І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка33/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   41
да. Вони хочуть, щоб він приніс у жертву свого сина.

(а тепер він усюди тягається за Геррі й виляє хвости-


ком...)

(перевернись, умри, віддай сина на заклання)

— Будь ласка, сюди, сер, — сказав Ґрейді. — Тут дещо, що
може вас зацікавити.

Розмова потекла знову, вона робилася то голоснішою,


то тихішою, у неї був свій ритм, він то вплітався в музику,
то вибивався з неї. Грали свінґову варіацію «Тікет ту райд»
Леннона й Маккартні.

(чував я й краще — у супермаркеті, з гучномовця)

Джек по-ідіотськи хихикнув. Опустивши погляд до лівої
руки, він побачив, що там ще один напівпорожній келих.

І спорожнив його одним великим ковтком.

Тепер він стояв перед полицею каміна, ноги зігрівав роз-
палений у каміні тріскучий вогонь.

(вогонь?., у серпні?., так... і ні... час став єдиним)

Між двома слониками зі слонової кістки стояв годинник
під скляним ковпаком. Стрілки показували без хвилини пів-
ніч. Він затуманеними очима вп’явся на них. То що, Ґрейді
хотів показати йому оце? Він повернувся, щоб запитати, але
Ґрейді вже не було.

502


Наполовину відігравши «Тікет ту райд», музиканти за-
вершили мелодію міддю фанфар.

— Наспів час! — оголосив Горас Дервент. — Північ! Мас-


ки геть! Маски геть!

Він знову спробував обернутися, щоб побачити, які ві-


домі обличчя виявляться під Глянцем і барвами масок, але
заціпенів, не в змозі відвести очей від годинника, — його
стрілки зійшлися, показуючи вертикально вгору. Гості про-
довжували скандувати:

— Маски геть!

Годинник почав делікатно вибивати північ. Уздовж ста-
левої рейки під циферблатом назустріч одна одній поїхали
дві фігурки — одна праворуч, друга ліворуч. Джек дивився,
забувши, що знімаються маски. Годинник задзижчав. Зубці
повернулися, зчепилися; тепло поблискувала латунь. Балан-
сир справно гойдався.

Одна з фігурок зображувала чоловіка, що став нав-


шпиньки, у руках у нього було затиснуте щось на кшталт
малюсінької ключки для гольфу. Друга — маленького хлоп-
чика, одягненого в паперовий ковпачок школяра-ледаря. Ля-
лечки. Блискучі фігурки були виконані фантастично точно.
Попереду на тулії паперової шапочки малюка Джек прочи-
тав напис: ДУРЕНЬ.

Фігурки сковзнули на протилежні кінці сталевої па-


лички-осі. Звідкись неспинно лунали дзвенячі ноти вальсу
Штрауса. У голові Джека в такт мелодії закрутилися слова
примарної рекламної пісеньки: «корм для собак... гав-гав-
гав... корм для собак...»

503


У годиннику татусь опустив на голову хлопчика стале-
вий молоточок. Син похитнувся. Молоточок піднімався й
опускався, піднімався й опускався. Зведені вгору для захис-
ту руки хлопчика затремтіли. Малий, скорчившись, упав
горілиць. А молоточок усе піднімався й опускався під легку,
дзвенячу музику Штрауса; здавалося, Джек бачив обличчя
чоловіка — розпухлі вузли м'язів, зосередженість, затис-
нутість; бачив, як рот іграшкового татуся відкривається й
закривається, він обсипає лайкою непритомну, спотворену
фігурку сина.

Зсередини на скляному ковпаку з’явилася малюсінька


червона цятка.

Ще одна. Поруч бризнули ще дві.

Тепер бризки червоної рідини летіли вгору, як брудний
дощ, вони вдарялися об скляні боки ковпака й стікали по
них, заважаючи бачити, що робиться всередині, а до яскра-
во-червоного додалися малюсінькі сірі стрічечки живої тка-
нини, шматочки мозку й кістки. І однаково Джек бачив,
як злітає й падає молоток, — адже годинниковий механізм
продовжував обертатися, зубці й далі чіплялися за важелі й
зубчики цієї хитромудрої машини.

— Маски гетьі Маски геть! — верещав за його спиною


Дервент, а десь людським голосом вив пес.

(але в годинника не може йти кров, годинниковий ме-


ханізм не може кровоточити.)

Кров залила вже весь ковпак. Джек розгледів клаптики


злиплого волосся — але й тільки, на щастя, нічого більше
він не бачив, і однаково думав, що його знудить, адже він
усе ще чув удари молотка, що опускається, чув навіть крізь

504


скло, чув не гірше, ніж мелодію «Блакитного Дунаю». Але
це було вже не механічне «тінк-тінк-тінк», коли механічний
молоток б'є по механічній голові, удари стали м'якими, глу-
хими — повітря розрізав справжній молоток, він із плям-
канням опускався на губчаті брудні останки. Останки, що
колись були...

— МАСКИ ГЕТЬ!

(і над усім запанувала Червона Смерть!)

У ньому набухав жалібний пронизливий крик, Джек ки-


нувся геть від годинника, витягнувши вперед руки, спо-
тикаючись; ноги, як дерев'яні, чіплялися одна за одну. Він
благав зупинити це — забрати його, Денні, Венді, забрати
увесь світ, якщо їм так хочеться, — тільки зупинитися, не
занурювати його в суцільне божевілля, залишити хоч ма-
люсінький вогник.

Бальна зала була порожня.

Стільці, розчепіривши ніжки, лежали догори дном на
столах, закритих від пилу шматками пластику. Червоний із
золотим візерунком килим повернувся на танцювальний
майданчик, захищаючи полірований паркет. Естрада теж
була порожня, якщо не завважувати від'єднаної мікрофон-
ної стійки й запиленої гітари без струн, притуленої до стіни.
З високих вікон в'яло падало холодне ранкове світло — зи-
мове світло.

У Джека й далі крутилася голова, він усе ще почував


сп’яніння, але, обернувшись назад до каміна, миттєво
протверезів. Там стояли тільки слоники... і годинник.

Спотикаючись, Джек перетнув холодний, повен тіней


вестибюль і їдальню. Нога зачепилася за ніжку стола, той із

505


тріском перевернувся, а Джек простягнувся, до крові роз-
бивши носа об підлогу Він піднявся, чмихаючи й промока-
ючи ніс тилом руки. Діставшись до бару «Колорадо», Джек
ввалився туди крізь хитні двері так, що стулки відлетіли
назад і вдарилися об стіни.

Порожньо... але, на щастя, бар був повний! У темряві


тепло поблискувало скло й срібні облямівки етикеток.

Одного разу, згадав Джек, колись давно він розсердився,


що за полицями немає дзеркала. Зараз він був цьому ра-
дий. Подивившись у нього, він побачив би просто чергового
п'яницю, який щойно порушив обіцянку не пити: розкваше-
ний ніс, розстебнута сорочка, скуйовджене волосся, зарослі
щоки.

(отак буває, якщо сунути в гніздо всю руку.)

Джека раптом гостро пройняло почуття повної саміт-
ності. Він розплакався, почуваючи себе нещасним і щиро
бажаючи вмерти. Нагорі від нього замкнулися дружина й
син. Вечірка закінчилася.

Він знову потягнувся вперед, до стійки.

— Ллойде, мать твою, де ти? — закричав він.

Відповіді не було. У цій чудово оздобленій

(камері)

кімнаті не було навіть луни, яка повернула б його ж слова


й створила б видимість компанії.

— Ґрейді!

Ніякої відповіді. Тільки вишикувані пляшки, усі — на-
готові.

(Перевернись. Умри. Апорт. Служи. Умри)

— Начхати, зроблю сам, чорт вас забирай.

506


Обійшовши стійку наполовину, він заточився й упав,
глухо стукнувшись головою об підлогу. Піднявся рачки,
обертаючи очима (причому кожне око робило це незалежно
від іншого), і щось невиразно замурмотав. Потім звалився,
повернувши голову набік, і захропів.

Зовні вітер, що гнав перед себе все густіший сніг, завив


голосніше. Була 8:30 ранку.

45. Аеропорт Степлтон, Денвер

О 8:31 за гірським часом жінка, що летіла рейсом № 196
Американської авіатранспортної компанії, розридалася й за-
ходилася ділитись своєю особистою думкою, яку, можливо,
розділяла частина пасажирів (а ймовірно, навіть екіпаж), що
літак зараз розіб’ється.

Жінка з різкими рисами обличчя відірвала очі від книги й


видала короткий аналіз характеру: «Дурепа» — після чого по-
вернулася до читання. За час польоту вона спожила дві порції
горілки з апельсиновим соком, але, схоже, не зм’якшилася.

— Ми розіб’ємося! — пронизливо голосила жінка. —


Я знаю, знаю!

До пасажирки поспішила стюардеса, присіла поруч із нею


навпочіпки. Геллоран подумав, що тільки стюардеси й дуже
молоденькі домогосподарки вміють присісти навпочіпки
в повному сенсі цього слова. Рідкісний і дивовижний дар.
Так він міркував, а стюардеса тим часом тихенько вмовляла
жінку й помалу заспокоювала її.

507


Щодо інших пасажирів рейсу № 196 Геллоран був не в
курсі, але сам він перелякався так, що мало не напудив у
штани. За віконцем виднілася тільки біла завіса, що налітала
хвилями. Різкі пориви вітру, що налітали немов з усіх боків,
кидали літак з боку в бік, викликаючи нудоту. Щоб частково
компенсувати це, завели мотори, і в результаті підлога під
ногами затряслася. Кілька людей позаду стогнали над «ту-
ристами», одна зі стюардес повернулася з оберемком чистих
пакетів, а чоловік, що сидів на три ряди попереду Геллорана,
зробив «в-в-уп» у свій примірник «Нешнл Обзервер» і, виба-
чаючись, посміхнувся дівчині, що підійшла допомогти йому
почиститися.

— Усе нормально, — заспокоїла вона його, — я себе так


почуваю, коли читаю «Рідерз дайджест».

У Геллорана був достатній досвід польотів, щоб припус-


тити, що ж відбулося. Вони майже увесь час летіли проти
сильного вітру, над Денвером зненацька погіршилася пого-
да, але тепер уже пізненько було звертати кудись, де погода
краща. Ну, донеси, рідний!

(друже, це ж не молодиця, а сигнал до кавалерійської ата-


ки, мать її так!)

Стюардеса, здається, успішно приборкала істерику паса-


жирки. Та хлипала й сякалася в шовкову носову хустку, але
перестала безперешкодно повідомляти пілотській кабіні свої
думки щодо ймовірного завершення польоту. Стюардеса
востаннє поплескала її по плечу й підвелася, але отут «боїнґ»
різко нахилився, вона позадкувала, спіткнулася й упала на
коліна чоловікові, якого нещодавно знудило в газету. Зри-
нуло чарівне, довге, затягнуте в нейлон стегно. Чоловік за-

508


моргав, а потім добродушно поплескав дівчину по плечу
Вона повернула посмішку, але Геллоран подумав, що напруга
помітна. Нині вранці летіти було до біса важко.

Пролунало легке клацання, і знову з’явилося попере-


дження НЕ КУРИТИ.

— Говорить командир екіпажу, — повідомив тихий голос


із легким південним акцентом. — Ми готові почати посад-
ку в Міжнародному аеропорту Степлтон. Прошу вибачи-
ти за важкий рейс. Посадка теж може виявитися не надто
простою, але ніяких серйозних ускладнень ми не очікуємо.
Будь ласка, зверніть увагу на попереджуючі написи: ПРИ-
СТЕБНІТЬ РЕМЕНІ й НЕ КУРИТИ. Ми сподіваємося, що
вам сподобається перебування в Денверській зоні... Ще ми
сподіваємося...

Від чергового сильного поштовху літак підкинуло, а


потім жбурнуло вниз, немов ліфт, що мчить із запаморочли-
вою швидкістю. Шлунок Геллорана затанцював нудотний
«хорнпайп». Кілька людей — і не лише жіночої статі — за-
верещали.

— ...що дуже скоро зустрінемося з вами на одному з рей-


сів Американської авіатранспортної авіакомпанії.

— А дзуськи, — сказав хтось позаду Геллорана.

— Як нерозумно, — завважила гостролиця сусідка Гел-
лорана, закладаючи книгу пластівкою сірників і закриваючи
її, коли літак почав зниження. — Коли людина бачила жахи
брудної війни... як ви... або відчула принизливу аморальність
вторгнення дипломатії долара ЦРУ... як я... складне призем-
лення просто блякне у своїй незначущості. Я права, містере
Геллоране?

509


— Без сумніву, мем, — сказав він, і затуманений погляд
уп’явся в ілюмінатор на скажені закрути снігу.

— Можна довідатись, як на все це реагує ваша сталева


пластинка?

— О, з головою в мене все гаразд, — сказав Геллоран. —


Просто трохи розтрусило шлунок.

— Соромно. — Вона знову розкрила книгу.

Поки вони знижувалися в непроникних сніжних хмарах,
Геллоран подумав про катастрофу, що сталася кілька років
тому в бостонському аеропорту Доган. Умови були схожими,
тільки замість снігу — туман, що знизив видимість до нуля.
Літак урізався черевом у підпірну стійку наприкінці посад-
кової смуги. Те, що залишилося від вісімдесяти дев’яти паса-
жирів, не надто відрізнялося від рагу «Гамбургер Гелпер».

Якби йшлося лише про Геллорана, він би аж так не пере-


ймався. На світі в нього тепер майже нікого не залишилося,

і на його похорон прийшли б лише ті, з ким він разом пра-


цював, та ще старий відступник Мастертон — той принаймні
вип’є за спомин душі Діка. Але хлопчик... хлопчик залежав
від нього. Може, він — єдина допомога, на яку може споді-
ватися хлопча. До того ж Геллорану не подобалось, як обру-
бали останній заклик малого. У нього не виходило з голови,
як пересуваються ці звірі-кущі...

На його руку лягла тонка, біла.

Жінка з різкими рисами зняла окуляри. Без них обличчя
здавалася значно м’якшим.

— Усе обійдеться, — сказала вона.

Геллоран кивнув, зобразивши посмішку.

510


Як і було оголошено, приземлення пройшло непросто.
Сили, з якою літак з’єднався із землею, вистачило, щоб ви-
кинути з переднього багажного відділення всі речі й змусити
пластикові таці каскадом обрушитися на підлогу камбуза,
мов то були величезні гральні карти. Ніхто не закричав, але
Геллоран почув, як у кількох людей добряче, немов циганські
кастаньєти, клацнули зуби.

Потім завили турбіни двигунів, гальмуючи літак, і, коли


виття затихло, із системи внутрішнього зв’язку пролунав
м’який голос пілота-південця:

— Леді й джентльмени, ми здійснили посадку в аеропор-


ту Степлтон. Прошу залишатися на місцях доти, поки літак
остаточно не зупиниться. Спасибі.

Сусідка Геллорана закрила книгу й протяжно зітхнула.

— Ми живемо, щоб давати бій кожному новому дню,
містере Геллоране.

— Мем, ми ще не впоралися з цим.

— Правильно. Абсолютно. Не вип’єте зі мною в барі?

— Я б не проти, але в мене призначена зустріч.

— Невідкладна?

— Ще й як, — серйозно відповів Геллоран.

— Сподіваюся, вона хоч трохи покращить загальний
стан справ.

— Ото і я сподіваюся, — з посмішкою відгукнувся Гелло-


ран. Вона посміхнулася у відповідь, і її обличчя тихо помо-
лоділо років на десять.

Оскільки весь багаж Геллорана складався з дорожньої


сумки, Дік проштовхнувся через юрбу до стійки Герца по-
верхом нижче. Крізь затемнені шибки він побачив, що сніг

511


все валить і валить. Вітер, що налітав різкими поривами,
носив із боку в бік білі сніжні хмари, і люди, що йшли до
стоянки, заледве пробивалися крізь заметіль. Один чоловік
загубив капелюх, той злетів, описуючи широкі кола. Гелло-
ран поспівчував. Чоловік пильно дивився вслід капелюху, і
Геллоран подумав:

(та забудь ти про нього, чоловіче. Цей «гомбург» не при-


землиться, поки до Лрізони не долетить)

Слідом прийшла інша думка:

(якщо в Денвері так паскудно, як же тоді на захід від
Боулдера?)

— Я можу вам допомогти, сер? — запитала дівчина в


жовтій герцевській уніформі.

— Якщо у вас є машина, то можете, — широко посміха-


ючись, відповів він.

За плату вище середньої можна було винайняти маши-


ну теж неабияку — сріблисто-чорний «Б’юїк-Електра». Гел-
лоран думав радше про звивисті гірські дороги, ніж про
стиль — однаково де-небудь по шляху доведеться зупини-
тися й поставити ланцюги. Без них далеко не заїдеш.

— Кепська справа, га? — запитав він, коли дівчина пода-


вала йому на підпис договір про найм.

— Кажуть, що такої бурі не бувало із шістдесят дев’я-


того, — весело відгукнулася вона. — Вам далеко їхати, сер?

— Далі, ніж хотілося б.

— Якщо хочете, сер, я можу подзвонити на станцію «Тек-
сако» біля перехрестя дороги № 270. Вони вам поставлять
ланцюги.

512


— Дитинко, це було б просто щастя.

Вона зняла трубку й подзвонила.

— Вас будуть чекати, сер.

— Величезне спасибі.

Відходячи від стійки, він побачив, що в одній із черг, які
утворилися біля багажної каруселі, стоїть жінка з різкими
рисами обличчя. Вона й далі читала книгу. Проходячи повз,
Геллоран підморгнув їй. Вона підняла голову, посміхнулася
й зробила знак миру.

(сяє)


Посміхаючись, він підняв комір пальта й переклав до-
рожню сумку в іншу руку. Слабеньке сяйво, але Геллоран
відчув себе краще. Жаль, що він наплів їй про сталеву плас-
тинку в голові. Він подумки побажав їй усього хорошого й,
виходячи в сніг і виючий вітер, подумав, що вона відповіла
тим же.

На станції обслуговування плату стягували помірну,


але Геллоран тицьнув робітникові з гаража зайву десятку,
щоб хоч трохи просунутися в черзі. На дорогу він фактично
вирвався вже о чверть на десяту: поскрипували двірники,
ланцюги із шипами немузично, монотонно дзенькали на
великих колесах «б’юїка».

Автострада являла собою кашу. Навіть із ланцюгами не


можна було їхати швидше тридцяти. Машини з’їжджали з
дороги під божевільними кутами, а на кількох смугах просто
ледве повзли, літні шини безпомічно прокручувалися в пли-
вучому пухкому снігу. Тут, у передгір’ї (якщо можна назвати
передгір’ям висоту в милю над рівнем моря), це була перша
17 “Сяйво”

велика буря за зиму, так би мовити, перша ластівка. Бага-


тьох вона застала зненацька — справа звична, та однаково,
протискуючись за дюйм від недотеп, косячись на заліплене
снігом бічне дзеркало, щоб переконатися, що по лівій смузі
ніхто

(не проривається крізь сніг)

не під’їжджає, щоб піддати йому по чорній задниці, Гел-
лоран виявив, що кляне їх на чому світ стоїть.

Йому знову не пощастило: довелося чекати біля в’їзду на


дорогу № 36. Дорога № 36, автострада Денвер—Боулдер, теж
веде на захід до Естес-Парк, де з’єднується з дорогою № 7.
Сьома дорога, відома також як Нагірне шосе, проходить
через Сайдвіндер, мимо готелю «Оверлук» і, нарешті, спус-
кається по Західному схилу в штат Юта.

В’їзд заблокувала, перевернувшись, «сімка». Фари яскра-


во світили, розганяючи навколишній морок, немов іменинні
свічі на якомусь ідіотському дитячому торті.

Геллоран зупинився й опустив віконце. Поліцейський


у натягнутій на вуха хутряній шапці вказав затягнутою в
рукавицю рукою у бік потоку машин, які рухалися на північ
по 1-25.

— Нагору не дістанетеся, — прокричав він Геллорану,


заглушаючи вітер. — Проїдете два виїзди, виберетеся на
дев’яносто першу й біля Брумфілда виїдете на тридцять шос-
ту!

— Думаю, я зможу об’їхати його ліворуч! — прокричав


Геллоран у відповідь. — Куди ви мене пхаєте, це ж двадцять
миль гаку!

— Я зараз зіпхну твою довбану голову! — закричав коп. —


Цей в’їзд закритий!

514


Геллоран дав задній хід, почекав, поки в потоці машин
з’явиться просвіт, і поїхав далі по дорозі 1-25. Покажчики
повідомили, що до Шайєнни, Вайомінґ, усього сто миль.
Якби Геллоран не шукав свій в’їзд, він відправився б одразу
туди.

Трохи додав швидкості, до тридцяти п’яти, але більше не


посмів: сніг уже заліплював двірники, а потік машин ледь
сунув. Двадцятимильний гак! Геллоран вилаявся. У ньому
знову прокинулося відчуття, що в хлопчика залишається все
менше часу, воно заполонило його, майже задушило своєю
невідкладністю. І разом з тим він відчував приречену впев-
неність, що не повернеться зі свого походу.

Він увімкнув радіо, покрутив і після різдвяних оголошень


знайшов прогноз погоди.

— ...уже шість дюймів, але в зоні Денвера до вечора очі-


кується ще фут. Місцева поліція й поліція штату перекон-
ливо просять вас без гострої потреби не виводити машини
з гаража й попереджають, що більшість гірських доріг уже
закрито. Так що залишайтеся вдома, змазуйте лижі й слу-
хайте...

— Спасибі, мамо, — сказав Геллоран і люто вимкнув при-


ймач.

46. Венді

Близько полудня, після того як Денні відправився в ту-
алет, Венді вийняла з-під подушки загорнений у рушник
ніж, поклала його в кишеню купального халата й пішла до
дверей ванної.

— Денні?


— Що?

— Я йду вниз приготувати нам що-небудь на ленч. Угу?

— Угу. Хочеш, щоб я спустився?

— Ні, я все принесу нагору. Як щодо омлету із сиром і


супу?

— Згоден.

Вона ще трохи постояла біля замкнених дверей.

— Денні, ти впевнений, що все добре?

— Ага, — відповів він. — Тільки будь обережна.

— Де батько? Ти знаєш.

У відповідь почувся на диво невиразний голос:

— Ні. Але все нормально.

Вона притамувала наполегливе бажання продовжити
розпити, ще трохи прощупати проблему Проблема була,
вони з Денні знали, у чому вона, і длубатися в цьому означа-
ло б лише ще дужче налякати Денні... і себе.

Джек збожеволів. Коли близько восьмої ранку буран,


озлившись, заходився щосили бомбардувати готель, вони з
Денні сиділи на його ліжку й слухали, як унизу, спотикаю-
чись і щось вигукуючи, снує Джек. Основний шум начебто
долинав із бальної зали. Джек немузично виконував уривки
пісеньок, вів суперечку з німим співрозмовником, один раз
голосно закричав, від чого вони вп’ялися одне на одного із
застиглими обличчями. Нарешті стало чутно, як Джек, спо-
тикаючись, вертається через вестибюль, і Венді подумала,
що чує голосний стукіт — начебто Джек упав або із силою
розчинив навстіж якісь двері. Приблизно з половини дев’ятої
(тобто вже три з половиною години) панувало мовчання.

516


Вона пройшла по короткому коридорчику, звернула в
головний коридор другого поверху й рушила до сходів. Зу-
пинившись на майданчику, Венді подивилася вниз, у вес-
’тибюль. Він здавався порожнім, але сірий сніжний день за-
лишив у тіні майже все довге приміщення. Можливо, Денні
помиляється. Можливо, Джек виявиться за стільцем або
диваном... а може, за стійкою... чекаючи, щоб вона зійшла
вниз...

Вона облизала губи.

— Джеку?

Ніякої відповіді.

Намацавши рукоятку ножа, Венді почала спуск. Вона ба-
гато разів уявляла собі кінець свого заміжжя — розлучення,
загибель п’яного Джека в аварії (ця картина незмінно наві-
дувала її о другій годині темного стовінґтонського ранку), а
іноді Венді марила наяву, як її відшукає інший чоловік — Га-
лахад з мильної опери, — він закине їх з Денні на сідло свого
сніжно-білого коня й понесе геть. Але вона жодного разу не
малювала собі отакої картини: щоб вона, мов злочинниця,
вся клубок нервів, скрадалася по коридорах і сходах, а в руці
стискала ніж, наготований для Джека!

Від цієї думки Венді хвилею накрив розпач. Довелося зу-


пинитися на півдорозі, ухопившись за поручні — від страху,
як би не підкосилися ноги.

(Зізнайся, справа не лише в Джеку — він-бо тут єдина ре-


альна істота. Причепитися можна й до інших речей — тих,
у які ти не можеш повірити й у які проте тебе змушують
повірити: до кущів живоплоту, до сувенірів з вечірки, які були
в ліфті, до маски...)

517


Вона спробувала обірвати думку, але було занадто
пізно.

(і до голосів)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка