І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка34/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   41

Тому що час від часу здавалося, що внизу — не самотній
безумець, що кричить і розмовляє з примарами, які живуть
усередині його розкришеного розуму. Час від часу Венді чула
(або тільки думала, що чує) схожі то на завмираючий, то на
підсилений радіосигнал інші голоси, і музику, і сміх. Ось до
неї доносилася бесіда Джека з кимось на прізвище Ґрейді
(ім’я вона десь чула, але де, не могла зміркувати): її чоловік
щось стверджував, запитував й, хоча панувало мовчання,
його голос звучав голосно, начебто Джек хотів перекричати
постійний шум на задньому плані. І одразу, вселяючи жах,
лунали інші звуки, які немовби зісковзували — танцювальна
музика, оплески, веселий і все ж владний чоловічий голос,
що, здається, намагався переконати когось виголосити про-
мову. Ці звуки доносилися періодами від тридцяти секунд
до хвилини (досить, щоб ошаліти від жаху), а потім знову
зникали й чувся лише голос Джека. Тон був наказний, а мова
трохи невиразна — ох, як добре Венді пам’ятала цю манеру
нетверезого Джека! Але в готелі, крім шеррі для тортів, пити
було нічого. Хіба не так? Так, але якщо вона зуміла уявити,
що готель повен музики й голосів, чи не міг Джек уявити,
що п’яний?

Ця думка їй не сподобалася. Зовсім.

Венді дісталася до вестибюлю й озирнулася. Оксами-
товий шнур, що відгороджував бальну залу, був знятий;
сталева стійка, до якої він був прикріплений, перевернула-
ся, начебто хтось, проходячи повз, необережно зачепив її.

518


З високих, вузьких вікон бальної зали на килим у вестибюлі
через відкриті двері падало м’яке, приємне біле світло. Серце
Венді голосно билося, вона пройшла до розчинених дверей і
заглянула. Порожньо й тихо. Єдиним звуком була та цікава
субауральна луна, що ніби затримується у всіх великих кім-
натах — від соборів до віталень, де грають у бінґо.

Вона повернулася до стійки й нерішуче постояла, прислу-


хаючись до виття вітру зовні. Такого бурану ще не бувало,

і він продовжував набирати силу. Десь на західній стороні


з віконниці зірвало замок, і той гойдався з тужливим тріс-
ком — так стріляє в тирі самотній відвідувач.

(Джеку, слово честі, тобі треба цим зайнятися. Перш ніж


усередину що-небудь пробереться.)

Як вона вчинить, якщо Джек накинеться на неї просто


зараз? — задумалася Венді. Якщо він вискочить через темну
глянсувату реєстраційну стійку зі стопками бланків, де на
срібній підставці стоїть маленький дзвінок? Вискочить, мов
якесь кровожерливе чортеня з табакерки, мов ошкірений
чортик з величезним ножем у руці й очима, позбавленими
будь-якого проблиску розуму? Заціпеніє вона від жаху чи
в ній збереглося досить від праматері, щоб дати йому бій і
заради сина боротися, поки одне з них не загине? Венді не
знала. Сама думка викликала нудоту, все життя починало
здаватися довгим спокійним сном, що заколисав її й, безпо-
мічну, викинув у цей кошмар наяву. Вона розслабилася. Коли
сталося лихо, воно спала. Минуле Венді було звичайнісінь-
ким. Її ніколи не випробовували вогнем, тепер прийшов час
випробувань, але льодом, а не полум’ям, і їй не дозволять
проспати його. Нагорі чекає син.

519


Міцніше стиснувши руків’я ножа, вона зиркнула за стій-
ку й зупинилася, щоб спершу заглянути у внутрішній офіс,
а вже потім заходити туди. Потім пошукала рукою кухонні
вимикачі на стіні за наступними дверима, безпристрасно
очікуючи, що в будь-яку секунду її руку накриє чужа долоня.
Потім, тихенько загудівши, загорілися лампи денного світ-
ла, стало видно кухню містера Геллорана — тепер її кухню,
добре це чи погано, — блідо-зелені кахельні плити, блиску-
чий посуд, порцеляна без єдиної цятки, блискучі хромовані
крайки. Вона обіцяла містерові Геллорану тримати кухню в
чистоті й стримала своє слово. їй здавалося, що це — одне з
безпечних для Денні місць. Її начебто огортала й заспокою-
вала присутність Діка Геллорана. Денні звернувся до містера
Геллорана. Коли Венді в страху сиділа нагорі поруч із сином,
а чоловік розспівував, шумів і буянив унизу, здавалося, що
надії майже немає. Але тут, у володіннях містера Геллорана,
вона майже повірила в його приїзд. Може, зараз він був уже
в дорозі, прагнучи дістатися до них, незважаючи на буран.
Можливо.

Вона пройшла в інший кінець кухні до комори, відсуну-


ла засув і зайшла всередину. Взявши бляшанку томатного
супу, Венді знову закрила двері й зачинила їх на засув. Двері
щільно прилягли до підлоги. Якщо тримати їх на замку, не
доведеться турбуватися, що в рисі, борошні або цукрі ви-
явиться мишачий або щурячий кал.

Венді розкрила консервну бляшанку й — плюсь! — ви-


валила почасти застиглий уміст у каструльку. Потім сходила
до холодильника по молоко і яйця для омлету. Потім — у
холодильну камеру по сир. Усі ці дії, такі повсякденні, що

520


ввійшли в життя Венді ще до того, як там з’явився «Овер-
лук», допомогли їй заспокоїтися. Вона розтопила на ско-
ворідці олію, розвела суп молоком, а потім вилила на сково-
рідку збиті яйця.

Раптом її охопило почуття, що хтось став у неї за спиною


й тягнеться до горла.

Венді різко обернулася, стискаючи ніж. Нікого.

(Івізьми себе в руки, дівчинко!)

Натерши в мисочку сиру від великого шматка, Венді до-


дала його в омлет, сам омлет перевернула й зменшила газ
до чистого блакитного полум’я. Суп розігрівся. Каструльку
вона поставила на велику тацю, там уже лежало столове
срібло й стояли дві глибокі тарілки, дві малі, сільничка й
перечниця. Коли омлет тихенько запихкав, Венді переклала
його на тарілку, а другою накрила.

(тепер назад тією ж дорогою, якою прийшла, вимкнути


світло в кухні, пройти через контору, через ворітщ в стійці,
прихопити двісті доларів)

Пройшовши через дверцята в стійці у вестибюль, Венді


зупинилася й поставила тацю поруч зі срібним дзвінком.
Нереальність простиралася тільки до цього місця. Якась
сюрреалістична гра в хованки...

Вона стояла в повному тіней вестибюлі, супилася й мір-


кувала.

(нумо, дівчинко, цього разу погляньмо фактам в лице:


хоча ситуація справді примарна, у ній є певні реальні момен-
ти. Наприклад — у цьому безглуздому збіговиську почуття
відповідальності не втратила тільки ти. У тебе син п Уяти з
хвостиком років, за яким треба наглядати, й чоловік — щоб

521


із ним не трапилося і яким би небезпечним він не зробився...
може, почасти ти й за нього відповідаєш. А навіть якщо й
ні, то подумай ось про що: сьогодні — друге грудня. Якщо
рятувальник раптом не проїжджатиме мимо, ти можеш
застрягти тут ще на чотири місяці. Навіть якщо вони поч-
нуть дивуватися, чому ви не виходите в ефір, сьогодні ніхто
сюди не вибереться... може, не вибереться ще кілька тижнів.
Ти що, будеш цілий місяць скрадатися вниз за їжею з ножем у
кишені, здригаючись від кожної тіні? Ти справді думаєш, що
цілий місяць зумієш уникати Джека? Думаєш, тобі вдасться
цілий місяць не впускати Джека в кімнати нагорі, якщо він
захоче ввійти? У нього є ключ до всіх дверей, а засув трісне
від першого ж сильного удару ногою)

Залишивши тацю на стійці, Венді повільно дійшла до


їдальні й заглянула. Жодної душі. Стільці стояли тільки нав-
коло одного столика — того, за яким вони намагалися їсти,
поки порожнеча їдальні не почала нервувати їх.

— Джеку? — нерішуче покликала вона.

У цей момент різкий порив вітру жбурнув снігом у за-
криті віконниці, але Венді здалося, що вона щось чує. Якийсь
здавлений стогін.

— Джеку?


Цього разу відгуку вона не почула, але наткнулася погля-
дом на якийсь предмет під дверима бару «Колорадо» — пред-
мет, що слабко блищав у розсіяному світлі. Запальничка
Джека.

Зібравшись із духом, Венді пройшла до дверей і, штовх-


нувши, відчинила. Запах джину був такий сильний, що в
неї перехопило горло. Його навіть не можна було назвати

522


запахом — у барі смерділо, інакше не скажеш. Де, скажіть на
милість, Джек знайшов цю гидоту? Невже у глибині якоїсь
шафи причаїлася пляшка? Де?

Знову пролунав тихий, невизначений, але цього разу чіт-


ко чутний стогін. Венді повільно підійшла до стійки.

— Джеку?


Відповіді не було.

Вона заглянула за стійку: він виявився там, заціпеніло


розпластався на підлозі. Судячи із запаху, п'яний, як швець.
Мабуть, намагався перелізти просто через стійку й заточив-
ся. Дивно, що він не зламав собі шию. Венді згадала давню
приказку: п’яному море по коліно.

Але вона не гнівалася. Дивлячись на Джека згори вниз,


Венді думала: він схожий на маля, яке намагалося зробити
занадто багато, але страшенно втомилося й заснуло на під-
лозі посеред кімнати. Він кинув пити, а взятися за старе ви-
рішив не сам — тут не було спиртного, щоб Джек міг почати
заново... то звідки ж воно взялося?

Через кожні п’ять-шість футів на вигнутій підковою


стійці бару стояли обплетені соломкою винні пляшки. їхні
горлечка були заткнуті свічами. За ідеєю, вирішила Венді, це
створює богемну обстановку. Піднявши одну пляшку, вона
струснула її, майже не сумніваючись, що почує, як усередині
плюскоче джин.

(нове вино в старих судіях)

Але там нічого не було. Вона поставила пляшку на
місце.

Джек поворухнувся. Вона пройшла уздовж стійки, від-


шукала дверцята й, опинившись по інший бік, рушила туди,

523


де лежав чоловік, затримавшись тільки, щоб глянути на хро-
мовані блискучі крани. Вони були сухими, але, пройшовши
поруч, вона вловила вогкість і свіжий запах пива, що витав
у повітрі, як тонкий туман.

Коли вона дісталася до Джека, він перевернувся на спину,


розплющив очі й подивився вгору, на неї. За секунду абсо-
лютно безглуздий погляд прояснився.

— Венді? — запитав він. — Ти?

— Так, — сказала вона. — Як гадаєш, ти дістанешся наго-
ру? Якщо обіймеш мене? Джеку, де ти...

На її щиколотці грубо зімкнулися пальці Джека.

— Джеку! Що ти...

— Піймав! — сказав він і розплився в усмішці. Навко-


ло витав важкий запах джину й оливок, немовби вселяю-
чи Венді колишній жах — значно дужчий, ніж міг вселити
будь-який готель. Якась її відсторонена часточка подумала:
найгірше, що все звелося ось до чого: я і мій чоловік-п’яниця.

— Джеку, я хочу допомогти.

— Ага, ага. Ви з Денні хочете просто допомогти. — Тепер
пальці давили на щиколотку так, немов хотіли стерти її на
порох. Не випускаючи її, Джек став на тремтячі коліна. — Ви
хотіли так помогти, щоб ноги нашої тут не було! Але тепер...
ти... попалася!

— Джеку, боляче...

— Тобі ще не так боляче стане, суко.

Слово настільки оглушило Венді, що коли Джек випус-


тив її щиколотку й непевно піднявся з колін на ноги й так і
залишився стояти перед нею, похитуючись, вона навіть не
спробувала втекти.

524


— Ти мене ніколи не любила, — заявив він. — Ти хочеш,
щоб ми виїхали, тому що знаєш: тут зі мною й буде покін-
чено. Ти хоч раз подумала про мої о... о-бов'язки? Hi-і, мать
твою так, це тобі й на гадку не спадало. Вічно думаєш тільки
про одне: як би зіпхнути мене все нижче. Точнісінько як моя
мамочка, ти сука безхарактерна, ганчірка!

— Припини, — веліла Венді зі слізьми, — ти сам не знаєш,


що кажеш. Ти п'яний. Не знаю, як тобі це вдалося, але ти
напився.

— A-а, зрозумів. Тепер я зрозумів. Ти й він. Це щеня на-


горі. Ви змовилися. Ви щось задумали. Хіба не так?

— Ні, ні! Нічого ми не задумали! Що ти...

— Ти брешеш! — пронизливо закричав він. — О, я знаю,
як ти це робиш! Коли я кажу: «ми залишаємося, я буду пра-
цювати», ти у відповідь: «так, любий» — і він каже: «так,
тату», а потім ви починаєте замишляти. Ви надумали вико-
ристовувати снігохід. Змовилися. Але я зрозумів. Я вичис-
лив. Ти гадала, що я не допетраю? Ти гадала, що я тупий?

Венді витріщилася на нього, втративши дар мови. Він


зібрався вбити її, а відтак — Денні. Тоді, може, готель буде
задоволений і дозволить Джекові вбити себе. Як тому ко-
лишньому доглядачеві. Як

(Ґрейді)


Завмираючи від жаху, Венді нарешті зміркувала, з ким це
Джек розмовляв у бальній залі.

— Ти налаштувала проти мене мого сина. Ось що найгір-


ше. — Обличчя Джека обвисло від жалю до себе. — Хлопчик
мій. Тепер він теж ненавидить мене. Ти подбала про це. Ось
що ти замишляла із самого початку, так? Ти завжди ревну-

525


вала, хіба не так? Просто як твоя мамочка. Не могла заспо-
коїтися, поки не прибрала до рук усе. Не могла?

Венді не зуміла вимовити й слова.

— Ну, я тебе заспокою, — пообіцяв він і спробував схо-
пити її за горло.

Венді зробила крок назад, потім ще один, і Джек гойд-


нувся до неї. Вона згадала про ніж у кишені халата й полізла
за ним, але Джек оповив її лівою рукою, притиснув її власну
руку до боку. На неї війнуло різким запахом джину й кис-
лим — поту.

— Доведеться покарати... — буркотав Джек. — Покара-


ти... покарати... і жорстоко.

Правою рукою він знайшов горло Венді.

Коли доступ повітря припинився, нахлинула справж-
нісінька паніка. До правої руки Джека приєдналася ліва,
тепер можна було вільно витягти ніж, але Венді забула про
нього. Її пальці злетіли до горла й безпомічно намагалися
віддерти руки чоловіка, які були більші й сильніші.

— Мамо! — пронизливо закричав звідкись Денні. — Тату,


перестань! Ти робиш мамі боляче! — Хлопчик пронизливо
верещав, високий чистий звук чувся звідкись здалеку.

Перед очима Венді, як балетні танцівники, застрибали


червоні спалахи світла. У кімнаті потемніло. Вона побачила,
як син видерся на стійку й усім тілом кинувся Джекові на
плечі. Раптом одна з долонь, що давили їй на горло, зникла —
це Джек з гарчанням відкинув Денні убік. Хлопчик влетів
спиною в порожні полиці й упав на підлогу. Долоня повер-
нулася на горло Венді. Червоні спалахи почали чорніти.

526


Денні тихенько плакав. У грудях у Венді горіло. Джек
викрикував їй в обличчя:

— Я тобі покажу! Прокляття, я тобі покажу, хто тут ха-


зяїн! Я тобі покажу...

Але всі звуки розтали й зникли в довгому темному ко-


ридорі. Венді боролася все слабше. Одна рука випустила
пальці чоловіка й повільно падала, поки не простяглася під
прямим кутом до тіла, кисть в’яло, як в утоплениці, звісилася
із зап’ястя.

Пальці торкнулися пляшки, однієї з обплетених солом-


кою винних пляшок, що слугували декоративними канде-
лябрами.

Венді наосліп, з останніх сил, потягнулася до горлечка й


знайшла його — долоня відчула жирні патьоки воску.

(о Господи, а раптом вислизне)

Вона занесла пляшку й обрушила вниз, молячись, щоб
не промахнутися. Венді знала: якщо вона потрапить тільки
в плече або по руці, їй не жити.

Але пляшка опустилася точнісінько на голову Джека


Торренса з такою силою, що скло під соломою розлетілося.
Товсте, важке денце стукнулося об череп з таким же звуком,
з яким падає на тверду підлогу піґулка. Джек похитнувся на
каблуках, очі закотилися. Тиск на горло ослаб, а потім і зник.
Джек витягнув руки вперед, немов бажаючи утриматися на
ногах, а потім упав на спину.

Венді, схлипнувши, глибоко вдихнула. Вона й сама мало


не впала, але схопилася за край стійки й зуміла утриматися.
Свідомість то танула, то поверталася. Вона чула плач Денні,
але не розуміла, де хлопчик. Начебто плач долітав з лункої

527


кімнати. Вона нечітко бачила краплі крові завбільшки з деся-
тицентові монети, що падали на поверхню стійки. — «У мене
з носа», — подумала Венді. Вона відкашлялася й сплюнула на
підлогу. Від цього знизу вгору по горлу пройшла судорога,
але спазм змінився рівномірним болем... цілком терпимим.

Помалу їй вдалося взяти себе в руки.

Вона випустила стійку, обернулася й побачила, що Джек
лежить, витягнувшись на весь зріст, поруч — розбита пляш-
ка. Він нагадував поваленого гіганта. Денні скорчився під
касою, затуливши рота обома руками, і не зводив очей з
батька, що втратив свідомість.

Венді підійшла й торкнулася його плеча. Денні скулився


від страху.

— Денні, послухай...

— Ні, ні, — замурмотав він хрипким старечим голо-
сом. — Тато зробив тобі боляче... ти зробила боляче татові...
тато зробив тобі боляче... хочу спати. Денні хоче спати.

— Денні...

— Спати, спати. Люлі-люлі.

— Ні!


По горлу знову пройшла хвиля болю. Венді поморщила-
ся, але малий розплющив очі. Вони обережно виглянули з
обведених темними колами очниць.

Невідривно дивлячись хлопчикові в очі, вона змусила


себе заговорити спокійним тоном. Голос був хрипкий і ти-
хий, майже шепіт. Говорити було боляче.

— Послухай, Денні, це не тато. Мені намагався зробити


боляче не тато. А я не хотіла зробити боляче йому. У нього

528


вселився готель, Денні. У твого тата вселився «Оверлук».
Ти розумієш мене?

В очі Денні повернулося щось на кшталт розуміння.

— Різна гидота, — прошептав він. — Її тут раніше зовсім
не було, правда?

— Не було. Це готель підсунув її сюди. Це... — Приступ


кашлю перервав її пояснення, й Венді виплюнула ще трохи
крові. — Це готель змусив його напитися. Ти чув людей, з
якими тато розмовляв сьогодні вранці?

— Так... з людьми готелю...

— Я теж чула. А отже, готель набуває силу. Він хоче зро-
бити боляче всім нам. Але я думаю... я сподіваюся... що він
може зробити це тільки через тата. Готель зумів підловити
тільки його. Ти розумієш мене, Денні? Дуже важливо, щоб
ти зрозумів.

— Готель підловив тата. — Він подивився на Джека й


безпомічно застогнав.

— Я знаю, що ти любиш тата. Я теж. Нам треба пам’ятати,


що готель намагається заподіяти йому такий же біль, як і
нам.

Венді не сумнівалася, що все саме так. Більше того, вона


думала, що насправді, можливо, готелю потрібний Денні,
ось чому він зайшов так далеко... може, тому він зумів так
далеко зайти. Могло навіть виявитися, що якимось незро-
зумілим чином сили йому дає саме сяйво Денні — так, як
акумулятор підживлює електроустаткування в машині, за-
водить її. Якби вони звідси вибралися, «Оверлук», можливо,
угамувався б і повернувся до давнього стану, коли відчував

529


навколишнє тільки наполовину й міг лише демонструвати
копійчані страшні картинки найбільш психічно сприйнят-
ливим постояльцям з тих, що переступають його поріг. Без
Денні готель перетворювався всього лише на «будинок із
примарами» з атракціону «кімната жахів», де той чи інший
може почути примарний шум балу-маскараду або іноді по-
бачити що-небудь тривожне. Але якби «Оверлук» поглинув
Денні... сяйво Денні чи його життєва сила, або дух... називай-
те як завгодно... увібрав би це в себе — що тоді?

Від цієї думки Венді вся похолола.

— Хочу, щоб тато поправився, — сказав Денні, і в нього
знову потекли сльози.

— Я теж, — відповіла вона, міцно обіймаючи малого. —


Ось чому, любий, тобі доведеться допомогти мені куди-не-
будь перенести тата. У таке місце, де готель не зможе зму-
сити його скривдити нас і де тато не зможе ушкодити собі.
Тоді... якщо приїде твій друг Дік або рятувальник із парку,
ми зможемо відвезти тата звідси. І я думаю, він поправиться.
Напевно, в усіх нас усе буде добре. Гадаю, така можливість
ще є... треба тільки бути сильними й хоробрими, як ти, коли
стрибав йому на спину. Розумієш? — Вона благально диви-
лася на нього й думала: як дивно, він ніколи ще не був такий
схожий на Джека.

— Так, — сказав хлопчик, киваючи. — Гадаю... якщо ми


зможемо поїхати звідси... все стане, як і раніше. Куди можна
його перенести?

— У комору. Там їжа, а зовні — міцний засув. Там тепло.


А ми зможемо їсти те, що в холодильнику й морозилці. Ви-
стачить усім трьом до приходу допомоги.

530


— Ми це зробимо зараз?

— Так, зараз-таки. Поки він не прокинувся.

Денні підняв перегородку стійки, а вона тим часом скла-
ла Джекові руки на груди й послухала дихання. Воно було
повільним, але розміреним. Смерділо від нього так, що Венді
вирішила: мабуть, Джек випив дуже багато... але ж він по-
кинув цю звичку. Напевно, подумала вона, його вирубав не
тільки удар пляшкою, але й спиртне.

Венді взялася за ноги Джека й потягла його по підлозі.


Вона була заміжня з ним уже майже сім років, Джек лежав
на ній безліч разів, — напевно, тисячі разів, — але ніколи
Венді не усвідомлювала, який він важкий. Повітря входило
в поранене горло й виривалося назовні із болючим свис-
том. Проте вже багато днів Венді не почувала себе краще.
Вона була жива. Смерть промайнула так близько, що життя
стало просто коштовним. І Джек теж був живий. Завдяки
радше сліпому везінню, ніж міркуванням, вони, можливо,
відшукали єдиний спосіб усім вибратися звідси живими й
здоровими.

Хрипко пихкаючи, Венді на хвилину зупинилася, утри-


муючи ноги Джека на рівні стегон. Обстановка нагадувала
їй крик старого морського вовка з «Острова скарбів» після
того, як сліпий П'ю передав йому чорну мітку: «Ми їм ще по-
кажемо!», але відразу вона з деяким занепокоєнням згадала,
що буквально за кілька секунд старий пірат упав замертво.

— Мамо, все гаразд? Він... він занадто важкий?

— Упораюся. — Вона знову заходилася тягти. Денні йшов
поруч із батьком. Одна рука Джека звалилася з грудей, і
Денні обережно, любовно повернув її на місце.

531


— Ти впевнена, мамо?

— Так. Це найкращий вихід, Денні.

— Однаково що посадити його у в’язницю.

— Тільки ненадовго.

— Тоді добре. Ти впевнена, що впораєшся?

— Так.


Але справа ця виявилася нелегкою і копіткою. Коли вони
переступали дверні пороги, Денні втримував голову батька
руками, але коли вони входили в кухню, пальчики малого
зісковзнули із сального волосся Джека. Той ударився поти-
лицею об кахель і почав стогнати й ворушитися.

— Доведеться скористатися димом, — швидко пробур-


мотів Джек. — Біжи-но, принеси мені каністру з бензином.

Венді й Денні обмінялися напруженими зляканими по-


глядами.

— Допоможи-но, — тихо сказала вона.

Секунду Денні не рухався з місця, начебто батькове об-
личчя паралізувало його, потім нерівним кроком перебрався
до матері ближче й допоміг тримати ліву ногу. Вони прово-
локли Джека по кухонній підлозі, рухаючись повільно, як у
кошмарі. Було тихо, тільки під стелею, наче комахи, гуділи
лампи денного світла й чувся їх власний важкий подих.

Коли вони дісталися до комори, Венді опустила ноги


Джека й повернулася, щоб невміло відсунути засув. Денні
дивився вниз на батька, що знову розслабився й в'яло лежав
на підлозі. Поки вони тягли його, ззаду зі штанів вибився
хвостик сорочки. Денні подумав: «Цікаво, тато так напився,
що йому не холодно, чи ні?» Здавалося, замикати тата в ко-
морі, немов дикого звіра, не можна, неправильно, але Денні

532



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка