І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка10/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   41
димок. Поки машина заднім ходом виїжджала зі стоянки,
усі мовчали, немов були під владою закляття. Вантажівка
Ватсона зникла за виступом пагорба, а потім з’явилася знову,
маленька, на головній дорозі. Він тримав курс на захід.

На мить Денні відчув, що йому самотньо, як ніколи в


житті.

13. Парадний вхід

Сімейство Торренсів стояло на довгому парадному ґанку
готелю «Оверлук», немов позуючи для сімейного портрета: у
центрі — Денні в застебнутій курточці, яка від минулої осені
стала малою й уже протиралася на ліктях; за ним — Венді, що
опустила руку йому на плече; ліворуч від хлопчика — Джек,
долоня якого невагомо лежала на голівці сина.

Містер Уллман у дорогому коричневому мохеровому


пальті, застебнутому на всі ґудзики, на крок відстав. Сонце,

144


що вже геть зникло за горами, обвело вершини золотою
вогненною облямівкою, а тіні зробило довгими й ліловими.
На стоянці залишилося лише три авта: тутешня вантажівка,
«Лінкольн-Континенталь» Уллмана й старенький «фолькс-
ваґен» Торренса.

— Ну, ось ключі, — сказав Уллман Джеку. — Ви все зро-


зуміли щодо котла й опалення?

Джек кивнув, почуваючи до Уллмана щось на кшталт


щирого співчуття. У цьому сезоні справи закінчилися, клу-
бок змотали до 12 травня майбутнього року — не до 11, не
до 13-і відповідальний за все Уллман, який правив про
готель тоном, у якому звучала безсумнівна пристрасть, не
міг не пошукати недоліків.

— Гадаю, я впораюся як слід, — сказав Джек.

— Добре. Буду з вами в контакті. — Але він і далі не
квапився, начебто чекав, що вітер прийде на допомогу й,
можливо, віднесе його до авта. Уллман зітхнув. — Ну гаразд.
Бажаю добре провести зиму, містере Торренсе, місіс Торренс.
І тобі, Денні.

— Спасибі, сер, — сказав Денні. — І вам теж.

— Сумнівно, — ще раз сказав Уллман, і це пролунало сум-
но. — Цей готель у Флориді, якщо казати відверто, справж-
ній смітник. Гайнуєш час на марноту. «Оверлук» — ось моя
теперішня справа. Гарненько піклуйтеся про нього для мене,
містере Торренсе.

— Гадаю, наступної весни, коли ви повернетеся сюди, він


буде на місці, — сказав Джек, а в мозку Денні блискавкою
промайнула думка

(а ми?)


145

і пропала.

— Звісно. Звісно, він буде на місці.

Уллман подивився на дитячий майданчик, де під вітром


потріскували кущі-тварини. Потім ще раз діловито кивнув.

— Що ж, до побачення.

Він швидко й манірно пройшов до свого автомобіля —
кумедно великого для такої низенької людини — і зник усе-
редині. Загурчав, оживаючи, мотор «лінкольна», а коли він
вибирався зі свого місця на паркінґу, спалахнули задні фари.
Машина від’їхала, й Джек зумів прочитати маленьку таблич-
ку над місцем її стоянки: «ТІЛЬКИ ДЛЯ МАШИНИ МІСТЕ-
РА УЛЛМАНА, УПР.».

— Аякже, — тихо мовив Джек.

Вони проводжали його поглядами, поки машина не
зникла з виду, з’їхавши вниз по східному схилу. Коли вона
зникла, всі троє переглянулися — мовчки, майже злякано.
Вони залишилися самі. По акуратно підстриженій галявині,
не призначеній для очей постояльців, зграйками безцільно
кружляло листи осики, ледь торкаючись землі. Крім них
трьох, не було кому побачити, як осіннє листя крадеться по
траві. Від цього в Джека виникло дивне відчуття — начебто
він зменшувався, і його життєва сила змаліла до жалюгідної
іскорки, зате готель і його територія удвічі збільшувалися,
ставали лиховісними, і їхня похмура нежива сила перетво-
рювала його, Джекову, родину на карликів.

Потім Венді сказала:

— Поглянь-но на себе, доко. У тебе з носа тече, як із по-
жежного шланга. Ходімо досередини.

І вони пішли всередину, рішуче зачинивши двері перед


безупинним виттям вітру.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ


ОСИНЕ ГНІЗДО

14. На даху

— Ах, ти ж, курва, хай тобі чорт!

Джек Торренс скрикнув від болю й подиву і з розмаху


плеснув правою рукою по синій робочій ковбойці, прога-
няючи велику сонну осу, що вжалила його. Потім якомога
швидше поліз угору по даху, поглядаючи через плече, чи не
піднімаються з гнізда, яке він розворушив, брати й сестри
цієї оси, щоб стати на бій. Якщо так, усе могло кепсько за-
кінчитись — гніздо було на шляху до сходів, а люк, що вів
на горище, був замкнений зсередини. Падати довелося б з
висоти сімдесяти футів на зацементовану веранду між готе-
лем і галявиною.

Прозоре повітря над гніздом було непорушним, непо-


тривоженим.

З відразою присвиснувши крізь зуби, Джек сів, осідлав-


ши гребінь даху, і оглянув указівний палець правої руки. Той
уже почав опухати, і Джек вирішив, що варто спробувати
проповзти повз гніздо до сходів, щоб спуститися й приклас-
ти до пальця лід.

Було двадцяте жовтня. Венді й Денні поїхали в Сайдвін-


дер на тутешній вантажівці (старенькому, торохтливому

147


«доджі», якому все-таки довіряти можна було більше, ніж
«фольксваґену» — той тепер похмуро хрипів, мов доживав
останні дні), щоб купити три галони молока й дещо при-
дбати до Різдва. Закуповувати подарунки було зарано, але
неможливо було сказати, коли остаточно випаде сніг. За-
морозки вже почалися, а дорога до «Оверлука» подекуди
бралася ожеледдю.

Поки що була неймовірно гарна осінь. Усі три тижні,


які Торренси провели тут, золоті дні змінювали одні одних.
Прохолодне, підбадьорливе ранкове повітря вдень прогріва-
лося до шістдесяти з хвостиком — якраз зручно піднятися
на похилий дах західного крила «Оверлука» й перестелити
там черепицю. Джек чесно зізнався Венді, що роботу можна
було закінчити ще чотири дні тому, однак він вирішив, що
поспішати нікуди. Вид, що відкривався згори, був настільки
ефектним, що перед ним блідла навіть панорама за вікном
президентського люкса. Мало того: заспокоювала сама ро-
бота. На даху Джек почував, як зціляється від ниючих ран
останніх трьох років. На даху він почував, як набуває ду-
шевної рівноваги. Ті три роки починали здаватися плутаним
кошмаром.

Черепиця добряче прогнила, частину її геть здули ура-


гани минулої зими. Усе це він віддер і скинув із краю даху,
волаючи на все горло: «Бережись! Бомба!» — йому зовсім
не хотілося вцілити в Денні, якщо той ненароком заблукає
сюди. Коли оса вжалила Джека, він саме діставав зношений
болт.

Іронія полягала в тому, що кожного разу, піднімаючись


на дах, Джек сам себе попереджав: обережно, не наступи на

148


гніздо; на такий випадок він навіть прихопив димову шашку
Але того ранку стояла така тиша й спокій, що його пильність
ослабла. Він знову опинився у світі повільно створюваної
ним п’єси, накидаючи начорно сцену, над якою буде працю-
вати ввечері. П’єса просувалася дуже непогано, і хоча Венді
з цього приводу не просторікувала, він знав, що дружина
задоволена. Не давалася вирішальна сцена з директором
школи, садистом Денкером, і Ґері Бенсоном, юним героєм
п’єси — на ній Джек застопорився в останні нещасні півроку
в Стовінґтоні, у ті шість місяців, коли жагуча спрага напи-
тися бувала настільки сильною, що йому ледве вдавалося
зосередитися на уроках у школі, не кажучи вже про надпро-
грамні літературні проби.

Але ось уже дванадцять вечорів, варто було лише Дже-


кові сісти за свій «ундервуд» тієї моделі, яку ставлять в кон-
торах (його він позичив з головного офісу, з першого по-
верху), як усі завади зникали таким же чарівним чином, як
розчиняється в роті цукрова вата. Майже без зусиль йому
вдалося вилити душу Денкера (а цього увесь час бракувало),
відповідно він переписав більшу частину другого акту так,
щоб усе крутилося навколо нової сцени. Із часом усе вираз-
ніше поставав третій акт, який саме й крутився у Джека в
голові, коли оса обірвала роздуми. Він подумав, що міг би за
два тижні начорно накидати акт, а до Нового року закінчити
весь чистовик клятої п’єси.

У Нью-Йорку в нього була літагент — уперта рудоволоса


пробивна пані на ім’я Філліс Сендлер, вона курила «Гер-
берт Терейтон», пила з паперового стаканчика «Джим Бім»
і вважала, начебто літпроцес заклинило на Шоні О’Кейсі.

149


Вона продала три оповідання Джека, включаючи те, яке на-
друкував «Есквайр». Джек уже повідомив Філліс про п’єсу
«Маленька школа», описавши основний конфлікт між та-
лановитим ученим Денкером, який опустився до того, що
перетворився на жорстокого й злостивого директора ново-
англійської школи на зламі віку, і Ґері Бенсоном, учнем, якого
Денкер бачить самим собою в молодості. Філліс відповіла,
висловила зацікавлення і застерегла, що перш ніж сідати за
п’єсу, Джекові варто перечитати О’Кейсі. Цього року вона
написала йому ще раз, запитуючи, де, чорт забирай, п’єса.
Джек понуро відповів, що «Маленька школа» безстроково, а
може й назавжди, застрягла на півдорозі від руки до паперу
в тій «цікавій інтелектуальній Гобі, яку зазвичай називають
авторським тупиком». Тепер складалося враження, що Філ-
ліс і справді має шанс одержати п’єсу. Вдала вона буде чи
ні, чи поставлять її коли-небудь — питання зовсім іншого
порядку. До того ж Джека, здається, такі проблеми не дуже
й хвилювали. У певному сенсі він почував, що каменем спо-
тикання була сама п’єса — колосальний символ невдалих
років у Стовінґтонській школі; символ сім’ї, яку Джек мало
не зруйнував, як божевільний хлопчисько, що сів за кермо
старої руїни; символ жахливого нападу на сина, інциденту із
Джорджем Гетфілдом на автостоянці — інциденту, який не
можна було, як і раніше, вважати черговим раптовим руй-
нівним спалахом свого темпераменту. Тепер Джек вважав,
що проблема його алкоголізму частково поставала з неусві-
домленого бажання звільнитися від Стовінґтона, а відчуття,
що подітися нікуди, душило будь-який письменницький
порив. Він покинув пити, але спрага свободи не зменшилася.

150


Звідси — Джордж Гетфілд. Тепер від тих днів зосталася лише
п’єса на столі їхньої з Венді спальні, а коли він закінчить її
й відішле в нью-йоркське агентство Філліс, можна буде по-
вернутися до інших речей. Не до роману (Джек поки що не
був готовий поринути в трясовину зобов’язань ще на три
роки), але до кількох оповідань — безсумнівно. Може, навіть
збірника оповідань.

Обережно пересуваючись рачки, Джек проповз униз по


схилу даху, минувши чітку межу між новою зеленою чере-
пицею й ділянкою, яку щойно закінчив розчищати. Дістав-
шись до її краю, ліворуч від розкритого осиного гнізда, Джек
непевно посунув до нього, готовий позадкувати і злетіти
сходами вниз, на землю, як тільки запахло б смаленим.

Він схилився над місцем, де зняв черепицю, і заглянув


туди.

Гніздо ліпилося в просторі між старим болтом і підстеле-


ними під саму черепицю дошками три на п’ять. Але ж воно
в біса й велике! Сірувата паперова куля, здалося Джекові,
була близько двух футів у діаметрі. Неправильної форми, бо
щілина між планками й болтом вузькувата, але Джек по-
думав, що все-таки маленькі кусюки попрацювали на сла-
ву. Поверхня гнізда кишіла незграбними, повільними ко-
махами. Вони були великі й недоброзичливі — не ті, що в
жовтих піджачках, менші й спокійніші, ні, це були шершні.
Від осінньої прохолоді вони отупіли, стали повільними, але
Джек, з дитинства добре знайомий з осами, вирішив, що
йому пощастило — він відбувся тільки одним укусом. Так,
подумав він, якби Уллман найняв працівника в розпалі літа,
той, розібравши саме цю ділянку даху, був би до чортиків

151


здивований. Іще 6 пак. Коли на вас сідає одразу дюжина
шершнів і жалить обличчя, руки, плечі, ноги просто крізь
штани, цілком можна забути, що до землі — сімдесят футів.
Намагаючись утекти від них, запросто можна й полетіти з
даху. І все це — через маленькі створіння, найбільші з яких
завдовжки всього як пів-олівця.

Десь, чи в недільній газеті, чи в журнальній статті, він чи-


тав, що сім відсотків усіх смертей в автомобільних катастро-
фах не мають пояснення. Ніяких механічних несправностей,
ніякого перевищення швидкості, всі тверезі, погода гарна.
Просто на пустельному відрізку дороги розбивається самот-
ня машина, і єдиний небіжчик — водій — вже не пояснить,
що сталося. У статті подавалося інтерв’ю з поліцейським,
згідно з теорією якого чимало так званих «аварій на рівно-
му місці» відбуваються через те, що в машині опинилися
комахи. Оси, які-небудь бджоли, може, навіть павуки або
мошки. Охоплений панікою водій намагається їх прибити
або випустити, відкривши віконце. Не виключено, що кома-
ха кусає його. Може, водій просто втрачає керування. Так чи
інакше, раз... і все закінчено. А комаха, звичайно, зовсім не
постраждавши, з веселим дзижчанням летить собі геть від
димуючих руїн... Джек згадав, що поліцейський наполягав,
щоб патологоанатоми під час розкриття таких жертв диви-
лися, чи немає укусів комах.

Зараз, коли він дивився вниз, на гніздо, йому здавалося,


що воно може слугувати символом усього, через що він прой-
шов, а ще — знаменням майбутніх кращих часів. Як інакше
пояснити все, що сталося з ним? Адже він, як і раніше, відчу-
вав: весь набір стовінґтонських неприємностей доводилося

152


розглядати з тієї точки зору, що Джек Торренс — сторона
пасивна. Із-поміж викладачів Стовінґтона Джек знав багать-
ох (тільки у відділі англійської мови — двох), які полюбляли
випити. Зек Танні мав звичку в суботу вранці купувати ціле
барило пива й весь вечір цмулити це пиво на задньому дворі,
а в неділю, чорт забирай, дивився футбольні матчі або старі
фільми й допивав до дна. Однак весь тиждень Зек був тве-
резий як скло — хіба деколи випивав слабенький коктейль
за ленчем.

Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони шукали одне


одного, як два ізгої, усе ще спраглі спілкування, щоб утопи-
тися на пару, а не поодинці. Тільки море було не солоним,
а винним, ото й усе. Спостерігаючи, як оси внизу займа-
ються справами, до яких їх підштовхує інстинкт, поки зима
ще не напосіла й не знищила всіх, крім матки, що впала в
сплячку, Джек пішов ще далі. Він — досі алкоголік, і буде
ним завжди. Може, він став алкоголіком у той момент, коли
на інститутській вечірці, на другому курсі, вперше спро-
бував спиртне. Це не мало жодного стосунку до сили волі,
до питання, чи морально пити, до слабкості або сили його
власного характеру. Десь усередині було зламане реле чи
вимикач, що не спрацьовував, так що волею-неволею Джек
рухнув униз — спершу повільно, потім, коли на нього почав
тиснути Стовінґтон, усе швидше. Довгий слизький спуск, а
внизу виявився нічийний велосипед і син зі зламаною ру-
кою. Джек Торренс — пасивний об’єкт. З його норовом було
те ж саме. Усе життя Джек безуспішно намагався стримувати
його. Він пам’ятає, як сусідка, коли йому було сім, надавала
йому по попі за те, що він грався з сірниками. Утікши від

153


неї, він запустив каменем у машину, що проїжджала мимо.
Це побачив його батько й, ошалілий, налетів на маленького
Джекі й натовк йому попу так, що вона аж почервоніла... а
потім підбив око. Але, коли батько, бурмочучи щось собі
під ніс, пішов у дім подивитися, що там по телевізору, Джек,
який наткнувся на бездомного собаку, копнув його в кана-
ву. Дві дюжини бійок у початковій школі, у середній — ще
більше, так що двічі Джека відстороняли від занять і безліч
разів залишали після уроків, незважаючи на гарні оцінки.
Запобіжником, певною мірою, був футбол, хоча Джек чудово
розумів, що мало не щохвилини кожної гри буквально звіріє,
сприймаючи як особисту образу кожен блок і перехоплення
м’яча суперником. Грав він добре; і в молодших, і в старших
класах був «Найкращим у спортивній асоціації» — але чу-
дово знав, що завдячувати в цьому (або винити в цьому)
має своєму кепському характеру. Футбол не приносив йому
радості. Кожна гра народжувала недобрі почуття.

І все ж, незважаючи на все це, Джек не відчував себе мер-


зотником. Він не почував себе поганим. Себе він завжди
сприймав як Джека Торренса, справді класного хлопця, яко-
му варто навчитися тримати в шорах свій норов до того, як
одного чудового дня станеться лихо. І так само слід було нав-
читися приборкувати своє пияцтво. Але він, безперечно, був
не лише фізіологічним, але й емоційним алкоголіком, і між
першим і другим існував взаємозв’язок, але в таких глибинах
його істоти, куди й заглядати не захочеш. Чи були глибинні
причини взаємозалежні чи ні, мали вони соціологічне, пси-
хологічне чи фізіологічне походження, Джека не переймало.
Справу доводилося мати з результатами: із прочуханами від

154


батька; з відстороненням від занять і спробами пояснити,
як порвав у бійці на дитячому майданчику шкільну форму;
а пізніше — з похміллям, з повільним розчиненням клею,
який скріплює його шлюб; з єдиним велосипедним колесом,
погнуті спиці якого стриміли в небо; зі зламаною рукою
Денні. І звичайно, із Джорджем Гетфілдом.

Джек почував, що даремно він сунув руку у Велике Осине


Гніздо Життя. Образ був огидний. Але як метафора реаль-
ності здавався корисним. У розпалі літа рука Джека сунулася
під якісь згнилі планки — і кисть цієї руки, та й усю її тепер,
палив священний, праведний вогонь, що руйнує свідомі дум-
ки, робить застарілою концепцію цивілізованої поведінки.
Чи можна очікувати від вас, що ви будете чинити як мисляча
людська істота, якщо вашу руку простромлюють розжарені
гострі голки? Чи можна очікувати, що ви будете жити в лю-
бові й злагоді зі своїми рідними й близькими, якщо ситуація
(ситуація, яку Джек уважав настільки безневинною) така, що
з діри піднімається коричнева розлютована хмара й стрілою
летить просто на вас? Чи можна вважати вас відповідаль-
ним за свої вчинки, якщо ви стрімголов біжете по похилому
даху за сімдесят футів над землею, не знаючи куди, забувши,
що ноги, спотикаючись у паніці, можуть не втримати і ви
незграбно впадете на водостічний жолоб і далі, вниз, де на
бетоні чекає смерть? Джек думав, що не можна. Коли здуру
сунеш руку в осине гніздо, то не укладаєш із дияволом угоду
про те, щоб забути про своє цивілізоване «я» з його паст-
ками — любов’ю, повагою, честю. Це просто трапляється з
вами. Пасивно, не кажучи й слова, ви перестаєте бути розум-
ною істотою і перетворюєтеся на істоту, керовану нервовими

155


закінченнями; з людини із вищою освітою за п’ять секунд ви
перетворюєтеся на виючу мавпу.

Він подумав про Джорджа Гетфілда.

Високий, з кошлатим світлим волоссям, Джордж був май-
же виклично красивим юнаком. У тісних джинсах і стовінґ-
тонській куртці з недбало закасаними по лікоть рукавами,
що оголювали засмаглі руки, той нагадував Джекові моло-
дого Роберта Редфорда, і він сумнівався, що подобатися для
Джорджа — проблема. Не більша, ніж десятьма роками рані-
ше для того чортеняти-футболіста, Джека Торренса. Він міг,
не покрививши душею, сказати, що не відчуває до Джорджа
ревнощів і не заздрить його красі; фактично, Джек майже
несвідомо почав розглядати Джорджа як фізичне втілення
героя своєї п’єси, Ґері Бенсона — чудовий контраст із по-
хмурим, згорбленим, старіючим Денкером, що поступово
так зненавидів Ґері. Але сам Джек Торренс ніколи не мав та-
ких почуттів до Джорджа. Якби все було так, він би зрозумів
це. У цьс*му він був цілком упевнений.

На його уроках у Стовінґтоні Джордж пас задніх. До ака-


демічної успішності футбольної й бейсбольної зірки більших
вимог не висували, і той задовольнявся «С» й час від часу «В»
з історії чи ботаніки. Затятий суперник на полі, до навчання
Джордж був байдужий — такі в класі розважаються. На цьо-
му типові людей Джек знався більше з власного навчання в
середній школі й коледжі, ніж зі свого куцого викладацького
досвіду. Джордж Гетфілд прикидався. Він умів бути в класі
спокійним і невимогливим, але, якщо застосувати правиль-
ний набір стимулів до змагання (однаково що прикласти

156


електроди до скронь чудовиська Франкенштейна, кисло по-
думав Джек), Джордж міг перетворитися на нищівну силу.

У січні Джордж разом із двома дюжинами інших учнів


проходив відбір у дискусійну команду. Із Джеком він був
цілком відвертий. Його батько — юрист акціонерного то-
вариства — хотів, щоб син пішов по його стопах. Джордж,
не маючи палкого бажання зайнятися чимось іншим, не
заперечував. Оцінки в нього були не найкращі, але це, зре-
штою, лише середня школа, часу залишалося ще чимало.
Якби «може» раптом перетворилося на «повинен», батькові
Джорджа було на кого натиснути. Власні атлетичні таланти
Джорджа відкрили б й інші двері. Але Браян Гетфілд вважав,
що його син повинен увійти в дискусійну команду. Непогана
практика, до того ж на щось подібне завжди звертають увагу
екзаменаційні комісії в юридичних коледжах. Тому Джордж
зайнявся дебатами, а наприкінці березня Джек вигнав його
з команди.

Накінець зими внутрішньокомандні диспути запалили


спортивну душу Джорджа Гетфілда. Він став нещадним і
рішучим сперечальником, люто готуючи свої «за» або «про-
ти». Неважливо, яким був предмет суперечки — легалізація
марихуани, відновлення страти чи дотації на дефіцит паль-
ного. Джордж набив руку, але був такий агресивний, що
йому стало однаково, що саме обстоювати, — риса, як знав
Джек, напрочуд рідкісна й цінна навіть для сперечальників
високого рівня. Душа справжнього сперечальника не надто
відрізняється від душі політичного авантюриста — обидві
спраглі вирішального шансу. Поки що все йшло добре.

157


Але Джордж Гетфілд затинався.

Цей недолік був непомітний у класній кімнаті, де Джордж


завжди бував спокійний і зібраний (незалежно від того, ви-
конав він домашнє завдання чи ні), і тим паче не впадав в
око на футбольному полі Стовінґтона, де балакучість не є
доблестю й де іноді за це можна вилетіти із гри.

Джордж починав затинатися, коли добряче запалювався


на диспуті. Що дужче він гарячкував, то гірше виходило.
Варто йому було відчути, що аргументи опонента слабкі й
одноманітні, як між його мовними центрами й ротом вини-
кало щось на кшталт інтелектуального правця, так що він
сильно пригальмовував, а час збігав. Боляче було дивитися
на це.

— От-т-тож, я г-г-ад-даю, н-нам в-в-варто з-зам-мис-


литися н-над т-тим, що ф-ф-факти, які п-подав м-містер
Д-д-дорскі, втрач-чають свою ак-к-ктуальність ч-через те...

Дзвенів дзвінок, і Джордж збентежено обертався, люто


зиркаючи на Джека, що сидів поруч із таймером. У такі мо-
менти Джордж червонів, а його рука судорожно стискала
папери.

Після того як Джек вигнав багатьох виразно бездарних


учнів, він ще довго тримав Джорджа. Згадалося, як одного
разу, надвечір, приблизно за тиждень до того, як Джек не-
охоче опустив сокиру, Джордж затримався після того, як
інші розбіглися, і сердито обвинуватив Джека:

— В-ви перевели таймер уперед.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка