Художня спадщина: студії



Сторінка8/12
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.98 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

НА “СТАРІ ТЕМИ”:

ФРАНКОВІ “ЧУДА” СВ. МИКОЛАЯ



Ярослава Мельник*
Львівський національний університет імені Івана Франка,

філологічний факультет

вул. Університетська, 1, 79005 Львів, Україна
У статті розглядається спосіб рецепції і характер трансформації святомиколаївського корпусу текстів у леґендах І.Франка, зокрема порівнюються “Два чуда св.Николая” поета з текстами-протографами – «×óäîìú w íhêîeìú ähòèùè‚ óòîïøåìú âú Äíhïðh» і «×óäîìú w êîâðh».

Ключові слова: леґенда, трансформація, прототекст, рецепція, чудо, інтертекст.

Чудес святого Миколая в Івана Франка, як відомо, три: одне прозове – “Чудо з половчином”, уперше оприлюднене у збірці “Староруські оповідання” (1900), і два поетичні – “Чудо з ковром” і “Чудо з утопленим хлопцем ”, перша публікація у збірці “Давнє і нове” (1910). Усі три “чуда” належать до тієї доволі значної у творчому доробку письменника групи текстів, що мали “метою популяризацію багатого скарбу поезії та життєвої мудрості, що міститься в нашім старім письменстві” [16;т.3; с.185–186].

Обіч цієї своєрідної учительної мети, звернення І.Франка до святомиколаївської парості давньої української літератури могло бути інспіроване також і його науковими зацікавленнями. Якийсь час, навесні 1902 р., І.Франко носився з гадкою написати просторе компаративістичне дослідження про св.Миколая в легенді і обряді. Через низку причин (великий обсяг легендової літератури про св.Миколая, брак у Львові найпотрібніших для цієї теми книжок, початок роботи над іншої огромною науковою темою, що віддавна “муляла” його – над студією про св.Климента Римського) дослідник відклав розвідку про св.Миколая на пізніше. Як пам’ятка чи, можливо, і як докір, про незреалізований помисел (“пізніше”, на жаль, не наступило) в І.Франка залишилася велика добірка текстів про чудотворця Мирлікійського (“крім наших людових оповідань та вірувань, деякі нові рукописні тексти церковнослов’янські та старі легенди західноєвропейські”) [16; т.50; с.209].

Корпус творів про преподобного Миколая (житіє й нерозривно пов’язані з текстом житія “чуда” святого) був знаний в Україні ще на самому початку її християнізації. Уже наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. із грецької було перекладено так зване “иное житіе” св.Миколая (у літературі його ще називають апокрифічним [2;с.3], [14; с.22], на відміну від житія св.Миколая Симеона Метафраста, відомого в списках, починаючи з ХV ст.), “а швидко жива побожність у руській суспільності плодить і свіжі, свої питомі легенди” [16; т.34; с.307] про святого угодника, котрий “з початком ХІІІ ст. робиться як би національним руським святим і поволі усуває більш давній культ Климента Римського” [16; т.41; с.106]. До речі, вельми промовистим свідченням культу святого Миколая в давній Україні є початок “ ” з його широкою географічною панорамою , включенням у цей пансакральний простір київським агіографом своєї землі:

“[…].     ” [1; арк.167]

Автором питомих українських легенд про св.Миколая, у тому числі текстів, які переповів-перевіршував І.Франко (“     ”,“”та “  ”), багато дослідників уважало ченця Києво-Печерського монастиря, згодом єпископа Переяславського (з титулом митрополита) преподобного Єфрема. “Письменник, що скрив своє ім’я з почуття смирення, є не хто інший, як св.Єфрем, чернець Києво-Печерського монастиря, один із перших постриженців преподобного Антонія”, – писав відомий російський дослідник духовної літератури арх.Леонід (Кавелін) [14; с.ІІІ–ІV]. Натомість наш Михайло Грушевський твердив, що іменувати преп.Єфрема творцем місцевого легендарію про св.Миколая немає достатніх підстав: “Ся цікава фігура взагалі мало відома, і авторство його лишається гіпотетичним” [4; с.91].

Одначе незалежно від того, хто саме з давніх українських книжників, “”(“”) [7; с.60], оспівав  (проблема атрибуції авторства оригінальних легенд про св.Миколая в медієвістиці не розв’язана й досі), безперечно одне. Був се, кажучи словами Василя Щурата, “майстер слова”, “талановитий писатель”[18; с.7–8]. Успадкувавши традицію візантійської леґенди в осмисленні преблаженного Миколая як “ ”, а також успішно засвоївши риторичні засоби агіографічної літератури, цей незнаний нам ближче “перший на Руси почитатель св.Миколая” “вложив у писання своє тепло любови для св.Чудотворця, яке носив у своїм серци, бо з його писання те тепло переноситься в душу читача” [18; с.7–8].

Прикметно, що манера письма творця київських легенд про великого чудотворця Мирлікійського особливо увиразнюється при зіставленні його текстів із парафразами І.Франка.

Перше, що одразу впадає у вічі при накладанні Франкових чудес на давні тексти, – це різниця в суто зовнішних, аксіоматичних вимірах, пов’язаних із фізичним обсягом текстів. Цифрове співвідношення явно не “на користь” І.Франка, особливо у віршових переробках. Приміром, у “Чуді з утопленим хлопцем” приблизно 1: 2,7.

Зоставивши майже незміненою фактографічну частину “автентичних” чудес, лаконізму свого письма І.Франко досягнув “коштом” значного скорочення, а то й цілковитого опущення багатьох сеґментів прототексту, зокрема просторих рамок давніх чудес із притаманними їм loci communes (зверненнями до читача, фігурами топосу скромності, славослів’ями святих, молитвами), а також різноманітних релігійних, моралізаційних рефлексій автора всередині тексту, – тих неодмінних елементів структурно-семантичної організації житійних текстів, які потрактовуються (подекуди незаслужено з негативними конотаціями) як агіографічні кліше, матриці, сталі формули, що без будь-яких перепон мандрують просторами типологічно споріднених текстів. При тім десь на узбіччі дослідницького рефлексування може полишитися “той дивовижний факт, що перед нами величезна література про незвичайних людей, просвітлених вірою, котрі обрали собі як взірець для наслідування життя Христа, про їхній життєвий подвиг, про їхню святість, про той ідеальний світ, якому вони навчали і який існував і для укладачів житій і для їхніх слухачів, а отже, і про духовні устремління самих цих людей” [15; с.12].

Але повернімося до розмови про особливості Франкової естетичної рецепції чудес св. Миколая. Згаданий вище спосіб “поводження” письменника з текстом попередника проілюструймо, поставивши en regard (поряд) початок “” київського агіографа і початок Франкового однойменного твору, опустивши своєю чергою в першому тексті (задля економії місця) окремі фраґменти, почасти процитовані раніше.


“” Псевдо-Єфрема
“     ” (тут і далі курсив наш.– Я.М.)                        []            й                                                    .[7; с.59–60].

“Чудо з ковром” І. Франка

В славнім місті Цареграді сталася пригода: / Проявив бог славне чудо для всього народа. / На далекім передмісті там хатина вбога, / В ній робітник жив старенький і жінка небога. /Працювали, заробляли, весь вік з горем бились, / Та бідніших рятували і Богу молились. / Та ще здавна звичай мали: лепта хоч малая / Йшла від них рік в рік для бідних в празник Николая

[16; т.3; с.219].

Як бачимо, у І.Франка, на відміну від тексту-оригіналу, майже ex abrupto (одразу) подано експлікацію чуда. Окрім того, навіть та розмірно незначна частина Франкового твору, що кореспондує з ориґінальним текстом, значно різниться від нього лексикою, фразеологією і стилістикою, не кажучи вже про акцентуацію поета на темі порятунку “бідніших”.

Позаяк ми вже зачепили стильові стосунки І.Франка з його попередником, то, либонь, доречно буде відзначити, що парафрази поета не віддзеркалюють ще однієї посутньої прикмети першоджерела – його інтертекстуальних параметрів: наскрізної пронизаності текстами Святого Письма (цитатами, напівцитатами, ремінісценціями, образами, алюзіями, парафразами). Уявлення про густоту біблійного і євангельського слова в художній структурі “”, про їх семантичне наповнення в синтагматиці і в парадигматиці тексту можна скласти навіть із наведеного вище фрагмента “” (прямі цитати в тексті виділено, тут лишень їх “паспортизуємо”: перша цитата – рядки із Пс.41:2, друга – Пр. 3:9). Ще кілька зразків прямої цитації. Із цього ж таки “”: “         ” [7; с.62] (Лк.9:62); “       ” [7; с.63] (Як.2:10). Із “”: “  ” [7; с.107] (Пс.67: 36); “  ” [7; с.108] (Мт.7:7); “    ” [7; с.108] (Йо.13:15). І насамкінець, із тексту “ ”: “       ” [1; арк.167] (Мт.17:20).

До слова, в останньому чуді, одному з найпопулярніших чудес святомиколаївського циклу назагал (рукописні списки налічують близько 40 чудес святого), є дуже цікавий епізод – “лямент” батька “ ”, – котрий І.Франко, репродукуючи се апокрифічне диво, вирішив розгорнути по-своєму.

Одначе перш аніж перейти до споглядання згаданого епізоду на обидвох полотнах – на картині-оригіналі й на Франковій репродукції, варто, мабуть, на підході до цієї теми бодай побіжно згадати морську парість легендарію св.Миколая (“ ” родом саме звідси) з експлікованою там семантикою образу святого як протектора і спасителя на водах. Чудотворець, “”, “ ”, “” [8; с.1], – лейтмотивний образ цілої групи як книжних(“”“”“”“”“”), так і фольклорних структур. Концепція образу св.Миколая, “плавающим посереді пучин доброго кормчого” [3; с.568], яскраво втілена, зокрема, у двох легендах, записаних у різних регіонах України: у подільській з промовистою назвою “Св.Николай спасає чоловіка на воді” [6; с.243] і в легенді, зафіксованій на півдні України (остання теж починається вельми проречисто: “Шумить, бушує море…”[5; с.74], а також у пісні, уміщеній у “Трудах…” П.Чубинського: “Аще былъ потопалъ на морі, / Прибуде Миколай во-скорі, / Токмо рцы: “Святой Миколай, Ратуй мя!”/ зараз свої руци дає – вам на помощъ” [17; с.168]. Для подальшої розмови про “ ” наведені щойно рядки духовної пісні, які окреслюють мотивацію звершення чудес, дуже характерні. Тому звернімо на них особливу увагу.

Тим часом ставлення батька втопленого в Дніпрі отрочати до св. Миколая надто скомпліковане. У його плачі-зверненні до Божого угодника поєдналися найрізноманітніші почуття: тут і розпука, і докір святому (він-бо, мовляв, так шанував його пам’ять, а той не вберіг його єдиного чада “ ”), і ультиматимум:(“     ”), і урешті-решт, упокорення і смирення (“     …”) [1, арк.168]

Інтерпретуючи наведений монолог “чтителя неложного св.Николая”, О.Калужняцький, видавець списку чуда “” з бібліотеки Львівського університету, захоплено говорив про особливий психологізм давнього автора, про майстерне віддзеркалення в його тексті ментальності руської людини: “Ми не знаємо іншого прикладу, і у всій нашій літературі навряд чи знайдеться твір, у якому б так прозірливо були передані деякі народно-психологічні риси руської людини, настільки проникливо й настільки зримо були представлені самолюбиві інстинкти руської людини, поєднані з безмежною відданістю і довір’ям, чи притаманні руській природі скептичні начала, що йдуть пліч-о-пліч із найпростодушнішою готовністю жертвувати всім, як це зроблено в цих характеристичних, неначе вилитих з душі народної, словах і помислах, за допомогою яких невідомий нам по імені автор-психолог змальовує гірку печаль киянина, що тужить за втратою єдиного дитяти… ” [9, с.228–229].

Розсипаючи щедрою рукою компліменти на адресу автора “” за безпрецедентний у давньому письменстві психологізм, відомий філолог дещо “передав куті меду”. Не таким уже й оригінальним є згаданий мотив “”, хоча, погодимося з критиками (у поцінуванні “плачу” з О.Калужняцьким солідаризувався й арх.Леонід), – доволі майстерний. Твір із точнісінько такою сценою, як у “”, у нашій літературі “знайдеться”. Це “Чудо з хлопцем на дні моря” св.Климента Римського.

Власне, генезу чуда “” І.Франко виводив саме зі згаданого чуда св.Климента, сього miraculum miraculorum (чуда із чудес), авторство якого згідно з традицією приписується св.Єфремові, єпископові Корсуня ІV ст. (На думку І.Франка, який присвятив “Чудові св.Климента з хлопцем” окремий розділ своєї студії “Святий Климент у Корсуні. Причинок до історії старохристиянської легенди”, укладачем “Чуда з хлопцем” був якийсь невідомий візантійський ритор, котрий своєю чергою скористався легендовою версією Григорія Турського; хронологію твору критик також піддав ревізії – пересунув її на кілька століть пізніше, на VІІІ або на ІХ ст. [16; т.34; с.189–205]).

Обидва чуда з хлопцями, справді, мають чимало точок дотику, як на поетикальному, так і на змістовому рівнях. І в одному, і в другому діти (через необачність батьків) полишаються під водою: корсунський хлопець у підводнім храмі св.Климентія, київський – у Дніпрі. І тут, і там дітей спасають святі: корсунським хлопцем цілий рік опікувався св. Климентій (через рік, коли вода навколо храму розступилася, родичі побачили своє дитя на дні моря “живе і веселе і зайняте забавою”) [16; т.34; с.194], київське “” виніс із води св. Миколай (батьки виявляють наступного ранку своє чадо перед образом св. Миколая в Софії Київській, причому дитина, а також образ святого були мокрими). І нарешті, в обидвох текстах родичі “” дітей докоряють святим угодникам “дуже подібними словами” (І.Франко). Для унаочнення тотожності цих двох “чудесних” плачів – декілька витягів із корсунського чуда: “Отака-то, святий, твоя відплата! Отакі твої відмови тим, що з щирістю прибігають до тебе! […] На кого тепер глядітиму очима, за кого буду молитися? Хто буде підпорою моєї старості? […] Чи такі ж то дари тим, що з щирістю приходять до мучеників? Та справді не ти, а бурі наших гріхів укинули дитину в море” [16; т.34; с.193–194].

Імовірно, саме “плагіат” київського книжника спонукав І.Франка переписати сцену ляменту по-своєму. Щоправда, під час цього переписування втратилися експресивність і психологізм (нехай навіть і “позичені”) “автентичного” чуда. В І.Франка сцена плачу вийшла значно блідішою і значно правовірнішою, аніж у його попередників: “Наче грім, прошибла батька нагла втрата сина./ Сам за ним би в воду скочив, та плавать не вміє; /Сам би згиб, щоб тільки син жив, та ніщо не вдіє./ Мчиться човен, кожда хвиля батька серце крає, /А ще дужче бідна мати плаче та ридає./ Далі мовить батько: “Годі! Більше не журімся!/ До святого Николая щиро помолімся. / Як на теє божа воля,/ він на нас погляне, /Він дитині нашій бідній сам за батька стане”./ І молились довго, щиро, з рясними сльозами / В своїм домі опустілім перед образами” [16; т.3; с. 222–223].

Так само програє порівняно з оригіналом і наступний епізод Франкового твору. Замість драматичної сцени впізнання батьками свого ”” у Франка розгорнено доволі традиційний мотив віщого сну: “А ті бідні батько й мати, що в сльозах поснули, /В сні узріли Николая й ті слова почули: /“Ви не плачте, добрі люди, не тратьте надії,/ А спішіть чимборше в церкву святої Софії!” [16; т.3; с.223].

Невикористання виграшних із психологічного боку місць оригіналу, зокрема останнього епізоду, як і “невибагливу віршову форму”, в яку поет зодягнув свої “чуда св.Николая”, Д.Козій пояснював хворобою поета (“легенди ті походять із часу духовного занепаду поета” [10; с.480]). Можна, звісно, погодитися з таким судженням, особливо, якщо пригадати низку блискучих переспівів поета, здійснених у щасливіші миті його життя, хоча б граціозну співомовку “Як там у небі?” (збірка “Semper tiro”) чи дві віршовані “східні повісті”, які І.Франкові “трафилося” “найти по дорозі” при його наукових студіях [16; т.50; с.365] – “Указ проти голоду” і “Ідилія” (перша публікація в “Зорі”, 1892, №№ 23–24). Між іншим, остання з цих “східних повістей” зворушила навіть такого вельми суворого судію І.Франка-поета, яким був Гавриїл Костельник. “Поетична дисципліна, пластика і сила тут просто взірцеві. Не думаю, щоб Франко в тому роді написав щось кращого”, – відзначав Г.Костельник у своїх відомих “Плюсах і мінусах в поезії Івана Франка” [12; с.62].

Проте невибагливу віршову форму, як і назагал стильові розходження між І.Франком і його літературним попередником у царині рецепції чудес св.Миколая, зокрема неувагу поета до пишних “цвітів риторики” первовзору, про що вже зазначалося вище, либонь, однією причиною не пояснити. Приміром, невибагливістю форми “Чуда св.Николая” анітрохи не випадають із контексту творчості І.Франка. І не тільки пізнього. Згадаймо бодай “полон простих і невибагливих форм”, у який, як пише Б.Криса, віддав поет свій вірш у збірці “Мій Ізмарагд” [13; с.295]. А певна, скажімо так, обезводненість Франкових легенд порівняно з давніми художніми структурами, – чи не криється вона значною мірою в установці поета на популярний тон своїх переробок, зрештою – у генериці текстів художника. Та й, вочевидь, не варто скидати з шальки терезів і стильові уподобання епохи, зрештою, і самого І.Франка.

Але як би там не було з аксіологією Франкових “Чудес св. Николая”, не можна не визнати, що задекларованої в передмові до збірки “Давнє і нове” мети – “популяризації багатого скарбу поезії та життєвої мудрости, що міститься в нашім старім письменстві” [16; т.3; с.185–186], легендами про св. Миколая поет досягнув уповні.

Окрім того, без урахування цієї “чудесної” парості не буде повноти уявлення про образ естетичної свідомості І.Франка, бракуватиме ще одного кільця в довгому ланцюгу текстів, котрі проречисто свідчать про владу традиції над поетом: “Поет-борець, поет-прометеїст, що попалив чимало мостів за собою з одчайдушною відвагою оспіваних ним “конкістадорів”, не зірвав, проте, зв’язків із традицією; навпаки, він будував нові мости, що нерозривно сполучують сучасне з минулим” [11;с.265].

__________________________
1. “ ”// Відділ рукописів ЛНБ імені Василя Стефаника НАН України. – АСП–6.

2. Аничков Е.В. Микола Угодник и св.Николай. Опыт литературной критики в области народных сказок и песен. – Санкт-Петербург, 1892.



  1. Господи, до Тебе возношу душу мою. Видання друге, поширене /Богослужбові і богомільні писання Верховного Архиєпископа. Ч.2. – Рим, 1971.

  2. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. – К., 1993. – Т.2.

  3. Дикарев М. Великий бог Микола //Посмертні писання Митрофана Дикарева з поля фольклору й мітології. – Львів, 1902.

  4. Етнографічний збірник. Т.ХІІІ. Галицько-руські народні легенди. /Зібрав Володимир Гнатюк. – Львів, 1902. – Т.ІІ.

  5. : По рукописи Макариевских Четьих Миней. – М.: Изд. Археограф. ком., 1901.

  6. Житие и чудеса св. Николая Чудотворца // Памятники древней письменности. – 1881. – Т.ХХХІV.

  7. Калужняцкий Е.И. Обзор славяно-русских памятников языка и письменности, находящихся в библиотеках и архивах Львовских //Труды 3-го Археологического съезда в Киеве. – К., 1874. – Т.2.

  8. Козій Д. До генези Франкових легенд // Наша культура. – 1935. – №8.

  9. Козій Д. Франкові моралістичні поезії на старій основі // Наша культура. – 1936. – №4.

  10. Костельник Г. Ломання душ (з літературної критики). – Львів, 1923.

  11. Криса Б. “Мій Ізмарагд” як образ естетичної свідомості Івана Франка //Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнародної наукової конференції – Львів, 1998.

  12. Леонид арх. Посмертные чудеса святителя Николая, архиепископа Мирликийского чудотворца: Памятник древнерусской письменности ХІ в. /Труд Ефрема, еп. Переяславского (по пергаменной рукописи ХІV в. Библиотеки Троице-Сергиевой лавры, 39). – 1888. – Т.LХХІІ.

  13. Топоров В.Н. Святость и святые в русской духовной культуре. Первый век христианства на Руси. – М., 1995. – Т.1.

  14. Франко І. Зібр. тв. У 50т. – К., 1976–1986.

  15. Чубинский П.П. Труды Этнографической экспедиции в Западно-русский край. Материалы и исследования. – Санкт-Петербург, 1872. – Т.1.

  16. Щурат В. Дві староруські повісті про св.о. Николая. – Жовква, 1909.


ON THE “OLD SUBJECTS”:

FRANKO’S LEGEND OF THE MIRACLES OF SAINT NICHOLAS
Yaroslava Melnyk
Ivan Franko National University of Lviv,

Filology Departament

Universytetska st.1 UA-79005 Lviv, Ukraine
The article deals with the mode of reception and the character of transformation of the corpus of the texts about St. Nicholas in I. Franko’s legends, in particular “The Two Mysteries of St. Nicholas” by I. Franko are compared with the texts – protographs. «×óäîìú w íhêîeìú ähòèùè‚ óòîïøåìú âú Äíhïðh» і «×óäîìú w êîâðh».

Key-words: legend, transformation, prototext, reception, miracle, intertext.
Стаття надійшла до редколегії 18.09.2002

Прийнята до друку 16.10.2002

УДК 821.161.2-193.09’06 (092 І.Франко)
ІЗМАРАГДНЕ АВТОЛОГІЧНЕ СЛОВО

(ПАРЕНЕТІКОН)
Ганна Попадинець*
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка,

філологічний факультет

вул. І.Франка, 34, 82100 Дрогобич, Львівська область, Україна
Стаття є частиною більшої праці, в якій досліджено автологічне слово у ліриці І.Франка. Тут під кутом зору автологізму розглянуто цикл “Паранетікон”, котрий є концентрованим виразом морально-етичної філософії І.Франка, побудованої на християнських засадах.

Ключові слова: автологічна поезія, цикл, поетика, філософія, xристиянство.
Передмова до збірки “Мій Ізмарагд”, власне, стосується найбільше циклів “Паренетікон”, “Строфи”, “Притчі” і “Легенди”. Це документ, який за своїм змістом виходить за межі передмови. Тут Франко висловлює свої погляди на мистецтво (“правдива поезія мусить бути завсігди моральною”), на християнську мораль “великих учителів людськості”, які шукають “царствія Божія і правди єго”; “…Я бажав зробити, – пише автор, – свою збірку наскрізь моральною”. Таким чином, збірка “Мій Ізмарагд” у цілому є теж суб’єктивно-риторичною, однак у зовсім іншому сенсі. У ній (за винятком першого і останнього циклів) не порушуються соціальні та суспільно-політичні питання. Морально-етична філософія І.Франка, його ставлення до релігійних догм, його спосіб творення свого “Ізмарагду” – усе це у стислій формі знайшло відображення в передмові. Автор зазначає, що матеріал до збірки він збирав упродовж п’ятнадцяти років (отож морально-етична проблематика хвилювала його завжди). “На чужу основу я накладав свої власні узори”, – пише Франко. Є в передмові проблема, яку в сучасному літературознавстві окреслюють як присутність у тексті поетики читача. Іншими словами, текст творився з певною настановою – викликати в читача відповідний психологічно-інтелектуальний стан. “А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш оті рядки “не мудрствуя лукаво”, бажаю того душевного супокою, того м’якого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я...” [1; т.2; с.180]. Автор прагне, щоб у душу його читача упала хоч крапля “доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів”. Йдеться про розуміння людської природи і сутності людини. Вельми цікавою є вказівка на назву збірки: “Староруський автор (XIV ст. – Г.П.) не без розмислу назвав свою збірку “Ізмарагдом”. Він, очевидно, вірив в те, що кажеться про сей камінь у звіснім апокрифічнім сказанію: “Измарагдъ свhтель єсть, яко и лице человhче видhти въ немъ яко въ зерцалh” [1; т.2; с.181].

Найвищим прагненням автора є те, щоб його слово було ясним і щоб у ньому, “як в дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське (курсив наш.– Г.П.) лице” [1; т.2; с.181].

Ізмарагдне слово І.Франка, як він підкреслює, об’єднане “спільним діапазоном морального чуття і темпераменту” самого автора.

Є ще одна дуже важлива проблема. Релігійність (її морально-етична основа і фундаментальні засади) як спосіб буття і проблема “катехитичної, догматичної моралі”; моральність Франка не така, як “коліноприклонна, поклонобийна та черствосердна моральність багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних обранців релігії”. Ще на світанку своєї поетичної творчості І.Франко писав про “Божеське в людськім тілі”, і це він вважав основним у релігійності людини.

“Значна часть поміщених тут віршів – то правдиві Schmerzenskinder”, – пише Франко. Діти болю. І далі: “Може, сей мій фізичний і духовний стан відбився й на фізіономії сеї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоби з ним обходились м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, та лагідним, та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати когось, тулитися до когось з довір’ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною” [1; т.2; с.180].

Отже, моральна ідея пронизує всі двадцять чотири поезії “Паренетікону”. Як і подальші поезії, вони майже суспіль автологічні, що, однак, не заважає їм звучати афористично. Афористичність органічно пов’язана з ідейним завданням збірки – оригінально, по-новаторськи переказати моральні науки предків (проте не забудьмо про “власні узори” автора). Вірші “Паренетікону” будуються за принципом паралелізму й своєрідної тріади: два компоненти паралелізму і моральна сентенція. Підкреслимо також, що в цій збірці відбилася глибока релігійність Івана Франка, його органічне сприйняття Євангельського Слова.

І вірш. Йдеться про “багача”, який зготував “славний обід” – “наїдки найдобірні і напитки” – та запросив на цей обід самого царя:
А солі не додав до страв, –

Які ж із них пожитки? [1; т.2; с.189]


Образ “солі”. Згадаймо Євангельське, Христове: “Ви сіль землі”, як і Франкове із “Святовечірньої казки”: “Ви сіль сеї землі. Як звітріє вона, то хто посолить хліб із нового зерна?”.

Далі йде образ людини, що наклала “печать на серце” і живе лише для себе. Така людина “не приблизиться на п’ядь До бога без любови”. Все марне без любові. Тут доречно згадати відомі слова апостола Павла з його “Першого послання” до коринтян (13:1-8). Чеснота, труд, молитва, піст, жертва, тривога – усе марне без любові до ближнього.


Одна любов з них зробить скарб цінний

Перед престолом Бога [1; т.2; с.189].


Тема любові продовжується. Автор подає своє глибоке розуміння Євангельської заповіді: “Любіте ворогів своїх”. ІІ вірш теж має компонент паралелізму (“Як добрі щепи садівник плекає”), але в цілому поетична структура ІІ вірша позначена автологічністю. “Не слід усякого любити без розбору”, – така “зав’язка” ідеї вірша. Немає заслуги в любові “до брата, друга”. Це сама по собі органічна потреба людини. Але Господь сказав: “А ви любіте своїх ворогів”. І глибший висновок, у якому відобразилася сама суть Франкового сприйняття Євангелія. Господь:
Не мовив: “Моїх ворогів любіте!”

Оце, брати, ви добре розумійте,

Що ворог божий, ворог правди й волі

Не варт любові вашої ніколи [1; т.2; с. 190].


“Правда і воля”, – так розуміє Франко сутнісні ознаки справедливого суспільства, прикмети праведності кожної одиниці.

За паралелізмом структурується також ІІІ вірш циклу. І тут маємо суцільну автологію. Піст, молитва без добрих вчинків, без діл – річ марна. Основна ідея вірша висловлена у рядку: “А без добрих вчинків духом умирати”. Звернемо увагу на анафористичні запитання у кількох дистихах (“І який пожиток…” чи “І яка заслуга...”), чим підкреслюється афористичність вірша і категоричність моральної науки.

У ІV вірші стверджується ідея, яку ми теж знаємо із релігійного вчення: “Голос Народу – голос Божий”. “Приймай потіху і науки З простих уст”, – вчить Франко. За винятком паралелізму, що надає віршеві деяких ознак метафористичності (тріада: народ – вороже військо – гордий мудрець, що нехтує слово народу), структура поетичного мовлення тут автологічна.

Вірш V має назву “Багач” і складається з двох частин. Ідея вірша – осуд фарисейства. Багач поставив свічку у церкві, але скривдив убогого – “свічка погасла”. Багач дав милостиню, та його слуги, пасучи волів, стоптали ниву убогого сусіда. Знаходимо таке звернення до багача:


Глупий! Ти бога здурити гадаєш

сим датком мізерним, –

Кривда ж твоя наче грім

супроти тебе гримить! [1; т.2; с.191]


Лише останні рядки в цій поезії побудовані метафорично. Все інше – автологія.

Своєрідним “підступом” до поеми “Мойсей” є VІ вірш. Автологія і метафоричність тут становлять органічний сплав. Йдеться про суть справжньої молитви. Молитва від серця і духа, молитва без слів. Саме так молився Мойсей, і саме таку молитву чув Господь:


“Хоч ти заціпив уста

так, що й слова вони не говорять,

Але я чую аж тут,

як твоє серце кричить” [1; т.2; с.192].


У Святій Літургії є молитва, щоб Господь уберігав нас від гніву. Цей мотив становить ідейно-моральну основу наступного вірша. Він теж будується за паралелізмом (гнів – се огонь, чим більше докладаєш дров, тим цей огонь сильніший; моряки під час бурі все скидають з корабля, а потім гірко тужать за втраченим). І моральний висновок:
Так і гнівний у лютому розпалі

Не тямить, що здорове, що боляче;

А гнів мине, – згадавши, що накоїв,

Запізно плаче [1; т.2; с.192].


Похвала мудрості – так можна б назвати VІІІ вірш циклу. Афористично звучить вже перший (автологічний) рядок: “Немає друга понад мудрість” [1, т.2, с.192]. Останній катрен (теж, по суті, автологічний) остаточно стверджує – у паралельному ряді – основну ідею:
Без неї (мудрості. – Г.І.) все життя пустиня

Так, як пустий без друга шлях,

І як твій дім пустий без сина,

І як пустий дурного страх [1; т.2; с.193].


Як бачимо, тут порушується ще одна екзистенційна проблема. Проблема страху людини “без мудрості”, без віри і синтезу.

ІХ вірш закликає до самовладання – “Сам над собою запануй, то запануєш над людьми”. Однак не до влади над людьми закликає поет. Бути самодостатнім, знати мету власного життя – така його світоглядна засада. Автологічне звернення до читача завершується наступною наукою:


Не кидай власної мети,

Щоб за чужою десь іти,

А власну ясно ціль пізнай,

До неї просто поспішай [1; т.2; с.193].


Ідея цього вірша перегукується з ученням Г.Сковороди про “споріднену працю”, про самопізнання і самоповагу. “Вернися до дому свого” – учив Ісус Христос. Пізнати “дім” свого серця, духу, інтелекту і йти до призначеної Божим Провидінням мети. Саме таке ідейно-моральне й екзистенційне спрямування вірша.

Анафора (однаково починаються всі п’ять строф-катренів) Х вірша антитетично підкреслює його ідею. Краще один день прожити “у чесноті, в думках святих, у розумі, у праці, в чеснім змаганні”, ніж сто літ “безчесно, непоздержливо, без розуму блукаючи, ліниво, без енергії, премудрості не знаючи”. В автологічних рядках вірша висловлюється заклик пізнати “праведний закон”, думати і дбати про завершеність земного шляху. Життя за “праведним законом” – це життя цілеспрямоване, виповнене праведним трудом, життя духовне, свідоме свого призначення.


Наступний (ХІ вірш) не містить тропів. У ньому стверджується ідея людяності. Людина не повинна віддаватися почуттям лютості, гніву, злоби. Вірш автологічний, однак компонент паралелізму в ньому теж присутній. Зіставляється людина і звір (худоба):
Хоч від хліба (далі – від вина. – Г.П.) здержусь,

А лютую, серджусь,

То яка ж моя віра?

Чим я ліпший від звіра? [1; т.2; с.194]


У ХІІ вірші порушується жіноча тема: зовнішня краса жінки та її духовна краса. Так, “як сережки золотії В ніздрях бурої свині” (знову своєрідний паралелізм), “так краса не йде в пожиток Зле вихóваній жоні”. Ідея вірша у ствердженні жіночої щирості, високості душі жінки.

Суцільно автологічно структурується ХІІІ вірш, який є поетичною обробкою відомого сюжету про жінку, що втопилася, але у свідомості свого чоловіка через власну упертість попливла проти течії ріки.

Автологічний заклик “В світі праведно жить” – це зміст ХІV вірша. “Страшніша гадюки / Людина лиха!” – така ідея ХV вірша.

Осуд пустослів’я маємо в наступній поезії. Є цвіт без запаху і є слова “пусті”, після яких не йдуть добрі вчинки. Є цвіт “барвистий і запашний” (тут маємо певний відступ від автології) і є слова “гарні та плідні”, за якими йде сповнення сказаного. Через паралелізми-порівняння (не метафоричні в цілому) викристалізовується висновок ХVІІ вірша:


Як юність минула,

То пощо з дівками жартуєш? [1; т.2; с.197]


Не чинити “невинному” зла, бо воно впаде на зловмисника – такий висновок ХVІІІ поезії. Автологічне ствердження: “Ворог батько, ворог мати, що не вчили сина” становить зміст наступного вірша. Ідея ХХ вірша позначена суперечністю. Мудреця Франко порівнює з бджолою, яка висисає “сік солодкий” з квітів, не позбавляючи їх барв і запаху. А мудрець
Що хто зробить чи не зробить,

Зле чи добре, він не дбає,

Лиш про власні діла дбає,

Злий чи добрий їх кінець [1; т.2; с.197].


Як бачимо, ця ідея якоюсь мірою протистоїть загальному морально-етичному спрямуванню “Ізмарагду”. Однак таке екзистенційне явище існує, подібний тип “мудреця”, наближений до аскета, серед людей трапляється.

Хто надто багато уваги приділяв “земному” з його “квітками”, той піде з життя, “не осягнувши, що бажав” (ХХІ поезія). Іван Франко, як знаємо, написав поему “Іван Вишенський”, у якій показав перемогу патріотичного почуття над аскетичним.

У ХХІ вірші “Паренетікону” маємо осуд аскетизму, викликаного чи зумовленого прагненням відійти від світу, шукаючи
Не праці, але сну,

Не посту, а страв много,

Не служби божої,

А служби тіла свого [1; т.2; с.198].


Зовнішня, отже, лицемірна віра такого ченця. Його “аскетизм” наскрізь фальшивий:
Волів би віри він

Зректись, се менший гріх,

Ніж віру сю весь вік

Отак давать на сміх [1; т.2; с.198].


Такий “чернечий” стан – явище відоме, і ця тема не раз виникала в світовій літературі. Згадаймо хоча б “Декамерон” Дж.Боккаччо чи повість І.Нечуя-Левицького “Афонський пройдисвіт”. Тема чернецтва продовжується в наступному вірші, але вже в іншому, можна сказати, протилежному ракурсі.

Вірш ХХІІІ будується у звичному – паралельно-порівняльному – плані. Проте автологічно будується висновок: чернець, що


Виломлюєсь із власті,

Не тіло, але душу вморить [1; т.2; с.199].


Чернець, який покине монастир, подібний до риби, викиненої на сушу або до “запортка” (!), “потвореного” із яйця, коли із свого місця пішла квочка.

І нарешті, останній вірш перед “строфами”. Він не позначений жодним тропом. У першій частині життя слід здобувати знання, в другій – достаток. Та життя мусить відзначатися чесністю:


А в третій чвертині життя

Хто чесним не був,

Той скаже в четвертій: “Бодай

Я в світі не був!” [1; т.2; с.199]


У ХХІІ вірші ініціальний рядок: “Багатство злом не є, Коли на добре вжито”. В останньому вірші тема багатства (“майна”) продовжена: і “знання”, і “майно” мають бути підґрунтям чесного, праведного буття людини на Землі.

__________________________


1. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т.– К., 1976–1986.

IZMARAGD” AUTOLOGICAL WORD



(“PARANETICON”)
Hanna Popadynets
Franko’s State Pedagogical University of Drogobych,

Filology Departament

34 I.Franko str., 82100 Drohobych, Lviv region, Ukraina
The article is a part of the bigger work, in what the autological word is investigated in the lyric poety of Ivan Franko. The cycle “Paraneticon” is analysed here from the point of view of autologizm, which is a concentrated expression of Ivan Franko’s moral-ethics philosophy, which is founded on the Christian.

Key words: autological poetry, cycle, poetics, philosophy, Christianity.

Стаття надійшла до редколегії 21.09.2002

Прийнята до друку 14.10.2002
УДК 821.161.2-193.09:808.1]’06 (092 І.Франко)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Художня спадщина: студії iconФілологічні студії збірник наукових праць
Філологічні студії : зб наук пр студентів І магістрантів. – Полтава : пнпу, 2011. – Вип. VІ. – 160 с
Художня спадщина: студії iconСекція мистецтвознавство Дослідження життя та творчості народної художниці Катерини Білокур
Розділ ІІ художня спадщина України – творчість народної художниці Катерини Білокур
Художня спадщина: студії iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Художня спадщина: студії iconВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Вісник Львівського університету. Серія: філософсько-політологічні студії. 2010. Вип. 285 с
Художня спадщина: студії iconКультурна спадщина. Світ казковий І правдивий
Мета: ознайомити учнів із поняттям «культурна спадщина», культурно-історичними пам’ятками України та свого села, творчістю відомої...
Художня спадщина: студії iconКультурна спадщина України
Культурна спадщина України : бібліогр покажч. / уклад.: В. В. Степко, Г. О. Стешенко, Т. В. Улятовська, А. А. Чернявська; Київ нац...
Художня спадщина: студії iconЄвропейські історичні студії

Художня спадщина: студії iconУрок №1 Тема. Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва
Мистецтво – це найбільш концентричне І цілісне відображення життя. Завдячуючи цьому художня література – сховище духовного І соціального...
Художня спадщина: студії iconУроків з предмета «Художня культура»
Підготували члени міської динамічної групи вчителів художньої культури з питань розробки уроків з предмета «Художня культура» для...
Художня спадщина: студії iconЛітературна спадщина Бориса Грінченка Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні
Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні. Хто ж він за переконаннями,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка