І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка32/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   41

Поки Ллойд наливав йому напій, Джек оглянувся через
плече. Жодної вільної кабінки. Деякі з відвідувачів були в
маскарадних костюмах. Жінка в газових шальварах і ліфі,
що виблискував фальшивими діамантами, з чоловіком, над
вечірні^ костюмом якого лукаво здіймалася лисяча морда;
чоловік у сріблистому костюмі пса усім на втіху навколишніх
лоскотав щіточкою довгого хвоста носа жінці в саронґу.

— Це не ваш клопіт, містере Торренсе, — сказав Ллойд,


поставивши на двадцятку Джека келих. — Від ваших грошей
тут пуття немає. Замовляє управляючий.

— Управляючий?

486

Йому стало трохи не по собі, та все-таки він узяв келих і


сколихнув мартіні, спостерігаючи, як у прохолодній глибині
напою легко підстрибує затонула оливка.

— Зрозуміло, управляючий, — посмішка Ллойда стала


ще ширшою, але очі ховалися в тіні, а шкіра була жахливо
білою, як у мерця. — Пізніше він має намір особисто зай-
нятися благополуччям вашого сина. Його дуже зацікавив
малий. Денні — талановите хлопча.

Ялівцевий дух джину приємно паморочив, але одночас-


но, схоже, туманив розум. Денні? До чого тут Денні? І що сам
Джек робить у барі з келихом спиртного в руці?

Він «ЗАВ’ЯЗАВ». КИНУВ ПИТИ. Він «ЗАРІКСЯ».

Чого їм треба від його сина? Що їм може бути потрібно
від Денні? Венді й Денні тут ні до чого. Джек намагався за-
глянути у сховані в тіні очі Ллойда, але було занадто темно,
занадто похмуро, так ніби він намагався прочитати якісь
почуття в порожніх очницях черепа.

(Це я мусив бути їм потрібний... адже так? Саме я. Не


Денні, не Венді. Це мені тут страшенно подобається. Вони
хотіли виїхати. Це я подбав про снігохід... переглянув старі
записи... скинув тиску котлі... обманював... практично про-
дав свою душу... що їм може бути потрібно від нього?)

— Де ж управляючий? — Джек намагався говорити не-


дбало, однак губи вже заніміли після першої порції спирт-
ного, і слова злетіли з них не як у солодкому сні, а радше як
у кошмарі.

Ллойд посміхнувся.

— Що вам треба від мого сина? Денні тут ні до чого...
так? — У власному голосі Джек розчув неприкрите благання.

487


Обличчя Ллойда немовби потекло, почало мінятися, зро-
бившись неприємним. Біла шкіра пожовкла, як при гепатиті,
почала тріскатися. На ній висипали червоні болячки, з яких
текла смердюча рідина. На чолі Ллойда виступив кривавий
піт, а десь срібні куранти пробили чверть години.

(маски геть! маски геть!)

— Пийте, пийте, містере Торренсе, — мяко сказав Ллойд, —
вас це не стосується. Наразі.

Джек знову підняв свій келих, підніс до губ і завагався.


Йому почувся твердий страшний тріск ламкої руки Денні.
Він побачив зім’ятий велосипед, що перелітає через капот
машини Ела, і вітрове скло, що покривається зірочками трі-
щин. Він побачив самотнє колесо на дорозі: покручені спиці
стирчали в небо, як гострі виступи на рояльних струнах.

І зрозумів, що всі розмови припинилися.

Він оглянувся через плече. Усі мовчки дивилися на ньо-
го. Вони вичікували. Чоловік, що сидів поряд із жінкою в
саронґу, зняв лисячу маску, і Джек побачив, що це Горас
Дервент, по лобі в нього розсипалося світле волосся. Біля
стійки всі теж спостерігали за Джеком. Його сусідка не зво-
дила з нього очей, немов намагалася повернути зору чіткість.
Сукня зісковзнула з одного плеча, і, подивившись униз, Джек
побачив пухкий зморщений сосок, що вінчав відвислі груди.
Глянувши їй в обличчя, він подумав, що вона може виявити-
ся тією жінкою з 217-го, котра намагалася задушити Денні.
По іншу руку від Джека чоловік у ядуче синьому костюмі
дістав з кишені піджака невеликий револьвер 32-го калібру
з перламутровою рукояткою й ліниво крутив його на стійці,
немов збирався зіграти в російську рулетку.

488


(Я хочу...)

Він зміркував, що онімілі голосові зв’язки не пропуска-


ють слів, і спробував ще раз.

— Я хочу бачити управляючого. Я... думаю, він не ро-


зуміє. Мій син не є частиною всього цього. Він...

— Містере Торренсе, — сказав Ллойд. З надр обличчя, яке


чума розписала червоною охрою, зринав огидно-люб’язний
голос. — 3 управляючим ви зустрінетеся в належний час.
Правду кажучи, він вирішив зробити вас довіреною особою
в цій справі, посередником. Ну пийте ж, пийте.

Джек підняв склянку, рука дуже тремтіла. Там виявився


чистий джин. Він заглянув усередину. Дивитися було одна-
ково, що тонути.

Його сусідка невиразним, мертвим голосом заспівала:


«Гроші... на бочку... і ми... розважимося... на славу...»

Ллойд підхопив. За ним — чоловік у синьому костюмі.


Приєднався і чоловік-пес, однією лапою відбиваючи по сто-
лу такт.

— Нумо, гроші на бочку...

До решти голосів додався голос Дервента. З куточка губ
під кутом недбало стирчала сигарета. Права рука, обіймаю-
чи за плечі жінку в саронґу, делікатно пестила її груди. Він
співав, дивлячись на чоловіка-пса з веселим презирством.

— ...вся банда зібрапа-ась...

Джек підніс келих до рота й трьома великими ковтка-
ми спорожнив його. Прокотившись униз по стравоходу, як
вантажівка по тунелю, джин вибухнув у шлунку, рикошетом
кинувся в голову й там, в останньому приступі судорожного
трему, вчепився в мозок Джека.

489


Коли це минуло, Джек почувався прекрасно.

— Повтори, будь ласка, — сказав він і штовхнув до Ллой-


да порожню склянку.

— Так, сер, — відповів Ллойд, забираючи її. Ллойд зно-


ву мав абсолютно нормальний вигляд. Смаглявий чоловік
сховав пістолет. Жінка праворуч від Джека знову дивилася
у свій «сінгапурський слінґ». Одна грудь, що повністю ви-
валилася з-під плаття, лежала на шкіряній оббивці стійки.
З в’ялого рота лилося безглузде голосіння. Знову, зливаю-
чись і сплітаючись, почулися невиразні голоси.

Перед Джеком з’явилася нова порція спиртного.

— Мучас /расіясу Ллойде, — сказав він, узявши келих.

— Завжди приємно прислужитися вам, містере Торрен-


се. — Ллойд посміхнувся.

— Ти, Ллойде, завжди був найкращий.

— О, спасибі, сер.

Цього разу Джек пив повільно, дозволяючи рідині струм-


ком затікати в горло. Відтак він проковтнув кілька горішків.
Випивка зникла миттєво, й він замовив ще. Містере прези-
денте, я зустрів марсіян і радий доповісти, що вони налашто-
вані дружелюбно. Поки Ллойд займався наступною порцією,
Джек заходився шукати по кишенях четвертак, щоб сунути
в музичний автомат. Він знову подумав про Денні — але
тепер, що його втішило, обличчя Денні стало невиразним,
нерозрізненим. Одного разу він заподіяв Денні біль, це ста-
лося до того, як Джек навчився давати собі раду з випитим...
але ці дні минули. Більше він ніколи не скривдить Денні.

Ні за що на світі.

490

44. Про що говорили гості



Джек танцював із прекрасною жінкою. Він поняття не
мав, котра зараз година, скільки він уже пробув у «Колора-
до» чи тут, у бальній залі. Час втратив значення.

Джек невиразно пригадував: ось він слухає чоловіка, який


колись був процвітаючим радіокоміком, а потім, на зорі ери
телебачення, став зіркою вар’єте. Той розповідав страшенно
довгий і смішний анекдот про кровозмішення між сіамськи-
ми близнюками. Ось на очах у Джека жінка в оздобленому
ліфі й шальварах, повільно звиваючись, роздягається під
стукіт і гуркіт музичного автомата (схоже, це була музика
Девіда Роуза до «Стриптизерки»). Ось він іде по вестибюлю
в компанії ще двох чоловіків, обидва його супутника — у
вечірніх костюмах за модою кінця десятих років, і всі троє
розспівують про засохлу цятку на панталонах Рози О’Ґреді.
Здається, Джек пам’ятав, що виглянув з великих двостул-
кових дверей і побачив витончені округлі арки, окреслені
гірляндами китайських ліхтариків, що повторюють вигин
під’їзної дороги. Вони світилися м’якими пастельними то-
нами, як тьмяні дорогоцінні камені. На ґанку горів великий
скляний світильник у вигляді кулі, пурхали навколо нічні
комахи, билися об скло, і якась часточка Джека — можливо,
остання малюсінька іскорка тверезості — намагалася втовк-
мачити йому, що вже шоста година грудневого ранку. Але
час скасували.

(аргументи, що спростовують божевілля, з м'яким шере-


хом падали вниз, шар за шаром...)

491


Хто це? Який-небудь поет, якого Джек читав на випуск-
ному курсі? Який-небудь поет-недоучка, який тепер торгує
засобами для чищення у Восоу або страховими полісами в
Індіанаполісі? Може, це він сам придумав? Несуттєво.

(ніч темна, зоряна баня висока, прим'ятий солодкий пи-


ріг, і пливе він по небу нічному...)

Джек безпомічно хихикнув.

— Що смішного, любий?

Джек знову опинився в бальній залі. Горіли канделябри,


всюди кружлялися пари, хтось у костюмах, хтось — ні, рівно
грала якась післявоєнна група — але яка то була війна? Чи
можна сказати точно?

Ні, звичайно ні. Точно Джек міг сказати тільки одне: він


танцює з прекрасною жінкою.

Висока, з волоссям кольору опалого листя, одягнена в


тісно прилягаючий білий шовк, вона танцювала близько-
близько, легенько й приємно притискаючись грудьми до
грудей Джека. Білі пальці сплелися з його пальцями. На ній
була посилана блискітками чорна напівмаска, а зачесане на
бік волосся м’якою блискучою хвилею лилося в улоговинку
між їхніми плечима, що торкалися одне одного. Сукня була
довгою, до підлоги, але час від часу Джек торкався ногою її
стегна, й у ньому міцніла впевненість, що під сукнею — глад-
ка, припудрена нагота.

(щоб краще відчути твою ерекцію, любий)

Йому ж похвалитись не було чим. Якщо це її ображало,
вона це добре приховувала, навіть притискалася до нього
тісніше.

492


— Нічого смішного, принадо моя, — сказав він, хихик-
нувши.

— Ти мені подобаєшся, — прошепотіла вона, і Джек по-


думав, що її аромат нагадує аромат лілій, що ховаються в
затишних розпадинах, зарослих зеленим мохом, куди сонце
заглядає ненадовго, а тіні довгі.

— Ти мені теж подобаєшся.

— Якщо хочеш, можна піти нагору Я маю бути з Геррі,
але він навіть не помітить. Він занадто зайнятий тим, що
дражнить бідолаху Роджера.

Мелодія закінчилася. Пролунали оплески, а потім музи-


канти майже без паузи рвонули «Тональність індиґо».

Джек глянув поверх оголеного плеча партнерки й по-


бачив Дервента, що стояв біля стола з напоями. З ним була
дівчина в саронґу. На закритому білою скатертиною столі
вишикувалися в ряд відра з льодом, у них — шампанське.
У руці Дервента пінилася пляшка. Сміючись, зібралася група
людей. Перед Дервентом і дівчиною в саронґу рачки вироб-
ляв безглузді антраша Роджер, за ним в'яло волочився хвіст.
Роджер гавкав.

— Голос, хлопчику, голос! — кричав Горас Дервент.

— Р-гав! Р-гав! — відповідав Роджер. Усі заплескали в
долоні, хтось свиснув.

— А тепер служи. Служи!

Роджер присів. Морда його маски завмерла у вічному
оскалі. Усередині дірок для очей рухалися очі Роджера, горі-
ли божевільними веселощами. Він витягнув руки, зігнувши
й звісивши кисті.

493


— Гав! Гав!

Дервент перевернув пляшку шампанського, і та пінли-


вою Ніагарою звалилася на підняту вгору маску. Роджер
вибухнув шаленим хлюпотом. Усі знову зааплодували. Деякі
жінки верещали від сміху.

— Ну, хіба Геррі не дивак? — запитала партнерка Джека,


знову притискаючись тісніше. — Усі так кажуть. Знаєте, він
бісексуал. А бідолаха Роджер просто гомик. Одного разу
він провів з Геррі вікенд на Кубі... ну, це було кілька місяців
тому... і тепер усюди волочиться за ним і виляє хвостиком.

Вона хихикнула. Угору поплив тонкий аромат лілій.

— Але, звичайно, Геррі ніколи не повернеться до другого
сорту... принаймні там, де справа стосується його гомосек-
суалізму... а Роджер просто збожеволів. Геррі сказав, якщо
Роджер прийде на бал-маскарад одягнений цуциком, при-
вабливим цуциком, він може передумати, а Роджер такий
дурний, що він...

Музика замовкла. Знову оплески. Музиканти зійшли з


естради, щоб перепочити.

— Вибач, любий, — сказала вона. — Там дехто, кому я


просто мушу... Дарло! Дарло, дівчинка моя люба, де ж ти
поділася?

Вивертаючись, вона протискалася між пияків і їдців, а


Джек по-дурному витріщився на неї, не в змозі зрозуміти, як
узагалі вийшло, що вони танцювали разом. Він не пам'ятав.
Усе, що сталося з ним, здається, не було взаємозалежне.
Спершу тут, потім хтозна де. Голова крутилася. Пахнуло
ліліями і ягодами ялівцю. Тепер попереду, біля столу з на-
поями, Дервент тримав над головою Роджера малюсінький

494


трикутний сандвіч і змушував зробити зворотне сальто, а всі
веселилися. Собача маска була повернена догори. Сріблисті
боки костюма здіймалися й обпадали. Роджер раптом під-
стрибнув, підігнув голову під черево й спробував переверну-
тися високо в повітрі. Однак він занадто втомився, стрибок
вийшов недостатньо високим, і бідолаха ніяково призем-
лився на спину, добряче вдарившись головою об кахельну
підлогу. З-під собачої маски вирвався стогін.

Першим зааплодував Дервент.

— Спробуй-но ще разок, цуцику! Ще разок!

Спостерігачі співучо підхопили: «Ще разок, ще разок» — і

Джек непевним кроком рушив в інший бік, невиразно відчу-
ваючи, що захворів.

Наткнувшись на візок з напоями, який котив перед со-


бою низьколобий чоловік у білому кітелі офіціанта, він мало
не впав. Нога зачепила нижню хромовану полицю візка, й
пляшки угорі дружно й мелодійно задзвеніли.

— Вибачте, — хрипко виговорив Джек. Раптом йому


здалося, що він замкнений тут, і, відчувши мало не клаус-
трофобію, Джек захотів вибратися. Захотів, щоб «Оверлук»
знову став таким, як колись... вільним від незваних гостей.
Його, як справжнього відкривача шляху, належно не поці-
нували — він виявився лише одним з десяти тисяч рядових
гостей, що веселяться, цуциком, який по команді перевер-
тається й служить.

— Нічого-нічого, — відповів чоловік у білій куртці


офіціанта. Увічлива, швидка англійська у вустах цього типа
звучала сюрреалістично. — Хочете випити?

— Мартіні.

495

За спиною Джека пролунав ще один вибух сміху: Роджер


підвивав мелодії «Додому з війни». Хтось уже підбирав аком-
панемент на «стейнвеї».

— Прошу


У долоню Джеку втиснули холодну, як лід, склянку. Джек
із вдячністю випив, почуваючи, як джин приглушує й ни-
щить ущент перші приступи тверезості.

— Усе гаразд, сер?

— Чудово.

— Спасибі, сер.

Візок поїхав далі.

Джек раптом простягнув руку й торкнувся плеча цього


чоловіка.

— Так, сер?

— Вибачте... як вас звуть?

Його співрозмовник не виявив ані найменшого подиву.

— Ґрейді, сер. Делберт Ґрейді.

— Але ви... я хочу сказати...

Офіціант чемно подивився на нього. Джек спробував
знову, хоча рот був забитий джином і нереальністю. Кожне
слово здавалося великим, як кубик льоду.

— Хіба колись ви не працювали тут доглядачем? Ви тоді...


тоді... — Але закінчити Джек не зміг. Він не міг вимови-
ти це.

— Та ні, сер. По-моєму, ні.

— Але ваша дружина... дочки...

— Дружина допомагає на кухні, сер. Дівчатка, зрозуміло,


сплять. Для них уже занадто пізно.

— Ви були доглядачем. Ви...

496

«Ну, кажи ж!»



— Ви їх убили.

Обличчя Ґрейді залишалося байдужно ввічливим.

— Я нічого такого не пам’ятаю, сер. — Склянка Джека
була порожня. Ґрейді витяг її з негнучих пальців Джека й
приготувався налити ще. На візку стояв білий пластиковий
кошичок, повен оливок. Вони чомусь нагадали Джеку ма-
люсінькі відрубані голови. Ґрейді спритно підчепив одну,
кинув у келих і подав Джеку

— Але ви...

— Доглядач — ви, сер, — м’яко сказав Ґрейді. — Ви завж-
ди були доглядачем, сер, я знаю. Я увесь час був тут. Нас най-
няв той же управляючий, одночасно. Усе гаразд, сер?

Джек подавився оливкою. Голова йшла обертом.

— Містер Уллман...

— Не знаю нікого з таким прізвищем, сер.

— Але він...

— Управляючий, — повторив Ґрейді. — Готель, сер. Зви-


чайно ж, ви розумієте, хто вас найняв, сер.

— Ні, — хрипко сказав той. — Ні, я...

— По-моєму, ви повинні ще раз поговорити з сином, міс-
тере Торренсе, сер. Він все розуміє, хоча вас у курс справи не
ввів. Насмілюся сказати, досить некрасиво з його боку, сер.
Фактично, він обманював вас мало не на кожному кроці, чи
не так? А йому ще й шести немає.

— Так, — погодився Джек. — Так.

З-за спини накотила нова хвиля сміху.

— Хлопчика варто покарати, якщо дозволите так ви-


словитися. Він потребує добрячої прочуханки, сер, а може,

497


і ще дечого. Моїх власних дівчаток, сер, спершу не турбував
«Оверлук». Одна з них навіть украла в мене коробку сірників
і намагалася спалити готель. Я їх покарав. Покарав по мож-
ливості суворо. А коли дружина намагалася перешкодити
мені виконати свій обов’язок, я і її покарав. — Він чемно,
безтямно посміхнувся Джеку. — Той факт, що жінки рідко
розуміють відповідальність батька за своїх дітей, по-моєму,
печальний, але неспростовний. Чоловіки й батьки несуть
певну відповідальність, чи не так, сер?

— Так, — сказав Джек.

— Вони не любили «Оверлук» так, як я, — продовжував
Ґрейді, готуючи йому чергову порцію спиртного. У перевер-
неній пляшці джину піднялися сріблисті пухирці. — Точ-
нісінько як його не люблять ваші дружина з сином... при-
наймні зараз. Але вони його полюблять. Ви повинні вказати
їм на помилковість такого ставлення, містере Торренсе. Ви
згодні?

— Так. Згодний.

Він справді зрозумів. Він був із ними занадто м’який.
Чоловіки й батьки несуть певну відповідальність. «Тато знає
краще». Вони не розуміють. Саме по собі це не злочин, але
вони не розуміють свідомо. Звичайно, Джек не був суворий.
І якщо його дружина з сином навмисно налаштовують себе
проти його бажань, проти того, що, на думку Джека, було їм
лише на користь, то чи тоді не зобов’язаний він...

— Невдячне дитя гірше від отруйної змії, — сказав Ґрей-


ді, подаючи йому келих. — Я цілком певен, що управляючий
зуміє настановити вашого сина на шлях істини. Незабаром
прийде черга й вашої дружини. Ви згодні, сер?

498


Джек раптом розгубився.

— Я... але... якби вони просто могли виїхати... я хочу ска-


зати, зрештою, адже управляючому потрібен я? Інакше бути
не може. Тому що... — Чому? Йому слід було знати, але Джек
раптом виявив, що не знає. Ах, як крутиться його бідолашна
голова!

— Фу, який собака! — голосно говорив Дервент, контра-


пунктом до сміху. — Поганий собака, напудив на підлогу!

— Ви, звичайно, знаєте, — сказав Ґрейді, довірчо нахи-


ляючись до Джека над візком, — що ваш син намагався за-
лучити сюди стороннього. У вашого хлопчика величезний
талант — управляючий міг би використовувати його на по-
дальше процвітання «Оверлука», ще більше... ну, скажімо,
збагатити його? Але ваш син намагається застосувати цей
талант проти нас. І робить це навмисно, містере Торренсе
сер. Навмисно.

— Стороннього? — тупо запитав Джек.

Ґрейді кивнув.

— Кого?


— Ніґера, — сказав Ґрейді. — Чорномазого кухаря.

— Геллорана?

— Так, сер, по-моєму, його звуть так.

За черговим вибухом сміху почувся ниючий протестую-


чий голос Роджера, який щось говорив.

— Так! Так! Так! — співучо затяг Дервент. Його оточен-


ня підхопило, але не встиг Джек розчути, чого вони тепер
хотіли від Роджера, як музиканти знову заграли — мелодію
«Такседо джанкшн», у якій було багато соковитого саксофо-
ну, але не дуже багато «соул».

499


(«соул»? «соул» ще навіть не придумали, чи приду-
мали?)

(ніґер... чорномазий кухар...)

Джек відкрив рота, збираючись заговорити й не знаючи,
що може вийти. Вийшло ось що:

— Мені сказали, ви не здобули вищої освіти. Однак ви


говорите не як неосвічена людина.

— Я справді дуже рано завершив організовану освіту,


сер. Але управляючий піклується про своїх службовців. Він
вважає, що це себе виправдує. Освіта завжди виправдує
себе, ви згодні, сер?

— Так, — здивовано сказав Джек.

— Ви, наприклад, виявили неабияку зацікавленість у
тому, щоб побільше довідатися про готель «Оверлук». Дуже
мудро з вашого боку, сер. Дуже шляхетно. У підвалі залиши-
ли відомий альбом — щоб ви знайшли його...

— Хто? — швидко запитав Джек.

— Звичайно, управляючий. Якщо побажаєте, у ваше роз-
порядження можна надати й інші матеріали певного роду...

— Бажаю. Дуже бажаю. — Джек спробував упоратися з


тремом у голосі й зазнав жалюгідної поразки.

— Так, ви справжній учений, — сказав Ґрейді. — Не ки-


даєте тему, поки та не вичерпається. Використовуєте всі дже-
рела. — Нагнувши низькочолу голову, він відтягнув лацкан
білої куртки й кісточками пальців стер невидиму Джекові
цятка бруду. — А крім того, управляючий ніяк не обмежує
свою щедрість, — продовжував Ґрейді. — Жодним чином.
Погляньте на мене — покинув школу в десятому класі. По-

500


думайте, наскільки ви самі могли б просунутися в організа-
ційній структурі «Оверлука». Можливо... у свій час... аж на
вершечок.

— Справді? — прошептав Джек.

— Але насправді це вирішувати вашому синові, чи не
так? — запитав Ґрейді, піднявши брови. Делікатний жест
дивовижним чином поєднувався з ними: брови були воло-
хатими й справляли враження лютості.

— Це вирішувати Денні? — Джек насупився, дивлячись


на Ґрейді. — Звичайно, ні. Ні. Я не дозволю своєму синові
приймати рішення, які стосуються моєї кар’єри. Ще цього
не вистачало. За кого ви мене маєте?

— За віддану людину, — тепло сказав Ґрейді. — Можливо,


я погано висловився, сер. Скажімо так: ваше майбутнє тут
залежить від того, як ви вирішите вчинити щодо норовли-
вого сина.

— Свої рішення я приймаю сам, — прошептав Джек.

— Але вам доведеться розібратися з хлопчиком.

— Розберуся.

— Рішуче.

— Рішуче.

— Чоловік, який не вміє дати собі ради з власною роди-
ною, не дуже цікавий для нашого управляючого. Якщо люди-
на не в змозі настановити дружину й сина, навряд чи можна
сподіватися від неї, що вона зуміє вибрати правильний шлях
для себе — не кажучи вже про те, щоб прийняти на себе від-
повідальний пост у настільки значній операції. Він...

— Я ж сказав, що приструню його! — вигукнув Джек,


зненацька впадаючи в лють.

501


Щойно закінчилася «Такседо джанкшн», а нова мелодія
ще не починалася. Лемент потрапив точнісінько в паузу,
й розмови за спиною Джека раптово припинилися. Його
раптом кинуло в жар. Він упевнився, що всі до єдиного не
зводять із нього очей. Вони покінчили з Роджером і тепер
візьмуться за нього. Перевернись. Служи. Умри. Якщо будеш
грати з нами, ми теж пограємо з тобою. Відповідальна поса-


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка