івана Франка на феодально-буржуазний лад //Слово про великого Каменяра: Збірник статей до 100-ліття з дня народження Івана Франка /За ред. О.І.Білецького. – К., 1956. –Т.1.


FROM “WOODCUTTER” TO THE “HISTORY OF THE CONFISCATION”: THE RANGE OF GENRE MODIFICATIONS OF I.FRANKO’S

SEVEN FAIRY-TALES”


Natalya Tykholoz
National Academy of Science of Ukraina T.Shevchenko Institute of Literary Studies

(Lviv branch),

5 Mickewicha cr, 79000, Lviv, Ukraina
The article suggests a detailed genological analysis of genre peculiarities of the pieces of I. Franko’s collection of small prose “Seven fairy-tales”. The study shows compositional integrity and logic of the development of artistic concept of the collection as a satirical fairy-tale parable, encyclopedia of life of under-Austria Galicia in the 19th century. The genre-style tendency is oriented from conventionally-allegoric, fairy-tale-fantastic forms to the realistic depiction of social reality.

Key-words: genre, genre modification, fairy-tale, parable, satire, satirical article, short story.

Стаття надійшла до редколегії 11.09.2002

Прийнята до друку 19.10.2002


*© Бондар Л., 2003

* Як зазначає А.Крушельницький: “Взагалі про ліричні вірші у збірці “Із днів журби” треба сказати, що се найбільш сумна поезія І.Франка” [2; с.209–210].

* На щастя, ані Соломії Павличко, ані Джорджеві Грабовичу не потрапив на очі “щоденник Франкової душі”, інакше мали б ще одне сенсаційне відкриття, на кшталт того, що Коцюбинський їв, а Шевченко без одягу мав такий самий вигляд, як і всі чоловіки. Хай уже Франко залишається, за постмодерними канонами, одіозним “народником” чи в ліпшому випадку ординарним “позитивістом”, аніж мав би постати досвідченим наркоманом. Аякже ж: сам викликає потрібні йому візії і відчуває від цього страшенну насолоду! То як же він досягає цього “кайфу”? А звісно ж, – за допомогою наркотиків… А якби ж то іще довідались про заповітну флящину з зіллям, за допомогою якої хотів звести рахунки з життям після одруження коханої дівчини з іншим? А ще ж оспівав таємничу “рослину Кааф”, скуштувавши соку якої “серце розкішшю стрясе”? А горда заява: “Я наркотиками не шинкую”? Дивна зацікавленість до забороненого овоча, чи ж не так? Як добре, що столична бузина не заглядає в наш провінційний город! Куди нам, грішним! Зрештою, аматори “развесистой клюквы” у тій же столиці мають постійних постачальників…

* Як не дивно, але найбільш уживаний у поезії Франка колір – рожевий. Не білий, не чорний, не сірий, як собі, напевно, уявляють феміністки-модерністки. За словником “Лексика поетичних творів Івана Франка”, “рожевий” зустрічається в нього 66 разів. На це вперше звернула увагу проф. О.Сербенська у виступі на ХV щорічній франківській науковій конференції.

** Інтер’єр (франц. іntérieur – внутрішній) у художньому творі – вид опису, змалювання внутрішніх приміщень (їх вигляду, предметів, які там знаходяться) у зв’язку з зображенням умов життя і побуту персонажів [5; c.323].

© Голод Р., 2003



*


* © Гузар З., 2003

* © Гуняк М., 2003

* © Денисюк Ю., 2003

* © Клим’юк Ю., 2003

* © Корнійчук В., 2003

* © Легкий М., 2003

* © Лесик В., 2003

* © Мельник Я., 2003

* © Попадинець Г., 2003

* © Пустова Ф., 2003

* © Сеник Л., 2003

* Див.: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – Київ, 1997. – С.223 і далі.

* Див., наприклад, документальну повість-есе: Горак Р. Тричі мені являлася любов. – Київ, 1983, і його ж “літературний детектив”: Розвіяні вітром... – Львів, 1999. Біографізм інших творів див.: Возняк М. Іван Франко в автобіографічних висловлюваннях// М.Возняк. З життя і творчості І.Франка. – Київ, 1955. – С.5–32. До проблеми взаємин І.Франка з О.Рошкевич див.: Возняк М. Листування Івана Франка з Ольгою Рошкевич //Іван Франко. Статті і матеріали. – Львів, 1956. – Зб.5. – С.5–131.

** Див.: Мороз М. Автобіографічний елемент у ліричній драмі Івана Франка “Зів’яле листя” //ЗНТШ. – 1990. – Т.ССХХІ. – С.108–121.

*** Див.: Денисюк І., Корнійчук В. Невідомі матеріали до історії ліричної драми Івана Франка “Зів’яле листя” //ЗНТШ. – 1990. – Т.ССХХІ. – С.267; Супрун. Щоденник //Там само. – С.268–282.

* “То есть внеположными к внутреннему составу мира героя моментами”. – Пояснення С.С.Аверінцева і С.Г.Бочарова //Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – Москва, 1979. – С.386.

* © Тихолоз Н., 2003

* Цікаво, що ще у 1883 р. Іван Франко спробував розробити подібний до “Звірячого бюджету” сюжет у віршовій формі у творі “Звірячий парламент”, підзаголовок якого “уривок політичної байки” вказував на схожий жанровий різновид. Твір “Звірячий парламент”, мабуть, залишився незакінченим, проте його сюжет через чотирнадцять років відродився вже у прозовій формі у казці “Звірячий бюджет” (перше видання вийшло під назвою “Звіряча конституція”).

* Події у творі “Історія однієї конфіскати” хронологічно не окреслені та не локалізовані: на час (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.) і місце (Галичина) дії вказують лише перефразовані назви львівських газет (і то тільки тоді, коли їх правильно розгадати!).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Художня спадщина: студії iconФілологічні студії збірник наукових праць
Філологічні студії : зб наук пр студентів І магістрантів. – Полтава : пнпу, 2011. – Вип. VІ. – 160 с
Художня спадщина: студії iconСекція мистецтвознавство Дослідження життя та творчості народної художниці Катерини Білокур
Розділ ІІ художня спадщина України – творчість народної художниці Катерини Білокур
Художня спадщина: студії iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Художня спадщина: студії iconВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Вісник Львівського університету. Серія: філософсько-політологічні студії. 2010. Вип. 285 с
Художня спадщина: студії iconКультурна спадщина. Світ казковий І правдивий
Мета: ознайомити учнів із поняттям «культурна спадщина», культурно-історичними пам’ятками України та свого села, творчістю відомої...
Художня спадщина: студії iconКультурна спадщина України
Культурна спадщина України : бібліогр покажч. / уклад.: В. В. Степко, Г. О. Стешенко, Т. В. Улятовська, А. А. Чернявська; Київ нац...
Художня спадщина: студії iconЄвропейські історичні студії

Художня спадщина: студії iconУрок №1 Тема. Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва
Мистецтво – це найбільш концентричне І цілісне відображення життя. Завдячуючи цьому художня література – сховище духовного І соціального...
Художня спадщина: студії iconУроків з предмета «Художня культура»
Підготували члени міської динамічної групи вчителів художньої культури з питань розробки уроків з предмета «Художня культура» для...
Художня спадщина: студії iconЛітературна спадщина Бориса Грінченка Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні
Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні. Хто ж він за переконаннями,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка