І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка2/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Денні повернувся до споглядання вулиці.

— Ні. Тато зробить.

— Доко, тато може до вечері не повернутися. У гори шлях
неблизький.

— Думаєш, машинка зламається?

20

— Ні, не думаю. — Але він дав Венді нову причину для


тривоги. Дякую, Денні, ще цього мені бракувало.

— Тато сказав, вона може, — повідомив Денні недбалим,


майже нудьгуючим тоном. — Він сказав, бензонасос забитий
лайном.

— Денні, не ккжи таких слів.

— Бензонасос? — запитав він із щирим подивом.

Вона зітхнула.

— Ні, «забитий лайном». Не кажи так.

— Чому?


— Це вульгарно.

— Ма, а як це — вульгарно?

— Ну, однаково як колупати в носі за столом або піся-
ти, не зачинивши двері туалету. Або казати що-небудь на
кшталт «забитий лайном». Лайно — вульгарне слово. Хороші
люди так не кажуть.

— А тато каже. Коли він дивився мотор у машинці,


то сказав: «Господи, насос забитий лайном». Хіба тато по-
ганий?

І як ти справляєшся з цим, Вінніфреде? Тренуєшся?

— Тато хороший, але ж він дорослий. І дуже стежить за
тим, щоб нічого такого не сказати при тих, хто не зрозуміє.

— Як дядько Ел, так?

— Так, правильно.

— А коли я виросту, мені можна буде так говорити?

— Гадаю, ти будеш так говорити, сподобається мені це
чи ні.

— А в скільки років?

21

— Двадцять звучить непогано, га, доко?



— Як довго чекати...

— Розумію, що довго, але, може, ти спробуєш?

— Добре...

Денні знову задивився на дорогу. Він трохи пригнувся,


начебто зібрався встати, але підповзав яскраво-червоний
жук, і це було значно цікавішою новиною. Він знову розсла-
бився. Венді задумалася, наскільки переїзд у Колорадо ві-
добразився на Денні. Він нічого не говорив, але вона триво-
жилася, завважуючи, скільки часу він проводить наодинці.
У Вермонті діти — ровесники Денні були в трьох викладачів,
колег Джека, і там був дитячий садок, але тут не було нікого,
з ким Денні міг би грати. Більшу частину квартир займали
студенти університету, одружені пари тут, на Арапаго-стріт,
майже не селилися, і ще менше ті, у кого є діти. Вона налічи-
ла близько дюжини студентів або старших школярів, троє
грудних дітей — і все.

— Мамо, чому тато втратив роботу?

Венді засмикалася в пошуках відповіді. Вони із Джеком
уже обговорювали, як вийти із ситуації, якщо Денні запитає
про це, і діапазон відповідей коливався від ухильних пояс-
нень до відвертої, позбавленої будь-якого глянцю, правди.
Але Денні не запитував. Запитав лише тепер, коли Венді
почувала себе подавленою і найменше готовою відповіда-
ти. Однак Денні не зводив очей, можливо, читаючи на її
обличчі зніяковілість і роблячи з цього свої висновки. Вона
подумала, що спонукання й дії дорослих мають здаватися
дітям такими ж поважними й страшними, якими здаються

22

небезпечні звірі під покровом темного лісу. Дітей смикають


туди-сюди, як маріонеток, а навіщо й чому — вони уявляють
собі лише приблизно. Ця думка знову довела її до стану, не-
безпечно близького до сліз, і, намагаючись прогнати їх, вона
нагнулася, підняла зламаний планер і заходилася вертіти
його в руках.

— Денні, пам’ятаєш, тато тренував дискусійну команду?

— Аякже, — сказав він. — Суперечка для потіхи, так?

— Правильно. — Вона все вертіла в руках планер, роз-


глядаючи назву «Швидколіт» і блакитні зірочки наклейок на
крилах, і спохопилася, що розповідає синові правду.

— Там був хлопчик, якого звали Джордж Гетфілд, татові


довелося вигнати його з команди. Тобто у Джорджа вихо-
дило гірше, ніж у деяких інших хлопців. Джордж сказав, що
тато вигнав його тому, що незлюбив, а не тому, що він сам не
впорався. Потім Джордж учинив підлість. Гадаю, ти знаєш
про це.

— Це він зробив дірки в шинах нашої машинки?

— Так, він. Після уроків, а тато піймав його за цим. — Тут
вона знову зам’ялася, але тепер подітися було нікуди, вибір
звузився: або сказати правду, або збрехати.

— Тато... іноді він чинить так, що потім шкодує про це.


Буває, він не думає, як слід було б учинити. Не надто часто,
але іноді таке трапляється.

— Він зробив Джорджеві Гетфілду боляче, як мені, коли


я розсипав усі його папери, так?

Іноді...


(Денні з рукою в гіпсі...)

23

...він чинить так, що потім шкодує про це.



Венді швидко закліпала, заганяючи сльози назад.

— Майже так, милий. Тато вдарив Джорджа, щоб той


перестав різати шини, а Джордж стукнувся головою. Тоді
ті, хто відповідає за школу, сказали, що Джордж більше не
може ходити до неї, а тато — працювати в цій школі. — Вона
замовкла, з побоюванням чекаючи на потік питань.

— А, — сказав Денні й знову задивився на дорогу. Тема


була закрита. Якби й для Венді було так само просто закрити
цю тему. Вона підвелася.

— Піду наверх, вип'ю чаю, доко. Хочеш печива і склянку


молока?

— Я краще почекаю тата.

— Не думаю, що він дістанеться додому раніше п’ятої.

— Може, він рано приїде.

— Може, й так, — погодилася вона. — Раптом устигне.

Вона була вже на півшляху до будинку, коли він покли-


кав: «Ма!»

— Що, Денні?

— Тобі хочеться їхати в цей готель і жити там узимку?

І скажіть будь ласка — яку з п’яти тисяч відповідей слід


було вибрати? Пояснити, що вона думала вчора? Чи минулої
ночі? Чи сьогодні зранку? Щоразу інакше, спектр мінявся від
яскраво-рожевого до радикально чорного. Вона сказала:

— Якщо цього хоче твій батько, отже, і я хочу. — Вона


помовчала. — А ти що скажеш?

— По-моєму, мені хочеться, — нарешті сказав він. — Тут


гратися особливо не з ким.

24

— Сумуєш за друзями, так?



— Іноді сумую за Скоттом і Енді. Ото і все.

Вона повернулася до нього й поцілувала, скуйовдивши


світле волосся, яке тільки-но почало втрачати дитячу тон-
кість. Маля було напрочуд серйозним, і вона іноді замис-
лювалася над тим, як йому живеться з такими батьками,
як вони із Джеком. Світлі надії, з яких усе починалося, зве-
лися до цього малоприємного будинку в чужому для них
місті. Перед очима знову постав Денні із загіпсованою ру-
кою. Хтось на небесах, відповідальний за Службу Промислу
Господнього, зробив помилку, котру, як побоювалася Венді,
вже не виправити, а розплатитися за неї зможе безневинний
сторонній спостерігач.

— Тримайся подалі від дороги, доко, — сказала вона,


міцно обхопивши його.

— Звісно, ма.

Вона піднялася нагору, в кухню. Поставила чайник і
виклала на тарілку для Денні кілька «Орео» — раптом, поки
вона буде спати, він вирішить піти нагору. Сидячи біля столу
перед своєю великою керамічною чашкою, Венді дивила-
ся у вікно на Денні: він і далі сидів край тротуару, одягне-
ний у джинси й великувату темно-зелену куртку з написом:
«Стовінґтонська підготовча», планер тепер лежав поряд із
ним. Увесь день вона боялася розплакатися, і ось сльози таки
полилися. Венді схилилася над ароматною парою, що підні-
малася від чаю, і розридалася, горюючи й тужачи за минулим
і з побоюваннями думаючи про майбутнє.

25

3. Ватсон



«Ви не стрималися», — сказав Уллман.

— Ну, то ось ваша топка, — сказав Ватсон, умикаючи


світло в темній, пропахлій цвіллю кімнаті. Це був повнува-
тий чоловік із пухнастим солом’яним волоссям, одягнений у
білу сорочку й темно-зелені китайські штани. Він відчинив
маленьке заґратоване віконце на корпусі топки і разом із
Джеком заглянув усередину.

— Ось тут головний пальник. — Рівний біло-блакитний


струмінь монотонно сичав, з руйнівною силою піднімаючись
угору по жолобу, але ключове слово, подумав Джек, — руй-
нівна, а не жолоб: сунь туди руку — і за три секунди буде
печеня.

Не стрималися.

(Денні, з тобою все гаразд?)

Топка займала всю кімнату, вона була значно більшою і


старішою, ніж волів би Джек.

— Пальник працює безперебійно, — повідомив Ват-


сон. — Там, усередині, датчик заміру температури. Якщо вона
падає нижче певного рівня, система вмикає дзвінок у вас у
квартирі. Котел за стіною, з того боку. Ходімо, покажу. — Він
зачинив ґрати й, обійшовши масивну залізну топку, провів
Джека до інших дверей. Залізо було розпечене, від цього не
хотілося рухатись, і Джек чомусь подумав про велику сонну
кішку. Ватсон дзенькав ключами й насвистував.

Не стрималися...

(Коли він повернувся до себе в кабінет і побачив, як Денні
стоїть там лише в трусиках і посміхається, на Джека повільно

26

наплила червона хмара люті. Зсередини, з його точки зору,


все уявлялося тривалим, але не зайняло, мабуть, і хвилини.
Так видаються довгими деякі сни — погані сни. Здавалося,
поки Джека не було, Денні порозкривав усі дверцята, усе,
що лише було в кабінеті. Понишпорив у стінній шафі, на
полицях, на обертальному стелажі для книг. Геть усі шухля-
ди столу були повністю висунуті. Його рукопис, трьохактна
п’єса, яку він повільно переробляв з написаного сім років
тому, ще в студентські роки, оповідання, була розкидана
по всій підлозі. Коли Венді покликала його до телефону, він
виправляв другий акт, попиваючи пиво, і Денні вилив на
сторінку всю банку. Певно, щоб подивитись, як воно пінить-
ся. Піниться, піниться — це слово все звучало й звучало у
Джека в голові, як єдина струна в розстроєному піаніно, за-
микаючи електричне коло його люті. Він повільно підійшов
до свого трирічного сина, що дивився на нього знизу вгору із
задоволеною посмішкою, тішачись із того, яку вдалу роботу
він щойно закінчив у татовому кабінеті; Денні почав було
щось говорити, але тут Джек схопив його за руку, зігнув-
ши її, щоб той випустив із пальців ластик для друкарської
машинки й автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув...
ні... кажи правду... він пронизливо закричав. Як же важко
згадувати цей єдиний глухий звук струни Спайка Джонса в
тумані гніву. Десь Венді запитувала, що сталося. Її слабкий
голос тонув ув імлі, що заволокла його зсередини. Це сто-
сувалося лише них двох. Він ривком розвернув Денні, щоб
надавати йому по попі, його пальці — великі пальці дорослої
людини — упилися в тендітну плоть маленької ручки, зами-
каючись навколо неї в стиснутий кулак, а тріск кісточки, що

27

зламалася, був неголосним, неголосним, та ні, він був дуже


голосним, ОГЛУШЛИВИМ, але не голосним. Саме таким,
щоб стрілою простромити червоний туман, — але замість
того, щоб впустити сонячне світло, цей звук впустив темні
хмари сорому й каяття, жах, болісні судоми духу. Чистий
звук, по один бік якого минуле, а по інший — усе майбутнє;
такий звук буває, коли ламаєш об коліно тріску або лопаєть-
ся грифель олівця. По інший бік — мить цілковитої тиші,
може, з поваги до майбутнього, що почалося, того життя,
що зосталося йому. На очах Джека обличчя Денні втрачало
барви, ставало схожим на сир, очі хлопчика, завжди великі,
зробилися ще більше й потьмяніли. Він упевнився, що зараз
хлопчик знепритомніє і впаде в розлите по паперах пиво:
його власний голос, слабкий і п’яний, ковтав слова, намага-
ючись повернути все назад, як-небудь оминути не вельми го-
лосний звук тріснутої кісточки, знайти дорогу в минуле — чи
є в цьому домі статус-кво? — голос вимовляв: Денні, з тобою
все гаразд? У відповідь пронизливий крик Денні, потім зойк
Венді, коли вона івійшла до них і побачила, під яким дивним
кутом зігнута в лікті ручка Денні: у тому світі, де живуть нор-
мальні родини, руки під такими кутами звисати не повинні.
Крик Венді, коли вона схопила сина в обійми, безглузде бель-
котання: О Господи, Денні, о Господи, Господи, Боже мій, твоя
ручка; а Джек так і стояв там, приголомшений, очманілий,
намагаючись зрозуміти, як же це могло статися. Так він і
стояв, а зустрівшись очима з очима дружини, зрозумів, що
Венді ненавидить його. Він не збагнув, що ця ненависть мог-
ла означати практично: тільки пізніше до нього дійшло, що

28

Венді могла піти від нього, піти в мотель, а вранці викликати


юриста, який займається розлученнями, або зателефонувати
в поліцію. Він почував себе жахливо. Як перед наближенням
смерті. Потім вона кинулася до телефону й набрала номер
лікарні; хлопчик, плачучи, висів на згині її руки, але Джек
за нею не пішов — він просто стояв посеред розгромленого
кабінету, чуючи запах пива і думаючи...)

Ви не стрималися.

Він із силою провів рукою по губах і пішов слідом за
Ватсоном у котельню. Там було сиро, але лоб, ноги й живіт
Джека вкрилися противним липким потом не від вогкості.
Через спогади — від тої ночі, здавалося йому, минули не два
роки, а дві години. Жодного розриву в часі не було. Поверну-
лися сором і відраза, повернулося відчуття, що він нікчемна
людина — а від цього йому завжди хотілося напитись, але
бажання напитися схиляло до ще більш безпросвітного роз-
пачу: чи зуміє він бодай годину — не тиждень, навіть не день,
розумієте, лише годину — бути напоготові, щоб нестерпне
бажання напитися не застало його зненацька, як зараз?

— Котел, — оголосив Ватсон. З бічної кишені він дістав


червоно-синю хусточку, голосно висякався й знову сховав
її, спершу швидко заглянувши всередину — раптом там ви-
явиться що-небудь цікаве?

Котел — довга циліндрична ємність із металу з мідним


покриттям, весь у заплатах — був установлений на чотирьох
цементних блоках. Він осідав під вигинами труб теплотраси,
що вели до високої, прикрашеної фестонами павутини стелі
підвалу. Праворуч від Джека від топки, що була в сусідньому
приміщенні, крізь стіну йшли дві труби обігріву.

29

— Ось він, манометр. — Ватсон поплескав по ньому. —


Фунти1 на квадратний дюйм, «psi». Це, гадаю, ви знаєте.
Зараз я нагнав до ста, але вночі в кімнатах холоднувато.
Кілька клієнтів поскаржилися — що за фігня, мовляв. Пси-
хи вони — приїхали в гори у вересні. А до того ж наш ко-
тел — дідок. Заплат на ньому більше, ніж на штанях, які
роздають благодійні комітети. — Знову з’явилася хусточка.
Знову трубний звук. Швидкий погляд. Хусточка зникла.

— Протягло, чорт забирай, — пояснив говіркий Ват-


сон. — Щовересня застуджуюся. Як не пораюся тут коло
цього мотлоху, то траву підкошую або граблями махаю на
майданчику для року. Протягне — і все, застуда, як казала
моя матуся. Хай земля їй буде пухом, вона вже шість років як
померла. Рак зжер. Підчепиш рак — готуй заповіт.

Якщо утримуватимете тиск близько п’ятдесяти — ну,


може, шістдесяти, — то й вистачить. Містер Уллман велить
один день топити в західному крилі, наступний — у середині,
а після того — у східному. Що не день, то все «гав-гав-гав»,
точнісінько як одна з тих мосьок, що дзявкне за ногу, а потім
побіжить і обпісяє весь килимок. Якби мізки були чорним
порошком, йому й носа було б не висякати. Іноді таке бачиш,
що аж зло бере — неіма з чого стрельнути.

Погляньте сюди. Тягнеш за ці колечка — відкриваються


й закриваються труби. Я все вам позначив. Із синіми бірка-
ми — номери у східному крилі. Червоні бірки — серединка.
Жовті — західне крило. Зберетеся протопити в західному
крилі, не забудьте, що якраз воно погоду й ловить. Як задме,

1 1 фунт — 453,6 г.

ЗО

кімнати робляться холодними, точнісінько тобі фригідна


баба, у якої все нутро льодом забите. У ті дні, коли топиш у
західному крилі, можна нагнати тиск до вісімдесяти. Я б так
і зробив.

— Термостати нагорі... — почав Джек.

Ватсон несамовито захитав головою, так, що волосся за-
стрибало, мов пружини.

— Вони не приєднані. Так, показуха. Ці типи з Каліфорнії


гадають, що коли в їхній траханій спальні пальму не ви-
ростиш, то це непорядок. Тепло піднімається звідси, знизу.
Але за тиском дивитися все ж доводиться. Бачите, повзе?

Він постукав по основній шкалі. Поки Ватсон вів свій мо-


нолог, стрілка доповзла зі ста футів на квадратний дюйм до
ста двох. Джек раптом відчув, що по спині швидко пробігли
мурашки, й подумав: Гусак пройшовся по моїй могилі. Тут
Ватсон крутонув колесо, скидаючи тиск. Почулося голосне
шипіння, й стрілка повернулася на дев’яносто один. Ватсон
закрутив вентиль до упору, й шипіння знехотя стихло.

— Повзе, — сказав Ватсон. — А сказати цьому жирному


дятлові, Уллману, так він подістає конторські книги й цілих
три години буде бідкатися, що аж до 1982 року новий котел
йому не по кишені. Кажу вам, коли-небудь усе тут злетить у
повітря, і одна в мене надія — що ракету поведе цей жирний
вилупок. Господи, хотів би я бути таким же милосердним, як
моя мати. Вона в кожному вміла знайти хороше. А я злющий,
як змій, оперезаний лишаєм. Не може людина нічого вдіяти
зі своєю натурою, хай йому грець.

Тепер запам’ятайте ось що: сюди треба спускатися двічі:


удень і раз увечері, перш ніж лягати. Доводиться перевіряти

31

тиск. Забудеш — а вонк поповзе, поповзе й цілком можливо,


що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці. А трі-
шечки скинеш — і все, ніяких турбот.

— Верхня межа в нього?..

— Ну, вважається, що двісті п’ятдесят, але тепер котел
рвоне значно раніше. Коли ця стрілка д!:\де до ста вісімде-
сяти, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й
стати поруч.

— Автоматичного відключення немає?

— Hi-і. Коли його робили, це ще не було потрібно. Нині
федеральний уряд скрізь пхає свого носа, га? ФБР розкриває
пошту, ЦРУ жучки саджає в срані телефони... бачили, що
сталося з цим... Ніксоном? Жалюгідне було видовище, чи
не так?

Але коли просто ходити сюди регулярно й перевіряти


тиск, усе буде якнайкраще. І не забудьте перемикати труби
так, як він хоче. Більше сорока п’яти в жодному номері не
буде... хіба що зима видасться дуже тепла. А у своїй квартирі
паліть, скільки влізе.

— Як щодо водопроводу?

— О’кей, я саме до цього підходжу. Сюди, он, під арку.

Вони пройшли в довге прямокутне приміщення, що,

здавалося, тягнеться на милі. Ватсон потягнув за шнур, і
єдина сімдесятип’ятиватна лампочка залила блідим кохким
світлом простір, де вони стояли. Просто перед ними було
дно шахти ліфта, до блоків двадцяти футів у діаметрі й ма-
сивного, обліпленого брудом мотора спускалися дроти в
замасленій ізоляції. Скрізь були папери — стопками, зв’язані
в пачки, складені в коробки. Деякі картонки були підписані:

32

«Документи», «Рахунки» або «Квитанції — не викидати/».


їдко пахло цвіллю. Частина коробок розвалилася, на підло-
гу висипалися пожовклі листки, яким, мабуть, було років

зо двадцять. Джек зачаровано оглянувся — тут, мабуть,


перебувала вся історія «Оверлука», похована в гниючих ко-
робках.

— Не ліфт, а сука, тільки й знає, що ламається, — ска-


зав Ватсон, тицьнувши в нього пальцем. — Я знаю: щоб
тримати ремонтника подалі від цієї сволоти, Уллман годує
держінспектора з ліфтів розкішними обідами. Гаразд, тут у
вас — центральний вузол водопроводу. — Гублячись із виду
в мороку, перед ними були п’ять великих труб, кожна обгор-
нена ізоляцією, перехопленою сталевими обручами.

Ватсон показав на затягнуту павутиною полицю поруч із


шахтою. Там валялося кілька брудних ганчірок і блокнот
із відривними листками.

— Он схема водопроводу, — сказав він. — Гадаю, з про-


тічками проблем не буде — їх ніколи не було, але труби ні-ні
та й промерзають. Єдине, як можна цьому запобігти, — уночі
трохи послабити крани, але їх у цьому сраному місці сотні
чотири. Якби рахунок за воду втрапив на очі цьому жирному
гомику, що сидить нагорі, він би так розкричався, що аж^у
Денвері почули б. Що, не так?

— Я б сказав, напрочуд тонкий аналіз.

Ватсон захоплено глянув на Джека.

— Гей, приятелю, ви, здається, і справді з освічених. Роз-


мовляєте як по-писаному. Я таке діло поважаю, коли чоловік
не цей... не голубий... А їх достобіса. Знаєте, хто кілька років
тому збунтував студентів? Підараси, ось хто. Вони розча-

2 “Сяйво” 33

рувалися, й-довелося їм піти на розрив. Вони це називають
«вилізти із прикомірка». До чого ми так докотимося, курва,
я вже й не знаю. Так от, коли вода замерзне, швидше за все,
замерзне вона в цій шахті. Немає обігріву, зрозуміло? На цей
випадок тут є ось що, — він поліз у зламаний ящик і дістав
маленький газовий пальник.

— Як знайдете лід, то просто відмотайте ізоляцію і грійте.


Зрозуміло?

— Так. Але якщо труба змерзне вище від центрального


вузла комунікацій?

— Коли працювати як слід і топити, такого не може ста-


тися. Однаково, до інших труб не дістанеться. Та гаразд, чого
через це переживати. Усе буде нормально. Але ж і хріново
тут унизу! Повно павутини. У мене від неї аж мороз по шкірі,
зараза.

— Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив усю


родину, а тоді себе.

— А, той хлопець, Ґрейді. Я, як побачив, одразу зро-


зумів — ненадійна людина, посміхався увесь час, наче кіт,
що сметану злизав. Вони тоді лише починали, а цей жирний
мудак Уллман і Бостонського душителя найняв би, якби той
погодився працювати за копійки. Лісничий з національно-
го парку їх знайшов, телефон-бо не працював. У західному
крилі нагорі вони були, на четвертому поверсі, геть зака-
меніли. Дівчаток дуже жаль. Шість і вісім. Кмітливі, наче
хлопчаки-розсильні. Ото, чорт забирай, була біда! Коли се-
зон закінчується, Уллман управляє якимось паскудненьким
дешевим курортом у Флориді, то він — літаком у Денвер і
найняв сани, щоб дістатися сюди із Сайдвіндера, бо дороги

34

були перекриті... сани, можете собі уявити? Він собі пупок


надірвав, тільки б справа не потрапила в газети. Правду ка-
жучи, він із цим чудово впорався. Була заміточка в «Денвер
Пост», ну і, звичайно, та смердюча газетка, яку видають в Ес-
тес-Парк, вкусила. Але й тільки. Чудово, якщо врахувати, що
за репутація в цього місця. Я так і чекав, що який-небудь ре-
портерик розкопає все заново і просто втисне Ґрейді туди ж,
щоб виправдатися, навіщо він копався в старих скандалах.

— У яких скандалах?

Ватсон знизав плечима.

— У кожному великому готелі бувають скандали, — ска-


зав він. — І привиди в кожному великому готелі є. Чому? Ну,
чорт забирай, люди приїжджають, їдуть... Ні-ні, та й хто-не-
будь дасть дуба в номері — серцевий приступ або удар, або ще
щось таке. Готелі сповнені забобонів. Жодних тринадцятих
поверхів і тринадцятих номерів, жодних дзеркал на вхідних
дверях і тому подібне. Та навіть у минулому липні одна пані
померла тут, у нас. Довелося Уллману цим зайнятися, і, будьте
певні, він упорався. За це йому й платять двадцять дві штуки
в сезон, і, хоч я терпіти не можу цього поганця, слід визнати,
він своє відпрацьовує. Дехто приїжджає просто проблюва-
тися і наймає хлопця на кшталт Уллмана прибирати за со-
бою. Так і тут. Хоч би й та пані — шістдесят траханих років,
моя ровесниця! — а патли фарбовані начервоно, як ліхтар
над борделем, цицьки висять до пупа, бо ж ніякого ліфчика


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка