І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка31/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   41

Коли пара частково розвіялася, Джек побачив, що стріл-
ка манометра впала до двохсот і продовжує падати. Струм-
ки пари, що вибивалися по краях приварених латок, дедалі
слабшали. Щемливий скрегіт стихав.

Сто дев’яносто... сто вісімдесят... сто сімдесят п’ять...

(паротяг стукотів, та чомусь не свистів, а завити
схотів)

Але Джек думав, що тепер котел не вибухне. Тиск упав


до ста шістдесяти.

(...все ущерть до чортів, на той світ загудів, певно сам


захотів)

Тяжко дихаючи, тремтячи Джек відступив від котла. Він


глянув на руки й побачив, що на долонях уже здуваються
пухирі. Чорт із ними, з пухирями, подумав він і непевно
розсміявся. Мало не загинув, стискаючи рукою руків’я, як
машиніст Кейсі з «Катастрофи старенького дев’яносто сьо-
мого»1. А ще гірше, він погубив би «Оверлук». Він не відбувся
як учитель, не відбувся як письменник, чоловік і батько. На-
віть п’яниця з нього не вийшов. Але зразком провалу, таким,
що краще й не придумаєш, було б підірвати будинок, який
повинен охороняти. А будинок цей неабиякий. Особливий.

Господи, як йому хотілося випити.

Тиск упав до вісімдесяти. Обережно, ледь морщачись
від болю в руках, Джек знову закрив спусковий клапан. Але
відтепер за котлом доведеться стежити уважніше, ніж завж-
ди. Решту зими Джек не довірить йому більше сотні фунтів

1 Мається на увазі одна з літературних версій залізничної катастрофи локомо-
тива «Old 97», що сталася поблизу Денвіла, штат Вірджинія, 27 вересня 1903 року

471


на квадратний дюйм. А якщо й буде трошки холоднувато,
доведеться просто посміхнутися й стерпіти.

Він зірвав два пухирі. Руку смикало, як гнилий зуб.

Випити. Випивка підкріпила б його. Але в клятому бу-
динку немає нічого, крім шеррі для тортів. У цьому сенсі
випивка була ліками. Обов’язок виконано, і тепер можна
зробити легку анестезію — чого-небудь сильнішого від ек-
седрину. Але тут анічогісінько.

Він пригадав пляшки, що поблискували в півмороку.

Він урятував готель. Готель захоче винагородити його.
Джек не сумнівався. Вийнявши із задньої кишені хусточку,
він рушив до сходів. Обтер губи. Маленький ковточок, один-
єдиний. Щоб полегшити біль.

Він прислужився «Оверлуку», тепер «Оверлук» прислу-


житься йому Джек був упевнений в цьому Ноги перебирали
сходинки швидко й нетерпляче, квапливими кроками лю-
дини, що повернулася із тривалої й тяжкої війни. Була 5:20
ранку за гірським часом.

41. При світлі дня

Денні зі здавленим схлипом отямився від жахливого сну.
Був вибух. Пожежа. «Оверлук» горів. Вони з мамою спостері-
гали це з газону перед ґанком.

Мама сказала: «Поглянь, Денні, поглянь на кущі!»

Він глянув — вони всі були мертві. Листя забарвилось
коричневим відтінком, немов задихнулося. З-під нього ви-
зирнули зрослі гілки, схожі на кістяки напіврозчленованих

472


трупів. А потім з великих двостулкових дверей «Оверлука»
вивалився тато, він палав, як смолоскип. Його одяг був охоп-
лений полум’ям, шкіра набула темної, лиховісної засмаги й
робилася все темнішою. Волосся перетворилося на палаючі
зарості.

І тут Денні прокинувся. Горло здавив страх, руки вче-


пились у ковдру й простирадла. Кричав він чи ні? Він поди-
вився на маму. Венді спала на боці, натягнувши ковдру до
підборіддя, на щоку впало пасмо солом’яного волосся. Вона
сама була схожа на дитину. Ні, Денні не кричав.

Він лежав у ліжку, дивлячись у стелю, і кошмар поступо-


во відступав. У Денні було цікаве відчуття, що буквально на
волосину їх

(пожежа? вибух?)

оминула велика трагедія. Денні дозволив своїй свідо-
мості поплисти на пошуки тата й виявив, що той стоїть десь
унизу. У вестибюлі. Денні натужився, пробуючи забратися
в думки батька. Недобре. Тому що тато думав про Поганий
Учинок. Він думав, як

(доречно було б спожити чарочку... начхати... десь на


світі над нок-реєю встало сонце, пам'ятаєш, як ми говорили,
Еле? Джин із тонікоМу бурбон із крапелькою гіркого, шот-
ландське з содовою, ром з кока-колою... тру-ля-ля й тра-ля-
ля... для мене й для тебе... десь у світі приземлилися марсія-
ни...уПрінстоні або вХ’юстоні, у Стоклі або в Кармайклі... у
якомусь задрипаному містечку... зрештою, зараз якраз сезон,

і всі ми не)

(.ЗАБИРАЙСЯ З ЙОГО ДУМОК, МАЛЕНЬКИЙ ЗАСРАН-
ЦЮ!)

473


Від цього уявного голосу Денні з жахом і відразою по-
дався назад, очі широко розплющилися, руки вчепились
у покривало. Це не був голос його батька, просто вправне
наслідування. Знайомий йому голос. Хрипкий, грубий, який
все ж таки таїть у собі якісь безглузді веселощі.

Виходить, так близько?

Денні відкинув ковдру й миттю спустив ноги на підлогу.
Ногою дістав з-під ліжка тапочки й взувся. Він підійшов до
дверей, відчинив їх, побіг по коридору — ноги в тапочках
шелестіли по ворсі килимової доріжки... Хлопчик звернув
за ріг...

На півдорозі до сходів, перепиняючи Денні шлях, рачки


стояв якийсь чоловік.

Денні завмер.

Чоловік підняв на нього малюсінькі червоні вічка. Він
був у сріблистому, розшитому блискітками маскарадному
костюмі. Костюм собаки, зрозумів Денні. Спина цього див-
ного створіння закінчувалася довгим пухнастим хвостом з
китичкою на кінці. Уздовж спини до шиї йшла блискавка.
Ліворуч від чоловіка лежала чи то вовча, чи собача голова:
порожні очниці, розкрита в безглуздому оскалі паща. Між
іклами, зробленими, схоже, з пап’є-маше, виднілося синьо-
чорне плетиво килима.

Рот, підборіддя й щоки чоловіка були вимазані кров’ю.

Він загарчав на Денні. Незважаючи на усмішку, гарчав
він по-справжньому. Гарчання народжувалося в глибині гор-
ла — звук, від якого кидає в дріж. Потім цей чоловік загавкав.
Зуби теж були пофарбовані в червоне. Він поповз до Денні,

474


волочачи за собою безкостий хвіст. Забута маска лежала на
килимі, кидаючи оком кудись за плече Денні.

— Пропустіть, — сказав Денні.

— Зараз я тебе з’їм, хлопче, — відповів чоловік-пес, і
раптом з осміхненого рота вирвався цілий залп гавкоту. По-
справжньому лютого, хоча зрозуміло було, що це — насліду-
вання. Костюм був тісний, і темне волосся чоловіка злиплося
від поту. Він видихав суміш віскі й шампанського.

Денні було страшно, але він не втік.

— Пропустіть.

— Лише через мій труп-труп-труп, — одізвався чоловік-


пес. Маленькі червоні вічка уважно дивилися в обличчя
Денні. З губ не сходила усмішка. — Я тебе з’їм, хлопче. І поч-
ну з твого маленького пухкенького члена.

Гарчачи, він кокетливо посунув уперед дрібненькими


стрибками.

У Денні здали нерви. Оглядаючись через плече, він по-


мчав назад у короткий коридорчик, що вів до їхніх кімнат.
Услід йому пролунало змішане з гавкотом і гарчанням виття,
а ще невиразне бурмотіння й смішки.

Денні, тремтячи, стояв у коридорі.

— Додай жару! — репетував з-за рогу п’яний чоловік-
пес. — Додай жару, Геррі, сучий ти вилупку! Начхати мені,
скільки в тебе казино, авіаліній і кінокомпаній! Знаю, знаю,
що тобі подобається в тиші власного д-дому! Додай жару!
Буду буф... буду буф... доки Геррі Дервента до чортів собачих
не здууууує! — Тирада завершилася довгим моторошним
виттям, яке, перш ніж завмерти вдалині, немов би перейшла
в біль і лють.

475


З поганими передчуттями Денні розвернувся й спокійно
пішов у кінець коридору, до зачинених дверей спальні. Від-
чинивши їх, він просунув голову усередину. Мама спала в
тій же позі. Ніхто нічого не чув, лише він.

Хлопчик тихенько причинив двері й пішов назад до пе-


ретину їхнього коридору з основним, сподіваючись, що чо-
ловік-пес зник, як кров зі стін президентського люкса. Він
обережно виглянув з-за рогу.

Чоловік в костюмі собаки все ще був там. Він знову надяг


маску й зараз скакав рачки біля сходів, ганяючись за власним
хвостом. Іноді він зістрибував з килима й падав, гарчачи
по-собачому.

— Вуф! Вуф! Воуууууууу! Гррррр!

Зі стилізованої під бурчання пащі маски вилітали глухі
звуки, й серед них такі, які могли бути схлипами або сміш-
ком.

Денні повернувся в спальню й сів на ліжко, закривши очі


руками. Тепер ситуацію контролював готель. Може, поперед-
ні події були всього лише випадками. Може, ті речі, які Денні
бачив на початку, справді не могли заподіяти шкоди, як не
можуть цього страшні картинки. Але тепер ними управляв
готель, і вони могли скривдити й зробити боляче. «Оверлук»
не хотів, щоб Денні йшов до батька. Це могло зіпсувати всю
забаву. Тому він поставив у Денні на шляху чоловіка-пса —
як поставив на шляху до дороги звірів живоплоту.

Але тато може прийти сюди. І рано чи пізно тато


прийде.

Хлопчик заплакав. Сльози беззвучно котилися по щоках.


Занадто пізно. Вони загинуть усі троє, і коли наступного

476


року наприкінці весни «Оверлук» знову відкриється, вияв-
ляться тут-таки, щоб разом з іншими примарами зустріти
гостей. І жінка з ванни. І чоловік-пес. І жахливе створіння
пітьми, що було в цементному тунелі. Вони...

(перестань! перестань зараз же!)

Денні заходився люто терти очі кулаками, проганяючи
сльози. Він зробить усе, що зможе, тільки б цього не сталося.
Ні з ним, ні з татом і мамою. Він буде намагатися щосили.

Він закрив очі й пронизливим, сильним, чистим ударом


грому послав думку

(ШДІКУ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ СКОРІШЕ НАМ ДУЖЕ


ПОГАНО ДІКУ НАМ ПОТРІБНО)

І раптом у пітьмі позаду Денні виявилася істота, яка гна-


ла його в снах по темних коридорах «Оверлука» — просто
там, там, величезне створіння в білому, що нанесло над
головою доісторичну ключку:

— Ти в мене перестанеш! Щеня кляте!Я тебе змушу при-


пинити це, тому що я — твій ТАТО!

— Ні! — Він ривком повернувся в реальність спальні,


широко розплющивши непорушні очі, з рота вирвався крик,
з яким нічого не можна було вдіяти. Мама миттю прокину-
лася й сіла, притискаючи до грудей простирадло.

— Ні, татусю, ні, ні, ні...

І обоє почули злісний свист невидимої ключки, що, опус-
каючись, розсікала повітря десь зовсім близько, а потім, коли
він підбіг до матері й, тремтячи, як кролик у сільці, обхопив
її, свист затих і запало мовчання.

«Оверлук» не хотів дозволити Денні викликати Діка. Це


теж могло зіпсувати всю забаву.

477


Вони були самі.

Надворі посилився сніг, відгородивши їх завісою від


усього світу.

42. Високо в повітрі

Посадку на рейс Діка Геллорана оголосили о 6:45 ранку
за європейським часом. Службовець аеропорту, відповідаль-
ний за посадку, протримав Діка, що нервово перекладав з
руки в руку дорожню сумку, біля входу № 32 аж до остан-
нього оголошення о 6:55. Вони обидва чекали на чоловіка
на ім’я Карлтон Векер — єдиного пасажира на рейс № 196
Маямі—Денвер, що не зареєструвався.

— Гаразд, — сказав клерк і видав Геллорану голубий кви-


ток першого класу. — Вам пощастило. Можете пройти на
борт, сер.

Геллоран поспішно піднявся по відгородженому трапу


й дозволив механічно усміхненій стюардесі відірвати конт-
роль і повернути йому квиток.

— У польоті ми подаємо сніданок, — сказала вона. —


Якщо хочете.

— Тільки каву, дитинко, — сказав він і пішов по проходу


до місця у відділенні для курців. Він усе ще чекав, що в ос-
танню секунду із дверей, як чортик із табакерки, вискочить
Векер. На сидінні біля вікна читала «Ви можете бути собі
найкращим другом» жінка з кислим, недовірливим облич-
чям. Геллоран застебнув ремінь безпеки, узявся великими
чорними руками за підлокітники крісла й пообіцяв відсут-

478


ньому Векеру, що для того, аби вирвати його із цього міс-
ця, тому знадобиться допомога п’яти міцних службовців
авіакомпанії. Він не зводив очей із циферблата. Годинник
відраховував хвилини, що залишилися до призначеного на
7:00 відльоту жахливо повільно.

О 7:05 стюардеса повідомила, що політ трохи затримуєть-


ся, оскільки наземна служба заново перевіряє один із замків
на дверях вантажного відсіку.

— Ідіоти, — пробурмотів Дік Геллоран.

Сусідка обернула до нього своє кисле, недовірливе об-
личчя з різкими рисами, а потім знову повернулася до книги.
Ніч Геллоран провів в аеропорту, переходячи від стійки до
стійки («Об’єднані авіалінії», «Амерікен», «ТВА», «Конти-
нентали», «Бреніфф»), і як примара переслідував клерків, що
відали квитками. Після опівночі, ковтаючи в буфеті восьму
чи дев’яту чашку кави, він вирішив, що, зваливши все це собі
на плечі, зробив дурницю. Є ж іще начальники. Він спустив-
ся до найближчих телефонів і, звернувшись до трьох різних
операторів, отримав номер термінового виклику керівників
національного парку «Скелясті гори».

Той, хто відповів на дзвінок, був, судячи з голосу, до краю


втомлений. Назвавшись вигаданим ім’ям, Геллоран сказав,
що на захід від Сайдвіндера в готелі «Оверлук» скоїлося
лихо. Велике лихо.

Його попросили почекати.

Рятувальник (Геллоран думав, що це рятувальник) по-
вернувся хвилин за п’ять.

— У них є рація, — сказав він.

— Звичайно, є, — підтвердив Геллоран.

479


— Ми не отримували від них сигналу «мейдей».

— Чоловіче, нахчати. Вони...

— Властиво, містере Голл, що за лихо в них сталося?

— Ну, там живе одна родина... сторож з родиною. Я поду-


мав, раптом він трохи зсунувся з глузду, розумієте? Раптом
зробив що-небудь із дружиною й сином?

— Можна запитати, звідки у вас такі відомості, сер?

Геллоран прикрив очі.

— Як тебе звати, приятелю?

— Том Стонтон, сер.

— Бачиш, Томе, я це знаю. Кажу як на духу: там у них


великі неприємності. Може, убивство... розумієш?

— Містере Голл, слово честі, мені потрібно знати, звідки


у вас...

— Послухай, — мовив Геллоран. — Кажу тобі, я знаю.


Кілька років тому там працював такий собі Ґрейді. Він убив
дружину й двох дочок, потім сам себе порішив. Кажу тобі:
якщо ви, хлопці, не піднімете свої сідниці, щоб завадити
лиху, знову станеться те ж саме!

— Містере Голл, ви телефонуєте не з Колорадо.

— Ні. Яка різниця...

— Якщо ви не в Колорадо, виходить, ви за межами корот-


кохвильового діапазону рації «Оверлука». А якщо ви за його
межами, то, ймовірно, не могли зв'язатися з... е-е... — слаб-
кий шелест паперу, — родиною Торренсів. Поки ви чекали,
я спробував зв’язатися по телефону. Він не працює, і це не
дивно. Між готелем і Сайдвіндерською АТС досі двадцять
п’ять миль телефонного кабелю йдуть по поверхні. Мій ви-
сновок: ви, мабуть, трохи теє...

480


— Але ж і тупий ти, чоловіче... — Але розпач Геллорана
був занадто великий, щоб підібрати потрібне слово. Його
раптом осінило. — Викличте їх! — крикнув він.

— Сер?


— У вас рація, у них рація. Ну то виклич їх! Виклич і за-
питай, що відбувається!

Запало коротке мовчання — лише гуділи телефонні


дроти.

— Ти й це пробував, так? — запитав Геллоран. — Ось


чому я так довго чекав. Ти спробував подзвонити, а потім —
викликати їх по радіо, нічого не вийшло, але, по-твоєму, все
нормально... що ж ви, хлопці, тут робите? Відсиджуєте зади
й граєте в «джин-раммі»?

— Ні, — сердито одізвався Стонтон. Від гнівної ноти в


його голосі Геллорану полегшало. Він уперше відчув, що роз-
мовляє з людиною, а не з магнітофонним записом. — Я тут
сам, сер. Усі інші — рятувальники, сторожі з атракціонів
і добровольці — нагорі, у Гесті-Нотч, ризикують життям
через трьох мудаків з піврічним досвідом, яким запраглося
спробувати залізти на північний схил Кінґз-Рем. Вони за-
стрягли на півдорозі й, можливо, спустяться, а може, й ні.
Там дві вертушки, пілоти яких теж ризикують життям, тому
що тут ніч і пішов сніг. Тому якщо ви ще не можете змірку-
вати, що й до чого, я вам допоможу. Перше: мені нема кого
послати в «Оверлук». Друге: «Оверлук» не головне — голо-
вне те, що коїться в парку. Третє: після заходу сонця жодна
вертушка не зможе злетіти, бо, якщо вірити національній
метеослужбі, ось-ось почнеться зовсім божевільний сніг.
Ситуація зрозуміла?

— Так, — тихо відповів Геллоран. — Зрозуміла.

— Тепер про те, чому, як на мене, не вдалося викликати їх
по радіо. Причина дуже проста. Не знаю, яка у вас там годи-
на, а в нас тут половина десятої. Гадаю, вони відключилися
й пішли спати. Далі, якщо ви...

— Хай щастить твоїм альпіністам, хлопче, — сказав Гел-


лоран. — Але мені хочеться, щоб ти зрозумів: не лише вони
застрягли в горах через те, що не знали, у що пхаються.

Він повісив слухавку.

О 7:20 ранку «Боїнґ-747» Американської авіатранспорт-
ної компанії, гуркочучи, вибрався заднім ходом з ангара й
посунув до злітної смуги. Геллоран полегшено зітхнув. Карл-
тоне Векере, де б ти не був, утрися!

0 7:28 рейс № 196 відірвався від землі, а о 7:31, коли


«боїнґ» набрав висоту, голову Діка Геллорана знову пісто-
летним пострілом простромила думка. Від запаху апельсинів
він втягнув голову в плечі, але це не допомогло, й Геллоран
судорожно сіпнувся. Чоло зморщилося, рот скривився у гри-
масі болю.

(.ШДІКУ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ШВИДШЕ НАМ ДУЖЕ


ПОГАНО ДІКУ НАМ ПОТРІБНО...)

1 все. Усе зникло. Якщо минулого разу слова затихали


поступово, то зараз зв’язок обрубали наглухо, як ножем. Гел-
лоран злякався. Руки, які все ще не випустили підлокітники
крісла, стали майже білими. У роті пересохло. Із хлопчиком
щось сталося. Він був упевнений у цьому. Якщо малого хто-
небудь скривдив...

— Ви завжди так бурхливо реагуєте на зліт?

482

Він оглянувся. Це сказала жінка в рогових окулярах.



— Не в цьому справа, — відповів Геллоран. — Мені в
голову впхнули сталеву пластинку Після Кореї. Ну, і час
від часу від неї в голові простріл. Ну, знаєте, вібрація... Дря-
пає...

— Он як?


— Так, мем.

— За будь-яке вторгнення в чужу країну розплачуються


тільки рядові, — похмуро заявила жінка з різкими рисами.

— Невже?


— Так. Ця країна повинна припинити свої брудні збройні
ігри. Яку би брудну війну не вела в цьому столітті Америка,
починає завжди ЦРУ. ЦРУ й дипломатія долара...

Вона розкрила книжку й узялася за читання. «НЕ КУРИ-


ТИ» згасло. Геллоран дивився на землю далеко внизу й роз-
думував, чи все гаразд із хлопчиком. Малий йому сподобав-
ся, щоправда, його батьки викликали менш теплі почуття.

Геллорану залишалося надіятись, що ті з Божою поміччю


доглядають за Денні.

43. Випивка за рахунок готелю

Джек стояв, задерши голову й прислухаючись, у їдальні,
просто перед дверима, що вели в бар «Колорадо». Він злегка
посміхався.

Чув, як навколо оживає «Оверлук».

Важко сказати, як саме Джек це зрозумів... сам він вва-
жав, що це не дуже й відрізняється від спалахів ясновидіння,

які час від часу трапляються в Денні... яблучко від яблуньки.


Здається, так зазвичай кажуть.

Не те щоб Джек щось бачив або чув, хоча його сприйнят-


тя від подібних відчуттів відокремлювала лише найтонша
перцептуальна завіса. Начебто всього за декілька дюймів
від цього «Оверлука» був ще один, виокремлений з реаль-
ного світу (якщо існує така річ, як «реальний світ», подумав
Джек), але поступово врівноважується з ним. Він пригадав
тривимірні фільми, які бачив у дитинстві. Якщо дивитися
на екран без спеціальних окулярів, зображення двоїться —
приблизно це він зараз і почував. Але варто надягти окуляри,
і все внормовується.

Тепер з’єдналися всі епохи «Оверлука» — всі, крім ниніш-


ньої, епохи Торренса. Але вже дуже скоро вона зіллється з
іншими. Добре. Дуже добре.

Він просто чув самовпевнене «дінь! дінь!» дзвінка на


срібній підставці, прикріпленого до стійки адміністратора,
що кликав до парадного ґанку розсильних у міру того, як
реєструвалися приїжджі (модні у двадцяті роки фланелевих
костюмах) і виписувалися виїжджаючі (двобортні костюми
в тонку смужку, які носили в сорокові). Біля каміна будуть
три черниці, вони чекатимуть, щоб черга на виписку ста-
ла меншою, а за їхніми спинами, обговорюючи прибутки і
збитки, життя й смерть, стануть акуратно одягнені Чарльз
Ґрондін і Вітто Дженеллі, чиї синьо-білі візерункові краватки
заколоті брильянтовими шпильками. З комор для багажу
з’явилися десятки валіз, деякі поскладали одна на одну, як
на ярмарках у важкі часи. У східному крилі, у бальній залі,

484


одночасно провадили дюжину ділових переговорів, розді-
лених лише кількома сантиметрами часу Базікали про Не-
вілла Чемберлена й кронпринца Австрії. Музика, сміх. Усі
напідпитку. Істерія. У розпалі бал-маскарад. Святкувалися
дні народження, ювілеї, прийоми на честь одружень, суаре.
Трохи любові — не відкрито, але все просочене таємною чут-
тєвістю. Джек немовби чув, як всі вони переміщаються по
готелю, створюючи приємну плутанину звуків. У їдальні, де
він стояв, просто в нього за спиною одночасно подавали сні-
данок, ленч і обід за сімдесят років. Джек начебто чув... чому
«начебто», він чув усе це, поки ще слабко, але чітко — так у
спекотний літній день можна почути грім за багато миль від
себе. Він чув усіх цих прекрасних незнайомців. Він починав
усвідомлювати їхню присутність — так, як вони, мабуть, із
самого початку усвідомлювали присутність Джека.

Нині зранку всі номери в «Оверлуку» були зайняті.

Будинок повен.

А через двостулкові двері, мов ледачий дим сигарет,


кружляючи, напливало тихе дзижчання голосів. Розмова
більш вишукана, більш інтимна. Низький горловий жіночий
смішок, той, що немов тремтінням віддається в чарівному
колі внизу живота й навколо геніталій. Каса, віконце якої
м'яко світиться в темному півмороку, видзвонює вартість
«джину-рікі», «мангеттенів», «падаючих бомбардувальни-
ків», шипучки з ялівцевої настоянки з терном, «зомбі». З му-
зичного автомата ллються пісеньки для п’яних, у потрібний
момент перекриваючи одна одну.

Джек штовхнув двері, розчинивши їх навстіж, і пройшов


усередину.

485


— Привіт, хлопці, — тихо сказав Джек Торренс. — Я йшов,
але повернувся.

— Добрий вечір, містере Торренсе, — сказав щиро втіше-


ний Ллойд. — Приємно вас бачити.

— Приємно повернутися, Ллойде, — відгукнувся Джек і


всівся на табуретку між чоловіком в ядуче синьому костюмі
й жінкою в чорній сукні, чиї затуманені очі не відривалися
від глибин «сінгапурського слінґу».

— Що будете пити, містере Торренсе?

— Мартіні, — з величезним задоволенням мовив Джек.
Він подивився за стійку бару на ряди пляшок, що тьмяно
поблискували, прикриті срібними сифонами. «Джим Бім».
«Дика індичка». «Джилбіз». «Шерродс прайвіт лейбл».
«Торо». «Сіґремз». Знову вдома.

— Будь ласка, одного великого марсіянина, — сказав


Джек. — Десь на світі приземлилися марсіяни, Ллойде.

Він дістав гаманець і виклав на стійку двадцятку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка