І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка20/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   41
буйвол; подавшись праворуч, він по дузі обійшов кролика
ззаду. Пригнувши голову, націлився рогами в Джека. Адже
за всіма наглядати було неможливо. За всіма одночасно.

Джек так зосередився на цьому, що навіть не помітив,


як заскиглив. Погляд метався від однієї живоплотної статуї
до іншої, намагаючись засікти, як вони рухаються. Від по-
ривів вітру, що налітали, в густих галузях виникав голодний
шерех. Який звук пролунає, коли вони доберуться до нього?
Звичайно, Джек знав це. Тріск. Хрускіт. Звук плоті, яка роз-
дирається. Це буде...

(ні, ні, НІ, НІ, НЕ ПОВІРЮ НІКОЛИ!)

Він пригорнув долоні до очей, упиваючись пальцями в
чоло, волосся, пульсуючі скроні. Так він простояв довго, а
страх усе ріс, ріс, і от Джек, не в силах далі виносити це, з
лементом відірвав руки від тімені.

Біля поля для гольфу собака сидів так, немов випрошу-


вав що-небудь із недоїдків. Буйвол знову байдуже дивився
на майданчик для роке — так само, як коли Джек ішов сюди
з ножицями. Кролик стояв на задніх лапах, нашорошивши
вуха, щоб уловити найменший шум, показуючи щойно під-
стрижене черево. Леви приросли до місця біля стежки.

Заціпенівши, Джек довго не рухався з місця, поки наре-


шті не сповільнився хрипкий подих. Він дістав цигарки й
четвірко їх упустив на гравій — руки тремтіли. Нагнувшись

302


за ними, він ні на хвилину не відривав очей від фігурних
кущів, побоюючись, що вони знову заворушаться. Джек
підібрав цигарки, три абияк сунув у пачку, а четверту заку-
рив. Після двох глибоких затяжок він кинув її й придавив.
Повернувшись до садових ножиць, підняв їх.

— Я занадто втомився, — сказав він, і тепер те, що він го-


ворив уголос, не здавалося ненормальним. Нічого божевіль-
ного в цьому не було. — Я перенапружився. Оси... п’єса... з
Елом так поговорили... Але нічого.

Він посунув назад до будинку. Часточка розуму злякано


підштовхувала Джека до того, щоб обійти фігури звірів, але
він пройшов по посиланій гравієм доріжці просто повз них.
У кущах шелестів слабкий вітерець — от і все. Він усе вига-
дав. Він добряче перелякався, але це вже минулося.

У кухні «Оверлука» Джек затримався, прийняв кілька


таблеток екседрину, а потім зійшов униз і переглядав га-
зети, поки здалеку не почувся шум готельної вантажівки,
яка торохтіла по під’їзній дорозі. Джек пішов зустрічати.
Почував він себе нормально. І не бачив потреби розповідати
про свої галюцинації. Він добряче перелякався, але це вже
минулося.

24. Сніг

Смеркло.

У призахідних променях вони стояли на ґанку — Джек


посередині, лівою рукою він обіймав за плечі Денні, а пра-
вою — Венді за талію. Вони всі разом спостерігали, як аль-
тернатива вислизає в них із рук.

303


0 пів на третю небо затягли хмари, а за годину пішов
сніг, і тепер не був потрібний синоптик, щоб сказати — це не
той легкий сніжок, який незабаром розтане або розвіється,
щойно подує вечірній вітер. Спершу сніжні пластівці падали
геть прямовисно, укриваючи все рівним шаром, але від по-
чатку снігопаду минула ціла година, і ось із північного заходу
налетів вітер, що поніс сніг на ґанок і по узбіччях під’їзної
дороги «Оверлука». Шосе за територією готелю зникло під
рівним білим сніжним покривалом. Зникли й кущі живопло-
ту, але коли Венді з Денні дісталися додому, вона похвалила
чоловіка за гарну роботу. «Он як?» — запитав він, а більше
не сказав нічого. Зараз жива огорожа була закутана в без-
формний білий плащ.

Дивна річ: думаючи про різне, всі троє відчували одне —


полегшення. Мости були спалені.

— Буде коли-небудь весна чи ні? — пробурмотіла Венді.

Джек міцніше обійняв її.

— Не встигнеш оглянутися. Може, підемо в дім, повече-


ряємо? Тут холодно.

Вона посміхнулася. Джек весь день здавався таким да-


леким і... дивним. Зараз, судячи з голосу, він більш-менш
прийшов до тями.

— По-моєму, чудова думка. Що ти на це скажеш, Денні?

— Ага.

1 всі разом вони зайшли в будинок, а вітер залишився


низько пронизливо завивати, й не замовкне всю ніч — звук
цей ще стане звичним для них. Пластівці снігу танцювали й
кружляли над ґанком. «Оверлук» підставив заметілі фасад,
як робив майже три чверті століття, на сліпі вікна вже наме-
ло снігу. Він був зовсім байдужий до того, що виявився відрі-

304


заним від усього світу. А може, він був задоволений такою
перспективою. Родина Торренсів усередині раковини «Овер-
лука» зайнялася звичайною вечірньою рутиною — справж-
нісінькі тобі мікроби, піймані в кишечник чудовиська.

25. У двісті сімнадцятому

За півтора тижні білий сліпучий сніг лежав на території
«Оверлука» рівним шаром заввишки два фути. Живоплот-
ний звіринець засипало аж по маківки — застиглий на задніх
лапах кролик начебто піднімався з білої водойми. Деякі за-
мети сягали п’яти футів у глибину. Вітер постійно змінював
їх, виліплював складні форми, що нагадували дюни. Джек
двічі незграбно ходив на снігоступах до сараю по лопату,
щоб розчистити ґанок; на третій раз він знизав плечима,
просто прокопав у вирослому перед дверима заметі прохід
і дозволив Денні розважатися катанням зі схилів праворуч і
ліворуч від доріжки. Із заходу «Оверлук» підпирали воістину
титанічні замети; деякі піднімалися на двадцять футів, а далі
була земля, що аж до трави оголилася від безупинного вітру.
Вікна другого поверху заліпив сніг, і вид з вікна їдальні, який
так захопив Джека в день закриття, тепер хвилював не біль-
ше, ніж вид порожнього кіноекрану. Телефон останні вісім
днів не працював, і єдиним зв’язком із зовнішнім світом
залишався приймач у конторці Уллмана.

Тепер жоден день не обходився без снігопаду. Іноді па-


дав тільки легкий сніжок, що швидко припинявся, припуд-
ривши блискучий наст. Іноді все було значно серйозніше:

305


тихий свист вітру нагадував пронизливий жіночий крик,
змушуючи старий будинок навіть у глибокій сніжній колисці
погойдуватися й стогнати, тривожачи мешканців. Уночі не
бувало тепліше десяти ступнів, і хоча в першій половині дня
ртуть термометра біля чорного ходу в кухню іноді добира-
лася до двадцяти п'яти, через постійний пронизливий, мов
ножем, вітер з'являтися на вулиці без лижної маски було
вкрай неприємно. Але в сонячні дні всі вони вибиралися з
будинку, звичайно натягнувши по два комплекти одежі й
по дві пари рукавиць. Правда, украй неохоче. Готель двічі
охоплював кільцем слід планера Денні. Тут забавкам не було
кінця: Денні катався — батьки тягли; тато, сміючись, катався,
а Венді з Денні тим часом намагалися тягти (вони запрос-
то катали Джека по насту, але на пухкому снігу це ставало
неможливо); Денні катався з мамою; Венді каталася сама,
а її чоловіки, пихкаючи білими хмаринами пари, тягли, як
воли, прикидаючись, начебто вона важча, ніж насправді.
Під час таких вилазок, катаючись навколо будинку, вони
багато сміялися, але через голосне, безлике, по-справжньому
голодне виття вітру сміх здавався тоненьким і примушеним.

На снігу їм трапилися сліди кариб, а якось вони бачили і їх


самих: п'ять кариб групкою нерухомо застигли за сітчастою
огорожею. Щоб розглянути їх краще, всі по черзі скориста-
лися цейсівським біноклем Джека. Коли Венді споглядала
тварин, у неї було дивне, нереальне почуття: олені стояли
по черево в снігу, що засипав шосе, і їй спало на думку, що
до весняних відлиг дорога належить не стільки їхній трійці,
скільки карибам. Зараз справи рук людських зійшли на пси.
Венді вважала, що олені це розуміють. Опустивши бінокль,

306


вона сказала щось на кшталт «чи не пообідати нам», а на
кухні сплакнула, намагаючись позбутися жахливого відчут-
тя в’язниці, що іноді стискало їй серце величезною долонею.
Вона подумала про ос, яких Джек під вогнетривкою мискою
виніс на чорний хід, щоб ті померзли.

У сараї з гаків звисали чимало снігоступів, так що Джек


кожному підібрав пару. Щоправда, та, що дісталася Денні,
виявилася завеликою. У Джека виходило добре. Хоча він не
ходив на снігоступах відтоді, як хлопчиськом жив у нью-
гемпширському Берліні; він швидко згадав, як це робиться.
Венді снігоступи не дуже сподобалися — походивши хоча б
п’ятнадцять хвилин на підв’язаних до ніг шнурками пласти-
нах, які були їй завеликі, вона страждала від жахливих болів
в ікрах і гомілках, але Денні захопився й старанно намагався
навчитися. Він усе ще частенько падав, але батько був задо-
волений його успіхами. За словами Джека, до лютого Денні
повинен був віражувати навколо обох батьків.

День був хмарним, до полудня з неба посипався сніг. По


радіо пообіцяли ще вісім-дванадцять дюймів, виголошую-
чи хвалу Опадам, великому божеству місцевих лижників.
Сидячи в спальні і в’яжучи шарф, Венді про себе подумала,
що точно знає, як лижникам чинити з усім цим снігом. Куди
його собі засунути.

Джек був у підвалі. Він спустився перевірити топку й


котел (відтоді як сніг замкнув їх в готелі, такі перевірки пе-
ретворилися в нього на ритуал) і, переконавшись, що все
гаразд, пройшов під аркою, підкрутив лампочку й улашту-
вався на старому, затягнутому павутиною складаному стіль-
ці, якого знайшов тут. Він гортав старі записи й документи,
постійно обтираючи губи носовою хусточкою. Осіння засма-

307


га вже поблякла, а світле рудувате волосся, що непокірливо
здіймалося над чолом, надавало згорбленому над пожовтіли-
ми хрусткими аркушами Джеку трохи божевільного вигляду
Серед накладних, рахунків, квитанцій він виявив засунуті до
них дивні предмети. Вони тривожили. Закривавлений обри-
вок простирадла. Плюшевий ведмедик без лап, якого, схоже,
порізали на шматки. Зім’ятий аркуш лілового поштового
паперу, що належав якійсь леді; крізь мускусний запах часу
дотепер пробивався примарний аромат парфумів. Записка
була написана вицвілим синім чорнилом і обривалася, не-
закінчена: «Тонні, любий, подунати так серйозно, як я споді-
валася, нені тут не вдається — в сенсі, подумати про нас із
тобою, про кого ж іще? Ха-ха. Щось увесь час заважає. Мені
сняться дивні сни про якісь незрозунілі, страхаючі звуки, мо-
жем собі уявити, і...» І все. Записка була датована 27 червня
1934 року. Джек виявив якусь дивну ляльку, здається, чи то
відьму, чи чаклуна... істоту з довгими зубами і в гострому
ковпачку. Її неймовірним чином утиснули між пачкою кви-
танцій за газ і пачкою квитанцій за воду віші. А ще — меню,
на звороті якого чорним олівцем було надряпано щось на
кшталт віршика: «Мідоку, ти тут чи ні? Знову нипала я в
сні. І рослини ворушилися під килимон». Ні дати, ні назви
вірша (якщо це був вірш) на меню не виявилося. Однак у
рядках було присутнє якесь, хоч і невловиме, зачарування.
У Джека склалося враження, що ці предмети скидаються
на шматочки головоломки, які утворять єдине ціле, якщо
тільки правильно підібрати ланки, що з’єднують їх. Тому він
усе шукав і шукав, здригаючись щораз, як за ним із ревом
оживала топка, і обтираючи губи.

308


Денні знову стояв під дверима номера 217.

У кишені лежав ключ-універсал. Хлопчик пильно ди-


вився на двері з якоюсь жадібністю, що притупила всі інші
почуття. Плечі й груди під фланелевою сорочкою мовби
посмикувалися й тремтіли. Денні тихо, немузично гудів собі
під ніс.

Йому не хотілося вертатися сюди, особливо після пожеж-


ного шланга. Те, що він прийшов, лякало його. Лякало й те,
що він знову взяв ключ, порушивши заборону батька.

Прийти сюди хотілося. Цікавість

(кіт від цікавості здох, а коли дізнався, в чому справа, то
й ожив)

рибальським гачком упилася в мозок, ні на мить не від-


пускаючи, на кшталт дражливого русалчиного співу, який не
вгамувати. А хіба містер Геллоран не сказав: «Не думаю, що
тут що-небудь може заподіяти тобі шкоду?»

(Ти обіцяв.)

(Слово дають для того, щоб порушувати.)

Денні аж підскочив. Думка, здавалося, прийшла ззовні,


вона дзижчала, як комаха, потихеньку спантеличуючи.

(Обіцянки дають, щоб порушувати, любий мій тремс}


щоб порушувати, руйнувати, розбивати вщент, на дрібні
шматочки, дробити. У ПЕРШУ ЧЕРГУ.)

Нервове похмикування перетворилося на неголосний,


монотонний спів: «Лу, біжи до мене швидше, нумо, швидше,
любий мій».

Хіба містер Геллоран помилявся? Зрештою, хіба не із цієї


причини Денні мовчав і дозволив снігу замкнути їх тут?

«Просто замружся — і всезникнеї»

309

Те, що Денні побачив у президентському люксі, зник-


ло. А змія виявилася просто пожежним шлангом, що впав
на килим. Так, нешкідливою була навіть кров у президент-
ському люксі — така стара, пролита задовго до того, як Денні
народився, про неї раз і назавжди забули. Вона нагадувала
фільм, який міг дивитися тільки Денні. В готелі немає нічо-
го — справді нічого — здатного заподіяти йому шкоду, і щоб
довести собі це, треба зайти в цей номер, хіба він не зробить
цього?

Лу, біжи до мене швидше...

(кіт від цікавості здох> любий мій тремс, тремс, любий
мій, а коли дізнався, в чому справа, то й ожив. Від хвоста й до
вусів був котяра живий-здоровий. Він довідався, що це)

(однаково, що страмні картинки, вони не можуть за-


подіяти шкоди, але,, о Господи)

(бабусю, бабусю, які в тебе великі зубки, чи ж не вовк це в


костюмі СИНЬОЇ БОРОДИ, а може, СИНЯ БОРОДА в кос-
тюмі вовка, а я такий)

(радий, що ти запитав, адже кіт від цікавості здох, і


тільки НАДІЯ на те, що вдасться довідатися, у чому справа,
повернула його)

у коридор, синій килим із звивистими джунглями глушив


кроки. Біля вогнегасника Денні зупинився, сунув латунний
наконечник назад у раму, а потім, хоч серце шалено билось,
заходився тицяти в нього пальцем, шепотячи: «Нумо, вкуси.
Нумо, вкуси, вкуси, хрін дешевий. Не можеш, так? А? Ти
просто собі пожежний шланг. Тільки й можеш, що лежати
тут. Нумо!» Він відчув, як втрачає розум від такої бравади.
Але нічого не відбулося. Узагалі, це був усього лише шланг —
полотно й латунь; можна роздирати його на шматочки, а

310


він і не пискне, не почне звиватися й смикатися, пускаючи
на синій килим зелений слиз — це ж просто вогнегасник,
не жахливий Джек-Різник і, звичайно, не змій-душитель... і
Денні заспішив далі, тому що був

(«Спізнююся, ах, як я спізнююся», — сказав білий кро-


лик)

білим кроликом. Так. Тепер у дворі поряд із дитячим май-


данчиком сидів білий кролик — колись він був зеленим, але
зараз побілів, немов у вітряні, сніжні ночі щось раз за разом
до смерті лякало його, й він зостарився...

Денні дістав з кишені ключ і вставив його в замок.

«Лу, Лу...»

(білий кролик поспішав на крокет, на крокет до Чорного


Короля, фламінго — молотки, їжаки — м’ячики)

Він торкнувся ключа, механічно обмацуючи його пальця-


ми. Голова крутилася, у роті пересохло. Він повернув ключ, і
замок із глухим клацанням відкрився, як по маслу.

(ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛО-


ВУ ЙОМУ З ПЛІЧІ)

(хоча ця гра — не крокет, у молотків занадто короткі


ручки, ця гра)

(БА-БАХ! Просто у ворітця!)

(ГОЛОВУ ЙОМУ ІЗ ПЛІ-І-І-Ы-І-І-ІЧ...)

Денні штовхнув двері, і вони відчинилися. Відчинилися


безшумно, не скрипнувши. Він стояв біля порога кімнати,
що була одразу і спальнею, і вітальнею. Хоча сніг так високо
поки що не дістався (найвищі замети ще на цілий фут не
діставали до вікон третього поверху), у кімнаті було темно,
тому що два тижні тому тато закрив усі вікна в західному
крилі ставнями.

311


Він став у дверях і намацав на стіні праворуч вимикач. Під
стелею загорілися дві лампочки у фігурних скляних ковпа-
ках. Зробивши ще один крок углиб кімнати, Денні оглянув-
ся. М’який ворсистий килим приємного рожевого кольору.
Заспокійливого. Двоспальне ліжко під білим покривалом.
Письмовий стіл

(А скажіть: чим ворон схожий на письмовий стіл?)


біля великого, закритого ставнями вікна. Під час сезону
якому-небудь Затятому Писаці

(жах, як чудово, жаль, що вас немає)


відкривався прекрасний вид на гори, можна було напи-
сати про нього додому, рідним.

Хлопчик ступив ще крок від дверей. Там нічого не було —


взагалі нічого. Просто порожня кімната, холодна тому, що
сьогодні тато палив у східному крилі. Письмовий стіл. Шафа,
за розчиненими дверцятами якої був ряд казенних вішалок
того типу, який не вкрадеш. На столику — Біблія ґідеонів-
ського видання. Ліворуч від Денні були двері у ванну, закриті
великим, на весь зріст, дзеркалом. У дзеркалі відображався
він сам із побілілим обличчям. Двері були відкриті й...

Денні побачив, як його двійник повільно киває.

Так. Що б це не було, воно було там. Усередині. У ванній.
Двійник Денні рушив уперед, немов збираючись покинути
дзеркало. Він підняв руки й притулив їх до долонь Денні.
Потім, коли двері ванної відчинилися навстіж, він відхит-
нувся униз і вбік. І заглянув усередину.

Довгаста, несучасна, схожа на пульманівський вагон кім-


ната. Підлога викладена малюсінькими кахельними шести-
кутниками. У далекому кінці — унітаз із піднятою кришкою.
Праворуч — раковина, а над нею ще одне дзеркало, з тих,

312


за якими зазвичай ховається аптечка. Ліворуч — величезна
ванна на левиних лапах, фіранка душу запнута. Денні пе-
реступив поріг і, як у сні, пішов до ванни — ним немовби
рухало щось іззовні, як в одному з тих снів, які приносив
Тоні, а отже, розсунувши фіранку, він може побачити що-не-
будь приємне: що-небудь, загублене татом або забуте мамою,
таке, що втішить їх обох...

І хлопчик розсунув фіранку.

Жінка у ванні була мертва вже не перший день. Вона
вся покрилася плямами, посиніла, роздутий газами живіт
випирав із холодної, облямованої крижинками, води, як ос-
трів плоті. Блискучі, великі, схожі на мармурові кульки очі
вперлись у Денні. Лілові губи розтягла усмішка, що радше
нагадувала гримасу. Груди погойдувалися на воді. Волосся на
лобку плило. Руки непорушно вчепились у насічки на краях
порцелянової ванни, як крабові клешні.

Денні заверещав. Однак із губ не зірвалося ні звуку, ве-


реск рвонувся назад, геть і канув у пітьмі його нутра, як
камінь у колодязі. Зробивши один-єдиний непевний крочок
назад, Денні почув, як лунко заклацали по білих кахельних
шестикутниках каблуки, і в ту ж мить обпісявся.

Жінка сідала.

Вона сідала, продовжуючи посміхатися, не зводячи з ньо-
го важкого кам’яного погляду. Мертві руки скребли порце-
ляну. Груди колихалися, як старі-престарі боксерські груші.
Тихенько тріснув ламкий лід. Вона не дихала. Уже багато
років це був труп.

Денні розвернувся й побіг. Він стрілою вилетів із дверей


ванної, очі вискакували з орбіт, волосся стало сторчма, як у
їжака, що приготувався згорнутися клубком

313


(для крокету? для роке?)

мячиком, роззявлений рот не видавав ні звуку Хлоп-


чик щодуху підлетів до дверей номера 217, але ті виявилися
зачинені. Він загупав по них, і не подумавши, що двері не
замкнені й досить просто повернути ручку, щоб вибрати-
ся назовні. З рота Денні виривалися оглушливі крики, але
вловити їх людським вухом було неможливо. Він міг лише
гамселити у двері й прислухатися, як небіжчиця підбираєть-
ся до нього — плямистий живіт, сухе волосся, протягнені
руки — щось, чарівним чином забальзамоване, що пролежа-
ло тут, у ванні, замертво, мабуть, не один рік.

Двері не відчиняються, ні, ні, ні.

А тоді почувся голос Діка Геллорана, так раптово й зне-
нацька і такий спокійний, що перехоплені голосові зв’язки
малого попустило і він тихенько заплакав — не від страху, а
від полегшення.

(Не думаю, що воно може заподіяти тобі шкоду... як кар-


тинки в книжці... заплющ очіу воно й зникне.)

Вії Денні зімкнулися. Руки стиснулися в кулачки. Силку-


ючись зосередитися, він зсутулився.

(Тут нічого нема, тут нічого нема, взагалі нічого нема,


ТУТ НІЧОГО НЕМА, НЕМАЄ ТУТ НІЧОГО'.)

Час збігав. І щойно хлопчик почав розслаблюватися,


щойно почав розуміти, що двері, мабуть, не замкнені й мож-
на вийти, як вічно мокрі, покриті плямами руки, що смерділи
рибою, м’яко зімкнулися на його шиї, невблаганно розверта-
ючи, щоб Денні глянув у мертве лілове обличчя.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА


У СНІГОВОМУ ПОЛОНІ

26. Край сновидінь

В’язання схилило її на сон. Сьогодні її хилило б на сон
навіть від Бартока, але з маленького програвана лунав не
Барток, а Бах. Її пальці рухалися все повільніше, повільні-
ше, і на той час, як син приступив до знайомства з давньою
мешканкою номера 217, Венді заснула, впустивши в’язання
на коліна. Пряжа й спиці повільно колихалися в такт подиху
Сон Венді був глибоким, без видінь.

Джек Торренс теж заснув, але його сон був легким, не-


спокійним, із видіннями, які здавалися занадто яскравими
для того, щоб бути просто снами. Безсумнівно, таких живих
снів Джек ніколи не бачив.

Поки Джек гортав пачки рахунків на молоко — а їх, скла-


дених по сто, було, схоже, кілька десятків тисяч, — голова
його обважніла. І все ж він швидко переглянув усі листки
до єдиного, побоюючись, щоб через недбалість не пропус-
тити саме ту частину «оверлукіани», без якої годі створити
якийсь містичний зв’язок — адже Джек був упевнений, що
та відсутня ланка десь тут. Він відчував себе людиною, яка
в одній руці тримає дріт, а іншою нипає по чужій темній

315


кімнаті в пошуках розетки. Якщо він зуміє відшукати її, то
матиме видовище.

Джек оголосив війну дзвінку Ела Шоклі і його вимогам.


У цьому йому допоміг дивний випадок на дитячому майдан-
чику. Випадок цей надміру нагадував щось на кшталт нерво-
вого зриву, і Джек не сумнівався — так його розум повстав
проти зарозумілої вимоги Ела Шоклі, хай йому чорт, забути
про задум написати книгу. Не виключено, що це означало,
до якої міри потрібно задавити в Джекові повагу до себе,
щоб вона зникла остаточно. Книгу він напише. Якщо це має
на увазі розрив з Елом Шоклі, нічого не вдієш. Він напише
історію готелю — напише чесно, без недомовок, а проло-
гом стане його галюцинація: кущі живоплоту, підстрижені
у формі звірів, які рухаються. Назва буде не хвацькою, зате
комерційною: «Невідомий курорт. Історія готелю “Овер-
лук”». Без недомовок, так, але й без мстивості, без спроб
узяти реванш над Елом, Стюартом Уллманом, Джорджем
Гетфілдом, батьком (жалюгідний хуліган і п’яниця, ось хто
він був) чи, якщо вже мова зайшла про це, ще над ким-не-
будь. Він напише цю книгу, оскільки «Оверлук» зачарував
його — чи можливе простіше й правдивіше пояснення? Він
напише її з тієї ж причини, з якої писалися всі великі кни-
ги — і художні, й публіцистика: істина завжди виходить на
світло боже, у висліді вона завжди з’ясовується. Він напише
цю книгу, оскільки почуває: це його борг.

«П'ятсот галл, незбираного молока. Сто галл, вершків.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка