І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка12/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41

волів митися на самоті, хоча вони із Джеком дотримувалися
думки «дивляться, то й начхати!» Ще одна ознака того — а

174


ознак цих ставало все більше, — що в домі живе не просто
знята під копірку копія одного з них, не комбінація якостей
їх обох, а інша людина. Це трохи засмучувало Венді. Настане
день, і власне дитя перетвориться для неї на чужу людину...
і вона стане йому чужою. Але не настільки, як її мати — для
неї. Господи, будь ласка, нехай буде інакше. Нехай Денні й
дорослий буде любити свою матір.

Машинка Джека знову застукотіла через нерівні проміж-


ки часу.

Не встаючи зі стільця за столом, де читав Денні, Венді


окинула поглядом кімнату сина. Планер з акуратно забитим
крилом. На столі нагромаджуються книжки-картинки, роз-
мальовки, старі комікси про Людину-Павука з відірваними
наполовину обкладинками, неакуратна стопка «Лінкольн-
Лоґз». Коло цих дрібничок акуратно прилаштована модель
«фольксваґена», упаковка так і не розкрита. Якщо Денні не
зменшить темп, вони з татом почнуть збирати авто завтра
або післязавтра ввечері — де там кінець тижня. Малюнки
Денні — Вінні-Пух, Іа, Крістофер Робін — акуратно прико-
лоті до стіни, щоб, як гадала Венді, незабаром змінитися на
плакати й світлини рок-співаків, накачаних наркотиками.
Безневинність і недосвідченість. Природа людська, дитинко.
Хапай і гарчи. Однаково, їй робилося від цього сумно. На-
ступного року він піде до школи, і їй доведеться віддати його
приятелям принаймні половину Денні. Може, і більше. Коли
здавалося, що справи в Стовінґтоні йдуть непогано, вони
із Джеком якийсь час пробували завести другу дитину, але
тепер Венді знову вживала піґулки. Усе було занадто неста-
більним. Хтозна, де вони опиняться за дев’ять місяців.

175


Її погляд упав на осине гніздо.

Воно займало найпочесніше місце в кімнаті Денні, лежа-


ло на великій пластмасовій тарілці на столику біля ліжка.
Незважаючи на те, що гніздо було порожнім, Венді це не
подобалося. Сумніваючись, чи не заразне воно, Венді хотіла
було запитати Джека, потім вирішила, що той посміється з
неї. Але завтра, завтра вона запитає в лікаря — якщо зуміє
вибрати момент, коли Джека не буде в кабінеті. Ця штука,
зроблена з жуйки й слини безлічі недружелюбних створінь,
що лежала за фут від голови її сплячого сина, була їй не до
душі.

Вода у ванній ще лилася; Венді піднялася й пішла назад


у велику спальню — переконатися, що все о’кей. Джек не
підвів очей; він загубився в створеному ним самим світі,
пильно дивлячись на машинку, затиснувши в зубах сигарету
з фільтром.

Вона легенько постукала в замкнені двері ванної.

— Усе гаразд, доко? Ти не заснув?

Відповіді не було.

— Денні?

Відповіді не було. Венді штовхнула двері. Замкнено.

— Денні? — тепер вона затурбувалася. Крім рівного шуму
води нічого не було чутно. їй стало не по собі.

— Денні? Любий, відчини двері.

Відповіді не було.

— Денні!


— Господи, Венді, чи ти збираєшся тарабанити у двері
всю ніч?

— Денні замкнувся у ванній і не відповідає!

176

Джек виліз через стіл. Було помітно, що він вибитий з


колії. Він різко стукнув у двері.

— Денні, відчини. Це не гра.

Відповіді не було.

Джек постукав дужче.

— Перестань, доко. Час спати — отже, час спати. Не від-
чиниш, надаю по попі.

«Зараз він зірветься», — подумала Венді й злякалася ще


дужче. За два роки від того вечора Джек і пальцем не зачепив
Денні, навіть коли гнівався, але, судячи з його тону, зараз він
був достатньо сердитий, щоб зробити це.

— Денні, любий... — почала вона.

Відповіді не було. Тільки шуміла вода.

— Денні, якщо через тебе мені доведеться зламати замок,


можу твердо обіцяти, що ніч ти проспиш на животі, — по-
передив Джек.

Нічого.


— Ламай, — сказала Венді, і раптом говорити стало важ-
ко. — Швидко.

Розмахнувшись, Джек садонув ногою у двері праворуч


від ручки. Благенький замок одразу ж піддався, і, розчи-
нившись навстіж, двері вдарили в кахельну стіну ванної,
відскочили від неї й наполовину зачинилися.

— Деннії — пронизливо скрикнула Венді.

Вода текла у ванну з відкритого до упору крана. Поруч —
тюбик пасти «Хрест» зі знятим ковпачком. У дальньому кут-
ку на краю ванни сидів Денні, безвольно стискаючи в лівій
руці зубну щітку, рот був прикрашений легкою піною зубної
пасти. Денні, начебто в трансі, не зводив очей із дзеркальця

і 77


на дверцятах аптечки, що висіла над раковиною. На обличчі
читався жах, що притупив усі інші почуття, і Венді спершу
подумалося, що в нього щось на кшталт епілептичного при-
падку й хлопчик, мабуть, подавився язиком.

— Денні!


Денні не відповідав. З горла виривалися утробні звуки.

Потім її відіпхнули убік так сильно, що вона вдарилася


об вішалку для рушників, і Джек опустився перед хлопчиком
на коліна.

— Денні, — сказав він. — Денні, Денні! — Він поклацав


пальцями перед порожніми очима сина.

— Аякже... — сказав Денні. — Турнір, гра. Удар.


Нррррр...

— Денні...

— Роке! — сказав Денні несподівано низьким, майже
чоловічим голосом. — Роке. Удар! Молоток для роке... дві
сторони. Гаааа...

— Джеку, Боже мій, що з ним таке?

Джек схопив хлопчика за лікті й сильно струснув. Голова
Денні безвольно відкинулася назад, а потім сіпнулася впе-
ред, як повітряна кулька на паличці.

— Роке. Удар! Тремс.

Джек знову струснув сина, і очі Денні раптом проясни-
лися. Зубна щітка, тихенько цокнувши, впала на кам’яну
підлогу.

— Що? — запитав він, оглядаючись довкола. Побачив


тата, що стояв перед ним на колінах, Венді біля стіни. —
Що? — перепитав Денні зі зростаючим занепокоєнням. —
Ш-ш-ш-чо ст-т-т...

178


— Не затинатисяі — зненацька гаркнув Джек прямо
йому в обличчя. Переляканий на смерть Денні скрикнув,
напружуючись усім тілом у спробі вирватися з батьківських
рук, а потім вибухнув слізьми. Вражений Джек притиснув
його до себе.

— Ну вибач, любий. Вибач, доко. Не плач. Вибач мені.


Усе гаразд.

Вода все текла й текла в раковину, і Венді відчула, що


раптом ступила в якийсь болісний кошмар, де час тік назад,
туди, де її п’яний чоловік, зламавши синові руку, потім скиг-
лив над ним майже тими ж словами.

(Вибач, любий. Вибач, доко. Будь ласка. Мені так жаль.


Справді жаль).

Вона підбігла до них, якимось чином зуміла заледве ви-


тягти Денні з обіймів Джека (на обличчі чоловіка вона по-
мітила вираз сердитого докору, але відмахнулася від нього,
щоб обміркувати це пізніше) і підхопила хлопчика на руки.
Вона пройшла з ним назад у маленьку спальню, Денні судо-
рожно хапався руками за її шию. Джек ішов слідом.

Присівши до Денні на ліжко, Венді заходилася погойду-


вати його, заспокоюючи безглуздими словами, які повторю-
вала раз за разом. Вона підняла очі на Джека, тепер у його
погляді була лише тривога. Він питально підвів брови. Вона
легенько труснула головою.

— Денні, — примовляла вона. — Денні, Денні. Денні. Усе


чудово, доко. Усе гаразд.

Нарешті Денні затих і лише слабко тремтів в обіймах


матері. Але все-таки спершу він звернувся до Джека — до

179


Джека, що тепер сидів поруч із ними на ліжку, — і вона від-
чула слабкий укол давніх

(Спершу до нього, і завжди на першому місці був він)

ревнощів. Джек накричав на хлопчика, вона його заспо-
коїла, але все-таки це татові Денні сказав:

— Вибач, тату. Я поводився погано?

— Вибачатися немає за що, доко. — Джек скуйовдив йому
волосся. — Що, чорт забирай, там сталося?

Денні повільно, здивовано похитав головою.

— Я... Я не знаю. Чому ти мені сказав «не затинатися»,
тату? Я не затинаюся.

— Ні, звичайно, — щиро сказав Джек, але Венді відчула,


начебто до серця торкнулися холодні пальці. Джек раптом
здався таким переляканим, немов щойно побачив примару.

— Щось про таймер.,. — пробурмотів Денні.

— Що? — Джек подався вперед, а Денні здригнувся й
пригорнувся до матері.

— Джеку, ти лякаєш його! — сказала Венді, голос був


тонким, а тон — звинувачуючим. їй раптом спало на думку,
що налякані вони всі. Але чим?

— Не знаю, не знаю, — казав Денні татові. — Що... що я


говорив, тату?

— Нічого, — пробурмотів Джек. Він дістав з бічної ки-


шені хусточку й обтер губи. У Венді знову ненадовго виник-
ло нудотне відчуття, що час зрушив назад. Жест був їй добре
знайомий тоді, коли Джек пив.

— Чому ти замкнув двері, Денні? — обережно запитала


вона. — Навіщо ти це зробив?

180


— Тоні, — сказав він. — Тоні мені велів.

Вони обмінялися поглядами поверх голови сина.

— А навіщо, Тоні не сказав, синку? — спокійно запитав
Джек.

— Я чистив зуби й думав про читання, — сказав Денні. —


Дуже сильно думав, правда. І... і в дзеркалі побачив Тоні,
далеко. Він сказав, що знову повинен показати мені.

— Ти хочеш сказати, що він був у тебе за спиною?

— Ні, він був усередині дзеркала, — на цьому Денні на-
голосив. — Далеко, у глибині. І я пройшов крізь дзеркало.
А далі я пам'ятаю, як тато мене тряс, і я подумав, що знову
вчинив негарно.

Джек здригнувся, як від удару.

— Ні, доко, — тихо сказав він.

— Тоні велів тобі замкнути двері? — запитала Венді, ку-


йовдячи йому волосся.

— Так.


— І що ж він хотів тобі показати?

Денні в її обіймах напружився, начебто м'язи його тіла


натягнулися, мов струни рояля.

— Не пам’ятаю, — сказав він, не тямлячи себе від горя. —


Я не пам’ятаю. Не запитуй. Я... Я нічого не пам'ятаю.

— Тс-с, — стривожено сказала Венді. Вона знову загойда-


ла його. — Не пам’ятаєш — і не треба, нічого страшного.

Нарешті Денні знову почав розслаблюватися.

— Хочеш, я ще трошки посиджу з тобою? Почитаю
тобі?

— Ні. Лише нічник. — Він несміло глянув на батька. —


Тату, посидиш зі мною? Одну хвилиночку?

181


— Звичайно, доко.

Венді зітхнула.

— Я буду у вітальні, Джеку.

— Добре.


Вона піднялася й подивилася, як Денні залізає під ковдру
Він здавався дуже маленьким.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд, Денні?

— Ага. Подай мені Снупі, мамо.

Вона увімкнула нічник і побачила Снупі, що глибоким


сном спав на даху своєї будки. Поки вони не переїхали в
«Оверлук», Денні не був потрібен нічник, а тут він спеціаль-
но попросив про це. Вона вимкнула лампу й знову поди-
вилася на них: личко Денні біліло маленькою плямою, над
ним — обличчя Джека. Вона затрималась на мить,

Са потім я пройшов крізь дзеркало)

а тоді тихенько залишила їх самих.

— Засинаєш? — запитав Джек, відкидаючи Денні волосся


із чола.

— Ага.


— Хочеш ковток води?

— Ні...


На п’ять хвилин запанувало мовчання. Денні усе ще був
під рукою Джека. Думаючи, що хлопчик заснув, він уже хотів
було встати й тихенько піти, але Денні у півсні сказав:

— Роке.


Джек повернувся назад, відчувши глибоко всередині сиг-
нал тривоги.

— Денні?


— Ти не зробиш мамі боляче, так, тату?

182


— Ні.

— А мені?

— Ні.

Знову мовчання, воно затягалося.



— Тату?

-Що?


— Тоні приходив розповісти про роке.

— Правда, доко? Що він сказав?

— Я мало пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що він сказав, там
подачі. Як у бейсболі. Правда, смішно?

— Так. — Серце Джека монотонно стукало в грудях. Звід-


ки маля могло довідатися такі подробиці? У роке справді
грали з подачами, але не як у бейсболі, а як у крокеті.

— Тату? — Він уже майже спав.

-Що?

— Що таке тремс?



— Тремс? Може, такий звук видавали тимпани індіанців
на стежці війни...

Мовчання.

— Чуєш, доко?

Але Денні спав, глибоко, повільно дихаючи. Джек трохи


посидів, дивлячись на нього, і, наче води припливу, на нього
нахлинула хвиля любові. Чому він так накричав на хлопчи-
ка? Невелике затинання для нього було цілком нормаль-
ним. Хлопчик приходив до тями після якогось незрозумілого
трансу, і за таких обставин у затинанні не було зовсім нічого
дивного. Нічого. Та він зовсім і не сказав «таймер». Це було
якесь інше слово, якась нісенітниця, абракадабра.

183


Звідки він знає, що в роке грають із подачами? Хто-не-
будь розповів? Уллман? Голлоран?

Джек опустив очі й подивився собі на руки. Від напруги


пальці міцно стиснулися в кулаки,

(Господи, випити, випити 6!)

а нігті встромилися в долоні, як малюсінькі клейма. Він
повільно змусив себе розтиснути кисті.

— Я люблю тебе, Денні, — прошептав він. — Бог знає, як


я тебе люблю.

Джек вийшов з кімнати. Він знову зірвався, зовсім трохи,


але й цього виявилося досить, щоб відчути страх і нудоту.
Випивка змила б це відчуття, будьте певні. І це,

(щось про таймер)

і все інше. Тут він не міг помилитися щодо жодного сло-
ва. Кожне лунало виразно, як удар дзвона. У коридорі він
загаявся, оглянувся й машинально промокнув губи носовою
хусточкою.

При світлі каганця їхні обриси були всього лише силу-


етами. Венді в самих трусиках підійшла до ліжечка й знову
вкрила його — він скинув ковдру Джек стояв у дверях, спо-
стерігаючи, як вона прикладає синові долоню до чола.

— Температура є?

— Немає.

Вона поцілувала Денні в щоку.

— Дякувати богові, ти домовилася з лікарем, — сказав
він, коли вона повернулася до дверей. — Гадаєш, цей хлопець
свою справу знає?

184


— Касирка сказала, лікар він дуже хороший. Ото й усе,
що я з’ясувала.

— Якщо буде щось не так, я відішлю вас до твоєї матері,


Венді.

-Ні.


— Я знаю, — сказав Джек, обнявши її, — що ти про це
думаєш.

— Ти взагалі не уявляєш, що я почуваю до неї.

— Венді, більше мені нікуди вас відправити. Ти ж
знаєш.

— Якщо ти приїхав...

— Без цієї роботи ми станемо жебраками, — просто ска-
зав він. — Ти ж розумієш.

Силует Венді повільно кивнув: вона розуміла.

— Коли я того разу говорив з Уллманохм, я подумав, що
він просто дурниці верзе. Тепер я в цьому не впевнений.
Може, мені справді не слід було братися за таку роботу й
брати сюди вас обох. За сорок миль, у нікуди...

— Я люблю тебе, — сказала вона. — А Денні любить тебе


навіть дужче, якщо таке можливо. Ти розбив би йому серце,
Джеку. І розіб’єш, якщо відправиш нас звідси.

— Не кажи так.

— Якщо лікар скаже, що є проблеми, я пошукаю робо-
ту в Сайдвіндері, — мовила вона. — Якщо в Сайдвіндері я
нічого не знайду, ми з Денні поїдемо в Боулдер. До матері я
не можу їхати. За жодних обставин. І не проси. Я... я просто
не можу.

— Що ж, я це розумію. Вище носа. Може, нічого й не-


має.

185


— Можливо.

— Вам на другу?

— Так.

— Венді, залишімо двері в спальню відчиненими.



— Я й сама хотіла. Але, думаю, зараз він спить.

Але він не спав.

Бум... бум... бумбумБУМБУМ...

Він утікав від важких, гучних, нищівних звуків звивис-


тим, схожим на лабіринт коридором, босі ноги топтали
виткані на килимі синьо-чорні джунглі. Щоразу, як десь по-
заду він чув удар молотка для роке по стіні, йому хотілося
голосно закричати. Але не можна. Не можна. Крик видасть
його, і тоді

(тоді ТРЕМС)

(Ходи сюди, отримай, що заслужив, плаксій поганий!)

О, він чув: голос наближається, йде за ним, крадеться


по коридору, по ворожих синьо-чорних джунглях, як тигр.
Людожер.

(Ходи-но сюди, маленький мерзотнику!)

Якби йому вдалося дістатися до сходів, якби вдалося
забратися звідси, з четвертого поверху, все було б гаразд.
Навіть із ліфтом. Якби тільки згадати те, про що забули. Але
було темно, і від жаху він перестав орієнтуватися. Звернув
в один коридор, потім в інший, серце грудкою стрибало в
роті, обпалюючи крижаним холодом; він боявся, що за будь-
яким поворотом може віч-на-віч зіткнутися із цим тигром
у людській подобі.

186


Тепер стукіт лунав просто в нього за спиною, чувся
страшний, хрипкий крик.

Свист — це голівка молотка розсікла повітря,

(Роке... бух!., роке... бух!.. ТРЕМС)

перш ніж із нищівною силою вдарити об стіну. Тихий


шелест кроків по килиму-джунглях. Паніка гірким соком
бризнула в рот.

(«Ти згадаєш, про що забули...» Але чи згадає він? Про


що?)

Він забіг за черговий ріг, і його повільно обійняв жах —


щонайсправжнісінький жах: тупик. Із трьох сторін супилися
замкнені двері. Західне крило. Він був у західному крилі, а
зовні чулося виття бурі, яка немов би давилася, забивши
снігом власне темне горло.

Схлипуючи від жаху, він притулився спиною до стіни,


серце скажено билось, як у кролика, загнаного в нору. Коли
спина Денні притиснулася до звивистих хвилястих ліній
опуклого малюнка світло-блакитних шовковистих шпалер,
його ноги підкосилися й він, дихаючи зі свистом, упав на ки-
лим, розкинувши руки, що вивернулися назовні, на джунглі
сплетеного з ліанами дикого винограду.

Голосніше. Голосніше.

У коридорі був тигр, і тепер цей тигр опинився просто за
рогом — настирливі, роздратовані, повні божевільної люті
крики не вщухали, молоток для гри в роке урізався в стіни,
адже тигр цей був двоногим, це був...

Раптом захлинувшись на вдиху повітрям, він прокинув-


ся й сів, різко випрямившись, уп’явшись у темряву широко

187


розплющеними очима, загороджуючи обличчя схрещеними
руками.

На одній щось було. Воно повзло.

Оси. Трійко.

Ось вони вжалили; Денні здалося, що всі жала встро-


милися одночасно, і тоді всі образи розпалися на шматки,
ринувши на хлопчика темним потоком. Він заверещав у тем-
ряву; немов приклеївшись до його лівої руки, оси жалили
ще й ще.

Спалахнуло світло, там стояв тато в шортах, очі блищали.


Позаду нього, сонна й перелякана, стояла мама.

— Зніміть їх з мене! — верещав Денні.

— Боже, — сказав Джек. Він побачив.

— Джеку, що з ним? Що з ним?

Він не відповів. Підбігши до ліжечка, він згріб подушку й
ударив нею по вкушеній руці Денні. Ще. Ще. Венді побачила,
як у повітря із дзижчанням піднімаються незграбні силуети
комах.

— Візьми журнал! — крикнув він їй через плече. —


Убий їх!

— Оси? — сказала вона й на мить мов зомліла, замкну-


лася на собі, потонувши у власних відчуттях. Потім думки
Венді змішалися, з’єдналися з емоціями. — Оси, Господи,
Джеку, ти ж казав...

— Замовкни, курво, і бий їх! — прогарчав він. — Роби, що


тобі велять!

Одна оса сіла на столик, за яким зазвичай читав Денні.


Венді схопила з робочого стола розмальовку й хльоснула по
осі. Залишилася огидна коричнева липка пляма.

188


— Он іще одна, на фіранці, — кинув їй Джек, пробігаючи
мимо з Денні на руках.

Він відніс хлопчика в їхню спальню й уклав на гу полови-


ну імпровізованого двоспального ліжка, де спала Венді.

— Полежи отут, Денні. Не йди туди, поки не покличу.


Зрозумів?

Денні кивнув. Опухле обличчя було в патьоках сліз.

— Хоробрий хлопчик.

Джек побіг по коридору до сходів. Позаду почулися два


удари розмальовкою, а потім дружина зойкнула від болю.
Не зменшуючи кроку, збіг у темний вестибюль, стрибаючи
через дві сходинки. Крізь контору Уллмана промчав у кухню,
стукнувшись стегном об ріг дубового стола управляючого,
але навряд чи усвідомивши це. Навпомацки увімкнувши
світло в кухні, він дістався до раковини біля протилежної
стіни. У сушарці все ще лежала купа вимитих після вечері
тарілок — Венді залишала їх там сохнути. Джек схопив згори
велику тефлонову миску. На підлогу з гуркотом упала таріл-
ка. Не звертаючи на неї уваги, Джек розвернувся й помчав
назад через контору й угору по сходах. Венді стояла перед
дверима Денні, важко дихаючи. Обличчя було білим, як
лляна скатертина. Очі тьмяно блищали, волосся злиплося
і звисало на шию.

— Я їх усіх убила, — сказала вона, — але одна мене вжа-


лила. Джеку, ти казав, що вони всі здохли.

Вона розплакалася.

Не відповідаючи, Джек пройшов повз неї й приклав мис-
ку «Пірекс» до отвору гнізда біля ліжечка Денні. Гніздо було

189


мертве. Там нічого не було — принаймні, зовні. Він з розмаху
накрив його мискою.

— Усе, — сказав.

Вони повернулися до себе в спальню.

— Куди вона тебе вжалила? — запитав він Венді.

— У... у зап’ястя.

— Покажи.

Вона показала укус. Між зап’ястям і долонею, просто
над кільцем складочок, була маленька кругла дірочка. Рука
навколо неї розпухнула.

— У тебе немає алергії на укуси? — запитав він. — При-


гадай! Якщо є, то може бути й у Денні. Чортові виродки
вкусили його п’ять чи шість разів.

— Ні, — відповіла вона вже спокійніше, — я... просто я їх


ненавиджу, ото й усе. Ненавиджу.

Денні сидів на краю ліжка, тримаючись за ліву руку, і ди-


вився на них. Обведені від шоку білим очі докірливо зорили
на Джека.

— Тату, ти сказав, що всіх убив. Рука... справді боляче.

— Покажи, доко... Ні, чіпати її я не збираюся. Тоді ще
дужче болітиме. Просто покажи руку.

Він послухався, і у Венді вирвався стогін.

— О, Денні... бідолашна ручка!

Пізніше лікар нарахував одинадцять укусів. Зараз вони


побачили тільки розсип крихітних дірочок, немов долоня й
пальці були присипані зернятками червоного перцю. Рука
дуже спухла. Як у мультфільмах, де Кролик Баґз або Каченя
Деффі щойно гахнули себе молотком по лапі.

— Венді, сходи-но у ванну по той аерозоль, — велів він.

190

Вона пішла по ліки, а Джек присів поруч із Денні й обій-


няв його за плечі.

— Побризкаємо, а тоді я кілька разів зніму її поляроїдом,


доко. І цю ніч ти поспиш із нами, о’кей?

— Добре, — сказав Денні. — А навіщо ти хочеш фото-


графувати?

— Може, вдасться декого затягати по судах.

Повернулася Венді з балончиком аерозолю у формі вог-
негасника.

— Боляче не буде, любий, — сказала вона, знімаючи ков-


пачок.

Денні простягнув руку, і Венді обприскувала її по обидва


боки, поки та не заблищала. Він глибоко, тремко зітхнув.

— Пече? — запитала вона.

— Ні. Краще.

— А тепер оце. Нумо, з’їж. — Вона простягнула йому


п’ять таблеток аспірину в жовтогарячій оболонці. Денні взяв
їх і одну за іншою покидав у рот.

— Аспірину не забагато? — запитав Джек.

— Укусів забагато, — сердито фиркнула вона. — Джеку
Торренсе, йди-но і позбудься цього гнізда. Зараз же.

— Хвилинку.

Він підійшов до гардеробу і з верхньої шухляди дістав
поляроїд. Там же знайшов кілька кубиків для спалаху.

— Джеку, що ти робиш? — трохи роздратовано поціка-


вилася Венді.

— Він хоче сфотографувати мою руку, — серйозно пояс-


нив Денні, — а потім ми затягаємо декого по судах. Правда,


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка