І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка21/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   41

Сплач. Рахунок відісланий у банк. Триста пінт апельсинового
соку. Сплач.».

316


Не випускаючи з рук пачки квитанцій, Джек трохи осів
на стільці. Але він уже не бачив, що там надруковано. Зір
втратив чіткість. Повіки обважніли. Від «Оверлука» думки
сковзнули до батька, той працював санітаром у берлінській
громадській лікарні. Великий чоловік. Товстун заввишки
шість футів і два дюйми; Джек так з ним і не зрівнявся —
коли, досягши шести футів, він перестав рости, старого вже
не було на світі. «Курдуплик», — казав він, нагороджуючи
Джека люблячим ляпанцем і вибухав сміхом. Було ще два
брати, обидва вищі від батька, і Беккі — вона в неповних
шість років була нижчою від Джека всього на два дюйми,
і майже увесь час, поки вони були дітьми, навіть вища від
нього.

Стосунки Джека з батьком нагадували квітку, що повіль-


но розцвітає, але обіцяє стати прекрасною. Одначе коли бу-
тон повністю розкрився, виявилося, що зсередини квітка
згнила. Незважаючи на ляпанці, синці, іноді — ліхтарі під
очима, Джек до нестями любив цього високого пузатого чо-
ловіка. Поки не відсвяткував свій сьомий день народження.

Він не забув оксамитові літні ночі — притихлий будинок,


старший брат, Бретт, гуляє зі своєю дівчиною, середній —
Майкл, щось зубрить, Беккі з мамою у вітальні дивляться
старенький примхливий телевізор, а сам він сидить у холі,
прикидаючись, що грається з машинками, а насправді чека-
ючи на ту хвилину, коли тишу порушить скрип дверей і бать-
ко, завваживши, що Джекі чекає на нього, гучно привітає
хлопчика. Власний щасливий крик у відповідь — і здоровань
іде по коридору, при світлі лампи крізь стрижку-«їжачок»

317


сяє рожева шкіра. Через лікарняну білу уніформу — вічно
розстебнуту, іноді вимазану кров’ю куртку, холоші штанів
спадають на чорні черевики — при такому освітленні батько
завжди здавався м’яким колихким величезним привидом.

Він підхоплював Джекі на руки, і той злітав угору з такою


неймовірною швидкістю, що аж відчував, як повітря свинце-
вим ковпаком тисне на голову. Вище, вище, обидва кричали:
«Ліфт! Ліфт!» Бували вечори, коли п’яний батько не встигав
залізними руками вчасно зупинити підйом, тоді Джекі жи-
вим снарядом перелітав через пласку батькову маківку й
гуркотом приземлявся на підлогу позаду нього. Але бувало
й по-іншому — Джекі, заливаючись сміхом, злітав туди, де
повітря поруч із батьковим обличчям було насичене вологим
туманом пивного перегару, і там хлопчика трясли, перевер-
тали, гнули, як реготливий ганчір’яний клубок, щоб зреш-
тою поставити на ноги.

Вислизнувши з розслаблених пальців, квитанції, повіль-


но погойдуючись, поплили вниз, щоб ліниво приземлитися
на підлогу. Зімкнуті повіки, на звороті яких вимальовувало-
ся об’ємне зображення батькового обличчя, ледь привідкри-
лися — і опустилися знову. Джек легенько здригнувся. Його
свідомість плила додолу, як ті квитанції, як листя осики під
час листопаду.

Така була перша фаза його взаємин із батьком. Вона за-


кінчилася, коли Джек зрозумів, що й Беккі, і брати — усі
старші — ненавидять Торренса-старшого, а мати, неприміт-
на жінка, що рідко говорила на повен голос і все бурмотіла
собі під ніс, терпить чоловіка лише тому, що її католицьке
виховання підказує: це твій обов’язок. У ті дні Джекові не

318


здавалося дивним, що всі свої суперечки з дітьми батько
виграє кулаками — так само як не здавалося дивним, що
любов до батька йде рука об руку зі страхом: Джек боявся
гри в «ліфт», яка будь-якого вечора могла скінчитися тим,
що він упаде й розіб’ється; він боявся, що грубуватий, але
хороший настрій батька по вихідних раптом зміниться зич-
ним кабанячим ревом і ударами «моєї старенької правиці»;
а іноді, згадав Джек, він боявся навіть того, що під час гри
на нього впаде батьківська тінь. До кінця цієї фази він почав
помічати, що Бретт ніколи не приводить додому своїх под-
ружок, а Майк із Беккі — приятелів.

До дев’яти років любов почала скисати, як молоко, — тоді


від батькової палиці матір втрапила в лікарню. Із палицею
він почав ходити за рік до того, ставши кульгавим після
автомобільної аварії. Відтоді він ніколи з нею не розставав-
ся — з довгим чорним товстим ціпком із золотим набалдаш-
ником. Тіло дрімаючого Джека сіпнулося й скулилося від
раболіпного страху — воно не забуло смертоносний свист,
з яким тростина розсікала повітря, і тріск, коли вона важко
врізалася в стіну... або живу плоть. Маму той побив нізащо,
раптово й без попередження. Вони вечеряли. Палиця стояла
біля батькового стільця. Був недільний вечір, кінець татово-
го триденного вікенду. Усі вихідні він, у своїй типовій манері,
пиячив. Смажене курча. Боби. Картопляне пюре. Мати пере-
давала страви. Тато на чолі стола дрімав — або готовий був
задрімати — над ущерть повною тарілкою. І раптом він стру-
сив сон, у глибоко посаджених, заплилих жиром очах зблис-
нуло якесь тупе, люте роздратування. Погляд перескакував
з одного домочадця на іншого, на чолі здулася жила — що

319


завжди було поганою ознакою. Велика веснянкувата долоня
опустилася на золочений набалдашник палиці, пестячи її.
Батько сказав щось про каву — Джек досі не сумнівався, що
батько сказав «кава». Мама відкрила рота, щоб відповісти, і
тут ціпок зі свистом розсік повітря, врізавшись їй в обличчя.
З носа бризнула кров. Беккі заверещала. Мамині окуляри
звалилися в печеню. Ціпок звівся вгору й знову опустився,
цього разу він розсік шкіру на голові. Мама впала на підлогу
Покинувши своє місце, батько пішов навколо стола туди, де
на килимі, приголомшена, лежала мати. Рухаючись із влас-
тивою товстунам гротескною прудкістю, він розмахував ціп-
ком. Очі блищали. Коли він заговорив із дружиною тими ж
словами, якими звертався до дітей під час подібних спалахів,
щелепа в нього тремтіла: «Ну. Ну, клянуся Господом. Зараз ти
отримаєш, що заслужила. Клята тварюко. Суча дочка. Нумо,
отримай своє». Ціпок піднявся й опустився ще сім разів,
і тільки потім Бретт із Майком схопили його, відтягнули,
вирвали з р/к ціпок. Джек

(Джекі-малюк, він тепер став малям Джекі, ось зараз —


задрімавши на обліпленому павутиною складаному стільці,
бурмочучи, а топка за спиною ревіла)

точно знав, скільки разів батько вдарив, тому що кож-


не м’яке «бум!» по тілу матері врізалося в його пам’ять, як
вибите на камені зубилом. Сім «бум». Не більше не менше.
Мамині окуляри лежали в картопляному пюре. Одне скло
тріснуло й забруднилося в печені. Дивлячись на це, не в
змозі повірити, вони з Беккі розплакалися. Бретт із коридору
репетував батькові, що хай той лише ворухнеться, і він уб’є
його. А батько знову й знову повторював: «Клята тварюка.

320


Кляте поріддя. Віддай палицю, щеня. Дай мені її». Бретт в
істериці розмахував ціпком і волав: «Так, так, зараз я тобі
дам, тільки ворухнися, я тобі дам і ще кілька разів додам, ох,
і надаю ж я тобі». Мама, хитаючись, повільно піднялася на
ноги, обличчя вже розпухало, роздувалося, як перекачана
стара шина, із чотирьох або п’яти саден бігла кров, і вона
сказала жахливу річ — із усього, що мати коли-небудь гово-
рила, Джек запам’ятав слово в слово тільки це: «У кого газе-
ти? Тато хоче подивитися комікси. Що, дощ іще йде?» Потім
вона знову опустилася на коліна, на закривавлене, розпухле
обличчя звисало волосся. Майк телефонував лікареві, щось
бурмочучи в трубку. Чи не можна приїхати негайно? Мама.
Ні, він не може сказати, у чому справа. Не по телефону. Це
не телефонна розмова. Просто «приїдьте». Лікар приїхав і
забрав маму в лікарню, у якій батько пропрацював усе своє
доросле життя. Він, почасти протверезівши (а може, це була
тупа хитрість, як у будь-якого загнаного в кут звіра), ска-
зав лікареві, що мати впала зі сходів. Кров на скатертині...
він же намагався обтерти її миле личко. «І що, окуляри про-
летіли через усю вітальню в їдальню, щоби шльопнутися в
печеню з пюре? — запитав лікар із жахаючим, знущальним
сарказмом. — Так усе й було, Марку? Я чував про хлопців,
які золотими зубами ловили радіостанції, й бачив мужика,
який одержав кулю між очей, але зумів вижити й розповідав
про це, — проте таке для мене новина». Тато просто потряс
головою: чорт його знає, мабуть, окуляри звалилися, коли
він ніс її через їдальню. Діти мовчали, приголомшені цією хо-
лоднокровною брехнею. За чотири дні Бретт покинув роботу
на лісопилці й пішов в армію. Джек завжди відчував: справа

11 “Сяйво”

321

була не лише в раптовому й непоясненному батьковому спа-


лахові за вечерею, але й у тому, що в лікарні, тримаючи руку
місцевого священика, мати підтвердила батькову казочку.
Бретт із відразою покинув їх на милість того, що ще могло
статися. Його вбили у провінції Донґ Го в шістдесят п’ятому,
коли старшокурсник Джек Торренс примкнув до активної
студентської агітації за закінчення війни. На мітингах, які
відвідувало все більше люду, він розмахував закривавленою
сорочкою брата, але, коли говорив, перед очима стояло не
обличчя Бретта, а обличчя матері — здивоване, нерозуміюче
обличчя, — і звучав її голос: «У кого газети?»

За три роки, коли Джекові виповнилося дванадцять, утік


Майк — він вступив у Нью-Гемпширський університет і
одержав чималу стипендію Меріта. Ще за рік батько помер
від раптового приступу, який стався тоді, коли він готував
пацієнта до операції. Він звалився на підлогу в незастебну-
тому білому халаті й умер, напевно, ще до того, як ударився
об чорно-червоний казенний лікарняний кахель. За три дні
чоловік, що панував над життям Джекі, непояснений білий
бог-привид, був під землею.

До напису на могилі «Марк Ентоні Торренс, люблячий


батько» Джек додав би ще один рядок: «Він знав> як грати
в “ліфт”».

Вони одержали дуже велику страховку. Є люди, які зби-


рають страхові поліси не менш захоплено, ніж інші — мо-
нети або марки; до них і належав Марк Торренс. Гроші за
страховку прийшли саме тоді, коли закінчилися щомісячні
поліцейські штрафи й рахунки на спиртне. П’ять років вони
були багаті. Майже багаті...

322


У неглибокому, неспокійному сні перед Джеком, як у
дзеркалі, виникло власне обличчя — своє й не своє: широко
розплющені очі й безневинно вигнутий рот хлопчика, який
сидить зі своїми машинками й чекає на тата, чекає білого
примарного бога, чекає, щоб злетіти на ліфті із запаморочли-
вою, звеселяючою швидкістю крізь солонувато-прогірклий
туман запаху таверен; чекає, що, можливо, ліфт обвалиться
вниз і з вух посипляться старі коліщата й пружинки, а тато
буде ревіти від сміху, і це обличчя

(перетворилося на обличчя Денні, таке схоже на нього,


колишнього, тільки в нього були світло-блакитні очі, а в
Денні вони туманно-сірі, але вигин губ такий же і волос-
ся світле, Денні в його кабінеті, на ньому спортивні труси-
ки, а папери всі промокли, від них піднімається приємний
слабкий запах пива... збудження, що піднімається на крилах
дріжджів, страшне бажання вдарити, заподіяти біль... подих
бару... тріск кістки... власний голос, п’яно голосить: «Денні, з
тобою все гаразд, доко?.. Ах ти, Боже мій, бідна ручка...» —
і це обличчя перетворилося на)

(мамине здивоване обличчя, побите, закривавлене, воно


з’явилося з-під стола, мама казала)

(«...від вашого батька. Повторюю, надзвичайно важли-


ве повідомлення від вашого батька. Будь ласка, не міняйте
налаштування або негайно налаштовуйтеся на частоту
Щасливого Джека, повторюю, негайно налаштовуйтеся на
частоту Щасливої Години. Повторюю...»)

Повільне розчинення. Безтілесні голоси доносилися до


нього, як луна, що гуляє по безкінечному туманному кори-
дору.

(Увесь час щось заважає, Томмі, любий...)

(Мідоку, ти тут чи ні? Знову нипала я в сні. Я боюся цих
чудовиськ...)

(Вибачте, містере Уллмане, але хіба це не...)

...офіс — полиці для швидкозшивачів, великий письмо-
вий стіл Уллмана, чиста книга для реєстрації заброньованих
номерів на наступний рік уже на місці — нічого він не упус-
тить, цей Уллман — усі ключі акуратно висять на цвяшках
(крім одного, якого? якого? універсала, універсала, уні-
версала, у кого ключ-універсал? якщо ми піднімемося наго-
ру, можливо, стане зрозуміло)

і великий радіоприймач на полиці.

Джек із клацанням увімкнув його. Крізь потріскуван-
ня короткими сплесками проривалося мовлення Американ-
ської радіокомпанії. Він перемкнув хвилю й покрутився
серед фрагментів музики, новин, прогнозів погоди, про-
сторікувань проповідника перед паствою, що тихенько по-
стогнувала. Ось і інший голос. Джек повернувся до нього.
Це був голос його батька.

«...убити його. Тобі доведеться вбити його, Джекі, і її теж.


Адже справжній художник повинен страждати. Адже кожен
убиває тих, кого любить. Вони ж завжди будуть щось замиш-
ляти проти тебе, будуть намагатися заважати тобі, тягти на
дно. У цю хвилину твій хлопчисько там, де йому зовсім не
місце. Куди стороннім вхід заборонений. Он воно як. Кляте
щеня. Відлупцюй його ціпком, Джекі, хлопчику мій, всип
йому так, щоб вибити з нього дух. Випий чарочку, Джекі, і
ми пограємо в ліфт. А потім я піду з тобою, і він отримає по

324


заслугах. Я знаю, ти зможеш. Звичайно, зможеш. Ти пови-
нен убити його. Тобі доведеться вбити його, Джекі, і її теж.
Тому що справжній художник повинен страждати. Тому що
кожен...»

Голос батька звучав усе вище й вище, стаючи нелюдським;


він зводив з розуму, перетворюючись на щось пронизливе,
настирне, нестерпне — перетворюючись на голос божества-
примари, божества-свині; він лунав із приймача просто в
обличчя Джеку й

— Ні! — заволав він у відповідь. — Ти вмер, ти лежиш у


своїй могилі, тебе в мені нема, немає! — Адже Джек витравив
із себе батька до краплі, й те, що той повернувся, проповзши
ті дві тисячі миль, які відокремлювали готель від містечка
в Новій Англії, де батько жив і помер, було несправедливо,
неправильно.

Він заніс радіо над головою й жбурнув додолу. Приймач


розлетівся на друзки, зблиснувши старими коліщатами й
лампами, немов якийсь безумець грав у ліфт, і раптом гра
пішла шкереберть, від цього голос батька зник, залишився
тільки його власний голос, голос Джека, голос Джекі, який
повторював у холодній реальності офісу:

— ...умер, ти вмер, ти вмер!

Потім згори почувся переляканий тупіт Венді і її здиво-
ваний, перестрашений голос:

— Джеку? Джеку!

Він стояв, моргаючи над розбитим приймачем. Тепер для
зв’язку із зовнішнім світом залишився лише снігохід у сараї.
Він закрив обличчя руками, стиснув скроні. Отак, заробив
собі додатковий головний біль.

325


27. Кататонія

Промчавши по коридору в самих панчохах, Венді збігла


у вестибюль, стрибаючи через дві сходинки. На покритий
килимом прольот третього поверху вона не глянула. А якби
глянула, то помітила б: на верхній сходинці, сунувши палець
у рот, нерухомо й мовчки стоїть Денні. На шиї й під самим
підборіддям спухли синці.

Крики Джека припинилися, але страх Венді від цього не


ослаб. Вирвана зі сну голосом Джека, який звучав на давній
високій, жахаючій ноті, що Венді так добре пам'ятала, вона
все ще думала, що спить, а іншою частиною розуму збагну-
ла, що прокинулася, і це лякало її значно дужче. Венді на
п'ятдесят відсотків не сумнівалася, що, увірвавшись в офіс,
виявить п'яного Джека, який зніяковіло стоїть над розпро-
стертим тілом Денні.

Вона влетіла у двері. Джек стояв там, розтираючи скроні.


Обличчя було білим, як у примари. Біля ніг розсипом битого
скла лежав їхній приймач.

— Венді? — непевно запитав він. — Венді?

Схоже, здивування підсилилося, і на мить Венді побачила
його справжнє обличчя — те, яке зазвичай Джек так добре
приховував. Це було обличчя розпачливої, нещасної люди-
ни, пійманого в пастку звіра, якому не під силу впоратися
з ситуацією і здатися без втрат. Потім запрацювали м'язи:
вони ворушилися під шкірою, рот безвольно тремтів, ада-
мове яблуко смикалося.

Зніяковілість і подив Венді відступили перед потрясін-


ням: Джек готовий був розплакатися. їй доводилося бачити

326


його плачучим, але відтоді, як він покинув пити, — жодного
разу... та й у ті дні він плакав, тільки наклюкавшись до чор-
тиків і перейнявшись патетичним жалем до себе. Він був
міцним хлопцем, натягнутим, як шкіра на барабані, і така
втрата контролю над собою знову перелякала її.

Він підійшов. На нижніх повіках уже набрякли сльози,


голова мимоволі трусилася, немов марно намагалася прогна-
ти цю бурю почуттів, груди зводили судорожні зітхання, що
злилися в потужний, болісний схлип. Ноги, взуті в тапочки,
спіткнулися об шкалки радіо, і Джек буквально впав дру-
жині в обійми, вона навіть відхитнулася під вагою його тіла.
Її обдав подих чоловіка, але спиртним не пахло. Звичайно,
не пахло — тут немає ніякої випивки.

— Що сталося? — Вона втримувала його як могла. —


Джеку, що це?

Спершу йому вдалося тільки схлипнути. Він тулився до


дружини, хапаючись за неї так, що їй стало нічим дихати;
притискаючись обличчям до плеча Венді, він трясся і мотав
головою — безпомічно, начебто щось відганяючи. Важкі
схлипи було нелегко вгамувати. Джека всього трясло, під
джинсами й сорочкою посмикувалися м’язи.

— Джеку? Що? Скажи мені, що сталося?

Нарешті схлипи почали перетворюватися на слова —
спершу в основному невиразні, однак варто було потекти
сльозам, як мова стала виразнішою.

«...сон, по-моєму, це був сон, але він був таким справжнім,


я... це моя мати сказала, що по радіо буде виступати тато, і я...
не знаю... він... він велів мені... не знаю... він кричав на мене...

327


тому я розбив приймач... щоб він заткнувся. Щоб заткнувся.
Він помер. Не хочу його бачити навіть у сні. Господи, Венді,
він помер. У мене такий кошмар уперше в житті. Більше не
хочу. Господи! Це було жахливо».

— Ти що, просто заснув в офісі?

— Ні... не тут. Унизу.

Тепер він трохи розпрямився, припинивши тиснути на


Венді своєю вагою, а безперервний рух голови взад-уперед
спершу сповільнився, а потім припинився.

— Я там переглядав старі папери. Стілець туди приніс,


сів. Рахунки на молоко. Нудна штука. Я, напевно, просто
задрімав. І тут мені приснився сон. Мабуть, я прийшов сюди
уві сні. — Він тихо й тремко усміхнувся просто їй у шию. —
Теж уперше в житті.

— Де Денні, Джеку?

— Не знаю. А хіба він не з тобою?

— Він не ходив... з тобою униз?

Оглянувшись, Джек прочитав в обличчі дружини таке,
що його власне обличчя напружилося.

— Ти ніколи не дозволиш мені забути про це, так,


Венді?

— Джеку...

— Коли я буду лежати на смертному одрі, ти схилишся
наді мною й скажеш: «Так тобі й треба — пам’ятаєш, як ти
зламав Денні руку?»

— Джеку!


— Що — Джеку? — гаряче запитав він і схопився на
ноги. — Скажеш, ти так не думаєш? Що я підняв на нього

328


руку? Що я один раз уже підняв руку на Денні й можу це
зробити знову?

— Я хочу знати, де він, ото і все!

— Нумо, репетуй, щоб твоя довбешка тріснула, тоді все
буде гаразд, чи не так?

Вона повернулася й вийшла з кімнати.

На мить Джек заціпенів із обліпленою шматочками бито-
го скла промокашкою в руці й дивився, як Венді йде. Потім
він кинув промокашку в кошик для сміття, пішов слідом і
наздогнав дружину біля стійки адміністратора у вестибюлі.
Поклавши руки їй на плечі, він розвернув Венді до себе. За-
стигле, насторожене обличчя.

— Венді, вибач. То все через цей сон... Вибачаєш?

— Звичайно, — сказала Венді, не змінивши виразу об-
личчя. Задерев’янілі плечі вислизнули в Джека з рук. Вона
вийшла на середину вестибюля й гукнула:

— Агов, доко! Ти де?

Відповіддю було мовчання. Вона пройшла до двостул-
кових парадних дверей, відчинила одну стулку й вийшла
на розчищену Джеком доріжку. Доріжка радше нагадувала
окоп — утрамбовані замети, у яких Джек проклав її, разом
з тим, що нападало згори, доходили Венді до плечей. Види-
хаючи білі хмарини пари, вона ще раз покликала сина. Коли
повернулася в будинок, вигляд у неї зробився переляканий.

Тамуючи роздратування, Джек розважливо сказав:

— Ти впевнена, що він не спить у себе в кімнаті?

— Кажу тобі, він десь грався, поки я в’язала. Я чула його


внизу.

329


— Ти що, заснула?

— А до чого тут це? Так. Денні?

— Коли ти зараз спускалася вниз, ти заглянула до нього
в кімнату?

— Я... — Вона замовкла.

Він кивнув.

— Так я й думав.

Не чекаючи Венді, Джек почав підніматися сходами.
Вона пішла за ним мало не бігцем, але він стрибав через
дві сходинки. Коли він як укопаний загальмував на дру-
гому поверсі, Венді мало не врізалася йому в спину. Він
приріс до місця, дивлячись угору широко розплющеними
очима.

— Що?.. — почала вона й простежила його погляд.

Денні усе ще стояв угорі й смоктав палець. Очі були по-
рожніми. Світло встановлених у холі електричних світиль-
ників безжалісно демонструвало мітки на горлі.

— Деннії — скрикнула вона.

Крик привів до тями Джека, й вони разом кинулися вго-
ру — туди, де стояв син. Упавши перед хлопчиком на коліна,
Венді обхопила його. Денні досить податливо підкорився,
але не обняв її у відповідь. Начебто вона тримала в обіймах
набиту повстю ляльку, через що в роті одразу ж з'явився
солодкуватий присмак страху. Він смоктав палець, байдуже
витріщаючи очі на сходи за їхніми спинами, і все.

— Денні, що сталося? — запитав Джек. Він потягнувся,


щоб поторкати шию Денні там, де вона розпухнула. — Хто
це з тобою зро...

330


— Не смій його чіпати! — прошипіла Венді. Вона стисну-
ла Денні в обіймах, підхопила на руки й відступила вниз, так
що спантеличений Джек встиг лише випрямитися.

— Що? Венді, якого біса ти...

— Не смій його чіпати! Я вб'ю тебе, якщо ти ще хоч раз
простягнеш до нього лапи!

— Венді...

— Виродок!

Вона повернулася й утекла сходами на другий поверх.


При цьому голова Денні м'яко погойдувалася вгору-вниз.
Великий палець так і залишався в роті. Очі нагадували затяг-
нуті мильною плівкою вікна. Унизу Венді звернула праворуч,
і Джек почув, як вона вийшла в кінець коридору. Ляснули
двері їхньої спальні. Засунувся засув. Клацнув замок. Корот-
ка тиша. Потім тихі, невиразні схлипи.

Невідомо, як довго Джек стояв там, буквально паралізо-


ваний усім, що сталося за настільки короткий відтинок часу.
Сон ще не покинув його, надаючи всьому легкого відтін-
ку нереальності, начебто Джек сьорбнув мескаліну. Може,
Венді права, він зробив Денні боляче? Спробував задушити
сина на вимогу покійного батька? Ні. Ніколи він не торкне


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка