І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка19/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   41
більшої гри й дозволять безперешкодно проїхати малюсінь-
кому потягу на три вагони.

Але, як Денні не намагався, повірити в це він не міг.

Тут, в «Оверлуку», справи тепер пішли гірше.

Підступають снігопади, з їхнім початком скасуються всі


його куці права. А що потім, коли випаде сніг? Що буде, коли
вони виявляться замкненими всередині готелю, віддані на
милість чогось, що до того просто бавилося з ними?

(Виходь, отримай своє!)

Що тоді? ТРЕМС.

Він здригнувся й знову заворочався в ліжку Тепер він


навчився читати краще. Мабуть, завтра він спробує викли-
кати Тоні, спробує змусити Тоні показати, що таке ТРЕМС і
чи немає можливості запобігти йому. Він ризикне побачити
жах. Йому треба знати.

286


Удаваний сон батьків нарешті перейшов у справжній, але
Денні не спав ще довго. Він крутився в ліжку, мнучи прости-
радла, борючись із проблемою, доростати до якої буде ще
багато років, він лежав уночі без сну, як самотній вартовий
на посту. Десь після опівночі він теж заснув, і тоді не спав
лише вітер, що підглядає за готелем і гуде в яскравому світлі
зірок під його карнизами.

22. У вантажівці

Сьогодні непевний місяць,

Чорні часи настають.

Зірки у небі — як місиво.

Напевне, біду снують.

Сьогодні не вийду з дому —

Кривавий захід який!

Місяць непевний. Втома.

Біду віщують зірки1.

Хтось прилаштував до приладового щитка готельної ван-
тажівки старий-престарий приймач із «б'юїка», і тепер з ди-
наміка чувся дуже слабкий, приглушений, але виразний спів
групи Джона Фоґерті «Віра у відродження чистих вод». Венді
й Денні вирушили в Сайдвіндер. День видався ясний і світ-
лий. Денні крутив у руках жовтогарячий читацький квиток
Джека й здавався доволі життєрадісним, але Венді подумала,
що вид у нього напружений і втомлений, немовби він не
виспався й тримався лише за рахунок нервової енергії.

1 Із пісні американського рок-співака Джона Фоґерті (1945).

287


Пісенька скінчилася, і підключився диск-жокей.

— Та-ак, це «Віра». До речі, про поганий місяць — схо-


же, незабаром він зійде над зоною розповсюдження нашого
радіосигналу, хоча цьому й важко повірити в таку прекрасну,
просто весняну погоду, якою ми насолоджуємося останні
три дні. Безстрашний провісник із метеослужби каже, що
сьогодні до першої дня високий тиск витисне велика об-
ласть низького, який надовго затримається отут, угорі, над
територією нашого мовлення, де зміни — рідкість. Швидко
похолодає, до вечора піде сніг. На рівнях до семи тисяч футів,
включаючи зону Денвера, чекайте снігу з дощем, на дорогах
подекуди — ожеледиця, а тут, угорі, друзі, чекаємо лише
снігу. Нижче рівня семи тисяч футів очікується від одно-
го до трьох дюймів снігу, а в Центральному Колорадо й на
Схилі, можливо, набереться шість—десять дюймів. Тим, хто
сьогодні вдень або ввечері зібрався їхати в гори на машині,
синоптики радять не забувати, що почнеться ланцюгова ре-
акція. А без потреби краще взагалі залишайтеся вдома, —
жартівливо додав диктор. — Не забудьте, Доннери потрапи-
ли в біду саме в такий спосіб. Вони просто опинилися далі,
ніж гадали, від найближчої забігайлівки «Сім-Одинадцять».

Почалася комерційна програма «Клеройл», і Венді, опус-


тивши руку, вимкнула приймач.

— Можна?


— Ну звичайно. — Денні глянув на яскраво-блакитне
небо. — По-моєму, тато вибрав найкращий день для того,
щоб підстригти цих звірів у садку... так?

— Мені теж так здається, — сказала Венді.

288

— Зовсім не схоже, що буде сильний сніг, — з надією


додав Денні.

— Ноги не змерзли? — запитала вона. У неї не виходив з


голови жарт диск-жокея щодо групи Доннера.

— Ні... по-моєму, ні.

«Ну добре, — подумала вона, — саме час. Зібралася пого-
ворити, то говори зараз або раз і назавжди заспокойся».

— Денні, — сказала вона, намагаючись, щоб тон був яко-


мога спокійнішим. — Тобі не буде краще, якщо ми поїдемо з
«Оверлука»? Якщо не залишимося на зиму?

Денні опустив очі.

— Напевно, — проговорив він. — Так. Але тут татова
робота.

— Іноді, — обережно вимовила Венді, — мені спадає на


думку, що тато теж став би щасливішим, якби ми виїхали з
«Оверлука».

Вони проїхали покажчик «САЙДВІНДЕР — 18 МИЛЬ»,


потім Венді вписала вантажівку в крутий поворот і повела
її вгору, до наступного. На тутешніх спусках Венді не ризи-
кувала — вони жахали її.

— Ти справді так думаєш? — запитав Денні. Він якийсь


час з інтересом дивився на неї, потім похитав головою. — Ні,
по-моєму.

— Чому?


— Тому, що він турбується за нас, — сказав Денні, під-
бираючи слова. Пояснювати було важко, він сам розумів
так мало. Він виявив, що вертається до початку — до того
випадку, про який розповідав містерові Геллорану. Як в уні-
вермазі великий хлопець дивився на приймачі й хотів один із

10 “Сяйво”

них украсти. Те відчуття заподіювало страждання, але, при-
наймні, навіть малюк Денні розумів, що відбувається. Але з
дорослими завше виходила плутанина — будь-яка можлива
дія каламутною хмарою заволікала думки про наслідки, сум-
ніви, уявлення про себе, любов і почуття відповідальності.
Здавалося, будь-який можливий вибір має негативні момен-
ти, й іноді Денні не міг зрозуміти, чому ці недоліки — недолі-
ки. Це давалося дуже важко.

— Він думає... — знову почав Денні й швидко глянув на


матір. Вона дивилася не на нього, а на дорогу, і хлопчик ви-
рішив, що можна продовжити. — Він думає, може, нам буде
самотньо. А потім думає, що йому тут подобається і що це
непогане місце. Він нас любить і не хоче, щоб ми почували
себе самотніми... або сумували... але вважає, що, навіть якщо
зараз це так, у ПЕРСПЕКТИВІ все буде о’кей. Знаєш, що таке
ПЕРСПЕКТИВА?

Вона кивнула.

— Так, любий. Знаю.

— Він турбується, що коли ми поїдемо, він не знайде ін-


шої роботи. Що нам доведеться жебрати... або щось у цьому
дусі.

— Це все?

— Ні, але інше все переплутане. Тому що тепер тато ін-
ший.

— Так, — сказала Венді, зітхаючи. Спуск став трішки по-


логішим, і вона обережно перемкнула на третю передачу.

— Я не вигадую, мамо. Слово честі.

— Знаю, — з усмішкою відгукнулася вона. — Це Тоні тобі
розповів.

290


— Ні, — сказав він. — Просто я знаю. Лікар не повірив
у Тоні, так?

— Забудь про лікаря, — сказала Венді. — Я вірю в Тоні.


Не знаю, хто або що він таке — чи особлива часточка тебе
самого, чи він приходить із... звідкись ззовні, — але я в нього
вірю, Денні. І якщо ти... він... думає, що нам варто поїхати, ми
поїдемо. Ми поїдемо вдвох, а до тата повернемося навесні.

Він подивився на неї з виразною надією.

— Куди поїдемо? У мотель?

— Любий, мотель нам не по кишені. Доведеться пожити


в моєї мами.

Надія в обличчі Денні згасла.

— Я знаю... — сказав він і замовк.

-Що?


— Нічого, — пробурмотів хлопчик.

Вона знову перемкнула передачу на другу, підйом став


крутіший.

— Ні, доко, будь ласка, не кажи так. Напевно, поговорити


про це потрібно було давно. Тож будь ласка. Що ти знаєш?
Я не розсерджуся. Не можна гніватися, справа занадто важ-
лива. Говори із мною чесно.

— Я знаю, як ти до неї ставишся, — сказав Денні й зі-


тхнув.

-Як?


— Погано, — мовив Денні, а потім затяг співучо, риму-
ючи, лякаючи Венді: — Мерзенно — сумно — хай їй грець...
Начебто вона зовсім не твоя мама. Начебто вона хоче тебе
з’їсти. — Він злякано глянув на Венді. — Та й мені там не
подобається. Вона завжди думає, що впоралася б зі мною

краще, ніж ти, немов хоче відібрати мене в тебе. Мамо, я не


хочу туди. Краще вже жити в «Оверлуку», ніж там.

Венді була вражена. Невже в них із матір’ю все так пога-


но? О Господи, якщо так воно і є, а маля справді може читати,
що вони думають одна про одну... яке ж це пекло для нього!
Вона раптом відчула себе голісінькою, немов її застукали на
чомусь непристойному.

— Добре, — сказала вона. — Добре, Денні.

— Ти на мене гніваєшся, — сказав він тоненьким голос-
ком, готовий у будь-який момент розплакатися.

— Ні, слово честі. Я просто... ну... вражена.

Вони минули покажчик «САЙДВІНДЕР — 15 МИЛЬ» і
Венді трохи розслабилася. Звідси дорога була краща.

— Хочу запитати тебе ще про одне, Денні. І хочу, щоб ти


відповів мені так чесно, як тільки можеш. Гаразд?

— Так, мамо, — майже прошептав він.

— Тато знову п’є?

— Ні, — сказав він і придушив слова, що піднялися до губ


слідом за цим простим запереченням: «ще ні».

Венді розслабилася ще трішечки. Вона поклала долоню


на обтягнуте джинсами коліно Денні й стисла його.

— Тато дуже старався, — м’яко сказала вона. — Тому що


любить нас. А ми любимо його, хіба не так?

Він серйозно кивнув.

Вона продовжувала, начебто для себе самої:

— Він не ідеальна людина, але він старався... Денні, він


так старався! Коли він... перестав... то немов у пеклі опинив-
ся. І все ще йде по цьому пеклу. Думаю, якби не ми, він би
просто здався. Я хочу вчинити правильно. Але не знаю як.

292


Треба поїхати? Залишитися? Однаково що вибирати з двох
бід.

— Я знаю.

— Зробиш для мене дещо, доко?

-Що?


— Постарайся змусити Тоні прийти. Просто зараз. Запи-
тай його, чи в «Оверлуку» ми в безпеці?

— Я вже пробував, — повільно вимовив Денні. — Сьо-


годні вранці.

— І що ж?

— Він не прийшов, — сказав Денні. — Тоні не прийшов.

І раптом вибухнув слізьми.

— Денні, — стривожено сказала вона. — Любий, не треба.
Будь ласка.

Вантажівку винесло за подвійну жовту лінію, і, переля-


кавшись, Венді повернула її назад.

— Не відвозь мене до бабусі, — попросив Денні крізь


сльози. — Будь ласка, ма. Я не хочу туди, я хочу з татом...

— Добре, — м’яко сказала вона. — Добре, так ми й зро-


бимо. — Венді дістала з кишені сорочки в стилі «вестерн»
гігієнічну серветку й простягнула Денні. — Залишимося.
І все буде чудово.

23. На дитячому майданчику

Джек вийшов на ґанок і підтяг язичок блискавки аж до
підборіддя, кліпаючи на яскравому світлі. У лівій руці він
тримав працюючі від батарейок садові ножиці. Правою

293


дістав з бічної кишені носову хусточку, промокнув губи й
сунув її назад. Сніг, сказали по радіо. У це не вірилося, хоч
видно було, як на далекому овиді збираються хмари.

Перехопивши ножиці іншою рукою, Джек пішов по


доріжці до підстрижених кущів. «Роботи небагато, — по-
думав він, — ледь-ледь пройтися, і досить». Безсумнівно,
нічні холоди зупинили ріст кущів. У кролика начебто трохи
заросли вуха, та на двох лапах у собаки з'явилися пухнасті
зелені шпори. Але леви й буйвіл були чудові. Легка стриж-
ка — і нехай випадає сніг.

Бетонна доріжка обірвалася раптово, як трамплін. Джек


оминув порожній басейн і вийшов на засипану гравієм стеж-
ку, що вилася між садовими скульптурами аж до дитячого
майданчика. Ступнувши до кролика, він натиснув кнопку
ножиців. Вони ожили з тихим гудінням.

— Привіт, Братику Кролику, — сказав Джек. — Як справи


нині? Трішки знімемо з верхівки й видалимо зайве з вух? Чу
дово. А скажи-но, чув ти анекдот про комівояжера й бабусю
з пуделем?

Звук власного голосу здався неприродним, і Джек за-


мовк. Йому спало на гадку, що звірі-кущі не надто його пе-
реймають. Різати й мучити живопліт, щоб зробити з нього
щось зовсім інше, Джекові завжди здавалося збоченням.
Огорожу вздовж одного з вермонтських шосе на крутому
схилі перетворили на рекламний щит, що розхвалює якийсь
сорт морозива. Змушувати природу торгувати морозивом
геть неправильно. Безглуздо.

(Торренсе, вас найняли не філософствувати!)

294

А таки так. Чистісінька правда. Джек підстриг кроликові


вуха, змахнувши на траву трохи сміття: паличок і прутиків.
Садові ножиці гуділи на низькій, металевій, огидній ноті, яка,
здається, властива всьому, що працює від батарейок. Сонце
сяяло, але не гріло, і повірити в снігопад, що насувається,
було не так і важко. Джек працював швидко, знаючи, що
в такій справі перерватися й почати роздумувати означає
напартачити. Він пройшовся по мордочці кролика (поблизу
вона зовсім не була схожа на морду, але Джек знав, що, варто
відійти кроків на двадцять, як світло й тіні створять якусь її
подобу — світло й тіні вкупі з уявою спостерігача), а потім
заклацав лезами по його череву.

Закінчивши, він вимкнув ножиці, відійшов до дитячо-


го майданчика й різко обернувся, щоб побачити кролика
всього. Так, вигляд у того був прийнятний. Ну, тепер він
візьметься за собаку.

— Але якби готель був моїм, — сказав Джек, — я виру-


бав би всю вашу команду, хай їй грець.

Так, саме це він і зробив би. Просто зрубав би ці кущі,


а газон, що вони колись прикрашали, засіяв би заново й
розставив би на ньому півдюжини столиків під яскравими
парасольками. Постояльці могли б пити коктейлі, ніжачись у
променях літнього сонечка на галявині перед «Оверлукрм».
Шипучку із джином, «маргариту», «рожеву леді» та інші со-
лодкі напої для туристів. Може, ще ром і тонік. Витягши із
задньої кишені хусточку, Джек повільно обтер губи.

— Добре, добре, — тихо сказав він. Тут думати нема


чого.

295


' Він зібрався було піти назад, як раптом, корячись імпуль-
су, передумав і замість цього пішов на дитячий майданчик.
«Кумедно, але щодо дітей ніколи не вгадаєш», — подумав
Джек. Вони з Венді очікували, що Денні просто закохається
в майданчик, де було все, чого лише можна забажати. Але, на
думку Джека, хлопчик приходив туди хіба разів п’ять-шість.
Якби тут був інший малюк, з яким можна було б гратися,
вважав Джек, усе було б інакше.

Коли Джек зайшов, хвіртка слабко скрипнула, а потім під


ногами захрумтів дроблений гравій. Спершу він підійшов до
будиночка — чудової зменшеної копії «Оверлука». Будино-
чок доходив Джекові до стегон, тобто був заввишки з Денні.
Джек пригнувся й заглянув у вікна четвертого поверху.

— Он іде велетень, він усіх вас з’їсть, поки ви спите, —


дуркуючи, сказав він. — Нумо, делікатеси, поцілуйтеся на
прощання!

Але смішно не було. Будиночок можна було просто


розібрати на частини — він відкривався потайною пружи-
ною. Інтер’єр розчаровував. «Але, звичайно, так і мусить
бути, — сказав він собі, — інакше як діти забиралися б усе-
редину?» Незважаючи на пофарбовані стіни, у будиночку
було порожньо. Меблів, що улітку, можливо, заповнювали
будиночок, не виявилося — імовірно, їх забрали в сарай.
Джек закрив будиночок, і коли замок зачинявся, почув тихе
клацання.

Джек відійшов до гірки, поклав ножиці на землю й огля-


нувся на дорогу, щоб упевнитися: Венді й Денні не вертали-
ся. Після цього він піднявся на гірку й сів там. Гірку робили,

296


розраховуючи на великих хлопців, але його дорослим сід-
ницям однаково було незручно й тісно. Скільки років тому
він останній раз з’їжджав з гірки? Років двадцять? Здавалося
неймовірним, щоб минуло так багато часу, Джек не відчу-
вав цього — але інакше бути не могло; не виключено, що
він помилявся і це було ще давніше. Він не забув, як його
тато ходив із ним у Берліні в парк (Джеку тоді було стільки,
скільки зараз Денні), — отам він і спробував усе-все: і гірку,

і гойдалки, і перекидну дошку. На ленч вони з татом з’їли


по сосисці, а потім купили в чоловіка з візком арахісу. Вони
сиділи на лавочці, їли горіхи, а в них під ногами темною
хмарою скупчилися голуби.

— Кляті помийні птахи, — сказав папаша, — не здумай


годувати їх, Джеку.

Але зрештою вони обидва заходилися годувати птахів,


гигочучи з того, як голуби ганяються за горішками. Джек
сумнівався, що старий хоч раз водив у парк його братів.
Правда, незважаючи на те, що Джек був його мазунчиком,
коли татусь напивався (а це бувало частенько), йому однако-
во діставалося. Але за той день у парку Джек, поки міг, любив
батька, хоча інші члени родини давно могли лише боятися
його й ненавидіти.

Відштовхнувшись долонями, він з’їхав униз, але це не


принесло задоволення. Гірка, якою не користувалися, стала
занадто шорсткою, так що справді приємну швидкість роз-
винути не вдалося. Його ноги — ноги дорослого — вткнули-
ся в ямку біля підніжжя спуску, куди до нього приземлялися
тисячі дитячих рук і ніг. Він піднявся, обтрусив штани й
глянув на ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них,

297


Джек попрямував до гойдалки. Вона теж розчарувала його.
Після закриття сезону ланцюги проржавіли, так що гойдалка
пронизливо скрипіла, немов їй було боляче. Джек пообіцяв
собі навесні змазати їх.

Краще перестань, порадив він собі. Ти вже не дитина. Це


можна довести собі й без майданчика.

Однак він рушив далі, до цементних кілець (вони ви-


явилися малуваті Джеку, і він пройшов мимо), а потім — до
кінця майданчика, позначеного натягнутою між стовпчика-
ми металевою сіткою. Просунувши пальці в дірки, він поди-
вився крізь неї: на сонячному світлі тіні розкреслили особу
Джека клітинками, немов він сидів за ґратами. Усвідомивши
це, він потряс сітку, надав обличчю зацькованого виразу й
зашептав: «Випустіть мене звідси! Випустіть мене звідси!»
І втретє смішно не вийшло. Час було вертатися до роботи.

Отут Джек і почув позаду якийсь звук.

Він швидко обернувся, зніяковіло суплячись — раптом
хто-небудь бачив, як він дуркує тут, у дитячому царстві.
Він окинув поглядом гірку, обидва кінці перекидної дошки,
гойдалку — там був тільки вітер. Погляд сковзнув далі, до
хвіртки з огорожею, що відокремлює дитячий майданчик
від газону, і до садових скульптур біля стежки: левів, які ту
стежку охороняють, кролика, що нагнувся поскубти тра-
вичку; буйвола, готового атакувати; собаки, що припала до
землі, готуючись до стрибка. Далі до готелю простиралося
невелике поле для гольфу. З того місця, де Джек стояв, видно
було західний бік «Оверлука» і навіть піднятий край майдан-
чика для роке.

298


Ніщо не змінилося. Чому ж по руках і обличчю Джека
пробігли мурашки, а волосся на шиї стало сторчма, начебто
раптом стягло шкіру на потилиці?

Він знову покосився на готель, але відповіді не було.


Будинок стояв як стояв, світла у вікнах не було, із димаря
тоненьким струмком вився димок — це горіло в каміні у
вестибюлі.

(Нумо, друже, вони ж повернуться і запитають: чим ти


займався весь цей час?)

За роботу, за роботу. Адже на носі — снігопад, а йому тре-


ба підстригти кляті кущі. Це входить у контракт. До того ж
вони не посміють...

(Хто не посміє? Що не посміє? Не зважиться... що7.)

Джек покрокував назад, до садових ножиць, що лежали
біля підніжжя гірки для старших дітей, і хрускіт підошов
по дробленому гравію здався йому неприродно голосним.
Тепер гусячою шкірою покрилася й мошонка, а сідниці стали
важкими й твердими, як камінь.

(Господи, так що ж це?)

Він зупинився біля ножиців, але не спробував підняти їх.
Так, дещо змінилося. Кущі. Помітити це було так просто, що
Джек навіть не зміркував, у чому річ. Ну, вилаяв він себе, ти
щойно підстриг цього траханого кролика, то чому ж...

(саме так)

Він перестав дихати.

Кролик, опустившись на всі чотири лапки, щипав траву,


черевом притискаючись до землі. Але ж якихось десять хви-
лин тому він сидів на задніх лапах — а як же інакше, Джек
підстригав йому вуха... і черево.

299


Джек швидко глянув на собаку. Коли він ішов по доріжці
до майданчика, той підняв передні лапи вгору, немов випро-
шуючи цукерок. Тепер собака припав до землі, відкинувши
голову, а з вистриженої пащі, здавалось, чується тихе ричан-
ня. А леви...

(о ні, дитинко, о ні, гм, тільки не це)


відстань між левами й стежкою скоротилася. Ті два, що
були праворуч від Джека, присунулися ближче. Хвіст лева,
що по ліву руку від Джека, виліз на стежку, майже перего-
родивши її. Коли Джек минув їх і зайшов у хвіртку, цей лев
сидів, оповившись хвостом, праворуч — Джек був у цьому
абсолютно впевнений.

Леви перестали захищати доріжку. Вони перекрили її.


Джек раптом прикрив очі рукою, потім прибрав руку.
Картина не змінилася. У нього вирвалося тихе зітхання —
занадто спокійне, щоб скидатися на стогін. У дні свого непо-
мірного захоплення спиртним Джек завжди побоювався, що
станеться щось подібне. Але якщо ти — запійний п’яниця,
це називається білою гарячкою, як у старого Рея Мілланда
в «Зниклих вихідних», де йому уявилося, що зі стін лізуть
таргани.

А як це називається, якщо ти тверезий, як скельце?


Питання було задумане, як риторичне, однак розум
Джека

(божевіллям, от як)


відповів на нього.

Пильно дивлячись на підстрижені у формі звірів кущі,


він зрозумів, що поки долоня лежала на очах, щось справді
змінилося. Собака підсунувся ближче. Він більше не притис-

300


кав ся до землі, а немов застиг на бігу — задні лапи зігнуті,
одна передня випереджає іншу Живоплотна паща розкри-
лася ще ширше, настовбурчені прутики справляли враження
гострих зубів і не обіцяли нічого доброго. Тепер йому уяви-
лося, що в зелені видніються глибоко посаджені вічка, які
спостерігають за ним.

«Навіщо їх підстригати? — істерично подумав Джек. —


Вони в чудовій формі».

Ще один тихий звук. Глянувши на левів, Джек мимо-


волі зробив крок назад. Праворуч від нього один лев, схоже,
трішки обігнав інших. Він пригнув голову. Одна лапа майже
торкалася низької огорожі. Боже милостивий, а далі що?

(Далі лев перестрибне через неї й проковтне тебе, як у


злій дитячій казці)

Це нагадувало гру, у яку вони грали дітьми, «червоне


світло». Кого-небудь вибирали «істотою», і поки він, по-
вернувшись спиною, лічив до десяти, інші гравці повзли
вперед. Коли «істота» казала «Десять!», вона оберталася й
той, кого заставала в русі, вибував із гри. Інші завмирали,
як статуї, поки «істота» знову не поверталася спиною, щоб
лічити. Вони підкрадалися ближче, ближче й нарешті, десь
між п’ятьма й десятьма, ти почував на спині руку...

На доріжці хруснув гравій.

Джек різко оглянувся на собаку. Його широко розкрита
паща зяяла посеред стежки, просто за левами. Колись це був
усього лише кущ, підстрижений так, щоб скидатися на со-
баку, — щось, що втрачає всі характерні риси, якщо підійти
ближче. Але тепер Джек зрозумів, що кущ підстрижений
під німецьку вівчарку, а вівчарки бувають злими. Вівчарку
можна нацькувати вбивати людей.

301


Низький рикаючий звук.

Ліворуч від нього лев уже дістався огорожі; морда тор-


калася сітки. Він немов глумливо посміхався Джекові. Той
відступив ще на кілька кроків. У голові скажено стукало, у
горлі пересохло, подих став хрипким. Тепер перемістився й


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка