I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання



Сторінка3/6
Дата конвертації14.02.2020
Розмір2,02 Mb.
1   2   3   4   5   6

ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ



Недосвідчений дух

(“The Snexperienced Ghost”. Оповідання Герберта Дж. Велза)
Сцену, при якій Клейтон розповідав свою останню байку, я згадую дуже живо. Сидів він мало не ввесь час у куточку старовинної лави коло широкого відкритого камі­ну; Сандерсон сидів поруч його й курив брозлівську череп'я­ну, що носить його ім'я. Був також Івенс і Віш, чудо серед акторів, ще й дуже скромна людина. Ми всі поприходили до Мермед-клубу цього суботнього ранку, окроме Клейтона, що вже був мав там тієї ночі — це і дало йому зачіпку для його оповідання. Ми були грали в голф, аж поки не стало поночі, потім ми пообідали й бул и в отім спокійнім, добро­зичливім настрої, в якім люди можуть слухати байок. Коли Клейтон почав, ми, ясна річ, думали, що він бреше. М ожл и в а річ, що він-таки й справді був брехав — про це читач швидко зможе сам судити незгірш від мене. Він, щоправда, почав так, наче розповідаючи факт, але нам здавалося, що це просто була його вічна неминуча манірність.

«Я кажу, — сказав він, довго дивившись на фон­тан іскор з поліна, що розворушив Сандерсон, — бачи­те, я був тут сам останньої ночі, ви чули?»

«Коли не рахувати прислуги», — сказав Віш.

«Яка спала в другому корпусі, — одказав Клей­тон, — так. Так от...» Він посмоктав свою сигару, помалу, наче він ще вагався зробити своє признання.

Потім він сказав зовсім спокійно:

«Я зловив духа».

«Зловили духа, справді?—сказав Сандерсон. —Де ж він?»

Івенс, що надзвичайно шанує Клейтона і був тижнів з чо­тири в Америці, гукнув:

«Спіймали духа, справді, Клейтон? Оце діло! Розкажіть нам усе, як було».

Клейтон обіцяв розповісти і попрохав зачинити двері.

Він подивився на мене, наче прохаючи вибачення.

«Ніхто, звичайно, не підслухує, але нам не слід лякати нашу добру прислугу тим, що тут з'являються якісь духи. Тут забагато темряви й дубової обшивки, щоб жар­тувати з цим. Та це, бачите, був не постійний привід. Не думаю, щоб він прийшов хоч коли-небудь знову».

«Тобто ви його не затримали?» — сказав Сандерсон.

«У мене не вистачило мужности», — сказав Клейтон.

«Дивна річ», — мовив Сандерсон.

Ми посміялися, а в Клейтона був трохи кислий вираз. «Га­разд, — сказав він з дуже слабим проблиском усмішки, — але факт той, що то справді був дух, і я цього певний як того, що я з вами оце зараз балакаю. Я не жартую. Я маю на увазі саме те, що кажу».

Сандерсон глибоко смоктав свою люльку, дивлячись од­ним червонуватим оком на Клейтона; потім він випустив то­ненький струмінь диму, красномовніший від усяких слів.

Клейтон не звернув уваги на це. — «Це найхимерніша річ, що мені колись була. Ви знаєте, я зроду не вірив у привиди, чи щось подібне, зроду-звіку; коли ж раптом я загнав одного в куток, і все діло було в моїх руках».

Він замислився глибше, дістав і почав протикати другу сигару якимсь чудним маленьким шильцем...

«Ви балакали з ним?» — спитав Віш.

«Протягом, мабуть, однієї години!»

«Балакучий?» — спитав я, приєднуючись до скептиків.

«Бідний хлопець був у біді», — сказав Клейтон і нахилився над своєю сигарою, з малесенькою ноткою докору.

«Плакав?» — спитав хтось.

Клейтон дуже реалістично зітхну в, згадуючи, як воно було. «Боже, — сказав він. — Так,— потім додав: — Сердешний хлопець!»

«Так!»

«Де ви його вдарили?» — спитав Івенс, старанно де­монструючи свій найкращий американський акцент.



«Я ніколи не гадав, — сказав Клейтон, — яка то нещасна штука може бути такий собі дух», — і він знову пому­чив нас трохи, поки шукав у кишені сірників, запалив сигару й закурив.






«Я був у вигіднім становищі», — висловився він нарешті. Ми всі мали часу вдосталь.

«Характер, — сказав Клейтон, — завше зостається той самий, хоча б сама істота і позбулася тіла. Це факт, що ми його частенько забуваємо. Люди з певною силою й упертою волею, мабуть, стають привидами з певною силою й уперті­стю волі — більшість духів, що з'являються як привиди, ма­буть, маніяки й уперті як ішаки, бо вертаються знов і знов на те саме місце. Але це сердешне створіння було не таке».

Він звів очі, вираз їх був трохи гумористичний, і обвів поглядом кімнату. «Кажу, — сказав він, — як це не чудно, а це чистісінька правда. З першого погляду я поба­чив, що він плохенький».

Він підкреслив речення з допомогою сигари.

«Я зустрів його, знаєте, у довгім коридорі. Він стояв до мене спиною, і я бачив його перший. Я з першого по­гляду впізнав, що це привид. Він був прозорий і білуватий; крізь його груди я саме міг бачи­ти маленьке віконце край коридору. І не тільки його тіло, а й постава відразу здалися мені кволими. В його, бачи­те, був такий вигляд, наче він абсолютно не знає, що йому робити. Одну руку він притулив до дубової обшивки, а другою махав коло свого рота. Отак!»

«Яке в його було тіло?» — спитав Сандерсон.

«Худорляве. Ви знаєте, бувають у молодих людей по­тилиці з двома довгими кістками вдовж, отут і тут! Маленька вульгарна голова, рідке волосся, негарні вуха. Плечі вужчі, ніж стегна, низький комір, короткий піджак з магазину готових костюмів, штани як матня і обтріпані зни­зу. Побачив він мене ось так: я дуже спокійно піднявся східця­ми, я не мав з собою світла — свічки стоять на столі в сінях, а тут оця лямпа — я був у своїх нічних пантофлях і побачив його, ідучи нагору. Я спинився ураз — коли його побачив. Мені не було страшно анітрохи. Мені здається, що в таких випадках лякаєшся куди менше, ніж можна б уявити собі по­переду. Я тільки здивувався й зацікавився. Я подумав: да­лебі! Нарешті тут з'явився привид! А я не вірив у привиди протягом останніх двадцяти п'яти літ».






«Гм», — сказав Віш.

«Здається, я не дійшов до ґанку на один момент, коли він спостеріг, що я був там. Він прикро до мене повернувся, й я побачив обличчя молоденького хлопця, м'який ніс, ріденькі, маленькі вуса, кволе підборіддя. Так ми один момент стояли — він дивився на мене через одне плече — і дивились одне на одного. Тоді він, видима річ, згадав своє високе призван­ня. Він повернувся зовсім, вип'яв своє обличчя, звів угору руки,розчепірив пальці, от як звичайно привид, — і пішов на мене. В цю мить його спідня щелепа опус­тилася, й він зробив отаке тоненьке, протяжне «Бу-у ». Ні, це не було таки страшно аніяк. Я оце був пообідав, я був випив пляшку шампанського і, на самоті бувши, дві чи три — може, навіть чотири чи п’ять шклянок віскі, отже, я був твердий мов та скеля і зля­кався не більше, як коли б мене напала зелена жаба. — «Бу-у, — сказав і я. — Нісенітниця! Вам тут не місце. Що ви тут робите?»

Я міг бачити, як він знітився: «Бу-у», — сказав він.

«Буу-уу! Хай мене повісять! Ви член клубу? — спитав я і, саме щоб показати, що мені на нього тьху! я пройшов че­рез край його тіла й налагодився засвітити свічку.— Ви член клубу?» — повторив я, дивлячись на нього збо­ку.

Він посунувсь трішки, так, щоб випростатись від мене, і його поводження зробилось ніякове. — «Ні, — сказав він, одповідаючи на невпинний запит моїх очей. — Я не член клубуя привид!»

«Так, добре, але це ще не дає вам права на вхід до Мермед-клубу. Може, тут є хто-небудь, кого ви хочете бачити, чи що?» І, працюючи якмога акуратніше, щоб він не узяв безпечність від віскі за розгубленість чи переляк, я засві­тив свічку. Я повернувся до нього з свічкою в руці. «Що ви тут робите?» — сказав я.

Він опустив руки й припинив своє букання;він стояв, прибитий і незграбний дух плохенького, дурненького, розгубленого молодого чоловіка.

«Я появляюсь тут», — сказав він.

«Вам тут абсолютно нема чого робити», — сказав я спо­кійним голосом.





«Я привид!» — сказав він, ніби боронячись.

«Може, воно й так, але вам ніяк не виходить тут появля­тись. Це є порядний приватний клуб; люди часто спиняють­ся тут з няньками й дітьми, і, ходячи отак необачно, ви легко можете натрапити на якесь сердешне малятко й перелякати його на смерть. Я гадаю, ви про це не подумали?»



«Ні, сер, — сказав він. — Я про це не поду­мав».

«Ви повинні були подумати. Ви не маєте ніякого відно­шення до цього місця, чи так? Вас не вбили отут, чи щось подібне?».

«Ні, сер; але я гадав, що як це місце старе і тут є дубова обшивка...»

«Це не є аргумент!» — я подивився на нього суворо.

«Те, що ви прийшли сюди — це прикре непорозуміння, — сказав я в тоні дружньому, але навчальному. Я зробив, наче я шукаю сірників, і подивився на нього відверто. — На вашім місці я не став би чекати, поки заспівають півні. Я б зник не­гайно!»

У нього був дуже збентежений вигляд. — «Справа в тім, сер...» — почав він.

«Я б зник!!» — сказав я суворо, не даючи йому висловитися.

«Справа в тім, сер, що... до деякої міри... я не можу!»

«Ви не можете?»

«Ні, сер. Я забув одну штуку. Я прив'язаний до цього місця з півночі вчора, я ховався в шахвах порожніх спалень і тому подібне. Я збився з пантелику. Я раніше ніколи не появлявся, і воно, здається, вискочило в мене з пам'яти».

«Вискочило з пам'яти?»

«Так, сер. Я пробував декілька разів, і в мене нічого не ви­ходить. Я забув якусь подробицю і не можу повертатися на­зад».

Це на мене, бачите, вплинуло. Він дивився на мене так принижено, що я нізащо в світі не міг далі держатися того чванливого тону, що я був прибрав спочатку. «Чудна річ! — сказав я, і в цей момент мені здалось, наче хтось ходив внизу. — Зайдіть до мене в кімнату й розкажіть мені про це доклад­ніше,—сказав я. — Я поки що нічого не розумію». І я по­пробував взяти його за рукава. Але. звичайно, можна було б з таким самим успіхом ухопити струмінь диму! Я, здається, забув нумер своєї кімнати, в усякім разі, я пригадую, що заходив у декілька спалень — щастя, що я був сам-самісінький у всім корпусі — поки я побачив свої речі.

«Ми прийшли, — сказав я і сів у крісло. — Сідайте й роз­кажіть мені все про це діло. Мені здасться, що ви потрапили в гаспидськи невигідне становище, старий друже!»

Отже, він не схотів сісти, він сказав, що з більшою охотою він буде літати взад і вперед по хаті, коли я нічого не маю заперечити. Так він і зробив, і скоро ми вв'язались у довгу й серйозну розмову. Під цей час, бачите, деяка частина віскі з содою вже випарувала з мене, і я почав трохи розумі­ти, в яке химерне й надзвичайне діло я оце встряв. Він був, був тут, напівпрозорий — звичайний і типовий при­вид, беззвучний, окроме тіні свого голоса — він шурхав взад і вперед по цій затишній, чистенькій, завішаній китайськими куртинами старій спальні. Можна було бачити крізь ньо­го блиск мідних підсвічників, одблиски на мусян-жовій решітці каміну, куточки облямованих гравюр на стіні, і він розповідав мені за своє маленьке, мізерне життя, що не­давно скінчилось на землі. Його фізіономія не мала вигляду надзвичайної чесности, то так, але, бувши прозорим, він, звичайно, не міг ховати правду...

«Як?» — сказав Віш, раптом схоплюючись у кріслі.

«Що?» — сказав Клейтон.

«Як-то — бувши прозорим, не міг ховати правду? Я не розумію», — сказав Віш.

«Я теж не розумію, — сказав Клейтон з колосальною впевненістю в голосі.—Але воно так, я вас запевняю. Не думаю, щоб він хоч на крихту одступив від просто-таки біблійної правди. Він розповів мені, як його вбито — він зійшов униз у льохи під Лондоном подивитись, де утікає газ, і казав, що він був старшим учителем англійської мови в одній Лондонській приватній школі, коли це сталося».

«Бідне!» — сказав я.

«Отак я й собі подумав, і чим більше він казав, тим більше я це думав. Такий він був нікчемний у житті й нікчемний поза ним. Він казав про свого батька й матір, про свого принци­пала. 1 про все, що мало для нього якесь значіння в житті, і про все погано. Він був занадто чутливий, занадто нервовий, ніхто з них, мовляв він, не оцінив його як слід, не розумів його, як треба. Здається, в нього зроду не було в житті справ­жнього друга, він ні в чім не мав успіху. Він уникав спорту й провалювався на іспитах. — Буває отаке з людьми, — казав він, — варт мені було ввійти в екзаменаційну кімнату, чи що, і вже мені здавалось, що все пропало. Він був заручений, оче­видно, теж з якоюсь зверхнервозною особою — коли не­обачність з утечею газа поклала край його ділам. «Де ж ви тепер? — спитав я. — Чи не в...»

Він не дав мені ясних відомостей у цій справі.

В мене залишилося вражіння непевного, посерединного місця, спеціяльно для душ занадто невизначених щодо таких певних речей як гріховність чи святість. Я не знаю. Він був занадто егоїстичний і неуважний, щоб дати мені ясне понят­тя про те місце, ту країну, що є потойбіч усього сущого. Де б він не був, він, здається, потрапив у товариство споріднених душ, духів плохеньких роззяв 21[21], як-от він сам, що були проміж себе на «ти», і в них було багато балачок про те, щоб «явля­тися» і тому подібне. Так, «являтись» здавалось їм надзвичай­ною пригодою, і більшість з них ввесь час про це базікали. Отак підготований, бачите, він прийшов.

«Ну дійсно!» — сказав Віш, звертаючись до вогню.

«Таке вражіння зосталося в мене, як хочете, — сказав Клейтон скромно. Можливо, звичайно, шо я був у трохи некри­тичнім стані, але таке було вражіння від усієї його особи. Він пурхав ото взад і вперед, і його тоненький голосок балакав без краю про його мізерне «я», і хоч би одно слово було ясне, тверде, послідовне з початку до кінця. Він був ще плохіший, дурніший і безцільніший, ніж якби він був на­справді живий. Але, в такім разі, я вам скажу, його не було б отут у моїй спальні — якби він був живий. Я б його викинув геть!»

«Звичайно, — сказав Івенс, — бувають отакі бідні смертні».

«І вони з таким самим успіхом можуть являтись, як при­види, як і всі ми», — погодився я.

«Єдине, що ніби було в його подібного до мети, — це той факт, що він не міг видертися з цього світу. Неприємна істо­рія, в яку він устряв з своїм «появленням», страшенно його гнітила. Йому розповідали, що цс надзвичайно сенсаційне діло, він на це сподівався, і що ж! Ще одна невдача до довгого списку його попередніх невдач! Він казав, що він сам — одна самісінька халепа. Він казав, і я цілком цьому вірю, що він не брався ні разу за що-небудь, щоб не зробити все догори но­гами, і, мабуть, що й иовіки-віків так з ним буде й надалі. Хіба що, може, якби йому співчували... Він тут спинився і деякий час дивився на мене. Він сказав, що, дивна річ, але ніхто ніколи досі не виявляв до нього такої симпатії, як я. Я одразу побачив, куди він гне, вирішив ураз його здихатись. Може, я свиня, але бути «єдиним справжнім другом», довіре­ною душею цих егоїстичних плохут, чи живих, чи духів, — це повище моїх фізичних сил. Я узявся до справи прикро.

«Не сушіть собі голови над цими питаннями, — сказав я. — Вам треба зробити одне — вибратись з цього діла. Підтяг­ніться й спробуйте».

«Я не можу», — одповів він.

«Спробуйте!» — сказав я. І він спробував.

«Спробував! — сказав Сандерсон. — Як?»

«Паси», — сказав Клейтон.

«Паси?»

«Складна система жестикуляції й пасів руками. Отак він прийшов і так він мав вибратись назад. Боже! яка мені була морока!»



«Але як могла будлі-яка система пасів?..» — почав я.

«Дорогий друже, — сказав Клейтон, повертаючись до мене й кладучи сильний наголос на деякі слова, — ви хочете, щоб я все пояснив. Я не знаю, як! Все, що я знаю, це те, що треба робити... принаймні, що він зробив кінець кінцем. Бо через страшенно довгий час він зробив паси правильно і зник.

«Чи ви, — сказав Сандерсон, — спостерегли, які паси?»

«Так, — сказав Клейтон і ніби замислився. — Це була страшенно химерна річ, — сказав він. — Ми були вдвох, я і цей розпливчастий привид у цій мовчазній кімнаті в оцім мов­чазнім порожнім готелі, в оцім мовчазнім місті, в п'ятницю, вночі. Ані звука, окроме наших голосів та його дихання під час, коли він робив паси. Горіли дві свічки — одна коло ліжка й друга на туалетнім столикові — це було все, і час від часу одна чи друга спалахувала високим тонким, здивованим по­лум'ям на кілька секунд. А тут робилися химерні речі. «Я не можу, — казав він, — я ніколи...» І раптом він сів на малень­кому дзиґликові коло ліжка й почав ридати й ридати. Боже, яке воно було змучене і базпорадне.

«Спробуйте підтягтися, взяти себе в руки», — сказав я і спробував хлопнути його по спині... але моя проклята рука пройшла крізь нього. Під цей час я, бачите, вже зовсім не був такий нечувственний, як отам на ґанкові. Я вповні відчував химерність становища. Я згадую, що смикнув руку геть од ньо­го, аж затремтів сам і одійшов до туалетного столика.

«Візьміть себе в руки, — сказав йому я, — і спробуйте». І щоб допомогти йому, я теж почав пробувати й собі.

«Що? — сказав Сандерсон. — «Паси»?

«Так, паси!»

«Але...» — сказав я, під впливом непевної думки, яку сам не міг ухопити деякий час.

«То цікаво, — сказав Сандерсон, стромляючи пальця в свою люльку. — Ви хочете сказати, що оцей ваш привид усу­нув...»

«Зробив усе, що міг, щоб усунути цей проклятий бар'єр? Так!»

«Він цього не зробив, — сказав Віш. — Він не міг. Інакше ви щезли б теж».

«От, тож-то й є», — сказав я, знаходячи, що моя блудлива думка знайшла собі вираз у словах.

«От, тож-то й є», — сказав Клейтон, глядячи на вогонь замріяними очима.

На коротку мить усі замовкли.

«І нарешті він зробив це?» — спитав Сандерсон.

«Нарешті він це зробив. Мені не легко було його підтри­мувати, але нарешті він це зробив — і то зненацька. Він був зневірився зовсім, у нас була навіть сцена, і потім він прикро обірвав і попрохав мене повторити всю процедуру поволі, так, щоб він міг бачити. «Я гадаю, — казав він, — якби я міг бачити, я б ураз упізнав би, де я робив неправильно». І він упізнав. «Я знаю», — сказав він. — «Що ви знаєте?» — спи­тав я. — «Я знаю», — повторив він. Потім він сказав сварли­во: «Я не можу, коли ви дивитесь на мене — не можу та й все; почасти це мені й заваджало увесь час. Я такий нервовий суб'єкт, що ви мене збиваєте з пантелику». Ну, ми поспере­чались трохи. Ясна річ, я хотів дивитись; але він був упертий як ішак, і раптом я відчув, що стомився як собака; він мене вимотав. «Гаразд, — сказав я, — я не буду на вас дивитись» — і повернувся до дзеркала на гардеробі коло ліжка.

Він почав робити дуже швидко. Я намагався стежити за ним у дзеркало, щоб побачити, що саме було неправильно. Він крутив руками отак і отак, і отак і потім з силою зробив останній жест — ви стоїте випроставшись і одкриваєте обій­ми, і так, бачите, він стояв. А потім він уже не стояв. Він не стояв. Його не було. Я повернувся від дзеркала до нього. Нічого не було. Я був сам з тремтячими свічками й розгубленими дум­ками. Що сталося? Чи сталось що-небудь? Може, я спав?... І тут з якоюсь абсурдною нотою довершености годинник над ґанком вирішив, що наспів час пробити годину першу. Отак: — Пінг! І я був такий серйозний та тверезий як суддя, все віскі й усе шампанське зникло в безмеж­ному просторі. Химерне почуття, скажу вам, гаспидськи химер­не. Химерне! Клянусь Богом!»

Він подивився на попіл від своєї сигари.

«Це все, що було», — сказав він.

«А потім ви пішли спати?» — спитав Івенс.

«А що ж я ще мав робити»?

Я подивився в вічі Вішеві. Нам хотілося поглузувати, але щось таке було, щось було, мабуть, у голосі й поводженні Клейтона, що сковувало наше бажання.

«А щодо отих пасів?» — сказав Сандерсон.

«Мені здається, я міг би їх зараз повторити».

«О!» — сказав Сандерсон; витяг ножа й сів виколупувати сажу з своєї люльки.

«Чого ж ви їх оце не повторите?» — сказав Сандерсон. закриваючи свого ножа так, що він клацнув.

«Я саме це збираюся зробити», — сказав Клейтон.

«Вони не дадуть ефекту», — сказав Івенс.

«Коли б вони дали...» — натякнув я.

«Знаєте, я за те, щоб ви не робили цього», — сказав Віш, витягуючи ноги.

«Чому?» — спитав Івенс.

«Я за те, щоб він не робив», — сказав Віш.

«Але він не запам'ятав їх як слід», — сказав Сандерсон, пхаючи забагато тютюну в свою люльку.

«Все 'дно я проти цього», — сказав Віш.

Ми поспорилися з Вішем. Він сказав, що для Клейтона по­вторити ці жести було б неначе глумитись з серйозної речі. «Але ж ви не вірите?..» — спитав я. Віш позирнув на Клейтона, що дививсь неодривно на вогонь, зважуючи щось у мізкові. «Я вірю, більш як наполовину, в усякім разі, я вірю», — сказав Віш.

«Клейтон, — сказав я, — ви занадто високої мар­ки брехун для нас. Більшу частину ви розповідали доб­ре. Але оце зникнення... гм... не переконує. Скажіть нам, це казка про білого бичка?» 22[22]

Він подивився, не звертаючи на мене уваги, став на сере­дину килима й став віч-на-віч зо мною. Один момент він за­мислено дивився на свої ноги, а далі ввесь час його очі були на протилежній стіні; вираз їх був напружений. Він звів обидві руки повільно до рівня своїх очей і почав...

Треба сказати, що Сандерсон масон, член ложі чотирьох королів, що присвячує себе студіюванню і висвітленню всіх теперішніх і давніх масонських таємниць, і поміж учнів цієї ложі Сандерсон не останнє займає місце. Він стежив за руха­ми Клейтона з особливою якоюсь цікавістю в червонуватих очах. «Непогано, — сказав він, коли Клейтон скінчив, — знає­те, ви дійсно робите все до ладу, Клейтон, як це не дивно. Але ви пропускаєте одну маленьку деталь».

«Так, — сказав Клейтон. — Мені здається, я навіть можу вам сказати, яку».

«Ну?»

«Оцю», — сказав Клейтон і якось чудно зігнув, сплів і роз­няв руки. «Так».



«Оцього саме, бачите, він не міг правильно зробити. Але як ви...?»

«Більшу частину цього діла, а зокрема, як ви все це вига­дали, я не розумію зовсім, — сказав Сандерсон, — але оцю саме фазу я розумію, — він подумав трохи. — Існують серії жестів, зв'язаних з одною галуззю есотеричного масонства. Може, ви знаєте: чи хто-небудь з вас... ні. — Він помислив ще трохи. — Я не бачу нічого в тім, що я покажу вам правиль­ний жест. Зрештою, коли ви знаєте, то знаєте; коли ні, то ні».

«Я не знаю нічого, — сказав Клейтон, — окроме того, що той бідолаха робив цієї ночі».

«Ну нехай», — сказав Сандерсон і дуже старанно поклав свою череп'яну на полицю над каміном.

Потім він дуже швидко зажестикулював руками.

«Так?» — спитав Клейтон, повторюючи жести.

«Так», — сказав Сандерсон і знову взяв у руки свою люльку.

«А тепер, — сказав Клейтон, — я можу проробити все це діло правильно».

Він випростався перед вогнем, що вже загасав, і всміхнув­ся до нас усіх. Але мені здається, в його усмішці було деяке вагання.

«Коли я почну...» — сказав він.

«Я проти цього», — сказав Віш.

«Пусте, — сказав Івенс. — Матерія — вічна. Невже ви ду­маєте, що отакий-о фокус міг би втягти Клейтона в царство тіней. Нєє! Ви можете робити це, Клейтон, я цілком того пев­ний, аж поки пальці не одваляться од рук».

«Не думаю, —сказав Віш, підвівся й поклав руки Клейто-нові на плечі. — Я вже наполовину пойняв віри вашій історії, і я не хочу, щоб це робилось».

«Боже ж мій, — сказав я, — Віш злякався».

«Так, злякався, — сказав Віш з справжнім чи удаваним напруженням, — я гадаю, що коли він перейде ці рухи пра­вильно, він згине».

«Нічого подібного з ним не буде, — сказав я. — Існує для людей тільки один шлях, щоб вийти з цього світу, й Клейто-нові до цього зосталося ще тридцять років. Крім того... ота­кий дух! Чи ви думаєте?..»

Віш перебив мене своїм рухом. Він вийшов з плутанини наших стільців, став біля столу і стояв там. «Клейтон, — ска­зав він, — ви дурень».

Клейтон з гумористичним вогником сміху в очах по­сміхнувся йому в відповідь.

«Віш, — сказав він, — правий, а ви всі помиляєтесь. Я зги­ну. Я дійду до кінця отих пасів, і коли останній змах продзичить у повітрі — престо! — цей килимець буде порожній, у кімнаті всі будуть приголомшені, і пристойно одягнений джентльмен у три з половиною пуди вагою гепнеться в царство тіней. Я певний. Ви теж цього упев­нитеся. Я не сперечатимуся більше. Спробуймо це діло».

«Ні», — сказав Віш, ступив до Клейтона і змовк, а Клей­тон уп'ять звів свої руки, щоб знову повторити паси духа.

У цей момент ми всі були в напруженому настрої найбіль­ше через поведінку Віша. Ми сиділи всі, звернувшись до Клей­тона, принаймні я дивився на нього з якимсь почуттям, ту­гим і закляклим, неначе від потилиці аж до середини стегон моє тіло зробилось сталеве. І от серйозно й урочисто, зовсім спокійно, Клейтон нахилявся й совав і махав руками й нога­ми. Коли він наближався до кінця, щось підкочувалось до горла, Щось дзвеніло в зубах. Останній жест, я вже казав, полягав у тім, щоб широко розвести руки, стоячи горілиць. І коли він, нарешті, розмахнувся зробити цей останній пас, я перестав дихати. Це було смішно, ясна річ, але ви знаєте це вражіння від опові­дань про духів. Це було після обід у химерному старому, напівтемному домі. Чи він, все ж таки?..

Він спинився на одну незабутню мить, з розкритими рука­ми і дивлячись угору, упевнений і світлий у сяйві висячої лям-пи. Ми переживали цю мить наче століття, потім всі ми немов зітхнули наполовину з безмежним полегшенням, наполовину з заспокойливим: «Ні!». Бо на око — він не пропав. Це все були дурниці. Він розповів дурну історію — і йому пощастило нас майже переконати, тільки й того... і тоді, в цей мент, об­личчя Клейтонові змінилося. Воно змінилося, як міняється освітлений будинок, коли раптом загасне в нім світло. Його очі зненацька зробились витріщеними, його усмішка замерзла на його вустах, і він став тихо. Він стояв, легесенько хитаючись. Цей мент теж був, як вічність.

І враз зарипіли стільці, й ми зрушили з місця. Його коліна здали, і він упав перед себе; Івенс звівся й схопив його в обійми...

Нас уразило всіх як громом. З хвилину, я гадаю, ніхто з нас не міг зв'язати двох слів. Ми бачили, але не могли пойня­ти віри...

Коли я опам'ятався з тьмавої закляклости, я побачив, що стою навколішках перед ним, його жилетка й сорочка були розірвані, і рука Сандерсона лежала на його серці.

Так, простий факт, що був перед нами, міг дуже добре ждати на нашу ласку; ніщо нас не підганяло розбиратись. Він лежав там з годину; він лежить глибоко в моїй пам'яті, тем­ний і надзвичайний аж до сьогодні. Клейтон справді перей­шов у царство тіней, що лежить так близько й так далеко від нашого світу, і він пішов туди єдиним шляхом, можливим для простого смертного. Але чи він дійсно перейшов туди через те, що повторив жести Духа, чи його ударила апоплексія всередині дурної байки — як нас хотів запевнити коронер — це не мого суду діло; це одна з тих не з'ясованих загадок, що мають зоста­ватися невирішені, поки не буде загального розв'язання всіх речей. Все, що я запевне знаю, це те, що в той самий момент, у ту саму мить, як він закінчив ці паси, він змінився, схитнув­ся й упав долі перед нами — мертвий!

________________________________________
Пояснення шрифтів:

1. Розбивка — контрастова мотивація.



  1. Петит світлий — протимотивація.

  2. Курсив — мотивація пасів.

  3. Петит чорний — структурна мотивація.


Аналіза

У статті «Авантурне оповідання» ми встановили деяку термінологію мотивацій. Нагадаймо, що 1) мотивація в сю­жеті є обгрунтування певної послідовности подій, так би мо­вити, їх упричинення, чи то управдоподібнення, що 2) ми по­діляли мотивацію на дві головних ціхи: а) структурну, чи ме­ханічну мотивацію, що управдоподібнює об'єктивну по­слідовність подій, і б) психологічну мотивацію, що або ви­правдує психологічно вчинки героя, або виправдує мораль­но самого героя перед читачем. Останню підкатегорію мож­на (і слід, мабуть) було б виділити в окрему категорію мо­ральної мотивації, чи просто собі морали.

Наведене фантастичне оповідання Велза ясно показує, що отака послідовність (механічна-психологічна-моральна мо­тивація) щодо важливосте їх правильна. Це доведе подаль­ша його аналіза. Попереду ж спробуймо скласифікувати й примістити належно це оповідання. Є дві категорії фантас­тичних оповідань: науково-фантастичні й авантурно-фанта-стичні.

У першій категорії мотивація базується на науці (чи на «науці»), у другій вона не базується ні на чому, а в дійсності спирається на спільні багатьом (часто й культурним людям) повір'я й страхи.

Друге розрізнення — це диференціяція намірів. Перші рідко мають лякати читача, другі найчастіше мають його лякати. Перші — це є гра того, що англійці називають «fancy» (уявна здатність взагалі), а друге те, що вони називають «phantasy» (обсервативна, часто «нездорова» гра фантазії), ближча до порушень нормального інтелекту.

Наше оповідання могло б належати й до «fancy», й до «phantasy», але що там є (хоч і масонська), але «наука», слуш­ніше буде навіть з першого погляду віднести його до «науко­во-фантастичних» оповідань.

Роздивімось тепер його звичаєм старовинних правил «за­в'язки» й — «розв'язки».

«Герой» оповідає, як він зустрів духа, що зник отаким-то способом, «герой» сміливо, з фатальною сміливістю, сам бе­реться до того способу (його «трагічна провина»), глузує з духа (трагічний «глум» грецької драми). Мотивація (психо­логічна) такої сміливости героя? Є й така мотивація — при­ятелі глузують з його оповідання, не вірять йому, підбива­ють його на трагічний учинок. Він береться робити те, що робив дух (!) і... він гине, він умирає на руках своїх друзів.

У цій самій розв'язці є й єдина мораль, що ми бачимо в опо­віданні, а саме: не глузуй з духів! Мораль, як бачимо, старовин­на. Дивна річ, шо така передова людина для свого оточення як Велз — така тема, така розв'язка, така мораль! Щось тут не те?

Так, не те. Справа в тім, що ми аналізували не справжню, а фальшиву мораль. Ми виходили з тої тези, що герої опові­дання — це містер Клейтон і дух, і ми почасти помилилися. Так, вони герої для читача, але не для автора.

Ми робимо тут аналізу тектоніки оповідання, а не того вражіння 23[23], що воно справляється на читача, ми, так би мо­вити, заглядаємо в авторський рукопис, у його лабораторію. Головна ж дієва особа для автора це... магічні паси.

Справжній сюжет оповідання такий: чи можуть існувати такі магічні способи, що через них людина може переселити­ся потойбіч, померти. Як бачимо, ідея з наукового боку над­звичайно рисковита. Сто шансів проти одного, що відповідь буде «ні», коли навіть запитувати обивателів, а не філософів-марксистів. Отже, вся авторська умілість скерована на те, щоб подати такі паси, як факт. (Проте автор зоставляє собі й сте­жечку, щоб відступити, але про це нижче).

Почнемо нашим звичаєм з механічної мотивації, як з най­важливішої. Нехай не смутяться душі читачів, що механіч­на мотивація в цім оповіданні обертається в психо­логічній сфері. Ми умовилися психологічною мотивацією називати таку, де управдоподібнюється вчинки героя, дово­диться, що він мусив робити так, щоб прийти до трагічної провини. Зараз же ми будемо роздивлятись мотивацію об'єк­тивної правдоподібности подій, отже, те, що ми називаємо механічною мотивацією.

Головна гармата, що її висуває автор, щоб переконати читача, — це контрастове протиставлення брехливости (хоча б і несправжньої") Клейтона правдивості автора, оповідача. Це ми будемо називати для цього оповідання контрастовою мотивацією (у тексті відзначена розбивкою). Що ж це за контрастова мотивація? Це є мотивування «правди» — «брехнею». З самого початку читач думає, що Клейтон бреше. Про це говориться з півдесятка разів, крім цього — це підсилюється неправдоподібністю його оповідан­ня. Психологічно з читачем пророблено той самий фокус, що його над своєю паствою проробляли епіскопи, доводячи існу­вання бога «онтологічно».

— Що таке бог? — запитували вони (якщо він є, — дода­вали вони ласкаво). Бог є (коли він є) істота всемогутня, всю­дисуща, всерозумна й т. д. Але чи може, скажемо, істота все­могутня, чи там всемилостива бути не сущою? Ні, не може, бо не бувши сущою, не існуючи, вона не може бути всемо­гутньою.

«Клейтон бреше», — каже автор. Читач негайно пере­конується, що Клейтон справді бреше. Як же ж не брехло? (див. оповідання). Ну, а раз бреше, значить, існує, — підсу­ває автор читачеві висновок. Ловлячи на брехні Клейтона, читач забуває ловити на брехні автора й ковтає його висно­вок непомітно для себе.

Власне кажучи, і тут контрастова мотивація є просто осі­бний випадок звичного методу фантастичних оповідань давати попереду реалістичну декорацію. Почувши, що, напр., у героя ніс був «червонуватий», читач починає сліпо вірити, що ніс насправді був а ставиться критично тільки до його кольору, до деталів. Байка Клейтона дає досить споживи для критичної здатносте читача, і він уже не критикує через те автора, відтягуючи увагу від того, за що автор боїться — від пасів.

Отже, тут реалістична декорація набула вигляду контрас­тової мотивації (контраст між «брехнею» й «правдою»).

Перелічимо ж усі заходи контрастової мотивації, вжиті від автора в цім оповіданні.

1) Автор каже відразу: Клейтон розповів свою останню байку чи сторію (story). Отже, читач приготувався слухати Клейтона й на гадці не має, що фактично він слухатиме авто­ра. Умисне Велз не робить найменшої різниці між тим «я», Що сидів з Клейтоном, і письменником Гербертом Дж. Велзом, автором «Війни світів» тощо. Далі утворюється декора­ція оповідання, двозначно натякується, що «ми всі думали, що Клейтон бреше».



  1. Поводження Клейтона ввесь час таке, ніби він просто вигадує сторію. Він замислюється, обрізає сигару, задивляється в вогонь, усе наче творить казку. Він вагається й усміхається.

Отже, читач приготований слухати, що буде брехати Клей­тон. Чи виправдує Клейтон його сподіванку? Дивімось.

  1. Клейтон підкреслює, що будинок старий, що прислуга спала в другому корпусі, що в будинкові багацько дубової обшивки; не почавши ще розповідати, він уже мотивує появ привиду (дубова обшивка — «oak panelling» чогось невідрив­но зв'язується в уяві інглішмена з привидами 24[24]), він утворює дешеву, копійчану декорацію. Сама по собі ця декорація в пень руйнує всяке довір'я до його оповідання.

  2. Клейтон доходить до духа:

а) тіло духове прозоре, так що крізь нього можна бачити «маленьке віконце край коридору, мідні підсвічники тощо».

б) дух балакає слабеньким голосом (привид голосу — ghost of a voice) — це ж пак не людина, це дух.

в) коли Клейтон погоджується побалакати з духом і пропонує йому, як на сміх, сісти, дух каже, що йому зручніше
«пурхати взад і вперед по кімнаті», що він і робить.

г) щоб зробити духові неприємність, Клейтон «проходить крізь куточок його тіла». Карикатурність доведено до краю. Читач певний, що Клейтон бреше, і бреше недотепно і страшенно банально. Далі Клейтон пробує вхопити його за ру-


кава, «але легше було б ухопити струмінь диму».

д) нарешті кульмінаційний пункт карикатурности, сатири на банальне уявлення про духів— це заява Клей-


тона, що дух не міг брехати, бо був прозорий, отже, не зумів
би сховати правди. Коли комусь із читачів все ж таки було не
ясно, що він читає сатиру на «сторії з привидами», то тепер і
він бачить, що Клейтон з його знущається.

Ця ідіотська заява Клейтона, цей дурацький жест оста­точно знищує довір'я до нього, одночасно настільки ж збільшуючи довір'я до автора. Значить, у назві «Недосвідче­ний дух» немає нічого страшного, значить, це тільки дурний анекдот якогось Клейтона, значить, автор не збирається мо­рочити нам голову страшними історіями про духів, значить, ми повірили авторові на сто процентів.

І авторові потрібна вся сума нашого довір'я, бо, може, і її йому не вистачить.

Отож він підсилює контрастову мотивацію суто структурною.

Аналізуючи «Червоного Вартового» на рифі» (див. попе­редню статтю), ми не розрізняли механічної мотивації від суто структурної. Це тому, що структурна мотивація, тобто аргу­ментація виключно самим розпологом матеріялу, в чистому вигляді трапляється дуже рідко. Вона є одначе в щирім ви­гляді в цьому оповіданні. Отже, тут ми будемо розглядати її нарізно від звичної механічної. (Одзначенням суто структур­ної мотивації буде в нас чорний петит).

Наше оповідання побудоване на принципі жовтка в яйці, чи тих дерев'яних крашанок, що вкладаються одна в одну, чи таких самих китайських кульок. При цьому таких еле­ментів у нас лише два. Шехерезада — відомий зразок такої будови, там її ужито як клей, щоб зліпити в одну багацько сторій; там тих крашанок безліч; подаються наперед їхні за­в'язки (спідні половинки), а потім, рівно в центрі, починають являтись роз'вязки (зверхні половинки) до кожної зав'язки, починаючи з останньої й кінчаючи першою.

В нашім випадкові задача такої будови зовсім інакша. Склеювати тут нема чого: фабула зовсім не така багата і сама по собі одностайна. В оповіданні «Недосвідчений дух» яйце­ва структура служить неабияким засобом мотивації. Сила цієї мотивації в паралелізмові уявлень.

Читач щойно почув, що дух щез, зробивши магічні паси. Правда, історія ця могла бути брехнею, але ж Сандерсон упізнав ці паси. Читач жде, що буде з тих пасів, коли їх зро­бить Клейтон.

Щоб краще пояснити вплив паралельности дії й оточення, в якім вона відбувається (а цей вплив становить, очевидно, залишки словесного магізму), пригадаймо собі кілька літе­ратурних прикладів. В однім з оповідань Гофмана (з «Сера-піонового Братства») за столом сидіть гість і оповідає. Він доходить до того, як хтось сильно постукав у двері, і в цей момент хтось стукає у двері кімнати, де зібралися слухачі. Спробуйте переконати читача, що це чиста випадковість. Ко­жен читач мимохіть відчуває магічний вплив паралелізму.

Щоб це було ясніше, перекажемо відповідний ефект з опо­відання По «Падіння роду Ашерів» (The Fall of the House of Usher). Приятель Ашера, що приїхав розважати його, пере­живає разом з ним смерть сестри його Мадлени Ашер. Щоб піддержати дух у непевнім тілі Ашера, він читає йому якийсь дурний лицарський роман, одтягуючи увагу від смерти улюб­леної, єдиної сестри, його двійні.

Він читає... «одірвав клямку дверей, так що гуд сухого й дуплистого дерева залунав і одгукнувся на ввесь ліс...»

У цей момент вони чують звук точно такий, що про нього читав приятель Ашера. Але він читає далі:

«...Етельред уразив дракона... і крик хрипкий і прониз­ливий розтявся в келії...»

Читець тремтить і здригуеться, бо він чує такий самий пронизливий зойк крізь гудіння вітру.

«...І от щит із дзвоном упав на срібну підлогу...»

Ашер і його приятель ясно чують ехо від удару металом. Ашер, що в нім напруження досягло найвищого ступня, бель­котить: «...Кажу вам, ми її поховали живцем... я чув, я чув уже, вчора, як вона ворушилась у могилі... Божевільний — я кажу вам, вона стоїть за дверима...»

Двері розчинились, і в кімнату впала леді Мадлена в ос­танніх, тепер уже смертельних конвульсіях.

Читач вибачить нам таке перелицьовання Поевського опо­відання і згодиться, що воно дає яскравий приклад магічного впливу паралелізму і так званої «асоціяції суміжности».

Кілька років тому Гріфітс завів у кінокартинах «передній план». Річ, показану нарівні з іншими, потім показується ок­ремо і на ввесь екран убільшки; спочатку цей передній план служив для деталізації вражінь.

Але помалу зв'язок поміж річчю «середнім» і нею ж «пе­реднім» планом настільки устаткувався в мізкові колективно­го глядача, що він став відчуватися як причиновий. Приміром: показується (середнім) лялька ніби забитого чоловіка, потім (переднім) голова чоловіка, і глядач безпосередньо увірував, що голова належить ляльці. Паралелізм робиться мотивацією.

Сила цього паралелізму і вплив його на читача в опові­данні По надзвичайні. Цікаво, що цей прийом використано навіть у рекламі. У якомусь місті є готель і в нім одна кімна­та, кімната самогубства. Розповідали, що хто б не був спав у тій кімнаті, уранці його знаходили мертвого із бритвою в руці і з перерізаним горлом. І от оповідач якось мусив переспати в тій самій кімнаті. Він підходить до дзеркала й бачить само­го себе — його образ підносить руку з бритвою до горла, його рука здригається конвульсивно...

«І що ж?» — запитують в оповідача.

«Я голюсь тільки безпечними бритвами «Жілет», які й вам рекомендую», — одказує він.

Паралелізм в оповіданні Велза тонко підкреслений різни­цею: дух щезає геть з очей; Клейтон умирає. Читач уже жде в кінці, що щось буде — невже ж Клейтон зникне — ні, не може бути; але що ж тоді? І коли Клейтон умирає, читач легко може всьому повірити.

Ми вже казали, що той факт, що сам автор бере участь у дії, підвищує імовірність читача. Ми вже показували, як неправди­вий вигляд Клейтонової історії повищує вражіння правдивосте від слів автора. Значить, «я» оповідача, як коліщатко механіз­му, сприяє структурній мотивації. У меншій мірі для цього слу­жать інші дієві особи. Дієвих осіб в оповіданні кілька. «Герой» оповідання справжній, не підроблений, головна «дієва особа», з погляду авторового, це — «смертельні паси», що руйнують бар'єр поміж нами й потойбіччю. Але історія «героя» сама нічого не мотивує, — навпаки, її треба мотивувати. Для цього служать, окроме автора, другорядні актори: 1) Клейтон, 2) дух. Зараз ми перейдемо до того, як ці актори піддержують центральну особу (паси), а поки що перелічимо інших акторів. Віш служить для того, щоб надати настрою; його роля цілком ясна, і деталізува­ти її ні до чого. Сандерсон має дві функції: 1) він головний скеп­тик, 2) він масон (отже, знає всякі містичні штуки) 25[25].

Яким же способом пара: дух — Клейтон умотивовує паси. Ми підходимо до останнього пункту аналізи, до тої точки, де ми приблизно можемо уявити собі, в якій послідовності будувалося оповідання.

Я уявляю собі його так: вихідна точка — це магічні паси. Ними викликають духів, ними проганяють духів. Чи не мож­на цими пасами перенести й самого себе в царство тіней? І, головне, чи не можна зробити з цього оповідання? Дух по­винен показати ці паси людині, людина повинна їх повтори­ти. Отже, дві дієвих особи.

Але просто давати розмову людини з духом, — значить зовсім наплювати на вимоги нашого реалістичного віку. Отже, треба подати її іронічно — дух забув, як повернутися потойбіч, і людина йому допомагає. Так постають дві ролі. Що ж це за дух такий, що забув способи вороття? Для цьо­го є мотивація — це чоловік плохута, невдаха-хлопець. Цій мотивації одведено чимало місця (одзначаємо її курсивом).

Спробую подати цей важливий пункт ще ясніше. Для чого потрібна саме така зав'язка: дух забув паси?

Очевидно, щоб людина могла побачити ті паси. Але як це дух (істота в нашій уяві дуже серйозна й поважна) міг забу­ти паси. Для цього вигадується дух-плохута, невдаха-дух. Цьому віддано так багато місця, характеристика духа така повна (потилиця, з двома довгими кісками, маленька вуль­гарна голова, негарні вуха, плечі вужчі від стегон, піджак з магазину готового одягу, штани як матня і т. д. — зверніть увагу на те, що ні про одну з дієвих осіб ми не почули від автора й сотої частини цих деталів), дух поданий так реалі­стично, що стає для читача дієвою особою згідно з законом, що ми його сформулували в своїй попередній статті: «що по­вніше й реалістичніше трактується в творі якась особа, то більшу ролю мимоволі віддає їй читач у ході подій». На ділі ж цей «недосвідчений дух» (заголовок грає ту ж ролю) не більше як спружинка, що піддержує оті паси, архітектонічна подробиця, засіб, а не мета.

Ми розбираємо, отже, цей твір за таким аналітичним прин­ципом. Те, що вмотивовується, а само нічого не мотивує, є центральний пункт авторського задуму в оповіданні — голов­на (для автора) дієва особа, — варстат при механізмові. На­впаки, те, що є засіб — не є мета; те, що саме мотивує, є моти­вація, засіб, силова машина до варстату, другорядна дієва особа для автора (хоч, може, головна для читача, як у цім випадкові). У нашім оповіданні «магічні паси» є централь­ний пункт авторової уваги, бо вони нічого не мотивують, а, навпаки, їх треба мотивувати; інакше ніхто не повірить. На­впаки, Клейтон і дух є для автора тільки знаряддя, силові машини, щоб крутити варстат отих пасів. І не дарма автор так заходжується навколо цих пасів. Незважаючи на всі хит­рощі, сюжет зостається страшенно рисковитий і для читача мало ймовірний. Отже, автор залишає собі стежечку на відступ, стежечку реалістичної концепції, реалістичного по­яснення оповідання. Треба сказати, що оця стежка реалістич­ного пояснення в усіх фантастичних оповіданнях за всіх часів становила навіть ознаку доброго тону (узяти хоча б прекрас­ну «Авантуру в Скелястих Горах» Едґара По, як приклад та­кої двоєдушности автора) 26[26] . Назначімо ж риси цієї «проти-мотивації» (одзначено петитом). На початку це психічний стан слухачів коло вогню в старовинній кімнаті, в кінці — це заява коронера, що Клейтон умер від апоплексії, роз­повідаючи свою дурну сторію.

Але автор все ж таки подбав, щоб цею стежечкою не дуже ходили — вона, власне, витоптана тільки «для блезиру», але нікуди не провадить. Справді: звідки ж Клейтон зробив паси так, як треба по Сандерсонові; і, головне, це той згаданий паралелізм — він не дає читачеві на ту стежечку ступити.

Які ж висновки? На наш погляд, Велз не зовсім управився з темою, хоч і працював «за всіма правилами мистецтва». Не управився ж Герберт Дж.Велз з сюжетом «Смертельних пасів» не через те, що, скажемо, десь мало розвинув оцю-о «стежеч­ку» промотивації, чи що, а через те, що сама по собі задача сюжету «смертельних пасів» здається нам нерішима за наших часів. її легко можна було рішити якихось півсотні літ тому, за більшої легковірности читацької публіки.

На цім аналізу можна було б закінчити... та де ж ідео­логічна критика, зарепетує дехто27[27].

Ми вже показували, де мораль в оповіданні Велза — вона міститься в фальшивому сюжеті фатального глузування з духів.

Але тому, хто хоч трохи знає Велза, навряд чи здасться, що ця мораль є ідеологія оповідання. Де ж ідеологія?

Підступи до такої справи можуть бути різні й усі мають свою, часткову рацію. Спробуймо кілька:



  1. (Найпростіший, так би мовити, «кислокапустянський»). Сидять приятелі в клубі, — буржуазному, очевидно. Балака­ють не про профрух, а про духів (опіум для народу). Для мас таке оповідання непотрібне й шкідливе...

  2. (Трошки мудріший «критичний метод»). «Автор не зовсім розв'язався з містикою. Він і одмахується від неї й знову вертається до неї. Як таки Велз, такий передовий письмен­ник, і отаке? Невитриманість ідеологічна ще дуже помітна в письменниках гнилого Заходу»...

Хай простить мені читач, що я пожартував з ним. «Кис­локапустянський» і «критичний» підступи мають свою ра­цію (як я вже сказав). Справді, Велз, так би мовити, автома­тично, вибирає звичний респектабельний клуб (бо він його краще знає); справді, він не одхрищується від містики (бо вона служить йому саме темою). Та все ж обидва попе­редні оратори ціляють не в теля, а в ворота.

І клуб і містика для Велза не більше як матеріял для сенсаційного оповідання, і в них його ідеологія майже не по­значилася28[28]. А є ж таки в оповіданні певна ідеологія — є слід цілої етичної системи. Де ж вона, т.т. попередні оратори?

Для нашого читача зрівняймо, щоб знайти ідеологію, це оповідання з оповіданням Баррі. Там Комбо Картер — без­принципна звірячо-сильна людина, герой оповідання, гине за свою безпринципність, за свою звірячу силу — автор його картає й плямує як може. Не забуваймо, що то було діло року 1895. Джек Лондон ще не вславився, культ сильної особи ще не дійшов з філософських книжок до обивателя і, значить, до журкалу-ілюстрашки. Не наша задача тут пояснювати, який стосунок поміж культом сили і епохою імперіялізму — нехай кожен робить це сам для себе.

Не те Велз. Він, як і його Клейтон, певний, що «життя є царство сили», взяти хоча б його «The Fools of the Gods» (Їжа богів), «Tona Bungay» (Тона Бенге) або «The Invisible Man» (Чоловік-Невидимка) — і можна цього переконатись. І от у цім оповіданні отой слабенький плохенький учитель, що не зумів як слід «появитись», має всю його цілковиту, абсолют­ну зневагу. З яким презирством говориться про чоловіка, що «уникав спорту й провалювався на іспитах». (Спорт, звичай­но, на першому місці).

Клейтон просто каже — і всі мовчки погоджуються, — що отакого живого чоловіка він просто випхав би з хати. За що? За те, що він плебей? Ні, за те, що він плохута. За те, що він слабий.

Етика буржуазних оповідань, видно, немало змінилася з 1895 року. З Комбо Картера Джек Лондон зробив би щось на штаб «Морського Вовка» абощо, якби він йому потрапив під перо.

Ми бачимо, отже, куточок авторового світогляду позначився, непомітно для нього, у зовсім несподіванім місці. Визначити ж увесь авторів світогляд на підставі одного опо­відання немає, звичайно, ніякої змоги —для цього треба було б поплутати — (справжній) авторів світогляд (ідеологію автора) з підсунутою читачеві мораллю і таким чином пошитися в дурні, попавшись на гачок авторові, ше й буржу­азному.

Цей аналітичний етюд, як і попередній, має власне прак­тичне завдання, а саме — показати, як будуються в західній літературі оповідання. Я не мислю собі ніякої науки без зв'яз­ку з продукцією, в данім разі літературною. Наша майже ди­кунська відсталість у справі тектоніки фабули потребує хірур­гічних операцій над західньою літературою, щоб полегшити нам поступ літературної техніки.

Але ми не менше відстали і в справі «ідеологічній». Захід-ньоевроиейський письменник уміє підсунути читачеві свої висновки незрівняно краще, ніж наш свої. А проте, наша мар-ксівська філософія під усяким поглядом має «вищу структу­ру» від буржуазної.

Причина цьому гріхові в галасі вульгаризаторів, що не вміють одрізнити мораль від авторового світогляду і на цій підставі вимагають від молодих письменників, щоб вони да­вали «мораліте». Це породжує, з одного боку, казенну 29[29] хал­туру, а з другого — ліквідаторство. Трудно й рішити, що гірше.

Отже, наша аналітична робота може в деякій мірі прислу­житись до вияснення принципів аналізи й «ідеології» автора, його світогляду. Дозволимо собі встановити декілька тез.



1. Філософське «я» автора, його світогляд знаходиться не з одного твору, азусіх, принаймні з кількох його творів. В противному разі можна прикро схибити, взявши, приміром, Велза за містика на підставі хоча б наведеного оповідання.

  1. Приступаючи до аналізи «ідеологічної», треба всампе-ред виділити «мораль», чи висновки, що автор підсуває чи­тачеві од верто, в формі найчастіше тверджень, як-от у бай­карів, казенних письменників тощо.

  2. Там, де такої морали немає, треба виділити «ситуаційні» висновки, що читач робить сам. У цім оповіданні — «не жар­туй з духами». В оповіданні «Червоний Вартовий» на рифі» — «злочинця карає суспільство, а коли ні, то господь Бог».

  3. Грубою помилкою було б негайно ідентифікувати ці висновки зі світоглядом автора. Частіше їх доводиться іден­тифікувати з світоглядом редактора, а то й видавця, а часто й просто Мар'ї Алексєвни. Світогляд автора знаходиться ста­ранною аналітичною роботою над усіма його творами і су­часною йому творчістю інших. В данім оповіданні куточок світогляду визирає з-під відношення автора до кволих лю­дей.

  4. Знайти справжній світогляд автора, аналізуючи тільки його твори, — справа дуже нелегка, а подекуди чисто немож­лива. Приміром, А написав казенне оповідання, який справж­ній світогляд А?

  5. Існує ще одна категорія соціологічної аналізи — це, взяв­ши всі події твору за даний історичний факт 30[30], за вірне дзеркало суспільного життя, робити висновки історично-со­ціологічного характеру про життя такої-то епохи, про її про-дукційні відносини і їхню надбудову. Ця н а й в а ж н і ш а ка­тегорія аналізи змісту, по-перше, має актуальне значіння го­ловне для минулих часів (де бракує інших даних), по-друге, неможлива без попередньої аналізи типів 1, 2, 3, 4 — бо тре­ба попереду зробити «поправку» на суб'єктивність автора. Ця категорія становить переважний об'єкт історії літерату­ри, а не критики, бо критиці звичаєм бракує для цієї роботи достатнього «віддалення» — історичної перспективи.

  6. Для того, щоб підняти мистецьку кваліфікацію пись­менників, потрібна всамперед аналіза техніки творів. Для того, щоб підняти філософську кваліфікацію письмен­ників, потрібні всамперед... історичний матеріялізм, історія революцій, політична економія, рефлексологія... і в останню чергу аналіза змісту художніх творів як невеличкий допомі­жний засіб філософського характеру. Центр ваги аналі­зи змісту лежить в історії (див. 6).

  7. Подаючи поза планом своєї технічної роботи ці тези ана­лізи змісту, я сподіваюся розворушити ініціятиву створення наукових засад критики змісту і припинити той натхнен­ний матчиш морали, ситуаційних висновків, аналізи автор­ського світогляду і історичних висновків, що панує в нашій критиці. Я хочу прислужитись точній марксівській критиці. В мене є тиха певність, що мене лаятимуть... і використову­ватимуть ті, що їдять хліб з чистісінької критики.






    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconЛев Миколайович Толстой ІІ частина презентації вч. Денисюк Т. Г
Періоди творчості:І-ранній-1848-1862-автобіографічні повісті, "Севастопольські оповідання ", "Люцерн", "Козаки"
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconОптимістичний пафос оповідання «Доля людини». Уславлення людського духу І віра в людину
Мета: розкрити основну думку І пафос оповідання, розкрити риси характеру Андрія Соколова, розвивати уміння досліджувати та аналізувати...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconДжек Лондон. «Жага до життя». Особливості сюжету та ідеї оповідання
Мета: ознайомити учнів із творчістю американського письменника Джека Лондона; з'ясувати особливості творчої манери письменника на...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconТема. Життєвий І творчий шлях Франца Кафки. Оповідання «Перевтілення» Мета: ознайомити з життєвим І творчим шляхом Ф. Кафки, сюжетом оповідання «Перевтілення»
Доброго дня! Сьогодні на уроці ми з вами познайомимося з дуже цікавим представником світової літератури, людиною незвичайної долі...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconУрок №1 Тема уроку: Довга дорога до спасіння. Огляд життя І творчості Джека Лондона. Робота над змістом оповідання «Жага до життя»
Змістом та героями оповідання, вчити вдумливому читанню; розвивати навички виразного читання І переказу художнього твору, вміння...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconУроків Григір Тютюнник. Оповідання "Дивак" Мета: зацікавити учнів біографічними відомостями про Григора Тютюнника, ознайомити зі змістом оповідання "
Мета: зацікавити учнів біографічними відомостями про Григора Тютюнника, ознайомити зі змістом оповідання "Дивак"
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconТема. Джек Лондон. «Любов до життя». Особливості сюжету та ідеї оповідання. Мета
Мета. Дати короткі відомості про життя та творчість Джека Лондона, відображення життєвого досвіду в тематиці творів; розкрити суть...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconЧастина Інтелект у цілому. С. Частина Мислення й вирішення проблем. С
Це як клацнути пальцями І готово! Суть у наступному: є якийсь механізм, що знаходить рішення в різних ситуаціях: І в побудові кар'єри,...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconУрок української літератури в 10 класі Тема. Багатогранна діяльність Б. Д. Грінченка як митця І вченого. Оповідання «Каторжна» Мета
Тема. Багатогранна діяльність Б. Д. Грінченка як митця І вченого. Оповідання


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка