І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка24/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   41
до завершення обміну люб'язностями, кинулася до дверей,
лілова й усміхнена, запрошувати візитера назад у номер.

Кроки наближаються до дверей, чи це стукає серце?

362

Він схопився за ключ. Той немов покрився тванню й не


бажав повертатися в замку. Джек атакував його. Раптом за-
мок заклацнувся, і Джек із тихим стогоном полегшення від-
ступив до протилежної стіни. Він заплющив очі, і в голові
нескінченною низкою поплили старі терміни

(чокнувся, не всі вдома, шарики за ролики заїхали, хло-


пець просто йокнувся, дах поїхав, здурів, сам не свій, ненор-
мальний, недоумок)

і всі вони означали одне: збожеволів.

— Ні, — проскиглив він, навряд чи усвідомлюючи, що
опустився до такого, опустився до того, щоб скиглити, за-
мружившись, як маленький. — О Господи, ні. Заради всього
святого, тільки не це.

Але крізь хаос збентежених думок, крізь розпашіле бу-


хання серця Джек зумів розчути тихий звук: це марно по-
верталася в усі боки дверна ручка. Це марно намагалося
вибратися назовні щось, замкнене зсередини; щось, чому
знайомство з його родиною не припало б до смаку, а навко-
ло ревіла б буря й білий день ставав би чорною ніччю. Якби
Джек розплющив очі й побачив, як ручка рухається, він
збожеволів би. Тому очі не розплющувалися, і через невідь
скільки часу настала тиша.

Джек змусив себе підняти повіки, наполовину перекона-


ний, що вона одразу ж не опиниться просто перед ним. Але
коридор був порожній.

Однаково йому здавалося, що за ним спостерігають.

Він подивився на вічко посеред дверей і задумався: що
буде, якщо підійти й заглянути? Із чим він опиниться віч-
на-віч?

363


Ноги Джека рушили з місця

{Теперу ніжки, не підведіть)

раніше, ніж він зрозумів це. Він пішов геть від дверей
і, шарудячи по синьо-чорному килиму-джунглях, попря-
мував до головного коридору. На півдорозі до сходів Джек
зупинився й глянув на вогнегасник. Йому подумалося, що
складки полотна лежать трохи інакше. До того ж Джек був
абсолютно впевнений, що коли йшов до двохсот сімнадцято-
го, латунний наконечник указував на ліфт. Зараз він дивився
в інший бік.

— Цього я взагалі не бачив, — цілком чітко вимовив


Джек. Обличчя його побіліло, а губам ніяк не вдавалося
посміхнутися.

Але вниз він на ліфті не поїхав: той занадто нагадував


роззявлену пащу. Занадто вже нагадував. Джек скористався
сходами.

31. Вердикт

Він увійшов у кухню й подивився на них. Лівою рукою
підкидав ключ-універсал, так що приторочений до язичка
ланцюжок із білого металу бряжчав, — і ловив його знову.
Денні був блідий і змучений. Венді плакала, почервонілі очі
обвело темними колами. Побачивши це, Джек відчув рапто-
вий спалах радості. Страждав не лише він. Це вже точно.

Вони мовчки дивилися на нього.

— Нічого, — сказав він, уражений щирістю свого тону. —
Абсолютно нічого.

364


З підбадьорливою посмішкою спостерігаючи, як по їхніх
обличчях розливається полегшення, Джек підкидав ключ
(угору-вниз) і думав, що так, як зараз, йому не хотілося на-
питися ще жодного разу в житті.

32. Спальня

Ближче до вечора Джек забрав з комори на другому по-
версі дитяче ліжечко й поставив у кутку їхньої спальні. Венді
гадала, що хлопчик буде засинати півночі, але не встигли
«Волтонси» дійти до середини, як Денні вже клював носом.
За чверть години після того, як вони уклали хлопчика, той
заснув глибоким сном, поклавши долоньку під щоку й не во-
рушачись. Венді сиділа й дивилася на сина, заклавши паль-
цем місце, до якого дочитала товсту «Кешельмар» у папе-
ровій обкладинці. Джек за своїм столом продивлявся п’єсу.

— А, чорт, — сказав Джек.

Венді, відірвавшись від споглядання Денні, підняла го-
лову.

-Що?


— Нічого.

Він уперся поглядом у п’єсу, й у ньому заграв кепський


настрій. Чого це він вирішив, що п’єса гарна? Незріла, лег-
коважна, порожня. Уже тисячу разів слід було її закінчити.
Гірше того, Джек поняття не мав, як це зробити. Колись це
здавалося досить нескладним. У приступі люті Денкер хапає
коцюбу біля каміна й на смерть забиває безгрішного героя
Гері. Після цього, не випускаючи з рук закривавленої коцю-

365


би, стає над тілом, широко розставивши ноги, і пронизливо
кричить у зал: «Воно десь тут, і я знайду його!» Потім світло
тьмяніє, завіса повільно закривається, а публіка бачить тіло
Гері, що лежить на авансцені обличчям униз. Денкер тим
часом широким кроком підходить до книжкової шафі в гли-
бині сцени й заходиться гарячково витягати книги з полиць,
розглядати й відкидати убік. На думку Джека, це настільки
застаріло, що здасться новим; трагедія в п’яти актах! — са-
мого лише новаторства п’єси вистачить, щоб вона успішно
йшла на Бродвеї.

Однак мало того, що інтерес Джека перемкнувся на іс-


торію «Оверлука». Сталося ще дещо: він відчув ворожість
до своїх героїв. Такого ще не бувало. Зазвичай Джеку, який
лише радів із цього, подобалися всі герої — і погані, і хо-
роші. Це давало можливість спробувати побачити їх з усіх
боків і виразніше зрозуміти мотиви їхніх учинків. Улюблене
оповідання Джека, яке він продав у маленький журнал під
назвою «Контрабанда екземплярів», що видавався на півдні
Мена, звалося «Ось і Мавпа, Поль Де Лонґ». Герой, поміша-
ний на дітях, збирався вчинити самогубство у своєму номері
мебльованих кімнат. Джекові дуже подобалася Мавпа. Він
співчував ексцентричним потребам Мавпи, знаючи, що в
трьох зґвалтуваннях з убивствами, які були на совісті Поля,
слід було винити не лише його. Були ще кепські батьки: тато-
забіяка, точнісінько як його власний, і мати — безвладна,
безмовна ганчірка (викапана мати Джека). Гомосексуальний
досвід у молодших класах. Публічне приниження. У серед-
ній школі й коледжі Мавпа довідався й про гірші речі. Коли
він продемонстрував свої геніталії двом малим, що зійшли

366


зі шкільного автобуса, його заарештували й відправили в
лікарню. Найгірше було те, що з лікарні його виписали, ви-
пустили назад на вулицю, оскільки той, хто відповідав за це,
вирішив, що з Полем усе гаразд. Прізвище тої людини було
Ґріммер. Ґріммер знав, що Мавпа Де Лонґ виявляє ознаки
відхилень, але однаково написав підбадьорюючий висновок
і випустив його. Ґріммер теж подобався Джеку, він і йому
співчував. Ґріммеру доводилося керувати лікарнею, у якій не
вистачало ні персоналу, ні засобів. Він намагався втриматися
на плаву за допомогою коцюби, чиєїсь матері й копійчаних
пожертвувань від федеральної влади штату, яким не завади-
ло б глянути в очі своїм виборцям. Ґріммер знав, що Мавпа
може спілкуватися з іншими людьми, що він не бруднить
штани ^ не пробує заколоти своїх товаришів по нещастю
ножицями. Мавпа не вважав себе Наполеоном. Психіатр,
який його обстежував, вважав, що на вулиці Мавпа набагато
скоріше виявиться на це здатним, і обидва знали, що чим
довше людина пробула в лікарні, тим дужчу має потребу в
цьому маленькому світику — як наркоман у своїй гидоті.
А тим часом у двері ломилися люди. Параноїки; шизофрені-
ки; циклотиміки; семикататоніки; чоловіки, що заявляли,
начебто злітали на небо в літаючому блюдці; жінки, що спа-
лили своїм дітям статеві органи біковською запальничкою;
алкоголіки; маніяки-палії; клептомани; хворі на маніякаль-
но-депресивний психоз; суїцидні типи. Світ жорстокий, ди-
тинко. Якщо тобі не підкрутити гайки, тобі ще й тридцяти
не виповниться, а ти вже почнеш труситися, деренчати й
ходити, як вайло. Джек умів поспівчувати проблемі Ґрім-
мера. Він міг співчувати батькам жертв убивці. Зрозуміло,

367


самим загиблим дітям. І Мавпі Де Лонґу. Нехай обвинувачем
стане читач. У ті дні Джек не бажав судити. Каптур мораліста
кепсько сидів на його плечах.

У тій же оптимістичній манері він узявся й за «Маленьку


школу». Однак пізніше довелося вибирати, на чиєму він боці,
й, що ще гірше, Джек дійшов до того, що герой, Гері Бенсон,
став йому просто огидний. Спочатку Гері був задуманий
незлецьким юнаком, для якого гроші радше прокльон, ніж
благодать. Юнаком, що найдужче в світі хоче одержати при-
стойний атестат —- тоді можна буде вступити в гарний універ-
ситет не тому, що батько на когось натиснув, а чесно здавши
вступні іспити. Але для Джека він перетворився на якогось
нерозумно осміхненого підлизу, радше на кандидата Ордена
Знань, ніж на щирого його служителя. Зовні Гері звертався
до Денкера «сер» і ні разу не забув про це — Джек і власного
сина навчив так звертатися до тих, хто старший і має вагу.
Він вважав, що Денні послуговується словом цілком щиро,
як і Гері Бенсон, така була вихідна думка, але коли Джек
узявся за пятий акт, він усе виразніше й чіткіше розумів: Гері
послуговується словом із сатиричним відтінком, за серйоз-
ним виразом обличчя Гері Бенсон усередині глумився й на-
сміхався з Денкера. Із Денкера, у якого зроду не було нічого
з того, що мав Гері. З Денкера, якому все життя доводилося
працювати тільки для того, щоб стати директором єдиної
невеликої школи. З Денкера, який зараз опинився на грані
краху через те, що цей гарний, з виду безневинний багатий
хлопчисько нахімічив зі своїм підсумковим твором, а потім
хитро замів сліди. В уявленні Джека Денкер-учитель не над-
то відрізнявся від самозакоханих південноамериканських

368


Цезарів, які у своїх бананових царствах ставлять інакомис-
лячих до стінки на гандбольному майданчику або майдан-
чику для сквошу. Він бачився Джекові фанатиком у занадто
малій калюжі, людиною, кожна примха якої перетворюється
на хрестовий похід. Спершу він збирався використовувати
п’єсу як мікрокосм, щоб висловити свої погляди щодо зло-
вживання владою. Тепер же Джек усе більше схилявся до
того, щоб розглядати Денкера як містера Чіпса, та й трагедією
вже здавалися зовсім не інтелектуальні муки Гері Бенсона, а
скоріше знищення старого добряка-вчителя — директора
школи, який не зумів розгадати цинічні виверти чудовиська,
що прикинулась дитям.

Джек був не в змозі закінчити цю п’єсу.

Зараз він сидів і дивився на неї, сердито суплячись, при-
кидаючи, чи не можна як-небудь урятувати ситуацію. Правду
кажучи, Джек вважав, що не можна. Починав він одну п’єсу,
а та якимось чином — раз-два — перетворилася на іншу. Та
що за чорт! Однаково слід закінчити її раніше. Однаково
вона суцільне лайно. До речі, чому це він вирішив довести
себе цією п’єсою до сказу саме нині ввечері? День видався
такий, що нема чого дивуватись, якщо голова відмовляється
працювати як слід.

— ...забрати його вниз?

Джек відірвав погляд від п’єси, намагаючись скліпнути
павутинки.

— Що?


— Я кажу, як нам забрати його вниз? Нам треба відпра-
вити Денні звідси, Джеку

369


На мить у думках Джека запанувало таке сум’яття, що він
ніяк не міг зрозуміти, про що мова. Потім зміркував і видав
короткий, гавкаючий смішок.

— Тебе послухай, то це — раз плюнути.

— Я не це мала на увазі...

— Що за питання, Венді. Ось переодягнуся у вестибюлі


в телефонній будці, посаджу його собі на спину й злітаю в
Денвер. Супермен Джек Торренс — ось як мене звали в дні
моєї юності.

Обличчя Венді повільно виразило образу.

— Я розумію, що це важко, Джеку. Передавач зламаний.
Сніг... але зрозумій же й труднощі Денні. Господи, до тебе
хіба не доходить? Він мало не запав у кататонію, Джеку! Що,
якби він не вийшов з неї?

— Але ж вийшов, — сказав Джек трохи різкіше, ніж слід


було. Його теж злякав стан Денні — порожні очі, розслаб-
лене обличчя... звичайно, злякав. Спершу. Але що більше
він міркував про це, то дужче дивувався — чи не було все
це виставою, затіяною для того, щоб уникнути покарання.
Зрештою, хлопчисько ж сунув носа, куди не слід.

— Яка різниця, — сказала Венді. Вона підійшла до чо-


ловіка й сіла на край ліжка біля стола. На обличчі змішалися
подив і тривога. — Джеку, а синці на шиї! Щось же дісталося
до нього! І я хочу, щоб він опинився від цього подалі!

— Не кричи, — мовив він. — У мене болить голова, Венді.


Я стурбований не менше, тож, будь ласка... не... кричи.

— Добре, — сказала вона, знижуючи голос. — Не буду


кричати. Але я не розумію тебе, Джеку. Тут є хтось крім нас.

370


І цей хтось не надто приємний. Нам доведеться зійти в Сай-
двіндер — не лише Денні, нам усім. Швидко. А ти... ти сидиш
тут і читаєш свою песу\

— Чого ти заладила: доведеться зійти, доведеться зійти.


Мабуть, по-твоєму, я й справді Супермен.

— По-моєму, ти мій чоловік, — тихо сказала вона й по-


дивилася собі на руки.

Джек вибухнув. Він жбурнув п’єсу на стіл, знову розва-


ливши рівну стопку, мнучи нижні аркуші.

— Саме час, щоб ти, Венді, відчула деякі гіркі істини.


Схоже, як кажуть соціологи, «ти ними не перейнялася».
Вони теліпаються у твоїй голові, як купка незакріплених біль-
ярдних куль. Треба загнати їх у лузи. Тобі варто зрозуміти,
що сніг нас тут зачинив.

Денні раптом заворушився в ліжечку Не прокидаючись,


він почав крутитися й ворочатися. «Як завжди, коли ми скан-
далимо, — сумно подумала Венді. — А ми знову за своє».

— Не буди його, Джеку. Будь ласка.

Той оглянувся на Денні. Барва одразу ж відринула від
щік.

— О’кей. Вибач. Вибач, що я так нагрубив, Венді. Справа


зовсім не в тобі. Але я ж розбив передавач. Якщо хто й вину-
ватий, то це я. Приймач чудово зв’язував нас із великою зем-
лею. «Нуль-нуль-на-прийомі. Містере Рятувальнику, будь
ласка, приїдьте за нами. Нам не можна так пізно валандатися
на вулиці».

— Не треба, — сказала вона й поклала йому руку на пле-


че. Джек притулився до неї щокою. Вільною рукою Венді
торкнулася його волосся.

371


— По-моєму, я тебе в такому звинуватила, що ти маєш на
це право. Іноді я — викапана мати. Умію бути стервом. Але
зрозумій, існують речі, які... важко перебороти. Ти повинен
це зрг°уміти.

— Це ти про руку? — Джек стиснув губи.

— Так, — відповіла Венді, а потім квапливо продовжи-
ла: — Але справа не тільки в тобі. Я тривожуся, коли він іде
погратися на вулицю. Він хоче наступного року двоколіс-
ний велосипед, і мені не по собі — нехай навіть там будуть
тренувальні коліщата, однаково. Мене турбують його зуби,
й зір, і та штука, яку він називає сяйвом. Мені неспокійно.
Він же маленький і здається дуже тендітним, а ще... ще, схо-
же, чомусь у цьому готелі він знадобився. І якщо буде така
необхідність, воно дістанеться до Денні через нас. Ось чому
ми повинні забрати його звідси, Джеку. Я це знаю! Почуваю!
Ми повинні відвезти його звідси!

Вона була така збуджена, що боляче стиснула плече Дже-


ка, але той не відсторонився. Долоня Джека відшукала тверду
вагу лівої груді Венді й заходилася пестити її крізь сорочку.

— Венді, — мовив він і зробив паузу. Вона чекала, щоб


Джек ще раз упорядкував ті невідомі їй слова, які хотів ска-
зати. Сильна рука на грудях давала приємне заспокоєння. —
Може, я зумів би відвести його вниз на снігоступах. Частину
шляху Денні зміг би пройти сам, але в основному довелося б
його тягти. А значить — на одну-дві, а може, і три ночі роз-
бивати табір під відкритим небом. Тобто потрібні сани, щоб
тягти продукти й спальні мішки. У нас є маленький приймач,
тому можна було б вибрати день, коли синоптики обіцяють
триденний затишок з гарною погодою. Але якщо прогноз

372


виявиться неправильним, — закінчив він розміряним тихим
голосом, — я думаю, ми можемо загинути.

Венді сполотніла. Її обличчя здавалося світним, майже


примарним. Джек продовжував пестити її груди, легенько
потираючи сосок подушечкою великого пальця.

Венді тихенько застогнала, але чому, сказати було важко.


Може, через почуте, а може, відгукуючись на те, як він ніжно
стискав її груди. Він пересунув руку вище й розстебнув верх-
ній ґудзичок її сорочки. Венді переступила з ноги на ногу.
Джинси якось одразу здалися занадто тісними, це трохи
дратувало, але було приємно.

— А виходить, довелося б залишити тебе саму — ти ж


зовсім не вмієш ходити на снігоступах. Це могло б оберну-
тися триденною невідомістю. Хочеться тобі цього?

Рука сковзнула до другого ґудзичка й розстебнула його,


відкривши початок улоговинки між грудьми.

— Ні, — сказала Венді ледь захриплим голосом. Вона огля-


нулася на Денні. Той перестав крутитися. Великий палець
заповз назад у рот. Отже, все було гарно. Але Джек щось не-
договорював. Занадто вже сумовиту картину він намалював.
Було щось іще... що?

— Якщо ми залишимося на місці, — проговорив Джек,


з тією же навмисною повільністю розстібаючи третій і чет-
вертий ґудзики, — сюди неодмінно суне носа рятувальник
із парку або сторож із атракціонів — просто так, довідатися,
як справи. Тоді ми просто заявимо, що хочемо вниз. І він
про це подбає.

Джек тихенько визволив оголені груди дружини із широ-


кого «V» розстебнутої сорочки, нагнувся й обхопив губами

373


стовпчик соска. Той виявився твердим і стояв сторчма. Язик
Джека повільно заковзав туди-сюди, зачіпаючи його — так,
як подобалося Венді. Венді коротко застогнала і вигнула
спину.

(?Я щось забула?)

— Любий? — покликала вона. Її руки самі собою знайшли
потилицю чоловіка, і коли той відгукнувся, його голос заглу-
шала плоть Венді. — Як рятувальник забере нас звідси?

Він підняв голову, щоб відповісти, а потім узявся до дру-


гого соска.

— Якщо вертоліт виявиться зайнятий, по-моєму, прийде


снігоходом.

(!!!)


— Але в нас є снігохід! Уллман же говорив!

Рот Джека на мить завмер біля її грудей. Потім Джек


випрямився. Венді трохи розчервонілася, очі блищали. Об-
личчя Джека, навпаки, було спокійним, начебто він щойно
читав доволі нудну книгу, а не був поглинений любовною
грою з дружиною.

— Якщо є снігохід, то немає проблеми, — збуджено про-


говорила вона. — Можна відправитися вниз утрьох.

— Венді, я в житті не водив снігохід...

— Навряд чи навчитися так уже важко... У Вермонті на
них десятилітки ганяють по полях... хоча поняття не маю,
про що думають їхні батьки. А крім того, коли ми познайо-
милися, у тебе був мотоцикл.

Був, «Хонда». 35 кубічних сантиметрів. Невдовзі після


того, як вони з Венді стали жити разом, Джек продав його,
щоб купити «сааб».

374


— Напевно, я зумів би, — повільно мовив він. — Тільки
цікаво, чи добре за ним доглядали. Уллман із Ватсоном...
вони господарюють в готелі із травня по жовтень. І думають
про літні потреби. Упевнений, бензину в баках немає. Може
не виявитися ні гальм, ні акумулятора. Або всього відразу.
Венді, я не хочу, щоб ти будувала повітряні замки.

Тепер Венді була неабияк збуджена, вона нахилилася до


нього, і груди вивалилися з-під сорочки. Джекові раптом
схотілося схопити одну з них і вивертати, поки Венді не за-
верещить. Може, це навчило б її тримати язика за зубами.

— Бензин не проблема, — говорила вона. — І в «фолькс-


ваґені», і тутешньому фургоні повні баки. А в сараї повинна
бути каністра — ти міг би взяти бензину про запас.

— Так, — зізнався він. — Каністра є. — Насправді їх було


три: дві по п’ять галонів і одна — на два галони.

— Б’юсь об заклад, свічі й акумулятор теж там. Ніхто


не буде тримати снігохід в одному місці, а свічі й акумуля-
тор — в іншому, правда?

— Малоймовірно, чи не так? — Він піднявся й пройшов


туди, де спав Денні. На чоло малому впала прядка волосся, і
Джек обережно відкинув його. Денні й не рухнувся.

— А якщо ти зможеш запустити його, то відвезеш нас? —


запитала за спиною в Джека Венді. — У перший же день, як
тільки по радіо оголосять гарну погоду?

Він відповів не одразу. Він стояв, дивлячись униз, на сина,


і невиразні почуття розчинялися у хвилі любові. Хлопчик
був точнісінько таким, як вона казала, — тендітним, рани-
мим. Мітки на шиї виднілися дуже виразно.

375


— Так, — підтвердив він. — Я запущу його, й ми вибере-
мося звідси якнайшвидше..

— Дякувати Богу!

Він обернувся. Венді вже зняла сорочку й лягла на ліжко:
плаский живіт, груди зухвало націлені в стелю. Вона ліниво
грала ними, смикаючи соски.

— Покваптеся, джентльмени, — неголосно сказала


вона, — час.

Потім вона лежала на згині його руки, відчуваючи чу-


довий спокій. У кімнаті горів лише нічник Денні, якого той
приніс із собою зі своєї кімнати. Виявилося, повірити в те,
що вони ділять «Оверлук» із кровожерливим незваним гос-
тем, дуже нелегко.

— Джеку?


— Мммм?

— Що напало на Денні?

Він відповів ухильно.

— У хлопчика щось є. Талант, якого нам з тобою не ви-


стачає. Даруй, не вистачає багатьом. Може, і в «Оверлуку»
дещо є.

— Примари?

— Не знаю. Але що не в сенсі Елджернона Блеквуда — це
точно. Радше, залишки настроїв і емоцій тих людей, які тут
зупинялися. І добрих, і недобрих. У цьому сенсі свої примари
є в кожному великому готелі. Особливо в старих.

— Але небіжчиця у ванні... Джеку, він же не божево-


ліє, ні?

Джек стиснув її й одразу випустив.

376

— Ми знаємо, що час від часу він упадає... ну... м’яко


кажучи, у транси. Ми знаємо, що під час таких трансів він
іноді... бачить?., речі, яких не розуміє. Якщо можливі преког-
нітивні транси, вони, імовірно, продукт діяльності підсвідо-
мості. За Фройдом, воно ніколи не розмовляє з нами мовою
буквальних понять, тільки символами. Якщо бачиш у сні
булочну, де ніхто не говорить англійською мовою, не виклю-
чено, що тебе тривожить спроможність утримувати свою
родину. Або просто те, що тебе ніхто не розуміє. Я читав, що
епілептичний сон — стандартний вихід відчуття небезпеки.
Такі ось дріб’язкові ігри. По один бік сітки свідомість, по ін-
ший — підсвідомість, і вони ганяють туди-сюди який-небудь
образ. Те ж і з психічними захворюваннями, передчуттями
тощо. Чому ж із передбаченням все має бути інакше? Може,
Денні справді побачив кров на стінах президентського люк-
су. У його віці діти часто підмінюють уявлення про смерть
образом крові й навпаки. Образ для них завжди більш при-
йнятний, ніж концепція. Вільям Карлос Вільямс, педіатр, це
розумів. Ми ростемо, й поступово сприймати ідеї стає легше,
а образи залишаються поетам... Я вже хроплю.

— Мені подобається слухати, як ти хропеш.

— Друзі, ось вона й проговорилася. Ви всі свідки.

— А сліди на шиї, Джеку? Вони ж справжні.

— Так.

Мовчання затяглося. Венді вирішила, що чоловік, мабуть,


заснув, і сама почала зсковзувати в дрімоту, як раптом він
сказав:

— Тут можна придумати два пояснення. У жодному з них


немає місця нашому четвертому мешканцеві.

377


— Які? — піднялася на лікті Венді.

— Стигмати.

— Стигмати? Це коли в кого-небудь тече кров у Страсну



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка