І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка16/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   41
їсти хочеш?

Джек з удаваною жагою погладив пружний, обтягнутий


джинсами зад.

— Як вовк, мадам.

— Обережніше, п’яничко. Узявся за гуж...

— Трахнемося, мадам? — запитав він, не перестаючи по-


гладжувати. — Паскудні картинки? Неприродні пози?

Коли вони проходили під аркою, Джек один-єдиний раз


оглянувся на коробку, в якій сховав

(чий?)


альбом. Без світла вона перетворилася на силует, нічого
більше. Джек відчував полегшення від того, що веде Венді
звідси. У міру того як вони наближалися до сходів, при-
страсть ставала все менше награною, все більше справжньої.

— Не виключено, — відповіла вона. — Ось зробимо тобі


сандвіч... Ой-ой-ой! — Вона, хихикаючи, увернулася від ньо-
го. — Лоскотно!

239


— Хіба ж так Джек Торренс хотів би лоскотати вас, ма-
дам...

— Відчепись, Джеку. Як щодо шинки із сиром... для по-


чатку?

Вони разом піднялися по сходах, і Джек більше не огля-


дався. Але йому згадалися слова Ватсона:

«Привиди є у кожному великому готелі. Чому? Ну, чорт


забирай, люди приїжджають і їдуть...»

Зачинивши за ними двері підвалу, Венді замкнула цю


думку в темряві.

19. Перед двісті сімнадцятим

Денні згадував слова іншої людини, яка відпрацювала
сезон в «Оверлуку»:

«Вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось


таке... у тому номері, де трапилася нехороша річ. Це номер
217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього,
Денні!.. Оминай його...»

Двері виявилися звичайнісінькими і нічим не відрізня-


лися від будь-яких інших на перших двох поверхах готелю.
Пофарбовані в темно-сірий колір, вони були всередині кори-
дорчика, під гострим кутом третього поверху, що з'єднується
з головним холом. Цифри на дверях з виду такі ж, як номери
квартир у їхньому боулдерському будинку. Двійка, одиниця
й сімка. Велика соснова дошка. Просто під цифрами — ма-
люсінький скляний кружечок, вічко. Денні кілька разів на-

240


магався заглядати в такі. Зсередини бачиш великий шматок
коридору. Зовні, хоч мозоль на оці набий, нічого не побачиш.
Шахрайство.

(Навіщо ти тут?)

Прогулявшись за «Оверлуком», вони з мамою поверну-
лися, і вона приготувала його улюблений ленч — сандвіч із
сиром і «болоньєю» плюс бобовий суп Кемпбелла. Вони їли
на кухні в Діка й розмовляли. Із увімкненого приймача луна-
ла тиха музика й потріскування; музику передавала станція
в Естес-Парку. Кухня була улюбленим місцем Денні в готелі.
Він гадав, що й мама з татом, мабуть, почувають те ж — адже
три дні вони намагалися обідати в їдальні, а потім, за спіль-
ною згодою, розставили стільці навколо обробної дошки
Діка Геллорана, завбільшки з їхній стовінґтонський обідній
стіл, і почали їсти на кухні. їдальня занадто тиснула. Навіть
якщо горіло світло, а з магнітофона в конторі лилася музика.
Ти однаково залишався одним із трьох за столом, які оточу-
вали дюжини інших столиків, порожніх, укритих від пилу
прозорими пластиковими скатертинами. Мама сказала, що
це однаково, що обідати посеред роману Гораса Велпола1,
а тато розсміявся й погодився. Денні поняття не мав, хто
такий Горас Велпол, зате прекрасно знав, що варто було їм
почати їсти на кухні, як мамині страви стали смачніші. Він
не переставав виявляти всюди дрібні сліди Діка Геллорана, і
вони, як теплі дотики, додавали йому бадьорості.

1 Горас Велпол (1717—1797) — британський політичний діяч та пись-
менник. У своєму готичному романі «Замок Отранто» (1764) зробив спробу
поєднати літературу з архітектурою.

241


Мама з'їла півсендвіча, а суп не захотіла. Вона сказала,
що оскільки і «фольксваґен», і тутешня вантажівка на сто-
янці, Денні доведеться погуляти самому. Вона сказала, що
втомилася. Якщо Денні вважає, що зуміє скоротати час і не
потрапити в біду, вона, можливо, на годинку приляже. Денні
з набитим ротом запевнив її, що зі своєї точки зору — зуміє.

— Чому ти не ходиш на дитячий майданчик? — запитала


мама. — Я гадала, він тобі сподобається, тут і пісочниця для
твоїх машинок, і все інше...

Він ковтнув, і їжа сухою, твердою грудкою прокотилася


по горлу.

— Може, ще сподобається, — сказав він, повертаючись


до радіо й крутячи ручку.

— А звірята з кущів як здорово зроблені, — сказала Вен-


ді, забираючи в нього порожню тарілку. — Дуже скоро татові
доведеться підстригти їх.

— Ага, — відгукнувся Денні.

(Просто різна гидота... раз — із тими кущами, хай їм
грець... які підстрижені подібно до звірів...)

— Якщо побачиш тата раніше, ніж я, скажи, що я ля-


гаю.

— Звичайно, мамо.

Вона сунула брудні тарілки в раковину й знову підійшла
до нього.

— Ти щасливий, Денні?

Він простодушно глянув на неї, над губою були молочні
вуса.

— Угу.


242

— Поганих снів більше не бачив?

— Ні.

Раз уночі, коли він уже лежав у ліжку, Тоні приходив до


нього, ледь чутно кликав на ім'я здалеку. Денні міцно замру-
жився й не розплющував очей, поки Тоні не зник.

— Справді?

— Так, мамо.

Здається, вона була задоволена.

— Як твоя ручка?

Денні показав руку.

— Краще.

Вона кивнула. Накрите мискою гніздо, повне замерзлих


ос, Джек відніс за сарай у сміттєспалювач і спалив. Відтоді
ос вони більше не бачили. Він написав у Боулдер юристові,
приклавши знімки руки Денні, і два дні тому юрист відповів,
через що у Джека півдня був поганий настрій. Юрист висло-
вив сумнів у тому, що процес проти фірми-виготовлювача
димової шашки буде успішним, оскільки підтвердити, що
всі надруковані на упаковці інструкції були виконані точно,
може тільки сам Джек. Джек запитав, чи не можна купити
інші шашки й перевірити їх на той же дефект. Так, відповів
юрист, але результати будуть украй сумнівними, навіть якщо
всі контрольні шашки спрацюють погано. Він розповів Дже-
кові про випадок із компанією, яка виготовляла розсувні
драбини, і чоловіком, який зламав спину. Венді журилася
разом із Джеком, але в глибині душі раділа, що Денні так
легко відбувся. Юридичні хитрощі краще було залишити
тим, хто в них розбирався, а Торренси до таких не належали.
До того ж відтоді оси в них більше не з'являлися.

243


— Піди, пограй, доко. Повеселися.

Але він не веселився. Він безцільно нипав по готелю, за-


глядаючи до покоївок у прикомірки й у комірки швейцарів,
вишукуючи що-небудь цікаве й не знаходячи, — маленький
хлопчик, що тупотить по витканому звивистими чорними
лініями синьому килиму. Час від часу він пробував відкрити
двері якого-небудь номера, але всі вони, звичайно, були за-
мкнені. Універсальний ключ висів унизу, у конторі, але тато
сказав, щоб Денні не смів його чіпати. Та йому й не хотілося.
Чи хотілося?

(Навіщо ти тут7.)

Якщо глянути пильніше, нипав він зовсім не безціль-
но. Він згадав казку, яку йому одного разу прочитав п’яний
батько. Це було давно, але й зараз ця казка пам’яталася не
менш яскраво, ніж коли тато її щойно прочитав. Мама тата
висварила і запитала: що це він робить, читаючи триріч-
ному маляті такі жахи? Казка називалася «Синя Борода».
Це Денні теж пам’ятав чітко — адже спершу він подумав,
що тато сказав «Син і Борода», але ніяких синів у казці не
виявилося — там, до речі, взагалі не було мови про дітей.
Насправді казка була про дружину Синьої Бороди, красиву
пані з житнім, як у мами, волоссям. Після того як Синя Боро-
да оженився з нею, вони оселилися у величезному й дивному
замку, дуже схожому на «Оверлук». Щодня Синя Борода
йшов на роботу і щодня велів своїй гарненькій дружині не
заглядати в одну певну кімнату, хоча ключ від неї висів на
цвяшку — як унизу на стіні контори висів ключ-універсал.
Цікавість щодо замкненої кімнати почала все дужче й дужче

244


долати дружину Синьої Бороди. Вона спробувала заглянути
в замкову щілину — так Денні намагався подивитися у вічко
номера 217 — безрезультатно. Там навіть була картинка: дру-
жина стає на коліна й намагається заглянути під двері, але
щілинка виявилася малувата. Двері розчинилися навстіж і...

Стара книжка казок описувала те, що виявила леді, смаку-


ючи огидні подробиці. Ця картинка відбилася в мозку Денні,
як опік. У кімнаті виявилися відрубані голови семи колишніх
дружин Синьої Бороди — кожна на своєму п'єдесталі, ши-
роко розплющені очі блискають білками, роти роззявлені
в безмовному крику. Вони чудом утримувалися на шиях,
перебитих змахом меча, вниз по п'єдесталах стікала кров...

Вона з жахом обернулася, щоб утекти з кімнати і з замку,


і що ж? У дверях, блискаючи очима, стояв Синя Борода.
«Я наказував тобі не заходити сюди, — сказав Синя Борода й
дістав із піхов меч. — На жаль, ти виявилася настільки ж ці-
кавою, як і інші сім. І хоча я любив тебе дужче за них, кінець
твій буде таким самим. Готуйся вмерти, погана дружино!»

Денні здавалося, що кінець у казки був щасливим, однак


суть його загубилася поряд із двома головними образами:
дражливі замкнені двері, що приховують велику таємницю,
і сама ця страшна таємниця. Замкнені двері, а за нею голо-
ви — відрубані голови.

Він потягнувся й, начебто нишком, нажав на ручку две-


рей. Скільки часу він провів тут, зачаровано стоячи під две-
рима м’якого сірого кольору, Денні не знав.

(І напевно, разів зо три мені ввижалося всяке... різна ги-


дота...)

245


Але містер Геллоран — Дік — сказав також, що думає,
ніби вони не можуть мені зашкодити. Як страшні картинки
із книжки, ось і все. Може, я там нічого й не побачу. З іншого
боку...

Ліва рука Денні пірнула в кишеню й дістала ключ, який,


звичайно, був там весь цей час.

Хлопчик тримав ключ за прикріплену до нього квадратну


металеву табличку, на якій було надруковано: КОНТОРА.
Розгойдуючи ключ на ланцюжку, він дивився, як той описує
коло за колом. За кілька хвилин Денні перервався й сунув
ключ у замок. Той сковзнув вільно, без запинки, начебто
увесь час хотів потрапити туди.

(Здається, мені ввижалося всяке... різна гидота... обіцяй


мені не заходити туди...)

(Обіцяю)


А обіцянка — це, зрозуміло, зовсім не дрібниця. Проте
сверблячка цікавості не вщухала, виводячи з себе, немов
Денні пожалився кропивою там, де не почухаєшся. Однак
це була бридка цікавість, того роду, що змушує підглядати
крізь пальці в найстрашніших місцях фільму жахів. Але там,
за дверима, не кіно.

(Не думаю, що вони можуть нашкодити тобі... як страш-


на картинка в книжці...)

Раптом ліва рука Денні потягнулася вперед. Однак, поки


вона, вийнявши із замка ключ-універсал, не сунула його
назад у кишеню, хлопчик не цілком розумів, що збирається
робити. Широко розплющивши сіро-блакитні очі, він ще
хвилину пильно дивився на двері, потім швидко повернувся

246


й пішов по коридору назад до головного холу, у який цей
коридорчик уливався під гострим кутом.

Там щось змусило його призупинитися, мить він не міг


зрозуміти, що саме. Потім згадав: на шляху до сходів, просто
за поворотом, на стіні згорнувся клубком один із тутешніх
старомодних вогнегасників. Як спляча змія.

Вони зовсім не такі, як хімічні, казав тато, хоча в кухні


було й кілька таких. Вони — попередники сучасних систем
розприскування. Довгі полотняні рукави підключені просто
до водопроводу «Оверлука», тож, повернувши один-єди-
ний вентиль, можна перетворитися на пожежну команду
з однієї людини. Тато сказав, що хімічні вогнегасники, які
розпорошують піну або двоокис вуглецю, значно кращі.
Хімікати гасять полум'я, віднімаючи необхідний для горін-
ня кисень, а розпилення під великим тиском може лише

рознести навколо язики вогню. Тато сказав, що містерові


Уллману варто замінити старі вогнегасники разом зі старим
котлом, але, напевно, містер Уллман не зробить ні одного,
ні іншого, тому що він — ХРІН ДЕШЕВИЙ. Денні знав, що
це один із найгірших епітетів, які здатен ужити його батько.
Епітетом нагороджувалися деякі лікарі, дантисти й ремонт-
ники, а ще — начальник татового Відділу англійської мови в
Стовінґтоні, який заборонив татові замовляти якісь книги,
тому що, сказав він, це понад їхній бюджет. «Понад бюд-
жет, чорт його забирай, — кип'ятився батько перед Венді
(Денні слухав зі своєї спальні, де повинен був бачити десятий
сон). — Просто заощаджує останні п'ять сотень для себе,
ХРІН ДЕШЕВИЙ!»

247


Денні заглянув за ріг.

Вогнегасник був на місці — згорнутий багато разів плас-


кий рукав, прироблений до стіни червоний іцит. Над ним у
скляному ящику, як музейний експонат, спочивала сокирка.
На червоному тлі були білі слова: РОЗБИТИ В ЕКСТРЕ-
НОМУ ВИПАДКУ. «В ЕКСТРЕНОМУ ВИПАДКУ» Денні
прочитати зумів — так називався один з його улюблених
телесеріалів, щодо іншого певності не було. Однак йому не
подобалося, що ці слова мали стосунок до довгого плаского
шланга. «ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК» — це пожежа, вибухи,
автомобільні катастрофи, лікарні, іноді — смерть. До того ж
Денні не подобалося, як м’яко шланг звисає зі стіни. Коли
хлопчик бував сам, він завжди проскакував повз цей шланг
так, що лише п’яти блищали. Без особливих причин. Просто
він почував себе краще, коли йшов швидко. Так здавалося
безпечніше.

Серце голосно калатало, та Денні все-таки обігнув ріг і


подивився за вогнегасник, на сходи. Мама була внизу, вона
спала. А тато, якщо повернувся з прогулянки, напевно, си-
дить на кухні, жує сандвіч і читає. Він просто пройде повз
цей старий вогнегасник до сходів і зійде вниз.

Денні, не відриваючи очей від вогнегасника, покроку-


вав уздовж дальньої стіни, присуваючись до неї все ближче,
поки правою рукою не торкнувся шовковистих шпалер. Ще
двадцять кроків. П’ятнадцять. Дюжина.

Коли залишалося пройти всього десять кроків, латунний


наконечник раптом скотився із плаского мотка, на якому
лежав,

248


(спав?)

і впав на килим з глухим стуком. Там і залишився лежа-


ти, націлившись на Денні чорним отвором. Хлопчик одра-
зу ж зупинився, різко зсутулившись від раптового переляку.
У вухах і скронях голосно застукала кров. У роті пересохло,
з’явився кислий присмак. Руки стиснулися в кулаки. Але
наконечник шланга просто лежав, м’яко світячись латунню,
пласкі полотняні витки вели вгору, до пофарбованого в чер-
воний колір щита, пригвинченого до стіни.

Отже, наконечник упав, ну й що? Це всього-на-всього


вогнегасник, нічого більше. Нерозумно думати, що він схо-
жий на якусь отруйну змію з «Величезного світу звірів», яка
почула його й прокинулася, навіть якщо полотно справді
нагадує луску. Він просто переступить через шланг і піде
до сходів, може, ледь швидше, ніж треба, щоб точно зна-
ти: шланг не кинеться йому вслід і не оповиться навколо
ноги...

Він обтер губи лівою рукою, неусвідомлено повторивши


батьків жест, і зробив крок уперед. Шланг не поворухнувся.
Ще крок, нічого. Ну бачиш, який ти дурний? Думав про ту
кімнату й про дурну казку про Синю Бороду й запалився, а
шланг, напевно, хотів упасти вже років зо п’ять. Ось і все.

Пильно дивлячись на підлогу, на шланг, Денні подумав


про ос.

Наконечник мирно блищав на килимі за вісім кроків від


Денні, начебто говорив: Не бійся. Я просто шланг, і все. А на-
віть якщо не все — те, що я з тобою зроблю, буде небагато
страшніше від укусу бджоли або оси. Що я хотів би зробити з

249


таким симпатичним хлопчам... Тільки вкусити... I *vусати...
І кусати...

Денні зробив крок, і ще один. І ще. Вдихуване повітря


раптом стало сухим і дряпало горло. Тепер хлопчик був на
грані паніки. Йому раптом захотілося, щоб шланг справді за-
ворушився — принаймні, Денні нарешті одержав би підтвер-
дження, зрозумів би. Зробивши ще один крок, він опинився
в зоні досяжності. «Не кинеться ж він на мене, — істерично
подумав Денні. — Як він може кинутися... вкусити, якщо це
всього лише шланг?»

А може, у ньому повно ос?

Ртуть внутрішнього термометра Денні впала до десяти
ступнів нижче нуля. Він, як зачарований, не зводив очей із
чорного отвору в центрі наконечника. Може, там справді пов-
но ос... ос, що затаїлися, їхні коричневі тільця напоєні осін-
ньою отрутою, такі повні, що з жал стікають чисті краплі.

Раптом Денні зрозумів, що просто-таки заціпенів від


жаху; якщо зараз він не змусить себе піти, ноги приростуть
до килима й він залишиться тут витріщати очі на діру в
центрі латунного наконечника, як птах дивиться на змію; він
залишиться тут доти, поки його не знайде тато, і що тоді?

Тоненько застогнавши, хлопчик змусив себе побігти.


Коли він порівнявся зі шлангом, світло впало так, що йому
здалося, начебто наконечник ворушиться, обертається, при-
готувавшись ударити, і Денні, високо підстрибнувши, при-
землився по той бік шланга. У паніці йому здалося, що ноги
віднесли його мало не під стелю, а чубчик мазнув штука-
турку стелі коридору, хоча пізніше він зрозумів, що такого
бути не могло.

250


Перестрибнувши через шланг, він побіг, і раптом почув —
той гнався за ним, латунна зміїна голова швидко сковзала по
килиму з тихим, сухим свистом, немов гримуча змія проби-
ралася зарослим сухою травою полем. Він гнався за Денні, і
сходи раптом здалися такими далекими, начебто з кожним
стрибком, який хлопчик до них робив, відсувалася назад.

Він спробував крикнути: «Тату!», але горло стиснулося


й не пропустило ні слова. Він був сам. Звук за спиною ро-
бився голосніший — по сухому ворсі килима із шелестом,
звиваючись, сковзала змія. Вона гналася за ним по п'ятах,
а може, стала на хвіст, і по латунному наконечнику стікала
чиста отрута.

Денні досяг сходів, і щоб зберегти рівновагу, йому дове-


лося скажено замахати руками. На мить йому здалося, що
він грьопнеться й стрімголов скотиться вниз.

Він швидко оглянувся через плече.

Шланг не рухався. Він лежав, як лежав, один виток відмо-
тався з рами, на підлозі коридору — латунний наконечник,
байдуже відвернений від нього. «Бачиш, дурнику? — доко-
ряв він собі. — Усе це ти вигадав, боягузе. Це все твоя уява.
Боягуз, боягуз».

Він притискався до поручнів — ноги від пережитого


тремтіли.

(Зовсім він за тобою не гнався)

підказав розум, і, ухопившись за цю думку, хлопчик зно-
ву й знову повертався до неї.

(зовсім не гнався за тобою, зовсім не гнався за тобою,


зовсім ні, зовсім ні)

251


Боятися не було чого. Якби Денні хотів, він міг повер-
нутися й повісити шланг на місце. Міг — але не думав, що
зважиться на таке. Бо ж якщо шланг гнався за ним, а на
місце повернувся, коли зрозумів, що справді... не може...
наздогнати його?

Шланг лежав на килимі й, здавалося, запитував: може,


повернешся, спробуєш іще разок?

Денні, тупотячи, побіг униз.

20. Бесіда з містером Уллманом

Сайдвіндерська публічна бібліотека виявилася невели-


кою старенькою спорудою за квартал від ділових районів
міста. До дверей скромного, сповитого виноградом будинку
вела широка бетонна доріжка, обсаджена квітами, які з літа
перетворилися на сухі кістяки. На газоні розташувався вели-
кий бронзовий пам'ятник генералові Громадянської війни,
про якого Джек ніколи не чув, хоча підлітком і захоплювався
Громадянською війною.

Підшивки газет зберігалися в підвалі. Це були сайдвін-


дерська «Ґазетт», що збанкрутувала в шістдесят третьому
році, «Естес Парк Дейлі» та боулдерська «Камера». Ден-
верських газет не було взагалі.

Зітхнувши, Джек зупинився на «Камері».

Коли підшивка дійшла до 65 року, справжні газети зміни-
лися котушками мікрофільмів. («Пожертвування федераль-
ної влади, — радісно повідомив бібліотекар. — Коли до нас
дійде наступний чек, ми сподіваємося перезняти матеріали

252


з 1958 по 64 рік, але це все робиться так повільно, правда?
Ви ж будете обережні, чи не так? Знаю, знаю. Буде потріб-
но — покличте».) У єдиного апарата для читання лінзи чо-
мусь виявилися пошкоджені, тож, коли Венді поклала йому
руку на плече (хвилин за сорок п'ять після того, як Джек
закінчив перегортати оригінали газет), у нього неабияк болі-
ла голова.

— Денні в парку, — сказала вона, — але не хочеться, щоб


він занадто довго був на вулиці. Як думаєш, скільки тобі
ще?

— Десять хвилин, — сказав він. Чесно кажучи, він уже


знайшов слід останнього етапу захоплюючої історії «Овер-
лука» — років, що між бандитською перестрілкою й пере-
воротом, учиненим Стюартом Уллманом із компанією. Але
йому й далі хотілося приховати це від Венді.

— До речі, навіщо тобі це? — запитала вона і скуйовдила


Джеку волосся, але тон не дуже й збуджував.

— Вирішив покопатися в історії старого «Оверлука», —


відповів Джек.

— Є особливі причини?

-Ні,

(чорт забирай, чого це ти так зацікавилася?)



просто цікаво.

— Знайшов що-небудь варте уваги?

— Не дуже багато, — сказав він, і цього разу йому довело-
ся докласти зусиль, щоб зберегти приємний тон. Вона лізла
не у свою справу — так само як завше пхала носа в його спра-
ви, ще коли вони жили в Стовінґтоні й Денні був немовлям.

253


«Куди ти зібрався, Джеку? Коли повернешся? Скільки береш
із собою грошей? Поїдеш на машині? А Ел із тобою їде? Хоч
один із вас не нап'ється?» І так далі, і так далі. Вона, вибачте
на слові, й довела його. Він став п’яницею. Може, причина
була не тільки в цьому, але, заради Бога, подивимося правді
в очі й визнаємо: і в цьому теж. Вона пиляла, пиляла, пиляла
його, поки не виникало бажання дати їй ляпаса — просто
щоб вона замовкла й нескінченний потік питань

(Куди? Коли? Як? Будеш? Ти що?)

припинився. Ото вже, справді,

(Головний біль? Похмілля?)

головний біль. Апарат для читання. Клята машина спо-
творює текст. Тому в нього й головний біль.

— Джеку, все гаразд? Ти такий блідий...

Він різко відсмикнув голову від пальців Венді.

— Усе нормальної

Під його гострим поглядом вона відхилилася, приміряю-
чи посмішку, але та виявилася на розмір меншою.

— Ну... якщо ти... піду, почекаю в парку разом з Денні.

Ось вона пішла, посмішка розтала, поступившись місцем

здивованому, болючому виразу. Він покликав:

— Венді?

Вона оглянулася від підніжжя сходів.

— Що, Джеку?

Він піднявся й підійшов до неї.

— Вибач, дитинко. По-моєму, зі мною справді щось не
так. Ця машина... лінзи спотворюють. Жахливо болить го-
лова. Аспірин який-небудь є?

254


— Звичайно. — Із сумочки Венді дістала бляшанку ана-
цину1. — Нехай буде в тебе.

Джек узяв бляшанку.

— Екседрину2 немає? — Він помітив на обличчі дружини
слабку відразу і все зрозумів. Колись, поки він ще не пив



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка