І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка11/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   41

Джек підняв очі від паперів, які прибирав у портфель.

— Джордже, про що ти?

158

— Ви не д-дали мені мої п’ять хвилин цілком. Ви переве-


ли його вперед. Я д-дивився на годинника.

— Таймер і годинники можуть іти трохи по-різному,


Джордже. Цієї клятої штуковини я й пальцем не торкався.
Слово скаута.

— Н-н-ні, торкалися!

Войовничість Джорджа, відображена в його погляді рі-
шучість «обстоювати-свої-права» розпалили власний норов
Джека. Він уже два місяці, два страшенно довгих місяці не
прикладався до пляшки, і ним аж струсило. Він зробив ос-
танню спробу не зірватися.

— Запевняю тебе, Джордже, це не так. Справа у твоє-


му затинанні. Не знаєш, звідки воно? У класі ти не затина-
єшся.

— Я не-не-не з-з-затинаюся!

— Не кричи на мене.

— Ви х-хочете п-підловити мене! В-вам не х-хочеться,


щоб я 6-6ув у вашій ч-чортовій к-к-команді!

— Не кричи, кажу. Поговорімо розумно.

— Та йд-ди т-ти!

— Джордже, якщо ти впораєшся із затинанням, я з радіс-


тю залишу тебе в команді. Ти добре готуєшся до всіх прак-
тичних занять і класно вмієш розкрити суть питання — а
отже, тебе рідко можна застати зненацька. Але користі від
цього мало, якщо ти не в змозі впоратися із...

— Я н-н-ніколи н-не затинався! — вигукнув той. — Це


в-все в-ви! Якби дис-скусійною к-к-командою керував х-хто-
небудь і-і-інший, я б міг...

Норов Джека знайшов іншу лазівку.

159

— Джордже, якщо ти не навчишся давати собі з цим раду,


з тебе ніколи не вийде класний юрист. Закон — не футбол.
Дві години щовечірніх тренувань не позбавлять тебе від цьо-
го. Чи ти гадаєш, що підведешся на засіданні ради й скажеш:
«А т-т-тепер, д-д-джентльмени, з-з приводу цього п-пору-
шення...»

Джек раптом почервонів — не від гніву, а від сорому за


власну жорстокість. Адже перед ним була не зріла людина, а
сімнадцятилітній хлопчак, який зіткнувся з першою серйоз-
ною катастрофою життєвих надій, і хтозна — чи не просив
той, єдиним можливим для себе чином, щоб Джек допоміг
йому знайти вихід, упоратися з ситуацією.

Джордж кинув на нього останній лютий погляд; слова


застрявали між скривлених, неслухняних губ, намагаючись
вирватися назовні.

— В-в-ви пе-переставили т-таймер! В-ви не-ненавидите


мене, б-бо з-з-знаєте... ви знаєте... з-з-з...

Тамуючи крик, він кулею вилетів із класу, так ляснувши


дверима, що аж скло задеренчало. Джек так і стояв, скоріше
відчуваючи, аніж чуючи гучний тупіт «адідасів» Джорджа по
коридору. Першою думкою Джека, якого ще не відпустили ні
його норов, ні сором за глузування над затинанням Джор-
джа, була якась нездорова радість: уперше в житті Джор-
джеві Гетфілду знадобилося те, чого він не міг одержати.
Перший раз трапилася неприємність, яку не можна було
поправити за допомогою всіх татових грошей. Неможливо
дати хабаря мовному центру. Неможливо запропонувати
язикові п’ятдесятидоларову надбавку на тиждень і премію
до Різдва, щоб він тільки погодився перестати поводитись

160


так, як голка програвана на скособоченій платівці. Потім
сором повністю поглинув радість, і Джек відчув себе так, як
почувався, зламавши руку Денні.

«О Господи, я ж не мерзотник. Будь ласка».

Подібна хвороблива радість із приводу відступу Джорд-
жа була радше в дусі персонажа п’єси, Денкера, ніж драма-
турга Джека Торренса.

«Ви ненавидите мене тому, що розумієте...»

Тому, що розумієте... що?

Що таке він міг розуміти про Джорджа Гетфілда, щоб зне-


навидіти його? Що перед Джорджем лежить усе майбутнє?
Що він трохи схожий на Роберта Редфорда й усі дівчиська
припиняють базікання, коли в басейні він робить подвійне
сальто з трампліна? Що він грає у футбол і бейсбол із при-
родною, незавченою грацією?

Смішно. Нісенітниця. Джек ні в чому не заздрив Джор-


джеві Гетфілду. По правді кажучи, злощасне затинання знач-
но дужче засмучувала Джека, ніж самого Джорджа — адже
той справді міг би стати чудовим сперечальником. А якби
Джек і перевів таймер уперед — чого він, зрозуміло, не ро-
бив, — те лише з однієї причини: і йому, й іншим членам
команди робилося ніяково від зусиль Джорджа. Вони страж-
дали від цього так само, як страждаєш, коли промовець на
вечірніх заняттях забуває щось зі свого тексту. Якби він і
перевів таймер уперед, то просто, щоб... щоб вирятувати
Джорджа з такої незручної ситуації.

Але він не переводив таймер. У цьому він був цілком


упевнений.

6 “Сяйво" ^

За тиждень він виключив Джорджа з команди й цього
разу тримав себе в руках. Усі крики й погрози виходили від
Джорджа. Ще за тиждень під час практичного заняття він
вийшов на стоянку, щоб забрати з багажника «фольксваґе-
на» залишену там стопку довідників, і виявив, що Джордж
стоїть на одному коліні — довге світле волосся звисало на
обличчя, а в руці у нього мисливський ніж. Джордж різав
праву передню шину «фольксваґена». Задні шини були вже
порізані, й «жук» осів на них, як маленький втомлений пес.

В очах Джека все стало червоним, і про сутичку він


пам’ятає дуже мало. Пам’ятає хрипке гарчання, начебто
своє:

— Гаразд, Джордже. Якщо тобі так хочеться, ходи-но


сюди, отримай своє!

Він пам’ятає, як Джордж підняв здивовані, повні страху


очі. Він сказав: «Містере Торренсе...», немов збирався пояс-
нити, що це просто непорозуміння. Коли він прийшов сюди,
шини були вже спущені, а сам він просто зчищав бруд із
передніх протекторів кінчиком ножа, який зовсім випадково
виявився у нього в руках...

І тут, стиснувши кулаки, у розмову вступив Джек; здаєть-


ся, він посміхався. Він не був упевнений у цьому.

Джордж стиснув ніж зі словами: «Краще не підходь!» Це


було останнім, що запам’ятав Джек.

Наступний його спогад — міс Стронґ, учителька фран-


цузької, тримає його за руки й зі слізьми кричить:

— Перестаньте, Джеку! Перестаньте! Ви його вб’єте!

Кліпаючи, він тупо оглянувся. Мисливський ніж по-
блискував на асфальті за чотири ярди від них. «Фольксваґен»

162


Джека, його бідолашний старенький «жук», ветеран безлічі
диких п’яних опівнічних поїздок, сидів на трьох спущених
шинах. На правому крилі Джек побачив вм’ятину, а в сере-
дині вм’ятини дещо ще, і була ця пляма чи то червоної фар-
би, чи крові. На мить він розгубився, думки повернулися

(Господи, Еле, ми все-таки його переїхали)

до тієї, іншої ночі. Потім він перевів погляд на Джорджа;
на Джорджа, який, здивовано кліпаючи очима, лежав на
асфальті. Дискусійна група Джека вибігла надвір, вони скуп-
чилися біля дверей, вирячившись на Джорджа. З ранки на
голові по обличчі текла кров, ранка здавалася невеликою, але
кров текла ще й з вуха — імовірно, це означало струс мозку.
Коли Джордж спробував підвестися, Джек, вирвавшись від
міс Стронґ, рушив до нього. Той затрусився від страху.

Джек поклав руки Джорджеві на груди й уклав його на-


зад.

— Лежи, не рухайся! — сказав він. — Не намагайся під-


вестися.

Він повернувся до міс Стронґ, яка не зводила з них на-


жаханих очей.

— Будь ласка, міс Стронґ, сходіть по шкільного лікаря, —


сказав він їй.

Тоді вона помчала в будинок. Він подивився на свою дис-


кусійну команду, подивився їм просто в очі, тому що знову
відчув себе вчителем, знову — самим собою, а коли він бував
самим собою, у всьому штаті Вермонт не було приємнішого
хлопця. Звичайно, вони це розуміли.

— Зараз можете йти додому, — спокійно сказав Джек. —


Завтра зустрінемося знову.

Але до кінця тижня команду покинуло шестеро учнів,


двоє — досить демонстративно, однак це не мало великого
значення: адже на той час Джекові вже повідомили, що він
звільнений.

Проте йому якось вдавалося не торкатися пляшки, а це


вже неабищо, вважав Джек.

І ненависті до Джорджа Іетфілда він не мав. Безсумнівно.


Не сам Джек діяв — над ним вчинено дію.

«Ви ненавидите мене тому, що знаєте...»

Але він не знав нічого. Він готовий був заприсягтися в
цьому, як і в тому, що перевів таймер уперед не більше ніж
на хвилину.

По даху, поруч із дірою в черепиці, в’яло повзали дві


оси.

Він спостерігав за ними, поки ті не розправили кри-


ла — неправильні з погляду аеродинаміки, але незбагненно
дужі — й не полетіли із дзижчанням геть, у сяйво жовтнево-
го сонця, можливо, щоб ужалити ще когось.

Скільки він уже сидить тут, з неприємним подивом див-


лячись на цю діру, відчитуючи себе за давні гріхи? Він поди-
вився на годинника. Майже півгодини.

Джек спустився до краю даху, перекинув ногу вниз і прос-


то під навісом намацав верхній щабель драбини. Він піде в
сарай, де високо на полиці, щоб не дістав Денні, зберігається
димова шашка. Він візьме її, повернеться нагору, і тоді буде
їхня черга дивуватися. Джек щиро вірив у це. Тебе можуть
ужалити — і ти можеш вжалити у відповідь. За дві години
гніздо стане жованим папером, і Денні, якщо захоче, зможе
забрати його до себе в кімнату — коли Джек був маленьким,

164


у нього було таке гніздо, від якого слабко пахло димком і
бензином. Денні зможе повісити його просто над узголів’ям.
Нічого страшного не станеться.

— Мене попускає.

У полуденній тиші слова Джека пролунали впевнено, і
звук власного голосу заспокоїв його, хоч він і не збирався
говорити це вголос. Його справді попускало. Можна було
поступово перейти від пасивності до активних дій і заново
оцінити те, що одного разу мало не позбавило Джека розу-
му, як щось нейтральне, що спричиняє лише академічний
інтерес, та й то при нагоді. Якщо місце, де це можна було
зробити, існувало — безсумнівно, воно було тут.

Він спустився вниз по димову шашку. Вони заплатять.


Заплатять йому за укус.

15. Унизу перед готелем

Два тижні тому на задньому дворі Джек знайшов чима-
лий пофарбований набіло плетений стілець і, попри запере-
чення Венді, що, слово честі, потворнішого вона нічого не
стрічала, переніс на ґанок. Зараз, улаштувавшись на цьому
стільці, він читав «Ласкаво просимо у важкі часи» Е. Л. До-
ктороу, і тут по під’їзній дорозі в готельній вантажівці при-
їхали дружина з сином.

Розвернувши машину, Венді хвацько в’їхала на стоянку,


спершу давши повний газ, а потім одразу вирубавши його.
Єдина задня фара вантажівки згасла. Після того як вона
вимкнула запалювання, мотор ще сварливо побурчав і вре-

165


шті замовк. Джек підвівся зі стільця й легкою ходою рушив
їм назустріч.

— Привіт, тату! — крикнув Денні й побіг угору по схи-


лу. У руці в нього була коробка. — Поглянь, що мені мама
купила!

Джек підхопив сина на руки, двічі покружляв і чмокнув


у губи.

— Джеку Торренсе, Юджине О’Ніле свого покоління,


американський Шекспіре! — сказала з посмішкою Венді. —
Дивно зустріти вас тут, так високо в горах.

— Люба пані, я більше не міг терпіти черні, — відповів


він і обняв її. Вони поцілувалися. — Як з’їздили?

— Чудово. Денні скаржився, що я увесь час смикала ма-


шину, але один раз я її не поставила на ручник і... ой, Джеку,
ти закінчив?

Вона дивилася на дах, і Денні глянув туди ж. Коли він по-


бачив на даху західного крила широку латку нової черепиці,
що зеленіла яскравіше, ніж решта, обличчя хлопчика прорі-
зала неглибока зморшка. Потім він опустив очі до коробки,
яку тримав у руках, і обличчя знову прояснилося. Жахи, які
йому показав тоді Тоні, по ночах верталися, переслідуючи
його в усій своїй первісній виразності, але сонячного дня
відмахнутися від них було легше.

— Поглянь, тату, поглянь!

Джек узяв у сина коробку. У ній виявилася іграшкова ма-
лшна, зроблена за однією з карикатур Великого татуся Рота,
якими раніше Денні не раз захоплювався, — Файний Фіоле-
товий «Фольксваґен». На коробці було намальоване велике
фіолетове авто, його брудний слід висвічували фари довгого

166


кадилака «купе-де-вілль» 59 року випуску. Крізь дах лімузи-
на, ухопившись пазуристими лапами за кермо внизу, визи-
рав монстр — величезний, весь у бородавках, налиті кров’ю
очі вилазили з орбіт, посмішка була маніяцькою. Позаду
з-за повороту виїжджало величезне англійське гоночне авто.

Венді усміхалася, і Джек підморгнув у відповідь.

— Ось чим ти мені подобаєшся, доко, — сказав Джек,
віддаючи коробку. — Тобі до смаку все спокійне, тверезе,
самозаглиблене. Ти — справжній татів синок.

— Мама сказала, ти допоможеш мені його зібрати, як


тільки я зможу прочитати всього першого «Діка і Джейн».

— Тоді це буде наприкінці тижня, — сказав Джек. — Що


ще маєте в цьому симпатичному фургончику, мем?

— Ні-і. — Вона схопила його за руку й потягнула на-


зад. — Не заглядай. Дещо з цього — для тебе. Ми з Денні
віднесемо все в дім, а ти можеш забрати молоко. Воно в
кабіні на підлозі.

— Ось що я для тебе таке, — закричав Джек, плеснувши


себе долонею по лобі. — Просто в’ючний кінь, звичайна сіль-
ська худобина. Неси туди, неси сюди, неси не знаю куди...

— Неси-но це молоко в кухню, містере.

— Це вже занадто! — вигукнувши так, Джек бухнувся на
землю, а Денні стояв над ним і гиготів.

— Уставай, уставай, бугаю здоровий, — сказала Венді й


тицьнула Джека носаком кросівки.

— Бачиш? — запитав він Денні. — Вона обізвала мене


бугаєм. Ти свідок.

— Свідок, свідок! — радіючи, підхопив Денні й пере-


стрибнув через розпростертого на землі батька.

167


Джек сів.

— До речі, ти мені нагадав, друже, — в мене для тебе теж


дещо є. На ґанку, біля попільниці.

— Що?


— Забув. Піди подивися.

Джек піднявся. Удвох із Венді вони стояли, дивлячись,


як Денні промчав по галявині й злетів на ґанок, стрибаючи
через дві сходинки. Він обійняв дружину за талію.

— Ти щаслива, дитинко?

Вона серйозно подивилася на нього.

— Такою щасливою я не була відтоді, як ми одружи-


лися.

— Правда?

— Слово честі.

Він міцно пригорнув її до себе.

— Я тебе люблю.

Розчулена Венді притулилася до нього у відповідь. Такі


слова Джек Торренс вимовляв рідко; можна було полічити на
пальцях, скільки разів вона їх чула — і до, і після весілля.

— Я теж люблю тебе.

— Мамо! Мамо! — Денні на ґанку вже верещав від захва-
ту. — Ходи, подивися! Ого! Оце так!

— Що це? — запитала Венді, коли, тримаючись за руки,


вони йшли від стоянки до ґанку.

— Забув, — сказав Джек.

— Ну, ти своє отримаєш, — пообіцяла вона й тицьнула
його ліктем. — Ось побачиш.

— Я сподівався, що отримаю сьогодні вночі, — завважив


він, а Венді розсміялася. Джек одразу запитав:

168


— Як ти гадаєш, Денні щасливий?

— Тобі краще знати. Ви ж із ним щовечора перед сном


довго базікаєте.

— Ну, звичайно про те, ким він хоче стати, коли виросте


або чи справжній Санта Клаус. Із ним стає дуже цікаво. Ду-
маю, тут доклав зусиль його давній приятель, Скотт. Ні, про
«Оверлук» він нічого не говорив.

— Мені теж, — сказала вона. Тепер вони піднімалися по


сходах ґанку. — Але майже весь час він такий тихий... І, по-
моєму, він худне, Джеку, слово честі, мені так здається.

— Просто хлопець росте.

Денні стояв до них спиною. Він розглядав щось на столи-
ку біля стільця Джека, але що — Венді не бачила.

— Та він і їсти став гірше. Він же був справжнім ненаже-


рою. Пахм’ятаєш, торік?

— Вони витягаються й худнуть, — похмуро відповів


Джек. — Це я вичитав, здається, у Спока. Ото стукне йому
сім, і почне наминати за обидві щоки. — На верхній сходинці
вони зупинилися.

— А ще він жахливо багато сил витрачає на читання, —


сказала Венді. — Я знаю, він хоче навчитися, порадувати
нас... тебе, — неохоче додала вона.

— Себе самого найперше, — сказав Джек, — я зовсім не


підштовхую його. Загалом, мені не хотілося б, щоб він так
напружувався.

— По-твоєму, даремно я домовилася щодо медогляду для


нього? У Сайдвіндері є терапевт, судячи з того, що розповіла
контролер у супермаркеті, молодий...

169


— Трошки нервуєш через те, що незабаром піде сніг,
правда?

Вона знизала плечима.

— Напевно. Якщо ти вважаєш, що я зробила дурницю...

— Ні. Справді, можеш записати нас усіх. Переконаємося,


що здоров’я в нас бичаче, і будемо спокійно спати по ночах.

— Сьогодні запишу, — сказала вона.

— Мамо, мамо, поглянь!

Денні біг до неї, тримаючи в руках щось велике й сіре; на


мить — сміховинне й страшне, Венді здалося, що це мозок.
Побачивши, що це таке насправді, вона інстинктивно відско-
чила. Джек обійняв її однією рукою.

— Усе гаразд. Ті мешканці, що не полетіли, витрушені.


Я скористався димовою шашкою.

Вона дивилася на осине гніздо, яке тримав син, але не


торкалася до нього.

— Ти впевнений, що це не страшно?

— Абсолютно. Коли я був маленьким, у мене в кімнаті
було гніздо. Батько подарував. Денні, хочеш, повісимо його
у твоїй кімнаті?

— Ага! Зараз-таки!

Він розвернувся й стрілою влетів у двостулкові двері.
З головних сходів донісся приглушений швидкий тупіт.

— Отже, оси нагорі були, — сказала вона. — Тебе поку-


сали?

— Де моє «Пурпурне серце»? — запитав Джек і проде-


монстрував палець. Пухлина вже почала спадати, але Венді,
як і слід, поохала й легенько поцілувала його.

170


— Жало витяг?

— Оси його не залишають. Це бджоли. У них жало із за-


зублинами, а в оси — гладке. Ось чому оси такі небезпечні.
Вони можуть жалити знову й знову.

— Джеку, ти впевнений, що для Денні воно безпечне?

— З димовою шашкою я все зробив за інструкцією.
Дається Гарантія, що за дві години ця штука виморить усіх
жучків-павучків до єдиного, а потім розсіється безслідно.

— Ненавиджу, — сказала вона.

— Кого... ос?

— Усе, що кусається, — відповіла Венді. Вона схрестила


руки на грудях і взялася за лікті.

— Я теж, — сказав Джек і обійняв її.

16. Денні

Наприкінці холу, у спальні, Венді чула, як принесена Дже-


ком знизу друкарська машинка на тридцять секунд оживала,
на кілька хвилин запановувала тиша, а потім машинка знову
давала коротку чергу. Немов Венді, сидячи в ізольованому
доті, слухала автоматичну стрільбу. Тріск машинки звучав
для неї музикою; так рівно Джек не працював із другого року
їхнього шлюбу, коли він написав те оповідання, яке купив
«Есквайр». Він сказав, що на добре чи на зле, але до кінця
року хоче закінчити п’єсу й узятися за що-небудь новеньке.
А ще він сказав, що йому начхати, чи викличе показана Філ-
ліс «Маленька школа» галас; начхати, навіть якщо п’єса про-
валиться — і в це Венді теж вірила. Сам процес його писання

і 71


вселяв у неї нескінченно багато надій — не тому, що вона
багато чого очікувала від п’єси, а тому, що чоловік, здається,
повільно зачиняв масивні двері в кімнату чудовиськ. На ці
двері він налягав плечем уже давно, і ось нарешті вони гойд-
нулися, щоб зачинитися.

Кожна натиснута ним клавіша зачиняла їх ще трохи


більше.

— Поглянь, Діку, поглянь.

Денні нахилився над одним з п’яти стареньких букварів,
які Джек знайшов у Боулдері, безжалісно перетрусивши
незліченні букіністичні крамнички. З ними Денні вийде з
читання на рівень учня другого класу. Вона казала Джекові,
що такі плани занадто честолюбні. їхній син — розумака,
вони знають це, але було б помилкою підштовхувати його
до занадто високих результатів. Джек погодився. Ніяких
підштовхувань не буде. Але якщо хлопчик схоплює швид-
ко, варто бути готовим до цього. Зараз Венді задумалася —
може, Джек був неправий і в цьому теж?

Підготовлений чотирма роками «Сезам-стріт» і трьо-


ма — «Електрик компані», Денні, схоже, посувався вперед із
приголомшливою швидкістю. Він так запопався до книжок,
немов від того, як навчиться читати, залежало його життя,
а приймач і планер осіли на полиці над його головою. У за-
тишному світлі довгошийої лампи, яку вони встановили в
кімнаті Денні, його личко було більш напруженим і блідим,
ніж їй хотілося 6. Він дуже серйозно ставився і до читан-
ня, і до листочків для самостійної роботи, які для нього
щодня складав тато. Зображення яблука й груші. Під ними
великим, акуратним почерком Джека написано: «яблуко».

172


Обведи правильну картинку — ту, до якої підходить слово.
І їх синочок, не відриваючись, переводив погляд з напису
на картинку й назад, ворушачи губами, вимовляючи слово,
яке буквально потом виходило з нього. Тепер, затиснувши в
пухкому кулачку двосторонній червоний олівець, Денні міг
сам написати дюжини зо три слів.

Він повільно водив пальцем по рядках у букварі. Над


ними була картинка, яку Венді пам’ятала ще відтоді, як
дев’ятнадцять років тому сама ходила в початкову школу.
Усміхнений хлопчик із темним хвилястим волоссям. Дівчин-
ка в короткому платтячку, голова — у світлих кучериках, у
руці скакалка. Пес, що ганяє за великим червоним м’ячем.
Трійця з першого класу: Дік, Джейн і Джип.

— Поглянь, Джип біжить, — повільно читав Денні. —


Біжи, Джипе, біжи. Біжи, біжи, біжи. — Він замовк і перевів
палець на рядок нижче. — Поглянь... — він нижче нахи-
лився над книгою, тепер майже торкаючись носом сторін-
ки. — Поглянь...

— Не так близько, доко, — спокійно сказала Венді. — Очі


зіпсуєш. Це...

— Не підказуй! — сказав він, ривком випрямившись.


У голосі звучала тривога. — Мамо, не підказуй, я можу сам!

— Добре, любий, — сказала вона. — Але це не так і важ-


ливо. Слово честі.

Не звернувши на неї уваги, Денні знову нахилився впе-


ред. На обличчі малого читався такий вираз, який найчасті-
ше можна побачити на випускному іспиті в якому-небудь
коледжі. Венді це подобалося все менше й менше.

— Поглянь, м... я... че... Поглянь, мяче? Поглянь... МУяч\

173

Раптове торжество. Гарячність. Гарячність у голосі Денні


лякала.

— Поглянь, м’яч!

— Правильно, — сказала вона. — Любий, я думаю, на
сьогодні вистачить.

— Мамо, ще кілька сторінок. Будь ласка.

— Ні, доко. — Вона рішуче закрила книжку в червоній
обкладинці. — Час спати.

— Ну будь ласка.

— Денні, не приставай. Мама втомилася.

— Добре. — Але він кинув на буквар тужливий погляд.

— Іди поцілуй тата, а потім умийся. Не забудь почистити
зуби.

— Ага.


Сутулячись, він вийшов — маленький хлопчик у піжам-
них штанях і великій фланелевій куртці з футбольним м’ячем
на грудях і написом «ПАТРІОТИ НОВОЇ АНГЛІЇ» на спині.

Машинка Джека перестала стукати, і Венді почула, як


Денні від душі чмокнув тата.

— На добраніч, тату.

— На добраніч, доко. Як справи?

— По-моєму, добре. Мене мама зупинила.

— Мама права. Уже скоро дев’ята. Ідеш умиватися?

— Ага.


— Чудово. У тебе у вухах вже картоплю можна саджати.
І цибулю, і часник, і моркву, і...

Рішуче клацання дверей у ванну обірвав сміх Денні. Він



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка