І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка13/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   41
тату?

191


— Правда, — тужно сказав Джек. Він знайшов синхроні-
затор і підключив спалах до камери. — Простягни руку, син-
ку. Я розраховую одержати по п’ять тисяч за укус.

— Що ти верзеш? — Венді майже кричала.

— Ось що я тобі скажу, — сказав він. — Я зробив усе, як
було сказано в інструкції до цієї клятої димової шашки. Ми
подамо на них до суду. Клята штука виявилася бракованою.
Ясна річ, бракованою. Як же інакше пояснити це?

— А, — сказала вона тоненьким голоском.

Він зробив чотири знімки й кожну світлину віддавав Вен-
ді — засікти час на маленькому годиннику-медальйоні, який
вона носила на шиї. Денні, захоплений думкою, що його по-
кусана рука може коштувати тисячі й тисячі доларів, почав
отямлюватися від переляку й проявляти активний інтерес.
У руці пульсував тупий біль, і трохи боліла голова.

Коли Джек забрар апарат і розклав знімки на шафі, щоб


вони просохнули, Bv нді сказала:

— Ми повеземо його сьогодні до лікаря?

— Тільки якщо справді буде дуже боліти, — відповів
Джек. — Якщо в людини алергія на осину отруту, вона про-
являється за тридцять секунд.

— Проявляється? Що ти...

— Кома. Або судоми.

— О Господи. — Вона вхопилася за лікті й стиснулася.


Вигляд у неї був блідий і змучений.

— Як ти себе почуваєш, синку? Поспати зможеш?

Денні закліпав. Кошмар розвіявся, перетворившись у

підсвідомості хлопчика на щось невиразне, невизначене, але


переляк ще не минув.

192


— А можна спати у вас?

— Звичайно, — сказала Венді. — Ох, любий, як жаль...

— Усе нормально, мамо.

Вона знову розплакалася, і Джек поклав їй руку на


плече.

— Венді, клянуся, я все зробив за інструкцією.

— Ти знищиш його вранці? Будь ласка.

— Звичайно.

Усі троє лягли, і Джек уже хотів було вимкнути лампу над
ліжком, як раптом завмер і замість цього відкинув ковдру.

— Гніздо теж треба сфотографувати.

— Тільки одразу повертайся.

— Добре.


Він пішов до шафи, вийняв камеру та останній кубик для
спалаху й показав Денні кружечок з великого і вказівного
пальців. Денні посміхнувся й здоровою рукою зробив у від-
повідь те ж саме.

«Ото хлопець, — думав він, ідучи до кімнати Денні. — Усе


як слід, і ще трішки».

Люстра все ще горіла. Джек перетнув кімнату, і коли гля-


нув на столик поруч із двоповерховим ліжком, по шкірі в
нього забігали мурашки. Волоски на шиї стали сторчма, так,
що аж закололо шкіру.

Крізь прозору миску гніздо було ледь помітне. Усе скло


зсередини кишіло осами. Важко сказати, скільки їх там було.
Принаймні, п’ятдесят. А може, сто.

Серце в грудях билося повільними поштовхами. Він від-


зняв гніздо, а тоді опустив апарат, щоб дочекатися, поки оси

знову розповзуться. Він обтер губи долонею. У голові знову


й знову прокручувалась одна і та ж думка, їй вторив

(ти не стримався, ти не стримався)

майже забобонний страх. Повернулися. Він убив ос, але
вони повернулися. Подумки він почув, як волає перелякане,
заплакане личко сина: не затинатися!

Він знову обтер губи.

Підійшовши до робочого столика Денні, Джек порився
в шухлядах і повернувся з великою складеною картинкою-
загадкою, у якої задня стінка була з фанери. Він підніс її до
нічного столика й обережно пересунув на неї миску. Оси у
своїй в'язниці сердито дзижчали. Потім, придавивши миску
так, щоб та не зісковзнула, він вийшов у коридор.

— Ідеш спати, Джеку? — запитала Венді.

— Ідеш спати, тату?

— Мені треба вниз на хвилиночку, — сказав він, змусив-


ши себе вимовити це спокійним тоном.

«Як це сталося? Як, заради Бога?»

Шашка безсумнівно була нормальною. Він бачив, що
коли він смикнув за кільце, з неї повалив густий білий дим.
А за дві години, коли він піднявся нагору, через отвір на
верхівці гнізда витрусив купу маленьких трупиків.

«Тоді як? Спонтанна регенерація?»

Божевілля. Нісенітниця в дусі двадцятого століття. Кома-
хи не воскресають, не регенерують. Навіть якби яйця могли
повністю дозріти за дванадцять годин, матка відкладає їх не
в цю пору року. А у квітні або травні. Осінь — час, коли оси
вмирають.

194


Під мискою люто дзижчало живе спростування.

Зійшовши сходами вниз, він проніс їх через кухню. У її


дальньому кінці були двері на вулицю. Майже нічим не при-
крите тіло пронизав холодний нічний вітер, ноги миттю
оклякнули на холодному бетонному майданчику, до якого в
курортний сезон доставляли молоко. Джек обережно опус-
тив загадкове явище на землю й, коли випрямився, глянув
на прибитий до дверей термометр. Ртуть застигла на познач-
ці двадцять п’ять. До ранку холод їх уб’є. Він повернувся
всередину й рішуче зачинив двері. Трохи подумавши, ще й
замкнув їх.

Проходячи назад через кухню, Джек вимкнув світло.


У темряві він на хвилинку затримався, роздумуючи, — хоті-
лося випити чогось міцного. Йому раптом здалося, що готель
сповнений сотнями приглушених звуків: потріскуваннями,
стогонами, потаєними подихами вітру під карнизами, де,
мов смертоносні плоди, можуть висіти інші гнізда.

Повернулися.

І раптом Джек виявив, що «Оверлук» подобається йому
вже не настільки — начебто сина покусали не оси, що дивом
вижили після димової шашки, а сам готель.

Останньою думкою Джека перед тим, як він піднявся


наверх, до дружини й сина, було:

(відтепер ти будеш тримати себе в руках, що б не від-


бувалося)

Думка була твердою, рішучою й упевненою.

Ідучи до них по коридору, він обтер губи тильною сто-
роною долоні.

17. У лікаря

Роздягнений до трусиків, Денні Торренс лежав на кана-
пі й здавався дуже маленьким. Він знизу вгору дивився на
лікаря («зви мене просто Біллом»), який підкочував велику
чорну машину. Щоб краще розгледіти її, Денні закотив очі.

— Не лякайся, малий, — сказав Біля Едмондс. — Це елек-


троенцефалограф, він боляче не робить.

— Електро...

— Ми для стислості називаємо його ЕЕГ. Зараз я причеп-
лю тобі пучок електродів до голови... ні, устромляти я їх не
буду, просто приклею... і датчики ось у цій частині приладу
запишуть випромінювання твого мозку

— Як у «Чоловікові, що коштував шість мільйонів»?

— Майже. Хочеш стати таким, як Стів Остін1, коли ви-
ростеш?

— Нізащо, — заявив Денні, коли сестра взялася прикріп-


лювати дроти до малюсіньких точок, виголених у нього на
голові. — Тато каже, що одного чудового дня в нього буде
коротке замикання й він... дасть дуба.

— Цього дуба я добре знаю, — добродушно сказав лікар


Едмондс. — Я й сам кілька разів побував біля нього, без жар-
тів. ЕЕГ, Денні, може дуже багато нам розповісти.

— Наприклад?

— Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це невеликі труд-
нощі, коли...

— Ага, я знаю, що таке епілепсія.



1 Стів Остін — персонаж у телевізійному серіалі «Чоловік, що коштував
шість мільйонів» (за романом Мартіна Кейдіна «Кіборг» (1972)).

196


— Правда?

— Угу. У моєму дитячому садку — там, у Вермонті — був


один хлопець... коли я був маленьким, я ходив у садок... і
вона в нього була. Йому не дозволяли користуватися бли-
мавкою.

— А що це таке, Дене? — Він увімкнув машину. По роз-


графленому паперу побігли тонкі лінії.

— Там усякі вогники на ній... усі різного кольору. Коли


увімкнути, вони мигають, тільки не всі, а ви повинні пора-
хувати, скільки кольорів; якщо натиснете правильну кнопку,
блимавка може вимкнутися. Брентові не можна було.

— Тому що яскраві спалахи іноді можуть викликати при-


ступ епілепсії.

— Виходить, якби Брент грався з блимавкою, у нього


був би напад?

Едмондс обмінявся з медсестрою коротким здивованим


поглядом.

— Сказано прямо, але точно, Денні.

— Що?

— Я кажу, ти правий, тільки замість «напад» треба го-


ворити «приступ». Бо якось воно недобре... гаразд, а зараз
полежи тихо. Як мишка.

— Добре.


— Денні, а під час цих своїх... однаково, що вони таке...
ти жодного разу не згадав, що раніше бачив, як яскраво спа-
лахують лампочки?

— Ні.


— Дивні шуми? Дзвінки? Або трель, як у дверному
дзвінку?

197


— Hi-і.

— А як щодо незвичних запахів? Апельсини, наприклад,


або стружки? Чи немовби щось гниє?

— Ні, сер.

— А не буває, щоб до того, як відключитися, тобі хотілося
поплакати? Хоча зовсім не сумно?

— Ніколи.

— Чудово.

— У мене епілепсія, докторе Білле?

— Не думаю, Денні. Лежи спокійно. Уже майже все.
Машина гуділа й дряпала по паперу ще п'ять хвилин, а

потім лікар Едмондс її вимкнув.

— Усе, хлопче, — уривчасто вимовив він. — Саллі зніме
з тебе електроди, і йди в сусідню кімнату. Хочу трохи пого-
ворити з тобою. Добре?

— Звісно.

— Саллі, йди вперед. Даси йому експрес-тест до того, як
він зайде.

— Добре.


Едмондс відірвав довгу паперову стрічку, що виповзла з
машини, й, розглядаючи її, пройшов у сусідню кімнату.

— Зараз зробимо заштрик у руку, — сказала сестра, коли


Денні натягнув штани. — Щоб переконатися, що в тебе немає
туберкульозу.

— Мені вже робили в садку, торік, — сказав Денні без


особливої надії.

— Але це було давно, а зараз ти вже великий хлопчик,


правда?

198


— Напевно, — зітхнув Денні, віддаючи руку на за-
клання.

Натягнувши сорочку й черевики, він пройшов через роз-


сувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс сидів на краю
стола, замислено гойдаючи ногами.

— Привіт, Денні.

— Привіт.

— Ну, як рука? — лікар показав на ліву руку Денні в лег-


кій пов’язці.

— Дуже добре.

— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, схоже, все чудово. Але я
збираюся відіслати її в Денвер, своєму приятелеві, він зароб-
ляє собі на життя тим, що читає такі штуки. Просто хочеться
мати впевненість.

— Так, сер.

— Розкажи мені про Тоні, Дене.

Денні потупцяв на місці.

— Це просто невидимий друг, — сказав він. — Я його
видумав. Щоб було з ким гратися. — Едмондс розсміявся й
поклав Денні руки на плечі.

— Ну-ну, так кажуть твої тато з мамою. Але ж я нікому ні


про що не розповім. Я — твій лікар. Скажи правду, а я обіцяю
не розповідати їм без твого дозволу.

Денні обміркував це. Він глянув на Едмондса, а потім,


зосередившись із невеликим зусиллям, спробував уловити
думки лікаря або хоча б колір його настрою. Раптом у голові
Денні виник дивно заспокійливий образ: шафи з докумен-
тами, шухляди якої одна за одною прослизали на місце й

199


зачинялися на замок. У центрі кожної на невеликій табличці
було написано: «A-В, ТАЄМНО», «Г-Д, ТАЄМНО» і так далі.
Денні стало трохи легше. Він обережно сказав:

— Я не знаю, хто такий Тоні.

— Він твого віку?

— Ні. Йому близько одинадцяти. А може, більше. Я жод-


ного разу не бачив його близько. Він, напевно, вже такий
великий, що може водити машину.

— Бачиш його оддалік, так?

— Так, сер.

— І він завжди приходить якраз перед тим, як ти відклю-


чаєшся?

— Я не відключаюся. Я начебто йду з ним. А він мені


всіляке показує.

— Що саме?

— Ну... — Денні трохи повагався, а потім розповів Ед-
мондсу про татову валізу з рукописом, як вантажники все-
таки не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Весь цей час
вона стояла під сходами.

— І твій тато знайшов її там, де сказав Тоні?

— Так, сер. Тільки Тоні не сказав. Він показав.

— Розумію. Денні, що тобі показував Тоні вчора ввечері?


Коли ти замкнувся у ванній?

— Не пам’ятаю, — швидко сказав Денні.

— Справді?

— Так, сер.

— Ти щойно сказав, що замкнувся у ванній сам. Але ж це
не так? Двері замкнув Тоні?

200


— Ні, сер. Тоні не може замкнути двері, він же не
справжній. Він хотів, щоб я зробив це, я й зробив. Двері
замкнув я.

— Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?

— Ні, сер. Іноді він показує, що відбудеться.

— Справді?

— Ага. Одного разу Тоні показав мені атракціони й парк
диких звірів у Ґрейт-Беррінґтоні. Тоні сказав, що тато хоче
з'їздити туди зі мною на день народження. І справді, ми
поїхали.

— Що ще він тобі показує?

Денні насупився.

— Написи. Він завжди показує мені дурнуваті старі на-


писи. Але я не вмію читати й майже ніколи не можу їх зро-
зуміти.

— Як по-твоєму, навіщо Тоні це робить?

— Не знаю. — Денні підбадьорився. — Але тато з мамою
вчать мене читати, і я дуже стараюся.

— Щоб прочитати написи Тоні?

— Ні, я справді хочу навчитися. Але й через це теж.

— Тобі подобається Тоні, Денні?

Денні задивився на кахельну підлогу й нічого не сказав.

— Денні?


— Важко сказати, — сказав Денні. — Раніше так. Я споді-
вався, що він буде приходити щодня, тому що він завжди
показував гарне, особливо відтоді, як мама з татом переста-
ли думати про РОЗЛУЧЕННЯ. — Погляд лікаря ЕдмЬндса
став уважнішим, але Денні не помітив. Він уперто дивився

201


в підлогу, зосередившись на тому, щоб висловити свої дум-
ки. — Але тепер Тоні коли не прийде, то покаже погане.
Жахливе. Як учора ввечері у ванній. Те, що він показує... воно
жалить мене, як жалили ці оси. Тільки воно кусає мене ось
сюди. — Він серйозно націлився пальцем у скроню — малюк,
що неусвідомлено пародіює самогубство.

— А «воно» — це що, Денні?

— Не пам’ятаю! — викрикнув Денні, мучачись. —
Якщо б пам’ятав, я б сказав. Начебто воно таке погане, що
я не пам’ятаю тому, що просто не хочу пам’ятати! Я, коли
прокидаюся, можу згадати тільки ТРЕМС і все.

— Тремт?


— Тремс.

— І що ж це таке, Денні?

— Не знаю.

— Денні?


— Так, сер.

— Ти можеш змусити Тоні прийти зараз?

— Не знаю. Він приходить не завжди. Не знаю, чи хочеть-
ся мені, щоб він узагалі тепер приходив.

— Спробуй, Денні. Я буду поруч.

Денні подивився на Едмондса із сумнівом. Едмондс під-
бадьорливо кивнув.

Денні важко зітхнув і нахилив голову.

— Але я не знаю, вийде чи ні. Раніше я ніколи так не ро-
бив, якщо хтось дивився. І Тоні приходить не завжди.

— Не прийде, то не прийде, — сказав Едмондс. — Я прос-


то хочу, щоб ти спробував.

— Добре.


Опустивши непорушний погляд на кросівки Едмондса,
що повільно погойдувалися, Денні спрямував свою думку
до мами й тата. Вони були десь тут... онде за тією стіною, де
картина. У приймальні, куди вони зайшли спочатку. Сидять
рядком, але не розмовляють. Перегортають журнали, хви-
люються. За нього.

Суплячи брови, він зосередився, намагаючись відчути й


зрозуміти мамині думки. Якщо її не було в кімнаті поруч із
ним, це завжди давалося тяжче. Потім він почав уловлювати.
Мама думала про сестру. Про свою сестру. Сестра померла.
Мама думала, що насамперед через це її мама й перетвори-
лася на таке
(стерво?)

на таку стару приставучку. Тому, що померла мамина


сестра. Вона була маленькою дівчинкою, коли її

(збила машина о Господи більше я нічого такого не пере-


живу ейлін але що якщо він хворий справді хворий рак за-
палення оболонок спинного мозку лейкемія пухлина мозку
як у сина джона ґантера або атрофія м’язів Господи в дітей
його віку скільки завгодно випадків лейкемії радіотерапія
хіміотерапія це все нам не по кишені але не можуть же вони
просто послати нас подалі й викинути на вулицю не можуть
тим паче що з ним усе гаразд усе гаразд усе гаразд справді не
можна дозволяти собі думати)

(Денні...)

(про ейлін і)

(Денні...)

(ту машину)

(Денні...)

203

Але Тоні не з'явився. Тільки голос. Він затих, і Денні пі-


шов за ним у пітьму: він падав шкереберть у якусь чарівну
діру між кросівок лікаря Білла, вони погойдувалися; позаду
щось голосно стукало; далі, у пітьму, де беззвучно плавала
ванна, з неї витикалося щось страшне; повз приємного, що
нагадує церковний подзвін, звуку; повз годинник під скля-
ним ковпаком.

Потім у цю пітьму проникнула одна-єдина блякла лам-


почка, вся у фестонах павутини. При слабкому світлі зринула
кам'яна підлога, вогка і неприємна на вид. Десь, не надто
далеко, не припинявся металічний рев, але приглушений.
Не страшний. Сонний. Летаргічний. Ось про цю штуку й
забудуть, подумалося Денні в дрімотному подиві.

Коли очі звикли до півтемряви, просто перед собою він


зумів розгледіти Тоні, сам лише силует. Тоні кудись дивився,
і Денні напружив очі, щоб розгледіти, куди й на що.

(Твій тато. Бачиш тата?)

Звичайно, він бачив. Невже Денні міг би не помітити тата
навіть при слабкому підвальному освітленні? Тато стояв на
підлозі на колінах, ліхтарик відкидав промінь світла на старі
картонки й дерев'яні коробки. Картонки були цвілі, деякі
розвалилися, виваливши на підлогу гори папірців. Газети,
книги, схожі на рахунки машинописні сторінки. Усе це тато
вивчав з великим інтересом. А потім тато підняв очі й посві-
тив ліхтариком в інший бік. Промінь висвітив ще одну книгу,
велику, перев'язану золотим шнуром. Схоже, обкладинка
була з білої шкіри. Це виявився альбом для вирізок. Денні
раптом дуже захотілося крикнути татові, щоб той не чіпав

204


альбом, що деякі книги відкривати не можна. Але тато вже
пробирався до нього.

Ревів якийсь механізм — тепер Денні зрозумів, що цей


лиховісний, ритмічний гуркіт ішов від «оверлуківського»
котла, якого тато перевіряв по три-чотири рази на день. Гур-
кіт ставав схожий на... важкі кроки. А запах цвілі й гнилого,
відвологлого паперу змінився якимось іншим... різким, ялів-
цевим, із запахом Лайна. Запах хмарою огортав тата, який
потягнувся за книгою й схопив її.

Десь у темряві Тоні

(Це нелюдське місце перетворює людей на чудовиськ це
нелюдське місце)

знову й знову повторював щось незрозуміле.


(перетворює людей на чудовиськ)

Ще одне падіння в темряву, тепер воно супроводжувало-


ся важким, громоподібним стукотом — котел тут був ні до
чого, це свистів молоток, врізаючись у шовковисті шпалери
стін, вибиваючи хмари вапняного пилу. Денні безпомічно
припав до синьо-чорних, витканих на килимі джунглів.
(Виходь)

(Це нелюдське місце)

(отримай, що заслужив!)

(перетворює людей на чудовиськ)

Задихнувшись, — власне судорожне охання луною відда-
лося в голові, — Денні рвонувся з пітьми. У чиїсь руки. Спер-
шу він виривався, думаючи, що породжена мороком істота
з «Оверлука», яка існує у світі Тоні, якимось чином пішла за
ним у світ реальних речей, — а потім лікар Едмондс сказав:

205


— Усе гаразд, Денні. Нічого. Все чудово.

Денні впізнав лікаря, тоді його кабінет. Хлопчика бив


дріж, із яким він не міг упоратися. Едмондс тримав його.

Коли реакція пішла на спад, Едмондс запитав:

— Ти говорив щось про чудовиськ, Денні... що?

— Це нелюдське місце, — сказав він утробним голо-


сом, — Тоні сказав... це нелюдське місце... перетворює... пе-
ретворює... — Він потряс головою. — Не можу згадати.

— Постарайся!

— Не можу.

— Тоні приходив?

— Так.

— Що він тобі показав?



— Темряву. Стукіт. Не пам’ятаю.

— Де ти був?

— Відчепіться! Не пам'ятаю! Відчепіться!

Денні безпомічно схлипував з люті й страху. Усе минуло,


перетворившись на злиплу від води паперову груду, плута-
нину; читати в пам’яті стало неможливо.

Едмондс пішов до охолоджувача й приніс йому води в


паперовому стаканчику. Денні випив її, і Едмондс приніс ще.

— Краще?


— Так.

— Денні, я не хочу діставати тебе... себто набрида-


ти тобі із цим. Але перед приходом Тоні тобі нічого не
запам’яталося?

— Мама, — повільно вимовив Денні. — Вона за мене


хвилюється.

— На те й мама, хлопче.

206

— Ні... у неї була сестра, вона вмерла, коли була малень-


кою. Ейлін. Мама думала про те, як Ейлін збила машина,
і від цього вона хвилюється за мене. Більше я нічого не
цам’ятаю.

Едмондс пильно дивився на нього.

— Вона думала про це зараз? Там, у приймальні?

— Так, сер.

— Денні, як ти це довідався?

— Не знаю, — тьмяним голосом сказав Денні. — Напев-


но, це сяйво.

-Що?


Денні дуже повільно похитав головою.

— Я жахливо втомився. Можна, я піду до тата й мами?


Мені більше не хочеться відповідати на питання. Я втомив-
ся. І в мене болить живіт.

— Тебе зараз знудить?

— Ні, сер. Просто я хочу до тата й мами.

— Добре, Денні. — Едмондс підвівся. — Сходи до них


на хвилинку, а потім пришлеш їх сюди, до мене, щоб я зміг
поговорити з ними. Гаразд?

— Так, сер.

— Там є книжки, можеш подивитися. Тобі подобаються
книжки, правда?

— Так, сер, — покірно відповів хлопчик.

— Ти молодчина, Денні.

Денні слабко посміхнувся.

— Не можу ні до чого причепитися, — сказав лікар Ед-
мондс Торренсам. — 3 фізіологією все гаразд. Психічно...

207


хлопчик тямущий, а уява розвинена навіть занадто. Буває.
Діти повинні виростати зі своєї уяви, як із пари старих че-
ревиків. Уява Денні все ще йому великувата. Перевіряли хоч
раз його на ай-к’ю?

— Не вірю я в ці коефіцієнти, — сказав Джек. — Тільки


сплутують надії батьків і вчителів.

Лікар Едмондс кивнув.

— Можливо. Але якби ви перевірили, то, гадаю, вияви-
лося б, що для своєї вікової групи він пішов дуже далеко. Як
для п’яти-шестирічного хлопчика його словниковий запас
разючий.

— Ми з ним не сюсюкаємо, — сказав Джек з ноткою гор-


дості.

— Сумніваюся, що вам довелося хоч раз піти на це, щоб


бути зрозумілим, — Едмондс помовчав, граючись ручкою. —
Поки ви там сиділи, він упав у транс. На моє прохання. Усе
точнісінько так, як ви описали щодо вчорашнього вечора у
ванній. Усі м'язи розслабилися, тіло осіло, очі закотилися.
Класичний самогіпноз. Я здивувався й усе ще продовжую
дивуватися.

Торренси подалися вперед.

— Що трапилося? — напружено запитала Венді. Едмондс
ретельно відзвітувався з приводу трансу Денні й фрази, яку
той пробурмотів і з якої лікар зумів вивудити лише слова
«чудовиська», «пітьма» і «стукіт». Реакція — сльози, стан, що
межує з істерикою, і болі в животі на нервовому ґрунті.

— Знову Тоні, — сказав Джек.

— Що це означає? — запитала Венді. — Є ідеї?

— Кілька. Вам вони можуть не сподобатися.

208

— Однаково, кажіть, — мовив Джек.



— З того, що мені розповів Денні, випливає, що «невиди-
мий приятель» справді був приятелем, поки ви не переїхали
з Нової Англії сюди. З моменту переїзду Тоні перетворився
на загрозливу фігуру. Приємні інтерлюдії змінилися кошма-
рами, і для вашого сина вони ще страшніші від того, що він
не може згадати, про що був кошмар. Це доволі звичайне
явище. Усі ми пам’ятаємо приємні сни значно виразніше,



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка