І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка18/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   41

ке майбутнє, Джеку? Для тебе це може означати два роки,
можливо, років п’ять. Для мене — тридцять або сорок, я ж
розраховую ще довго мати стосунок до «Оверлука». Як поду-
маю, що ти назбираєш усяких капостей і видаси цей шедевр
американської літератури... блювати хочеться.

Джек втратив дар мови.

— Я намагався допомогти тобі, Джекі. Ми разом пройшли
війну, і я гадав, що зобов'язаний трохи допомагати тобі.
Пам'ятаєш війну?

— Пам'ятаю, — пробурмотів Джек, але вуглики образи


й обурення вже жевріли під серцем. Спершу Уллман, потім
Венді, тепер Ел. Що ж це таке? Він міцно стиснув губи, потяг-
нувся до сигарет і упустив їх на підлогу. Невже йому колись
подобався цей хрін дешевий, котрий розмовляє з ним зі сво-
го обробленого цінною деревиною кабінетику у Вермонті?
Невже подобався?

— Перед тим як ти побив того хлопчину Гетфілда, — про-


довжив Ел, — я вмовив Раду не виганяти тебе й навіть зумів
змусити їх обміркувати твоє перебування на посаді. Ти сам
усе зіпсував. Я прилаштував тебе в цей готель — прекрасне
тихе місце — щоб ти отямився, закінчив п'єсу й перечекав,
поки ми з Геррі Еффінджером зуміємо переконати інших
хлопців, що вони помилилися. Тепер, схоже, цілячись на
більшу здобич, ти зібрався відкусити мені руку. Так ти дя-
куєш друзям, Джеку?

— Ні, — прошептав той.

Сказати більше він не посмів. У голові стукали гострі,
їдкі слова, вони просилися назовні. Джек у розпачі спробу-

271


вав подумати про Денні й Венді, які залежать від нього, про
Денні й Венді, які мирно сидять унизу біля вогню, схилив-
шись над букварем для другого класу, думаючи, що все о’кей.
Якщо він втратить роботу, що тоді? їхати в Каліфорнію на
їхньому зношеному «фольксваґені» з погано працюючим
бензонасосом, як сімейка яких-небудь утікачів від посухи з
Оклагоми? Він сказав собі: скоріше я на колінах буду проси-
ти Ела, ніж допущуся до такого; але слова однаково вперто
намагалися виплеснутись, аж рука, що тримала слухавку,
стала липкою.

— Га? — швидко сказав Ел.

— Ні, — відповів він. — Із друзями я поводжуся не так.
Ти ж знаєш.

— Звідки? Гірший варіант: ти зібрався опаскудити мій


готель, викопавши трупи, гідно поховані багато років тому
Кращий: ти дзвониш моєму нестриманому, зате винятково
компетентному управляючому, доводиш його до нестями, і
це частина... якоїсь дурної дитячої гри.

— Це більше ніж гра, Еле. Тобі простіше. Тобі не тре-


ба приймати милостиню від багатого приятеля. Тобі не по-
трібний друг у Раді, тому що ти сам у Раді. Той факт, що ще
крок — і ти почав би всюди тягати з собою заховану в пакет
пляшку, не дуже й згадується, чи не так?

— Напевно, — сказав Ел. Високі ноти пропали з його го-


лосу, він, здавалося, стомився. — Але, Джеку, Джеку... із цим
я нічого не можу зробити. Я не маю сил змінити це.

— Знаю, — спустошено сказав Джек. — Я звільнений?


Якщо так, краще скажи.

— Ні, якщо зробиш для мене дві речі.

272

— Добре.


— Може, спершу вислухаєш умови, а потім уже будеш їх
приймати?

— Ні. Кажи свої умови, я їх приймаю. Доводиться дума-


ти ще й про Венді з Денні. Якщо тобі потрібні мої яйця, я
надішлю їх тобі поштою.

— Ти впевнений, що можеш дозволити собі таку розкіш,


Джеку?

Він заплющив очі й усмоктав сухими губами екседрин.

— По-моєму, зараз це — єдине, що я можу собі дозволи-
ти. Кажи... я не хотів жартувати.

Ел трохи помовчав. Потім сказав:

— По-перше, більше ніяких дзвінків Уллману. Навіть
якщо готель згорить дотла. У цьому випадку дзвони техні-
кові-доглядачеві, тому хлопцеві, що увесь час лається... ну,
знаєш, про кого я...

— Ватсону.

— Так.

— Гаразд.



— По-друге, пообіцяй мені, Джеку — дай слово честі —
ніяких книг про «відомий гірський готель зі славним мину-
лим».

На мить лють Джека спалахнула так, що він буквально


не міг вимовити ні слова. У вухах голосно стукала кров.
Начебто йому подзвонив який-небудь князь Медічі... «Будь
ласка, ніяких бородавок на портретах моїх домочадців, бо
буде непереливки. Я визнаю тільки гарні, приємні картини.
Коли будеш малювати дочку мого друга й ділового партне-
ра, родимку, будь ласка, не зображуй — бо тоді повернешся

273


назад у жебрацтво. Звичайно, ми друзі... ми обоє — цивілізо-
вані люди, чи не так? Ми ділили постіль, стіл і випивку. Ми
завжди залишимося друзями, домовившись не зауважувати
нашийника, що я надяг тобі — я ж, зі своєї великодушності,
буду гарненько про тебе піклуватися. Усе, що я прошу нато-
мість — твою душу. Дрібниця. Можна навіть начхати на те,
що ти віддав її мені, як і на собачий нашийник. Пам’ятай, мій
талановитий друже, на вулицях Рима повнісінько Мікелан-
джело, які жебрають...»

— Джеку? Чуєш мене?

Він видав придушений звук, який мусив би означати зго-

ДУ-


Тон Ела був рішучим і надзвичайно самовпевненим.

— Слово честі, по-моєму, я не так уже й багато прошу,


Джеку. Будуть інші книги. Не можна ж сподіватися, що я
субсидіюватиму тебе, якщо...

— Гаразд, домовилися.

— Не хочеться, щоб ти вважав, начебто я намагаюся
управляти твоєю творчістю, Джеку. Ти занадто добре мене
знаєш, просто...

— Еле?


— Що?

— Дервент усе ще має стосунок до «Оверлука»?

— Не розумію, яке тобі до цього діло, Джеку.

— Та ні, — відсторонено мовив Джек. — Думаю, не має.


Слухай, Еле, схоже, мене Венді зве. Навіщось я їй знадобив-
ся. Я тобі ще подзвоню.

— Звичайно, Джекі, чудово побалакаємо. Як справи? Су-


хенький?

274


(ТИ СВІЙ ФУНТ М’ЯСА З КРОВ’Ю ОТРИМАВ, МОЖЕ,
ТЕПЕР ДАСИ МЕНІ СПОКІЙ?)

— Без сумніву.

— І я теж. Слово честі, тверезість мені починає подоба-
тись. Якщо...

— Я ще подзвоню, Еле. Венді...

— Добре. О’кей.

Отже, Джек повісив слухавку — отут і почалися кольки,


які змусили його просто біля телефону згорнутися, скорчи-
тися, як в утробі матері, — руки на животі, голова пульсує,
як дивовижний міхур.

«Оса летить, жалить і летить далі...»

Коли Венді прийшла нагору запитати, хто дзвонив, Дже-
ка вже трохи попустило.

— Ел, — відповів він. — Дзвонив, запитував, як справи.


Я сказав — чудово.

— Джеку, на тебе страшно дивитися. Ти занедужав?

— Знову голова. Ляжу спати раніше. Нема сенсу намага-
тися щось написати.

— Може, я дам тобі теплого молока?

Він блідо посміхнувся.

— Це було б прекрасно.

Зараз він лежав поруч неї, відчуваючи стегном сонне
тепло її стегна. Варто було подумати про розмову з Елом і
про те, як довелося принижуватися перед ним, і Джека все
ще кидало то в жар, то в холод. Прийде день розплати. Коли-
небудь вийде книга — не м’яка, глибокодумна річ, яку він
задумав спочатку, а жорстке дослідження з фотографіями
й усім іншим; Джек рознесе дощенту всю історію «Оверлу-

275


ка» — і огидні, кровозмісні угоди його власників, й інше. Він
подасть читачеві матеріал, приготований як лангуст. І якщо
Ел Шоклі пов’язаний з імперією Дервента, хай рятує його
Господь.

Джек, натягнутий, як рояльна струна, лежав і пильно


вдивлявся в темряву, знаючи, що, можливо, не засне ще ба-
гато годин.

Венді Торренс лежала, заплющивши очі, на спині, при-


слухаючись до хропіння чоловіка — довгий вдих, коротка
пауза й трохи утробний видих. Куди він відправляється,
коли засинає, подивувалася вона. У який-небудь парк відпо-
чинку, Ґрейт-Беррінґтон сновидінь, де все безплатно й немає
ні дружин, ні матерів, щоб говорити: «досить уже сосисок»
або «якщо ми хочемо потрапити додому засвітла, краще пі-
демо»? Чи він поринає у глибини сну на морський сажень,
у бар, де ніколи не припиняється пиятика, двері розчинені
навстіж і підперті, а навколо електронної гри «хокей» зібра-
лися зі склянками в руках усі давні дружки, найперше Ел
Шоклі в розв’язаній краватці, з розстебнутим коміром со-
рочки? Туди, де немає місця ні їй, ні Денні, а гулянка триває
без кінця.

Венді тривожилася за нього — повернулося давнє безпо-


мічне занепокоєння, котре, як вона сподівалася, назавжди
залишилося у Вермонті, немов чомусь не могло перетнути
кордон штату. їй не подобалося те, що «Оверлук», схоже,
творив із Джеком і Денні.

Найбільш страхаючим, фантастичним і не згадуваним


уголос (може, й неможливим для згадування) було ось що:

276


одна за одною поверталися всі ознаки того, що Джек п'є...
всі, крім однієї: він не пив. Але Джек постійно обтирав губи
рукою або хусткою, начебто хотів прибрати надлишок во-
логи. Машинка надовго завмирала, зіжмаканого паперу в
кошику для сміття додавалося. Цього вечора, після дзвінка
Ела, на столі біля телефону виявилася пляшечка екседрину,
але склянки з водою не було. Джек знову жував таблетки.
Він почав дратуватися по дрібницях. Коли вдома бувало
аж занадто спокійно, Джек, не даючи собі в цьому звіту,
заходився нервово тарабанити пальцями. Він усе дужче ла-
явся. Та й норов Джека починав турбувати Венді. Він завжди
з полегшенням зривався, випускав пару — багато в чому
аналогічно до того, як, спустившись у підвал, скидав тиск
у котлі, починаючи й закінчуючи цим свій день. Було мало
приємно бачити, як Джек з лайкою копає стільця і той летить
через усю кімнату, або як він із тріском зачиняє двері. Усе це
завжди було невід'ємною частиною темпераменту Джека, і
ось майже повністю припинилося. А відчуття, що Джек усе
частіше злиться на них із Денні, відмовляючись випустити
свій гнів назовні, її не покидало. У котла був манометр —
старий, потрісканий, залитим мастилом, але ще працюючий.
У Джека не було. Венді ніколи не вміла як слід розібратися в
чоловікові. Денні вмів, але Денні тримав язика за зубами.

І цей дзвінок Ела. Приблизно в той час, коли він пролу-


нав, Денні втратив усякий інтерес до казки, яку вони читали.
Залишивши Венді сидіти біля вогню, він пішов до стійки
адміністратора, де для його машинок і вантажівок Джек спо-
рудив із сірникових коробок дорогу. Там же був і Файний
Фіолетовий «Фольксваґен», його Денні заходився швидко

277


ганяти туди-сюди. Роблячи вигляд, що читає, а насправді
поглядаючи поверх книги на Денні, Венді спостерігала див-
ний сплав їх із Джеком манер виражати занепокоєння. Він
обтирав губи. Обома руками нервово куйовдив волосся, як
робила й вона, очікуючи, поки Джек повернеться зі свого
рейду по барах. Вона не могла повірити, що Ел подзвонив
тільки для того, щоб запитати, «як справи». Коли хочеш по-
базікати, дзвониш Елу. Коли Ел дзвонить тобі, це бізнес.

Пізніше, повернувшись униз, вона виявила, що Денні


знову клубочком згорнувся біля вогню і з повною, всепо-
глинаючою увагою читає книжку для другого класу: приго-
ди Джо й Речел з татом у цирку. Венді знову охопила дивна
впевненість, що Денні знає й розуміє більше, ніж допускає
філософія доктора (звіть мене просто Білл) Едмондса.

— Гей, доко, час у ліжечко, — сказала вона.

— Ага, добре.

Він зробив у книжці позначку й устав.

— Умийся й почисти зуби.

— О’кей.


— Не забудь скористатися зубною ниткою.

— Добре.


Вони трошки постояли поруч, дивлячись, як вугілля в
печі то розгорається, то гасне. Майже по всьому вестибюлю
гуляли холодні протяги, і піти із чарівно теплого кружка біля
каміна було нелегко.

— Це дядько Ел дзвонив? — недбало запитала вона.

— Так. — Ні тіні подиву.

— Цікаво, чи гнівався дядько Ел на тата, — сказала Венді


колишнім безтурботним тоном.

278


— Ага, справді, гнівався, — відгукнувся Денні, продовжу-
ючи дивитися у вогонь. — Не хотів, щоб тато писав книгу.

— Яку книгу, Денні?

— Про готель.

З губ Венді готове було зірватися питання, яке вони з


Джеком ставили Денні тисячу разів: звідки ти знаєш? Вона
не запитала. їй не хотілося засмутити хлопчика перед сном
або дати йому зрозуміти, що вони, бува, обговорюють, звід-
ки він довідається те, про що взагалі ніяк не може знати.
А він знав, у цьому Венді була переконана. Балачки доктора
Едмондса про підсвідому логіку — всього лише балачки.
Сестра... звідки Денні довідався, що в той день вона думала
про Ейлін? І

(мені приснилося, що тато потрапив в аварію)

Вона потрясла головою, немов бажаючи прояснити
думки.

— Іди вмийся, доко.

— Угу.

Він побіг угору по сходах до їхніх кімнат. Венді, супля-


чись, пішла на кухню підігріти Джекові молоко.

А зараз, лежачи в постелі без сну, прислухаючись до по-


диху чоловіка й вітру за вікном (диво, що вдень сніг зірвався
лише раз, та й то не сильний), Венді дозволила думкам пов-
ністю перемкнутися на її чарівного, що приносить стільки
занепокоєння, сина, який народився з личком, закритим
плівкою — простою мембранною тканиною, яка трапляється
лікарям, напевно, один раз на кожні сімсот пологів; плівкою,
яка дає, якщо вірити балачкам пупорізок, другий зір.

279


Вона вирішила, що настав час поговорити з Денні про
«Оверлук»... саме час спробувати розговорити його. Завтра.
Звичайно. Вони разом поїдуть у Сайдвіндерську бібліотеку
подивитися, чи немає там яких-небудь книжок для другого
класу, щоб узяти їх Денні на зиму, і вона поговорить із ним.
Відверто. Від цієї думки Венді полегшало, і вона, нарешті,
повільно поплила в сон.

Денні без сну лежав у себе в спальні, розплющивши очі;


лівою рукою він обіймав старенького Пуха (одне око-ґудзик
Пух втратив, а з півдюжини швів, там, де вилазили назовні
пружини, сипалася тирса). Денні прислухався до батьків, що
були у своїй спальні. У нього було таке відчуття, начебто всу-
переч своїй волі був приставлений до них, щоб охороняти.
Найгірше бувало по ночах. Денні ненавидів ніч і безупинне
виття вітру навколо західного крила будинку.

Згори на ниточці звисав планер. На столику тьмяно


світилася лілова модель лімузина, яку він приніс ізнизу, з
іграшкової дороги. Книжки стояли на полиці, розмальовки
лежали на столі. «Усьому своє місце, і усе на своїх місцях, —
казала мама. — Тоді, якщо тобі щось знадобиться, ти бу-
деш знати, де воно». Але зараз речі виявлялися не на своїх
місцях. Вони пропадали. Гірше того, з'являлися нові, що не
впадають в очі — як на картинці «ЗНАЙДИ ІНДІАНЦЯ».
Якщо напружити очі й замружитися, деякі з них можна було
розгледіти — те, що ви з першого погляду приймали за как-
тус, насправді виявлялося бандитом, що затис у зубах ніж,
а в скелях ховалися інші, так що вдавалося навіть побачити

280


одне зі злісних безжалісних облич, що маячить крізь спиці
коліс фургона. Однак бачити всіх одразу було неможливо,
і від цього ставало не по собі. Адже саме ті, кого не бачиш, і
прослизнуть за спину з томагавком в одній руці й ножем для
зняття скальпа — в іншій.

Він неспокійно заворочався в ліжку, відшукуючи очима


заспокійливе світло нічника. Тут справи пішли гірше. У цьо-
му Денні був упевнений. Спершу було не так і погано, але
поступово... тато став куди більше думати про випивку Іноді
він гнівався на маму, сам не знаючи, за що. Він нипав, обти-
раючи губи хусточкою, а погляд був далеким і похмурим.
Мама турбувалася за нього й за Денні теж. Не треба було
«сяяти», щоб зрозуміти це — воно сковзало в тривожних
маминих розпитах у той день, коли йому здалося, що шланг
перетворився на змію. Містер Геллоран сказав, що гадає,
начебто всі мами трошки вміють «сяяти», і в той день вона
зрозуміла — щось відбулося. Але не знала що.

Він зібрався було розповісти їй про це, але з кількох при-


чин утримався. Денні зрозумів, що лікар із Сайдвіндера від-
махнувся й від Тоні, і від усього, що той показує Денні, як від
речей, абсолютно
(ну, майже)

нормальних. Якби він розказав про шланг, мама могла б


не повірити. Гірше: вона могла неправильно це витлумачити,
подумати, що в Денні НЕ ВСІ ДОМА. Він трішки розумів
щодо ВСІХ ДОМА — менше, звичайно, ніж щодо ЗАВЕСТИ
ДИТИНУ, це йому мама докладно пояснила близько року
тому, — але достатньо.

281


Якось у дитячому садку приятель Денні Скотт тикнув
пальцем у хлопчика на ім’я Роберт Стенджер — той понуро
тинявся біля гойдалки з таким витягнутим обличчям, що
загаєшся — наступиш. Батько Робіна викладав арифметику в
татовій школі, а батько Скотта був там учителем історії. Біль-
шість малят у дитячому садку мали стосунок або до стовінґ-
тонської школи, або до розташованого за містом маленького
заводика Ай-Бі-Ем. Шкільні діти трималися однієї купи,
айбіемівські — іншої. Були, звичайно, перехресні дружби,
але для хлопців, чиї батьки знали одне одного, здавалося
досить природним триматися разом. Коли в одній із групок
у дорослих зчинявся скандал, він майже завжди в жахливо
перекрученій формі просочувався до дітей, однак в іншу
групу перекидався рідко.

Вони зі Скотті сиділи в іграшковій ракеті, й тут Скотті


тикнув у Робіна великим пальцем і сказав: «Знаєш цього
хлопця?»

— Ага, — сказав Денні.

Скотті нахилився вперед.

— Учора ввечері в його тата виявилися НЕ ВСІ ДОМА.


Вони його забрали.

— Так? Через це?

Скотті, схоже, обурився.

— Він збожеволів! Ну, розумієш. — Скотті скосив очі,


вивалив язика і вказівними пальцями описав навколо вух
більші еліпси. — Вони забрали його в БОЖЕВІЛЬНЮ.

— Ого, — сказав Денні. — А коли йому дозволять повер-


нутися?

282


— Ніколи-ніколи-ніколи, — похмуро оголосив Скотті.

За той і наступний день Денні почув, що:

а) містер Стенджер намагався повбивати всю родину,
включаючи Робіна, з пістолета, залишеного на пам’ять із
Другої світової;

б) містер Стенджер, поки БУЯНИВ, розніс весь будинок


на друзки;

в) містера Стенджера застали, коли він поїдав жменю


здохлих жуків із травою так, начебто це були ласощі з моло-
ком, при цьому він плакав;

г) коли «Ред Сокс» програли важливий матч, містер Стен-


джер намагався задушити свою дружину панчохою.

Коли тривога Денні стала занадто сильною, щоб трима-


ти її в собі, він нарешті запитав про містера Стенджера в
тата. Тато посадив хлопчика на коліно й пояснив, що містер
Стенджер перебував у сильній напрузі, почасти — через ро-
дину, почасти — через роботу, а почасти — через такі речі,
зрозуміти які під силу лише лікарям. У нього були приступи
плачу, а три дні тому він розплакався й не зміг зупинити-
ся, і переламав у Стенджерів купу речей. У нього були ВСІ
ДОМА, сказав тато, це називається НЕРВОВИЙ РОЗЛАД, і
містер Стенджер зовсім не в БОЖЕВІЛЬНІ, а в САНАТОРІЇ.
Але, незважаючи на обережні татові пояснення, Денні був
наляканий. Він не бачив особливої різниці між НЕ ВСІМА
ДОМА й НЕРВОВИМ РОЗЛАДОМ, і як не називай — БО-
ЖЕВІЛЬНЯ чи САНАТОРІЙ, — однаково там на вікнах ста-
леві ґрати й звідти не випустять, якщо здумаєш піти. До
того ж батько, зовсім ненавмисно, підтвердив другий вислів

283


Скотті — той, що сповнював Денні неясним невизначеним
жахом. Містер Стенджер тепер живе там, де ЛЮДИ В БІЛИХ
ХАЛАТАХ. Ті, що приїжджають за тобою у фургоні без ві-
кон, у фургоні, сірому, як могильний камінь. Вони підкочу-
ють до тротуару перед твоїм будинком, ці ЛЮДИ В БІЛИХ
ХАЛАТАХ, вилазять, і забирають тебе від рідних і змушують
жити в кімнатах з м’якими стінами, а якщо захочеш написа-
ти додому, доводиться робити це «крейолсами».

— Коли йому дозволять повернутися? — запитав Денні


батька.

— Як тільки йому стане краще, доко.

— Так, але коли це буде? — наполягав Денні.

— Дене, — сказав Джек, — НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

Оце й було найгірше. Однаково що сказане іншими сло-
вами «ніколи-ніколи-ніколи». Через місяць мати Робіна за-
брала його з дитячого садка й вони виїхали зі Стовінґтона
без містера Стенджера.

Це трапилося більше року тому, тато тоді вже перестав


пити всіляку гидоту, але ще не втратив роботу. Денні дотепер
частенько думав про це. Іноді, ударившись головою, упавши
або відчуваючи біль у животі, Денні заходився плачем — і
миттю згадував випадок з містером Стенджером, одночас-
но лякаючись, що й сам не зуміє зупинитися й буде ревіти,
скиглити й схлипувати, поки тато не підійде до телефону, не
набере номер і не скаже: «Алло? Джек Торренс, Мепл-Лайн
Вей, 149. Тут мій син не може перестати плакати. Будь ласка,
надішліть ЛЮДЕЙ У БІЛИХ ХАЛАТАХ, щоб вони забрали
його в САНА-ТОРІЙ. Так, справді, НЕ ВСІ ДОМА. Спасибі».

284


І сірий фургон без вікон під’їде до його дверей, і Денні, що
продовжуватиме істерично схлипувати, заберуть. Коли він
знову побачить тата й маму? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

Страх змушував його мовчати. Ставши на рік старшим,


він цілком упевнився, що тато з мамою не дозволять забрати
його за те, що він сприйняв пожежний шланг за змію. РО-
ЗУМ Денні не сумнівався в цьому, але варто було хлопчикові
подумати, чи не розповісти про все батькам, як давній спогад
піднімався в ньому, каменем закриваючи рот і перепиня-
ючи дорогу словам. Інша річ Тоні: той завжди сприймався
зовсім природно (звичайно, поки не почалися погані сни)
і, здається, батьки теж прийняли Тоні як більш-менш нор-
мальне явище. Речі типу Тоні зринали через бурхливу уяву,
яку обоє помічали в сина — так само, як уважали, що й самі
з клепкою; але пожежний шланг, що перетворився на змію,
або кров з мозком на стіні президентського люкса, які Денні
бачив, а інші — не могли... такі речі природними не вважа-
тимуть. Вони вже зводили його до звичайного лікаря. Чи не
резонно було визнати, що далі з’являться ЛЮДИ В БІЛИХ
ХАЛАТАХ?

Незважаючи на це, Денні міг би поговорити з ними, якби


не впевненість, що рано чи пізно вони захочуть забрати його
з готелю. Виїхати з «Оверлука» дуже хотілося. Однак Денні
знав, що готель — останній татів шанс, що тут, в «Оверлуку»,
він не тільки для того, щоб доглянути за будинком. Він тут,
щоб попрацювати над своїми паперами. Пережити втрату
роботи. Любити маму (Венді). І донедавна здавалося, що так
усе й буде. Тато захвилювався лише в останні дні. Після того,
як знайшов ті папери.

285


(Це нелюдське місце перетворює людей на чудовиськ)

Що це означало? Денні молився Богові — але Бог не пояс-


нив. А що тато буде робити, якщо перестане працювати тут?
Він намагався виловити це з татових думок і все більше й
більше переконувався, що той не знає. Головний доказ Денні
одержав напередодні увечері, коли дядько Ел міг викинути
тата з роботи так само, як містер Кроммерт, директор школи
в Стовінґтоні, й Рада директорів викинули його з посади
вчителя. І тато до смерті боявся цього — не тільки через себе,
але й через них з мамою.

Тому Денні не посмів ні про що розповісти. Він міг лише


безпомічно спостерігати й сподіватися, що насправді ніяких
індіанців тут нема, а якщо і є, то вони погодяться почекати


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка