І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка3/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41
в неї немає, вени на ногах здоровенні, точнісінько тобі мапа
з атласу доріг, брильянти і на шиї, і на руках, і у вухах бовта-
ються. І притягла вона з собою парубійка років сімнадцяти,
не більше, патли аж до сраки, а ширінка випирає, начебто він

туди коміксів напхав. Ну, пробули вони тут тиждень, може,


днів десять, і щодня одна й та ж розминка: вона з п’ятої до
сьомої в барі «Колорадо» смокче солодкий джин із водою й
мускатом, і то так, начебто його завтра заборонять законом,
а він попиває пляшку «Олімпії». Вона і жартує, і коники
всякі викидає, — і щоразу, коли вона щось таке відмочить,
хлопець скалить зуби, мавпа хрінова, ніби ця баба йому до
кутів рота мотузочки поприв’язувала. Та минуло кілька днів,
і завважуємо ми, що посміхатися йому все важче й важче, і
бозна про що йому доводилося думати, щоб перед сном у
нього стояло. Ходили вони обідати — цін нормально, а її
хитає, ясна річ, в дупу п’яна. А хлопець, коли його дамочка
не дивиться, то вщипне офіціантку, то їй посміхнеться. Чорт,
ми навіть сперечалися, скільки він ще витримає.

Ватсон знизав плечима.

— Потім сходить він якось увечері, годині так о десятій,
униз і каже: «Дружина нездорова» — слід розуміти так, що
знову нажерлася, як і щовечора, відколи вони тут були, — і
він, мовляв, їде по таблетки від шлунка. І тікає в маленькому
«порше», на якому вони разом приїхали. Більше ми його й не
бачили. Наступного ранку вона сходить униз і намагається
дути в ту ж дудку, ось лише що ближче до вечора, то блідніша
вона. Містер Уллман — істинний дипломат — запитує: може,
вона б хотіла, щоб він зателефонував фараонам, просто на
той випадок, якщо хлопець потрапив у невелику аварію або
ще щось. Вона накидається на нього, як кішка: «Hi-ні-ні, він
класний водій, я не хвилююся, все нормально, до обіду він
повернеться». І вдень, десь близько третьої, іде в «Колора-

36

до». О десятій тридцять вона піднімається до себе в номер, і


більше ми її живою не бачили.

— Що ж сталося?

— Коронер графства казав: після всього, що дамочка
вицмулила, вона ковтнула ще мало не тридцять піґулок
для сну. Наступного дня з’явився її чоловік — юрист, вели-
ка шишка з Нью-Йорка. Ну й задав же він перцю старому
Уллману, чортам у пеклі гаряче стало! «Порушимо справу
таку, та порушимо справу сяку, та коли все скінчиться, вам
і пари чистої білизни не знайти», ну і все в тому ж дусі.
Але Уллман, паскуда, теж не дурень. Уллман його вгамував.
Запитав, напевно, цю шишку, чи припаде йому по смаку,
якщо про його дружину надрукують усі нью-йоркські газети:
«Дружина відомого нью-йоркського пя-пя знайдена мертвою з
повним пузом снотворних таблеток»У після того як пограла-
ся в кішки-мишки з пацаном, який їй в онуки годиться.

«Порш» лягаві знайшли за нічною закусочною в Лайонсі,


а Уллман на декого нажав, щоб його віддали цьому юристові.
Потім вони вдвох налягли на старого Арчі Готона, коронера
графства, і змусили поміняти вердикт на «смерть від нещас-
ного випадку». Серцевий напад. Тепер старий Арчі катається
в «крайслері». Я його не виню. Дають — бери, б’ють — тікай,
особливо якщо з роками починаєш облаштовуватися.

З’явилася хусточка. Трубний звук. Швидкий погляд.


І — геть з очей.

— І що ж далі? Десь за тиждень ця тупа курва, покоївка,


Делорес Вікері її звуть, прибирає в номері, де жила та па-
рочка, починає репетувати, начебто її ріжуть, і непритом-

37

ніє. Прочумилася вона й каже: бачила у ванній голу бабу.


«А обличчя все багряне, роздуте — та ще й посміхалася».
Уллман одразу ж вигнав її з роботи, тицьнув платню за два
тижні й велів забиратися геть з очей. Я підрахував, що від-
тоді, як мій дід відкрив цей готель у 1910 році, отут людей
сорок—п’ятдесят померло.

Він проникливо глянув на Джека.

— Знаєте, як вони здебільшого йдуть на той світ? Від
серцевого нападу або удару, коли трахають свою бабу. Таких
старих дурнів, що хочуть гульнути під завісу, на курортах
достобіса. Забиваються сюди, у гори, щоб уявити, начебто їм
знову двадцять. Буває, трапляється іноді неприємність, од-
нак не всім хлопцям, які управляли нашим готелем, вдавало-
ся приховати це від газетярів так само вправно, як Уллману.
Так що славу собі «Оверлук» заробив неабияку. І щоб я здох,
якщо в хрінового «Білтмора» у Нью-Йорку, коли розпитати
правильних людей, не виявиться така ж слава.

— Але ж привидів тут немає?

— Містере Торренсе, я тут пропрацював усе своє життя.
Я грався тут пацаном — не старшим від вашого синочка з тієї
фотки, що ви мені показували. Але дотепер привидів ще не
бачив. Хочете, ходімо зі мною нагору, покажу вам сарай.

— Чудово.

Коли Ватсон потягнувся, щоб вимкнути світло, Джек ска-
зав:

— Ось чого тут повно, так це паперів.

— А, це так. Схоже, збиралися вони тут тисячу років.
Газети, старі рахунки й фактури, ще бозна—що. Мій тато,

38

коли тут була стара грубка, прекрасно давав цьому лад, але


тепер ніхто цим не займається. Доведеться мені коли-небудь
найняти хлопця, щоб він відволік усе це вниз, у Сайдвіндер,
і спалив. Якщо Уллман візьме витрати на себе. Гадаю, якщо
гаркнути як слід: «Пацюк!», він це зробить.

— То тут є пацюки?

— Ага, по-моєму, кілька штук є. Там у мене й пастки на
пацюків, і отрута, то містер Уллман хоче, щоб ви це розіпха-
ли по горищу й тут, унизу. Доглядайте за своїм малим пиль-
но, містере Торренсе, навряд чи вам хочеться, щоби з ним
що-небудь сталося.

— Ні, звісно ж, ні.

Від Ватсона порада сприймалась як належне. Вони пішли
до сходів і там на хвильку затрималися, поки Ватсон укотре
сякався.

— Там є всі потрібні інструменти й деякі непотрібні. І ще


в сараї черепиця. Уллман казав вам про це?

— Так, він хоче, щоб я перекрив частину даху в західному


крилі.

— Жирний виродок вичавить із вас на халяву все, що


можна, а навесні буде нити й скиглити, що й половини ро-
боти не зроблено так, як треба. Якось я йому просто в пику
кажу, я кажу...

Поки вони піднімалися сходами, слова Ватсона посту-


пово затихали, зливаючись у заколисуюче монотонне дзиж-
чання. Оглянувшись через плече на непроникну пітьму, що
пахла цвіллю, Джек Торренс подумав: якщо і є на світі місце,
де повинні водитися привиди, то це воно. Він подумав про
Ґрейді, якого відрізав тут від світу м’який, невблаганний сніг,

39

про Ґрейді, який потихеньку божеволів, поки не вчинив своє


звірство.

«Кричали вони чи ні? — задумався Джек. — Бідолаха


Ґрейді, це ж непросто — щодня відчувати, як це підступає, і
зрозуміти нарешті — для тебе весна ніколи не настане. Йому
не слід було жити тут. І слід було стримуватися».

Коли Джек виходив слідом за Ватсоном за двері, останні


слова луною повернулися до нього з різким тріском, немов
зламався олівцевий грифель — поганий знак. Господи, Джек
міг напитися. Тисячу разів напитися.

4. Країна тіней

О чверть на п’яту Денні здався й пішов нагору по молоко
й печиво. Поїв, визираючи у вікно, тоді піщрв поцілувати
маму, що прилягла. Вона запропонувала посидіти вдома,
подивитися «Сезам-стріт» — так час мине швидше — але
він рішуче похитав головою й повернувся на своє місце на
крайці тротуару.

Була вже п’ята, і хоча годинника Денні не мав (до того ж


він однаково не вмів ще як слід визначати, котра година), та
бачив, що тіні видовжилися, а денне світло набуло золота-
вого відтінку.

Крутячи в руках планер, він наспівував собі під ніс: «Лу,


біжи до мене швидше... Пан пішов ледь стало видко, і хоч я
не переймаюсь... Лу, біжи до мене швидше...»

Цю пісеньку врни все разом співали в дитячому садку


«Джек-і-Джилл» у Стовінґтоні. Тут він не ходив у дитячий

40

садок, тому що татові це зараз було не по кишені. Денні знав,


що батько з матір’ю стривожені цим, хвилюються, що він
стає все самотнішим (а ще дужче тим — правда, про це не
йшлося навіть між ними, — що в цьому Денні винуватить
їх), але насправді йому не хотілося ^нову ходити в «Джек-
і-Джилл». Це для малят. Денні ще не був великим хлопцем,
але й малюком уже не був. Великі хлопці ходили в справжню
школу, і їм давали гарячий ленч. Перший клас. Наступного
року. А цього року він був кимось середнім між малюком і
справжнім хлопцем. Нічого страшного. Він справді сумував
за Скоттом та Енді (більше за Скоттом), але однаково нічого
страшного. Чекати, що буде далі, краще самому.

Щодо батьків він розумів багато чого і знав, що частенько


їм це не до вподоби, і не раз вони просто відмовлялися в це
вірити. Але одного чудового дня повірити доведеться. Денні
задовольнявся очікуванням.

Погано, звичайно, що вони не вміли вірити йому біль-


ше — особливо в таких випадках, як зараз. Мама лежала
вдома на ліжку, мало не плачучи, — так вона тривожила-
ся за тата. Деякі її тривоги були занадто дорослими, щоб
Денні міг їх зрозуміти, — щось невиразне, що має стосунок
до безпеки, татового уявлення про себе; почуття провини,
гніву, страху перед тим, що з ними буде, — але зараз маму
найперше переймали дві речі: чи не потрапив тато в горах
в аварію (бо ного ж він не подзвонив?) і чи не вирішив він
Погано Вчинити. Відтоді як Скотті Ааронсон, на півроку
старший, усе пояснив Денні, той чудово розумів, що таке
Погано Вчинити. Скотті був у курсі, тому що його тато теж
Погано Вчиняв. Якось, розповідав Скотті, тато стукнув маму

41

просто в око і збив з ніг. Зрештою через Погані Вчинки тато


й мама Скотті РОЗЛУЧИЛИСЯ, і коли, Денні познайомився
зі Скотті, той жив уже тільки з мамою, а з татом бачився по
вихідних. РОЗЛУЧЕННЯ стало головним кошмаром у житті
Денні, це слово завжди виникало в нього в голові як на-
пис, виведений червоними буквами, які кишіли шиплячими
отрутними зміями. РОЗЛУЧЕНІ батьки більше не живуть
разом. Вони тягнуть гуму в суді (перетягають канат? розтя-
гують еспандер? Денні не знав точно, чи йдеться про одне
з цих занять, чи мова йде про щось інше; у Стовінґтоні мама з
татом, бувало, не цуралися ні одного, ні іншого, і для себе він
вирішив, що можливий будь-який варіант), і тобі доводиться
піти з кимось одним, другого ти практично перестаєш бачи-
ти, а той, з яким ти залишився, може, якщо йому приспічить,
вийти заміж чи оженитися з кимось, кого ти навіть не знаєш.
Найжахливішим у РОЗЛУЧЕННІ було те, що це слово — чи
поняття, чи щось інше у сприйнятті Денні — зринало в голо-
вах його власних батьків, він відчував це; іноді — неуважне
й відносно далеке, іноді — виразне, все що застує й лякає,
як грозова хмара. Так було після того, як тато покарав Денні
за те, що той порозкидав папери в його кабінеті, і лікареві
довелося помістити руку хлопчика в гіпс. Спогад про це вже
майже стерся, але думки про РОЗЛУЧЕННЯ були виразні
й наганяли жах. Водночас ці думки переймали й маму, і він
жив у постійному страху, що вона, висмикнувши Те Слово
зі своєї голови, вимовить його і зробить РОЗЛУЧЕННЯ ре-
альністю. РОЗЛУЧЕННЯ. Думка про нього постійно сиділа в
їхній підсвідомості — одна з небагатьох, які він завжди вмів
уловити, мов акорди простенької мелодії. Але, як і акорд,

42

центральна думка становила лише основу для більш склад-


них думок — думок, які Денні поки що не міг навіть поча-
ти переосмислювати по-своєму. Вони приходили до нього
просто барвами й настроями. Центром маминих думок про
РОЗЛУЧЕННЯ було те, що тато зробив з його рукою, і ще
те, що сталося в Стовінґтоні, коли тато втратив роботу. Той
хлопець. Той Джордж Гетфілд, який страшенно розлютився
на тата й продірявив шини їхнього «жука». Татові думки про
РОЗЛУЧЕННЯ були складніші, темно-лілової барви і прони-
зані чорними-пречорними страшними жилками. Здається,
тато думав, що їм буде краще, якщо він піде. Що зникне біль.
Татові було боляче майже увесь час, найперше через Поганий
Учинок. Постійне нестерпне бажання тата піти невідь куди,
дивитися кольоровий телевізор, їсти з миски арахіс і Погано
Чинити доти, поки розум не вгомониться й не дасть йому
спокій, Денні вдавалося вловити теж майже завжди.

Але сьогодні вдень мамі не варто хвилюватися. Денні


жалкував, що не можна піти до неї й розповісти про це.
«Жук» не зламався, тато не Вчинив Погано, а їхав додому.
Зараз він торохтів по шосе між Лайонсом і Боулдером, це
майже поруч, і про Поганий Учинок навіть не думав. Він
думав про... про...

Денні нишком оглянувся на кухонне вікно. Іноді від за-


надто напружених роздумів з ним щось траплялося. Навко-
лишнє — реальність — кудись пропадало, і тоді він бачив
таке, чого там не було. Якось, невдовзі після того, як йому
загіпсували руку, це трапилося за столом, коли всі вечеряли.
Батьки тоді не дуже багато розмовляли одне з одним. Але
вони думали. О, так. Думки про РОЗЛУЧЕННЯ нависли над

43

кухонним столом, як набрякла чорним дощем хмара, готова


вибухнути зливою. Було так погано, що йому шматок не ліз
у горло. Коли навколо клубилося чорне РОЗЛУЧЕННЯ, від
думок про їжу нудило. Він повністю зосередився — адже
це здавалося напрочуд важливим — і тоді щось сталося.
У реальність він повернувся, лежачи на підлозі, картопля з
бобами опинилася в нього на колінах, мама, обнявши його,
плакала, а тато телефонував. Денні був наляканий, він спро-
бував пояснити, що нічого такого в цьому нема, що іноді це
буває з ним, якщо зосередитися, щоб зрозуміти більше, ніж
йому вдається зазвичай. Він спробував пояснити щодо Тоні,
якого вони прозвали «невидимим приятелем».

Тато тоді сказав: «У нього була Га Лю Ци Нація. З виду


все гаразд, але однаково я хочу, щоб лікар його подивився».

Коли лікар пішов, мама змусила Денні пообіцяти, що


він більше ніколи так не зробить, що він НІКОЛИ їх так не
налякає, і Денні погодився. Він і сам перелякався. Бо коли
він зосередився, його свідомість попливла до тата, і всього
на мить — перед тим як з’явився Тоні, далеко, як завжди,
і покликав звідти, а щось дивне стерло кухню й смажений
ростбіф на синій тарілці, — усього на мить свідомість хлоп-
чика прорвалася крізь татову похмурість до незрозумілого
слова, яке лякало значно дужче, ніж РОЗЛУЧЕННЯ, і слово
це було — САМОГУБСТВО. Воно жодного разу не трап-
лялося Денні в татових думках раніше, і, звичайно, він і не
вишукував його більше. Йому було однаково, довідається він
коли-небудь точно, що означає це слово, чи ні.

Але йому дуже подобалося зосереджуватись, тому що час


від часу з’являвся Тоні. Не щоразу. Іноді все навколо прос-
то ненадовго ставало нечітким, плинним, а потім проясня-

44

лося — чесно кажучи, найчастіше так і бувало, але деколи


побіля межі бачення з’являвся Тоні, який кликав до себе
здалеку, гукав...

Уперше він гуляв на задньому дворі й нічого особливого


не сталося. Просто Тоні покликав його, потім стало темно,
а за кілька хвилин він повернувся в реальність із кількома
уривками спогадів, як після плутаного сну. Удруге, два тижні
тому, було цікавіше. Стоячи за чотири ярди1 від Денні, Тоні
манив його, гукаючи: «Денні... Ходи, подивися...» Денні не-
мовби підвівся, а потім почав падати в глибоку нору, як Аліса
в Країну Чудес. Він опинився в підвалі будинку, а поруч був
Тоні, що показував у тінь, на валізу, в якій тато тримав усі
важливі папери, особливо «П’ЄСУ».

— Бачиш? — сказав Тоні далеким мелодійним голосом. —


Вона під сходами. Просто під сходами. Вантажники сунули
її просто... під... сходи...

Денні ступнув уперед, щоб розгледіти це диво ближче,


а в наступну мить знову почалося падіння — цього разу з
гойдалки на задньому дворі, де він просидів весь цей час.
Гепнувся він, до речі, добряче.

За три чи чотири дні тато нишпорив по всьому будинку,


сердито повідомляючи мамі, що облазив весь клятий підвал,
валізи там нема, і він збирається подати в суд на клятих
вантажників, що загубили її десь між Вермонтом і Колорадо.
Як, цікаво, він може закінчити «П’ЄСУ», якщо раптом вияв-
ляються отакі речі?

Денні сказав: «Ні, тату. Вона під сходами. Вантажники


поставили її просто під сходи».

1 1 ярд — 91,4 см.

45

Тато дивно глянув на нього й пішов подивитися. Саме на


тому місці, яке показав Тоні хлопчикові, валіза й виявила-
ся. Тато відвів Денні вбік, посадив на коліна й запитав, хто
пускав його в підвал. Том із верхнього поверху? У підвалі
небезпечно, сказав тато. Тому хазяїн і тримає його на замку.
Може, хтось залишив двері незамкненими — ось що хотів
знати тато. «Я радий, що документи й п’єса знайшлися, але
вони не варті того, щоб тобі, Денні, — сказав тато, — падати

зі сходів і ламати... ноги». Денні чесно відповів, що в підвал


не ходив. Ці двері завжди замкнені. Мама підтвердила. Денні
жодного разу не спускався туди, тому що там темно, вогко і
повно павуків. До того ж у нього нема звички брехати.

— Тоді як же ти довідався, доко?

— Тоні показав.

Батько з матір’ю переглянулися поверх голови Денні. Таке


час від часу траплялося й раніше. Лякаючись, вони швидко
викидали це з голови. Але Денні знав, що Тоні їх тривожить,
особливо маму, і дуже старався, щоб його думки не змусили
Тоні з’явитися там, де вона могла б його побачити. Але зараз
він вирішив, що вона ще не встала й не почала метушитися
в кухні, тому зосередився щосили — перевірити, чи може
зрозуміти, про що думає тато.

Він насупився й стиснув бруднуваті долоньки, що лежа-


ли на джинсах, у кулаки. Очі заплющувати він не став — не
було потреби — але зіщулився так, що вони перетворилися
на щілинки, і уявив татів голос, голос Джека, голос Джона
Деніела Торренса, сильний і спокійний, який то здивова-
но підвищується, то знижується від гніву, то залишається

46

незмінно рівним, тому що тато думав... Думав про... Думав


щодо... Думав...

(думав)


Денні тихо зітхнув, його тіло осіло на край тротуару, не-
мов усі м’язи з нього зникли. Він був при свідомості, бачив
і вулицю, і хлопця з дівчиною, які простували по іншому
тротуару, тримаючись за руки, тому що були...

(?закохані?)

...щасливі сьогоднішнім днем і тим, що цього дня вони
разом. Він бачив осіннє листя, жовті коліщата неправильної
форми, які вітер гнав уздовж канави. Він бачив будинок, повз
який проходили закохані, й помітив, що на даху

(черепиця. Якщо арматура в порядку, проблеми по-моєму,


не буде. Так, звісно, все буде гаразд. Цей Ватсон. Боже, що за
суб'єкт! От би знайти йому місце в «п'єсі». Чорт, якщо я не
зупинюся, скінчиться тим, що я увіпхну в неї все людство.
Ага. Черепиця. А цвяхи тут є? Ах, чорт, забув запитати
його, гаразд, їх дістати неважко. У Сайдвіндері будівельний
магазин. Оси. У цю пору року вони будують гнізда. Може, до-
ведеться прихопити одну з цих бомбочок на випадок, якщо
вони виявляться там, коли я буду віддирати стару черепи-
цю. Нова черепиця. Стара)

черепиця. Ось, бач, про що він думає. Він отримав роботу


й думає про черепицю. Денні не знав, хто такий Ватсон, але
все інше здавалося цілком зрозумілим. Може, йому навіть
вдасться побачити осине гніздо. Хай там як...

— Денні... Денні-і...

Він глянув на дорогу, і там, оддалік, виявився Тоні, він
стояв біля знаку «стоп» і махав рукою. Як завжди, коли він

47

бачив старого друга, на Денні накотилася тепла хвиля ра-


дості, але цього разу разом з нею він відчув немовби укол
страху — наче за спиною Тоні ховалося щось похмуре, темне.
Гніздо, повне ос, які, вирвавшись, боляче жалять.

Але чого б то було не йти.

Він ще дужче осів на крайку тротуару, руки в’яло зісковз-
нули з колін і звісилися між розставлених ніг. Підборіддя
опустилося на груди. Потім частина істоти Денні, несильно
й неболяче сіпнувшись, відділилася й побігла слідом за Тоні
в лійку пітьми.

— Денні-і...

Ось пітьму простромили білі вихори. Надсадний каш-
ляючий звук, переламані, зігнуті тіні перетворилися на
нічні ялини, розгойдані різким виючим вітром. Танцював,
кружляв сніг. Сніг був усюди.

— Занадто глибокий, — сказав із темряви Тоні, й у його


голосі почувся сум, який нажахав Денні. — Занадто глибо-
кий, щоб вибратися звідси.

Насунувся, навис новий силует. Величезний і прямокут-


ний. Похилий дах, що розмитою плямою білів у пітьмі. Без-
ліч вікон. Довгий будинок із черепичним дахом. Частина
черепиці була новою й зеленою. Її клав тато. Цвяхи він купу-
вав у Сайдвіндері. У будівельному магазині. Зараз черепицю
засипав сніг. Сніг засипав усе.

Зринувши з небуття, на фасаді будинку засвітився зеле-


ний відьмин вогник, він мигнув і перетворився на осміхне-
ний над двома схрещеними кістками гігантський череп.

— Отрута, — повідомив із напливаючої темряви Тоні. —


Трійло.

48

Перед очима Денці промайнули інші написи, деякі — зе-


леними літерами, деякі — на дощечках, під різними кутами
уткнутиху замети. КУПАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО. НЕБЕЗПЕЧ-
НО! ДРОТИ ПІД СТРУМОМ. ВЛАСНІСТЬ КОНФІСКОВА-
НА. ВИСОКА НАПРУГА. ТРЕТІЙ ШЛЯХ. НЕБЕЗПЕЧНО
ДЛЯ ЖИТТЯ. НЕ ПІДХОДИТИ. НЕ ЧІПАТИ. СТОРОННІМ
ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯЄМО БЕЗ
ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Він не розумів до кінця жодного напи-
су — він не вмів читати! — але вловив загальний зміст усіх, і
в чорну пустку його тіла почав напливати неясний жах, мов
легкі коричневі спори, що гинуть при світлі сонця.

Написи розтали. Тепер Денні був у кімнаті з незнайоми-


ми меблями, у кімнаті, де було темно. У вікна, немов пісок,
билася сніжна крупа. У роті пересохло, очі скидалися на
гарячі мармурові кульки, серце молотом стукало в грудях.
Зовні щось глухо бухало, начебто навстіж розчиняли якісь
моторошні двері. Кроки. На протилежній стіні кімнати було
дзеркало, у його дутій срібній глибині зеленим полум’ям за-
палало одне-єдине слово, і слово це було — ТРЕМС.
Кімната розтала. Інша кімната. Цю він
(упізнає)

знав. Перевернений стілець. У розбите вікно, клубочу-


чись, летів сніг, уже притрусивши край килима. Розсунуті
штори криво й навскіс звисали зі зламаного карнизу. Низька
шафка лежала шухлядами донизу.

Знову глухий стукіт, рівний, ритмічний, страшний.


Б’ється скло. Насувається руйнування. Хрипкий голос, голос
безумця, ще страшніший від того, знайомого:

49

— ВИХОДЬ! ВИХОДЬ, МАЛЕНЬКИЙ ШМАТОК ЛАЙ-


НА! ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ!

Хрясь. Хрясь. Хрясь. Деревина розлітається на друзки.


Голосний крик люті й задоволення. ТРЕМС. Усе ближче.

Він поплив через кімнату. Картини зірвані зі стін. Про-


гравач

(?мамин програвач?)

перевернутий, лежить на підлозі. Її платівки — Ґріґ, Ген-
дель, «Бітлз», Арт Ґарфункель, Бах, Ліст — розкидані всюди.
Зазубрені чорні шкалки, схожі на шматки пирога. Із сусід-
ньої кімнати, ванної, сніп світла — жорсткого, білого світла; і
миготливим червоним вічком у глибині дзеркальця на двер-
цятах аптечки аюво: ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка