I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання



Сторінка5/6
Дата конвертації14.02.2020
Розмір2.02 Mb.
1   2   3   4   5   6

ПРОТОКОЛЬНЕ ОПОВІДАННЯ



Касьян с Красивой Мечи». Оповідання Івана Тургенєва)
Я цілком свідомий того, що нижче видрукована стаття має дві риси трошки незвичних у такого роду літературі. По-пер­ше, я заперечую в ній цілий літературний жанр — неоргані­зовану прозу, ліричну прозу. Мене втішає тільки те, що ми навчилися вже заперечувати цілі мистецькі жанри, приміром, оперу. Едгар По заперечував можливість довгих поем, і істо­рія літератури цієї думки не спростувала. Одночасно з'явля­ються нові мистецтва — от, приміром, кіно.

По-друге, в цій статті менше є про Тургенєва, ніж має пра­во чекати читач. Це радше стаття з приводу... тургенівщини. Але й тут є факти, що мені дають розраду. Плеханов, при­міром, писав з приводу мистецьких творів, а не про них. Я просто-таки вітаю це. Так само робив Айхенвальд. Так само робить Ніковський у вступних статтях до письменників. Не­хай же буде дозволено й мені виступити з приводу Тургенє­ва... проти тургенівщини...

У двох інших статтях ми аналізуємо жанри, що не корис­туються (як не користувалися й раніш) ніякою повагою в людей, слово в цій справі імущих. Дарма що читацькі маси захоплювалися і захоплюються й тепер авантурними опові­даннями, дарма, що найпередовіші, наймужніші, найрево-люційніші елементи старого суспільства, а конкретно кажу­чи, молодь украй захоплювалась авантурним, географічним, космічним романом, але мудрі сивоголові старці, самі хова­ючи Пінкертона під подушку, прилюдно виголошували йому анафему і рекомендували молоді читати «серйозну» літера­туру. Критика систематично угроблювала «несерйозну» літе­ратуру, «неглибокі» твори й винесла на поверхню нашої су­часної історико-літературної свідомости виключно «серйоз­ну» літературу. Гімназіяльна наука во образі якого-небудь фіолетоносого павіана з породи вчителів словесности уро­чисто анафематствувала Купера з Майн Рідом, вихваляючи неміряні глибини й вартості, скажемо, «Фрегата Паллади» Гончарова.



Ясна річ, будити ініціятиву, розбуркувати в молоді неспо­кійний потяг до яскравішого, кращого життя було не в інтере­сах поліцейської держави й поміщицької літератури. Духовні кастрати й прекраснодушні філістери на штиб хоча б того ж таки Гончарова куди миліші були серцю вищезгаданої кліки.

Не будемо, проте, тут аналізувати досконально причини такого напряму в літературі, а згадаємо про нього, аби нага­дати, що відповідні традиції й досі живуть у серцях... людей, що нічого спільного не мають з поліцейською державою й поміщицькою літературою, живуть, так би мовити, по інерції, поруч із сотнями інших забобонів. Бравши, отже, в інших статтях нефешенебельні жанри, візьмімось аналізувати тепер жанр благопристойний, — а саме, розберім побутово-психо-логічний етюд Тургенєва «Касьян с Красивой Мечи».

Форма «Записок охотника» — збірка нотаток лібе­рального поміщика — позначається на більшості оповідань цієї збірки зокрема. Мало не скрізь оповідає сам мисливець епізоди, що трапилися з ним, мандруючи по градах і весях широкої Росії. Така форма дає авторові змогу будувати фа­булу не в порядкові наростання, градації подій, а в спосіб простого нанизування фактів. Треба, одначе, застерегти, що форма «Записок» могла б служити й рамцями для справж­ньої фабульної речі, отак, як фабульні речі ховалися в світовій літературі під рядками листів, під картками щоденника тощо. Сама по собі форма «Записок» є, принципово кажучи, тільки один з найлегших засобів для «реалістичної» окраски пода­ваного матеріялу. Ми бачимо на прикладі Велзового опові­дання «The Snexperienced Ghost», як участь автора становить неабиякий засіб для досягнення ілюзії «реальности».

Отже, цього наміру підкреслити протокольністю форми реалістичність змісту в Тургенєва, очевидно, не було. «Запис­ки охотника», мабуть, так-таки й є просто собі «Записки охот­ника», та й по тому. Бо ж ні один з цих нарисів такої додат­кової мотивації не потребує — факти й ситуації, в них опису­вані, настільки повсякденні й банальні, що приймаються на­чисто на віру.

Перекажемо отож попереду короткий зміст одного з цих етюдів, а саме «Касьян с Красивой Мечи».








  1. Автор повертається з полювання. При цій нагоді даєть­ся ландшафт. Виписуємо.

«Я осмотрелся. Мы ехали по широкой распаханной равнине, чрезвычайно пологими волнообразными раскатами сбегали в нее невысокие, тоже распаханные холмы; взор обнимал всего каких-нибудь пять верст пустын­ного пространства: вдали — небольшие березовые р о щ и своими округленно-зубчатыми верхушками одни нарушали почти прямую черту небосклона. Узкие тропинки тянулись по полям, пропадали в лощинках, вились по пригоркам, и на одной из них... различил я какой-то поезд. На него-то поглядывал мой кучер. Это были похороны...»

Цей ляндшафт, біла настирна курява, стома і спека, мож­на було б узяти як настрій зустрічі з похороном, але для цьо­го немає підстав. Очевидно, так і було насправді з автором. Це, так би мовити, не ляндшафт, а факт. Пізніше автор навіть заявляє: «погода была прекрасная, еще прекраснее, чем прежде»... із чого ясно, що ніякої окраски змістової цей ляндшафт не має.



  1. Кучер починає гнати візок, щоб не зустрітися з похоро­ном.

  2. Вісь зломилася, й доводиться стати на дорозі. Повз ав­тора проходить похорон, докладно описаний.

  3. У присілку автор знаходить Касяна і умовляє його до­везти його до порубу, щоб він міг купити там нову вісь.

  4. Купивши вісь, автор іде на поруб постріляти. Ляндшафт. Касян ув'язується за ним.

  5. Автор убиває деркача. Вони лягають на траву. Лянд­шафт. Касян починає філософську розмову про кров, гріх і тварин.

  6. Далі розмова йде про життя самого Касяна, про Мар­тина Теслю, що вмер, хоч його і лікував Касян (це його хова­ли в першій частині етюда).

  7. Касян розповідає трішки про далекі місця, де йому до­водилося бувати.

  8. З'являється дівчина (Аннушка), що живе з Касяном. Зостається нез'ясованим, чи це його дочка, чи ні.



10. Автор розстається з Касяном і вертається додому. Його кучер Єрофей мало додає пояснень про Касяна, хоч він був сусіда йому колись у Сичівці, на батьківщині Касяновій.

З цього короткого переказу кістяка видно, що автор не тільки в рамцях (облямівці, «обрамлении») свого оповідання додержує форми блокнотної, але й у самім оповіданні не дає ніякої структурної лінії. Є проста нитка, на неї неорганізова­но, очевидно фотографічно, нанизано розмови, перемежувані ляндшафтами. Самі розмови, як бачить читач, знизано не в порядкові наростання, а навпаки, в порядкові спаду, охля­вання. Попереду йде найдужче місце, — Касянова філософія, а далі йдуть біографічні відомості, що вкінець убивають у читачеві цікавість до Касяна. Вражіння загадковости, ви­кликане зовнішньою постаттю його й несподіваною заявою про гріх убивати тварини, стирається. Появ Аннушки, що міг би додати якусь сильну рису до характеристики Касяна, не використано зовсім. Зате все яскравіше й яскравіше стає для читача очевидним, що йому розповіли щирісіньку правду, з початку до кінця, не прикрасивши її геть нічим. Читача піддурено, отже, в найганебніший спосіб. Читач жде, що йому розкажуть вимисел так, що він повірить, що йому розказано правду. Натомість йому розказано правду так, що він шко­дує, що до неї не додано вимислу. Автор поводиться, як той єврей-комерсант з Могилева в анекдоті, якого спитали: «Куди ви їдете, Борух Абрамович?» Той одповідас: «В Мо­гилів!». Той, що запитував, довго мовчить, накупчуючи обу­рення, нарешті вибухає: «Для чого ви мене дурите? Адже ж ви сказали, що їдете в Могилів, щоб я не подумав, що ви їде­те в Бердичів. Але ж ви насправді їдете в Могилів! Для чого ж ви мене дурите!..»

Є ще один засіб модифікувати подавані факти психологі­чного порядку — це давати поряд «для порівняння» інакшо­го, протилежного понайбільше, порядку матеріял. Так і зроб­лено в етюді того ж таки Тургенєва «Хорь и Калиныч», де протилежність психологічних образів пояснено ріжницею між губернями Орловською та Калузькою. В оповіданні «Касьян с Красивой Мечи» такою протилежною до Касяна постаттю являється кучер Тургенєва Єрофей. Єрофей — це, так би мо­вити, Хорь, а Касян — так би мовити, Калінич; схожість між ними досить велика, приміром, Касян, як і Калінич, знає гра­моти. Отже, й тут ми маємо пару: Фавст і Мефістофель, чи, коли хочете, Моцарт і Сальєрі, так сказати, романтик і ре­аліст. Глибше цього порівняння не йде, бо глибше не йде аналіз кожного з них. Можна ще й навести паралель зі свято­го письма: Марія й Марта — і навіть, коли хочете, «Гоголь і чорт» — настільки поверхова ота «психологічна глибінь» пси­хологічного етюду, настільки цей етюд є необроблений про­токол сирових подій.

Не додає нічого до характеристики Касяна й ляндшафт. Узагалі ляндшафт у прозі грає або як відповідна декорація, або ще як контрастова декорація. Скажемо, ясний, соняшний день може стати за декорацію для життєрадісного мо­менту, або, навпаки, за глузливу контрастову декорацію для якогось моменту, скажемо, смерти укоханої матері, чи що. Ляндшафтів у «Касьяне с Красивой Мечи» багато — ми вже бачили, що перший ляндшафт не використано ніяк для ідеї похорону; придивімось тепер до нього докладніше. Звернімо увагу на його рухливу, дієслівну форму: «холмы... сбегали; взор... обнимал; березовые верхушки... нарушали; тропинки... тянулись... пропадали... вились... по пригоркам». Ця форма обов'язкова для кожного пристойного ляндшафтиста з пись­менників аж з часів Лесінга, що докладно описував, як Гомер подає Ахилесів щит, так би мовити, динамічно, показу­ючи не ввесь щит одразу, а стадії його створення, роботу над ним майстера Гефайста. З часу означеної заяви Лесінга усі письменники-пейзажисти вважають за пристойне уживати якнайбільше дієслів, малюючи ляндшафт. Не будемо гово­рити поки що про ролю краєвиду взагалі в літературі, про це скажемо нижче, а зараз зауважимо тільки, що «динамічнісгь», конкретно кажучи, дієслівність ляндшафтного опису річ не­обов'язкова, а теж є один із способів подачі. Можна було б сказати, що наведений угорі ляндшафт має через дієслівність його подачі впливати як образ нескінченної довгої дороги, а не як кореспондент до похорону, хоча й у такому разі недієслівність краще передала б відповідний настрій довгости, нескінченности, адже кожен знає, що після довгої дороги речі починають рухатися, саме коли рух скінчився, а під час самої дороги рух речей повз подорожнього швидко починає сприйматися як спокій. Щоб з'ясувати ролю першого ляндшафту, порівняймо з ним ляндшафт другий. Автор і Касян вийшли на поруб («осечки»).

«Погода была прекрасная, еше прекраснее, чем прежде; но жара не унималась. По ясному небу едва-едва неслись высокие и редкие облака, изжелта белые, как весенний запоздалый снег, плоские и продолговатые, как опустившиеся паруса. Их узорчатые края, пушистые и легкие, как узор­чатая бумага, медленно, но видимо изменялись с каждым мгновением; они таяли, эти облака, и от них не падало тени. Мы долго бродили с Касьяном по осечкам. Молодые отпрыски, еше не успевшие вытянуться выше аршина, окружали своими тонкими, гладкими стебельками почерневшие низкие пни; круглые губчатые наросты с серыми каймами, те самые наросты, из которых вываривают трут, лепились к зтим пням; земляника пускала по ним свои розовые усики; грибы тут же тесно сидели семьями. Ноги беспрестанно путались и цеплялись в длинной траве, пресыщенной горя­чим солнцем; всюду рябило в глазах от резкого металлического сверкания молодых красноватых листьев на деревцах; всюду пестрели голубые гроздья журавлиного гороха, золотые чашечки куриной слепоты, наполовину лиловые, наполовину желтые цветы Ивана-да-Марьи; кое-где возле заброшенных дорожек, на которых следы колес обозначались полосами красной мелкой травки, возвышались куч­ки дров, потемневших от ветра и дождя, сложенные саженями; слабая тень падала от них косыми четвероугольниками, — другой тени не бьшо нигде. Легкий ветерок то просыпался, то утихал: подует вдруг прямо в лицо и как будто разыграется, — все весело зашумит, закивает и задвижется кругом, грациозно закачаются гибкие концы папоротников, — обрадуется ему... но вот уж он опять замер, и все опять стихло. Одни кузнечики дружно трещат, словно озлобленные, — и утомителен этот непрестанный, кислый и сухой звук. Он идет к неотступному жару полудня; он слов­но рожден им, словно вызван им из раскаленной земли.

Не наткнувшись ни на один выводок, дошли мы, наконец, до новых осечек. Там недавно срубленные осины печально тянулись по земле, придавив собою и траву и мелкий кустарник; на иных листья, еще зеленые, но уже мертвые, вяло свешивались с неподвижных веток, на дру­гих они уже засохли и покоробились. От свежих золоти­стих щепок, грудами лежавших около ярко-влажных пней, веяло особенным, чрсзвычайно приятным, горьким запахом. Вдали, ближе к роще, глухо стучали топоры, и по временам, торжественно и тихо, словно кланяясь и расширяя руки, спускалось кудрявое дерево...»

Ми прохаємо вибачення в читача за те, що нагадали йому блаженні часи гімназіяльного диктанту: відома річ, що вчи­телі словесности з особливою охотою беруть для диктанту «опісанія пріроди».

Треба віддати належне Тургенєву: він уміє бачити. Не мож­на заперечувати й того, що він уміє й передавати те, що ба­чив. І це не є словоблуд, дурна балакучість, хоч і на таку по­декуди скидається, а попросту нерозуміння ролі в даному разі ляндшафта в оповіданні, наївна певність, що коли щось дуже подобається авторові, то воно має обов'язково припасти до серця читачеві, як його так і розповісти все поспіль; кокету­вання красивістю й гладкістю мови, мовчазна передпосилка: хто мене не любить, той хай не читає; жіноче, пасивне відно­шення до ролі оповідача взагалі.

Після цього ляндшафту сталася смерть деркача. Уперше проявилась Касянова філософія: «...я слышал, как он после шептал: «Грех ... Ах, вот это грех»».

Після цієї фрази знову йде ляндшафт. Мусимо виписати його, щоб дати повну картину поводження автора з ляндшафтом.

«Жара заставила нас, наконец, войти в рощу. Я бросился под высокий куст орешника, над которым молодой стройный клен красиво раскинул свои легкие ветки. Касьян присел на толстый конец срубленной березы. Я глядел на него. Листья слабо колебались в вышине, и их жидко зеленоватые тени тихо скользили взад и вперед по его тщедушному телу, кое-как закутанному в темный армяк, — по его маленькому лицу. Он не поднимал голо­ви. Наскучив его безмолвием, я лег на спину и начал любоваться мирной игрой перепутанных листьев на далеком светлом небе. Удивительно приятное занятие лежать на спине в лесу и глядеть вверх. Вам кажется, что вы смот­рите в бездонное море, что оно широко расстилается под вами, что деревья не поднимаются от земли, но, словно корни огромных растений, спускаются, отвесно падают в те стеклянно-ясные волны; листья на деревьях то сияют изумрудами, то сгущаются в золотистую, почти черную зелень. Где-нибудь далеко, далеко, оканчивая собою тонкую ветку, неподвижно стоит отдельный листок на голубом клочке прозрачного неба и рядом с ним качается другой, напоминая своими движеннями игру рыбьего плеса, как будто движение то самовольное и не производится ветром. Волшебными подводными островами тихо наплывают и тихо проходят белые круглые обла­ка, — и вот вдруг все это море, зтот лучезарный воздух, эти ветки и листья, облитые солнцем, — всё заструится, задрожит беглым блеском, и поднимется свежее, трепещушес лепетанье, похоже на бесконечный мелкий плеск внезапно набежавшей зыби. Вы не двигаєтесь, вы гля­дите: и нельзя выразить словами, как радостно и тихо и сладко становится на сердце. Вы глядите: — та глубокая чистая лазурь возбуждает на устах ваших улыбку, невинную, как она сама; как облака по небу и как будто вместе с ними, медлительной вереницей проходят по душе счастливые воспоминания, и все вам кажется, что взор ваш уходит дальше и дальше и тянет вас самих за собой в ту спокойную, сияющую бездну, и невозможно оторваться от зтой вышины, зтой глубины.... — Барин, а барин — промолвил вдруг Касьян своим звучным го­лосом...»

Пейзаж перервано за принципом контрасту, та легко ба­чити, що це зроблено майже випадково: бо як на таку мету, то потреба в ляндшафтові ніяк не відповідає його колосаль­ному розмірові. І цей пейзаж зроблено дуже добре, є навіть певна градація — він, так би мовити, поетичніший, ліричні­ший від першого. Робота над словом і образом — саме тут видно, над чим автор працював. Він працював найбільше над тим, щоб пережитий ним момент передати з найбільшою точ­ністю. Щось у цім моменті міняти, проявляти свою ініціятиву йому, очевидно, й на думку не спадало. Він не тільки роз­повів усе як було, а ще й описав ті самі ляндшафти, які були під час його зустрічі з Касяном, у спокійній певності, що «кра­ще од природи не зробиш» і «красивіше од природи не напи­шеш».

Не обминеш тут міркувань на тему про ролю ляндшафту в літературі взагалі. Це питання стоїть узагалі в зв'язку з те­матикою.

A priori кажучи, всякий чисто досвідний матеріял може стати за базу для всякого чисто художнього твору. Коли це не було б так, то дуже довелося б обмежити мистецьку діяльність, і можна було б справді згори примушувати ав­торів вибирати теми, цебто утворити ту казарму, про яку мріють усі збоку настановлені «керовники» літератури. Але то a priori, а на практиці сам матеріял повинен би (і справді показує) показувати той рід мистецтва, що має його оброб­ляти. Скажемо, коли за цей матеріял нам правлять народні мелодії, то хоча й можна їх трактувати в літературній новелі, у лівій картині, у лівій скульптурі, але найприродніше місце для трактування отакого матеріялу є нотний папір компози­тора. Так само, скажім, ляндшафти найкраще трактувати в малярстві, бо ляндшафт не балакає й не кричить, а визна­чається найбільше фарбами й світами — тобто найлегше з таким матеріялом упоратися в малярстві. Отже, набутий людською головою досвідний матеріял до деякої міри сам командує, в якому полі його треба обробляти.

Але ж це лише до деякої міри. Скажім, малярство часто береться все ж таки за людей, хоча в людині — фарба най­менш характерна ознака. Людина — дуже безбарвна істота. Скульптурою своєю людина куди цікавіша, та, може, найці­кавіший зовнішній прояв людини — це її мова. Отже, н а й -вигідніше трактувати людину у літературі, менш вигідно в музиці, ще менш вигідно в ма­лярстві. Незважаючи на те, навіть у малярстві людська тематика переважає над пейзажною. В чім причина?

Причина в тому другому моментові, що опреділює собою розроблення матеріялу, — в попиті споживача. Мистецький твір споживають не гори та ріки і не кедри та платани, а самі люди. Оці самі люди й вимагають, щоб писалося про них, і малювалося їх, і взагалі мистецьки трактувалося б про них у першу чергу.

Найелементарніші інтереси людини — це народження і смерть. Коло цих найперших моментів довкола обертається все «велике» мистецтво.

У нас прийнято з презирством говорити про тих людей, що в газеті насамперед читають «отдел проісшествій». Більше того, за перших часів радянської преси ми не заводили тако­го відділу в газетах узагалі. Тим часом «отдел проісшествій» є справді найцікавіше місце газети, бо він непосередньо й прямо трактує про порушення найперших інтересів окремої людини. Соромитися читати цей «відділ пригод» так само розумно, як соромитись їсти, перетравлювати їжу й плодити собі подібних. Оця соромливість є пережиток релігійних за­бобонів, переваги «духовної пищи», переваги «душі» над «тілом».

Проте ця соромливість далеко не сягала і її держалося тілько про око людське. На ділі полові питання, кримінальні романи і романи про те, як збагатів хлопець, що чистив чо­боти, дають найпопулярніші, найбільш читабельні речі, бо вони не відходять далеко від найперших справ і інтересів ок­ремої людини. З погляду релігійних організацій це зле, бо «людина повинна цікавитися високими матеріями», з по­гляду марксівського це незле... і недобре, а це... фа кт, який треба використати в інтересах світової революції, який легко використати в цих інтересах, бо інтереси революційної класи тотожні в цілому з інтересами всього людства.

Таким чином, ми констатуємо, що існують основні, го­ловні елементи тематики і що вони тільки й варті, власне ка­жучи, опрацьовання. Любов, голод, смерть; любов, насичен­ня, народження — з цих тем не виходить широке мистецтво, те, що стає потім, у той чи інший спосіб, масовим.

Сперечатися з цим твердженням, стоючи на платформі історичного матеріялізму, — річ зайва, бо то є простий ви­сновок з указаної платформи. Можна запитати: а що ж ті тво­ри мистецькі, що трактують життя тварин і рослин чи, може, ляндшафти, чи оті твори засуджені наперед на загибіль?

Усамперед число таких творів страшно мале проти творів на вищевказані теми. Далі, почасти історії звірячі символізу­ють історії людські. Нарешті — й це найважніше — тварини оті саме таке місце займають у мистецтві, яке вони мають у колективнім людськім житті.

У Толстого десь наводиться приклад театральної вистави в дикунів-самоїдів. Дієві особи тієї трагедії: оленева самиця, оленя і ловець-самоїд. Так, у такім оточенні олень може (і повинен) бути дієвою особою, бо на нім базується всеньке життя самоїдове. У житті ж культурних народів тварина стільки ж має місця, скільки в мистецтві тих-таки народів.

Як же бути тепер з ляндшафтом?

Реально, поза людиною, ляндшафт не існує. Корова має своє реальне буття і без споглядача — людини; ляндшафт та­кого буття не має. Ляндшафт є відношення поміж людським оком і неорганічною природою.

Отож ляндшафт, узятий там, де його найкраще можна ви­явити, тобто в малярстві, є, власне, витвір мистця у більшій мірі, ніж усякий інший матеріял. Вайлд сказав десь, що лянд­шафт — це є настрій, і він мав цілковиту рацію. Дивлячися на ляндшафт, ми більше дивимось на мистця, його індивіду­альність яскравіше позначається тут, ніж, скажемо, на порт­ретах чи жанрових сиенах. Справді, той самий ляндшафт різно виглядає в голандського мистця XV століття і в сучас­ного імпресіоніста, а якась жанрова сцена, попри всій ріжнині в манірі, давала б більше схожих точок для порівняння. Лянд­шафт є знайомство з психікою мистця насамперед — він відповідає, отже, ліриці в літературі.

Яку ж ролю відограє ляндшафт у літературі, де абсолют­но бракує засобів для його виявлення? Способи виявлення, що їх дає література, — а саме слова — становлять тепер другу призму, окроме отої першої, і ми розглядаємо об'єкт уже в двократнім переломі. Справді: ляндшафтна тема пере­ломлюється тепер не тільки в оці й настроєві мистця, але й у тім слові, через яке він цей настрій пробує передати читачеві. Суб'єктивність, авторська особа, виростають до грандіозних розмірів. Той письменник, що подає читачеві Докладні ляндшафти, знайомить читача тільки й виключно з своєю особою.

Тим-то у французькій прозі (найкращій у світі) ляндшаф­ту майже зовсім немає. В «Сантиментальнім вихованні» Флобера є така фраза (цитую по пам'яті), що описує природу в той момент, коли молодий чоловік уперше в житті зблизився фізично з женщиною: «...високі дерева, що стояли в садку, на мить хитнулися й знову завмерли». Це все. На багато десятків сторінок роману це все. Читач може добре оцінити і силу цьо­го пейзажу, і, головне, його ролю в оповіданні. Дуже багато прикладів доцільного оперування з ляндшафтом ми знахо­димо також у Мопасана — там це максимум лаконічности і максимум «корисного ефекту».

Таким чином, ми бачимо, що ідея давати самий ляндшафт, відводити якусь самостійну ролю ляндшафтові в літературі єсть ідея хибна і то з двох міркувань. По-перше, ляндшафт майже не дається виявитися в літературі; по-друге, він і вза­галі не належить до перелічених угорі «кардинальних», осні­вних тем мистецтва взагалі. Цим пояснюється той факт, що прекрасний поет-пейзажист Пєтніков зостався майже невідо­мий не тільки широким масам, але й критикам і навчителям словесности, що така сама доля найкращих творів Пастернака, що ті небагато ляндшафтних віршів, що увійшли в за­гальну літературно-хрестоматійну помийницю, чи то, як прийнято висловлюватися, скарбницю, що ці вірші поспіль алегоричні, а не ляндшафтні, приміром, «Утес» Лєрмон­това або його ж «На севере диком» (переклад з Гайне), де мова мовиться знову ж не про скелі й сосни, а про любов.

Тим часом у розглядуваному тут творі ляндшафт займає дуже багато місця і, як ми спробували показати, він спеціяль-но не організований, а подано його в порядкові регістрації осо­бистих авторових переживань. Це стоїть у непосереднім зв'яз­ку з усією, сказати б, лінією твору — «нотатками мисливця», так би мовити. З погляду пересічного читача, ляндшафт цей усе ж таки не рівноцінний хоча б із діялогами в тій же таки новелі. Діялоги такий читач читає, а ляндшафт обминає. До речі, у нас уважається за пристойний тон нападатися на та­кого читача, що читає тільки розмови і те, що стосується до механізму оповідання, а все інше, як: авторову філософію, ляндшафти, виписки з наукових праць і цитати, пропускає. Тим часом такий читач тільки одбиває загальну структуру пересічної людської психіки: між автором і читачем попереду ніби складається контракт: автор береться розповідати цікаві речі (тобто речі кардинального значіння для життя окремої людини), а читач зобов'язується приймати оці речі на віру і вбачати в них факти, принаймні на сам час читання. Отож коли автор цей мовчазний контракт порушує і почи­нає, скажемо, оголяти прийом, тобто заводити читача в ла­бораторію свою, то читач буває незадоволений, але так само ремствує він, коли автор замість розповідати цікаві для чи­тача речі, як слід було по контракту, починає привселюдно «прати перед читачем свою чисту білизну». Отож коли автор розводить філософію, або пейзажі, або цитати, то читач має цілковиту рацію не читати відповідні місця, справедливо міркуючи, що фахівці філософи його постачатимуть, коли він схоче, філософією з перших рук, що ляндшафтів словами не опишеш, а краще купити картинки, і що цитати куди кра­ще читати в їхньому природньому контексті в первотворах.

Яку ж рацію, яке ж право має автор сподіватися, що його нотатки, сировий матеріял з його особистого життя знайдуть собі читача, і то читача прихильного.

Очевидно, що автор має рацію, коли його твір здобув по-пулярности. За яких же умов твір, написаний всупереч вимо­гам пересічного читача, здобуває популярности і навіть може зажити слави?

Згадаймо, що оповідання Пушкіна («Повєсті Бєлкіна») стоять приблизно на рівні європейської техніки оповідань, Що фабулу (plot) там розвинено в достатній мірі, що вони яв­ляють собою очевидну організацію матеріялу, а не просте ре­миґання життьової жвачки, набутої прекраснодушним орга­нізмом. Але ж Пушкін ще цілком перебував під упливом фран­цузької літератури і, значить, тих вимог, що до цієї літерату­ри ставив її читач. Не забудьмо, що з Тургенєва був і «поет»; у повнім збірникові його творів, окроме «стіхотворєній у прозі», є ще кілька поем і десятки римованих, плохенької ро­боти, віршів. Тургенєв з'явився саме в той момент, коли роз­плодився читач російської прози, і під цього читача він і пи­сав. Ясна річ, такий новонаплоджений читач російської про­зи не більші міг ставити до цієї прози вимоги, аніж свого часу читач віршів і драми ставив до Ломоносових і Хераскових.

Він казав спасибі вже й за те, що було щось писане росій­ською мовою, точнісінько як ми нещодавно дякували Богові за те, що в нас був хоч Нечуй, а все ж таки Левиць-кий, все ж таки український прозаїк, коли ми навіть Осад­чого чи Свидницького держали за письменників, словом, на основі принципу: на безлюдді і Хома письменник.

У таку саме добу з'явилися, й зажили собі навіть слави, невеличкі письменники Тургенєв і Гончаров, що добре во­лоділи російською мовою, та й по тому. Не можна, звичайно, закидати їм нерозуміння і невміння писати, адже ж вони обоє були знайомі з європейською літературою, ні, просто вони не вважали за потрібне морочитися з технікою, коли і так платилося гроші за сировий матеріял.

Поза цією причиною, були, звичайна річ, і інші, що спри­яли створенню безфабульної протокольної літератури. «Ка-ющийся дворянин» бажав себе побачити в дзеркалі і охоче читав свої «Записки охотника». Він зі скрутою на серці впізна­вав себе в Обломові, в Лаврецькому, в Рудині і одпочивав над солодкими звуками тургенівських віршів у прозі, бель­кочучи «как хороши, как свежи были розы».

Таким чином, коли Тургенєву була охота роздягатися пе­ред глядачем (не далі в тім, як до чистої білизни, а ніяк не до грішного тіла), то він знав, що глядач його не лаятиме, а навпаки, з деякою цікавістю буде розглядати.

Ми вже занотували, що власне вся робота, що її мав Тургенєв над сировим матеріялом своїх нотаток, це була робота над язиком. Вірші в прозі, ліричні уривки на штиб «Чуден Днепр», ландшафти розписані язиком замість пензля, словом сказати, все те, що вчителі словесности виби­рають для диктантів саме за чистоту і, так би мовити, са­мостійність мови, все це характерна ознака певної доби в літе­ратурі. Для того, щоб схарактеризувати цю добу точніше, до­сить прочитати тургенівський таки ж вірш у прозі під назвою «Русский язык». «Во дни... тягостных раздумий о судьбах моей родины... ты один мне утеха и опора, о великий, могучий, свободный русский язык... нельзя не верить, чтобы такой язык не был дан великому народу».

Це ж та сама програма, що в шевченківському «... наша пісня повік не загине: от де, діти, наша слава, слава Украї­ни», хоч і соціяльні причини такої платформи були зовсім не однакові, ба навіть протилежні. Це той момент, що їх об'єд­нує. Це одночасно і той момент, що допускав існування нефабульної прози, «стіхотворєній у прозі» і такого іншого.

Треба сказати, що сучасна нова російська література, ста­нувши на стежку, Андреєм Білим протоптану, теж несе на своїм прапорі передусім язик, тільки тепер звільняючись не від французької мови, а від мови руських класиків із Тургенєвим у тім числі. Занадто щільно була зв'язана вся тургенєво-надсонівщина з язиком певної епохи, щоб можна було б відійти від неї, не зруйнувавши цей язик.

Звичайна річ, диктанти зробили своє діло. І досі широкі кола провінціяльної інтелігенції, до яких, на жаль, доводить­ся часто зараховувати також інтелігенцію вкраїнську, як на святотатство дивляться на всяку спробу показати, що Тур­генєв і Гончаров третьорядні письменники 33[33], а не «великие писатели», що російська проза взагалі починається з Толстого і Достоєвського, що вплив попередньої прози на гімна­зистів і провінціяльних письменників був страшенно шкідли­вий, що коли Тургенєв є стандарт, взірець, то чого ж можна ждати, окроме диктантів на прекраснодушні теми, від його наслідувачів. Перед українською прозою стоїть негайна за­дача — оволодіти фабульною архітектурою в прозі, навчи­тися організовувати матеріял. Аналіза попередньої україн­ської літератури повинна не замазувати й не виправдувати анальфабетизм у цій справі наших нечуїв, а викривати його і встановляти як загрозливий приклад. Не можна облишити тут мовчанкою передмови Ніковського до нового видання «Миколи Джері» Нечуя. Не кажучи тут про непевну оцінку Нечуєвої політичної позиції, так би мовити, його ідеології, ми знаходимо, і то зовсім несподівано, як на Ніковського, зазнаки невірну оцінку Нечуя як прозаїка-повістяра. Писана в блискучім стилі етюдів Айхенвальда прекрасною, іскрис­тою вкраїнською мовою, передмова Ніковського оцими свої­ми прикметами саме замазує перед очима читачевими убо­гість Нечуєвої техніки, неспроможність його опанувати ма­теріял.

Дуже знаменні слова Ніковського про фабульну вартість Нечуєвої повісти. Ніковський, уявляючи собі европейця-читача, погоджується з ним на «... малий і кволий драма­тизм ситуацій», на те, що сюжет у Нечуя «...мало розробле­ний, але все ж цікавий, що внутрішня діялектика повісти й зовсім слаба... і т. д.». І от на підставі цього Ніковський ра­дить «європейцеві» прочитати самому всю повість і ознайо­митися ширше з українською літературою, а означені вади пояснює темою самого твору та громадською тенден­цією автора. Тема ця — кріпацтво.

Звичайна річ, що нам треба радити європейців прочитати повість Нечуя і ознайомитися з українською літературою, бо без нашої поради європейці самі, певне, не візьмуться до чи­тання таких речей, як «Микола Джеря», а підождуть, поки вкраїнська література не почне скидатися на всяку іншу до­рослу літературу. Я тільки не розумію, з чого тут бити себе в перси й задаватися, кепкуючи з того «європейця». Чи не кра­ще було б звернути серйозну увагу на оці вади, не ховати по-стравсячому голови під «тему — тенденцію», що нібито не дозволяють пристойно опрацьовувати матеріял. Чи не більше було б користи для читачів від цього, ніж від дитирамбів, та ще й кому! Хоч би ж хоч Коцюбинському, Стефаникові чи Винниченкові, а то, бачите, Нечуєві! Нечуї наша біда, а Ніковський хоче з них зробити нашу гордість. І те, що Нечуєва повість дає чималий матеріял, те, що Нечуй її написав непоганою українською мовою, справи ніяк не направляє, бо ж тим більше шкода, що це все зосталося сировиною. Прода­вати таку сировину за фабрикат — значить, знижувати рівень вимог споживача, заганяти його в хлів, замість виводити його звідти.

Через гімназії і інститути благородних дівиць уплив тургенівської й гончаровської прози набув колосальних, загрозли­вих розмірів. Так само, хоч і в куди меншій мірі, впливають на нашу молодь Нечуї та Грінченки. для яких літературна техні­ка була ділом підрядним, а за головне правила чистота мови і месіянство. У свій час ці письменники були дуже потрібні й дуже корисні. Тепер їх були б добре забули, якби не спроби відмолодження на штиб статті Ніковського, що, з презирством трактуючи сучасні вимоги до прози, затримують природній розвиток української революційної літератури.

Нечуй становиться на п'єдестал, забувається його тимча­сове місцеве значіння, канонізується, як мало не класик, тре­тьорядний письменник. Ясна річ, які це може мати наслідки. Було б колосальним лицемірством на одній сторінці гукати про халтурну течію в сучасній літературі, а на другій сторінці вихваляти нечуїв.

Вертаюсь наприкінці до Тургенєва.

У Тургенєва є одне оповідання, що справляє вражіння на читачів самим розвитком подій. Це новела «Стучит». Дарем­но було б, одначе, вбачати і в цій новелі щось більше від про­стої реєстрації авторової пригоди. Тим часом оця новела справляє велике вражіння на людей, що звикли до тургенівської маніри, саме в силу свого контрастування з цією манірою. На жаль, треба думати, що просто цей епізод так-таки й трапився з письменником на ділі, отже, література тут ні при чому, а ми мусимо дякувати, по-перше, фортуні, а по-друге, нервозності пана письменника, але ніяк не його бажан­ню організувати матеріял.

Романи Тургенєва щодо фабульної обробки куди вище стоять і від його оповідань, і від усіх творів Гончарова. Не­зважаючи на наївність фабульної структури і на цілі озера ліричного одекольону, вони все ж таки виглядають як літе­ратурні твори на тлі хоч би й гончаровських романів. Ми завжди будемо вдячні Тургенєву за те, що він зареєстрував для нас хоча б Базарова, незважаючи на свою антипатію до «нігілістів». Російська літературна мова ще довго буде жити тургенівськими зразками. Тим своєчасніше попередити за­раз молодих письменників, щоб вони боялися як зарази тургенівської маніри писання, тургенівського споглядального аполітизму, тургенівської зневаги до організації матеріялу.

___________________________________________





  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconЛев Миколайович Толстой ІІ частина презентації вч. Денисюк Т. Г
Періоди творчості:І-ранній-1848-1862-автобіографічні повісті, "Севастопольські оповідання ", "Люцерн", "Козаки"
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconОптимістичний пафос оповідання «Доля людини». Уславлення людського духу І віра в людину
Мета: розкрити основну думку І пафос оповідання, розкрити риси характеру Андрія Соколова, розвивати уміння досліджувати та аналізувати...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconЧастина загальна
К66 Кримінальне право І законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського-К.: Атіка, 2001. 432с....
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconДжек Лондон. «Жага до життя». Особливості сюжету та ідеї оповідання
Мета: ознайомити учнів із творчістю американського письменника Джека Лондона; з'ясувати особливості творчої манери письменника на...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconТема. Життєвий І творчий шлях Франца Кафки. Оповідання «Перевтілення» Мета: ознайомити з життєвим І творчим шляхом Ф. Кафки, сюжетом оповідання «Перевтілення»
Доброго дня! Сьогодні на уроці ми з вами познайомимося з дуже цікавим представником світової літератури, людиною незвичайної долі...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconУрок №1 Тема уроку: Довга дорога до спасіння. Огляд життя І творчості Джека Лондона. Робота над змістом оповідання «Жага до життя»
Змістом та героями оповідання, вчити вдумливому читанню; розвивати навички виразного читання І переказу художнього твору, вміння...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconУроків Григір Тютюнник. Оповідання "Дивак" Мета: зацікавити учнів біографічними відомостями про Григора Тютюнника, ознайомити зі змістом оповідання "
Мета: зацікавити учнів біографічними відомостями про Григора Тютюнника, ознайомити зі змістом оповідання "Дивак"
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconТема. Джек Лондон. «Любов до життя». Особливості сюжету та ідеї оповідання. Мета
Мета. Дати короткі відомості про життя та творчість Джека Лондона, відображення життєвого досвіду в тематиці творів; розкрити суть...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconЧастина Інтелект у цілому. С. Частина Мислення й вирішення проблем. С
Це як клацнути пальцями І готово! Суть у наступному: є якийсь механізм, що знаходить рішення в різних ситуаціях: І в побудові кар'єри,...
I частина (вступні уваги) Як зробитися новелістом II частина (аналізи) Авантурне журнальне оповідання Фантастичне оповідання iconУрок української літератури в 10 класі Тема. Багатогранна діяльність Б. Д. Грінченка як митця І вченого. Оповідання «Каторжна» Мета
Тема. Багатогранна діяльність Б. Д. Грінченка як митця І вченого. Оповідання


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка