І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка30/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   41
Дік залишив горищний люк навстіж і не вимкнув світло.
Можливо, Геллоран думає, що постояльцям захочеться під-
нятися туди погратися в шукачів скарбів? Він вважає, що
електрика безкоштовна?

І Дік запідозрив — ні, майже переконався — що дехто


з постояльців теж бачив або чув різні речі. За три роки,
що він провів у готелі, президентський люкс винаймали
дев’ятнадцять разів. Шестеро з поселенців залишили готель
рано, дехто мав виразно нездоровий вигляд. Інші гості з
тією ж раптовістю залишали інші номери. У сімдесят четвер-
тому, якось увечері, коли почало сутеніти, на полі для гольфу
невідомо чому забився в істериці, пронизливо вигукуючи,
чоловік, який заробив у Кореї Бронзову й Срібну Зірки (те-
пер він засідав у правліннях трьох великих корпорацій і, як
подейкували, особисто викинув з роботи відомого ведучого
телевізійних новин). На пам’яті Геллорана й чимало дітей, які

455


дружно відмовлялися ходити на дитячий майданчик. В од-
ної малої трапилися судоми, коли вона гралася в цементних
кільцях. Однак можна чи не можна пояснити це нещадною
піснею злісних сирен «Оверлука», Геллоран не знав: серед
персоналу ходили чутки, що дитина, єдина дочка красеня-
кіноактора, хвора на епілепсію, сидить на ліках і в той день
просто забула їх випити.

Тому, упершись поглядом у труп місіс Мессі, він злякався,


але не до кінця. Це виявилося повною несподіванкою. Жах
охопив його, коли вона розплющила очі, виявивши порожні
срібні зіниці, і посміхнулася. Жах охопив його, коли
(вона почала вилазити й илукатц його!)

Серце шалено калатало, Дік кулею вилетів звідти, але


навіть за закритими й замкненими дверима не відчув себе
в безпеці. Чесно кажучи, застібаючи зараз блискавку на до-
рожній сумці, він зізнався собі, що відтоді ніде в «Оверлуку»
більше не почував себе в безпеці.

А тепер хлопчина — кличе, кричить: допоможи!

Він глянув на годинник. Пів на шосту вечора. Геллоран
пішов до дверей, згадав, що в Колорадо (особливо в горах)
зараз сувора зима, і повернувся до шафи. З поліуретанового
чохла Дік витяг довге оторочене овчиною пальто й пере-
кинув через руку. Іншого зимового одягу в нього не було.
Вимкнувши світло, він озирнувся. Нічого не забув? Так. Ще
одне. Витягнувши із нагрудної кишені заповіт, він засунув
його за край дзеркала на туалетному столику. Якщо пощас-
тить, він повернеться й сам вийме його звідти. Так, якщо
пощастить.

456


Геллоран вийшов із квартири, замкнув двері, тицьнув
ключ під очеретяний килимок і сходами ґанку побіг до «ка-
диллака» з відкинутим верхом.

На півдорозі до «Маямі Інтернешнл», на пристойній від-


стані від комутатора, котрий, як відомо, прослуховував Квімс
зі своїми підбріхувачами, Геллоран зупинився біля торго-
вого центру «Лондромет» і зателефонував до «Об’єднаних
авіаліній». Літаки на Денвер?

Був один літак, що мав вилетіти о 6:36. Джентльмен


встигне?

Геллоран подивився на годинника. Було 6:02.1 сказав, що


встигне. Як щодо вільних місць на цей рейс?

Хвилиночку, я перевірю.

Він почув клацання, а потім — цукрово-солодкий го-
лос Монтавані, що робив очікування більш приємним. Ото
ще. Геллоран переминався з ноги на ногу, поглядаючи то на
годинник, то на молоденьку дівчину з підвісною колискою
за спиною. У колисці спало маля. Вона розмінювала дрібні
гроші й хвилювалася, що потрапить додому пізніше, ніж
збиралася, і біфштекс підгорить, а чоловік — Марк? Майк?
Метт? — буде злитися.

Минула хвилина. Дві. Він уже було зібрався поїхати далі


й ризикнути, як знову зазвучав немов записаний на плівку
голос клерка, що займається бронюванням місць. Є вільне
місце, відмовне. У першому класі. Це має яке-небудь зна-
чення?

Ні. Згоден.

457

Плата готівкою чи кредитною карткою?



Готівкою, дитинко, готівкою. Мені треба полетіти.

А прізвище?..

Геллоран, два «л», одне «н». Бувайте.

Він поклав слухавку й заспішив до дверей. У голові без-


перервно звучали прості думки дівчини, що турбувалася за
біфштекс, і Геллоран відчув, що ось-ось схибнеться. Іноді
бувало, що без усяких причин він ловив зовсім ізольовану,
абсолютно чисту, виразну думку — і, як правило, зовсім
нікчемну.

Він майже встиг. Він гнав зі швидкістю вісімдесят миль


на годину і вже бачив аеропорт, коли його відкликав убік
один із копів.

Геллоран опустив наелектризоване віконце й відкрив було


рота, але поліцейський уже перегортав книжку штрафів.

— Знаю, знаю, — мирно сказав поліцейський. — Похо-


рони в Клівленді. Ваш батько. Весілля в Сієтлі. Ваша сестра.
Пожежа в Сан-Хосе, що знищила кондитерську вашого діду-
ся. Справді класний «Кабоджа-Ред», що чекає в тимчасово-
му сховищі в Нью-Йорку. Цей шматок дороги перед самим
аеропортом я просто обожнюю. Навіть дитиною я найбіль-
ше любив позакласне читання.

— Послухайте, начальнику, мій син...

— Єдине, що я не можу вирахувати, поки казка не скін-
читься, — повідомив офіцер, відшукуючи потрібну сторінку
у квитанційній книжці, — це номер прав водія й реєстрацій-
на інформація на нього. Нумо, будьте розумником. Дайте
поглянути.

458


Геллоран подивився в спокійні блакитні очі поліцейсько-
го, обміркував, чи не розповісти все-таки свою казочку «мій
син у критичному стані», й вирішив, що так вийде тільки
гірше. Цей Смокі — не Квімс. Він витяг гаманець.

— Чудово, — сказав поліцейський. — Будьте люб'язні,


вийміть їх звідти. Мені просто треба подивитися, як усе
обернеться під кінець.

Геллоран мовчки вийняв права водія, флоридську реєст-


раційну картку й віддав поліцейському зі служби руху.

— Дуже добре. Так добре, що ви заслужили подарунок.

— Який? — з надією запитав Геллоран.

— Коли я скінчу переписувати ці цифри, я дам вам під-


качати мені маленький балон.

— О БОЖЕЕЕЕ... — простогнав Геллоран. — Начальнику,


у мене рейс...

— Тсссс, — сказав поліцейський. — Не вередуйте.

Геллоран заплющив очі.

Він дістався до стійки «Об'єднаних авіаліній» о 6:49,


безпричинно сподіваючись, що рейс затримали. Запитува-
ти навіть не знадобилося. Табло вильотів над стійкою, де
реєструвалися перед посадкою пасажири, все йому сказало.
Рейс № 901 на Денвер, що повинен був відправитися о 6:36,
вилетів о 6:40. Дев'ять хвилин тому.

— До дідька, — сказав Дік Геллоран.

І раптом запахло апельсинами. Важкий, насичений запах.
Дік тільки встиг дійти до чоловічого туалету і тут, оглушаю-
чи, пролунало повне жаху:

(ИПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ДІКУ БУДЬ ЛАСКА


БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ!!)

459


39. На сходах

Із-поміж того, що вони продали перед переїздом з Коло-


радо у Вермонт, щоб збільшити поточні активи, виявилася
й колекція Джека: дві сотні старих альбомів з рок-н-ролом і
рокабілі. Вони розійшлися на блошиному по долару за диск.
Серед них — один, який особливо любив Денні, подвійний
альбом Едді Кокрена із вклейкою на чотири сторінки з тек-
стами Ленні Кая. Венді частенько дивувалася, як зачаровує
Денні саме цей альбом, записаний чоловіком-хлопчиком,
який швидко прожив життя й рано помер... помер, правду
кажучи, коли їй було всього десять.

Зараз, о чверть на восьму за гірським часом (Дік Геллоран


саме розповідав Квімсу про білого коханця своєї колишньої
дружини), Венді наткнулася на сина. Він сидів на середині
сходів, що вели з вестибюля на другий поверх, перекидав у
руках червоний гумовий м’ячик і наспівував одну з пісеньок
із тієї платівки. Голос хлопчика був тихим і монотонним.

— Ось лізу на перший-другий поверх, на третій і на чет-


вертий, — співав Денні, — на п’ятий, шостий, сьомий по-
верх — такий вже я хлопець упертий... і ось я вже нагорі — та
чи ж міг я знати, що нема вже сил танцювати...

Венді обійшла його, присіла на одну зі сходинок і поба-


чила, що нижня губа хлопчика розпухнула й стала удвічі
більшою, а на підборідді засохла кров. Серце злякано під-
стрибнуло в грудях, але їй вдалося заговорити спокійним
тоном.

— Що сталося, доко? — запитала вона, хоча не сумніва-


лася, що знає. Його вдарив Джек. Так, звичайно. Цього слід

460


було очікувати, правда? Колесо прогресу; рано чи пізно воно
повертає тебе до того місця, звідки ти вийшов.

— Я покликав Тоні, — відповів Денні. — У бальній залі.


По-моєму, я впав зі стільця. Тепер уже не болить. Просто
здається... що губа занадто велика.

— Усе справді так і було? — запитала Венді, стривожено


дивлячись на сина.

— Це не тато, — відповів він. — Сьогодні — ні.

Вона здивовано подивилася на нього, охоплена поганим
передчуттям. М’ячик перестрибнув з руки в руку. Денні про-
читав її думки. Її син прочитав, що вона думає.

— Що... що тобі сказав Тоні, Денні?

— Несуттєво.

Обличчя хлопчика було спокійним, а голос невиразний


настільки, що пробирав дріж.

— Денні... — Венді схопила його за плече — дужче, ніж


хотіла, але він не поморщився й навіть не спробував скинути
її руку.

(Господи, ми втрачаємо хлопчика. Не лише Джеку я теж.


А може, не тільки ми... Батько Джека, моя мати — чи немає
тут і їх? Звичайно, чому б і ні? Однаково цей будинок повен
примар... подумаєш, іще двійко. Господи, таж хлопчик — як
одна з тих валіз, які показують по телевізору, їх перевозять,
скидають з літака, тримають під пресом. Або як годинники
«Таймекс». Стукнеш, а вони собі цокають. Ох, Денні, мені
так жаль.)

— Несуттєво, — знову повторив Денні. М’ячик опинився


в іншій руці. — Тоні більше не зможе приходити. Йому не
дозволять. Його перемогли.

461


-Хто?

— Люди з готелю, — відповів. Глянув на неї, й очі вияви-


лися зовсім не байдужими. Вони були глибокими й переля-
каними. — І... і речі. Вони тут страшенно різні. Готель просто
кишить ними.

— Ти можеш бачити...

— Я не хочу бачити, — тихо вимовив хлопчик і знову
зиркнув на гумовий м’ячик, що перелітав з руки в руку. —
Але іноді, пізно ввечері, я їх чую. Вони як вітер — зітхають
усі разом. На горищі. У підвалі. У номерах. Скрізь. Я думав,
це я винен, тому що я такий. Ключик. Срібний ключик.

— Денні, не треба... не треба через це засмучуватися.

— Але ж він теж, — сказав Денні. — Тато. І ти. Готелеві
потрібні ми всі. Готель обманює тата, дурить його, намагаєть-
ся змусити повірити, що найдужче йому потрібний саме він.
А найдужче потрібний я, але він забере і тебе, й тата.

— Якби тільки цей снігохід...

— Йому не дозволять, — так само тихо повідомив
Денні. — Його змусили закинути в сніг якусь деталь від
снігохода. Далеко. Мені приснилося. І він знає, що в 217-му
справді є жінка. — Хлопчик глянув на матір темними пере-
ляканими очима. — Несуттєво, віриш ти мені чи ні.

Венді обняла його.

— Денні, я тобі вірю. Скажи правду. Джек... він спробує
нас скривдити?

— Його хочуть змусити, — сказав Денні. — Я звав містера


Геллорана, він велів покликати його, якщо він буде мені по-
трібний. Я й покликав. Але це страшенно важко. Я втомлю-

462


юся. А найгірше, що невідомо, чує він мене чи ні. Не думаю,
що він може відгукнутися, для нього це занадто далеко. А я
не знаю, чи для мене теж задалеко, чи ні. Завтра...

— Що завтра?

Він похитав головою.

— Нічого.

— Де він зараз? — запитала Венді. — Тато.

— У підвалі. Не думаю, що сьогодні ввечері він підні-


меться нагору.

Вона раптом підвелася.

— Чекай на мене тут. Я повернуся за п’ять хвилин.

У світлі флуоресцентних ламп під стелею кухня здавалася


холодною й покинутою. Венді підійшла туди, де з магнітних
планок звисали ножі для різання м’яса. Взявши найдовший і
найгостріший, вона загорнула його в рушник і пішла з кухні,
вимкнувши світло.

Денні сидів на сходах, стежачи очима за м’ячиком, що


перелітав з руки в руку. Він співав: «Вона на двадцятому
поверсі — чуєш? — а ліфт, як звичайно, уже не працює! Лізу
на перший-другий поверх, на третій і на четвертий...»

(Лу, біжи до мене швидше...)

Спів припинився. Він прислухався.

(Я чекаю за дверима)

Голос звучав у нього в голові й був настільки частиною
Денні, таким загрозливо близьким, що міг виявитися однією
з його власних думок. Тихий, трохи невиразний, він дражнив
хлопчика, немов кажучи:

463


(Так, так, тобі тут сподобається. Спробуй, тобі сподо-
бається. Спробуй, тобі сподооооооооообається...)

Слух Денні раптом загострився, і хлопчик знову почув —


чи було це збіговиськом привидів і духів, чи це був сам го-
тель, страшна кімната сміху, де всі намальовані страховиська
виявлялися живими, де кожен атракціон закінчувався смер-
тю, де живоплоти рухались, а срібний ключик міг запустити
непристойне видовисько? Тихі подихи й шелест, що нагадує
нескінченну нічну гру зимового вітру під карнизами, вітру,
що заколисує до смерті, якого жодного разу не чули туристи,
що приїжджають улітку. Він нагадує гудіння літніх ос у зем-
ляному гнізді — сонних, смертоносних, які починають про-
буджуватися. Торренси були на висоті десяти тисяч футів.

(Чим ворон схожий на письмовий стіл? Звичайно, що


вище, то рідше! Випий ще чаю!)

Живий звук, створюваний, однак, не голосами й не по-


дихом. Бабуся Діка Геллорана, що виросла на півдні, на-
звала б його «морок». Учений-психолог придумав би довгу
назву — психічна луна, психокінез, телесмічне відхилення.
Для Денні ж це просто невпинно потріскував готель, старе
чудовисько, яке назавжди зачинило їх у собі: коридори те-
пер існували не лише в просторі, але й у часі, голодні тіні,
неспокійні гості, яких нелегко вгамувати.

У сутінку бальної зали годинник під скляним ковпаком


однією-єдиною музичною нотою пробив сьому тридцять.

Хрипкий гидотно п’яний голос прокричав:

— Скидайте маски й починайте трахатися!

На півдорозі до дальнього кінця вестибюлю Венді здриг-


нулася й завмерла на місці.

464


Вона глянула на Денні, який і далі сидів на сходах, пере-
кидаючи м’ячик з руки в руку.

— Ти що-небудь чув?

Денні лише глянув на неї, продовжуючи гратися
м’ячиком.

І хоча спали вони за замкненими дверима, удвох, цієї ночі


сон до них не йшов.

Денні, не заплющуючи очей, думав у темряві:

(Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось чого він
хоче.)

Венді думала:

(Якщо вдастся, я заберу його в гори. Якщо вже вмирати,
то краще в горах.)

Масарський ніж, загорнений у рушник, вона поклала під


ліжко, щоб був під рукою; вони з Денні то забувалися в сні, то
прокидалися. Навколо потріскував готель. Надворі з небес
свинцем посипав сніг.

40. У підвалі

(ШКотея, клятий котел!!!)

Думка барвисто розцвіла в мозку Джека Торренса, у неї


була яскрава, застережливо червона облямівка. Одразу ж
почувся голос Ватсона:

(Забудеш — а воно поповзе, поповзе, й цілком можливо,


що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці... а трі-
шечки скинеш — і все, ніяких турбот... робили його на двісті
п'ятдесят, але тепер котел рвоне значно раніше... коли ця

465


стрілка добереться до ста вісімдесяти, мене ніякими пряни-
ками не заманиш спуститися й стати поруч...)

Тут, унизу, Джек провів усю ніч, заглибившись у коробки


зі старими записами, одержимий божевільним відчуттям
того, що час збігає й треба квапитися. Найважливіші від-
гадки, зв'язки, які б усе прояснили, й далі вислизали. Пальці
Джека від хрустких старих паперів пожовкли й забруднили-
ся. Він так захопився, що навіть забув перевірити котел. Тиск
він скинув напередодні ввечері, близько шостої, одразу, як
спустився сюди. Зараз було...

Він глянув на годинник і підхопився, зачепивши ногою


стос старих накладних. Той перевернувся.

Господи, чверть на п'яту ранку.

Топка шаліла. Котел ревів і свистів.

Джек підбіг до нього. Схудле за останній місяць обличчя


зараз густо покривала щетина, надаючи йому виснаженого
вигляду в'язня концтабору. Манометр показував двісті де-
сять фунтів на квадратний дюйм. Джек уявив, що бачить, як
боки старого, залатаного й завареного котла спучуються від
смертельної напруги.

(вона повзе... коли ця стрілка дістанеться до ста вісім-


десятьох, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися
й стати поруч...)

Раптом спокусливо заговорив холодний внутрішній го-


лос.

(А хай йому. Іди, забери Венді та Денні й забирайся звідси


на хрін. Нехай торохне!)

Джек буквально бачив цей вибух. Подвійний гуркіт гро-


му, що вирве в цього місця спершу серце, а потім душу. Котел

466


розлетиться з жовтогарячо-фіолетовим спалахом, від якого
весь підвал заллє град розпеченої шрапнелі. Подумки Джек
бачив, як, немов страшні більярдні кулі, від стін до стелі
відскакують розпечені шматки металу — свистить у повітрі
зубчаста смерть. Частина їх, звичайно, пронесеться просто
під цією кам’яною аркою, підпалять старі папери потойбіч,

і, чорт забирай, як же весело ті запалають! Знищ секрети,


спали розгадки, цю таємницю ніколи не розгадати жодній
живій душі! Потім вибухне газ, оглушливо зареве й затрі-
щить полум’я, і цей величезний пальник перетворить готель
на справжнє пекло. Сходи й коридори, стелі й кімнати —
все потоне в полум’ї, як замок з останньої серії «Франкен-
штейна». Полум’я перекинеться на крила будинку, охопить
синьо-чорне плетиво килимів, як нетерплячий гість. Шовко-
висті шпалери обвугляться й згорнуться. Тут немає жодного
розпилювача, лише застарілі шланги, скористатися якими
нікому — жодна пожежна команда на світі не дістанеться
сюди раніше березня. Гори, дитинко, гори. За дванадцять
годин залишаться лише голі кості, і все.

Стрілка манометра піднялася до двохсот дванадцяти. Ко-


тел кректав і стогнав, як бабця, що намагається підвестися з
ліжка. По краях старих латок заграли свистячі струмки пари.
Сичали крихітні кульки припою.

(Це мій останній шанс.)

Єдиним, що ще не принесло їм доходу, був їхній із Вен-
ді спільний страховий поліс. Проживши в Стовінґтоні рік,
вони застрахували свої життя. Смерть приносила сорок ти-
сяч доларів, і сума подвоювалася, якщо один із них гинув у

467


залізничній або авіакатастрофі... або під час пожежі. Помри
тайкома — виграєш сто доларів.

(Пожежа... вісімдесят тисяч...)

У них буде час, щоб вибратися звідси. Навіть якщо Венді
з Денні сплять, час вибратися в них буде. Джек не сумні-
вався. До того ж він вважав, що навряд чи кущі живоплоту
або що-небудь іще спробує їх затримати, коли «Оверлук»
палатиме.

(Палатиме)

Стрілка протанцювала по брудній, майже невидимій
шкалі до двохсот п'ятнадцяти фунтів на квадратний дюйм.

Джек згадав ще одну річ із часів свого дитинства.

У них за будинком росла яблуня, на нижніх гілках якої
оси влаштували гніздо. І вкусили одного зі старших братів
Джека (зараз він не міг згадати, кого саме), коли той розгой-
дував стару шину, підвішену татом до однієї з нижніх гілок.
Було пізнє літо, коли оси найлютіші.

Батько щойно повернувся з роботи і, ще одягнений у біле,


з обличчям, обкутаним тонким туманом пивного духу, зібрав
усіх трьох хлопчиків — Бретта, Майка й малого Джекі — і
повідомив їм, що збирається позбутися ос.

— Тепер дивіться, — сказав він, посміхаючись і ледь по-


хитуючись (тоді він ще не мав палиці, зіткнення з молочним
фургоном було ще в далекому майбутньому). — Може, чому-
небудь навчитеся. Це мені показав мій батько.

Під гілку, на якій кріпилося осине гніздо (плід значно


смертоносніший, аніж зморщені, але смачні яблука, які їхня
яблуня звичайно давала наприкінці вересня, а тоді була ще
середина місяця), батько підклав велику купу промоклого

468


під дощем листя. День був ясним і безвітряним. Листя димі-
ло, але по-справжньому не горіло, і його запах — аромат —
луною повертав Джека в листопад, коли чоловіки в суботніх
штанях і легких «віндбрейкерах» згрібали листя на купи й
палили. Солодкий запах, що таїть у собі гіркоту, пряність,
пробуджує спогади. Від тліючого листя піднімалися великі
клуби диму, вони плили догори, обволікаючи гніздо.

Залишивши листи жевріти до вечора, батько пив на ґан-


ку пиво й кидав порожні бляшанки в пластикове відро для
миття підлоги; поруч сиділи старші сини, а в ногах грався
малий Джекі, монотонно наспівуючи: «Ти ще поплачеш... у
тебе серце ледаче... серце ледаче... але тобі це не минеться,
одначе».

О чверть на шосту, якраз перед вечерею, тато підійшов


до яблуні. Сини з острахом стовпилися в нього за спиною.
У руці тато мав мотику. Він розкидав листя, залишивши до-
тлівати невеликі купки, а потім, погойдуючись і кліпаючи,
потягнувся догори ручкою мотики й із другої або третьої
спроби збив гніздо на землю.

Хлопці помчалися рятуватися на ґанок, але тато просто


стояв над гніздом, погойдуючись і покліпуючи. Джекі під-
крався ззаду, щоб подивитися. Кілька ос повільно повзали
по своїх паперових володіннях, але злетіти не намагалися.
Із чорного, ворожого нутра гнізда чувся незабутній звук,
низьке, заколисливе дзижчання — так гудуть дроти під ви-
сокою напругою.

— Чому вони не намагалися вжалити тебе, тату? — за-


питав він тоді.

— Вони сп’яніли від диму, Джекі. Збігай-но по каністру.

469

Він збігав. Тато полив гніздо бурштиновим бензином.



— Тепер відійди, Джекі, якщо не хочеш, звичайно, по-
збутися брів.

Він відступив убік. Звідкись із великих складок свого


білого халата тато витяг сірники. Чиркнувши одним, він
кинув його в гніздо. Стався жовтогарячо-білий вибух, май-
же беззвучний у своїй люті. Тато позадкував, регочучи як
божевільний. Осине гніздо миттю згоріло дотла.

— Вогонь, — сказав тато, з посмішкою повертаючись до


Джекі. — Вогонь уб’є що завгодно.

Після вечері хлопчики вийшли надвір і тужно постояли


біля обвугленого, почорнілого гнізда. З гарячого нутра чули-
ся звуки — це лопались, як кукурудзяні зерна, осині тільця.

Манометр показував двісті двадцять. Із середини котла


чулося низьке металеве виття. У сотні місць сторчма підня-
лися струмки пари, як голки дикобраза.

(Вогонь уб'є що завгодно)

Джек раптом здригнувся. Він задрімав... і мало не відпра-
вився на той світ. Про що ж він думав? Його справа — захи-
щати готель. Він — сторож.

Долоні Джека так швидко змокли від жаху, що першої


миті великий вентиль вислизнув у нього з рук. Тоді Джек
вчепився пальцями за спиці. Він крутонув один раз, два, три.
Пара голосно засичала, начебто зітхнув дракон. З-під котла
піднявся теплий тропічний туман, огорнувши його тонкою
завісою. На мить шкала зникла з очей Джека, але він поду-
мав, що прождав, мабуть, занадто довго: стогін, бряжчання
в котлі посилилося, потім щось кілька разів важко гримнуло
й почувся скрегіт металу.

470



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка