І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка23/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   41
ще здавалася приголомшеною й відмовлялася вірити.

— Джеку, я не знаю, про що він каже.

— Я вірю, — сказав він, хоча сам собі змушений був зізна-
тися, що настільки несподівана, запаморочливо швидка змі-
на ролей до певної міри тішить його. Але Джек гнівався на
Венді всього мить: десь усередині все стиснулося — і минуло.
У глибині душі він знав, що Венді радше обіллється бензи-
ном і чиркне сірником, ніж заподіє Денні шкоду.

На далекій конфорці пихкав на повільному вогні великий


чайник. У свою велику керамічну чашку Джек кинув пакетик
із заваркою й до половини налив окропу.

— Є шеррі для готування? — запитав він.

— Що?.. Так, звичайно. Дві чи три пляшки.

— У якій шафі?

Вона показала пальцем, і Джек дістав пляшку Від душі
хлюпнувши з неї в чай, він поклав шеррі на місце й останню
чверть чашки долив молоком. Потім додав три ложки цукру
й розмішав. Цю суміш він відніс Денні, схлипи якого затих-
ли, перетворившись на хлюпання носом і гикавку. Але він
весь тремтів, а очі були широко розкриті й непорушні.

— Хочу, щоб ти це випив, доко, — сказав Джек. — На


смак це хрінзна-яка гидота, але від неї тобі стане краще.
Вип’єш за тата?

347


Денні ствердно кивнув і взяв чашку Він ледь надпив,
скривився і питально глянув на Джека. Той нахилив голову,
і Денні надпив ще. Десь глибоко всередині Венді відчула
знайомий укол ревнощів — вона знала, за неї хлопчик не
став би це пити.

Слідом за цією думкою прийшла інша, від якої зроби-


лося незатишно, навіть страшно: чи ж не хочеться їй ду-
мати, начебто Джек винен? Може, вона так сильно ревнує?
Так могла б думати її мати, і це було справді жахливо. Вона
пам’ятала, як в одну з неділь батько повів її в парк, а вона
впала на дитячому майданчику з другого кільця й обдерла
обидва коліна. Батько привів її додому, і тут мати заверещала
на нього: «А ти що робив? Чому ти не дивився за нею? Що
ти за батько?»

(Вона загнала його в могилу; на той час, як вони розлу-


чилися, було занадто пізно.)

Венді не виправдала Джека навіть за браком доказів. Ні


на мить не засумнівалася. Вона почувала, як горить облич-
чя, але з якоюсь безпомічною приреченістю розуміла: якби
довелося програти все це ще раз, вона б думала й чинила
точнісінько так само. Добре це чи погано, але вона завжди
несла в собі частку матері.

— Джеку... — почала вона, не впевнена, чого хоче — ви-


бачитися чи виправдатися. І одне й інше, знала Венді, да-
ремне.

— Не зараз.

Щоб випити половину вмісту великої чашки, Денні зна-
добилося п’ятнадцять хвилин, і за цей час він помітно заспо-
коївся. Тремтіння майже пройшло.

348


Джек поклав синові руки на плечі.

— Денні, як ти гадаєш, чи ти вже можеш точно розповіс-


ти нам, що з тобою сталося? Це дуже важливо.

Денні перевів погляд із Джека на Венді й назад. Ця без-


мовна пауза прояснила й ситуацію, і їхнє становище в ній:
зовні, наносячи з північного заходу новий сніг, вив вітер;
старий готель, потрапляючи в черговий бурхливий порив,
потріскував і стогнав. Венді зненацька чітко усвідомила їхню
роз’єднаність, немов її вдарили під ложечку, — таке з нею
бувало й раніше.

х — Я хочу... все вам розповісти, — мовив Денні. — Шкода,
раніше не можна було. — Він тримався за чашку, начебто
заспокоюючись її теплом.

— А чому, синку? — Джек обережно відкинув із чола


Денні пітне, злипле волосся.

— Тому що цю роботу тобі знайшов дядько Ел. А я не міг


зрозуміти, як це тобі тут одразу і добре, і погано. Цю... —
Хлопчик глянув на них, просячи допомоги. Він не знаходив
потрібного слова.

— Дилему? — обережно запитала Венді. — Коли будь-


який вибір поганий?

— Так, її. — Він з полегшенням кивнув.

Венді сказала:

— У той день, коли ти підстригав кущі, ми з Денні по


дорозі в місто поговорили. У той день, коли вперше випав
справжній сніг. Пам’ятаєш?

Джек кивнув. День, коли він підстригав живопліт, він


пам’ятав дуже чітко.

Венді зітхнула.

349

— По-моєму, ми не договорили, га, доко?



Денні — втілене горе — потряс головою.

— А про що ви, властиво, говорили? — запитав Джек. —


Не впевнений, що до душі мені, коли мої дружина й син...

— Обговорюють, як люблять тебе?

— Яка різниця, однаково нічого не зрозуміло. Я себе по-
чуваю так, начебто прийшов у кіно на середину фільму.

— Ми говорили про тебе, — спокійно сказала Венді. —


І може, не все говорилося словами, але ми обоє розуміли.
Я — тому, що я твоя дружина, а Денні — тому, що він... прос-
то багато чого розуміє.

Джек мовчав.

— Денні висловився дуже точно: здавалося, цей переїзд
тобі на користь. У Стовінґтоні залишилося все, що тиснуло
на тебе, роблячи нещасним. Ти став сам собі хазяїн, ти пра-
цював руками й міг поберегти голову — повністю звільнити
її для вечірніх занять літературою. Потім, не знаю точно
коли... стало здаватися, що життя тут для тебе нехороше.
Стільки часу проводити в підвалі, так пильно переглядати
ці старі папірці, всю цю давню історію... Ти розмовляєш у
сні...

— У сні? — перепитав Джек. Обличчя виразило обереж-


не здивування. — Я розмовляю уві сні?

— Майже завжди нерозбірливо. Один раз я прокинулася,


щоб сходити в туалет, а ти казав: «До біса, хоч гральні авто-
мати внесіть, ніхто не довідається, не довідається ніколи».
Іншого разу ти мене розбудив — кричав: «Маски геть, маски
геть, маски геть!»

350


— Господи, — сказав Джек, потираючи обличчя рукою.
Він здавався хворим.

— А всі старі звички, звички п’яниці! Жуєш екседрин,


увесь час обтираєш губи. Щоранку всім незадоволений.
І крім того, ти ще не зумів закінчити п’єсу, правда?

— Ні. Ні ще, але це тільки справа часу. Я обмірковував


інший... новий проект.

— Готель. Це проект, щодо якого тобі телефонував Ел


Шоклі? Щоб ти дав йому спокій.

— Як ти довідалася? — гаркнув Джек. — Ти що, підслу-


хувала? Ти...

— Ні, — сказала вона. — Я б не зуміла підслухати, навіть


якби хотіла. Ти зрозумів би це, якби не обманював себе.
У той вечір ми з Денні сиділи внизу. Комутатор замкнений.
Працював єдиний телефон на весь готель — наш, нагорі, бо
він підключений до зовнішньої лінії напряму. Ти ж сам мені
пояснював.

— Тоді звідки ти довідалася, чого зажадав Ел?

— Денні сказав. Він знав це. Так само як іноді знає, куди
поділася яка-небудь річ або що люди подумують про розлу-
чення.

— Лікар говорив...

Вона нетерпляче потрясла головою.

— Лікар — шматок лайна, ми обоє це знали. Пам’ятаєш,


як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини?
Яке ж це передчуття — він же був зовсім малюсінький. Він
знає. І тепер я боюся...

Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

351

— Ти справді знав, що мені телефонував дядько Ел,


Денні?

Денні кивнув.

— Тату, він по-справжньому сказився. Тому що ти дзво-
нив містерові Уллману, а містер Уллман подзвонив йому.
Дядько Ел не хотів, щоб ти що-небудь написав про готель.

— Господи, — знову повторив Джек. — Синку, Денні. Хто


намагався тебе задушити?

Обличчя Денні стемніло.

— Вонау — відповів він. — Жінка з тієї кімнати. Із двісті
сімнадцятої. Мертва леді.

У нього знову затремтіли губи, він схопив чашку й


сьорбнув.

Джек із Венді злякано переглянулися над схиленою го-


ловою хлопчика.

— Ти що-небудь знаєш про це? — запитав він.

Вона похитала головою.

— Про це — ні.

— Денні. — Він підняв перелякане личко хлопчика. —
Кажи сміло, синку. Ми ж тут.

— Я знав, що тут погано, — тихим голосом вимовив


Денні. — Відтоді, як ми переїхали в Боулдер. Тому що Тоні
мені показував сни про це.

— Які сни?

— Усіх я не пам’ятаю. Він показував «Оверлук» уночі,
із черепом і схрещеними кістками. І там стукало. Щось...
Не пам’ятаю що... воно гналося за мною. Чудовисько. Тоні
показав мені про тремс.

— А що це, доко? — запитала Венді.

352

Він похитав головою.



— Не знаю. Потім ми приїхали сюди й містер Геллоран
поговорив зі мною в машині. Тому що він теж уміє сяяти.

— Сяяти?


— Ну... — Денні зробив руками плавний всеосяжний
жест. — Це коли вмієш розуміти різні речі. Коли знаєш.
Іноді бачиш різне. Ну. z.k я довідався, що дзвонив дядько Ел.
А містер Геллоран — що ви звете мене докою. Містер Гелло-
ран, він чистив картоплю в армії й зрозумів, що його брат
загинув у катастрофі на залізниці. А потім він подзвонив
додому й виявилося, це правда.

-т^Боже милостивий, — прошептав Джек. — Дене, ти,


часом, не вигадуєш?

Денні щосили затряс головою.

— Ні, клянуся Богом. — Потім з відтінком гордості до-
дав: — Містер Геллоран сказав, що у мене найдужче сяйво,
яке він зустрічав. Ми змогли поговорити... він зі мною, а я з
ним... навіть не розкриваючи рота.

Щиро здивовані батьки ще раз переглянулися.

— Містер Геллоран покликав мене тому, що турбував-
ся, — продовжував Денні. — Він каже, що тут негарне місце.
Для тих, хто сяє. Каже, він бачив усяке. Я теж дещо бачив.
Коли містер Уллман водив нас по готелю.

— Що? — запитав Джек.

— У президентському люксі. На стіні, біля дверей у спаль-
ню. Багато крові й ще якусь штуку. Розбризкану. Я думаю...
ця розбризкана штука, напевно, мізки.

— О Господи, — сказав Джек.

Тепер Венді стала дуже блідою, губи посіріли.

12 “Сяйво"

— Колись давно, — сказав Джек, — цим готелем володіли
дуже погані типи. Мафія з Лас-Веґаса.

— Негідники? — запитав Денні.

— Саме так, негідники. — Він глянув на Венді. — У шіст-
десят шостому там убили велику шишку, такого собі Вітто
Дженеллі разом із двома охоронцями. У газеті була фотогра-
фія. Її Денні й описав.

— Містер Геллоран сказав, що він бачив ще іншу гидо-


ту, — повідомив Денні. — Один раз — на дитячому май-
данчику. І один раз щось погане було в тій кімнаті, у 217-й.
Покоївка побачила і втратила роботу, тому що почала про це
розповідати. А містер Геллоран пішов нагору і теж побачив.
Але він не розповідав про це, тому що не хотів втратити
роботу. Тільки велів мені нізащо не входити туди. А я ввій-
шов. Він же сказав: те, що тут бачиш, не може скривдити.
Я й повірив. — Останні слова Денні вимовив тихим, сиплим
голосом, майже пошепки, і торкнувся опухлого кільця син-
ців на шиї.

— А що щодо дитячого майданчика? — запитав Джек


дивним зневажливим тоном.

— Не знаю. Він сказав, дитячий майданчик. І жива ого-


рожа, звірі.

Джек злегка здригнувся. Венді з цікавістю глянула на


нього.

— Ти там що-небудь бачив, Джеку?

— Ні, — сказав він. — Нічого.

Денні дивився на нього.

— Нічого, — повторив він більш спокійно. Він не обма-
нював. Він став жертвою галюцинації. От і все.

354


— Денні, ми повинні почути про цю жінку, — м’яко ска-
зала Венді.

І Денні розповів, але він так квапився вилити, звільни-


тися, що раз у раз вибухав словами, які іноді граничили з
маренням. Розповідаючи, він усе тісніше притискався до
грудей Венді.

— Я пішов туди, — сказав він. — Я вкрав ключ... який до


всіх дверей... і ввійшов. Начебто не міг із собою нічого вдія-
ти. Мені треба було довідатися. А вона... та леді... виявилася
у ванні. Мертва. Уся роздута. Вона була г-гх... на ній нічого не
було. — Він жалібно глянув на матір. — І вона стала підніма-
тися, їй потрібен був я. Я зрозумів це, тому що відчув. Вона
навіть не думала... не так, як ви з татом думаєте. Лише була
чорна... кусюча думка... як... як оси тої ночі в моїй кімнаті!
Вона просто хотіла зробити боляче. Як оси.

Він ковтнув слину. На хвилину запанувало мовчання —


усі завмерли, поки в них входив спогад про ос.

— І я побіг, — сказав Денні. — Побіг, але двері виявилися


зачинені. Я залишав їх відчиненими, але вони зачинилися.
Я просто не подумав знову відчинити їх і вибігти звідти.
Мені було страшно. Тому я просто... я притулився до дверей,
заплющив очі й згадав, як містер Геллоран сказав: тутешні
штучки — однаково що картинки в книжці, і якщо увесь час
повторювати про себе: «тебе тут нема, йди собі, тебе тут
нема...», вона піде. Тільки в мене не вийшло.

Голос малого почав істерично здригатися.

— Вона схопила мене... повернула... я бачив її очі... які
вони... і вона почала душити мене... від неї пахло... від неї
пахло мерцем...

— Цссс, досить, — стривожено сказала Венді. — Досить,


Денні. Усе добре. Це...

Вона знову готова була запричитати. Венді Торренс — Го-


лосіння На Всі Випадки Життя. Вчасно. До кінця.

— Нехай докаже, — коротко розпорядився Джек.

— Уже все, — сказав Денні. — Я відключився. Тому що
вона мене душила... або просто злякався. Коли я отямився,
мені приснилося, що ви з мамою б'єтеся через мене, а ти
знову хочеш Погано Вчинити, тату Потім я зрозумів, що
ніякий це не сон... що не сплю... і... намочив штанці. Намо-
чив штанці, як малюк. — Голова Денні знову впала Венді на
светр, і він з жахаючою слабкістю розридався; руки в'яло й
безвольно лежали на колінах.

Джек підвівся.

— Займися ним.

— Що ти зібрався робити? — обличчя Венді переповняв


страх.

— Я хочу сходити в цей номер. А що, по-твоєму? Випити


кави?

— Ні! Джеку, не треба, будь ласка, не треба!

— Венді, якщо в готелі є хтось ще, нам треба знати.

— Не смій залишати нас самих! — пискнула вона йому в


обличчя. Від голосного крику з губ полетіла слина.

Джек сказав:

— Венді, ти чудово наслідуєш свою матусю.

Тут вона розридалася, не в змозі прикрити обличчя, тому


що на колінах у неї сидів Денні.

— Вибач, — сказав Джек. — Але інакше не можна, ти ж


розумієш. Я ж хрінів сторож. Мені за це гроші платять.

356


Венді тільки дужче розплакалася. Джек не став заспо-
коювати її, він вийшов з кухні й, коли двері за його спиною
зачинилися, обтер губи носовою хусточкою.

— Мамо, не хвилюйся, — сказав Денні. — 3 ним усе


буде нормально. Він не сяє. Йому тут нічого не може нашко-
дити.

Венді крізь сльози сказала:

— Ні, не думаю.

ЗО. Повторний візит у двісті


сімнадцятий

Нагору він поїхав на ліфті, що було дивно, оскільки від-


тоді, як вони переїхали сюди, ліфтом ніхто не користувався.
Джек пересунув латунну рукоятку, і ліфт, тремтячи й зади-
хаючись, поліз нагору по шахті. Латунні ґрати скажено де-
ренчали. Він знав, що у Венді цей ліфт викликає справжній
страх перед замкнутим простором, просто жах. їй завше
уявлялося: ось вони втрьох застряють між поверхами, а зов-
ні бушують зимові бурани; у неї на очах усі худнуть, слабнуть
і вмирають від голоду. А може, обідають одне одним — як
та команда реґбістів. Джек згадав, що бачив у Боулдері ве-
личезну афішу: «КОМАНДА РЕҐБІСТІВ З’ЇЛА ВЛАСНИХ
МЕРЦІВ». Можна було придумати й інші варіанти: «ТИ —
ТЕ, ЩО ТИ ЇСИ». Або меню: «Ласкаво просимо в їдальню
“Оверлука”, гордості Скелястих гір. Обід на даху світу Фір-
мова страва — людський окіст, засмажений на сірниках». По
обличчю Джека знову сковзнула презирлива посмішка. Коли

357


на стіні шахти з'явилася цифра два, він повернув латунну
рукоятку і ліфт зі скрипом зупинився. Джек вийняв з кишені
екседрин, витрусив у долоню три таблетки й відчинив двері
ліфта. Він нічого не боявся в «Оверлуку». Він почував, що
між ними виникла симпатія.

Джек покрокував по коридору, одну за одною закинувши


в рот і розжувавши таблетки. Звернувши за ріг, він опинився
в короткому коридорчику, що відгалужувався від головного.
Двері в номер 217 була відчинені. Ключ на білому шнурку
стирчав із замка.

Він насупився, почуваючи, як хвилею піднімається розд-


ратування, і не на жарт розсердився. Хлопчисько сунув носа
не в свою справу, а що із цього вийшло — неважливо. Йому
було сказано — і сказано недвозначно, — що певні зони
«Оверлука» табу: сарай, підвал і всі номери. Як тільки Денні
отямиться від переляку, Джек поговорить із ним. Погово-
рить розумно, але суворо. Багато батьків не обмежилися б
простою бесідою. Вони б добряче надавали по попі... може
це й потрібно Денні? Хлопчисько перелякався, але хіба про-
чухан — не найменше, чого він заслуговує?

Джек підійшов до дверей, дістав ключа, сунув його в


кишеню й ступнув за поріг. Під стелею горіла люстра. Він
глянув на ліжко, побачив, що воно не зім'яте, а потім про-
йшов просто до дверей у ванну. У ньому росла дивна переко-
наність. Хоч Ватсон не назвав ні номерів кімнат, ні прізвищ,
Джек не сумнівався, що саме цю кімнату дружина юриста
ділила зі своїм жеребцем, що саме в цій ванні її знайшли
мертвою, повну барбітуратів і випитого в барі «Колорадо».

Він штовхнув дзеркальні двері ванної, і вони розчини-


лися навстіж. За ними було темно. Джек увімкнув світло й

358


оглянув довгу, як пульманівський вагон, кімнату. Вона була
обладнана в тому стилі, який ні з чим не сплутати, — інтер'єр
початку дев'ятисотих років, оновлений у двадцяті, — він був
єдиним для всіх ванних кімнат «Оверлука». Тільки на чет-
вертому поверсі ванни були іншими, по-візантійськи пиш-
ними, що найкраще пасувало особам королівської крові,
політикам, кінозіркам і капо1, які рік за роком зупинялися
в цих номерах.

Велику ванну на левиних лапах прикривала запнута блі-


до-рожева пластикова фіранка.

(і все-таки вона справді рухалася!)

Тут Джек уперше відчув, що його покидає та незвична
впевненість у собі (мало не самовпевненість), що охопи-
ла його, коли Денні понісся до нього з криком: «Це вона!
Це вона!» На куприк делікатно надавив крижаний палець,
через що температура тіла Джека понизилася на добрих де-
сять ступнів. До цього пальця приєдналися й інші, і раптом
уздовж спини, аж до спинного мозку побігли мурашки, вони
грали на хребті Джека, як на якомусь первісному інструменті.

Гнів на Денні вивітрився. Джек зробив крок уперед і ос-


микнув фіранку У роті пересохнуло. Він почував тільки
співчуття до сина й жах за себе.

Ванна виявилася порожньою і сухою.

Зі стиснених губ малюсіньким вибухом злетіло несподі-
ване «Па!»у що поєднало полегшення й роздратування. На-
прикінці сезону ванну відчистили до блиску, лише під двома
водопровідними кранами поблискувала цятка іржі. У повітрі

1 Капо — чільний мафіозі (від італ. capo — голова).

359


стояв слабкий, але виразний запах засобу для чищення того
сорту, який не один місяць після того, як ним користувалися,
дратує ніздрі запахом власної доброчесності.

Джек нагнувся й пробіг кінчиками пальців по дну ванни.


Геть суха. Ні натяку на вологу. Або в хлопчика була галюци-
нація, або ж він нагло брехав. Джек знову розсердився. І тут
його увагу привернув килимок для ніг. Джек зрушив брови.
Що тут робить цей килимок? Йому слід лежати внизу, на
складі, на полиці разом з іншими простирадлами, рушни-
ками й наволочками. Ось де має бути вся білизна. У цих
номерах навіть постелі не застеляли по-справжньому: упа-
кували матраци в чохли з прозорого пластику на блискавці,
а потім укрили покривалами. Звичайно, Денні міг сходити
й принести килимок — ключ відкривав і склади — але на-
віщо? Джек провів кінчиками пальців по килимку. Він був
абсолютно сухий.

Повернувшись до дверей, він зупинився на порозі. Усе


нормально. Хлопчикові привиділося. Речі, всі до єдиної,
були на місцях. Слід визнати, килимок злегка спантеличував,
але й цьому було логічне пояснення: якась покоївка в день
закриття поспішала й просто забула забрати його звідси.
Будь-яке інше пояснення...

Він ворухнув ніздрями. Дезінфікуючий засіб, сповнений


власної правоти запах «я-чистіший-за-тебе». І...

Мило?


Ні, звичайно. Але якщо вже Джек розпізнав запах, той
виявився занадто виразним, щоб поневажити ним. Мило.
І не «Айворі», бруски якого завбільшки з поштову листівку
дають у готелях і мотелях. Це був легкий і запашний аромат

360


жіночого мила. Чудовий запах. «Камай» або «Ловайла» —
сорт, яким у Стовінґтоні завжди користувалася Венді.

(Подумаєш. Усе це у твоїй уяві.)

{Так, як і кущі, і все-таки вони рухалися.)

{Ні, не рухалися!)

Він нервово пройшов до дверей, що вели в хол, відчува-
ючи тільки одне: у скронях пульсує біль. Сьогодні трапилося
занадто багато — виразно забагато. Він не буде бити або тер-
мосати хлопчика, просто поговорить із ним, але, Бог свідок,
він не має наміру додавати до своїх проблем ще й номер 217.
Для цього недостатньо сухого килимка для ніг і слабкого
замаху мила «Ловайла». Він...

За спиною раптом почувся скреготливий металевий звук.


Він пролунав саме в той момент, коли пальці Джека зімкну-
лися на ручці дверей, і спостерігач міг би подумати, що її
витертий метал виявився під струмом. Джек судорожно сіп-
нувся, очі розширилися, обличчя спотворила гримаса.

Потім, упоравшись із собою (до речі кажучи, тільки по-


части), він відпустив ручку й обережно обернувся. Суглоби
хруснули. Налиті свинцем ноги крок за кроком повернули
його до дверей ванної.

Фіранка душу, яку він відсував, щоб заглянути у ванну,


тепер була запнута. Скрегіт металу, що пролунав для Дже-
ка скрипом мертвих костей у склепі, виявився скреготом
колечок фіранки об ціпок під стелею. Джек витріщився на
неї. Обличчя начебто залили товстим шаром воску — зовні
мертва шкіра, а під нею живі гарячі струмки страху. Так він
почував себе на дитячому майданчику.

361


За рожевою пластиковою фіранкою щось було. У ванні.

Воно виднілося крізь пластик — погано помітний, затем-


нений, майже безформний силует. Воно могло виявитися
чим завгодно. Тінню від прикріпленого над ванною душу.
Давно померлою жінкою, що лежить у ванні зі шматком мила
«Ловайла» в руці, заклякла, і терпляче чекає — чи не прийде
хоч який-небудь коханець.

Джек наказав собі хоробро ступнути вперед і відкинути


фіранку. Щоб виявити те, що може там бути. Замість того
він рваними, маріонетковими рухами розвернувся (у грудях
гупало перелякане серце) і вийшов назад у спальню-віталь-
ню.

Двері, що вели в хол, були зачинені.

Секунда, протягом якої Джек не зводив із дверей очей,
розтяглася й застигла. Тепер він відчув смак свого жаху. Він
стояв у горлі прокислими черешнями.

Колишніми засмиканими широкими кроками Джек


наблизився до дверей і змусив пальці зімкнутися на ручці.

(Вони не відчиняться.)

Але вони відчинилися.

Мацнувши рукою по стіні, він погасив світло, ступнув у


коридор і зачинив двері. Він не оглядався. Зсередини йому
почулися дивні звуки — далеке мокре глухе ляпання. На-
чебто якась істота щойно вибралася з ванни, бажаючи при-
вітати гостя, та запізнилася й, зміркувавши, що той пішов


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка