І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка25/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   41
п’ятницю, так?

— Так. Буває, у тих, хто глибоко вірує в божественність


Христа, весь Страсний тиждень із долонь і стоп не сходять
виразки, що кровоточать. Таке частіше зустрічалося в се-
редні віки. У ті дні вважалося, що на таких людях — благо-
словення Господнє. Не думаю, що католицька церква вва-
жала це повноцінним дивом — доволі спритно з їхнього
боку Стигмати не надто відрізняються від мистецтва йогів.
Просто зараз такі речі більше зрозумілі, от і все. Ті, хто роз-
бирається у взаємодії тіла зі свідомістю — тобто вивчають
його, розуміти ж бо ніхто не розуміє, — вважають, що міра
нашої участі в керуванні тими функціями, які не залежать
від волі людини, значно більша, ніж прийнято думати. Якщо
гарненько зосередитися, можна сповільнити своє серцебит-
тя. Прискорити метаболізм. Підсилити виділення поту Або
викликати кровотечу.

— По-твоєму, Денні вигадав ці синці на шиї? Джеку, я


просто не можу в це повірити.

— Повірити, що це можливо, я можу — хоча теж вважаю


таке малоймовірним. Радше вже він їх сам собі зробив.

— Сам собі?

— Уже бувало, що хлопчик, упадаючи в ці свої транси,
заподіював собі біль. Пам’ятаєш, тоді, за вечерею? По-моєму,
позаторік. Ми були так злі одне на одного, що майже не роз-
мовляли. І тут — раз! — Денні закотив очі й упав обличчям
в тарілку А потім на підлогу. Пам’ятаєш?

378


— Так, — відгукнулася Венді. — Ще б пак. Я думала, у
нього припадок.

— Іншим разом ми пішли в парк, — продовжував він. —


Без тебе. Денні сів на гойдалку й погойдувався. Раптом він
упав на землю, як підстрелений. Я підбіг, підняв його, і він
так само раптово отямився. Побачив мене й сказав: «Я забив
попу. Скажи мамі, щоб закрила вікна в спальні, якщо піде
дощик». А лило того вечора, як із відра.

— Так, але...

— Із вулиці він завжди приходить роздряпаний, з розби-
тими ліктями. А запитаєш його, звідки та подряпина або ця,
він просто заявляє: «Грався» — та й по всьому

— Джеку, всі діти падають і набивають шишки. А вже


хлопчаки беруться за це одразу, як тільки навчаться ходити,
і не зупиняються років до дванадцяти-тринадцяти.

— Що Денні своє отримує, я не сумніваюся, — відповів


Джек. — Він дитина активна. Але я не забув ні той день у пар-
ку, ні той вечір, коли ми вечеряли. І не можу зрозуміти: чи всі
синці й шишки нашого малого походять від того, що він ні-ні
та й полетить догори дриґом. Цей лікар Едмондс сказав, що
Денні вирубався просто у нього в кабінеті, Господи!

— Ну гаразд. Але ці синці — від пальців. Клянуся. їх,


падаючи, не наб'єш.

— Він упадає в транси, — сказав Джек. — Може, бачить


те, що колись сталося в цій кімнаті. Суперечка. А може, са-
могубство. Сильні емоції. Це не кіно дивитися — хлопчик у
такому стані потрапляє в самісіньку гущавину цієї капості.
Можливо, його підсвідомість матеріалізувала це символіч-

379


ним шляхом... у вигляді ожилої небіжчиці, зомбі, відьми,
упиря — називай, як хочеш.

— У мене мурашки по шкірі, — сказала вона захриплим


голосом.

— І в мене. Я не психіатр, але, здається, така ідея чудово


підходить. Небіжчиця, що розгулює собі, символізує помер-
лі почуття, пропащі життя, які просто не бажають здатися
й зникнути... але оскільки вона — образ підсвідомий, вона
одночасно й сам Денні. У стані трансу свідомість Денні при-
тлумлена, за ниточки тягне фігура з підсвідомості. Денні
обхоплює руками власну шию і...

— Перестань, — звеліла Венді. — Я зрозуміла. По-моєму,


Джеку, це ще страшніше, ніж чужинець, що скрадається по
коридорах. Від чужинця можна втекти. А від себе — ні. Ти ж
говориш про шизофренію.

— Дуже обмеженого типу, — заявив він, але в тоні по-


чулося легке занепокоєння. — І дуже специфічної природи.
Тому що хлопчик, схоже, вміє читати думки й справді час від
часу здатен на спалахи провидіння. Хай там як, а я не можу
вважати це психічним захворюванням. Зрештою, всі ми має-
мо в собі шизоїдні задатки. Гадаю, коли Денні подорослішає,
він упорається з цим.

— Якщо ти правий, то відвозити його звідси потрібно


обов’язково. Яка різниця, що з ним, — у цьому готелі Денні
стає гірше.

— Я б не сказав, — заперечив Джек. — Якби він робив,


як йому велять, то, насамперед, не поліз би в той номер і
нічого б не сталося.

380


— Господи, Джеку! По-твоєму, якщо людина не послуха-
лася, то найкраще, що можна зробити, — це... це наполовину
задушити її?

— Ні... ні. Звісно, ні. Але...

— Ніяких але, — оголосила Венді, люто мотаючи голо-
вою. — Істина полягає в тому, що ми тільки робимо припу-
щення. І поняття не маємо, у який момент він може звернути
за ріг і потрапити в одну із цих... повітряних ям, коротких
фільмів жахів або що воно там таке. Ми повинні забрати
його звідси. — Вона трішки посміялася в темряві. — Далі й
у нас почнуться видіння.

— Не кажи дурниць, — мовив Джек і в пітьмі кімнати по-


бачив, як насунулися на доріжку живоплотні леви — голодні
листопадові леви, які вже не охороняли, а чикали на стежці.
На чолі виступив холодний піт.

— Ти справді нічого не бачив, так? — запитала Венді. —


Я хочу сказати, коли піднявся в той номер. Нічого не ба-
чив?

Леви зникли. Тепер перед ним з’явилася пастельно-роже-


ва фіранка й за нею темний силует. Зачинені двері. Він знову
почув приглушене швидке «бух!» і звуки, що чулися позаду,
звуки, які могли виявитися тупотом ніг. Як страшно, нерівно
гупало серце, поки він боровся з ключем.

— Нічого, — відповів Джек і не погрішив проти істини.


Він був напружений. Не впевнений у тому, що ж відбуваєть-
ся. У нього не було змоги проаналізувати свої думки й зна-
йти розумне пояснення синцям на шиї сина. Чорт забирай,
він і сам добряче піддається навіюванню. Іноді галюцинації
виявляються заразними.

381


— А ти не передумав? У сенсі — щодо снігохода?

Руки Джека раптово стиснулися в тугі кулаки.

(Досить до мене приставати!)

— Я погодився, правда ж? Отже, так і буде. Тепер спи.


День був довгий і важкий.

— Та ще й який, — погодилася вона. Коли вона поверну-


лася поцілувати його в плече, простирадла зашелестіли. —
Я кохаю тебе, Джеку.

— І я тебе, — відповів він, але слова були просто рухом


губ. Кулаки так і не розтиснулися, начебто руки закінчува-
лися каменюками. На чолі помітно пульсувала жила. Венді ні
слова не сказала про те, що ж їм робити після того, як вечірка
закінчиться й вони опиняться внизу. Ні єдиного слова. Тіль-
ки «Денні те», та «Денні се», та «Джеку, як я боюся!» Так, так,
вона боїться, що в шафі живе бабай, і не один, боїться хитких
тіней — ще й як боїться. Але ж були і справжні причини
для страху. Зійшовши вниз, вони з'являться в Сайдвіндері
з шістдесятьма доларами й у тому одязі, що на собі. Навіть
без машини. Якби й був у Сайдвіндері ломбард (а його там
немає), їм не було б чого закласти, крім короткохвильового
приймача «Соні» й персня Венді за дев’яносто доларів — об-
ручки з діамантом. Приймальник у ломбарді дав би їм два-
дцять доларів. Хороший приймальник. Роботи він не знайде
ні тимчасової, ні сезонної — хіба розчищати під’їзні дороги,
по три долари за виклик. Джек Торренс, тридцять років, раз
опублікувався в «Есквайрі», який мріяв (як йому здавалося,
не так уже й необгрунтовано) стати за наступні десять років
провідним американським письменником, із узятою в сайд-
віндерському «Вестерн-Авто» лопатою на плечі дзвонить у

382


двері... ця картина раптом постала у Джека перед очима знач-
но виразніше, ніж леви живоплоту. Він ще міцніше стиснув
кулаки, почуваючи, як нігті врізаються в долоні, залишаючи
кровоточиві сліди-півмісяці. Джон Торренс стоїть у черзі,
щоб обміняти свої шістдесят доларів на продуктові картки; а
ось він стоїть в іншій черзі біля Сайдвіндерської методистсь-
кої церкви, щоб одержати на благодійній роздачі що-небудь
із речей під гидливими поглядами місцевих. Джек Торренс,
який пояснює Елу, що їм просто довелося виїхати — дове-
лося покинути «Оверлук» з усім умістом на розтерзання
вандалам або злодіям на снігоходах і вимкнути котел, тому
що «розумієш, Еле, attendez-vous, Еле, там живуть привиди
й вони бажають зла моєму хлопчикові. Бувай, Еле». Роздуми
про главу четверту — «Для Джека Торренса прийшла весна».
Що тоді? Коли — тоді? Джек думав, що, може, їм вдалося б
дістатися на «фольксваґені» до західного узбережжя. Досить
поставити новий бензонасос. П’ятдесят миль на захід звідси
дорога йде увесь час під гору — чорт забирай, можна пустити
«жука» мало не нейтральним ходом і вздовж берега добрати-
ся до Юти. Уперед, у сонячну Каліфорнію, край апельсинів
і випадків. Людина з репутацією справжнього алкоголіка,
яка б’є учня й ганяється за примарами, безсумнівно, зуміє
сама виписати собі путівку. Усе, що завгодно. Технік-догля-
дач — обслуговування автобусів «Ґрейгаунд». Автомотобіз-
нес — прогумована уніформа мийника машин. Не виклю-
чене кулінарне мистецтво — миття тарілок у їдальні. Або
більш відповідальна посада — наприклад, заливати бензин.
Така робота навіть стимулює інтелект: порахувати здачу,
виписати кредитну квитанцію... «Можу дати вам двадцять

383


п'ять годин на тиждень за мінімальну плату». У рік, коли
хліб «Диво» коштує шістдесят центів за буханець, нелегко
слухати такі пісні.

З долонь закапала кров. Точнісінько як стигмати. Так-так.


Джек міцніше стиснув кулаки, озлобляючи себе болем. Дру-
жина спала поруч — чому б їй не спати? Проблеми зникли.
Він погодився відвезти їх із Денні від злого бабая, і проблем
не стало. «Ось бачиш, Еле, я подумав, що найкраще буде...»

(убити її.)

Ця думка, відверта, нічим не прикрашена, взялася нізвід-
ки. Жагуче бажання викинути її, голу, здивовану, що ще не
прокинулася, з постелі й душити — великі пальці на дихаль-
ному горлі, інші давлять на хребці; вчепитися в шию, як у
зелений пагін молодої осики; підняти голову Венді й із силою
опустити на дощату підлогу, ще, ще раз, зі стуком і тріском,
кришачи й трощачи. Танцюємо джаз, дитинко. Струснися-
повернися. Джек змусить її отримати по заслугах, свої ліки
Венді одержать. До крапельки. До останньої гіркої краплі.

Джек невиразно усвідомлював, що десь за межами його


примарного внутрішнього світику чутно приглушений шум.
Він кинув оком через кімнату — Денні знову воював у по-
стелі, крутився, мнучи простирадла. Із глибини гортані чув-
ся стогін — тихий, здавлений звук. Якийсь кошмар? Лілова,
давно померла жінка шаркає навздогін по звивистих кори-
дорах готелю? Джек чомусь думав, що це не так. За Денні уві
сні гналося щось інше. Страшніше.

Гірку греблю емоцій прорвало. Він виліз із ліжка й піді-


йшов до хлопчика, почуваючи нудоту й сором за себе. Треба
було думати про Денні — не про Венді, не про себе. Тільки

384


про Денні. Неважливо, у яку форму Джек загнав факти, — у
глибині душі він знав, що Денні відвезти необхідно. Він роз-
правив простирадла й закрив хлопчика пледом, що лежав у
ногах. Денні знову заспокоївся. Джек торкнувся чола спля-
чого

(що за чудовиська біснуються просто під кістковою пе-


регородкою?)

і виявив, що воно тепле, але в міру До того ж хлопчик


знову мирно спав. Дивно.

Він знову заліз у ліжко і спробував заснути. Безуспішно.

Як несправедливо, що все склалося саме так, — схоже,
до них підкралася невдача. Переїхавши сюди, вони в ос-
таточному підсумку не зуміли від неї відскіпатися. На той
час, як завтра вдень вони прибудуть у Сайдвіндер, золотий
шанс уже зникне. Піде за синім замшевим черевиком, як мав
звичку висловлюватися давній однокашник Джека, з яким
він ділив кімнату. Подумати тільки, якщо вони не виїдуть,
якщо як-небудь протримаються, все буде зовсім інакше. Він,
як не одним, то іншим способом, закінчить п’єсу. Прилаштує
яку-небудь кінцівку. Може, його непевність щодо героїв
додасть первісному варіантові фіналу привабливий відті-
нок невизначеності. Цілком імовірно, що йому вдасться на
цьому заробити. Але й без п’єси Ел чудово може переконати
стовінґтонську раду знову взяти Джека на роботу. Зрозумі-
ло, цілих три роки йому доведеться відпрацювати професіо-
налом-викладачем, але якщо йому вдасться втримуватися
від спиртного й не кидати творчості, то, ймовірно, весь цей
термін залишатися в Стовінґтоні не доведеться. Звичайно,
раніше він за Стовінґтон і гроша ламаного не дав би, він

почував, що задихається, що похований заживо. Але то була


незріла реакція. Більше того — як може людині подобатися
викладати, якщо кожні два-три дні на перших трьох уроках
череп розриває похмільний головний біль? Такого більше не
буде. Джек був упевнений, що зуміє значно краще впоратися
зі своїми обов’язками.

Десь на середині цієї думки все стало розсипатися на


шматочки й Джек поплив у царство сну. Вслід йому дзвоном
полетіла остання думка:

«Схоже, тут мені вдасться знайти спокій. Нарешті.


Якщо тільки мені дозволять».

Коли Джек прокинувся, він стояв у ванній кімнаті номе-


ра 217.

(Знову бродив у сні? — чому? — тут немає радіопереда-


вача, якого можна розбити.)

У ванній горіло світло, кімната за спиною тонула в моро-


ку. Довга ванна на левиних лапах була затягнута фіранкою.
Килимок для ніг біля її зім’явся й відволожився.

Йому стало страшно, але страх був примарним, як у сні,


і Джек здогадався, що все це — не наяву. В «Оверлуку» при-
марним здавалося дуже багато.

Він підійшов до ванни, не бажаючи позбавити себе мож-


ливості ретируватися.

І відкинув фіранку.

У ванні лежав зовсім голий Джордж Гетфілд. Він погой-
дувався на воді, немов нічого не важив, і в грудях у нього
стирчав ніж. Сама вода стала яскраво-рожевою. Очі Джор-

386


джа були закриті. Зів’ялий плаваючий член нагадував водо-
рость.

Джек почув власний голос:

— Джордже...

І тут Джордж повільно розплющив очі. Срібні. У них не


було нічого людського. Білі, як риб'яче черевце, руки Джор-
джа намацали краї ванни, він підтягнувся й сів. Уткнутий
точно між сосками ніж стирчав у грудях. Краї рани вже стяг-
лися.

— Ти переставив таймер уперед, — сказав Джордж зі


срібними очима.

— Ні, Джордже, ні. Я...

— Я не затинаюся.

Тепер Джордж піднявся на ноги, і далі не зводячи із Дже-


ка срібних нелюдських очей, а його рот розтягла мертва по-
смішка-гримаса. Він перекинув через порцеляновий бортик
ванни ногу. Біла, зморщена ступня опинилася на килимку.

— Спершу ти намагався переїхати мене, коли я катався


на велосипеді, а потім перевів уперед таймер, а потім нама-
гався на смерть заколоти мене, але я однаково не затина-
юся. — Джордж ішов до нього, витягнувши руки зі злегка
скорченими пальцями. Від нього пахло вогкістю й цвіллю,
як від листя, що потрапило під дощ.

— Задля твого ж блага, — мовив Джек, задкуючи. — Я пе-


ревів його вперед задля твого ж блага. Більше того, я ви-
падково знаю, що ти вдався до шахрайства з підсумковим
твором.

— Я не шахрай... і не заїка.

13*

387


Руки Джорджа торкнулися його шиї.

Джек обернувся й кинувся бігти, але замість цього, не-


мов зробившись невагомим, повільно поплив, як частенько
буває уві сні.

— Ні, ти шахрай! — у страху й люті вигукнув він, мина-


ючи неосвітлену спальню-вітальню. — Я доведу!

Руки Джорджа знову опинилися на його шиї. Страх за-


повнював серце Джека, і він уже гадав, що зараз воно розі-
рветься. А потім, нарешті, його рука схопила дверну ручку,
повернула її і Джек розчинив двері навстіж. Він зринув з кім-
нати, але не в коридор третього поверху, а в підвал за аркою.
Горіла затягнута павутиною лампочка. Під нею стояв його
складаний стілець — застигла геометрична форма. Навколо,
куди не глянь, нагромаджувалися мініатюрні гірські хребти
з коробок і ящиків, перев’язаних пачок накладних і бозна-
чого ще. Джека пронизало полегшення.

— Я знайду його! — почув він власний крик. Він схопив


відвологлу, цвілу картонну коробку, та розвалилася у нього в
руках, виплеснувши водоспад жовтих тоненьких листків. —
Воно десь тут! Я знайду його\ — Зануривши руки вглиб папе-
рів, він однією витяг висохле, немов паперове, осине гніздо,
а іншою — таймер. Таймер цокав. Від його задньої стінки вів
довгий дріт, до іншого кінця якого був прикріплений заряд
динаміту — Ось\ — заволав Джек. — Ось, маєш!

Полегшення перетворилося на торжество. Він не просто


втік від Джорджа — він переміг. Поки у нього в руках такі
талісмани, Джордж ніколи не зачепить його знову! Джордж
із жахом кинеться навтьоки.

388


Він почав обертатися, щоб можна було зустріти пере-
слідувача віч-на-віч, — і тут на шиї Джека зімкнулися руки
Джорджа. Пальці стиснули горло, перекрили кисень. Він
востаннє судорожно втягнув повітря, широко роззявляючи
рота, і перестав дихати.

— Я не заїка, — почувся з-за спини шепіт Джорджа.

Джек упустив осине гніздо, й звідти лютою жовто-ко-
ричневою хвилею заюшили оси. Легені горіли. Перед очима
все колихалося, але погляд Джека впав на таймер і почуття
торжества повернулося, а з ним — здиблений вал праведного
гніву. Замість того щоб з’єднувати таймер з динамітом, дріт
тягся до золотого набалдашника масивної чорної трості на
кшталт тої, котру завів собі батько Джека, потрапивши в
аварію з молоковозом.

Джек схопив її, й дріт відділився. Руки відчули вагу трос-


тини — тут вона здавалася на своєму місці. Він широко роз-
махнувся. По дорозі назад тростина зачепила дріт, із якого
звисала лампочка, і та захиталася, від чого тіні, що огортали
кімнату, затанцювали на підлозі й стінах якийсь дивовиж-
ний танець. Опускаючись, ціпок ударив щось дуже твер-
де. Джордж заверещав. Пальці, що стискали горло Джека,
ослабли.

Вирвавшись на волю з рук Джорджа, Джек швидко обер-


нувся. Джордж стояв на колінах, пригнувши голову, обо-
ма руками закриваючи маківку. Під пальцями проступала
кров.

— Будь ласка, — несміло прошептав Джордж, — відпус-


тіть мене, містере Торренсе.

389


— Зараз ти своє отримаєш, — загарчав Джек. — Неодмін-
но. Щеня. Нікчемна шавка. Зараз, неодмінно. До краплі. До
останньої поганої краплі!

Над головою погойдувалася лампочка, танцювали тіні.


Джек замахувався знову й знову, завдаючи удару за ударом,
піднімаючи й опускаючи руку, як робот. Закривавлені пальці
Джорджа, що захищали голову, зісковзнули, але Джек усе
опускав і опускав палицю — на шию, на плечі, на спину й
руки. Ось лише палиця перестала бути палицею і перетвори-
лася на молоток із яскравою смугастою ручкою. На молоток,
у якого один бік м’якший, а інший — твердіший. Робочий
кінець був забруднений кров’ю, на нього налипло волосся.
Потім монотонні розміряні удари, з якими молоток урізав-
ся в тіло, змінилися гучним стукотом, який відлунював по
підвалу. Та й голос самого Джека став таким же — гучним,
безтілесним. Але одночасно, як це не парадоксально, він
зазвучав слабше, невиразно, ображено... начебто Джек був
п’яний.

Уклінна фігура повільно, благально підняла обличчя.


Власне, обличчя вже не було — лише кривава маска, з якої
визирали очі. Розмахнувшись для останнього свистячого
удару, Джек повністю розігнав молоток і лише потім помі-
тив, що сповнене благання обличчя біля його ніг належить
не Джорджеві, а Денні. Це було обличчя його сина.

— Татусю...

І тут молоток урізався в мішень, він ударив Денні просто
між очей, закриваючи їх назавжди. Джекові здалося, начебто
десь хтось розреготався...

(Ні!)


390

Коли прийшов до тями, він голяка стояв над ліжечком


Денні, обливаючись потом. Останній крик Джека пролунав
лише в його уяві. Він знову повторив, цього разу пошепки:

— Ні. Ні, Денні. Ніколи.

Ноги підгиналися, мов гумові. Джек повернувся в ліжко.
Венді спала глибоким сном. Годинник на нічному столику
показував за чверть п’яту. Він лежав без сну до сьомої, а коли
заворушився, прокидаючись, Денні, — перекинув ноги через
край ліжка й почав одягатися. Час було йти вниз перевіряти
котел.

33. Снігохід

Невдовзі після опівночі, поки всі спали неспокійним
сном, сніг припинився, насипавши на старий наст ще вісім
дюймів. Хмари розійшлися, свіжий вітер відніс їх геть, і те-
пер Джек стояв у запиленому кружку сонячного світла, що
пробивалося крізь брудне віконце в східній стіні сараю.

Приміщення було завдовжки як товарний вагон і не по-


ступалося йому висотою. Пахло мастилом, бензином і змаз-
кою, а ще (слабкий запах, що викликав ностальгію) — прі-
лою травою. Уздовж південної стіни, мов солдати на огляді,
вишикувалися в ряд чотири потужні газонокосарки. Ті дві,
на яких можна їздити, нагадували маленькі трактори. Ліво-
руч розташувалися: бур-машина; закруглені лопати, якими
підрівнюють поле для гольфу; ланцюгова пилка; електрич-
на машинка для стрижки живоплоту й довга тонка сталева
жердка із червоним прапорцем на верхівці. «Хлопчику, щоб

391


за десять секунд мій м’яч був тут. Одержиш четвертак». —
«Так, сер».

Біля східної стіни, особливо яскраво освітленої ранковим


сонцем, нагромаджувалися один на одного три столи для
пінґ-понґу. У кутку — купою звалені грузила для шаффл-
борду1 і комплект для гри в роке — скручені дротом ворітця,
яскраві кулі в чомусь на кшталт картонки для яєць (але ж
і дивні ж у вас тут кури, Ватсоне... еге ж, а бачили б ви тих
звірят на газоні перед фасадом, хе-хе) і два набори молотків
у стійках.

Джек підійшов до них, для чого довелося переступити


через старий восьмигніздовий акумулятор (безсумнівно,
колись він сидів під капотом тутешньої вантажівки), при-
стрій для підзарядки й кілька мотків кабелю з роз’ємами
Дж. К. Пенні. Діставши з найближчої стійки молоток з ко-
роткою ручкою, Джек відсалютував ним, як лицар, що вітає
перед битвою свого короля.

Пригадалися фрагменти сну (який уже поплутався й


збляк) — щось про Джорджа Гетфілда й батькову палицю.
Цього вистачило, щоб Джекові стало не по собі від того, що
його рука стискає молоток — звичайний старий молоток для
гри в роке на свіжому повітрі. Доволі абсурдно, але Джек
відчув себе трохи винним. Не те щоб роке було такою вже
розповсюдженою грою для вулиці, зараз значно популяр-
ніший крокет — його сучасний родич... і, якщо вже на те пі-
шло, дитячий варіант цієї гри. Унизу, в підвалі, Джек виявив

1 Шаффпборд — гра, де гравці із силою вдаряють по диску, і той повинен
прослизнути через ігровий майданчик (зазвичай 1372 м) на одну з п’яти по-
значок, за які нараховуються очки.

392


вицвілий збірник правил роке, надрукований на початку
двадцятих років, коли в «Оверлуку» пройшов Північноаме-
риканський турнір із цієї гри. Так, незлецька гра.

(до ошизіння)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка