І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка27/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   41
тримався рукою в рукавиці за гірку на дитячому майданчи-
ку. Він майже не задйхався.

407


Дитячий майданчик під глибоким снігом був значно сим-
патичніший, ніж восени. Він нагадував парк атракціонів.
Ланцюги гойдалки примерзли, химерно перекручені, сидіння
лежали просто на снігу. Смуга перешкод перетворилася на
крижану печеру, яку стерегли крижані зуби бурульок. З-під
снігу визирали тільки димарі іграшкового «Оверлука»,

(Добре було б, щоб і справжній так само завалило... тіль-


ки щоб нас не було всередині.)

так у двох місцях, як ескімоські голки, визирали верхівки


цементних кілець. Денні підійшов до них, присів навпочіп-
ки й почав копати. Дуже скоро темна паща одного з кілець
відчинилася, і хлопчик протиснувся в холодний тунель. Він
уявляв себе Патріком Макґугеном, секретним агентом (цю
програму на беррінґтонському телеканалі показували двічі,
і тато жодного разу її не пропустив — він готовий був не хо-
дити в гості, щоб залишитися вдома й подивитися «Секрет-
ного агента» або «Месників», а Денні завжди дивився разом
з ним), що тікає по швейцарських горах від агентів КДБ.
Отут були лавини, а його подружку вбив отруєною стрілою
сумнозвісний агент КДБ Слоббо, але десь неподалік була
антигравітаційна машина росіян. Можливо, в кінці цього
тунелю. Він дістав свій автомат і покрокував по цементному
тунелю, широко розкривши насторожені очі, видихаючи
повітря.

Дальній кінець кільця виявився щільно перекритий сні-


гом. Денні спробував прокопатися наскрізь і здивувався
(а трохи й стривожився), наскільки міцним — майже як
лід — виявився сніг через холодний вантаж, що постійно
тиснув згори.

408


Вигадана гра розпалася. Денні раптом зміркував, що
замкнений у тісному цементному тунелі, а тому добряче
нервує. Він почув власний подих, який здався вологим, гуч-
ним і швидким. Він був під снігом, а через отвір, який Денні
викопав, щоб потрапити сюди, світло майже не проникало.
Хлопчикові раптом найдужче в світі захотілося опинитись
нагорі, він раптом згадав, що тато з мамою сплять і не зна-
ють, де він, і що якщо цю діру засипле, він опиниться в паст-
ці — а «Оверлук» його недолюблює.

Денні із зусиллям розвернувся й поповз по цементній


трубі назад, за спиною дерев’яно потріскували снігоступи,
під долоньками хрумтіло мертве осикове листя останнього
листопаду. Щойно він дістався до кінця, до холодного світла,
що лилося згори, як сніг справді обвалився — зовсім трохи,
але досить, щоб припудрити малого, перекрити викопаний
ним у снігу отвір і залишити Денні в темряві.

На мить розум хлопчика заціпенів у цілковитій паніці,


не здатний міркувати. Потім, немов зоддалік, почувся на-
каз батька: ніколи не гратися на стовінґтонському смітнику,
адже дурні, бува, викидають старі холодильники, не знявши
дверцят. Якщо заберешся всередину й вони випадково зачи-
няться, вибратися неможливо. Умреш у темряві.

(Ти ж не хочеш, щоб таке сталося з тобою, га, доко?)

(Ні, тату)

Але таке сталося, підказав, шаленіючи, розум, сталося,


ти в темряві, ти замкнений, і отут холодно, як у холодиль-
нику І...

(тут зі мною є щось іще)

409

Судорожно зойкнувши, Денні перестав дихати. По жилах


розтікся жах, що наганяє сон. Так. Так. Тут разом із ним було
щось іще, щось жахливе, що «Оверлук» приберіг саме для та-
кого випадку. Може, величезний павук, що ховається в норі
під опалим листами або пацюк... а може, труп якого-небудь
малюка, що вмер тут, на дитячому майданчику. Чи трапля-
лося тут таке? Так, подумав Денні, можливо. Пригадалася
та жінка у ванні. Кров із мозком на стіні президентського
люкса. І малюк із розбитою при падінні чи то з брусів, чи з
гойдалки головою, що повзе за ним у темряві, посміхаючись,
і шукає одного останнього товариша для ігор на нескінчен-
ному дитячому майданчику. Назавжди. Ось-ось стане чутно,
як він наближається.

У дальньому кінці цементного тунелю почувся неголос-


ний шерех опалого листя, начебто щось рачки повзло до
Денні... У будь-який момент на щиколотку опуститься хо-
лодне рученя...

Ця думка вивела Денні із заціпеніння. Він кинувся розри-


вати пухкий сніг, що обвалився, закупоривши цей кінець
цементного кільця, викидаючи його назад між ногами, як
собака, що викопує кістку. Зверху сочилося блакитнувате
світло, й Денні рвався до нього, як пірнальник із глибини.
Він дряпав спину об край кільця. Один снігоступ зачепився
за інший. Під лижну маску й за комір куртки набилося снігу.
Він копав його, вгризаючись у холодну пухку масу. Здава-
лося, сніг хоче втримати хлопчика, всмоктати назад, униз, у
цементне кільце, де чекала невидима істота, що хрумтить
листям, і залишити там. Назавжди.

410


Потім Денні опинився на волі, обличчя виявилося по-
верненим угору, до сонця, він повз по снігу, відповзав від
напівпохованого цементного кільця, хрипло хапаючи ро-
том повітря; від пухнастого снігу обличчя стало комічно
білим — жива маска жаху. Накульгуючи, хлопчик дістався
до смуги перешкод і сів, щоб відсапатися й наново закріпити
снігоступи. Поправляючи й перев’язуючи кріплення, він не
зводив очей з отвору, яким закінчувалася цементна труба.
Він вичікував — чи не зрине звідти що-небудь. Нічого не
з’явилося, і Денні задихав рівніше. Що б не жило там, ця
істота боялася сонячного світла. Її тримали там замкненою
й виходити назовні вона, можливо, могла тільки в темряві...
або коли обидва кінці її круглої в’язниці забивало снігом.

(Але зараз я в безпеці, у безпеці й просто повернуся додому,


тому що тепер я)

Позаду щось м’яко ухнуло.

Денні обернувся й подивився на готель. Але навіть рані-
ше, ніж він подивився,

(бачиш індіанця на цій картинці?)

він уже знав, що побачить, — адже хлопчик зрозумів,
що це за глухий удар. Із таким звуком обвалюється великий
сніжний шар — зісковзує з даху готелю й падає на землю.
(бачиш7.)

Так. Він бачив. Сніг обвалився з куща, підстриженого


у формі собаки. Коли Денні прийшов сюди, це був усього
лише банальний замет за межами майданчика. Тепер з-під
снігу з’явився собака — недоречний сплеск зелені посеред
білизни, від якої на очі навертаються сльози. Собака стояв

411


на задніх лапах, немов випрошував цукерку або шматочок
чого-небудь їстівного.

Але цього разу він не збожеволіє, не втратить холодно-


кровності. Тому що, принаймні, не пійманий у темній дірі.
Тут світить сонце. А це всього лише собака. Сьогодні доволі
тепло, з надією подумав хлопчик. Може, сонце просто на-
стільки підтопило сніг на собаці, що його рештки обвали-
лися, ото і все. Може, справа в цьому.

(не підходь до цього місця... тримайся осторонь)


Зав’язки снігоступів тримали намертво. Денні підвівся,
оглянувся й упився поглядом у цементне кільце, майже пов-
ністю засипане снігом. Від того, що він побачив біля отвору,
з якого вибрався, серце Денні зупинилося. Тунель закінчу-
вався круглою плямою мороку, складкою тіні, що позначила
діру, яку хлопчик викопав, щоб потрапити усередину. Зараз,
незважаючи на сліпучий сніг, йому здалося, начебто там
щось видніється. Ворушиться. Рука. Долонька якоїсь стра-
шенно нещасної дитини, благальна рука потопаючого.

(урятуй мене, будь паска, урятуй, якщо не можеш уря-


тувати мене, принаймні, ходи пограйся зі мною... назавжди,
назавжди, назавжди)

— Ні, — хрипло прошептав Денні. Слово у всій наготі


вивалилося з пересохлого рота. Тепер свідомість відчутно
вагалася, готова покинути його, як покинула, коли та жінка
з ванни... ні, краще про це не думати.

Денні вхопився за нитки реальності й міцно вчепився


в них. Тобі треба вибратися звідси. Зосередься на цьому.
Спокійно. Будь як секретний агент. Хіба Патрік Макґуген
плакав би й замочив штани, як дитина?

412


Або тато?

Це трохи заспокоїло Денні.

Позаду знову почулося тихе «фламп» упалого снігу. Він
обернувся. Тепер зі снігу визирала й гарчала на нього голова
одного з левів. Лев опинився ближче, ніж мав бути, — майже
біля воріт дитячого майданчика.

Жах, що наростав у ньому, Денні придушив. Він — сек-


ретний агент, і зуміє втекти.

Він рушив до виходу із майданчика тим же кружним


шляхом, що і його батько в день, коли пішов сніг. Усю увагу
Денні поглинули снігоступи. Повільні, широкі ковзні кроки.
Не піднімай ногу занадто високо, бо впадеш. Поверни щи-
колотку, струси сніг з перехрестя кріплень. Йому здавалося,
що він іде так повільної Ось і ріг дитячого майданчика. Там
високі замети, і Денні вдалося перебратися через паркан.
Переступивши однією ногою через огорожу, він мало не
зарив носом, коли другий снігоступ зачепився за стовпчик
огорожі. Денні переніс вагу на зовнішню опору, розмахуючи
руками, як млин, пам’ятаючи, як важко підніматися, якщо
впадеш.

Праворуч знову повторився той же неголосний звук.


Упав шар снігу. Денні оглянувся й побачив двох інших левів.
Звільнившись від снігу до передніх лап, вони пліч-о-пліч
сиділи приблизно за шістдесят кроків від хлопчика. Зелені
заглибини — їхні очі — не відривалися від нього. Собака
повернув голову.

(Це трапляється, тільки коли не дивишся)

— О! Гей...

413


Снігоступи схрестилися й він шубовснув у сніг, безладно
розмахуючи руками. Холодні грудки набилися в каптур, за
комір, у халяви чобіт. Заледве вибравшись зі снігу, Денні
спробував підіпхнути снігоступи під себе (серце колотилося,
як божевільне)

(секретний агент, пам’ятай, ти секретний агент)


і впав на спину. Якусь мить він лежав, дивлячись у небо,
думаючи, що простіше було б здатися.

Потім він згадав про істоту в цементному тунелі й зро-


зумів, що здатися не може. Підібравши ноги, Денні пильно
дивився на кущі живоплоту. Три леви зібралися тепер разом,
до них було близько сорока футів. Собака зайшов ліворуч
від них, начебто відрізав Денні шлях до відступу. Якщо не
завважувати пухнастих жабо навколо ший і морд, снігу на
скульптурах не було. Всі вони не зводили з хлопчика очей.

Він загнано дихав, під черепом, немов пацюк, вертіла-


ся, гризла паніка. Та хлопець боровся з панікою і снігосту-
пами.

(татів голос: ні, не воюй з ними, доко. Іди так, немов


вони — твої ноги. Іди разом з ними)

(Так, тату.)

Він знову пішов, намагаючись відновити легкий ритм,
якому вчився в тата. Помалу той почав вертатися, але з ним
прийшло й усвідомлення того, що Денні втомився — так
зморив його страх. Сухожилля на стегнах та ікрах горіли
й тремтіли. Попереду виднівся знущально далекий «Овер-
лук» — він немов витріщав на хлопчика безліч вікон, начебто
там проходили якісь змагання, що трішки його цікавили.

414


Денні оглянувся через плече, і його квапливе дихання на
мить завмерло, а потім іще почастішало. Від нього до най-
ближчого лева тепер залишилося не більше двадцяти футів.
Звір грудьми розсікав сніг, немов собака, що купається в
ставку. Два інших голова до голови йшли праворуч і ліворуч
від нього, — справжнісінький тобі армійський патруль, — а
собака, як розвідник, і далі рухався ліворуч. У того лева,
що був ближче до Денні, голова пригнулася до землі, плечі
могутньо здибилися над шиєю, хвіст задерся, начебто перед
тим, як Денні оглянувся, той зі свистом розтинав повітря.
Йому спало на гадку, що лев схожий на величезну домаш-
ню кішку, яка хвацько забавляється з мишею перед тим, як
убити.

(...упасти)

Ні, якщо він упаде, йому кінець. Піднятися йому не доз-
волять. Вони кинуться на нього. Денні скажено замахав ру-
ками й, набравши повні легені повітря, рвонув уперед, його
центр ваги танцював просто перед носом хлопчика. Пій-
мавши рівновагу, він заспішив далі, кидаючи назад короткі
погляди через плече. Повітря зі свистом входило й виходило
з пересохлого горла, обпалюючи, як гаряче скло.

Світ звузився до сліпучого снігу, зелених фігур живопло-


ту й шереху снігоступів. І чогось іще. М’який, приглушений
тупіт. Денні спробував додати ходу й не зумів. Зараз він ішов
над похованою під снігом під’їзною дорогою — маленький
хлопчик, обличчя якого майже повністю приховував каптур
куртки. Тихий, ясний полудень. Застигле повітря.

Коли він оглянувся ще раз, лев, що йшов попереду, ви-


явився всього за п’ять футів позаду. Він посміхався. Паща

415


була розкрита, зуби стиснуті, мов зубці коліщат годинника.
За левами Денні побачив кролика — з-під снігу висунулася
яскраво-зелена голова, начебто кролик повернув свою жах-
ливу морду, яка нічого не виражала, щоб побачити, як інші
закінчать підкрадатися.

На газоні перед «Оверлуком», між кільцем під’їзної до-


роги й ґанком, Денні дозволив паніці вирватися на волю й
незграбно побіг на снігоступах, тепер уже не сміючи огля-
нутися, нахиляючись уперед все дужче; руки випереджали
хлопчика, роблячи схожим на сліпого, що відшукує перешко-
ду. Каптур звалився на спину, відкривши обличчя, крейдяна
блідість якого змінилася пропасними плямами рум’янцю на
щоках, очі від жаху вискакували з орбіт. Ґанок був уже зовсім
близько. Позаду раптом голосно хруснув сніг — немов щось
стрибнуло.

З беззвучним криком Денні повалився на сходи ґанку


й рачки поліз угору. Позаду зі стукотом чіплялися один за
одного снігоступи.

Повітря немов розірвалося, і ногу простромив біль. По-


чувся тріск тканини, що рвалася. І ще щось, що напевно —
без сумніву — було плодом його уяви.

Сердите гарчання.

Запах хвої й крові.

Денні, хрипло схлипуючи, на весь зріст розтягнувся на


ґанку. У роті був відчутний мідний присмак. Серце важко
тіпалося в грудях. З носа тонким струмком текла кров.

Він поняття не мав, скільки пролежав там, перш ніж роз-


чинилися парадні двері й до нього в самих джинсах і тапоч-
ках вибіг Джек. Слідом бігла Венді.

416


— Денні! — крикнула вона.

— Доко! Денні, заради Бога! Що сталося? У чому


справа?

Тато допомагав йому піднятися. Стьобані штани ви-


явилися прорвані наскрізь. Під дірою була розірвана лижна
вовняна шкарпетка, ікру суцільно покривали подряпини...
начебто Денні пробував протиснутися крізь тісно зарослу
вічнозелену огорожу, а* гілки чіплялися за нього.

Він оглянувся. Удалині, за газоном, за полем для голь-


фу, виднілися ледь окреслені сніжні горбики. Звірі. Жива
огорожа. Між ними й дитячим майданчиком. Між ними
й дорогою. Ноги Денні підкосилися. Джек підхопив його.
Хлопчик розплакався.

35. Вестибюль

Денні розповів батькам усе, крім того, що трапилося,
коли сніг закупорив отвір цементного кільця. Він не зміг
змусити себе повторити це й не знаходив правильних слів,
щоб виразити почуття апатії й жаху, яке повільно охопило
його, коли там, у холодній пітьмі, він почув потріскування
мертвого осикового листя. Але Денні розповів про м’яке
ухання сніжних брил, що обвалювалися. Про лева, який,
втягнувши голову в плечі, що вибирався з-під снігу, розсіка-
ючи його, як воду, щоб погнатися за хлопчиком. Навіть роз-
повів, як кролик, коли все добігало кінця, повернув голову,

щоб подивитися на це.

14 “Сяйво”

417


Усі троє влаштувалися у вестибюлі. Джек розпалив ка-
мін так, що той аж гудів. Денні загорнули в ковдри на тому
маленькому диванчику, де колись — мільйон років тому —
сиділи, пересміюючись, як дівчиська, три черниці, очікуючи,
щоб черга біля стійки адміністратора розсмокталася. Хлоп-
чик попивав із кухля гарячий суп з локшиною. Венді сиділа
поруч і гладила його по голові. Джек влаштувався на підлозі,
й, у міру того як Денні розповідав, його обличчя ставало усе
більше застиглим і нерухомим. Він двічі діставав із задньої
кишені хусточку, щоб обтерти спраглі губи.

— Тоді вони погналися за мною, — закінчив хлопчик.


Джек піднявся й став біля вікна, спиною до них. Денні глянув
на маму.

— І гналися аж до ґанку. — Він щосили намагався го-


ворити спокійно — адже, якщо він збереже спокій, йому
повірять. Містерові Стенджеру залишитися спокійним не
вдалося. Він розплакався й не зумів зупинитися, і ЛЮДИ
В БІЛИХ ХАЛАТАХ приїхали забрати його — якщо ти пла-
чеш і не можеш зупинитися, отже, у тебе НЕ ВСІ ДОМА, а
коли ж ти повернешся? ХТОЗНА. Куртка, штани й обліплені
снігом снігоступи Денні валялися біля дверей на килимку

(Не заплачу,, не дозволю собі плакати)

Він подумав, що це йому під силу, але дріж угамувати не
міг. Дивлячись на вогонь, хлопчик чекав, що тато що-небудь
скаже. У темній кам'яній печерці танцювали високі жовті
язики полум’я. Із тріском вибухнула соснова шишка, у ди-
мохід стовпом полетіли іскри.

— Денні, ходи-но сюди.

418

Джек обернувся. Обличчя й далі було мертвотним, стис-


неним. Денні не хотілося дивитися в це обличчя.

— Джеку...

— Я просто хочу, щоб хлопчик на хвилинку підійшов до
мене.

Денні сповз із дивана й підійшов до тата.

— Молодець. Ану, що ти бачиш?

Денні ще не дійшов до вікна, але вже знав, що побачить.


Звичайна зона їхніх прогулянок, позначена плутапиною
слідів чобіт, санок, снігоступів. А за нею вниз по схилу, до ку-
щів живоплоту й дитячого майданчика, спускалося сніжне
поле, що вкривало всю територію «Оверлука». Рівну білизну
порушували всього два ланцюжки слідів: один вів просто
від ґанку до дитячого майданчика, інший — назад, довгий
і звивистий.

— Лише мої сліди, тату. Але...

— Як щодо живоплоту, Денні?

Губи хлопчика затремтіли. Він готовий був розплакатися.


А, якщо він не зуміє перестати?

(Не заплачу, не заплачу, ні. НІ)

— Усе засипало снігом, — прошептав він. — Але, тату...

— Що? Не чую!

— Джеку, це ж допит із пристрастю! Хіба ти не бачиш, що
він наляканий, він...

— Замовкни! Нумо, Денні?

— Вони подряпали мене, тату. Ногу...

— Мабуть, ти роздряпав ногу об наст.

Між ними опинилася бліда, розсерджена Венді.

— До чого ти намагаєшся його схилити? — запитала


вона. — До зізнання в убивстві? Що з тобою таке?

І тут відчуженість в очах Джека зламалася.

— Я намагаюся допомогти йому усвідомити різницю між
реальністю й звичайною галюцинацією, ото й усе.

Він присів навпочіпки поруч Денні так, що їхні очі опи-


нилися на одному рівні, а потім міцно обхопив сина.

— Денні, насправді нічого не було. Гаразд? Було щось на


кшталт одного з тих трансів, у які ти іноді впадаєш. Ото і
все.

— Тату?


— Що, Дене?

— Ногу я подряпав не об наст. Там немає ніякого насту.


Сніг пухнастий-пухнастий. Зовсім не злипається. Навіть
сніжки не зробиш. Пам'ятаєш, ми хотіли пограти в сніжки
й не змогли?

Він відчув, як батько весь напружився.

— Ну, тоді об сходинку ґанку

Денні відхитнувся. Він раптом зрозумів. Його осінило,


хлопчик за мить здогадався про все одразу, як це іноді буває,
як було з тією жінкою, якій хотілося залізти в штани до сіро-
го чоловіка. Він великими очима дивився на батька.

— Ти знаєш, що я кажу правду, — вражений, прошептав

він.

— Денні, — обличчя Джека напружилося.



— Ти знаєш, тому що бачив...

Розкрита долоня Джека банально, зовсім не драматично


плеснула по обличчю Денні, голова хлопчика гойднулася
назад, на щоці клеймом виступив червоний відбиток.

420


Венді протяжно скрикнула.

Усі на мить заціпеніли, потім Джек схопив сина й ска-


зав:

— Денні, вибач. Добре, доко?

— Ти вдарив його, виродку! — заволала Венді. — Бруд-
ний виродку!

Вона вчепилася в іншу руку Денні. На мить кожен із до-


рослих тягнув хлопчика до себе.

— Будь ласка, перестаньте мене тягти! — закричав він,


і в голосі звучало таке страждання, що його відпустили.
Потім прийшли сльози; схлипуючи, малий упав між вікном
і диваном, а батьки безпомічно дивилися на нього — так діти
дивляться на іграшку, яку розламали в бійці, з'ясовуючи, чия
вона. У каміні, як ручна граната, вибухнула ще одна соснова
шишка, і всі здригнулися.

Венді дала Денні дитячого аспірину, а Джек уклав його


ь ліжечко, під ковдру. Хлопчик не протестував. Він миттю
заснув, сунувши великий палець у рот.

— Не подобається мені це, — сказала вона. — Йому


гірше.

Джек не відповів.

Венді лагідно, без гніву, без посмішки глянула на нього.

— Хочеш, щоб я вибачилася за те, що назвала тебе вирод-


ком? Добре, вибач. Та однаково, бити його не треба було.

— Знаю, — пробурмотів він. — Це я знаю. Що, чорт за-


бирай, на мене найшло?

— Ти обіцяв, що ніколи більше його пальцем не торк-


неш.

421


Він із люттю глянув на дружину, але лють одразу вляг-
лася. Раптом, із жалем і жахом, Венді зрозуміла, яким Джек
буде в старості. Раніше вона жодного разу не бачила його
таким.

(?яким?)


«Переможеним, — відповіла вона сама собі. — Він як по-
битий».

Він сказав:

— Я завжди думав, що вмію тримати своє слово.

Венді підійшла й поклала долоню Джекові на руку.

— Добре, проїхали. А коли рятувальник приїде переві-
рити, як ми тут, скажемо йому, що всі хочемо спуститися
вниз. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Джек і в цей момент (принаймні) мав


на увазі саме це. Так само щиро він думав, дивлячись зранку
після пиятики в дзеркало на своє бліде змучене обличчя:
«Покину. Зав’яжу раз і назавжди». Але ранок змінювався нч
день, а вдень Джек почував себе трохи краще. А тоді прихо-
див вечір. Як сказав хтось із великих мислителів двадцятого
століття, вечір — час гріхопадінь.

Він виявив, що хоче, щоб Венді запитала його щодо жи-


воплоту, щоб запитала, що мав на увазі Денні, коли казав:
«Ти знаєш, тому що бачив...» Якби вона спитала, Джек усе б
їй розповів. Усе. Про кущі, про жінку в тому номері. Навіть
про пожежний шланг, що начебто дивився не в той бік. Але
де варто було зупинитися в зізнанні? Чи можна сказати їй,
що викинув магнето? І що якби він не зробив цього, всі вони
могли б уже зараз бути в Сайдвіндері?

А вона сказала ось що:

422

— Хочеш чаю?



— Так. Чашка чаю була б дуже доречною.

Венді рушила до дверей, трохи загаявшись на порозі, щоб


розтерти під светром передпліччя.

— Я винна не менше, ніж ти, — сказала вона. — Бо що ж


ми робили, поки хлопчик переживав цей... сон, чи що це
було?

— Перестань, — відповів Джек. — Усе минулося.

— Ні, — відповіла Венді і якось дивно, неспокійно по-
сміхнулася. — Не минулось.

І вийшла заварювати чай, залишивши Джека сторожити


сина.

36. Ліфт

Отямившись від неглибокого, неспокійного сну, у якому
за ним по безконечному засніженому полю гналися вели-
чезні силуети незрозумілих обрисів, Джек спершу вирішив,
що сон триває: у пітьмі чулися невиразні механічні шуми —
брязкіт, клацання, гудіння, деренчання, тріск і шерех.

Потім поруч із ним у ліжку піднялася Венді, і він зро-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка