I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015



Скачати 246.28 Kb.
Дата конвертації16.03.2018
Розмір246.28 Kb.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Головне управління освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації

Дніпропетровське відділення МАН України

Відділення: українська література

Київська Русь у творчості Л.Костенко («Древлянський триптих», «Лютіж», «Князь Василько», «Горислава-Рогніда»)

Роботу виконав:



Брайко Владислав

Станіславович

учень 10 класу

Чорнявщинської середньої

загальноосвітньої школи

I-III ступенів

Науковий керівник:

Бєльська З.М.

Дніпропетровськ - 2015

Зміст


Розділ І

1.1 Актуальність теми.

1.2 Цілі і задачі роботи.

Розділ ІІ

Прадавнє та сучасне у «Древлянському триптиху».

2.1 Аналіз твору.

2.2 Історичний погляд на зображувані події.

Розділ ІІІ

Історія українського народу у творі Князь Василько».

3.1 Уривок з твору.

3.2 Що сказано про ці події в «Повісті минулих літ».

Розділ IV

Доля жінки у перехресті століть. «Горислава-Рогніда».

4.1 Історична постать.

4.2 Уривки з поеми.

Висновок.

Список використаних джерел.

Актуальність теми: дослідження стосується розгляду питання минулого України у творчості Ліни Костенко. Адже саме на сучасному етапі є актуальним переосмислення поглядів попередників щодо зв’язку між минулими епохами і сучасністю, відкрити нове, у сторінках історії, створити сучасну концепцію розвитку української державності.

Український народ завжди прагнув пізнати самого себе, своє минуле. Та нерідко це йому не вдавалося. Серед творів, присвячених історії України, творчість Ліни Костенко посідає важливе місце. Поетеса розглядає історичне минуле України, становлення державності і духовності досить глибоко. Знаходить загублені у віках корені, змушує подивитися по-новому на історичні постаті.

Зараз історична тематика набуває популярності у всій Європі. У своїх творах Ліна Костенко засвоїла досвід минулого та осмислила його в контексті сьогодення.

Цілі і задачі роботи: дослідити твори Ліни Костенко, які розкривають повноту епохи Київської Русі, а саме: «Древлянський триптих, «Князь Василько, Горислава-Рогніда». Проаналізувати роль історичних постатей творів Ліни Костенко та їхню участь у становленні української державності, їх вплив на свідомість народу. Основною задачею є ретельне вивчення вищевказаних творів і їх місце у творчості поетеси.

Вступ


Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. У 1946р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм.М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім.М. Горького. 
      Ліна Костенко закінчила інститут у 1956р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». 
      Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961р.). 
      У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964—1965 pp. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції,— підписувала листи протесту, коли у Львові судили В. Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у «самвида-ві» через заборону комуністичною цензурою. 
      Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. Ось, наприклад, рядки з вірша «Райська елегія»: . 
      Бог їй каже: о жінко! Ти ж тільки слабке створіння. 
      Ти забула, що я у нашу рив тебе із ребра? 
      Не скузуйся зі мною, бо із того варіння. 
      Бо із того варіння не буде тобі добра. 
      А вона йому каже: 
      — На те ж воно. Господи, й літо, 
      Щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ? 
      Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта, 
      А цензура вже є, і є заборонений плід! 
      У 1977р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980р. — збірка «Неповторність». 
      У 1987р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. 
      Збірка «Вибране» побачила світу 1989р. 
      За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в Національному університеті «Києво-Могилян-ська академія». У 2000р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім.Олени Теліги. 
      Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка. 
      Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над несказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. І не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське. 
      Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: 
      « не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю». 
      

ї принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати. 


      Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів — один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівних конкурувати з нею. 
          У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних духовному зорові читача широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»-). 
      Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас. 
      Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Л. Костенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка., О. Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи. Грицю...» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала»..., а М. Старицький — в основу п'єси.
      Роман у віршах «Маруся Чурай» — це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона отруїла за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Роман Ліни Костенко невичерпний своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, то роман закінчився б разом із розділом «Страта». Але таке могло бути в тому разі, коли героїня була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетичного хисту. Маруся Чурай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Л. Костенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу». 
      Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досі традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: «Все — або нічого». Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. І насамперед у коханні. Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» — поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою Любов, Маруся Чурай знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець: 
      Моя любов сягала неба, 
      а Гриць ходив ногами по землі. 
      Важливо зрозуміти, що в цих словах — не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, туга... 
      Отже, небо — і земля. Поезія — і проза. Максималізм — і прагматизм. Душевний порив — і практичний розрахунок. Безоглядність — і та «тверезість», яка багатьма і розуміється як уміння жити... 
      Вічна колізія людського життя... 
      І якщо для Галі Вишняківни не існує моральних альтернатив (вона цілковито належить буденщині, матеріально-прозаїчній суєті, яка не передбачає якихось духовних зусиль чи напруг), то Гриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею»... Маруся чи Галя — ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору,— перед нами постає драма людини, яка не відбулася. 
      Згадаємо Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки, яка дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись»... Так і Гриць Бобренко: було йому дано якусь людську неординарність, але — характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив і таки впіймав... Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття...   Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки. «Трикутник» Маруся — Гриць — Галя нагадує «трикутник» Мавка — Лукаш — Килина. Аналогії проглядають і при зіставленні «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною патріотичною свідомістю, постають як опозиція компромісності, нецільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада — в одному випадку коханій, в іншому — Україні (але й у певному розумінні коханій жінці теж). Образ Марусі можна сприймати як вершину людської цільності, а це дуже важлива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костенко. Свідченням цільності героїні її роману є й нерозривність житейських і творчих принципів Марусі Чурай. У таких випадках інколи говорять про єдність етичних та естетичних начал, що означає: в житті вона така сама, як і в своїй творчості, а в творчості — як і в житті. 
      «У тебе й мука піде у пісні»,— каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, що для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець — означало б щось неможливе; неможливе — бо неприродне для неї. 
      «Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Гріщю, пісню я складу?!» 
      Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змученому запитанні. Якщо говорити високими словами, то пісня для неї — такий же самий священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. 
      І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Ні, і ще раз ні — вона жінка, а значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною — і з випаленою душею... І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури. 
      Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це виявилося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у її історичному романі у віршах «Маруся Чурай». 
      Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси, досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність... 
      На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника — писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»: 
      Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність. 
      ОСНОВНІ ТВОРИ: 
      Драматична поема «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не-азовських», роман у віршах «Маруся Чурай», історичний роман «Берестечко», вірші «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Виходжу в сад, він чорний і худий», «Хай буде легко. Дотиком пера», «Недумано, негадано». 
       

ІІ


2.1 Образи "Древлянського триптиху", його тематика та сюжет паралельно ведуть читача між двох світів: прадавнього та сучасного. "Древлянський триптих" написаний задовго до 1986 року, але в ньому чітко простежуються відголоски теми Чорнобильської катастрофи. Назвемо це підтвердженням обдарування та інтелектуальної висоти поетеси, суто жіночої інтуїції, тонкої чуттєвості з умінням аналізувати, порівнювати, зіставляти і робити точні, як діагноз, висновки. Засобами моделювання художнього світу в поетеси є система образів, поетика, власні авторські роздуми, відступи. Образів у цьому невеликому за обсягом ліричному творі є багато. Найголовніші з них – ліричне "я", древляни та древлянки, князь Ігор та княгиня Ольга, княжич та Малуша. Але образами Ліна Костенко робить і усе живе, що оточує древлян.

2.2 У "Древлянському триптиху" можна віднайти й історичні факти, і роздуми ліричного героя над глобальними проблемами, і філософський підтекст. На тлі поезії шістдесятників вірші Ліни Костенко позначені історіософським осмисленням минувшини [6, с. 14]. Поетеса презентує історію ментальності древлян. Уява митця часто звертається до проблеми витоків свого народу. Для Ліни Костенко це – один з мотивів поезії: Я, людина двадцятого віку, – і от зачудована, бачу лише первозданність! Ліричне "я" підкреслює важливість нерозривності прогресу та першопочатків для розвитку цивілізації. В. Брюховецький писав про те, що уроки історії не повинні зникнути марно.

Досвід віків настільки повчальний, що якби людство хоч трошки на нього зважало – наскільки б трагедій і бід поменшало в нашому житті. Повноцінна життєдіяльність особи можлива тільки за умови невідривності її від свого народу і його долі, на основі традицій і духовних надбань нації [5, с. 25]. У цьому переконує Ліна Костенко.

Ось, наприклад, паралель з Чорнобильською катастрофою: утоплена дорога Лоскоче боки мертвих яворів [4, с. 411]. Постають перед очима кадри відеоматеріалів про Чорнобиль (Ліна Костенко теж стала автором сценарію фільму "Тризна", знятого режисером Р. Сергієнком у Чорнобильській зоні). Сосни з рудою глицею, жахливе видовище атомного реактора, діти з квітами у руках під час параду 1 травня, і мертві явори. Дочка Ліни Костенко О. Пахльовська пише: "Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її відпочинку... А зараз там – ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і смерть. І чи не про це говорила мама в "Древлянському триптиху" – так задовго до Чорнобильської трагедії: "Моя печаль – ріка без переправи..." Що бачила, коли писала: "А вже земля древлянська рве на собі вогненні коси... "? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на себе вже давно не схожі ліси – це також і нація..." Не знаючи дату створення цієї поезії, можна інтерпретувати її як крик душі, відповідь митця тим, хто не вберіг Полісся і спричинив катастрофу.

Відчутним є тісний зв’язок різних епох, невідривність сучасного від минулого. Дослідниця творчості Ліни Костенко С. Барабаш писала, що це класичний випадок, коли простота та конкретика поетеси приховує глибинну філософію світовідкриття, на яку спроможний геній [1, с. 57]. Між рядками звучить прагнення (чи безнадійна мрія?) зберегти для нащадків як не природу, то хоча б землю. Ліна Костенко підкреслює неперевершеність споконвічної краси древлянської території. Ліна Костенко по-своєму, але досить традиційно тлумачить вбивство князя Ігоря волелюбними древлянами.

Поетеса застосовує дипломатичний літературний хід: спочатку у рядках начебто звучить суто жіночий, материнський жаль за розтерзаним князем (в колінцях йому скрипіло, та в нього ж був ревматизм і грижа, він же не чув на одне вухо). Але в цьому співчутті – характерна для Ліни Костенко легка іронія, насмішка (князь був плохенький). Про княгиню Ольгу взагалі сказано, як у репортажі, деталі її кривавої помсти передані без емоцій. Об’єктивно та чітко. І тут, наприкінці другої частини диптиху, виплескується те, що вже не може тримати у собі суворий "репортер": рятуйточки! Кому воно адресоване? Ніби князівським воїнам, але водночас – і древлянам, і усьому народові, сучасному поетесі, і навіть прийдешнім поколінням. Це крик душі, що не сприймає несправедливості у світі. Але що ж воно винне, оте древлянське немовляточко, що згоріло в лозовій колисці [4, с. 414]? А далі – чи то скорбота за загиблими невинними древлянами (і ота бабуня, що за димом у двері не втрапила, і ота дівочка, що горіла на ній сорочка, і ота вагітна молодиця, що впала) та живою природою, яку теж безвинно було покарано страшною смертю у вогні (і оті бджоли, що їх заливало гарячим медом, і коні, що сахнулися у стайні, і той голуб, що приніс своїй голубці у лапах полум’я), чи то згадка про пережиту поетесою у дитинстві війну, чи натяк на політичні інтриги ХХ століття, у яких теж страждали безвинні, чи передчуття Чорнобильського лиха з його наслідками, чи засторога сучасникам і нащадкам.

У триптиху (як і в "Пасторалі ХХ століття") наскрізною є тема коловороту життя та смерті як у природі, так і в людському житті. Оптимізм та життєва позиція поетеси не дозволяють їй писати про ці речі по-іншому, крім торжества життя над смертю. Інтерпретація спалення Іскоростеня спричинена прагненням залучити читачів до пошуку правди про історичне минуле [3, с. 6]. У Ліни Костенко древляни не шкодують про свою розправу з Ігорем. Не бачимо ми розкаяння і з боку Ольги. Але жалкує земля, постає проти насильства і несправедливості сама природа. Вона мовчки, внутрішньо бунтує проти чвар, які бувають на світі, і гублять її дітей. Тут є непряма, але зрозуміла алюзія на тавтологічні слова з початку триптиху про людяних людей, соснові сосни, березові берези. Поетеса словами очевидця та учасника говорить про найменші подробиці помсти княгині Ольги (пахло смаленим пір’ям, падали печені яблука з яблунь, язик пурпуровий у миснику лиже тарілку, кипіла вода у криниці, шкварчали свині) та боротьби народу з лихом (люди товклися лобами, хто гасив, хто гасав, по землі хтось качався, / Хто виводив коня, хто тягав з річки мул у відрах, / Хто хапався за меч, хто орудував ломом здоровим… / А той обкопує хлів, де іншому треба бігти з водою) [4, с. 415]. Ці художні деталі несуть надзвичайно важливе значення, дозволяючи реципієнту теж зануритися у вир подій, самому ніби нести воду для гасіння та зіштовхуватися з іншими постраждалими. Стиль творчості поетеси зумовлює появу нитки сюжету, пов’язаного з князем Володимиром. Адже у Києві Малушу покохав, як душу, син княгині Ольги. Поетеса додає природно-екологічно-історичному триптиху тонкого ліризму: як душу. Кохання поєднало дітей заклятих ворогів, майже древлянсько-київських Ромео і Джульєтти. Ця художня деталь підкреслює непереможність щирого почуття, непідвладність його чварам чи міжусобицям. І від того великого почуття «Народився в них хлопчик. І це був князь Володимир» [4, с. 416].

Отож, у жилах київських князів текла древлянська кров. Для "Древлянського триптиху" це важливо в аспекті історизму, доведення важливості існування древлян на Поліссі. В історичних візіях поетеси час спресовується чи розтягується так, як вона його відчуває [2, с. 203]. З якою метою звертається автор до древлянської теми? Сама Ліна Костенко пояснює це просто: У древлянському лісі на пні сиділа Історія. А я шукала опеньки, на неї там набрела [4, с. 416]. В історії нічого не минає безслідно, і ми пов’язані з тою давньою древлянською пожежею, хоч і "віки минули, як єдиний схлип".



“У рік 6454 [946] Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем».
І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись.
Літо 946
І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хочете досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] сказали: «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого». І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинили тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? | Ми раді дати і медом, і хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі, тож дайте мені се мале».
Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині. Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій». Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі.
Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив’язати трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою /35/ прив’язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.
1 В Іп. і Хл. «клЂти и одрины»; слово «кліть» означало хату, хижу, кімнату; «одрина» — хлів, стодола, хата, зокрема кімната другої половини хати, холодна, «чиста», де жили влітку і яка правила також за комору.
2 Іп., Хл. і Лавр. «идета» (двоїна теперішнього часу).
3 Устави і уроки — різні, встановлені княжою владою, данини, податі і повинності.
Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли 1. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.
А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.
І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли 2 Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки. І [донині] є становища її і ловища її.”

ІІІ


3.1 І коли повалили його на долівку,
він усе зрозумів. Що пручатися марна річ.
Що тепер він почне останню свою мандрівку
у свою непроглядну, свою закривавлену ніч.
Але він ще пручався. Пручалися, власне, м’язи.
І впиналось мотуззя в набряклі садна плечей.
Але все було марно. Він повалений був і зв’язаний.
Він дивився у вічі. І вони почали з очей.
Навалились на груди, і князь на мить задихнувся.
Двоє сіли на дошку, нагнітили її, важку.
В ката руки тряслися, він зразу не зміг, промахнувся.
Перш, ніж вийняти очі, поранив князю щоку.
Потім князя везли. Навіть сіна підклали під плечі.
Щоб не дуже трясло. Бо творящий добро блажен.
Потім краяли хліб, розмовляли про різні речі.
Перерізали навіть вірьовки йому ножем.
Бо навіщо знущатись? Вони ж не які-небудь вбивці.
І зробили лиш те, що звелів Святополк і Давид.
І один з них — вівчар. Двоє конюхів. Добрі мисливцї.
Ї страшний був у князя його закривавлений вид.
В чому винен? А хтозна. Їм нічого про це невідомо.
Знає все Святополк, на те ж він сидить угорі.
Ну а це — князь не їхній. Лиш знають, що їхав додому
І заїхав у Київ. Молився в монастирі.
І покликаний був розділити з князями трапезу.
І слузі не повірив, що хочуть його схопить.
Ну, а що було далі, що між тими князями трапилось,
це вже діло не їхнє. Звеліли його осліпить.
То вони й осліпили. Тепер везуть куди треба.
Святополку видніше — куди, кого і чому.
Не убитий на смерть, не поламані в нього ребра.
Навіть ось розв’язали, щоб легше було йому.
Бо ж куди він втече? Його зловлять тепер повсюди.
Та й навколо ж ліси, які он столітні бори.
Там же звірі в лісах, а тут усе ж таки люди.
Що ж, він піде, сліпий, обмацувать там стовбури?
Завезем до попа. Бач, он церква стоїть на горбочку.
Попадя заридала, посадила його на ослін.
І омила лице, і змінила йому сорочку.
І сказала: — Убивці!.. — І вперше отямився він.
І сказав їм: — Навіщо ви зняли сорочку криваву? —
І сказав: — Перед Богом я хотів би стати у ній. —
Попадя постелила ряденце йому на лаву.
Ї задумався місяць на сорочці його лляній.
Князь Василько заснув. А вона ще при ньому сиділа.
І одному не спалось, і він їй сказав тоді:
— А при чому тут ми? Ми — лиш свідки кривавого діла.
Це я можу сказати а хоч би й на страшному суді.

3.2 Реальним прототипом головного героя є Князь Василько Росиславич.



Ось, що йдеться про нього в «Повісті минулих літ»:

І послухав його Святополк, і послав [посла] по Василька, говорячи: «Якщо ж ти не хочеш ждати до іменин моїх, то прийди нині та привітаєш мене і посидимо ми всі з Давидом». І Василько обіцявся прийти, не знаючи лукавства, що його кував на нього Давид. Василько, отож, сівши на коня, поїхав. І встрів його отрок його, і розповів йому, говорячи: «Не ходи, княже. Вони хотять тебе схопити». Та не послухав він його, думаючи: «Як мене хотять схопити? Щойно вони цілували хреста, кажучи: «Якщо хто проти кого буде, то хрест проти того хай [буде] і ми всі». І, подумавши так, він перехрестився, мовлячи: «Воля господня хай буде». І приїхав він з невеликою дружиною на княжий двір. І вийшов назустріч йому Святополк, і пішли вони в гридницю, і прийшов Давид, і сіли вони, і почав Святополк говорити: «Останься на святки». І сказав Василько: «Не можу я, брате, остатись. Уже повелів я обозові піти вперед». Давид же сидів, як німий. І сказав Святополк: «Снідай, брате». І згодився Василько поснідати. І сказав Святополк: «Ви посидьте удвох тут, а я піду розпоряджусь». І він вийшов звідти, а Давид із Васильком сиділи удвох, і почав Василько говорити до Давида; а Давид не міг ні говорити, ані слухати, бо він злякався був, облуду маючи в серці. І, посидівши трохи, Давид сказав: «Де є брат?» А вони, [слуги], сказали йому: «Стоїть на сінях». І, вставши, Давид сказав: «А піду я до нього, а ти тут, брате, посиди». І, вставши, Давид вийшов звідти. А як вийшов Давид, то заперли Василька в п’ятий [день] листопада і, окувавши у дві окови, приставили до нього сторожів на ніч. А назавтра Святополк скликав бояр і киян і розповів їм, що йому розказав був Давид, мовляв: «Брата тобі він убив і на тебе врадився з Володимиром. Він хоче тебе убити і город твій зайняти». І сказали бояри і люди: «Тобі, княже, голови своєї треба берегти. І якщо сказав правду Давид, хай дістане Василько кару. Якщо ж неправду говорив Давид, хай дістане він одплату від бога і одповідає перед богом». І довідалися [про це] ігумени, і стали вони благати за Василька перед Святополком, і сказав їм Святополк: «Оно Давид!» А Давид, це вивідавши, став під’юджувати [Святополка] на осліплення [Василька]: «Якщо ж ти сього не зробиш і його пустиш, то ні тобі [не] княжити, ні мені»,— бо Святополк хотів пустити його, а Давид не хотів, остерігаючись його. І на ту ніч повезли його до Звенигорода,— а це є город невеликий коло Києва, так верстов із десять оддалеки,— і, привізши його на возі, окованого, зсадили його з воза, і ввели у невелику хижу. І коли він [тут] сидів, узрів Василько торчина, що гострив ножа, і зрозумів, що хотять його осліпити, і заволав він до бога плачем великим і стогоном великим. І тут увійшли, послані Святополком і Давидом, Сновид Ізечевич, конюх Святополків, і Дмитро, конюх Давидів, і стали розстеляти ковер. І, розіславши, вони схопили Василька обидва, намагаючись повалити його. Та він боровся з ними кріпко, і не могли вони його удвох повалити. А тут увійшли другі, і повалили вони його, і зв’язали його, і, знявши дошку з печі, поклали на груди йому. І сіли по обидва боки Сновид Ізечевич і Дмитро, і не могли його удвох вдержати. Тоді підійшло інших двоє, і зняли вони другу дошку з печі, і сіли оба, і придавили його так сильно, що груди затріщали. І приступив торчин, на ім’я Берендій, овчар Святополків, держачи ножа. Він намагався ввертіти ножа в око, та не попав у око, а перерізав йому лице,— і було знати [пізніш] рану ту на лиці його. Потім же він увертів йому ножа в око і вийняв зіницю, тоді в друге око ввертів ножа і вийняв другу зіницю. І по тім часі він був, як мертвий…

IV

4.1 Рогніда Горислава Анастасія (* 960 (?) — † 1000) — дочка полоцького князя Рогволода. Була приневолена взимку 980 року вийти заміж за Володимира Святославича, який зґвалтував Рогніду на очах у батька і братів. Володимир дав Рогніді слов’янське ім’я Горислава.



Від Володимира у неї було кілька дітей. Їх син Ізяслав Володимирович став засновником полоцької лінії Рюриковичів. Також вона мати Ярослава Мудрого.

Після прийняття християнства Рогніда відмовилась скористатись своїм правом заміжжя. Вона виїхала зі старшим сином Ізяславом у родинну Полоцьку землю, де стала черницею під іменем Анастасії і померла близько 1000 року.

Поезія створена на основі історичного факту – спалення Володимиром Полоцька.

Лірична героїня не розуміє вибір Рогніди, бо Володимир покинув її «постарілу від сліз», примусово привіз її з Полоцька до Києва. У поезії проводяться паралелі між Рогнідою та богинею Мойрою. Лірична героїня роздумує над самим життям, його швидкоплинністю, неминучістю долі та і виправданням Рогніди зокрема. Виправдання не було. Рогніда не змогла відплисти у вічність на «повільних смертницьких плотах» разом із батьком і братами, не змогла гідно зустріти смерть. Ні! Вона обрала інше – стала дружиною того, хто позбавив її родини, рідної землі, народу.

Цей вибір є найстрашнішим для ліричної героїні. Та вона не співчуває їй.

«Ото не треба ворога любить».


4.2 ГОРИСЛАВА-РОГНІДА

Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув,
княгинечку, постарілу від сліз,
навіщо ж він привіз тебе у Київ,
із Полоцька, із попелу привіз?!

Вже там жива хіба лише зозуля,


нема кому вже й накувати літ.
А він хотів, щоб ти його роззула,
та ще й щоб руки не були як лід.

Десь, кажуть, є страшна богиня – Мойра.


Життя людське – як зойк на болотах.
Вже б краще б він пустив тебе до моря
на тих повільних смертницьких плотах.

На берег вийшли б люди тогобічні,


і мовчки-мовчки бачили б вони,
що це пливе князь полоцький у вічність,
а з ним Рогніда і його сини.

А ти жива. І жах тебе прониже:


тебе цілує той, хто їх убив.
О найстрашніше із усіх принижень!
О найдивніше з найдивніших див!

В його обіймах ти була й щаслива.


Ти вже й змирилась, - ти йому жона.
Ти вже й смієшся, тільки пам’ять сива.
Ти вже й кохана, тільки не одна.

У нього сто таких на Берестові,


і кожна з них заходиться плачем, -
бо князь розлюбить, то уже любові
ні слізьми не повернеш, ні мечем.

Важкі, як осінь, шати золотії.


В черниці підеш, полоцька княжна.
Приїде Анна, та, із Візантії,
на берег зійде царствена жона.

Порфирородна візантійська ґава,


в душі якої можна заблудить.
Княгинечка, Рогніда, Горислава…
Ото не треба ворога любить! 

Висновок.

Отже, тема Київської Русі активно порушується у творчості Ліни Василівни Костенко. Твори на цю тематику посідають важливе місце у творчому доробку поетеси. В цих шедеврах по-новому осмислюються сторінки української історії. Автор показує власне ставлення до тих чи інших подій.

Я переконаний, що для світу ми залишаємося нічим, оскільки ми не знаємо нічого про нас самих. Якщо ми не знаємо нічого про себе, то як може про нас знати хтось інший? Психологічна закономірність: якщо людина сама себе не любить і не поважає, то ніхто її не любитиме і не поважатиме. Аналогічно з народом. Місце і роль кожної країни у світі визначається її історією і знаннями народу про власне минуле.

У ХХІ столітті, коли, здавалось б, усі складові художнього змісту і форми були уже у використані, Костенко таки знаходить нові можливості літературної творчості. Нестандартність її полягає в тому, що поетеса осмислює маловідомі чи невідомі сторінки історії, які, безперечно, могли би кардинально змінити історичний хід.

Твори Л.Костенко — це нове історіософське бачення минулого України, яке, будучи неписаним і переданим здебільшого у легендах, залишається майже невідомим широкому колу людей до сьогоднішнього дня. Завдяки її творчості проливається нове світло на історичне минуле нашої держави у загальноєвропейському контексті, пробуджується думка і почуття наших співвітчизників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Л.Костенко «Горислава-Рогніда».

2. Л.Костенко «Древлянський триптих».

3. Л.Костенко «Князь Василько».



4. «Повість минулих літ». Уривок про загибель князя Василька.

5. «Повість минулих літ». Уривок про помсту княгині Ольги.

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconДанило велланський: доля інтелектуала на тлі епохи науковий керівник: Барабаш Наталя Олександрівна, к. І. н, керівник гуртка «Юний науковець»
Криворізької Центрально-Міської гімназії Криворізької міської ради Дніпропетровської області
I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconЗвіт про наукову роботу факультету культури І мистецтв у 2016 році Теми, які виконуються в межах робочого часу викладачів: назва, науковий керівник (наук ступінь, наук звання), № держреєстрації, термін виконання
Теми, які виконуються в межах робочого часу викладачів: назва, науковий керівник (наук ступінь, наук звання), № держреєстрації, термін...
I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconУправління освіти молоді та спорту Києво Святошинської районної державної адміністрації, Вишнівська загальноосвітня школа I-III ступенів №3
Києво Святошинської районної державної адміністрації, Вишнівська загальноосвітня школа I-III ступенів №3
I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 icon«Берегині українського духу» (Літературно-мистецька композиція) Мета
Кривчун А.І., класний керівник 9-го класу, МірошниченкоЛ. В., класний керівник 10-го класу Кам’янської зош І-ІІІ ступенів
I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconАналіз сучасних ризиків суб’єктів енергетичного ринку та шляхи їх мінімізації в системі забезпечення сталого розвитку держави
Науковий керівник канд екон наук, доцент Караєва Н. В., Караева Н. В., Karaieva N. V
I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconДніпропетровська Обласна Універсальна Наукова Бібліотека Відділ наукової організації І методики бібліотечної роботи
Бібліотеки Дніпропетровщини: літопис подій 2015: Інформаційний бюлетень. — Вип. 11/ Упоряд., І. Луньова, І. Білоус — Дніпропетровськ:...
I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconЯновська Оксана Юріївна, учитель Миколаївської зош I iii ступенів №24 Михайло Грушевський людина, політик, історик

I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconТеми курсових робіт зі світової літератури для студентів англійського відділення Науковий керівник доц. Мельник Діана Миколаївна Група іна24
Карнавальні мотиви у комедії В. Шекспіра “Дванадцята ніч, або як вам це подобається”
I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconБіль І гордість Люботина
Комунальний заклад «Люботинська спеціалізована школа інтернат I-III ступенів “Дивосвіт”» Харківської обласної ради
I-iii ступенів Науковий керівник: Бєльська З. М. Дніпропетровськ 2015 iconОпис досвіду роботи вчителя музики Кам'янківської зош I-III ступенів
В музично – естетичному вихованні велику роль відіграє розвиток сприйняття музики,виховання любові до прекрасного


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка