І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка17/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   41
так сильно, що стало не до жартів, вони спочатку гірко під-
сміювалися щодо цього. Джек тоді оголосив: із всіх ліків, які
лише винайшли для відпускання без рецепту, лише екседрин
здатен намертво зупинити похмілля ще на підступах. Без
сумніву, цей засіб — єдиний. Він почав подумки називати
свої ранкові страждання екседриновими головними болями,
партія № 69.

— Екседрину нема, — сказала вона. — Вибач.

— Та нічого, — відгукнувся Джек, — твої чудово піді-
йдуть.

Звичайно, не підійдуть, Венді теж могла б здогадатися.


Іноді вона може бути тупою сукою...

— Водички дати? — бадьоро запитала вона.

(Ні, я просто хочу, щоб ти забралася звідси ДО ДІДЬКА
ЛИСОГО!)

— Поп’ю з фонтанчика, коли буду підніматися. Спасибі.

— Добре. — Вона пішла нагору по сходах; під короткою
жовто-коричневою вовняною спідницею граційно рухалися
гарні ноги. — Ми будемо в парку.

— Домовилися.



1 Анацин — аналог анальгіну.

2 Екседрин — патентований засіб від головного болю.

255


Він неуважно сунув бляшанку анацину в кишеню, по-
вернувся до машини для читання й увімкнув її. Упевнив-
шись, що дружина пішла, Джек і сам пішов наверх. Господи,
який мерзотний головний біль. Якщо людині довелося мати
справу з отаким околомством, вона мусить мати законне
задоволення ковтнути кілька чарочок — щоб відновити рів-
новагу.

У жахливому настрої Джек спробував викинути цю ідею


з голови, яка в житті ще так не боліла. Вертячи в пальцях
сірникову коробку, на якій був записаний номер телефону,
він підійшов до стола головного бібліотекаря.

— Мем, у вас є таксофон?

— Ні, сер, але ви можете скористатися моїм, місцевим.

— Вибачте, але це міжміський дзвінок.

— Ну, тоді, напевно, найкраще вам піти в аптеку. У них
є таксофон.

— Спасибі.

Він вийшов надвір, пройшов по доріжці повз безіменно-
го генерала Громадянської війни, й попрямував до ділового
кварталу, сунувши руки в кишені. Голова гула як свинцевий
дзвін. Свинцево-сірим було й небо, настало вже сьоме лис-
топада, і з початком нового місяця погода почала псуватися.
Уже кілька разів ішов сніг. У жовтні він теж випадав, але та-
нув. Новий сніжок залишився, все покрила легка паморозь,
що блищала на сонці, мов кришталь. Але сьогодні сонця не
було, більше того, коли Джек підходив до аптеки, небо знову
заплювало снігом.

Телефонна кабіна була в дальньому кінці приміщення,


і Джек, побрязкуючи в кишені дріб'язком, дістався було до

256


середини проходу серед патентованих засобів, коли йому на
очі раптом втрапили білі коробочки із зеленими літерами.
Він узяв одну, відніс касирові, заплатив і пішов назад до те-
лефонної кабіни. Щільно зачинивши двері, Джек поклав на
поличку дріб’язок і сірникову коробку й набрав «0».

— Прошу номер абонента.

— Операторе, Форт Лодердейл, Флорида. — Він назвав
номер абонента й номер таксофона в кабіні. Коли оператор
повідомила, що перші три хвилини коштуватимуть долар
дев’яносто центів, він кинув у щілину вісім четвертаків, мор-
щачись щоразу, як у вусі лунав гудок.

Потім Джек, під супровід оддаленого потріскування й


белькотіння в слухавці, дістав із коробочки зелений флакон
з «Екседрином», відгвинтив білий ковпачок і кинув на під-
логу грудочку вати з-під кришки. Затиснувши слухавку між
вухом і плечем, він витрусив три білі таблетки й розклав
на поличці поруч із монетами. Знову загвинтивши флакон,
Джек поклав його до кишені. Слухавку на іншому кінці дро-
ту зняли після першого ж гудка.

— Курорт «Серф-Сенд», слухаю вас, — одізвався веселий


жіночий голос.

— Я хотів би поговорити з управляючим... будь ласка.

— Ви маєте на увазі містера Трента чи...

— Я кажу про містера Уллмана.

— По-моєму, містер Уллман зайнятий, але, якщо хочете,
я подивлюся...

— Хочу. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс із


Колорадо.

9 "Сяйво”

— Хвилинку, будь ласка.

Вона не поклала слухавку.

На Джека знову нахлинула хвиля відрази до цього деше-
вого хріна, задаваки Уллмана. Взявши з полички таблетку
екседрину, він якийсь час розглядав її, потім сунув у рот і
повільно, із задоволенням, почав жувати. Смак повернув
спогади — від задоволення, змішаного з гіркотою, у рот
бризнула слина. Смак гіркий, гострий, але непереборно ман-
ливий. Скривившись, Джек ковтнув. Звичка жувати аспірин
з'явилася у нього в ті дні, коли він пив; кинувши пити, він
геть забув про неї. Але коли голова просто розколюється — з
похмілля або як ось зараз, — здається, якщо розжуєш таб-
летки, вони подіють швидше. Він десь чув, що розжовування
аспірину може перетворитися на погану звичку, від якої важ-
ко позбутися. До речі, де він це прочитав? Суплячись, Джек
спробував згадати. І тут пролунав голос Уллмана.

— Торренсе, що сталося?

— Нічого, — сказав він. — 3 котлом усе гаразд, і я ще й
не думав про те, щоб убити дружину. Ось після свят, коли
стане нудно...

— Дуже кумедно. Навіщо ви телефонуєте? Я зайнятий...

— Зайнята людина, звичайно. Я розумію. Я телефоную
через те, що ви приховали, викладаючи мені велике славне
минуле «Оверлука». Наприклад, через те, як Горас Дервент
продав його купці лас-веґаських авантюристів, а ті прове-
ли готель через стільки підставних корпорацій, що навіть
ІРС1 не знало, хто ж власник. Як вони дочекалися моменту

1 ІРС (англ. абревіатура IRS — Internal Revenue Service) — внутрішня
податкова служба СІІІА.

258


й перетворили його на місце розваг шишок із мафії, і як у
66-му готель довелося закрити, коли один мафіозі трішечки
помер. Разом зі своїми охоронцями, які стояли біля дверей
президентського люкса. Так, президентський люкс «Овер-
лука» — визначне місце: Вільсон, Гардінґ, Ніксон і Вітто-
М'ясник, чи не так?

На іншому кінці дроту запала здивована тиша, потім


Уллман спокійно сказав:

— Не розумію, яке відношення це може мати до вашої


роботи, містере Торренсе. Це...

— Хоча найцікавіше почалося після того, як застрелили


Дженеллі, чи не так? Ще кілька поспішних перепродаж — ось
він є, а ось його нема, — і «Оверлук» раптом стає власністю
приватної особи, жінки на ім'я Сільвія Хантер... яка зовсім
випадково із сорок другого по сорок восьмий рік звалася
Сільвією Хантер Дервент.

— Ваші три хвилини закінчилися, — сказав оператор. —


Пішов сигнал.

— Мій любий містере Торренсе, все це — відома... і дуже


давня історія.

— Я про це не знав нічого, — сказав Джек. — Сумніваю-


ся, щоб, крім мене, про це знали ще багато хто. Не виключе-
но, що історія з убивством Дженеллі пам'ятна, але сумнів-
но, щоб хтось зіставив усі разючі й дивні зміни власників
«Оверлука» із сорок п'ятого року. Складається враження,
що на чолі завжди опиняється Дервент або люди, які мають
до нього стосунок. Чим відала Сільвія Хантер у 67 і 68 роках,
містере Уллмане? Борделем, адже так?

— Торренсе! — шокований тон Уллмана подолав дві ти-


сячі миль крізь потріскування у всій повноті.

Посміхаючись, Джек закинув у рот ще одну таблетку ек-


седрину й розжував її.

— Вона продала готель після того, як досить відомий


американський сенатор помер там від серцевого нападу. За
чутками, його знайшли голісінького, в самих лише чорних
нейлонових панчохах, поясі з гумками й туфлях на високому
підборі. До речі кажучи, лакованих.

— Гидотна брехня! — вигукнув Уллман.

— Та невже? — запитав Джек. Йому ставало краще. Го-
ловний біль відступав. Він узяв останню таблетку й зжував,
насолоджуючись гіркуватим смаком роздробленого в роті
екседрину.

— Це був украй нещасний випадок, — сказав Уллман. —


Одне слово, Торренс, у чому справа? Якщо ви маєте намір
написати яку-небудь мерзенну, брудну статейку... якщо це
ідіотська спроба шантажувати...

— Нічого подібного, — сказав Джек. — Я зателефонував,


оскільки мені здається, ви вели зі мною нечесну гру. І тому,
що...

— Нечесну гру? — скрикнув Уллман. — Та невже ви гада-


ли, що я вивалю здоровенну купу брудної білизни готельно-
му сторожеві? Та за кого ви себе маєте? І до речі, яке відно-
шення до вас мають усі ці старі вигадки? Чи ви гадаєте, що
в нас по коридорах західного крила туди-сюди марширують
примари, загорнені в простирадла, й волають: «О горе?!»

— Ні, що тут є примари, я не думаю. Але перш, ніж взяти


мене на роботу, ви добряче покопалися в моїх особистих

260


справах. Ви влаштували мені допит — чи можу я подбати
про ваш готель, — ви вичитали мене, начебто я малюк, що
напісяв у роздягальні, а ви — учитель. Ви поставили мене в
незручну ситуацію.

— Просто не віриться, яка зухвалість, яке нахабство,


дідько вас забирай, — сказав Уллман. Судячи з голосу, він
задихався. — Як би я хотів викинути вас із роботи. Так, на-
певно, так я й зроблю.

— Гадаю, Ел Шоклі буде заперечувати. Ще й як запере-


чувати.

— А я гадаю, містере Торренсе, у висліді ви переоцінюєте


зобов’язання містера Шоклі перед вами.

На мить головний біль повернувся до Джека у всій пуль-


суючій потузі, й він заплющив очі. Немов здалеку почувся
його власний голос, який запитував:

— Хто зараз хазяїн «Оверлука»? Усе ще «Підприємства


Дервента»? Чи ви занадто дрібна фігура, щоб знати такі
речі?

— По-моєму, досить, містере Торренсе. Ви — службовець


готелю, нічим не відрізняєтесь від посудомийки або молод-
шого офіціанта. Я зовсім не маю наміру...

— Добре, я напишу Елу, — сказав Джек. — Нехай знає,


зрештою, він — член Ради директорів. І додам невеликий
постскриптум, щоб...

— Готель не належить Дервенту.

— Що? Я не розчув.

— Я сказав, що готель не належить Дервенту. Усі акціоне-


ри — зі східних штатів. Найбільшим пакетом акцій — більше

261


тридцяти п'яти відсотків — володіє ваш друг містер Шоклі.
Пов'язаний він із Дервентом чи ні, вам краще знати.

— Хто ще?

— Я не маю наміру називати вам імена інших вкладників,
містере Торренсе. Я маю намір привернути до всього цього
увагу...

— Ще одне питання.

— Я вам нічим не зобов'язаний.

— Майже всю історію «Оверлука», приємну чи непри-


ємну, однаково, я виявив в альбомі для вирізок, він був у
підвалі — такий великий, у шкіряній оправі, перев'язаний
золотим шнуром. Ви не знаєте, чий це може бути альбом?

— Поняття не маю.

— Чи можливо, щоб він належав Ґрейді? Тому сторожеві-
самовбивці?

— Містере Торренсе, — сказав Уллман крижаним то-


ном, — я не можу ручатися, що містер Ґрейді вмів читати, не
кажучи вже про здатність викопувати різну гидоту, з якою
ви марно відняли в мене час.

— Я подумаю, чи не написати про готель «Оверлук» кни-


гу, мені спало на гадку, що якби це справді вдалося, влас-
никові альбому хотілося б, щоб на першій сторінці йому
висловили вдячність.

— Думаю, писати книгу про «Оверлук» украй нерозум-


но, — заявив Уллман. — Особливо з вашої... е... точки зору.

— Ваша думка мене не дивує, — тепер головний біль ми-


нув остаточно, той короткий його спалах виявився єдиним.
Голова прояснилася, думки вишикувалися чітко, до мілімет-

262


ра. Так Джек зазвичай почував себе, коли особливо добре
посувалася п’єса або після трьох порцій спиртного. Ось іще
що, він забув про екседрин; як справа з іншим, Джек не знав,
але йому зжерти три таблетки було однаково, що спожити
чарочку. Тепер він сказав:

— Що припало б вам до смаку — так це написаний на


замовлення путівник, який можна було б безкоштовно роз-
давати в готелі постояльцям. Щоб там було повно глянсових
знімків сходу сонця в горах і супровідний солоденький текст.
А ще — розділ про колоритних особистостей, які зупиняли-
ся в готелі; зрозуміло, за винятком таких по-справжньому
колоритних суб’єктів, як Дженеллі з друзями.

— Якби я був не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків


упевнений, що не втрачу роботу, якщо викину вас, — зду-
шено загарчав Уллман, — я зробив би це цю ж хвилину, по
телефону. Але оскільки в мене на п’ять відсотків упевненості
нема, як тільки ви повісите слухавку... щиро сподіваюся,
чекати цього зовсім недовго... я маю намір зателефонувати
містерові Шоклі.

Джек сказав:

— Ви ж знаєте, у книзі буде чистісінька правда й нічого
більше. Нема чого робити вигляд, начебто це не так.

(Навіщо ти дратуєш його? Хочеш, щоб тебе викинули?)

— Мені начхати, якщо п’ята глава буде про якісь доіс-
торичні жахіття, — сказав Уллман, підвищуючи голос. —
Я хочу, щоб і духу вашого не було в нашому готелі!

— Це не ваш готельї — верескнув Джек і кинув слухавку


на важіль.

263


Важко дихаючи, він опустився на табуретку. Тепер виник
легкий страх.

(легкий? чорт забери, ще й який!)

і зовсім неможливо було зрозуміти, навіщо ж він найпер-
ше подзвонив Уллману.

(Ти знову це стримався, Джеку)

Так. Так, так. Який сенс заперечувати? Найгірше було те,
що Джек поняття не мав, наскільки великий вплив цього
дешевого хріна на Ела — так само як не уявляв собі, скіль-
ки лайна виб’є з нього Ел по старій дружбі. Якщо Уллман
і справді такий гарний, яким хоче видатися, і якщо він по-
ставить перед Елом ультиматум «або він, або я», чи не до-
ведеться Елові прийняти таку умову? Джек зажмурився й
спробував уявити собі, як скаже про це Венді. Знаєш що,
дитинко? Я знову втратив роботу. Цього разу, щоб знайти,
кого вирубати, довелося здолати дві тисячі миль телефонно-
го кабелю Белла. Однак мені це вдалося.

Він розплющив очі й обтер губи хусточкою. Йому хоті-


лося випити. Чорт забирай, йому треба було випити. Трохи
далі на вулиці було кафе. Звичайно, Джек устигав по дорозі
в парк швиденько сьорбнути пивка — лише ковток, щоб
збити оскому...

Він безпомічно стиснув руки.

Повернулося питання: чому найперше він подзвонив
Уллману? Лодердейлський номер «Серф-Сенда» був у ма-
ленькій телефонній книжці, що лежала в конторі біля теле-
фону — з номерами водопровідників, склярів, електриків
та решти. Джек переписав його на сірникову коробку після

264


того, як прокинувся зранку — думка зателефонувати Уллма-
ну була напрочуд гострою. Якось, коли він ще пив, Венді
звинуватила його в тому, що, прагнучи до самознищення,
Джек не володіє тим моральним стрижнем, який би зреалі-
зував бажання вмерти. Тому й створює ситуації, у яких це
могли б зробити інші, щоразу відриваючи шматок від себе
й від родини. А раптом це правда? Чи не побоювався Джек
у глибині душі, що «Оверлук» — саме те, що було потріб-
но, щоб закінчити п'єсу, зібрати все своє лайно й з'єднати?
Може, він намагається зупинити сам себе? Господи, будь
ласка, не треба, не допусти. Будь ласка.

Він зімкнув повіки, і на їхньому темному екрані одра-


зу ж з'явилася картинка: рука, що просунулася крізь дірку
в черепиці, щоб витягти гнилі болти, раптовий, схожий на
укол голкою, укус; власний судорожний переляканий крик:
ах ти ж, курва, хай тобі чорт!

Картинка змінилася іншою, дворічної давнини: він,


п'яний, спотикаючись, о третій ранку входить у дім. На-
ткнувшись на стіл, падає, вивергаючи прокльони, і будить
сплячу на дивані Венді... Венді вмикає світло, бачить його
зім'ятий, забруднений одяг (бійка на стоянці, як невиразно
пригадує Джек, сталася кілька годин тому просто на кордоні
Нью-Гемпшира) і засохлу під носом кров. Кліпаючи, як кріт
на сонечку, Джек теж дивиться на дружину, а Венді невираз-
ним голосом говорить: Сучий сину, ти розбудив Денні. Якщо
тобі начхати на себе, чи неможна трохи подумати про нас?
Ох, та що з тобою говорити...

265


Від телефонного дзвінка Джек здригнувся. Він схопив
слухавку, нелогічно впевнений, що це або Уллман, або Ел
Шоклі.

— Ну? — гаркнув він.

— Сер, ви говорили довше, ніж збиралися. Три долари
п’ятдесят центів.

— Мені доведеться розміняти гроші, — сказав він. — За-


чекайте хвилинку.

Він поклав слухавку на поличку, опустив шість четвер-


таків, що залишилися, й пішов до касира міняти гроші. Все
це Джек робив машинально, думки, як білка в колесі, мчали
по замкнутому колу.

Навіщо він подзвонив Уллману?

Тому що Уллман поставив його колись у незручне ста-
новище? Таке із Джеком траплялося й раніше, і робили це
справжні майстри — звичайно, Великим Маестро залишався
він сам. Щоби просто нагарчати на чоловіка, виявити його
лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Ро-
зум намагався вчепитися за альбом, як за важливу причину,
але справа була не в альбомі. Шансів, що Уллман знає власни-
ка, було не більше двох на тисячу. Коли Джек влаштувався на
роботу, Уллман поставився до підвалу як до чужої, до того ж
вражаюче нерозвиненої, країни. Якщо Джекові справді хоті-
лося з’ясувати, хто хазяїн альбому, треба було телефонувати
Ватсону — його зимовий телефон теж був у конторській
записній книжці. З Ватсоном так само не можна було знати
напевне, але з Уллманом — ще менше.

Розповісти йому про задум написати книгу — ще одна


дурниця. Страшенна дурниця. Мало того, що Джек може

266


втратити роботу — він, можливо, перекрив і широкі інфор-
маційні канали — варто тільки Уллману почати обдзвоню-
вати людей, попереджаючи: остерігайтеся людини з Нової
Англії, яка розпитує про готель «Оверлук». Можна було
провести розслідування потихеньку, відправляючи ввічливі
листи, може, навіть організувавши навесні кілька інтерв’ю...
а потім, будучи безпечно далеко, коли книга вийде, посмія-
тися нишком з люті Уллмана... Автор у масці б'є знову. За-
мість цього він улаштував зовсім безглуздий дзвінок, зірвав-
ся, зчепився з Уллманом і розбудив властиву управляючому
готелем схильність бути маленьким Цезарем. Навіщо? Якщо
це не спроба влаштувати так, щоб його викинули з непоганої
роботи, то що ж це?

Опустивши в автомат решту грошей, Джек повісив слу-


хавку. Зрозуміло, якби він був п’яний, подібна нісенітниця
не дивувала б. Але він був тверезий — тверезий, як небіж-
чик.

Виходячи з аптеки, він, кривлячись, але насолоджуючись


гірким смаком, зжував ще одну таблетку.

На тротуарі він зустрів Венді й Денні.

— Агов, а ми позад тебе, — сказала Венді. — Знаєш, сніг
пішов.

Джек поморгав.

— Справді.

Падав густий сніг. Головну вулицю Сайдвіндера вже доб-


ряче замело, розділова смуга зникла. Денні підвів голову до
білого неба, роззявивши рот і висунувши язика, щоб пійма-
ти білі жирні пластівці, що повільно падали в рот.

267


— Думаєш, почалося? — запитала Венді.

Джек знизав плечима.

— Не знаю. Я сподівався на кілька тижнів відстрочки.
Може, так і станеться.

(Вибачу Ел. Відстрочіть, ваша милість. Згляньтеся. Ще


один шанс. Чесно, мені дуже жаль...)

Відстрочка, ось що.

Скільки разів, за скільки років він — дорослий чоловік —
просив учинити милість, дати ще один шанс? Джекові рап-
том стало так нудно від себе самого, так паскудно, що аж
хотілося голосно застогнати.

— Як голова? Не болить? — запитала Венді, уважно при-


дивляючись до Джека.

Джек обійняв її однією рукою й міцно стиснув.

— Краще. Ходімо, спробуємо дістатися додому, поки ще
можна.

Вони пройшли назад до того місця, де біля тротуару сто-


яла вантажівка з готелю: Джек — у центрі, лівою рукою обій-
маючи за плечі Венді, а правою — тримаючи за руку Денні.
До добра чи ні, але він уперше сказав «додому».

Коли Джек сів за кермо вантажівки, йому спало на гадку,


що хоч «Оверлук» і зачаровував, але не надто й подобався
йому. Упевненості, що життя в готелі на користь дружині
й синові — або йому самому — не було. Може, тому він і
подзвонив Уллману.

Щоб його вигнали, поки ще не пізно.

Він заднім ходом вивів вантажівку зі стоянки й поїхав
геть із містечка, у гори.

268


21. Нічні думки

Була десята. Кімнати заповнив удаваний сон.

Джек лежав на своїй половині обличчям до стіни, з роз-
плющеними очима, слухаючи повільний, розмірений подих
Венді. Смак аспірину ще тримався під язиком, через що той
здавався шорстким і ледь онімілим. Ел Шоклі зателефонував

о чверть на шосту — о чверть на восьму по-східному. Венді з


Денні сиділи внизу перед каміном у вестибюлі й читали.

— Особисто, — сказав оператор. — Містера Джека Тор-


ренса.

— Я слухаю. — Він перехопив слухавку правою рукою,


лівою дістав з кишені носову хусточку й обтер губи. Потім
закурив сигарету. Наступної миті у вусі пролунав гучний
голос Ела:

— Джекі, хлопче, заради всього святого, що ти задумав?

— Привіт, Еле. — Він загасив сигарету й схопив ексед-
рин.

— Що відбувається, Джеку? Сьогодні вдень мені под-


звонив Стюарт Уллман, це був такий дивний дзвінок... Коли
Стью Уллман дзвонить по міжміському за свій рахунок, зро-
зуміло, що справи хрінові.

— Еле, Уллману нема чого тривожитися, і тобі теж.

— Про що саме нам нема чого тривожитися? За Стью, тут
якийсь гібрид шантажу й художнього нарису про «Оверлук»
в «Нешнл Енквайарер». Ну кажи, хлопче.

— Я хотів трішки подражнити його, — сказав Джек. —


Коли я приходив до нього влаштовуватися на роботу, йому
приспічило перетрусити всю мою брудну білизну. «Пробле-

269


ма пияцтва». «Останнє місце роботи ви втратили, тому що
скалічили учня». «Сумніваюся, чи годитеся ви взагалі для
такої роботи». І так далі. А завівся я, оскільки Уллман витяг
на світло боже усю мою біографію через те, що так обожнює
клятий готель. Красень «Оверлук». Ну, у підвалі я знайшов
альбом із вирізками. Хтось зібрав разом усе найменш при-
ємне про храм Уллмана... і мені здалося, що в ньому не одну
годину тривала невелика чорна меса.

— Сподіваюся, Джеку, це метафора. — Тон Ела лякав


своєю холодністю.

— Так. Але я й справді з’ясував...

— Історія готелю мені відома.

Джек почухав потилицю.

— От я й подзвонив, подражнив його цим. Визнаю, думка
була не вельми мудрою, більше не буду. Кінець розповіді.

— Стью сказав, що ти й сам зібрався провітрити дещо з


«брудної білизни».

— Стью — мудак! — гаркнув Джек у слухавку. — Так, я


сказав йому, що в мене з’явилася ідея написати про «Овер-
лук». По-моєму, цей готель — символ американського харак-
теру періоду після Другої світової. Ну... зрозуміло, це звучить
дуже бундючно, я погано висловився... але так воно і є, Еле!
Господи, може вийти грандіозна книга! Але — у далекому
майбутньому, можу обіцяти. Зараз на моїй тарілці більше,
ніж мені під силу з’їсти, і...

— Джеку, так діло не піде.

Він витріщив очі на чорну слухавку, не в змозі повірити
в те, що, безсумнівно, почув.

— Що? Еле, ти сказав?..

270

— Я сказав те, що сказав. Наскільки далеке твоє дале-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка