І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка1/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

ББК 84(7СПО)

К41

STEPHEN KING


THE SHINING

Перекладено за виданням:

King S. The Shining. — New York: Simon and Schuster, 2001

Переклад з англійської

Переклад з російської
І.М. Аидрусяка (5%) і Google Translate (95%)

Художник-оформлювач


Є. В. Вдовиченко

Цей переклад видано за узгодженням з видавничою групою


“The Doubleday Broadway Publishing Group”,
підрозділом компанії “Random House, Inc.”

Copyright © Stephen King, 2001

© I. M. Андрусяк, переклад
українською, 2009
© Є. В. Вдовиченко, художнє
ISBN 978-966-03-4523-2 оформлення, 2009

Присвячується Джо Гіллу Кінґу,


який так і сяє.

Редактором цієї книжки, як і двох попередніх,


був містер ВільямДж. Томпсон, людина мудра і розсудлива.
Його вкладу цю книгу великий, і я вдячний йому за це.

С К.


У Колорадо — кілька найкращих курортних готелів у світі,
але описаний на цих сторінках готель не має до них
жодного стосунку. «Оверлук» і пов'язані з ним люди
існують винятково в уяві автора.

...А ще в цій кімнаті... стояв гігантський годинник


в оправі з чорного дерева. Його важкий маятник гойдався
з монотонним приглушеним звуком, і коли... був нас вибити
годину, з його мідних легенів виривався звук виразний
і голосний, проникливий і на диво музичний, настільки
незвичний за силою й тембром, що оркестранти змушені були...
зупинятися, щоби прислухатися до нього.

Тоді пари мимоволі переставали кружляти у вальсі,


компанія веселунів на мить ніяково завмирала, і поки годинник
відбивав удари, блідли обличчя навіть найменш тямущих,
а старші й розсудливіші мимоволі проводили рукою по лобі,
відганяючи якусь невиразну думку. Але ось бій замовкав —
і одразу ж веселий сміх наповнював кімнату; музиканти
з посмішкою переглядалися, немов підсміюючись зі свого
незбагненного переляку, і кожен тихенько клявся іншому, що
наступного разу його вже не заскочать ці звуки. А коли збігали
шістдесят хвилин... і годинник знову починав бити, знову було
замішання і знову присутніх огортали сумяття й тривога.

І все-таки це було чудове й веселе свято...

Е. А. По, «Маскг Червоної смерті»

Сон розуму породжує чудовиськ.


Ґойя

Коли сяє, то сяяти й буде.


Приказка

ЧАСТИНА ПЕРША


ПОПЕРЕДНІ ЗАПИТАННЯ

1. Співбесіда

Джек Торренс подумав: «Але ж і настирний цей курду-
пель».

Уллман був заввишки п’ять футів і п'ять дюймів1, а руха-


ючись, він метушився так, як зазвичай метушаться товстуни
невисокого зросту. Акуратний проділ у волоссі, строгий тем-
ний костюм, який вселяв довіру. «Ось той, до кого ви можете
прийти зі своїми проблемами», — промовляв костюм грошо-
витому клієнтові. А штатному персоналу повідомляв більш
уривчасто й грубо: «Гей, ти, краще без фокусів». До петлиці
була приколота червона гвоздика — може, для того, щоб
ніхто з перехожих помилково не сприйняв Стюарта Уллмана
за місцевого трунаря.

Слухаючи, що каже Уллман, Джек для себе вирішив, що


за таких обставин, імовірно, не симпатизував би нікому, хто
опинився б на його місці.

Уллман про щось запитав, але Джек пропустив це повз


вуха. Вийшло недобре. Уллман належав до того типу людей,
які фіксують такі промахи в уявному «Ролодексі» для пізні-
шого розгляду.

1 1 фут — 30,48 см; 1 дюйм — 2,54 см. (Тут і далі — прим, перекп.)

7

— Даруйте?



— Я питаю, чи ваша дружина розуміє, які обов’язки ви
тут маєте виконувати. І звичайно, ваш син.

Погляд Уллмана ковзнув по резюме, що лежало перед


ним.

— Деніел. Ваша дружина цим анітрохи не переймається?

— Венді — незвичайна жінка.

— І син у вас теж незвичайьий?

Джек зобразив широку р жламну посмішку.

— Принаймні ми воліли 6 так думати. Як на п’ятирічного


він цілком самостійний.

Уллман не посміхнувся у відповідь. Він тицьнув Джекове


резюме назад у папку. А папку — в шухляду. Тепер на столі
не було нічого, крім прес-пап’є, телефону, лампи «Тензор» і
бювару із заглибинами для вхідних і вихідних паперів. Оби-
дві вони теж були порожні.

Уллман підвівся й пройшов у куток, до стелажу

— Будь ласка, обійдіть стіл, містере Торренсе. Поглянемо
на плани поверхів.

Він повернувся з п’ятьма великими аркушами й розклав


їх на блискучій рівній стільниці з горіха. Джек став у нього
за плечима, відчуваючи, як гостро пахне від Уллмана одеко-
лоном. Усі мої люди пахнуть «Англійською шкірою» або не
пахнуть зовсім, — раптом ні з того ні з сього спало йому на
гадку, і щоб стримати різкий неприємний смішок, Джекові
довелося прикусити язика. За стіною слабко шуміла кухня
готелю «Оверлук» — вона вже стихала після ленчу.

— Останній поверх, — уривчасто мовив Уллман, — гори-


ще. Суцільний мотлох, нічого більше. Із часів Другої світо-

8

вої війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів, і, схоже,


кожен наступний управляючий увесь непотріб відправляв
на горище. Я хочу, щоб там усюди розкидали отруту й роз-
ставили пастки на щурів. Покоївки з четвертого поверху
казали, що чутно шерехи. У це я, звісно, не повірив, але не
повинно бути навіть одного шансу з тисячі, що в «Оверлуку»
заведеться бодай однісінький пацюк.

Джек, котрий підозрював, що в будь-якому готелі світу


знайдеться бодай один пацюк, стримався.

— Зрозуміло, в жодному разі не слід дозволяти дитині


підніматися на горище.

— Звичайно, — сказав Джек, знову блиснувши найшир-


шою рекламною посмішкою. Невже цей недолугий бюрократ
і справді гадає, начебто він дозволить синові товктися на
горищі, де повно пасток на щурів, усякого непотребу і бозна
чого ще?

Зсунувши вбік план горища, Уллман поклав його під низ


стопки.

— В «Оверлуку» сто десять номерів, — сказав він тоном


шкільного вчителя. — Тридцять номерів, усі люкс, тут, на
четвертому поверсі. Десять у західному крилі (президент-
ський у тому числі), десять у центральній частині, і ще де-
сять у східному крилі. Краєвиди з усіх вікон відкриваються
чудові.

Принаймні без реклами ти можеш обійтися?

Але він мовчав. Йому потрібна була робота.

Уллман засунув четвертий поверх під низ стопки, і вони


заходилися вивчати третій.

9

— Сорок номерів, — сказав Уллман, — тридцять двоміс-


них і десять одномісних. А на другому поверсі — по десятку
одних та інших. Плюс на кожному поверсі по три білизняні
й комори: на третьому — у кінці східного крила готелю, на
другому — у кінці західного крила. Питання є?

Джек похитав головою. Уллман відправив під низ третій


і другий поверхи.

— Тепер — перший поверх. Отут, у центрі, стійка ад-


міністратора. За нею — службові приміщення. Від стійки
адміністратора на вісімдесят футів в обидва боки тягнеться
вестибюль. Ось тут, у західному крилі, їдальня «Оверлука» і
бар «Колорадо». Банкетна і бальна зали — у східному крилі.
Питання?

— Тільки щодо підвалу, — сказав Джек. — Для доглядача


на зимовий сезон це — найважливіший поверх. Де, так би
мовити, розгортається дія.

— Усе це вам покаже Ватсон. План підвалу — на стіні


котельні. — Він поважно насупився, можливо, бажаючи по-
казати, що такі непарадні аспекти життєдіяльності «Овер-
лука», як котел і водопровід, не є клопотом управляючо-
го. — Може, варто було б і там настановити кілька пасток на
щурів. Хвилиночку...

Він дістав із внутрішньої кишені піджака блокнот, напи-


сав записку (на кожному аркушику чітким почерком, чор-
ним чорнилом було виведено: Зі стола Стюарта Уллмана)
і, відірвавши листок, поклав у відділення для вихідних па-
перів. Блокнот знову зник у кишені піджака Уллмана, немов
завершуючи чарівний фокус: ось він є, маленький Джекі, а
ось його вже нема. А він, бач, і справді неабищо.

10

Вони сіли, як сиділи: Уллман — за столом, Джек — перед


ним; той, хто задає питання, і той, хто на них відповідає;
прохач і впертий господар. Уллман склав акуратні долоньки
на прес-пап’є і впритул глянув на Джека — лисіючий низень-
кий чоловічок у костюмі банкіра й однотонній сірій краватці.
Гвоздика в петлиці врівноважувалася маленьким значком
на іншому лацкякі. Там золотими літерками було виведене
лише одне слово: Співробітник.

— Містере Торренсе, я буду з вами гранично відвертим.


Елберт Шоклі — людина впливова, він багато вклав в «Овер-
лук», який у цьому сезоні вперше за свою історію приніс
прибуток. Крім того, містер Шоклі засідає в Раді директорів,
але на готелях не вельми розуміється і першим це визнає.
Однак щодо доглядача він цілком виразно дав зрозуміти,
чого хоче. А хоче він, щоб ми найняли вас. Я так і зроблю.
Але якби в цьому питанні мені дали свободу дій, я б волів
вас не брати.

Джек стиснув пітні руки на колінах, ламаючи пальці.


Настирний цей курдупель, настирний цей...

— Не думаю, що вас аж так цікавить моя думка, містере


Торренсе. Мені...

...курдупель, настирний цей...

— ...це байдуже. Зрозуміло, ваші почуття стосовно мене
ніяк не впливають на моє особисте переконання, що для
такої роботи ви непридатні. Ви могли б помітити, що під час
сезону, а він триває з п’ятнадцятого травня по тридцяте ве-
ресня, в «Оверлуку» постійно працює сто десять людей — по
одному на кожен номер. Навряд чи багатьом я подобаюся,
і підозрюю, що дехто вважає мене неабияким мерзотником.
Якщо так, вони не помилилися. Щоб управляти готелем так,

11

як він того заслуговує, доводиться бути неабияким мерзот-


ником.

Тут він зиркнув на Джека — чи не буде коментарів, — і


Джек знову блиснув рекламною посмішкою, настільки зу-
бастою, що це могло видатися образливим.

Уллман сказав:

— «Оверлук» будувався з 1907 по 1909 рік. До найближ-
чого містечка — Сайдвіндера — сорок миль1 на схід дорога-
ми, які наприкінці жовтня закриваються до квітня. Збудував
його такий собі Роберт Таунлі Ватсон, дідусь нашого ниніш-
нього техніка. Тут зупинялися Вандербильди, Рокфеллери,
Естори, Дюпони. У президентському люксі побували чотири
президенти: Вільсон, Гардінґ, Рузвельт і Ніксон.

— Ніксоном і Гардінґом я б не дуже пишався, — пробур-


мотів Джек.

Уллман насупився, але, незважаючи на це, продовжив:

— Містерові Ватсону це виявилося не під силу, й у
1915 році він продав готель. Потім готель продавали ще в
1922, 1929 і 1936 роках. До закінчення Другої світової війни
він простояв без господаря, а потім був куплений і повніс-
тю оновлений Горасом Дервентом — мільйонером, пілотом,
кінопродюсером і антрепренером.

— Мені знайоме це ім’я, — сказав Джек.

— Так. Нібито все, до чого б він не торкнувся, перетво-
рюється на золото... крім «Оверлука». Перш ніж перший
післявоєнний гість переступив цей поріг, перетворивши ста-
резну реліквію на місце проведення шоу, готель зжер понад

1 1 миля — 1609 м.

12

мільйон доларів. Це Дервент збудував майданчик для гри в


роке, яким ви, як я помітив, захоплювалися, коли приїхали.

— Роке?


— Це — британський предок нашого крокету, містере
Торренсе. Крокет, властиво, це дешевий, вульгарний варіант
роке. За легендою, у цю гру Дервента навчив грати його сек-
ретар, і той просто закохався в неї. Мабуть, наш майданчик
для роке — найкращий в Америці.

— Не сумніваюся, — серйозно сказав Джек. Майданчик


для роке, сад, де повно дерев, підстрижених у формі звірів, а
що ще? Гра «Дядечко Віґлі» у натуральну величину за сараєм
з інвентарем? Містер Стюарт Уллман почав добряче втом-
лювати Джека, але було видно, що це ще не кінець. Уллман
збирався висловитися сповна, до останнього слівця.

— Витративши три мільйони, Дервент продав готель


групі каліфорнійських вкладників. їхня спроба виявила-
ся настільки ж невдалою. Просто вони не розумілися на
готелях. У 1970 році готель купив містер Шоклі з групою
помічників, передавши управління мені. Кілька років про-
працювали вхолосту й ми, але я щасливий повідомити, що
довіра до мене нинішніх власників повністю виправдалася.
Торік ми окупили витрати. А цього року, вперше майже за
сімдесят років, рахунки «Оверлука» заповнювалися чорним
чорнилом.

Джек вирішив, що гордість цього метушливого чоловіч-


ка виправдана, але тут знову накотила хвиля відрази. Він
сказав:

13

— Не бачу ніякого зв’язку між вочевидь багатою історією


«Оверлука» і вашим відчуттям, що я не годжуся для цієї ро-
боти, містере Уллмане.

— Одна з причин, через яку «Оверлук» приносив такі


великі збитки, полягає в тому, що кожної зими готель старіє.
Ви не повірите, наскільки це скорочує рівень прибутку, міс-
тере Торренсе. Зими справді суворі. Для того щоб вирішити
цю проблему, я запровадив посаду доглядача на зимовий
період, щоб він займався котлом, щодня прогріваючи буди-
нок по частинах, по круговому циклу, одразу ж лагодив те,
що ламається, й не дозволяв таким дріб’язкам спричиняти
ся до подальшого руйнування. У першу нашу зиму замість
однієї людини я найняв родину. Сталася трагедія. Жахлива
трагедія.

Уллман холодно, оцінююче глянув на Джека.

— Я зробив помилку. Визнаю це. Той чоловік був
п’яницею.

Джек відчув, як рот розтягує повільна, небезпечна по-


смішка, повна протилежність попереднім, рекламно виблис-
куючим.

— Он воно що? Дивно, що Ел вам не сказав. Я покинув.

— Так, містер Шоклі стверджував, що ви більше не п’єте.
Ще він розповідав про ваше останнє місце роботи... про ос-
танню до вас довіру, скажімо так. У Вермонті ви викладали
англійську мову в підготовчій школі. І не стрималися — не
думаю, що варто вдаватися в зайві подробиці. Але я справді
вважаю, що випадок із Ґрейді показовий, ось чому я торкнув-
ся в розмові вашої... е-е... передісторії. Узимку 1970/71 року,

14

після того як ми підновили «Оверлук», але ще до нашого


першого сезону, я найняв цього... цього нещасного, якого
звали Делберт Ґрейді. Він оселився в кімнатах, які ви маєте
розділити з дружиною й сином. З ним була дружина й дві
дочки. У мене були сумніви — по-перше, через суворість
зими, а ще через те, що родина Ґрейді цілих п’ять або шість
місяців буде відрізана ві^ зовнішнього світу.

— Але ж це не зовсім так. Тут є телефони й громадська


радіостанція, напевно, теж. Крім того, у національному пар-
ку «Скелясті гори» є вертольоти, які цілком можуть сюди
долетіти, а такий великий майданчик, як цей, умістить їх
кілька.

— Не знаю, не знаю, — сказав Уллман. — Передавач у


готелі є — його вам покаже містер Ватсон разом зі списком
частот, на яких слід виходити в ефір, якщо знадобиться до-
помога. Телефонні лінії між готелем і Сайдвіндером усе ще
проведені над землею і мало не щозими де-небудь обрива-
ються, а це — мінімум три тижні, а максимум — півтора
місяця. Ще в сараї є снігохід.

— Ну, тоді ви зовсім не відрізані від зовнішнього світу.

На обличчі містера Уллмана проступив страдницький

вираз.


— Припустимо, ваш син або дружина поковзнулись на
сходах і розкроїли собі череп, містере Торренсе. Чи за таких
обставин ви не вважатимете, що готель не відрізаний від
світу?

Джек зрозумів, що той має рацію. Снігохід на граничній


швидкості може доставити у Сайдвіндер за півтори годи-

15

ни... імовірно. Вертоліт із Рятувальної служби парків може


дістатися сюди за три години... за оптимальних умов. У сніж-
ний буран він навіть не зуміє піднятися. Доїхати ж у таких
умовах на снігоході нема чого й сподіватися — навіть якщо
ризикнеш витягти людину, що серйозно постраждала, на
двадцять п’ять ступнів1 нижче нуля або, з огляду на холод-
ний вітер, на сорок п'ять.

— Щодо Ґрейді, — сказав Уллман, — я думав багато в


чому так само, як містер Шоклі щодо вас. Самотність сама по
собі може виявитися згубною. Краще, якщо з людиною бу-
дуть її близькі. Якщо й станеться неприємність, думав я, слід
сподіватися, це буде не настільки серйозно, як проломлений
череп, нещасний випадок з електроприладами або які-не-
будь судоми. Серйозний випадок грипу, запалення легенів,
зламана рука, навіть апендицит — усе це залишає достатньо
часу. Підозрюю, що нічого б не сталося, якби Ґрейді — а я
про це нічого не знав — не запасся надміром дешевого віскі
і якби не той цікавий стан, який свого часу називався «ка-
бінною лихоманкою». Вам знайомий цей термін? — Уллман
злегка і трішечки поблажливо посміхнувся, висловлюючи
таким чином свою готовність до роз'яснень, і Джек зрадів,
що може швидко й чітко відповісти.

— Це жаргонний термін, що позначає клаустрофобічну


реакцію, яка проявляється в людей, котрі багато часу про-
водять самі в замкненому приміщенні. Зовні клаустрофобія
проявляється як ворожість до людей, з якими вас замкнули.

1 За Фаренґейтом; 0° за Цельсієм дорівнює 32° за Фаренґейтом. Щоби
перевести зі шкали Фаренгейта у шкалу Цельсія, з вихідної цифри віднімають
32 і множать на 5/9.

16

У крайніх випадках можуть виникнути галюцинації, насиль-


ство — така дрібниця, як підгорілий обід або суперечка, чия
черга мити посуд, може закінчитися вбивством.

Уллман, схоже, був заскочений, і Джека це втішило. Він


вирішив ще трішки натиснути, але про себе пообіцяв Венді
зберігати спокій.

— У цьому, гадаю, ви й помилилися. Він заподіяв їм


шкоду?

— Він убив їх, містере Торренсе, а потім і себе. Своїх


дівчаток він убив сокиркою, дружину застрелив і сам за-
стрелився. У нього була зламана нога. Безсумнівно, він так
упився, що впав зі сходів.

Уллман витягнув руки й доброзичливо глянув на


Джека.

— У нього була вища освіта?

— Власне кажучи, ні, не було, — трохи заскочено пові-
домив Уллман. — Я гадав, що... е-е... скажімо, індивідуум із
не надто багатою фантазією буде менш сприйнятливий до
заціпеніння, самотності...

— Ось у чому ваша помилка, — сказав Джек. — Неук


дужче піддається «кабінній лихоманці» — так само як
він швидше пристрелить кого-небудь за грою в карти або
знічев’я пограбує. Йому стає нудно. Коли випадає сніг, ро-
бити нема чого, залишається тільки дивитися телевізор або
грати в «солітер», шахруючи, коли не можеш викласти всі
тузи. Залишається лише лаятися з дружиною, чіплятися до
дітей і пити. Засинати все важче, бо нема чого слухати, тому
він напивається, щоб заснути, й прокидається з похміллям.
Він стає дратівливим. А тут іще й ламається телефон, а ан-
тену валить вітер, зайнятися нема чим, можна лише думати,

17

грати в «солітер» і все дужче й дужче дратуватися... І наре-


шті — бум, бум, бум.

— У той час, як освічена людина, така, як ви?..

— Ми з дружиною обоє любимо читати. У мене є п’єса,
над якою треба працювати; Ел Шоклі, імовірно, говорив вам
про це. У Денні — головоломки, розмальовки, приймач на
кристалах. Я планую навчити його читати і ще ходити на
снігоступах. Венді теж хотіла б навчитися. Тож, по-моєму,
ми знайдемо чим зайнятися й не мулятимемо очі одне од-
ному, якщо телевізор вийде з ладу. — Він помовчав. — Коли
Ел сказав, що я більше не п’ю, він не обманював. Колись я
пив, і це було серйозно. Але за останні чотирнадцять місяців
я не випив і склянки пива. Я не збираюся приносити сюди
спиртне, й, по-моєму, після того як піде сніг, у мене не буде
нагоди дістати випивку.

— Ось тут ви абсолютно праві, — сказав Уллман. — Але


поки вас тут троє, проблем може бути більше. Я вже казав
про це містерові Шоклі, тепер я довів до відома вас. Він від-
повів, що бере це під свою відповідальність, і ви, мабуть, теж
готові взяти на себе відповідальність...

— Так.


— Дуже добре. Я згоден, оскільки вибір у мене невели-
кий. І все-таки я волів би найняти неодруженого студента,
що взяв академічну відпустку. Та, може, ви і впораєтеся.
Тепер я передам вас містерові Ватсону, який троведе вас по
цокольному поверху і по нашій території. Але, може, у вас є
ще питання?

— Немає. Ніяких.

Уллман підвівся.

18

— Сподіваюся, ви не ображаєтеся, містере Торренсе.


У тому, що я вам казав, немає нічого особистого. Я тільки
хочу, щоб справи «Оверлука» були якомога кращі. Це чудо-
вий готель. І хочеться, щоб він таким і залишався.

— Ні. Я не ображаюся. — Джек знову блиснув широкою


рекламною посмішкою, але порадів, що Уллман не подав
йому руки. Образа була. Ще й яка.

2. Боулдер

Виглянувши з кухонного вікна, вона побачила, що він
просто сидить на краю тротуару, не граючись ні вантажів-
ками, ні фургоном, ні навіть планером із бальси, яким так
тішився весь тиждень, відколи Джек приніс йому цю іграш-
ку. Просто сидить, зіспершись на лікті, зануривши підборід-
дя в долоні й виглядає їхній старенький «фольксваґен», —
п’ятирічне маля, що чекає на тата.

Венді раптом стало не по собі — аж до сліз.

Вона повісила рушник для посуду на поперечину біля ра-
ковини й пішла вниз, защібаючи два верхні ґудзики халата.
Джек зі своєю гордістю! Ой, ні, Епе, протекції мені не треба.
Останнім часом у мене все класно. Щербаті стіни в під’їзді
були пописані кольоровою крейдою, восковими олівцями
й аерозольною фарбою. Від крутих сходів мало не відлітали
друзки. Будинок просочився кислим запахом мотлоху — то
що це за місце для Денні після акуратного цегельного буди-
ночку в Стовінґтоні? Сусіди згори, із четвертого поверху,
офіційно не були одружені, але якщо це її не турбувало, то
турбували їхні постійні затяті сварки. Сусіда згори звали

19

Том. Після того як бари зачинялися, сусіди поверталися до-


дому й війна починалася всерйоз — у порівнянні із цим інші
дні тижня були всього лише розминкою. Джек називав це
«нічні бої по п’ятницях», але це було не смішно. Сусідка — її
звали Ілейн — відтак довго плакала і весь час повторювала:
«Не треба, Томе. Будь ласка, не треба». А він кричав на неї.
Одного разу вони навіть розбудили Денні, а Денні спить, як
убитий. Наступного ранку Джек перестрів Тома, коли той
виходив, і, відвівши подалі по тротуару, щось сказав йому.
Том пообурювався, почав було погрожувати, але Джек додав
ще щось — занадто тихо, щоб Венді могла розчути, — і після
цього, похмуро похитавши головою, Том пішов собі, і все.
Кілька днів було спокійніше, але на вихідні життя знову по-
вернулося в нормальне — даруйте, у ненормальне — русло.
Для хлопчика це було погано.

Знову набігло почуття гіркоти, але зараз Венді йшла у


двір і притамувала його. Підібравши поділ, вона сіла на край
тротуару поруч із сином і запитала:

— Що таке, доко?

Він посміхнувся, але посмішка вийшла натягнутою.

— Привіт, ма.

Між взутих у кросівки ніг стояв планер. Венді помітила,
що одне крило тріснуло.

— Хочеш, подивлюся, що тут можна зробити, любий?



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка