І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка22/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   41
Денні.

(Вона впала зі сходів, лікарю)

Тепер він ніколи в житті не торкне Денні.

(Звідки мені було знати, що димова шашка бракована?)

Ніколи в житті Джек не був жорстоким... тверезий.

(Крім випадку, коли ти мало не вбив Джорджа Гет-


філда)

331


— Ні! — викрикнув у темряву. І з силою обрушив кулаки
на стегна — ще, і ще, і ще.

Венді сиділа на занадто туго набитому стільці біля вікна.


Вона тримала Денні на колінах, обіймаючи його, бурмочучи
ті старі як світ безглузді слова, які потім ніяк не можеш зга-
дати — хоч би як далі було. Він безвольно опустився до неї
на коліна, не виразивши ні радості, ні протесту, начебто був
паперовою лялькою. Коли десь у холі Джек вигукнув: «Ні!»,
Денні навіть не глянув на двері.

Плутанина в думках Венді трохи вляглася, але за нею


прийшло дещо гірше. Паніка.

Безсумнівно, це справа рук Джека. Заперечення чоловіка


нічого не значили для Венді. їй здавалося цілком імовірним,
що Джек у сні намагався задушити Денні — так само як
розбив у сні приймач. У нього якийсь нервовий зрив. Але що
робити? Неможливо нескінченно сидіти замкненими тут. їм
потрібна буде їжа.

Насправді питання було лише одне — його й ставив по-


вен холоду й прагматизму внутрішній голос Венді, голос її
материнства, який, виходячи із замкнутого кола мати-дитя
зовні, до Джека, перетворився на холодний і безпристрас-
ний. Він запитував:

(Наскільки він небезпечний?)

Джек заперечував, що це справа його рук. Синці й тиха
невблаганна відстороненість Денні нажахали її. Якщо це
зробив він, відповідальність лежала на якійсь відособленій
частині його «я». Те, що Джек зробив це уві сні, жахливим,

332


перекрученим чином підбадьорювало. Можливо, йому мож-
на довірити вивезти їх звідси? Відвезти на рівнину, подалі
від гір... А тоді...

Але далі благополучного прибуття їх із Денні до лікаря


Едмондса в Сайдвіндер вона не вміла заглянути. Правда,
особливої потреби в цьому не було. Поточної кризи було
цілком достатньо, щоб Венді не могла відволіктися.

Вона голосила над Денні, заколисуючи його на грудях.


Пальці, що торкалися сорочки хлопчика, відзначили, що
вона вогка, однак у мозок Венді надійшло лише швидке пові-
домлення. Якби інформація надійшла в повному обсязі, Вен-
ді могла б пригадати, що коли Джек обхопив її в офісі, схли-
пуючи їй у шию, руки в нього були сухими. Це могло б дати
їй перепочинок. Але її думки як і раніше заполонило зовсім
інше. Слід було прийняти рішення — можна підходити до
Джека чи ні?

Насправді це було не бозна-яке рішення. Сама Венді ні-


чого не могла зробити — навіть перенести Денні вниз, в
офіс, щоб викликати допомогу по радіо. Хлопчик пережив
сильний шок. Його слід швидше відвезти звідси, поки не
заподіяно непоправної шкоди. Вона відмовлялася повірити,
що непоправне вже могло статися.

Усе-таки Венді мучилася над цим питанням, судорожно


вишукуючи альтернативи. їй не хотілося, щоб Денні знову
потрапив у межі досяжності Джека. Тепер Венді усвідом-
лювала, що вже прийняла одне неправильне рішення, не
послухавшись ні своїх відчуттів, ні відчуттів Денні. Вона
дозволила снігу замкнути їх тут... заради Джека. Наступне

333


невдале рішення вона прийняла, коли відклала розлучення.
Думка, що вона може знову помилитися, і то так, що решту
життя буде щодня, щохвилини жалкувати про це, майже
паралізувала її.

Нічого вогнепального тут не було. У кухні з магнітних


планок звисали ножі, але між ними й Венді стояв Джек.

У спробах прийняти правильне рішення, знайти аль-


тернативу їй не спало на гадку, які гірко іронічні ці думки:
годину тому вона заснула з твердим переконанням, що все
нормально й незабаром стане ще краще. Тепер же вона роз-
глядала можливість використовувати масарський ніж проти
власного чоловіка, якщо той спробує втрутитися в їхні з
сином справи.

Нарешті, з Денні на руках, вона підвелася. Ноги тремтіли.


Вихід був один. Доведеться змиритися з тим, що Джек не уві
сні — це нормальний Джек, який допоможе відвезти Денні
в Сайдвіндер, до лікаря Едмондса. А якщо Джек спробує не
лише допомогти, хай його береже Господь.

Венді підійшла до дверей і відімкнула їх. Підсунувши


Денні вище на плече, вона відчинила двері й вийшла в ко-
ридор.

— Джеку? — нервово покликала вона, але відповіді не


було.

З наростаючим трепетом вона пройшла до сходової кліт-


ки, але Джека там не виявилося. Поки вона стояла там, мір-
куючи, що ж робити далі, знизу почувся голосний, сердитий,
гіркий спів:

Нумо, в гречку завернімо,

Нумо, заново почнімо...

334


Звук його голосу налякав Венді ще дужче, ніж мовчання,
та однаково інших варіантів не було. Вона почала сходити
вниз.

28. Це була вона!

Джек стояв на сходах, прислухаючись до приглушених
голосінь, які доносилися крізь замкнені двері, й замішан-
ня поступово змінилося гнівом. Так нічого й не змінилося.
Для Венді принаймні. Можна двадцять років не брати в рот
спиртного й однаково бачити (відчувати) легкий рух ніздрів
дружини, коли та намагається розрізнити, що відправляєть-
ся в далекі краї на потязі Джекового подиху — джин чи віскі.
Венді завжди була схильна визнавати найгірше: якби раптом
вони з Денні втрапили в аварію через п’яного сліпця, у якого
перед самим зіткненням стався приступ, вона відвернула-
ся б, негласно обвинувативши Джека в отриманих Денні
каліцтвах.

Обличчя дружини, яка забирає від нього Денні, — ось


що постало в Джека перед очима, і йому раптом захотілося
стерти написаний на цьому обличчі гнів кулаками.

Вона, чорт забирай, не має ніякого права!

Так, можливо, раніше були підстави. Він пив, він по-
водився жахливо. Зламати руку Денні — страшна річ! Але
якщо людина змінюється на краще, чи не заслуговує вона,
щоб рано чи пізно їй дали кредит під ці зміни? А якщо кре-
диту нема, чи не слід цій людині виправдати недовіру? Якщо
батько буде постійно обвинувачувати дочку-незайману в

335


тому, що вона трахається з усіма хлопцями-старшокласни-
ками без розбору, хіба вона у висліді не стомиться від цього
настільки, що на те ж і пристане? А якщо дружина тайко-
ма — та не так уже й тайкома — продовжує вірити, що її
чоловік-непитущий п’є...

Джек підвівся, повільно зійшов униз, на майданчик дру-


гого поверху, і хвилинку постояв там. Із задньої кишені він
дістав хусточку, обтер губи й задумався: може, варто посту-
кати в спальню, вимагаючи, щоб його впустили подивитися
на сина? Вона не має ніякого права бути такою зарозумілою,
чорт її забирай.

Добре, рано чи пізно їй доведеться вийти звідти — якщо


тільки вона не вигадала для обох яку-небудь дієту, що знімає
всі проблеми. Від цієї думки губ Джека торкнулася досить не-
приємна усмішка. Ну, нехай прийде. Прийде — у свій час.

Він зійшов на перший поверх, у вестибюлі безцільно по-


стояв біля адміністраторської стійки й звернув праворуч.
Зайшов у їдальню й зупинився на порозі. Просто в очі Джеку
заблищали порожні столи під білими лляними скатертина-
ми, які були акуратно випрані, вигладжені й закриті чистою
прозорою клейонкою. Зараз кімната була порожня, однак

(Обід подадуть о восьмій. Маски знімуть опівночі. Тоді ж


танці)

Джек почав пробиратися між столиків, миттю забувши,


що нагорі — дружина із сином, забувши свій сон, розби-
тий приймач, синці. Він вів пальцем по слизькому пластику,
намагаючись уявити собі ту серпневу спекотну ніч сорок
п’ятого — війна виграна, попереду відкривається сповнене
новизни, розмаїте майбутнє, схоже на край сновидінь. Уся

336


під’їзна дорога обвішана яскравими, строкатими китайськи-
ми ліхтариками, з високих вікон (зараз занесених снігом)
ллється золотаво-жовте світло. Чоловіки й жінки в маскарад-
них костюмах: тут — високородна принцеса, там — кавалер у
ботфортах. Блискучі дотепи й блискучі коштовності. Танці.
Ріки спиртного — спершу вина й шампанського, потім, мож-
ливо, чогось міцнішого. Звук голосів усе вищий, вищий — і
ось із естради, де сидять музиканти, лунає веселий крик:
«Маски геть! Маски геть!»

(І над усім запанувала Червона Смерть!)

Джек виявив, що стоїть на протилежному кінці їдальні,
під двостулковими дверима бару «Колорадо», де в ту ніч
сорок п’ятого року йшла дармова пиятика.

(Пузом до стійки. Пардон! Випивка — за рахунок за-


кладу.)

Він пройшов у двері й далі, у глибоку тінь, що огорну-


ла бар. Тут трапилося щось дивне. Джек уже заходив сюди
раніше, а один раз — щоб звірити залишений Уллманом ін-
вентаризаційний список, тому знав, що в барі порожньо. Але
зараз при тьмяному світлі з їдальні (яка й сама освітлювала-
ся тьмяно, оскільки вікна загороджував сніг) йому примари-
лося, начебто він бачить нескінченні ряди, що змовницьки
підморгують через стійку — пляшки, сифони й навіть пиво,
що капає із усіх трьох надраєних до блиску кранів. Так, Джек
зумів навіть відчути запах пива — вологий дріжджовий
аромат закваски, котрий нічим не відрізняється від того
найтоншого туману, який щовечора огортав обличчя його
батька, коли той повертався з роботи додому.

337


Джек, очі якому розширилися, пошукав на стіні вимикач.
Над стійкою загорілося неяскраве, інтимне світло від трьох
кілець двадцятиватних лампочок, посаджених на люстри,
що імітують колеса воза.

Усе полиці були порожні. Там ще навіть не скопився пил.


Пивні крани, як і хромовані трубки, що виходили від них,
були сухими. Праворуч і ліворуч його оточували оббиті ок-
самитом кабінки з високими спинками: кожну сконструюва-
ли так, щоб створити парочці всередині максимум самоти.
Далі, по інший бік червоного килима, що закривав підло-
гу, стояли сорок високих табуреток. Усі вони були оббиті
шкірою. На кожній уціліло опукле тавро, яке колись носила
корова в череді: «Г-Кружок», «Д-Бар» (дуже пасує), «Трясун
В», «Ледар Б».

Джек наблизився, легенько хитнувши в зніяковінні голо-


вою: йому згадався той день на дитячому майданчику... але
який сенс думати про це? І все-таки він міг заприсягтися,
що бачив ці пляшки, так, як бачиш темні силуети меблів у
кімнаті із запнутими шторами. Єдине, що залишилося, — за-
пах пива, але Джек знав: цей запах в'їдається в усе дерев'яне
в будь-якому барі на світі, і жоден з винайдених очисників
не в змозі його викорінити. Але тут запах здавався різким...
мало не свіжим.

Сівши на табуретку, він обперся ліктями на оббитий


м’якою шкірою край стійки. По ліву руку виявилася вазоч-
ка для арахісу — зараз, зрозуміло, порожня. Перший раз за
дев'ятнадцять місяців Джек зайшов у бар, і — його звичайне
везіння! — той виявився порожній, проклятий. Однаково на

338


нього потужною болісною хвилею накотила туга за колиш-
німи часами, а жагуче фізіологічне бажання випити поши-
рилося від живота Джека до гортані, рота й носа. Йому зда-
валося, що по дорозі воно змушує живі тканини стискатися,
зсихатися й вимагати чого-небудь вологого, холодного... і
побільше.

Із дикою, божевільною надією Джек ще раз глянув на


полиці, але ті були як й далі порожні. Він ображено й знія-
ковіло посміхнувся. Пальці, що повільно стиснулися в ку-
лаки, залишили на оббитою шкірою стійці бару малюсінькі
подряпини.

— Привіт, Ллойде, — сказав Джек. — Сьогодні ввечері


справи кепські, еге ж?

Ллойд підтвердив. Ллойд поцікавився, що Джек буде


пити.

— Слово честі, я радий, що ти запитав, — сказав Джек. —


Правда, радий. Виявляється, у мене в гаманці — дві двадцят-
ки й дві десятки, і я вже почав було боятися, що вони зали-
шаться там до наступного квітня. Тут же поблизу жодного
«Сім-Одинадцять», можеш собі уявити? А ж бо думав, ці
генделики завелися вже й на місяці, хай їм грець.

Ллойд висловив співчуття.

— Ось що, — мовив Джек. — Налий-но мені двадцять
мартіні. Саме двадцять. По одному за кожен місяць, який я
був у зав'язці, і стаканчик для кайфу. Можеш це зробити, га?
Ти не надто зайнятий?

Ллойд сказав, що зовсім не зайнятий.

— Молодчина. Вишикуєш цих марсіян уздовж стійки, а я
всіх прикінчу по черзі. Так має бути, Ллойде, друже мій.

339


Ллойд повернувся до нього спиною, щоб зайнятися ро-
ботою. Джек поліз у кишеню по гаманець і замість грошей
дістав флакон екседрину. Гаманець залишився на столі в
спальні, а його дружина, що влізе й під шкіру, виперла Джека
за двері. Непогано, Венді. Сука клята.

— Здається, я трохи злегковажив, — повідомив Джек. —


До речі, як там мій кредит у вашій точці?

Ллойд відповів, що з кредитом усе гаразд.

— Чудово. Ти мені подобаєшся, Ллойде. Інші завжди тобі
й у підметки не годилися. Щоб я скис, від Барра до Портлен-
да, штат Мен, ти — найкращий власник генделика. Ба навіть
до Портленда, штат Оре/он.

За такі слова Ллойд висловив подяку

Збивши кришечку із флакона з екседрином, Джек витру-
сив кілька таблеток і закинув у рот. Рот заповнився знайо-
мим кислуватим смаком.

Раптом у Джека виникло відчуття, що за ним хтось спо-


стерігає — із цікавістю й деяким презирством. У нього за
спиною не залишилося жодної порожньої кабінки — у них
сиділи сивуваті вишукані чоловіки з гарними молодими ді-
вицями, всі — у маскарадних костюмах. Вони з холодними
веселощами спостерігали за цим сумним вправлянням у
мистецтві драми.

Джек крутнувся на табуретці.

Кабінки обабіч дверей бару були порожні. Ліворуч від
Джека ряд кабінок, обгинаючи підкову стійки, під кутом
повертав до ширшої стіни. М'які шкіряні спинки й сидін-
ня. Виблискуючі темні столики «Форміка», на кожному —

340


попільниця, у кожній попільниці — коробка сірників, на
кожній коробці в золотому листочку видрукувано: «Бар
“Колорадо”».

Він повернувся назад, із гримасою проковтнувши решт-


ки розчиненого екседрину.

— Ллойде, ти просто диво, — сказав Джек. — Уже все


готово! Твоя моторність поступається лише одухотвореній
красі твоїх неаполітанських очей. Салют.

Джек задумливо розглядав двадцять уявних порцій. Ке-


лихи з мартіні, що поблискують вологими краплями. У кож-
ному — соломинка, уткнута в пухку зелену оливку. У повітрі
просто-таки висів запах джину.

— Зав’язка... — сказав Джек. — Чи був ти коли-небудь


знайомий із джентльменом, що раптом раз — і зав’язав?

Ллойд дозволив собі завважити, що час від часу такі


джентльмени зустрічаються.

— А випадало тобі відновлювати знайомство з такою


людиною після того, як вона розв’яже?

Слово честі, Ллойд не зміг пригадати.

— Отже, з тобою такого не бувало, — мовив Джек. Обхо-
пивши долонею перший келих, він підніс кулак до розкри-
того рота й підняв догори. Зробивши ковток, Джек викинув
уявну склянку через плече. Знову з’явилися люди, щойно
з маскараду; вони розглядали його, тайкома посміюючись.
Він відчував їхню присутність. Якби за стійкою бару замість
клятих порожніх полиць було дзеркало, Джек міг би їх по-
бачити. Добре, витріщайтеся. Хай вам грець. Витріщайтеся
всі, хто хоче.

341


— Ні, не бувало, — сказав він Ллойду. — Мало хто
розв'язує цю легендарну Зав'язку, але розповіді тих, хто ви-
явився здатний на це й повернувся, жахають. Коли зав'яжеш,
здається, що чистіше й світліше бути не може — немов пли-
веш на візку за десять футів над землею, над стічними ка-
навами, де валяються всі п'яниці зі своїми коричневими
пакетами, у яких захований «Буревісник» або «Бурбон та-
туся Флеша “Трісни голова''». Ти покинув усіх, хто кидає
на тебе мерзенні погляди й велить або виправлятися, або
забиратися в інше місце. З канави здається, що краще від
цього візка ти в житті не бачив, Ллойде, хлопчику мій. Усе
обвішане прапорцями, а попереду — духовий оркестр і по
три мажоретки з кожного боку — вони розмахують жезла-
ми, аж трусики блищать. Чоловіче, справу зроблено — тобі
приспічило потрапити туди, подалі від алкашні, яка шастає
по смітниках за бичками — усього півдюйма від фільтра! —
і смокче з бляшанок гидоту, щоб знову закайфувати.

Джек спорожнив ще два уявні келихи й перекинув їх че-


рез плече. Він просто-таки чув, як вони вщент розлетілися
на підлозі. І чорт його забирай, якщо він не почав відчувати,
що завівся. Це все екседрин.

— Ось ти й залізаєш до того візка, — сказав він Ллой-


ду, — і який же ти радий! Господи, я клянуся в цьому. Ві-
зок — найбільший і найкрасивіший на параді, на вулицях
повно народу, всі вишикувались уздовж бруківки, аплоду-
ють, підбадьорюють, махають, і все — на твою честь. Тільки
алкашам, що лежать у канавах, начхати на це. Ти дружив з
ними, але це залишилося позаду.

342


Піднісши до рота порожній кулак, Джек влив у себе ще
порцію — чотири проскочило, шістнадцять залишилося.
Добре пішло. Він ледь похитнувся на табуретці. Нехай ви-
тріщаються, якщо їм так подобається. Знімайте, хлопці, за-
лишиться фотка на пам’ять.

— Потім, Ллойде, хлопчику мій, починаєш дещо розумі-


ти. Чого не видно з канави. Наприклад, дно твого візка —
просто прямі соснові дошки, такі свіжі, що ще тече смола, й
варто зняти черевики, як наберешся скалок. А ще — сидіти
нема де, крім довгих лавочок без подушок і з високими спин-
ками, і лавочки ці насправді церковні, а через кожні п’ять
футів або близько того розкладені збірники псалмів. І сидять
у візку на цих лавах, виявляється, самі лише плоскогруді «ель
бірдос» у довгих сукнях з маленькими мереживними комір-
цями, і волосся в них стягнуте на потилиці в пучок так туго,
що просто чуєш, як вони пищать. Обличчя у всіх пласкі,
бліді, осяянні, й усі вони співають: «Стрінемось біля ріки,
біля прекрасноїрііііки», а перед ними грає на органі смердю-
ча світловолоса сука й велить співати голосніше, голосніше.
І тут хто-небудь тицьне тобі в руки молитовник і скаже:
«Співай з нами, брате. Якщо хочеш залишитися на Візку,
доведеться співати ранок, день і ніч безперервно. Особливо
ніч». Тоді й розумієш, що таке цей візок насправді, Ллойде.
Це храм із ґратами на вікнах — храм для жінок і в’язниця
для тебе.

Він замовк. Ллойда не було. Гірше того, він тут із самого


початку не з’являвся. Не з’являлася й випивка. Тільки люди
в кабінках, люди з балу-маскараду — Джек чув, як вони при-

343


душено сміються, затискаючи роти долонями й показуючи
на нього пальцем. В очах іскрилися крихітні жорстокі вог-
ники.

Він знову крутнувся до них.

— Залиште мене...

(самого?)

Усі кабінки були порожні. Сміх завмер, як шерех осін-
нього листя. Джек досить довго не зводив широко розплю-
щених потемнілих очей з порожнього бару. На чолі виразно
пульсувала жила. Десь усередині його «я» росла холодна
впевненість, упевненість у тому, що він втрачає розум. Він
відчув нагальну потребу підняти сусідню табуретку, пере-
вернути її й пройтися по кімнаті мстивим смерчем. Замість
цього він знову повернувся до стійки й заходився голосно
виспівувати:

Нумо, в гречку завернімо,

Нумо, заново почнімо!

Перед ним постало обличчя Денні — не звичне, жваве й


насторожене, із сяючими широко розплющеними очима, а
заціпеніле обличчя незнайомця, що нагадує зомбі: каламут-
ні, байдужі очі, рот по-дитячому зімкнутий навколо велико-
го пальця. Чого ж це він сидить тут, як похмурий підліток,
і розмовляє сам із собою, якщо десь нагорі його син пово-
диться як деталь інтер’єру приміщення зі стінами, оббитими
матрацами? Так, як за словами Воллі Голліса, поводився Вік
Стенджер, поки людям у білих халатах не довелося приїхати
й забрати його?

(Алея й пальцем його не торкнув! Чорт забирай, ні!)

— Джеку! — боязкий невпевнений голос.

344


Він так зачудувався й злякався, що, повертаючись, мало
не впав зі стільця. У дверях стояла Венді. У неї на руках,
нагадуючи блідого ідіота з фільмів жахів, лежав Денні. їхня
трійця була вражаючим видовищем, Джек дуже гостро це
відчув — ось-ось мусить піднятися завіса другого акту якоїсь
старої п'єси, яка пропагує абстиненцію, — поставленої на-
стільки погано, що робітник сцени забув заповнити полиці
в Лігвищі Пороку.

— Я й пальцем його не торкав, — хрипло сказав Джек. —


Відтоді, як зламав йому руку. Я навіть жодного разу його не
шльопнув.

— Джеку, зараз це не має значення. Важливо ось що...

— Це має значення] — крикнув він. Кулак із тріском опус-
тився на стійку, так сильно, що порожня вазочка для арахісу
підскочила. — Має, чорт забирай, має\

— Джеку, треба відвезти його з гір. Він...

Денні в неї на руках заворушився. Млявий, байдужий ви-
раз обличчя почав ламатися, як товста кірка льоду, що при-
ховує якусь поверхню. Губи скривилися, начебто від якогось
дивного смаку. Очі розширилися. Мовби бажаючи прикрити
їх, Денні підняв руки — і знову опустив.

Він миттєво заціпнув в обіймах Венді. Спина вигнулася


дугою, і Венді похитнулася. А Денні раптом заверещав. Із на-
пруженого горла один за одним, як стріли, летіли божевільні
звуки. Вони немов би заповнили пустельний перший поверх
і, наче банші1, верталися назад. Немов тут хором верещала
сотня Денні.

1 Банші — привид з шотландськое та ірландськоё міфології, завивання
якого віщували смерть мешканцям дому.

345


— Джеку! — з жахом крикнула вона. — О Господи, Джеку,
що з ним таке?

Джек, не почуваючи під собою ніг, зліз із табуретки — він


у житті не був так наляканий. У який провал заглянув нена-
роком його син? У яке гніздо мороку? І що там виявилося,
що вжалило його?

— Денні! — крикнув він. —Денні!

Денні побачив його. Він з несподіваною наполегливою
силою вирвався в матері з рук, не дозволивши втримати себе.
Вона позадкувала, налетіла на кабінку й мало не впала.

— Тату! — пронизливо кричав малий, підбігаючи до


Джека, очі опухли й були перелякані. — Ой, тату, тату, це
вона! Вона! Вона! Ох, тааааатуу...

Він стрілою влетів до Джека в обійми, так, що той похит-


нувся. Денні міцно обтопив батька, пригорнувся — спершу
начебто зібравшись боротися з ним, а потім ухопився за
ремінь і заридав Джекові в сорочку. Джек животом почував,
як смикається розпаленіле личко сина.

— Тату, це вона.

Джек повільно перевів погляд на обличчя Венді. Його очі
нагадували маленькі срібні монетки.

— Венді? — Голос тихий, майже мурчання. — Венді, що


ти з ним зробила?

Приголомшена Венді, не вірячи власним вухам, витрі-


щилася на чоловіка. Обличчя була блідим. Вона похитала
головою.

— Джеку, ти ж повинен розуміти...

На вулиці знову пішов сніг.

346


29. Розмова на кухні

Джек відніс Денні в кухню. Хлопчик не переставав не-


самовито схлипувати, відмовляючись відірвати обличчя від
грудей Джека. У кухні він повернув Денні дружині, що все


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка