Художня спадщина: студії



Сторінка2/12
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Се ж вона, вона, чий образ


тузі втихнуть не дає!

Се те тихе нездобуте

щастя вбогеє моє!

Вбите! Втоплене! І в воду,

мов скажений, кинувсь я,

щоб ловити щастя-трупа…

Мрія приснула моя [5; т.3; с.43].
Отже, це не сон, а мрія, марево, видиво. Як і в заключній поезії “Ніч. Довкола тихо, мертво”, що завершує цю любовну лінію: “Вона, ця неоціненна перлина людського генія, збудована на галюцинаційнім елементі, в ній записано мистецькою рукою спосіб, яким повстає поетова галюцинація” [4; с.56]. Справді, поет якось відсторонено, ніби збоку, постійно придивляється до своїх відчуттів, акуратно їх занотовуючи, розкладаючи їх одне за одним, як пасьянс, перед очима читача. Спочатку постає образ нічного міста (Львів?), потім поетового мешкання, де “у тиші при лампі звільна розгортає крила дух” і “стає щораз ясніше в концентрованій душі”. Отже, перед виникненням галюцинації душа “концентрується”, відтак постає “недовідома гармонія” – “мов у гаї свисти дроздів гілка гілці подає”. “В розколисаній уяві” виникає детальний образ незнаного містечка серед гір: у фіолетовій долині, на березі срібної стрічки річки, з жоржинами й айстрами в садках біля низеньких будиночків, серед яких один з дерев’яним ґанком, повитим диким виноградом. Саме тут раптом “виринає з рам зелених у вікні тихеє лице жіноче, так знайомеє мені”. Усе це поет вичарував, “виколисав” у своїй уяві, тобто свою галюцинацію він сам же й створив. До того ж галюцинація має напрочуд гармонійний характер, у поезії вдруге з’являється слово “гармонія”:
Все те не очима бачу,

а в душі воно живе,

все на крилах із гармоній

світла й запаху пливе [5; т.3; с.46].


Як дивовижно поєднується в одному образі звукова (“гармонія”), зорова (“світло”), нюхова (“запах”) асоціації! І яке тут усе яскраве, чисте, приємне! Поет розкошує, усім єством насолоджується своїм видінням*. І водночас (галюцинація все ж!) є тут і сумніви, суперечності, роздвоєння, такі притаманні Франкові. Так, він “мистецькою рукою” показує нам “спосіб, яким повстала поетова галюцинація”: “недовідома гармонія” народжується в “сконцентрованій душі”, галюцинація є бажаною і необхідною, тому вона несе з собою приємні емоції, і навіть роздвоєність, яка при цьому виникає, не є дисонансною, а навпаки, знову ж таки дивно гармонійною: “Чую, що се власний твір мій”, “я… ніби разом хвиля і плавець”. Непоєднуване поєднується, роздвоєння (відчуття себе водночас і хвилею, і плавцем) не завдає болю, а збагачує поетову душу, ще більше концентрує її.

Дисгармонія настає саме тоді (і в цьому парадокс!), коли бажана вифантазувана галюцинація вичерпується. “Мигнув сей чудовий образ, і щезає, і зника”. Авторське “я” безнадійно змагається, прагнучи утримати кохане обличчя, будиночок, вулицю, містечко, де живе давня любов, та марне: “Воно пропало! Глянь: побитий градом лан… Повінь…” І далі болісний зойк: “Що се? Над своєю я уявою не пан?” І заклинання: “Воскресни, мій тихий раю, моя туга молода”. Та нічого не виходить: “Не воскресне те, що вклалось спочивать!” Промінь надії щезає, як і чари, що ними прикликано було образ коханої. Такий сумний фінал цього Франкового любовного сюжету, що розгортається на сторінках збірки “Із днів журби”. Завісу спущено, скінчилася драма фатального “кохання без тями”. Згадаймо ще раз її нескладні перипетії: герой відшукує в парку лавку, де колись прощався з коханою, і тихо плаче, пригадуючи колишню любов; уночі йому причувається стукіт, який асоціюється зі сльозами коханої; за ним скрізь ходить тінь покійної любові; він не може забути коханої, рана не гоїться, хоч і дуже давня; він хоче відвідати кохану жінку, та боїться побачити її нещасливою і почути серцем її німі докори; відтак спогадом повертається в юність, щоб почути з вуст коханої незабутнє “слухай”; він боїться докорів зрадженої любки; йому привиджується кохана в образі утопленої; він сам зусиллями “сконцентрованої душі” вичаровує коханий образ, який, однак, щезає навіки. Щезає зі сторінок його поезії. Але не з життя. Бо жінкою, що навіяла цей реквієм трагічному “коханню без тями” була та, чий образ супроводжував Франка, починаючи з вісімнадцяти років і до кінця днів. Це Ольга Рошкевич.

На чім ґрунтуються наші здогади? У першу чергу на тім, що дія у драмі кохання, яку розгортає перед нашими очима поет, відбувається не сьогодні. І не вчора було її відіграно на сцені без глядачів, а в далекій юності. “Доказів треба? Докази будуть!”. Про те, що це не сучасні події, а “дела давно минувших дней” свідчать деякі натяки, розкидані там і сям в окремих віршах. У поезії “Не можу забути” лунає болісний зойк: “Хоч стратив давно [курсив наш.– Л.Б.] вже, щодня тебе трачу”. Отже, маємо пряме свідчення, що далека любка втрачена не один десяток літ тому. Ця гіпотеза підтверджується ще й звертанням, яке завершує вірш: “Дівчино кохана, – кохання без тями”. До кого міг звертатися Франко зі словами “дівчино кохана”? Прецінь, не до Юзефи Дзвонковської. Зрештою, це ще б можна було припустити, однак як і з цієї поезії (“хоч як ти далеко”), так і з усієї збірки випливає, що поетова кохана ще жива, хоч і віддалена від нього і в просторі, і в часі А тоді бідної Юзефи уже не було на світі. Ні тим паче до Целіни Журовської-Жиґмунтовської, яка на той час щасливо (принаймні так, як їй того хотілося) вийшла заміж. З такою ж, чи ще й з більшою експресією звертається Франко до вифантазованого образу коханої в поезії “Ніч. Довкола тихо, мертво”:
Воскресни, мій тихий раю,

моя туго молода [курсив наш.– Л.Б.],

моя муко незабутня,

моя радосте бліда!

Моя розкоше болюща,

моє щастя, аде мій,

де в розпуці я солодкість,

в дрожі – знаходив спокій! [5; т.3; с.47].
І тут серед оцих сплесків розпачу звертає на себе увагу рядок “моя туго молода” – молода, отже, мова йде про кохану із літ Франкової юності, коли не було й духу ніякої Юзефи, ніякої Целіни. Зате була Ольга. Оля – “любимая”, “дорога”, “кохана”, “люба”, “миленька”, “любка”, “любочка”, “серденько”. Що це так, маємо ще одне аж надто конкретне свідчення про “широкий і шумний гурток”, що засідав круг стола, де “розмова йшла веселая”. І це було так давно:
Минуло много-много літ,

минулись муки й радощі;

і тих, що весело тоді

коло стола балакали,

розвіяв вихор життьовий

по світі, наче пил марний [5; т.3; с.17].


Чи не перегукується це з початком відомого сонета:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Художня спадщина: студії iconФілологічні студії збірник наукових праць
Філологічні студії : зб наук пр студентів І магістрантів. – Полтава : пнпу, 2011. – Вип. VІ. – 160 с
Художня спадщина: студії iconСекція мистецтвознавство Дослідження життя та творчості народної художниці Катерини Білокур
Розділ ІІ художня спадщина України – творчість народної художниці Катерини Білокур
Художня спадщина: студії iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Художня спадщина: студії iconВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Вісник Львівського університету. Серія: філософсько-політологічні студії. 2010. Вип. 285 с
Художня спадщина: студії iconКультурна спадщина. Світ казковий І правдивий
Мета: ознайомити учнів із поняттям «культурна спадщина», культурно-історичними пам’ятками України та свого села, творчістю відомої...
Художня спадщина: студії iconКультурна спадщина України
Культурна спадщина України : бібліогр покажч. / уклад.: В. В. Степко, Г. О. Стешенко, Т. В. Улятовська, А. А. Чернявська; Київ нац...
Художня спадщина: студії iconЄвропейські історичні студії

Художня спадщина: студії iconУрок №1 Тема. Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва
Мистецтво – це найбільш концентричне І цілісне відображення життя. Завдячуючи цьому художня література – сховище духовного І соціального...
Художня спадщина: студії iconУроків з предмета «Художня культура»
Підготували члени міської динамічної групи вчителів художньої культури з питань розробки уроків з предмета «Художня культура» для...
Художня спадщина: студії iconЛітературна спадщина Бориса Грінченка Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні
Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні. Хто ж він за переконаннями,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка