І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка26/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   41

Джек злегка насупився, потім посміхнувся. Так, чесно
кажучи, гра божевільна. Про це виразно свідчив молоток.
М'який бік і твердий бік. Тонка гра, що потребує пильності...
але одночасно вимагає грубих, потужних ударів.

Джек змахнув молотком... хуууууууууп!.. і ледь посміхнув-


ся, почувши, з яким потужним свистом той розсікає повітря.
Потім повернув його в стійку й повернувся ліворуч. Те, що
Джек там побачив, змусило його зрушити брови.

Майже посеред сараю стояв снігохід, досить новий, але


Джекові було абсолютно начхати, яка ця штука з вигляду.
Збоку на обтічнику було написано «Бомбардир Скіду», на
Джека глянули чорні літери, нахилені назад — імовірно,
щоб підкреслити швидкість. Чорними були й полози, що
видавалися наперед. Праворуч і ліворуч від обтічника були
чорні трубки — у спортивних машинах вони називаються
напрямними. Але все інше було пофарбоване в яскравий
глузливий жовтий колір — якраз він і не сподобався Дже-
кові. У квадраті ранкового сонця снігохід із жовтим тілом і
чорними напрямними, полозами й оббивкою відкритої кабі-
ни нагадував дивовижну механічну осу Мабуть, при русі він
і звук видавав такий же — зудів і дзижчав, готовий ужалити.
Але тоді на що ж ще йому бути схожим? Принаймні, він не
прикидався. Адже коли він зробить свою справу, їм стане
дуже боляче. Усім. До весни сімейство Торренсів спізнає

393


такого болю, що те, що оси зробили з рукою Денні, здасться
материнськими поцілунками.

Він дістав із задньої кишені носову хусточку, обтер губи й


підійшов до «Скіда». Зупинився, дивлячись на снігохід згори
вниз і засовуючи хусточку назад у кишеню. Зморшка на чолі
поглибилася. Зовні в стіну раптово вдарив порив вітру, і
сарай захитався й заскрипів. Джек виглянув у віконце й по-
бачив, як вітер несе завісу блискучих сніжних кристаликів у
бік готелю, високо крутячи їх у пронизливо синьому небі.

Вітер так само раптово стих, і Джек повернувся до спо-


глядання машини. Слово честі, вона вселяла відразу. Так і
чекай, що ззаду висунеться довге моторне жало. Кляті сні-
гоходи ніколи не подобалися Джекові. Вони розривали со-
борну тишу зими на мільйон деренчливих шкалок, лякали
дику природу. Забруднюючи повітря, випускали густі колих-
кі хмари блакитнуватого бензинового перегару — кха, кха,
е-е, дайте подихати. Не виключено, що снігоходи — остання
безглузда іграшка допотопного бензинового віку, яку одер-
жують на Різдво десятилітки.

Він згадав, як у стовінґтонській газеті прочитав статтю.


Це сталося десь у штаті Мен. Дитина, не звертаючи ува-
ги ні на що довкола, мчала по зовсім незнайомій дорозі зі
швидкістю більше тридцяти миль на годину. Уночі. Фари
не горіли. Між двома стовпчиками був натягнутий важкий
ланцюг, посередині висіла табличка: «СТОРОННІМ ВХІД
ЗАБОРОНЕНИЙ». Мабуть, місяць зайшов за хмару. Хлоп-
чик за всього бажання не зміг би побачити огорожу. Лан-
цюгом йому знесло голову. Тоді, читаючи цю історію, Джек

394


відчував мало не радість, і тепер, побачивши снігохід, це
відчуття повернулося.

(Якби не Денні, я б із великим задоволенням схопив мо-


лоток, відкрив капот і лупив би доти, доки)

Джек повільно, довго видихнув застояне в легенях


повітря. Венді права. Нехай потоп, благодійна черга, нехай
усе хоч провалиться — Венді права. Забити машину до смер-
ті було б верхом божевілля; неважливо, наскільки таке бо-
жевілля приємне. Це було б рівносильне тому, що забити до
смерті власного сина.

— Луддит, мать твою, — сказав він уголос.

Він обійшов машину ззаду й відгвинтив кришку бен-
зобака. Уздовж стін на рівні грудей були полиці, на одній
Джек відшукав вимірник глибини й сунув у бак. Назад мок-
рою вилізла остання восьмушка дюйма. Не дуже багато, але
досить, щоб перевірити, чи заведеться клята штуковина.
Потім можна відкачати пальне з «фольксваґена» й тутешньої
вантажівки.

Він знову загвинтив ковпачок і відкрив капот. Ні свіч, ні


акумулятора. Повернувшись до полиці, Джек пошукав на
ній, розштовхуючи вбік гайкові й розвідні ключі, однокамер-
ний карбюратор, вийнятий зі старої газонокосарки, і плас-
тикові коробочки із шурупами, цвяхами й болтами різних
розмірів. Полиця потемніла від товстого шару застарілого
бруду, до якої, немов хутро, прилип пил, що збирався довгі
роки. Доторкатися до цього було огидно.

Він знайшов маленьку, всю в мастилі коробочку з ла-


конічною олівцевою позначкою «Скід». Джек струснув її,

395


усередині щось загриміло. Свічі. Одну з них він підніс до
світла, намагаючись без штангенциркуля визначити зазор.
Хай їй грець, ображено подумав він, кидаючи свічу назад у
коробочку. Якщо зазор невідповідний, гірше й бути не може,
чорт забирай. Круто, дідько їм у пельку

За дверима стояла табуретка. Джек підніс її до снігоходу,


сів, вставив чотири свічі запалювання, потім нагвинтив на
кожну малюсінький гумовий ковпачок. Зробивши це, він
дозволив пальцям швидко пробігти по магнето. Коли я сідав
до піаніно, всі сміялися.

Назад до полиць. Цього разу він не міг знайти те, чого


хотів — маленький акумулятор. Три- або чотиригніздний.
Там були торцеві ключі, ящик із дрилями й свердлами, мі-
шечки добрив для газону й «віґоро» для клумб, але ніякого
акумулятора для снігохода. Однак Джека це анітрохи не три-
вожило. У нього гора з плечей звалилася. «Капітане, я зро-
бив усе, що міг, але закінчити не вдалося». — «Чудово, синку.
Я збираюся представити тебе до Срібної зірки й Пурпурного
снігохода. Ти робиш честь своєму полку». — «Спасибі, сер.
Бачить Бог, я старався».

Обстежуючи останні два або три фути полиці, Джек


у прискореному темпі засвистів «Долину Червоної ріки».
Ноти виривалися маленькими білими хмаринами пари. Він
зробив уздовж полиці повне коло, але акумулятора не ви-
явилося. Може, хто-небудь його вкрав. Може, Ватсон. Джек
голосно розсміявся. Старий контрабандний трюк. Кілька
паперових обрізків, кілька пачок паперу... хто кинеться ска-
тертини або столового набору «Ґолден Ріґал»... а як щодо

396


акумулятора до снігохода? Штука ж корисна. Сунути в мі-
шок. Злочин білих комірців, дитинко. В усіх липне до паль-
ців. Коли ми були дітлахами, то називали це «прилаштувати
ноги».

Джек повернувся до снігохода й, проходячи мимо, від


душі штовхнув його в бік. Ну, ось і все. Треба тільки сказати
Венді: вибач, дитинко, але...

У кутку біля дверей причаїлася коробка. Просто під та-


буреткою. На кришці — напис олівцем: «Скід».

Зобачивши її, посмішка на губах Джека всохла. «По-


гляньте, сер, ось і кавалерія». — «Схоже, ваші димові сигнали
зрештою спрацювали».

Так нечесно.

Чорт забирай, просто нечесно.

Щось — везіння, доля, провидіння — намагалося вряту-


вати його. Якесь інше, біле везіння. Але в останній момент
повернулося колишнє щастя Джека Торренса. Карта все ще
йшла хрінова.

До горла похмурою сірою хвилею підкотила образа. Руки


знову стиснулися в кулаки.

(Нечесно, будьте ви прокляті, нечесно!)

Чому б йому було не подивитися куди-небудь в інше міс-
це? У будь-яке інше. Чому не кольнуло в шию, не засвербіло
в носі й не приспічило моргнути? Будь-який такий учинок —
і він ніколи не помітив би цієї коробки.

Ах, так? Ну, виходить, він її й не бачив. Ото і все. Це галю-


цинація, така ж, як те, що вчора трапилося біля того номера
на третьому поверсі або із клятим живоплотом. Хвилинна

397


напруга — ото і все. Уяви, мені здалося, що в кутку я бачу
акумулятор від снігохода. А зараз там нічого немає. «Мабуть,
бойова утомам сер. Вибачте». — «Тримай хвіст морквиною,
синку. Рано чи пізно таке трапляється з усіма нами».

Він так смикнув двері, що мало не зірвав їх із петель,


витяг свої снігоступи в сарай і так садонув ними об підлогу,
що налиплий на них сніг здійнявся хмарою. Джек сунув ліву
ногу в снігоступ... і зупинився.

Зовні, біля майданчика для підвозу молока, був Денні.


Видно, він намагався зліпити сніговика. Не надто вдало —
сніг був недостатньо липким, щоб триматися. І все-таки
Денні давав йому можливість показати себе, хлопчик укута-
ний з голови до п’ят, цятка на блискучому снігу під блиску-
чим небом. І шапочка козирком назад, як у Карлтона Фіске.

(Господи, про що ти думав?)

Відповідь прийшла негайно.

(Про себе. Я думав про себе.)

Він раптом згадав, як лежав минулої ночі в ліжку — ле-
жав і раптом зрозумів, що обмірковує вбивство власної дру-
жини.

У ту мить, що Джек стояв там на одному коліні, йому все


стало зрозуміло. «Оверлук» попрацював не лише з Денні. Із
ним теж. Слабка ланка не Денні — він сам. Це він уразливий,
його можна зігнути й скручувати, поки не хрусне.

(Поки я не здамся й не засну... а коли я зроблю це... якщо


зроблю...)

Він глянув угору на занесені снігом вікна. їхні багато-


гранні поверхні відбивали сліпучий блиск сонця, але він

398


однаково дивився. І вперше помітив, як ці вікна схожі на очі.
Відбиваючи сонце, усередині вони зберігали свій власний
морок. І спостерігали вони не за Денні. А за ним.

У ці кілька секунд Джек зрозумів усе. Йому згадалася


одна чорно-біла картинка, яку він ще хлопчиськом бачив
на уроці закону Божого. Черниця поставила її на мольберт
і назвала чудом Господнім. Клас тупо дивився на малюнок
і бачив тільки безглузду, безладну плутанину чорного й
білого. Потім хтось із дітей у третьому ряді зойкнув: «Там
Ісус!» — і пішов додому з новеньким Новим Завітом і цер-
ковним календарем на додачу. Адже він був першим. Інші
дивилися ще пильніше, Джекі Торренс серед них. Один за
одним діти однаково ойкали, а одна дівчинка впала мало не
в екстаз, верескливо викрикуючи: «Я бачу Його! Бачу\» Її
теж нагородили Новим Завітом. Під кінець обличчя Ісуса в
обрисах чорного й білого розгледіли всі — всі, крім Джекі.
Перелякавшись, він дужче напружив очі, але якась частина
його «я» цинічно думала, що інші просто викаблучуються,
піддобрюючи сестру Беатрису, а частина була таємно пере-
конана, що він нічого не бачить, тому що Господь має його за
найбільшого грішника в класі. «Хіба ти не бачиш, Джекі?» —
запитала своїм сумним приємним голосом сестра Беатриса.
Він затряс головою, потім прикинувся схвильованим і ска-
зав: «Так, бачу! Ого! Це справді Ісус!» І всі в класі засміялися
й зааплодували йому, і Джекі відчув торжество, сором і
переляк. Пізніше, коли всі інші, штовхаючись, піднімалися
із церковного підвалу на вулицю, він відстав, розглядаючи
нічого не значуще чорно-біле сум’ятя, яке сестра Беатриса

399


залишила на мольберті. Джекі ненавидів малюнок. Інші
прикинулися — так само як він сам і сестра. Усе це був
великий обман. «Лайно, лайно чортове», — прошептав він
собі під ніс, а коли повернувся, щоб піти, то краєчком ока
помітив лик Ісуса, сумний і мудрий. Він обернувся, серце
вистрибувало з грудей. Раптом клацнувши, все стало на
місце, і Джек зі здивуванням і переляком уп'явся на картину,
не в змозі повірити, що не завважував її. Очі. На поора-
не турботами чоло зиґзаґом лягла тінь. Тонкий ніс. Повні
співчуття губи. Він дивився на Джека Торренса. Хаотично
розкидані плями раптом перетворилися на безсумнівний
чорно-білий начерк лику Нашого-Господа-Ісуса. Повне стра-
ху здивування переросло в жах. Він богохульствував перед
образом Ісуса. Він буде проклятий. Він опиниться з гріш-
никами в пеклі. Лик Ісуса був на картинці увесь час. Увесь
час.

Зараз, ставши на одне коліно в сонячній плямі й спостері-


гаючи за тим, як грається в тіні готелю син, Джек зрозумів,
що все це правда. Готелю знадобився Денні — може, вони
всі, але Денні — точно. Кущі справді рухалися. У 217-му
живе небіжчиця. У більшості випадків ця жінка, можли-
во, всього лише нешкідливий дух, але зараз вона активна й
небезпечна. Її, як злу іграшку, запустила дивна свідомість
самого Денні... і його, Джека. Це Ватсон казав, що на май-
данчику для роке із кимось стався приступ, і той помер? Чи
це розповів Уллман? Однаково. Потім на третьому поверсі
відбулося вбивство. Скільки ж давніх сварок, самогубств,
бійок? Скільки вбивств? Може, по західному крилу нишпо-

400


рить Ґрейді з сокирою, чекаючи лише одного: щоб Денні
завів його й можна було б вийти за двері?

Опухле кільце синців на шиї Денні.

Ледь зримі блискучі пляшки в порожньому барі.

Рація.


Сни.

Альбом для вирізок, що опинився в підвалі.

(Мідоку, ти тут чи ні? Знову нипала я в сні...)

Джек раптом підвівся й жбурнув снігоступи за двері.


Його бив дріж. Він зачинив двері й підняв коробку з акуму-
лятором. Вона вислизнула з тремтячих пальців

(О Господи, що якщо я його розбив)

і боком ударилася об підлогу. Джек розкрив картонні
клапани й дістав акумулятор, не страшачись того, що коли
корпус тріснув, з нього може підтікати кислота. Але той був
цілий. З губ Джека зірвалося тихе зітхання.

Обережно, як дитину, Джек відніс акумулятор до «Скіда»


і встановив на місце перед мотором. На одній із полиць він
відшукав невеликий розвідний ключ і швидко, без проблем,
приєднав до акумулятора дроти. Той ожив, підзаряджати
не було потреби. Коли Джек тицьнув плюсовим кабелем у
клему акумулятора, пролунав тріск електричного розряду й
запахло озоном. Закінчивши роботу, Джек став одалік, нер-
вово витираючи долоні об вигорілу джинсову куртку. Ось.
Запрацював. Чого б це йому не працювати? Ніяких причин,
ось лише снігохід — це частина «Оверлука», а «Оверлук»
справді не хоче випустити їх звідси. Аж ніяк. «Оверлук»
до чортиків приємно проводить час. Тут тобі й маленький

401


хлопчик, щоб стращати, і чоловік із дружиною, щоб цьку-
вати їх одне на одного, і якщо правильно розіграти свою
партію, всі вони можуть скінчити тим, що стануть витати в
холах «Оверлука» на кшталт нематеріальних тіней з роману
Ширлі Джексон1. Що б не снувало в домі на пагорбі, воно
снувало на самоті. Але в «Оверлуку» самотність нікому не
загрожує, о ні, товариство тут знайдеться. Однак у снігохода
справді не було причин не заводитися. Звичайно, якщо не
зважати на те, що

{якщо не зважати на те, що насправді йому все ще не


хочеться їхати)

так, якщо не зважати на це.

Джек стояв і дивився на «Скіда», подих морозяними
струмками виривався назовні. Йому хотілося, щоб усе за-
лишалося так, як є. Заходячи сюди, він не мав сумнівів. Тоді
він знав, що спуститися на рівнину — неправильне рішен-
ня. Просто Венді налякалася бабая, придуманого істерич-
ним хлопчиськом. Тепер раптом він зумів поставити себе
на її місце. Як у п’єсі, у його клятій п’єсі. Джек перестав
розуміти, на чиєму він боці і як варто чинити. Досить було
розглянути серед чорних і білих плям лик Господа — і все,
гаси ліхтарі — неможливо було й далі не помічати Його.
Інші могли сміятися, заявляючи: «що це за безглузді плями,
ви мені дайте старого доброго Маестро, картину, написану
титаном», але ти завжди будеш бачити там лик Нашого-
Господа-Ісуса. У тебе на очах він одним махом набув форми,
і в цю приголомшливу мить прозріння свідомість і підсвідо-

1 Йдеться про роман «Привид дому на пагорбі» («The Haunting of Hill
House», 1959) американської письменниці Ширлі Джексон (1916—1965).

402


мість змішалися в одне. Ти завжди будеш бачити Його. Твоє
прокляття — завжди бачити Його.

(Знову в сні блукала я...)

Усе було гаразд, поки Джек не побачив, як Денні грається
в снігу Ось хто винен. У всьому винен Денні. У нього —
«сяйво», чи як це там зветься. Ні, не сяйво. Прокляття. Якби
вони з Венді були тут самі, зима пройшла б дуже приємно.
Нічого було б ламати голову.

(Не хочеш поїхати? Не можеш?)

«Оверлук» хотів, щоб вони залишилися, і Джек теж хотів
цього. Усі, навіть Денні. Може, «Оверлук», наче величезний
Семюель Джонсон1, вибрав Джека на роль свого Босвелла2.
Кажете, новий сторож пише? Чудово, найміть його. Настав
час визначитися, однак спершу позбудьмося цієї жінки й
синка, який пхає свого носа куди не слід. Ми не хочемо, щоб
його відволікали. Ми не...

Джек стояв біля кабіни снігохода, і головний біль повер-


тався. До чого все звелося? Поїхати чи залишитися. Дуже
просто. І нема чого ускладнювати. Ми їдемо або залишає-
мося?

«Якщо їдемо, скільки мине часу, перш ніж ти знайдеш


у Сайдвіндері яку-небудь тамтешню діру, — запитав його
внутрішній голос, — темну комірку з паршивим кольоро-
вим теликом, де неголені безробітні цілісінькі дні дивляться

1 Семюель Джонсон (1709—1784) — британський письменник, лінгвіст та
лексикограф.

2 Босвелл Джеймс (1740—1795) — шотландський правник та есеїст. Після
смерті свого старшого товариша С. Джонсона написав двотомову біографічну
працю «Життя Семюеля Джонсона» (1791)

403


розважальні програми, вбиваючи час. Де в чоловічій вби-
ральні смердить сечею, якій не менше двох тисяч років, а
в очку унітаза завжди плаває бичок «Кемела»? Де склянка
пива — тридцять центів, закушуєш сіллю, а в музичний ав-
томат завантажено сімдесят старих “кантрі”?»

Скільки часу? О Господи, як же він боїться, що часу зна-


добиться зовсім небагато.

— Я не можу виграти, — дуже тихо мовив він. Ось воно.


Немов Джек намагається грати в «солітер», але з-під руки
пропав туз.

Він різко нахилився до мотора «Скіда» і висмикнув маг-


нето. Легкість, з якою воно відірвалося, викликала нудоту.
Джек глянув на нього, потім пройшов до задніх дверей сараю
й відчинив їх.

Звідти відкривався нічим не загороджений вид на гори —


у мерехтливому блиску ранку вони були красиві, як на пош-
товій листівці. Угору по схилу, майже на милю, до перших
сосон простиралася сніжна цілина. Джек кинув магнето в
сніг так далеко, як тільки зумів. Воно полетіло значно далі,
ніж мусило, і впавши, зметнуло легку сніжну хмарину. Ві-
терець відніс сніжну крупу до нових місць відпочинку. Роз-
сіяти її, он воно як. Нема чого тут дивитися. Усе пройшло.
Розсіялося.

Джека обійняло почуття спокою.

Він довго простояв у дверях, дихаючи чудовим гірським
повітрям, потім рішуче зачинив їх і пішов через інші двері
сказати Венді, що вони залишаються. По дорозі він затри-
мався й погрався в сніжки з Денні.

404


34. Кущі

Настало 29 листопада. Три дні тому був День подяки.


Останній тиждень видався на славу. Такого обіду, як на День
подяки, вдома їм ще не доводилося їсти. Для розмаїтості
Венді приготувала індичку Діка Геллорана, але всі наїлися
від пуза, навіть не приступивши до розчленовування веселої
пташки. Джек простогнав, що їстимуть вони тепер індичку
до кінця зими — у сандвічах, з локшиною, у сметані, із сюр-
призом...

Венді ледь посміхнулася.

— Ні, — сказала вона, — тільки до Різдва. А потім буде
каплун.

Джек і Денні хором застогнали.

Синці із шиї Денні зникли, а з ними — майже вс!і страхи.
У День подяки Венді катала сина на санках, а Джек працював
над п’єсою, яка вже наближалася до завершення.

— Усе ще боїшся, доко? — поцікавилася Венді, не знаючи,


як запитати не настільки прямо.

— Так, — просто відповів той, — але тепер я тримаюся в


безпечних місцях.

— Тато каже, що рано або пізно лісники зацікавляться


тим, чому ми не виходимо на зв’язок по рації. І приїдуть
подивитися, чи все гаразд. Тоді можна буде поїхати. Нам з
тобою. А тато залишиться до весни. У нього є на це вагомі
причини. У певному сенсі, доко... знаю, тобі важко це зро-
зуміти... ми загнані в кут.

— Ага, — ухильно відповів хлопчик.

405

Цього сяючого полудня батьки залишилися вдвох нагорі,


і Денні знав, що вони кохаються. Зараз вони задрімали. Денні
знав, вони щасливі. Мама ще побоювалася, а ось татова по-
зиція була дивною. Начебто він зробив щось дуже важке, і
зробив правильно. Але, схоже, Денні не цілком розумів, що
саме. Батько навіть у думках ретельно охороняв це. Денні
міркував: чи можна радіти вчинку й одночасно соромитися
його настільки, щоб намагатися про нього не думати? Пи-
тання не давало спокою. Денні вважав, що коли все гаразд,
такого бути не може. Як не намагався хлопчик проникнути
в батькові думки, проступала лише невиразна картинка: ви-
соко в пронизливо-синьому небі кружляло щось на кшталт
восьминога. Два рази Денні зосереджувався доволі сильно,
щоб уловити, що це, і обидва рази тато раптом упирався в
нього таким пронизливим і страхаючим поглядом, начебто
знав, чим Денні зайнятий.

Зараз Денні у вестибюлі готувався вийти на вулицю. Він


гуляв часто, прихоплюючи то санки, то снігоступи. Йому по-
добалося бувати поза готелем. Коли він опинявся за'двери-
ма, на сонячному світлі, у нього немов гора падала з пліч.

Хлопчик приніс стілець, став на нього, із шафки біля


танцювального залу дістав куртку й стьобані штани, а потім
сів, щоб їх надягти. Чоботи лежали в коробці для взуття. Він
натягнув їх, а коли заходився шнурувати й зав’язувати аку-
ратним «бабусиним» вузлом сирицеві шнурки, то язик від
старанності виповз з куточка рота назовні. Рукавиці, лижна
маска — і готово.

Пройшовши через кухню до чорного ходу, хлопчик спи-


нився. Йому набридло гратися на задньому дворі, до того ж у

406


ці години місце, де він грався, закривала тінь готелю. Денні не
подобалося бути в тіні «Оверлука». Він вирішив, що замість
цього надягне снігоступи й сходить на дитячий майданчик.
Дік Геллоран велів триматися подалі від кущів живоплоту,
але думка про звірів-дерев не надто переймала хлопчика.
Зараз їх поховали під собою замети, виднілися лише підви-
щення невизначеної форми — колись вони були головою
кролика й хвостами левів. Отак визираючи з-під снігу, вони
здавалися радше безглуздими, ніж страхаючими.

Денні відчинив чорний хід і взяв із майданчика для під-


возу молока свої снігоступи. П’ять хвилин по тому на парад-
ному ґанку він прикріпив їх до ніг. Тато казав, що в нього
(Денні) талант ходити на снігоступах — ледачий шаркаючий
крок, поворот щиколотки, від якого пухнастий сніг злітає із
кріплень саме перед тим, як нога знову опускається на зем-
лю, — йому залишається тільки наростити на стегна, гомілки
й щиколотки необхідну мускулатуру. Денні виявив, що щи-
колотки втомлюються раніше. Ходіння на снігоступах точно
так само стомлювало їх, як катання на ковзанах, — адже
доводилося увесь час обтрушувати кріплення. Приблизно
кожні п’ять хвилин Денні доводилося зупинятися, щоб від-
почити, розставивши ноги й вирівнявши снігоступи.

Але по дорозі до дитячого майданчика відпочивати не


треба було, він увесь час ішов під гору. Денні заледве пере-
брався через дивовижний замет, радше схожий на дюну, яку
намело на парадний ґанок, і менше ніж за десять хвилин уже


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка