І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка14/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   41
ніж страшні. Схоже, між свідомістю й підсвідомістю десь
існує буферна зона абощо, і живе там чортзна-який цербер.
Пропускає такий цензор хіба дещицю, і найчастіше ту, що
проникла в нашу свідомість, це всього лише символ. Ось та-
кий донезмоги спрощений Фройд — але доволі чітко описує,
що відомо про взаємодію свідомості із самою собою.

— Гадаєте, Денні так засмутив переїзд? — запитала


Венді.

— Можливо, якщо він відбувався за травмуючих обста-


вин, — одізвався Едмондс. — Це так?

Венді із Джеком переглянулися.

— Я викладав у школі, — повільно вимовив Джек. —
І втратив роботу

— Зрозуміло, — сказав Едмондс. Він рішуче застромив


ручку, якою грався, у підставку. — Боюся, є ще дещо. Для вас
це може виявитися болючим. Ваш син, схоже, переконаний,
що ви обоє серйозно подумували про розлучення. Він сказав
про це мимохіть, але тільки тому, що ви перестали думати
на цю тему.

Джек роззявив рота, а Венді відхитнулась, як від удару.


Кров відринула від її обличчя.

209


— Ми й мови не вели про розлучення! — сказала вона. —
Не при Денні! Ми навіть між собою це не обговорювали!
Ми...

— Гадаю, лікарю, буде краще, якщо ви зрозумієте все до


кінця, — сказав Джек. — Незабаром після народження Денні
я став алкоголіком. Усі роки навчання в коледжі у мене вже
була проблема зі спиртним. Вона стала не такою гострою,
коли я зустрів Венді, але після народження Денні назріла
серйозніше, ніж будь-коли — до того ж творчість, яку я вва-
жав своєю справжньою справою, тоді загальмувалася... Коли
Денні було три з половиною, він розлив пиво на купу папе-
рів, із якими я працював... паперів, які я сам розкидав по
кімнаті... і я... ну... а, чорт.

Голос Джека зламався, але очі залишилися сухими.

— Як же мерзотно це звучить, коли вимовиш уголос.
Я повертав Денні, щоб надавати по попі, і зламав йому руку...
через три місяці я покинув пити. І відтоді й до рота не брав
спиртного.

— Розумію, — нейтрально завважив доктор Едмондс. —


Звичайно, я помітив, що рука була зламана. Її добре залі-
кували. — Він трохи відсунувся від стола й поклав ногу на
ногу. — Можу я бути чесним? Очевидно, що відтоді з ним
поводилися в усіх сенсах добре. Крім укусів, на хлопчикові
немає нічого, крім нормальних для будь-якої дитини синців
і подряпин.

— Звичайно, — з гарячністю сказала Венді. — Джек не

те...

— Ні, Венді, — відгукнувся Джек. — Те. Напевно, десь


усередині мені справді хотілося вчинити з ним саме так.

210


Або зробити що-небудь гірше. — Він знову глянув на Ед-
мондса. — Знаєте що, лікарю? Слово «розлучення» ми зараз
згадали вперше. Алкоголізм теж. І побиття дитини. За п’ять
хвилин — три перших рази.

— Не виключено, що корінь проблеми в цьому, — сказав


Едмондс. — Я не психіатр. Якщо ви хочете показати Денні
дитячому психіатрові, можу рекомендувати вам гарного
фахівця. Він працює в боулдерському медичному центрі
«Мішн Рідж». Але у своєму діагнозі я анітрохи не сумніва-
юся. Денні — розумний, перспективний хлопчик з добре
розвиненою уявою. Не віриться, щоб війна між вами засму-
чувала його настільки, як вам здається. Маленькі діти здатні
багато чого прийняти. їм незрозуміло, що таке сором або
потреба щось приховувати.

Джек вивчав свої долоні. Венді взяла його руку й стис-


нула.

— Але він відчув: щось не так. З його погляду, головним


була не зламана рука, а розірваний — або такий, що рветь-
ся, — зв'язок між вами. Він згадав про розлучення, не про
зламану руку. Коли сестра нагадала йому про гіпс, він просто
відмахнувся. На нього тиснуло інше. По-моєму, він сказав,
що воно трапилося «давним-давно».

— Що за дитя, — пробурмотів Джек. Він стиснув щеле-


пи, на щоках випнулися бугри м’язів. — Ми його не заслу-
жили.

— Так чи інакше, він ваш, — сухо завважив Едмондс. —


Принаймні час від часу він віддаляється у світ фантазії.
У цьохму немає нічого незвичайного, так роблять дуже ба-
гато дітей. Наскільки я пам’ятаю, коли я був у віці Денні,

211


у мене самого був невидимий приятель — півень Чаґ-Чаґ.
Звичайно, Чаґ-Чаґа ніхто, крім мене, не бачив. У мене було
два старших брати, які частенько обставляли мене, і тоді
Чаґ-Чаґ виявлявся дуже до речі. Ви, звичайно ж, повинні
розуміти, чому невидимого приятеля Денні звуть Тоні, а не
Майкл, не Гел і не Датч.

— Так, — сказала Венді.

— Ви коли-небудь говорили з ним про це?

— Ні, — відповів Джек. — А треба було?

— Навіщо? Нехай сам зрозуміє у свій час, дійде своїм
розумом. Бачите, фантазія Денні куди глибша, ніж ті, що
виникають при звичайному синдромі «невидимого прияте-
ля», але це тому, що він мав настільки велику потребу в Тоні.
Той приходив і показував приємне. Іноді — дивне. Завжди
тільки гарне. Якось Тоні показав, де валіза, яку загубив тато...
під сходами. Іншим разом Тоні показав, що мама з татом
збираються на честь дня народження взяти його в парк ат-
ракціонів...

— У Ґрейт-Беррінґтон! — вигукнула Венді. — Але як він


може знати такі речі? Іноді він таке скаже, що просто жах
бере. Однаково, як якби...

— У нього було шосте чуття? — з посмішкою запитав


Едмондс.

— Він народився в сорочці, — непевно сказала Венді.

Посмішка Едмондса переросла в добродушний регіт.

Джек із Венді переглянулися, а потім теж запосміхалися,


обоє здивовані тим, наскільки легко це в них вийшло. Ви-
падкові «вдалі здогади» Денні — ще одне, що вони не дуже
й обговорювали.

212


— Тепер ви ще мені скажете, що він уміє літати, — ска-
зав Едмондс, як і раніше посміхаючись. — Ні, ні, ні, боюся,
що ні. Здібностей екстрасенса тут нема, просто стара добра
сприйнятливість — тільки у випадку Денні вона надзви-
чайно розвинена. Містере Торренсе, хлопчик зміркував, що
валіза під сходами, тому що скрізь у будинку ви вже шукали.
Метод винятку, га? Так просто, що Еллері Квін із нас просто
посміявся б. Рано чи пізно ви б і самі здогадалися. Що ж сто-
сується парку атракціонів у Ґрейт-Беррінґтоні, чия це була
ідея? Га? Ваша чи Денні?

— Його, звичайно, — сказала Венді. — Цей парк рекла-


мували у всіх дитячих ранкових програмах. Йому страшенно
хотілося туди поїхати. Але, бачите, лікарю, нам це було не по
кишені. Так ми йому й сказали.

— Після цього журнал для чоловіків, куди я в сімдесят


першому році продав оповідання, надіслав чек на п’ятдесят
доларів, — втрутився Джек. — За передрук у щорічнику, чи
що. І ми вирішили витратити ці гроші на Денні.

Едмондс знизав плечима.

— Виконання бажання плюс щасливий збіг.

— Чорт забирай, готовий сперечатися, так воно і є, —


сказав Джек.

Едмондс ледь помітно посміхнувся.

— І ще Денні сам сказав мені, що показане Тоні частенько
не збувається. Видіння, базовані на надмірній сприйнят-
ливості, ось і все. Денні підсвідомо робить те, що так звані
містики й телепати роблять цілком усвідомлено й цинічно.
Я захоплююся хлопчиком через це. Гадаю, якщо життя не

213


змусить його втягти антени, він стане неабиякою особис-
тістю.

Венді кивнула. Звичайно, вона й сама вважала, що Денні


стане неабиякою особистістю, але надто вже гладко лікар
пояснював. На смак це більше нагадувало маргарин, ніж
масло. Едмондс не був членом їхньої родини. Не при ньому
Денні відшукував загублені ґудзики, без нього говорив, що
телепрограма, можливо, лежить під ліжком, що краще йому
надягти в садок гумові чоботи, хоча світило сонце... а за
кілька годин вони, розкривши парасолі, верталися додому
під проливним дощем. Едмондс не міг знати, як дивно Денні
вмів пророчити поведінку їх обох. Вирішивши випити чаю,
вона виходила на кухню й знаходила у своїй чашці пакетик
заварки. Згадавши, що треба здати книги в бібліотеку, Венді
виявляла їх на столику в холі, складеними в акуратну стопку,
поверх якої лежав її читацький квиток. Або захоче Джек по-
мити «фольксваґен» — а Денні вже на вулиці, приготувався
спостерігати: сидить на крайці тротуару й слухає тиху музи-
ку у своєму приймачі. Уголос вона сказала:

— Звідки ж тепер ці кошмари? Чому Тоні велів йому за-


мкнути двері у ванній?

— Гадаю, Тоні пережив свою корисність, — сказав Ед-


мондс. — Він народився — Тоні, не Денні — у той час, коли
ви з чоловіком щосили намагалися зберегти родину. Ваш
чоловік занадто пив. Був інцидент зі зламаною рукою. Між
вами став лиховісний спокій.

Лиховісний спокій... так, як не крути, фраза була адек-


ватною. Спільні трапези в холодній, напруженій обстанов-

214


ці, коли говориш тільки: «будь ласка, передай масло», або
«Денні, доїж морквину», або «вибач». Вечори, коли Джек
був відсутній, а вона лежала з сухими очима на дивані, поки
Денні дивився телевізор. Ранки, коли вони із Джеком обе-
режно нипали одне навколо одного, як двійко розлютованих
кішок, між якими — перелякана, тремтяча миша. Так, фраза
звучала правдоподібно,

(Господи, чи перестануть коли-небудь боліти старі


рани?)

жахливо, страшенно правдоподібно.

Едмондс резюмував:

— Але все змінилося. Ви знаєте, що в дітей шизоїдна по-


ведінка — річ абсолютно звичайна. Вона прийнятна, тому що
ми, дорослі, всі негласно зійшлися на одному: діти божевіль-
ні. У них є невидимі друзі. Засмутившись, дитина може сиді-
ти в шафі, заховавшись від світу. Вона вважає талісманом
свою ковдру, або плюшевого ведмедика, або опудало тиг-
ра. Смокче великий палець. Коли дорослий бачить те, чого
немає насправді, ми вважаємо його клієнтом божевільні.
Коли ж дитина заявляє, що бачить у себе в спальні троля
або вампіра за вікном, ми лише посміхаємося, вибачаючи її.
У нас є коротка фраза, що виправдовує весь діапазон фено-
менів у дітей...

— Він це переросте, — вставив Джек.

Едмондс кліпнув.

— Мої власні слова, — погодився він. — Так. Можна здо-


гадатися, що Денні ріс у сприятливій ситуації для розвит-
ку повнокровного психозу. Нещасливе життя вдома, дуже
розвинена уява, невидимий друг, який для нього настільки

215


реальний, що мало не став реальним і для вас. Замість того
щоб перерости свою дитячу шизофренію, він з тим же успі-
хом міг «урости» в неї.

— Стати аутиком? — запитала Венді. Про аутизм1 вона


читала. Лякало вже саме слово, у ньому звучало загрозливе
мовчання.

— Можливо, але не обов'язково. Він може одного чудо-


вого дня просто ввійти у світ Тоні й не повернутися до того,
що називається «реальними речами».

— Господи, — сказав Джек.

— Але зараз основна ситуація змінилася. Містер Торренс
не п'є. Ви переїхали на нове місце, де умови змусили всіх
трьох згуртуватися в родинний осередок тісніше, ніж коли-
небудь раніше. Звичайно, ви згуртовані дужче, ніж моя влас-
на родина, адже дружина й діти мають можливість бачити
мене всього дві-три години на день. З мого погляду, ситуація
для видужання чудова. І по-моєму, про те, що мозок хлоп-
чика у своїй основі здоровий, виразно промовляє той факт,
що він здатний проводити таку різку грань між світом Тоні й
своїм. Він сказав, що ви обоє більше не обмірковуєте розлу-
чення. Чи настільки він правий, наскільки мені здається?

— Так, — сказала Венді, а Джек міцно стис її руку, майже


до болю. Вона теж відповіла потиском.

Едмондс кивнув.

— Тоні йому справді більше не потрібний. Денні відри-
ває, викидає його зі своєї системи. Тоні перестав прино-
сити приємні видіння, він приносить кошмари — ворожі,

1 Аутизм — стан психіки, що характеризується перевагою замкненого
внутрішнього життя і активним відстороненням від зовнішнього світу.

216


неприємні, які так лякають Денні, що він запам’ятовує їх
лише уривками. Він зрісся, з’єднався з Тоні, коли був у склад-
ній — розпачливій — життєвій ситуації, і Тоні так легко не
піде. Але він уже йде. Ваш син почасти нагадує наркомана,
що відмовився від своїх звичок.

Він підвівся, Торренси теж.

— Як я вже сказав, я не психіатр. Якщо до закінчення ва-
шої роботи в «Оверлуку» — до наступної весни — кошмари
не припиняться, я, містере Торренсе, наполегливо рекомен-
дував би вам відвести його до фахівця відповідного профілю
в Боулдері.

— Я так і зроблю.

— Ну, ходімо, скажемо йому, що можна їхати додому, —
запропонував Едмондс.

— Хочу подякувати вам, — із мукою вимовив Джек. —


Мені стало значно спокійніше, ніж було тривалий час.

— Мені теж, — сказала Венді.

У дверях Едмондс зупинився й глянув на Венді.

— У вас є — або була — сестра, місіс Торренс? Яку звали


Ейлін?

Венді здивовано подивилася на нього.

— Так, була. Її вбило біля нашого будинку в Семерсуорті,
у Нью-Гемпширі. їй тоді було шість, а мені — десять. Ейлін
вибігла за м’ячиком на дорогу, і її збила вантажівка.

— Денні знає про це?

— Не знаю, по-моєму, ні.

— Він сказав, що ви думали про сестру в приймальні.

— Думала, — повільно сказала Венді. — Уперше за... о, не
знаю, за скільки часів.

217


— Слово «тремс» вам про що-небудь говорить?

Венді похитала головою, але Джек мовив:

— Учора вночі, перед тим як заснути, він згадував це
слово. Тремт.

— Ні, тремс, — поправив Едмондс.

— Ох, це ж із його приступу? — Джек дістав із задньої
кишені хустинку і витер губи.

— А слово «сяйво» вам що-небудь промовляє?

Цього разу головою похитали обоє.

— Ну, мені здається, це не так і важливо, — сказав Ед-


мондс. Він відчинив двері в приймальню. — Є тутхто-небудь
на ім’я Денні Торренс, хто хотів би поїхати додому?

— Мамо! Тату! — Денні підвівся з-за маленького столи-


ка — там він неспішно гортав екземпляр «Де живуть дикі
тварини», бурмочучи вголос знайомі слова.

Він підбіг до Джека, той підхопив його на руки. Венді


скуйовдила синові волосся.

Едмондс глянув на нього.

— А може, ти не любиш татуся й мамусю? Тоді можеш
залишитися зі старим Біллом.

— Ні, сер! — гаряче сказав Денні. Одну руку він закинув


за шию Джека, другу — за шию Венді й весь світився щас-
тям.

— Гаразд, — посміхаючись, сказав Едмондс. Він подивив-


ся на Венді. — Якщо будуть проблеми, телефонуйте.

— Так.


— Не думаю, щоб ви подзвонили, — посміхаючись, ска-
зав Едмондс.

218


18. Альбом для вирізок

Джек виявив альбом для вирізок першого листопада,


поки дружина із сином гуляли по порізаній коліями старій
дорозі, яка, починаючись за майданчиком для гри в роке,
вела до занедбаної лісопилки за дві милі від готелю. Погода
стояла й далі гарна, і всі троє хизувалися неймовірною осін-
ньою засмагою.

Він спустився в підвал, щоб скинути тиск у котлі, як рап-


том, корячись раптовому пориву, вирішив глянути на старі
папери й зняв з полиці, де лежала схема водопроводу, ліх-
тарик. Заодно Джек вирішив пошукати придатні місця для
мишоловок, хоча ставити їх не збирався ще цілий місяць.
«Хочу, щоб усі пацюки повернулися з відпустки», — пояснив
він Венді.

Освітлюючи собі дорогу ліхтариком, Джек пройшов повз


шахту ліфта (яким, на настійну вимогу Венді, вони не ко-
ристувалися відтоді, як переїхали сюди) під низьку кам’яну
арку. Відчувши запах гниючого паперу, він поморщився.
За спиною із громовим «ву-ушш!» нагадав про себе котел, і
Джек підскочив.

Беззвучно насвистуючи крізь зуби, він посвітив довкола.


Тут, унизу, були Анди в мініатюрі: десятки набитих паперами
коробок і ящиків, майже всі вицвілі, що втратили від часу
й вогкості форму. Декотрі лопнули, виваливши на кам’яну
підлогу рулони пожовклого паперу, пачки газет, перев’язані
мотузкою. Уміст одних коробок нагадував Гросбухи, в інших
лежали стягнуті гумками накладні. Діставши одну, Джек
посвітив на неї ліхтариком.

219


«РОКІ МАУНТЕН ЕКСПРЕС, ІНК.»

Одержувач: ГОТЕЛЬ «ОВЕРЛУК»

Відправник: УНІВЕРМАГ САЙДІ, 1210, 16-я вул.

Денвер, Колорадо

Через: КЕНЕДІЕН ПАСИФІК, PP.

Уміст: 400 КОРОБОК ТУАЛЕТНОГО ПАПЕРУ


Делсі, 1 ґрос/коробка
Підпис: ДЕФ.

Дата: 24 серпня 1954 року

Посміхаючись, Джек упустив папірець назад у коробку.

Він посвітив вище, і промінь ліхтарика вирвав з темряви


лампочку, що звисала зі стелі, густо обліплена павутиною.
Вимикача не було.

Джек підвівся навшпиньки й спробував угвинтити лам-


почку. Вона слабко засвітилася. Він знову взяв накладну на
туалетний папір і скористався нею, щоб стерти трохи паву-
тини. Не можна сказати, що стало набагато світліше.

Не вимикаючи ліхтарика, Джек нипав поміж коробок і


стопок паперу в пошуках щурячих слідів. Пацюки тут жили,
але не дуже довго... може, кілька років. Він завважив трохи
лайна, що розсипалося від старості в порох, і кілька старих,
нежилих гнізд, зроблених з недогризків паперу.

Джек витягнув з однієї пачки газету й глянув на заго-


ловки.

ДЖОНСОН ОБІЦЯЄ


НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ ЗДІЙСНИТИ ПЕРЕХІД

«Кажуть, роботи, розпочаті Джей-Ф-К,


наступного року триватимуть».

Це була «Рокі Маунтен Ньюз» від 19 грудня 1963 року. Він


кинув її назад у пачку.

220


На думку Джека, його зачаровувало саме те банальне
відчуття ходу історії, яке відчуває кожен, хто переглядає но-
вини десяти- або двадцятилітньої давності. Серед складених
у пачки газет він виявив пробіли: із тридцять сьомого по
сорок п’ятий, з п’ятдесят сьомого по шістдесятий, із шістде-
сят другого по шістдесят третій, — жодної газети. Джек здо-
гадався, що в ці періоди готель був зачинений, поки телепні
билися за великий приз.

Йому все ще не дуже вірилося в те, як Уллман пояснив


переривчасту кар’єру «Оверлука». Здавалася б, сама лише
мальовнича місцевість, де розташувався готель, була запору-
кою безперервного успіху В американському суспільстві —
навіть коли цього суспільства ще не було як такого — завжди
були вершки, і Джекові здавалося, що у своїх мандрівках
вони обов’язково повинні були зупинятися в «Оверлуку».
Навіть назва звучала належним чином. «Волдорф» у травні,
«Бар-Гарбор Гаус» у червні й липні, «Оверлук» у серпні й на
початку вересня, а опісля — Бермуди, Гавана, Ріо, однаково.
Стопка старих реєстраційних книг тільки підтвердила його
припущення. Нельсон Рокфеллер у п’ятдесятому. Генрі Форд
із родиною у 1927-му. Джин Гарлоу в тридцятому році. Кларк
Ґейбл із Керол Ломбард. У п’ятдесят шостому всі верхні по-
верхи винаймає на тиждень «Дерріл Ф. Цанук і компанія».
Гроші повинні були литися в касу, як із золотої жили. Імовір-
но, управляючий був геть кепський.

Безсумнівно, тут була сама історія — і не лише в газет-


них заголовках. Вона була похована в Гросбухах, рахунках і
квитанціях за обслуговування, хоча це й не впадало в око.
У 1922 році о десятій годині вечора Воррен Дж, Ґардінґ за-

221


мовив цілого лосося і ящик пива. Але з ким він їв і пив? Чи
була це партія в покер? Стратегічна нарада? Що?

Джек глянув на годинника і з подивом відзначив, що від-


тоді, як він спустився сюди, непомітно пробігло сорок п'ять
хвилин. Руки він вимазав мало не до ліктів, і, напевно, пахло
від нього кепсько. Він вирішив піти нагору і прийняти душ
раніше, ніж повернуться Венді й Денні.

Джек повільно йшов поміж паперових гір, а в ожилому


мозку швидко — так, що робилося весело, — прокручува-
лися деякі можливості. Такого з ним не бувало вже багато
років. Йому раптом здалося, що книга, яку він пообіцяв
самому собі напівжартома, і справді може написатися. Мож-
ливо, це буде роман... або історична річ, або історичний ро-
ман — чимала книга, що розходиться звідси — від епіцентру
вибуху — по сотнях сюжетних ліній.

Він зупинився під лампочкою, машинально дістав із


задньої кишені хусточку й обтер губи. І тут побачив альбом
для вирізок.

Ліворуч від Джека, на кшталт пізанської, піднімалася


готова ось-ось звалитися вежа з п'яти коробок. Поверх неї,
казна-як роками зберігаючи похиле положення, балансу-
вав товстий альбом у білій шкіряній оправі, його сторінки
хрест-навхрест обвивав золотий шнур, зав'язаний святко-
вим бантом.

Джек, зацікавившись, підійшов і зняв його. На обкладин-


ці лежав товстий шар пилу. Він підняв альбом до губ, здув
пил, що злетів хмариною, і розкрив його. При цьому випа-
ла листівка, він піймав її на півдорозі до кам'яної підлоги.
На красивому кремовому папері було опукле зображення

222


«Оверлука», у всіх вікнах якого горіло світло. Галявину й
дитячий майданчик прикрашали китайські ліхтарики, що
м’яко світилися. Здавалося, можна ступнути просто туди, у
готель «Оверлук», яким він був тридцять років тому

Горас М. Дервент просить вас


зробити йому приємність
і бути присутнім на балі-маскараді
на честь урочистого відкриття
ГОТЕЛЮ «ОВЕРЛУК».

Обід буде подано о восьмій годині вечора,


маски знімаються опівночі,
тоді ж — танці.

29 серпня 1945 р.

Обід о восьмій! Маски знімаються опівночі!

Він просто бачив усе це: в їдальні — найбагатші люди


Америки зі своїми дружинами. Смокінґи й блискучі кро-
хмальні сорочки; вечірні плаття; грає оркестр; іскряться фу-
жери на високих ніжках. Дзенькіт келихів, веселий ляскіт
пробок шампанського. Війна закінчена — або майже закін-
чена. Попереду майбутнє — світле й сяюче. Америка, світо-
вий колос, нарешті зрозуміла це і прийняла.

А пізніше, опівночі, крик самого Дервента: «Маски геть!


Маски геть!» Обличчя відкриваються і...

(І над усім запанувала Червона Смерть!)

Джек насупився. З якого далекого закутка пам’яті це ви-
іілило? Едґар По, Великий Американський Писака. В остан-
ню чергу можна було уявити, що Е. А. По оплакує сяючий,
ниблискуючий «Оверлук» із запрошення, яке Джек тримав
у руках.

223


Він вклав запрошення назад і перегорнув сторінку. Ви-
різка з якоїсь денверської газети, дата внизу •підкреслена:
15 травня 1947 року.

ШИКАРНИЙ ГІРСЬКИЙ КУРОРТ


ЗНОВУ ВІДКРИВАЄТЬСЯ
БЛИСКУЧИМ СПИСКОМ ГОСТЕЙ
«Дервент стверджує: “Оверлук” стане одним із чудес світу.

Дейвід Фелтон, художній редактор.

За свою тридцятивосьмилітню історію готель «Оверлук» від-
кривався не раз, але ніколи — так блискуче й стильно, як
обіцяє Горас Дервент, таємничий каліфорнійський мільйо-
нер, нинішній власник готелю. Дервент, який не приховує,
що вбухав у своє нове підприємство більше мільйона доларів
(кажуть, що цифра наближається радше до трьох мільйонів),
стверджує, що новий “Оверлук” стане однією з найвідоміших
пам’яток у світі, готелем, який згадують по ночах і тридцять
років опісля. Коли Дервента, який володіє, за чутками, солід-
ними закладами в Лас-Веґасі, запитали, чи вважати віднов-
лення “Оверлука” за його рахунок знаком того, що Дервент
вийшов на стежку війни за легалізацію ігорних домів типу ка-
зино в Колорадо, літаковий, кінематографічний, військовий і



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка