І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка29/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   41
латі, курячи «Лакі Страйк», заднім ходом виводив зі стоянки
за Центром оптової торгівлі овочами свій відремонтований
«кадиллак». До високої темної будівлі заштовхував контей-
нер із салатом Мастертон — нині він став одним із власників
Центру, але зберіг ту неповторну ходу танцюриста степу, яку
засвоїв ще до Другої світової.

Натиснувши кнопку, Геллоран опустив віконце з боку


пасажирського сидіння й гаркнув:

— Агов, покидьку, авокадо подорожчало, дідько знає

як!

Мастертон озирнувся, розплився в широкій усмішці,


зблиснувши трьома золотими зубами, й закричав у від-
повідь:

— А я, приятелю, чудово знаю, куди ти можеш собі його


засунути!

— Друже, я стежу за подібними зауваженнями!

Мастертон підніс палець. Геллоран повернув комплі-
мент.

440


— Що, отримав їдло? — запитав Мастертон.

— Отримав.

— Приїзди завтра раніше, дам молодої картоплі — такої
гарної, якої ти в житті не бачив.

— Я пришлю хлопця, — сказав Геллоран. — Зайдеш сьо-


годні під вечір?

— Робитимеш ставку, друже?

— Аж чотири долари до десяти.

— Будеш їхати додому, не жени, чуєш? Усі копи звідси до


Сен-Піта знають, як тебе звати.

— І все ти знаєш, га? — усміхаючись, запитав Геллоран.

— У твоїй макітрі ніколи стільки не вміститься, хлопче.

— Послухай-но нахабного ніґера. То як?

— Ану, забирайся звідси, доки я тебе салатом не заки-
дав.

— Тільки спробуй. На халяву візьму все.

Мастертон удав, ніби кидає качан. Геллоран швидко на-
хилився, підняв віконце й рушив. Почувався він чудово.
Останні півгодини його переслідував запах апельсинів, але
нічого страшного Геллоран у цьому не бачив. Останні півго-
дини він провів на фруктово-овочевому ринку.

Був перший день грудня, пів на п’яту по обіді. Бабця


зима накрила промерзлим задом майже усю країну, але тут,
на півдні, чоловіки ходили в сорочках з відкритим коміром
і короткими рукавами, а жінки — у легких літніх сукнях і
шортах. На вершечку будівлі Першого Банку Флориди був
облямований величезними грейпфрутами цифровий тер-
мометр. Цього разу спалахувало число: 79 за Фаренґейтом.

441


«Господи, спасибі тобі за Флориду, — подумав Геллоран, — за
москітів і тому подібне».

На задньому сидінні лімузина лежали дві дюжини авока-


до, по ящику огірків, апельсинів та грейпфрутів. Три великі
пластикові сумки заповнювала бермудська цибуля (найсо-
лодший овоч, з усього створеного милосердним Господом),
чудовий солодкий горошок (його подадуть на гарнір між
рибою й печенею, але в дев’яти випадках з десяти його не
з’їдять) і один-єдиний блакитний пакет фруктової маси Хаб-
барда (суто для особистого споживання).

Пригальмувавши біля світлофора на Вермонт-стріт, де


можна було завернути з вулички з одностороннім рухом,
Геллоран вибрався на автостраду № 219, дочекався зеленої
стрілки, і підняв швидкість до сорока миль на годину. Її
він зберігав, допоки місто не змаліло, поступившись міс-
цем вервечці приміських бензоколонок, «Бурґер Кінґів» і
«Макдональдзів». Сьогодні замовлення було невелике, мож-
на було би послати по продукти Бедекера, але той нерву-
вав, як би не проґавити свій шанс купити м’ясо, і крім того,
Геллоран ніколи не втрачав нагоди поточити ляси із Френ-
ком Мастертоном. Сьогодні ввечері Мастертон, можливо,
припхається подивитися телевізор і випити геллоранового
«бушміллу», але може й не прийти. Теж не страшно. Але
побачитися було важливо. Тепер вони зважали на кожну зус-
тріч — адже вже були в літах. Здається, останні кілька днів
Геллоран дуже багато міркував саме про це. Тепер вони були
не такі молоді. Коли тобі от-от має стукнути (та чого гріха
таїти, уже стукнуло) шістдесят, хочеш не хочеш, а починаєш

442


думати про кінець. А піти можеш у будь-який момент. Весь
тиждень це крутилося в Геллорановій голові — не обтяжу-
ючи, просто, як факт. Смерть — частина життя. Якщо вже
бути цільною особистістю, варто зрозуміти це раз і назавж-
ди. І якщо зрозуміти факт власної смерті важко, то прийняти
його, принаймні, можливо.

Чому в його голові вертілася ця думка, Геллоран не міг


пояснити, але іншою причиною, з якої він особисто відпра-
вився за таким маленьким замовленням, була можливість
піднятися в маленьку контору над гриль-баром Френка.
Зараз там, нагорі, улаштувався юрист (дантист, що займав
приміщення торік, мабуть, збанкрутів) — молодий негр на
прізвище Мак-Айвер. Геллоран зайшов і повідомив цьому
Мак-Айверу, що бажає скласти заповіт. Не міг би Мак-Айвер
допомогти? Ну, запитав Мак-Айвер, як зашвидко вам по-
трібний цей документ? На вчора, відповів Геллоран, закинув
голову й розреготався. Наступним питанням Мак-Айвера
було: маєте на думці щось непросте? Нічого такого в Гел-
лорана не було. У нього був «кадиллак», рахунок у банку,
щось близько дев’яти тисяч доларів (невеликий рахунок) та
шафа з одежиною. Він хоче, щоб все це відійшло його сестрі.
«А якщо ваша сестра помре раніше за вас?» — запитав Мак-
Айвер. «Нічого, — відповів Геллоран, — якщо таке трапиться,
напишу новий заповіт». Не минуло й трьох годин, як доку-
мент було повністю укладено, й тепер він лежав у нагрудній
кишені Геллорана, вкладений у твердий синій конверт, на
якому староанглійськими буквами було виведено: ЗАПОВІТ.

Чому Геллоран вибрав такий теплий сонячний день, коли


почувався так добре, щоб зробити те, що відкладав роками,

443


він не зумів би пояснити. Але на нього раптом найшло, і він
не сказав «ні». Він звик потурати своїм забаганкам.

Зараз він був досить далеко від міста. Він додав швид-


кості до незаконних шістдесятьох і пустив лімузин по лівій
смузі, яка всмоктувала основний потік транспорту, що йшов
із Пітерсбурґа. Геллоран із власного досвіду знав, що й на
швидкості дев’яносто миль на годину лімузин буде важким,
як залізо, і навіть при ста двадцяти не набагато полегшає.
Але забійні дні Геллорана давним-давно минули. Думка про
те, щоб полетіти з такою швидкістю прямою смугою відля-
кувала. Він старів.

(Господи, як смердять ці апельсини. Цікаво, вони не пере-


вернулися?)

Об скло розбивалися жуки. Він покрутив приймач, зна-


йшов станцію з Маямі, що передавала «соул», і почув м’який
що голос Ела Ґріна.

Ми гарно час проводимо з тобою,

але вечоріє і треба додому...

Геллоран опустив віконце, викинув недопалок, потім


опустив скло ще нижче, щоб запах апельсинів вивітрився.
Він тарабанив пальцями по керму й при цьому муркотав собі
під ніс. Образок із зображенням Святого Христофора, підві-
шений до дзеркальця, гойдався туди-сюди. Запах апельсинів
раптом посилився, і Геллоран зрозумів: зараз щось станеть-
ся. Із дзеркальця на нього глянули власні оЧі — здивовані,
широко розкриті. А потім його немов ударило, і вибух цей
вибив і все інше: музику, дорогу, що тікає під колесами, роз-
пливчате усвідомлення Геллораном самого себе, як унікаль-
ного створення роду людського. Начебто хтось наставив

444


на Геллорана психічну рушницю й випалив у нього криком
сорок п’ятого калібру:

(!!!ДІКУ ОХ БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА


ПРИЇДЬ!!!)

Лімузин саме порівняв з вантажівкою із причепом «Пін-


то». За кермом сидів чоловік у робочому одязі. Побачивши,
що лімузин заносить на його смугу, він натиснув на клак-
сон. Оскільки «кадиллак» не вирівнявся, робітник глянув
на водія й побачив: за кермом, дивлячись кудись нагору
мутними очима, випрямившись, начебто аршин проковтнув,
сидить великий негр. Пізніше хлопець розповідав дружині:
ясна річ, ніґер просто був так зачесаний, нині всі так хо-
дять, — але тоді йому видалося, ніби в цього чорномазого
кожна волосина на голові стоїть сторчма. Він подумав, що в
негра серцевий напад.

Робітник сильно натиснув на гальмо, подавшись на по-


рожнє місце, що якраз нагодилося, позаду. Поперек дороги
перед ним протягнуло багажник «кадиллаку»; робітник із
жахом й подивом спостерігав, як довгасті задні фари пе-
рерізували його смугу шосе заледве не в чверті дюйма від
бампера вантажівки.

Не відпускаючи гудок, водій вантажівки різко подався


вліво й ревучи об’їхав лімузин, що вихилявся немов п’яний.
Він запросив водія лімузина зробити заборонений законом
статевий акт із самим собою. Вступити в оральний статевий
контакт із різними птахами й ссавцями. Він запропонував
від власного імені всім, у кому тече негритянська кров, забра-
тися на свій рідний континент. Висловив щиру впевненість
у тому, яке положення душа водія лімузина займе на тому

445


світі. І насамкінець, припустив, що зустрічав матір водія
лімузина в новоорлеанському борделі.

Він проїхав уперед, опинився в безпеці й раптом зро-


зумів, що напудив у штани.

У Геллорановій голові нав’язливе


(ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСКА. ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ
ЛАСКА)

стало віддалятися й затихати, як передача на межі діа-


пазону мовлення. Він смутно зрозумів, що його автомо-
біль суне по м’якому узбіччю й робить при цьому зовсім
не п’ятдесят миль на годину. Геллоран знову вивів його на
дорогу, відчувши, як за мить до повернення на покриття
хитнув багажником.

Прямо перед ним виявився генделик «Рутбір». Геллоран


посигналив і завернув до неї. Серце боляче калатало в гру-
дях, обличчя набуло нездорового сірого відтінку. Заїхавши
на стоянку, він дістав з кишені носову хустинку й обтер
чоло.

(Господи)

— Чим можу прислужитися?

Зачувши голос, він знову здригнувся, хоч це був не глас


Божий, а голосок гарненької офіціантки, що стояла у вікон-
ця його машини, приготувавши блокнот для запису замов-
лень.

— Так-так, мала, «рутбір» зі льодом. Дві ложечки ванілі,


о’кей?

— Так, сер. — Вона пішла, приємно погойдуючи стегна-


ми, обтягнутими червоною уніформою.

446


Геллоран відкинувся на спинку шкіряного сидіння й за-
плющив очі. Передача закінчилася. Останні слова затихли
тоді, коли він припхався сюди й зробив замовлення. Зали-
шився тільки нудотний пульсуючий головний біль, начебто
мозок Геллорана перекрутили, відтиснули й повісили суши-
тися.

Але цього разу вийшло значно голосніше. Тоді хлопчик


просто грав із ним. Тепер була паніка чистої води, кожне
слово волало в голові в Геллорана.

Він поглянув на свої руки. На них падало гаряче сонячне


світло, але гусяча шкіра ще не зійшла. Він звелів хлоп’яті
покликати його, якщо буде потрібно допомога, — це він
пам’ятав. І тепер хлопчик кликав.

Геллоран раптом замислився: як узагалі він міг залишити


там хлопчика, що так сяє? Неодмінно мало статися лихо.
Може, навіть велике лихо.

Він раптом завів машину, дав задній хід і, зриваючи


гуму, вибрався на шосе. У в’їзній арці ресторану зупинилася
офіціантка з пишними стегнами. У руках вона тримала тацю,
на якій було пиво з льодом.

— Так що там у вас, пожежа? — крикнула вона, але Гел-


лоран уже виїхав.

Прізвище управителя було Квімс, і, коли Геллоран уві-


йшов, Квімс розмовляв зі своїм букмекером. Квімсу була
потрібна четвірка коней. У Рокавеї. Ні, не «парлей», не «кі-
нелья», не «екзакта», не «футура», хай йому грець. Просто
стара добра четвірка, по шістсот доларів на кожного. А в
неділю «Джетс». Тобто як це «Джетс» грають із «Біллз»? Він
що, не знає, з ким грають «Джетс»? П’ятсот, розрив сім пунк-

447


тів. Коли Квімс зі знесиленим виглядом поклав слухавку, до
Геллорана дійшло, як можна одержувати п’ятдесят тисяч на
рік, керуючи цим маленьким курортом, і при цьому носити
штани, протерті на сраці до блиску. Квімс уп'явся в Геллора-
на очима, усе ще налитими кров'ю після того, як напередодні
ввечері раз у раз заглядав у пляшку віскі.

— Які-небудь проблеми, Діку?

— Так, містере Квімс, сер. По-моєму, так. Мені потрібна
відпустка на три дні.

У нагрудній кишені ядуче-жовтої сорочки Квімса лежала


пачка «Кенту». Він, не виймаючи її з кишені, витяг сигаре-
ту, розім’яв і тужно прикусив патентований мікронітовий
фільтр. І прикурив від настільної запальнички «Крікет».

— Мені теж, — сказав він. — Що це ви задумали?

— Мені потрібно три дні, — повторив Геллоран. — Це
мій хлопчик.

Погляд Квімса впав на ліву руку Геллорана — обручки


там не було.

— Розлучився в шістдесят четвертому, — терпляче ска-


зав Геллоран.

— Діку, ви ж знаєте, що таке вікенд. Усе забито. До план-


ширів. Навіть дешеві місця. У неділю ввечері в нас не про-
штовхнешся навіть у «Флорида-Рум». Тому забирайте мій
годинник, гаманець, пенсію. До дідька, забирайте хоч мою
дружину... якщо вмієте терпіти гострі краї. Але, заради Бога,
не просіть про відпустку. Що із хлопчиком, занедужав?

— Так, сер, — відповів Геллоран, усе ще намагаючись


уявити, ніби перебирає в руках полотняну шапочку й зако-
чує очі. — Підстрелили.

448


— Підстрелили! — повторив Квімс. Він тицьнув свій
«Кент» у попільницю з емблемою «Бабусі Місс», де він ви-
вчився на керуючого справами.

— Так, сер, — похмуро підтвердив Геллоран.

— Нещасний випадок на полюванні?

— Ні, сер, — сказав Геллоран, дозволяючи голосу впасти


до більше низької хрипкої ноти. — Джена... вона жила із шо-
фером вантажівки. З білим. Той і підстрелив мого хлопчика.
Він у лікарні в Денвері. У Колорадо. Критичний стан.

— Як, чорт забирай, ви довідалися? Я думав, ви купуєте


овочі...

— Так, сер, саме це я й робив.

До того як приїхати сюди, Геллоран зупинився біля офісу
«Вестерн Юніон», щоб замовити машину «Авіс» у Степл-
тонському аеропорту. І послав телеграму «Вестерн Юніон».
Зараз він витяг із кишені складений, зім’ятий бланк і махнув
ним перед налитими кров’ю очима Квімса. Сунувши бланк
назад у кишеню, знизивши голос ще трохи, Геллоран додав:

— Джена прислала. Приїжджаю оце я щойно, а звісточка


в поштовій скриньці чекає.

— Господи. Господи Ісусе, — сказав Квімс. На його облич-


чі з’явився особливий застиглий вираз співчуття, знайомий
Геллорану. Приблизно так висловлюють співчуття білі, що
вважають себе гарними стосовно кольорових, якщо мова йде
про чорного — або про його міфічного чорного синка.

— Угу, гаразд, їдьте, — дозволив Квімс. — Думаю, на три


дні Бедекер зуміє вас замінити. Може допомогти посудо-
мийник.

Геллоран кивнув, змусивши обличчя витягнутися ще


трохи, але подумавши про те, що посудомийник допомагає
Бедекеру, про себе не міг не посміхнутися. Навіть у кращі дні
Геллоран сумнівався, чи вдасться посудомийнику з першого
разу потрапити струменем у пісуар.

— Хочу повернути платню за цей тиждень, — сказав Гел-


лоран. — Усю. Знаю, у яке становище ви через мене потра-
пите, містер Квімсе, сер.

Обличчя Квімса стало ще більш напруженим — це мало


такий вигляд, ніби він подавився кісткою.

— Про це поговоримо пізніше. Ідіть, збирайтеся. Я пого-


ворю з Бедекером. Хочете, забронюю вам місце в літаку?

— Ні, сер. Я сам.

— Добре. — Квімс піднявся, нахилився вперед, але вдих-
нувши шар диму, що піднімався від його «Кенту», сильно
закашлявся, його худе бліде обличчя почервоніло. Геллоран
щосили намагався зберігати похмурий вигляд. — Сподіва-
юся, все влаштується, Діку. Як буде щось відомо, зателефо-
нуйте.

— Добре.


Вони обмінялися рукостисканням через стіл.

Геллоран змусив себе спуститися на перший поверх,


пройти в приміщення для прислуги і тільки там вибухнув
басовитим реготом, трясучи головою. Він ще посміхався,
промокаючи хусткою сльози, що виступили на очах, і отут
запахло апельсинами. Густий аромат прогнав бажання смія-
тися, а слідом у голову Геллорана вдарив грім, та так, що Дік
невірними п’яними кроками відступив до рожевої оштука-
туреної стіни.

450


(ШБУДЬ ЛАСКА, ДІКУ, ПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ
ПРИЇДЬ СКОРІШЕ!!!)

Через якийсь час, трохи отямившись, Геллоран відчув,


що нарешті в силах піднятися по зовнішнім сходам до себе
в кімнату. Ключ зберігався під плетеним очеретяним килим-
ком для ніг. Коли він нагнувся за ним, із внутрішньої кишені
щось вивалилося й упало на майданчик третього поверху із
сумним «стук». У думках Дік настільки переймався голосом,
що ущент байдуже поглянув на синій конверт, не розуміючи,
у чому річ.

Потім Геллоран перевернув конверт. Просто в нього


вп’ялися чорні, схожі на павуків, літери: ЗАПОВІТ.

(Господи, невже так воно й буває?)

Він не знав. Можливо. Весь тиждень думка про власний
кінець крутилась у голові, як... ну, як
(нумо, скажи)
як попередження.

«Смерть?» За якусь мить перед ним у єдиному спалаху


промайнуло все його життя. Не в історичному сенсі, не то-
пографія зльотів і падінь, пережитих Діком, третім сином
місіс Геллоран, а життя, яким воно було зараз. Перед тим як
куля звела його до мученицької могили, Мартін Лютер Кінґ
сказав їм, що досягнув вершини. Дік не міг претендувати на
це. До вершини він не добрався, зате після багатьох років
боротьби досягнув сонячного плато. У нього були гарні
друзі. У нього був повний набір рекомендацій, які можуть
знадобитися, щоб одержати роботу де завгодно. Якщо йому
хотілося трахатися — що ж, знаходилася дружньо налашто-
вана дівка, що не ламалася й не страждала дурнею з приводу

«що все це значить». З тим, що він чорний, Дік змирився...


зовсім змирився. Йому вже стукнуло шістдесят, і, слава Богу,
він побачив світу.

І він зібрався покінчити з усім цим, покінчити З СОБОЮ


через трьох білих, яких навіть не знає?

Але ж це неправда, чи не так?

Він знав хлопчика. Вони розуміли один одного так, як не
здатні навіть близькі друзі після сорока років знайомства.
Він знав хлопчика, а хлопчик його: адже в голові в обох
був свого роду прожектор, щось, чого вони не просили, що
просто було їм дано.

(ні-іу у тебе ліхтарик, а прожектор у хлопчика)

Іноді це світло — це сяйво — здавалося дуже приємною
штукою. Можна вгадувати коней або ось, як сказав малий,
знайти татові валізу, коли спохопляться, що її немає. Але це
всього лише приправа до салату, оболонка, а в салаті гіркої
вікі не менше, ніж прохолодного огірка. Пізнаєш смак болю,
смерті й сліз. Тепер хлоп’я застрягло в цьому готелі, і Гел-
лоран поїде. Заради хлопчика. Адже, коли мова зайшла про
хлопчика, вони різного кольору, тільки коли відкривають
рота. Тому він поїде. І зробить що зможе, тому що інакше
хлопчина загине просто в його голові.

Але оскільки Геллоран був людиною, він нічого не міг


вдіяти з гірким бажанням, щоб його обминула ця чаша.

(Воно почало вибиратися назовні й шукати його!)

Ця думка прийшла Геллорану, коли він закидав до сумки
змінний одяг. Спогад виявився таким яскравим, що Геллоран
заціпнув — таке з ним траплялося щораз, як він думав про
це. А думати про це він намагався якмога рідше.

452


Покоївка — звали її Делорес Вікері — була в істериці.
Наговорила всякого іншим покоївкам і, гірше того, деяким
постояльцям. Балаканина дійшла до Уллмана (цій дурепі
варто було б знати, що інакше й бути не може), і він ви-
кинув дівчисько з роботи. Вона прийшла до Геллорана в
сльозах — не тому, що її викинули, а через те, що побачила
в номері на третьому поверсі. Вона зайшла в 217-й поміняти
рушника, сказала Делорес, а там виявилася ця місіс Мессі,
вона лежала у ванні, мертва. Звичайно, це неможливо. Місіс
Мессі потихеньку відвезли за день до того, і в той момент
вона вже летіла назад до Нью-Йорка в багажному відділенні
замість першого класу, до якого звикла.

Делорес не дуже й подобалася Геллорану, але в той вечір


він сходив нагору подивитися. Покоївка була дівкою двадця-
ти трьох років з маслиновою шкірою. До кінця сезону, коли
ставало спокійніше, вона обслуговувала столики. Геллоран
дійшов висновку, що вона сяє, але дуже слабко — так, що
миготить вогник: зайде пообідати схожий на мишу пан із
провідником у полотняному плащі, і Делорес прилаштує
їх за один зі своїх столиків. Схожий на мишу чоловік зали-
шав під тарілкою портрет Александра Гамільтона — досить
кепсько для дівчини, що облаштувала справу, але вона ще й
раділа з цього приводу. Ця ледарка вихитрялася сачкувати
там, де справами керувала людина, яка не терпить ніяких
сачків. Вона всідалася в білизняній читати журнал і курила,
але, коли б Уллман не пішов у понаднормовий обхід (і горе
тій дівчині, котра дала відпочити ногам, коли він піймає!),
він виявляв, що Делорес старанно працює: журнал ховався
під простирадлами на верхній полиці, а попільниця благо-

453


получно засовувалася в кишеню уніформи. Та-ак, подумав
Геллоран, ледарка й нечупара, якої цуралися інші дівчата...
але слабенький вогник у Делорес жеврів. І завжди дозволяв
їй вийти сухою з води. Але те, що вона побачила в 217-му,
злякало її добряче, тому вона з радістю забрала видані їй
Уллманом папери й виїхала. Чому Делорес прийшла до ньо-
го? Сяйво знає сяйво, подумав Геллоран, посміхнувшись грі
слів.

Загалом, у той вечір він пішов нагору, до кімнати, яку


наступного дня мали зайняти знову. Щоб увійти, Геллоран
скористався ключем-універсалом з офісу. Якби його із цим
ключем упіймав Уллман, Дік приєднався б до Делорес Вікері
в черзі на біржі праці.

Ванну затуляла фіранка. Він відхилив її, але ще раніше


передчуття підказало йому, що він там побачить. У наполо-
вину наповненій ванні лежала посиніла, роздута місіс Мессі.
Геллоран завмер, дивлячись на неї згори вниз, а серце, що ка-
латало, підкотило до самого горла. В «Оверлуку» траплялося
й інше: час від часу повторювався поганий сон — начебто Дік
на балі-маскараді обслуговує гостей у бальній залі й після
вигуку «Маски геть!» з'являються їхні справжні обличчя,
прогнилі голови примар. А ще кущі живоплоту, ці звірі; два,
може бути три, рази Геллоран бачив (або думав, що бачить),
як вони переміщалися, хоча й зовсім небагато, собака, що
сидів на задніх лапах, начебто б ледве припадав до землі, а
леви висувалися вперед, немов загрожували маленьким ха-
мам з дитячого майданчика. Торік, у травні, Уллман послав
Геллорана на горище пошукати декоративний набір інстру-

454


ментів для гасіння пожежі, той, що нині стоїть у вестибюлі
біля каміна. Поки Дік порпався там, три лампочки під сте-
лею згасли й він втратив вихід. Невідомо, скільки часу він
вештавсяв там, спотикаючись, налітаючи на різні предмети,
обдираючи щиколотки об коробки, усе ближче до паніки, і
усе сильніше ставало відчуття, начебто в темряві щось до
нього підкрадається. Величезна страшна істота, що повільно
просочилася під двері. І коли він буквально спіткнувся об
кришку люка, то спустився так швидко, як тільки міг, поки-
нувши пастку відкритою. Забруднений, перемазаний сажею,
скуйовджений, як і раніше змучений поганим передчуттям.
Потім Уллман особисто спустився в кухню повідомити, що


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка