І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка28/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   41

зумів, що це не сон.

— Що це? — Холодні, як з мармуру, пальці дружини


охопили його зап’ястя. Джек притамував жагуче бажання
струсити їх — звідки, чорт забирай, йому знати, що це таке?
Годинник зі світним циферблатом повідомив з нічного сто-
лика: без п’яти дванадцята.

423


Знову щось загуділо. Голосний, рівномірний гул, що
зовсім непомітно змінював тон. Він припинився, почулося
клацання. Деренчливе «бум!». Глухий удар. Гудіння відно-
вилося.

Ліфт.


Денні сів у ліжку.

— Тату? Тату? — голос був сонним і переляканим.

— Доко, я тут, — сказав Джек. — Залазь-но до нас. Мама
теж прокинулася.

Зашелестіли простирадла — це Денні влігся між ними.

— Це ліфт, — прошептав він.

— Правильно, — підтвердив Джек. — Усього лише ліфт.

— Тобто як це всього лише? — зажадала відповіді Венді.
У голосі почулася льодова нотка істерії. — Середина ночі.
Хто ж у ньому катається?

Гууууууу. Клінк-кланк. Тепер — над головою. Деренчать,


зачиняючись, дверцята, відчиняються й зачиняються двері
на поверхи. Потім знову гул мотора й тросів.

Денні тихенько заскиглив.

Джек спустив ноги з ліжка на підлогу.

— Може, коротке замикання? Я перевірю.

— Не смій виходити з кімнати!

— Не дурій, — сказав він, натягаючи халат. — Це моя


робота.

Венді одразу вискочила з ліжка слідом за ним. За собою


вона поволокла Денні.

— Ми теж підемо.

— Венді...

424


— Що таке? — тужно запитав Денні. — Що сталося,
тату?

Той замість відповіді пішов геть із сердитим, застиглим


обличчям. Біля дверей він підв’язав халат поясом, відчинив
їх й вийшов у неосвітлений коридор.

Венді на мить завагалася, так що першим з місця ру-


шив Денні. Вона швидко наздогнала його, і в коридор вони
вийшли разом.

Джек не ввімкнув світло. Вона пошукала вимикач, що


запалював чотири лампи під стелею коридорчика, що вів
до основного коридору. Джек, що обігнав їх, уже звертав за
ріг. Вимикач цього разу знайшов Денні. Він підняв нагору
всі три важільці. Коридор, що вів до сходів і шахти ліфта,
освітився.

Джек стояв на майданчику з лавочками й плювальниця-


ми — нерухомо стояв перед закритими дверима ліфта. Він
здався Венді якоюсь абсурдною версією сучасного Гамле-
та — вицвілий картатий халат, коричневі стоптані тапочки
зі шкіри. Нерішуча фігура, яку так загіпнотизувала трагедія,
що насувається, що відвести її або як-небудь змінити стан
справ цій людині не під силу.

(перестань, що це, Господи, за божевільні думки)

Її долоню боляче стиснула рука Денні. Хлопчик наполег-
ливо дивився на неї знизу вгору, обличчя напружилося, на
ньому відбилася тривога. Вона зрозуміла: Денні вловив плин
її думок. Неможливо було сказати, як багато — або мало — з
них йому зрозуміло, але Венді почервоніла, почуваючи себе
майже так, ніби син застав її за мастурбацією.

425


— Ходімо, — сказала Венді, і вони рушили по коридору
до Джека.

Гудіння й клацання тут було чутно голосніше, вони все-


ляли жах, паралізуючи енергію. Джек з гарячковою наполег-
ливістю дивився на закриті двері ліфта. Крізь ромбовидне
віконце на дверях Венді вдалося розрізнити троси, вони теж
тихенько гуділи. Ліфт, клацнувши, зупинився під ними, у
вестибюлі. Почувся стукіт дверцят, що відчинялися. І...

(вечірка)

Чому вона подумала «вечірка»? Слово влетіло їй у голову
без жодних причин, просто так. В «Оверлуку» стояла напру-
жена тиша — лише з шахти ліфта чулися дивні звуки (оце,
мабуть, вечірка!)

(:???ЯКА ВЕЧІРКА???)

На якусь долю секунди у Венді в голові зринула така
реальна картина, що їй здалося, начебто вона згадала це...
це був не рядовий спогад, яких повно, але скарб із тих, які
зберігаєш для зовсім особливих випадків і якими рідко ді-
лишся вголос. Вогні... сотні, може, тисячі вогнів. Вогні й
фарби. Ляскають пробки шампанського. Оркестр — сорок
музик — грає «Під настрій» Ґлена Міллера. Але Ґлен Міллер
дав дуба від своєї сигарети з марихуаною ще до того, як Венді
народилася, звідки вона може пам’ятати Ґлена Міллера?

Вона опустила погляд на Денні й побачила, що той схи-


лив голову набік, начебто чув щось, чого не чула вона. Він
дуже сполотнів.

Бух.


Унизу ляснули двері. Ліфт, гудучи й завиваючи, почав
підйом. Крізь ромбовидне віконце Венді побачила спершу

426


корпус мотора над кабіною, потім у ромбиках латунних две-
рей зринув інтер’єр кабіни. Вона була порожня. Кабіна була
порожня, порожня, але

(у ніч вечірки тут, мабуть, юрбилися люди, переповня-


ючи кабіну понад усяку міру... але, звичайно, тоді вона була
новенькою, а вони всі були в масках)

(???У ЯКИХ МАСКАХ???)

Кабіна зупинилася на четвертому поверсі. Венді поди-
вилася на Денні. Обличчя перетворилося на суцільні очі.
Рот стиснувся в перелякану безкровну щілинку. Над ними
знову задеренчали латунні двері. Стукнувши, відчинилися
дверцята ліфта, відчинилися зі стукотом — адже прийшов
час сказати

(доброго вечора... доброго вечора... так, чудово... ні, сло-


во честі, я не можу залишитися до зняття масок... рано в
ліжко, рано вставати... о, чи це не Шейла? Он той чернець?
Шейла вирядилася ченцем — як дотепно, правда?., так, на
добраніч... на добра...)

Бух.


Брязнули важелі. Запрацював мотор. Кабіна, завиваючи,
знову поїхала вниз.

— Джеку, — прошептала Венді, — Що це? Що з ним


таке?

— Коротке замикання, — сказав він. Його обличчя на-


чебто одерев’яніло. — Я ж сказав, це коротке замикання.

— У мене в голові увесь час чутні голоси! — закричала


вона. — Що це? Що сталося? Я почуваю себе так, начебто
божеволію!

— Які голоси? — Він дивився на неї убивче чемно.

427

Вона повернулася до Денні.



— Ти?..

Хлопчик повільно кивнув.

— Так. І музика. Начебто з давніх часів. У голові.

Кабіна знову зупинилася. Порожнісінький готель, по-


тріскуючи, мовчав. Зовні в темряві завивав під карнизами
вітер.

— Може, ви обоє здуріли? — тоном світської бесіди запи-


тав Джек. — Я нічого не чую, крім того, що в ліфта щось на
кшталт електричної гикавки. Якщо ви вирішили влаштувати
хорову істерику, чудово. Але я пас.

Ліфт знову їхав униз.

Джек ступнув праѣоруч, де до стіни на рівні грудей був
прикріплений ящик із заскленою передньою стінкою. Він
ударив по ній голою рукою, стиснутою в кулак. Стекло, дзявк-
нувши, провалилося всередину. Із двох кісточок потекла
кров. Джек дістав із ящика довгий гладкий ключ.

— Джеку, ні. Не треба.

— Я маю намір зайнятися своєю роботою. Дай-но мені
тепер спокій, Венді.

Вона спробувала схопити його за руку. Він відіпхнув її


назад. Венді заплуталася в полах халата й незграбно шльоп-
нулася на килим. Денні пронизливо закричав і впав на коліна
поруч неї. Джек знову відвернувся до ліфта й вставив ключ
у гніздо.

Троси зникли, а в маленькому віконці з’явилося дно кабі-


ни. За секунду Джек із силою повернув ключ. Почувся скрип,
скрегіт, і ліфт миттєво завмер. Відчеплений мотор у підвалі
завив ще голосніше, після чого ввімкнувся розмикач контуру

428


й «Оверлук» поринув у неземну тишу. У порівнянні з нею
нічний вітер за вікном здався дуже голосним. Джек тупо ди-
вився на сірі металеві дверцята ліфта. Під замковою щілиною
залишилися три цятки крові з розсічених кісточок пальців.

Джек знову обернувся до дружини й сина. Венді сиділа,


а Денні однією рукою обіймав її. Обоє пильно дивилися на
Джека, немов він був чужинцем, якого вони бачать упер-
ше — може, й небезпечним чужинцем. Він відкрив рота, не
цілком упевнений, що зараз скаже.

— Це... Венді, це моя робота.

Вона чітко виговорила:

— Трахана твоя робота.

Джек знову повернувся до ліфта, просунув пальці в трі-
щину праворуч від дверей, і вони знехотя привідчинилися.
Потім йому вдалося всім тілом налягти на них і відчинити
навстіж.

На рівні грудей Джека виявилася підлога кабіни — вона


застопорилася на півдорозі до майданчика. З кабіни лилося
тепле світло — повна протилежність нафтовій чорноті шах-
ти внизу.

Йому здалося, що він дивиться туди нескінченно довго.

— Нікого, — мовив він відтак. — Коротке замикання, як
я й казав.

Зігнувши пальці, Джек сунув їх у щілину за дверцятами


й заходився тягти, щоб ті зачинилися... потім йому на плече
лягла долоня дружини — напрочуд сильна. Вона відтягала
Джека геть.

— Венді! — крикнув він. Але вона вже вхопилася за ниж-


ній край кабіни й підтяглася настільки, що змогла заглянути

429


всередину. Потім спробувала підтягтися повністю, м’язи на
плечах і животі судорожно здувалися. За мить ноги Венді
гойдалися над чорнотою шахти, а рожевий тапочок зісковз-
нув з ноги й, падаючи, зник із виду.

— Мамої — закричав Денні.

І тут вона виявилася нагорі — щоки горіли, бліде чоло
світилося, як спиртовий ліхтар.

— А це що, Джеку? Коротке замикання? — Вона щось


кинула, і коридор раптом заповнився конфеті — білим, чер-
воним, синім і жовтим.

— Оце?


Стрічка зеленого серпантину, що вицвіла від часу, набув-
ши блідого, пастельного тону.

— Чи оце?

На килим із диким візерунком упала чорна шовкова мас-
ка, присипана на скронях блискітками — «котячі вічка»; її
Венді теж дістала з кабіни.

— Схоже це на коротке замикання, як ти гадаєш, Дже-


ку? — крикнула йому Венді.

Джек повільно відступив від маски, машинально мота-


ючи головою. З посиланого конфеті килима «котячі вічка»
байдуже дивилися в стелю коридору.

37. Бальна зала

Настало перше грудня.

У східному крилі, у бальній залі, на туго набитому кріслі


з високою спинкою стояв Денні. Він розглядав годинник під

430


скляним ковпаком. Годинник займав середину високої деко-
ративної камінної полиці, по боках якої стояли два великих
слоники зі слонової кістки. У глибині душі хлопчик очікував,
що слоники заворушаться й спробують підняти його на бив-
ні, але ті не виказували жодних ознак руху. «Безпечні».

Від тої ночі, коли ожив ліфт, Денні все в «Оверлуку» по-


чав ділити на дві категорії. Ліфт, підвал, дитячий майданчик,
номер 217 і президентський люкс (виявляється, не «лук», а
«люкс»; учора за вечерею тато читав якийсь Гросбух, і він
подивився в ньому, як правильно, ретельно запам'ятавши)
Денні відніс до категорії «небезпечних». «Безпечними» були
їхня кімната, вестибюль, Ганок. Зважаючи на все, бальна
зала — теж.

(Принаймні слоники.)

Щодо інших приміщень певності не було, так що хлопчик
взяв собі за правило уникати їх.

Він розглядав годинник під скляним ковпаком. Його за-


кривало скло, тому що всі коліщата, зубчики й пружинки
механізму визирали назовні. Зовні їх облямовувала чи то
хромована, чи сталева рейка, а просто під циферблатом була
паличка-вісь із зубом на кожному кінці. Стрілки годинника
показували чверть на дванадцяту, і хоча Денні не знав рим-
ських цифр, за розташуванням стрілок можна було здога-
датися, о котрій годині вони зупинилися. Годинник стояв
на оксамитовій основі. Перед ним, злегка викривлений за
склом, лежав мистецьки зроблений срібний ключ.

Денні мав годинники за ті предмети, чіпати які заборо-


нялося: як декоративний пожежний щит в оббитій латунню

431


шафці біля каміна у вестибюлі або високий китайський ко-
мод біля далекої стіни їдальні.

У ньому раптом прокинулося відчуття несправедливості,


сердите обурення, і

(мало ного мені не можна чіпати, начхати, воно ж мене


зачепило? воно ж гралося зі мною, чи не так?)

Так. До того ж не надто переймаючись тим, щоб не зла-


мати.

Денні вийняв руки з кишень, ухопився за скляний ков-


пак, підняв і відставив убік. Він дозволив собі одним пальцем
швиденько провести по механізму. Вказівний палець легко
сковзнув по коліщатах, а зубчики залишили на його поду-
шечці вм'ятини. Денні взяв срібний ключ. Він був незручно
маленький для дорослого, але дуже зручний для пальців
малого. Хлопчик сунув ключ у замкову щілину посередині
циферблата. Той легко ввійшов на місце з ледь чутним кла-
цанням, яке Денні радше відчув, ніж почув. Звичайно, обер-
тався ключ праворуч, за годинниковою стрілкою.

Денні повертав його, поки той не застопорився, і тоді


вийняв. Годинник зацокав. Зубчики закрутилися; опису-
ючи півкола, туди-сюди зарухалося велике спускове коле-
со. Стрілки ожили. Тримаючи голову абсолютно нерухомо,
широко розкривши очі, можна було помітити, як хвилинна
стрілка поповзла до годинної. До місця їхньої зустрічі зали-
шалося близько сорока п'яти хвилин. До опівночі.

(І над усім запанувала Червона Смерть.)

Хлопчик насупився, а потім відігнав цю думку Вона не
викликала в нього ніяких асоціацій і нічого для нього
не означала.

432


Він знову витягнув вказівний палець і підштовхнув хви-
линну стрілку до годинної, йому було цікаво — що ж ста-
неться. Зозулі в годиннику не було, але в ньому навіщось
помістили сталеву рейку.

Пролунала коротка серія клацань, а потім годинник за-


йшовся вальсом Штрауса «Голубий Дунай». Почав розмо-
туватися рулон пробитої дірочками тканини завширшки
не більше двох дюймів. Піднімалися й опускалися маленькі
групки латунних молоточків. По сталевій рейці через ци-
ферблат виплили на загальний огляд дві фігурки — балетні
танцівники. Праворуч — юнак у чорному трико й пуантах,
ліворуч — дівчина в пишній спідничці й білих панчохах. Ви-
шукано вигнуті руки утворювали над їхніми головами арки.
Ляльки зійшлися посередині, перед римською шісткою.

Збоку Денні набачив малюсінькі жолобки — просто під


пахвами в танцюристів. Туди сковзнула вісь, пролунало ще
одне тихе клацання. Зубці на обох кінцях стержня почали
повертатися. Дзвенів «Голубий Дунай». Опустивши руки,
танцюристи обнялися. Юнак підняв дівчину над головою,
а потім перевернув через стержень. Тепер обоє лежали, го-
лова юнака заховалася під коротку балетну пачку дівчини, а
дівчина вткнулась обличчям у середину трико партнера. їх
трясла механічна пристрасть. Денні зморщив носа. Лялечки
цілували піськи. Йому стало гидко.

За хвилину все закінчилося. Юнак зробив зворотне саль-


то через стержень осі й підняв дівчину на ноги. Денні здало-
ся, що ляльки розуміюче кивнули одне одному, потім руки
знову зігнулися арками над головами. Танцюристи посунули

433


туди ж, звідки й з’явилися, і зникли саме в той момент, коли
закінчився «Голубий Дунай». Годинник заходився відрахо-
вувати сріблисті удари.

(Північ! Б'є північ!)

(Маскам урааааа!!!)

Денні різко повернувся на кріслі, мало не впавши. Баль-


на зала була порожньою. За подвійним вікном з неба зно-
ву посипав сніг. На підлозі лежав незім’ятий величезний
килим — багате плетиво червоно-золотої вишивки (на час
танців його, звичайно, прибирали). Навколо були маленькі
столики на двох, що налаштовують на інтим; у стелю зиркали
ніжки перевернених, схожих на павуків стільців.

Порожнісінька зала.

Але порожнеча була вдаваною. Тому що тут, в «Оверлу-
ку», постійно щось відбувалося. Тут, в «Оверлуку», переплу-
талися всі часи. Тут панувала нескінченна серпнева ніч сорок
п’ятого з її сміхом, випивкою, з поважними й шляхетними
гостями, які піднімалися й опускалися в ліфті, пили шам-
панське й обмінювалися банальними люб’язностями. Тут
тяглася червнева досвітня година двадцятилітньої давнини,
і мафіозі без кінця шпигували кулями розірвані, закривав-
лені тіла трьох чоловіків, яких трусила безконечна агонія.
А в номері на третьому поверсі, очікуючи гостей, у ванні
погойдувалася на воді жінка.

Усе це в «Оверлуку» жило якоюсь подобою життя. Немов


срібним ключем завели весь готель. Годинник ішов. Годин-
ники відраховували час.

«Цей ключ — я», — сумно подумав Денні. Тоні попере-


джав його, а він усе пустив на самоплив.

434


{Мені тільки пять!)

вигукнув він комусь, хто був напівприсутній у залі.

(Невже те, що мені тільки пять, нічого не міняє?)

Відповіді не було.

Денні знехотя повернувся назад до годинника. Цей мо-
мент він відстрочував у надії, що станеться щось таке, що
дасть можливість обійтися без Тоні, не намагатися викли-
кати його, що з'явиться лісник, вертоліт або рятувальна
команда. У телесеріалах вони завжди з'являлися вчасно й
усіх рятували. У телевізорі рятувальники, підрозділи СВАТ1
і парамедики були доброзичливою силою, яка врівноважує
те похмуре зло, яке Денні осягав у цьому світі. Коли люди
втрапляли в біду, їм допомагали вибратися, та й по всьому,
їм не треба було самим вибиратися з неприємностей.

(будь ласка...)

Відповіді не було.

Не було відповіді, а якщо Тоні прийде, чи не обернеться


його прихід давнім кошмаром? Стукіт, хрипкий, роздрато-
ваний голос, синьо-чорний килим? «Редрум?»

Але що ще?

(будь ласка ну будь ласка)

Ніякої відповіді.

Із тремтячим подихом хлопчик глянув на циферблат.
Зубчасті коліщата оберталися, чіпляючись одне за одне.
Балансир, заворожуючи, гойдався. А якщо тримати голову
зовсім нерухомо, можна було помітити, як хвилинна стрілка
невблаганно повзе вниз, із XII до V.

1 СВАТ (англ. абревіатура SWAT — Special Weapons And Tactic) — група
спеціального призначення в поліції.

435


Якщо зовсім не рухати головою, видно було, що...

Циферблат зник. На його місці виявилася кругла чорна


діра. Вона вела вниз, у нікуди. Діра почала рости, розбухати.
Годинник зник. За ним — кімната. Денні зробив кілька не-
певних кроків і полетів у темряву, яка весь цей час ховалася
за циферблатом.

Маленький хлопчик, що сидів у кріслі, раптово обм’як,


неприродно згорнувшись, голова відкинулася назад, неви-
дющі очі впилися у високу стелю бальної зали.

Униз і вниз, і вниз, і вниз у...

...широкий коридор. Денні припав до підлоги в широ-
кому коридорі, він неправильно звернув — намагаючись
повернутися до сходів, він звернув не туди, а тепер, а тепер,
А ТЕПЕР...

...він побачив, що опинився в короткому коридорчику.


Закінчуючись тупиком, той вів тільки до президентського
люкса, а звук гучних ударів наближався, молоток для гри в
роке люто свистів, розсікаючи повітря, голівка врізалася
в стіну, зриваючи шовковисті шпалери, вибиваючи маленькі
хмарини вапняного пилу.

(Виходь, чорт забери! Отримай)

Але в коридорі був іще хтось. Він байдуже зсутулився,
прихилившись до стіни просто поза Денні. Як примара. Ні,
не примара, просто він був у всьому білому. У білій куртці
й штанях...

(Я знайду тебе, клятий виродку, недомірку!)

Денні у страху скулився від цього крику. Тепер той, хто
все це вигукував, ішов по коридору четвертого поверху. Не-
забаром він зверне за ріг.

436


(Іди-но сюди! Іди-но сюди, маленький виродку!)

Одягнена в біле фігура трохи випрямилася, дістала з ку-


точка рота сигарету і змахнула з повної нижньої губи тю-
тюнову крихту. Денні побачив, що це Геллоран. У білій ку-
харській уніформі замість того синього костюма, що був на
ньому в день закриття.

— Коли й справді будуть неприємності, — сказав Гелло-


ран, — поклич мене. Та голосніше, як ото щойно мені вма-
зав. Тоді я зможу почути тебе навіть у Флориді. А вже коли
почую, то прибіжу. Миттю примчу. Прибі...

(Тоді приходь зараз, приходь зараз, приходь ЗАРАЗ! Діку,


ти мені потрібний, ти нам усім потрібний!)

...жу. Вибач, мушу бігти, доко. Вибач, Денні, хлопче. Буде


кумедно, це точно, але я кваплюся, втікаю терміново.

(Ні!)


Але Дік Геллоран на очах у Денні розвернувся, застро-
мив сигарету в кутик рота й спокійнісінько пішов собі крізь
стіну.

Залишивши його самого.

Отут і зринув з-за рогу примарний силует. У мороці ко-
ридору він здавався величезним, виразно виднілися лише
червоні від відбитого світла очі.

(Ось ти де! Ось я тебе й упіймав, сучий сину! Ось я тобі


покажу!)

Похитуючись, волочачи ноги, істота кинулася до хлопчи-


ка. Молоток для гри в роке злітав і злітав догори, безжалісно
свистячи в повітрі. Скавучачи, Денні поповз назад і раптом
опинився за стіною. Перевертаючись, він падав униз по дірі,
униз по кролячій норі в країну, повну гидотних чудес.

437


Під ним, далеко внизу, виявився Тоні. Він теж падав.

(Я більше не зможу приходити, Денні... Він не підпустить


мене до тебе... Ніхто з них не підпустить... Клич Діка... клич
Діка...)

— Тоні\ — закричав він.

Але Тоні зник, а Денні раптом опинився в неосвітленій
кімнаті. Однак темрява не була суцільною. Звідкись лилося
приглушене світло. Спальня мами й тата. Хлопчик бачив
татів стіл. Але в кімнаті був жахливий погром. На підлозі
валявся перевернений мамин програвач. Платівки розсипа-
лися по килиму. Матрац наполовину з’їхав з ліжка. Картини
зірвані зі стін. Його ліжечко, як здохлий пес, лежало на боці.
Від Файного Фіолетового «Фольксваґена» залишилися лише
фіолетові уламки пластику.

Світло падало з дверей ванної. За дверима — в’яла зви-


саюча рука, з кінчиків пальців капала кров. А в дзеркалі
аптечки загорялося й зникало слово ТРЕМС.

Раптом перед дзеркалом матеріалізувався величезний


годинник під скляним ковпаком. На циферблаті не було ні
стрілок, ні цифр, тільки написана червоним дата: 2 ГРУДНЯ.
А потім розширеними від жаху очима хлопчик прочитав
слово ТРЕМС, що неясно відбилося в скляному ковпаку.
І прочитавши його подвійне відображення, прочитавши цей
відбиток відбитку, Денні зрозумів, як це слово пишеться:
СМЕРТЬ.

Нестямлячись від жаху Денні Торренс закричав. Із ци-


ферблата зникло число. Зник і сам циферблат. Його місце
зайняла кругла чорна діра, що росла, ширилася, як зіниця.

438


Вона все загородила, і хлопчик полетів уперед і падав, падав,
він... падав із крісла.

Він лежав на підлозі бальної зали й важко дихав.

ТРЕМС

СМЕРТЬ


ТРЕМС

СМЕРТЬ


(і над усім запанувала Червона Смерть!)

(Маски геть! Маски геть!)

Але під кожною блискучою, чарівною маскою, поки що
не показуючись, таїлося обличчя істоти, яка гнала Денні
темними коридорами готелю: безглуздо витріщені очі, повні
спраги убивства.

О, як же хлопчикові було страшно — яке обличчя


з’являться на світ, коли нарешті прийде час зняти маски.

(ДІКУ!)


закричав він щосили. Здавалося, від голосного крику
голова розколеться.

(!!!ДІКУ БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА ПРИ-


ЇДЬ!!!)

Над головою Денні годинник, який він завів срібним


ключем, продовжував відміряти секунди, хвилини, години.

ЧАСТИНА П’ЯТА


ПИТАННЯ ЖИТТЯ Й СМЕРТІ

38. Флорида

Третій син місіс Геллоран, Дік, у білому кухарському ха-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка