І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка35/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41

бачив, що той намагався зробити з мамою. Навіть коли був
нагорі, він знав, що тато збирається зробити. їхня лайка
звучала у нього в голові.

(якщо б тільки ми всі змогли звідси вибратися або це


виявилося б сном — я сплю в Стовін/тоні й бачу сон, якби
тільки)

Засув не піддавався.

Венді тягла щосили, але він не ворушився. Вона не могла
відсунути кляту штуковину. Нерозумно й нечесно... коли
вона ходила в комору за банкою супу, то двері відчинялися
без жодних зусиль. Зараз засув не бажав рухатися. Що ж
їй робити? Вони не могли засунути Джека в рефрижера-
тор — там він би змерз і задихнувся на смерть. Але якщо
вони залишать його на волі й він прийде до тями...

Джек на підлозі знову поворухнувся.

— Я про це подбаю, — пробурмотів він. — Я розумію.

— Мамо, він прокидається! — застеріг Денні.

Схлипуючи, вона вчепилась у засув обома руками.

— Денні? — У тоні Джека чулася якась поки що невираз-


на м’яка погроза. — Це ти, доко?

— Тату, ти поспи, — нервово сказав Денні. — Знаєш, уже


час спати.

Він підняв очі на матір, яка все ще боролася із засувом,

і зрозумів, що саме не так. Вона забула, що спершу треба
повернути засув, а вже потім намагатися витягти його. Ма-
ленький язичок сидів у своєму гнізді.

— Ось, — сказав він тихенько, відстороняючи її тремтячі


руки своїми, такими ж тремтячими. Він вибив долонею язи-
чок, і засув легко піддався.

533


— Швидше, — сказав Денні. Він подивився вниз. Джек
знову розплющив очі, дивно невиразні, замислені, і цього
разу тато дивився просто на нього.

— Ти списував, — сказав йому тато. — Я знаю, що ти спи-


сував. Але воно десь тут. І я його знайду. Обіцяю тобі. Я його
знайду... — Слова знову стали нерозбірливими й затихли.

Штовхнувши двері комори коліном, Венді відчинила їх,


тільки тепер завважуючи їдкий запах сушених фруктів, що
поплив звідти. Вона знову взялася за ноги Джека й затягла
його всередину. Тепер вона дихала хрипко, судорожно, з ос-
танніх сил. Коли вона смикнула шнур вимикача, Джек знову
розплющив очі.

— Ти що робиш? Венді! Що ти робиш?

Вона переступила через нього.

Джек виявився моторним, напрочуд моторним. Він ви-


кинув руку вбік, і щоб ухилитися, Венді довелося вильнути,
тому за двері вона буквально вивалилася. Він все-таки схо-
пив її за халат, той з голосним тріском порвався. Тепер Джек
стояв на чотирьох, волосся спадало на очі. Він нагадував
важкого звіра. Великого собаку або лева.

— Прокляття на вас обох. Знаю, чого вам треба. Але ні


хріна у вас не вийде. Цей готель... він мій. Йому потрібен я.
Я! Я!

— Денні, двері! — крикнула вона. — Замкни двері!

Денні штовхнув важкі дерев'яні двері, і вони з тріс-
ком зачинилися в той момент, коли Джек стрибнув. Коли
вони ввійшли в пройму, Джек глухо вдарився об них, але
марно.

534


Маленькі ручки Денні вхопилися за засув. Венді була
занадто далеко, щоб допомогти; питання про те, буде Джек
замкнений усередині, чи опиниться на волі, мусило виріши-
тися за кілька секунд. Денні випустив засув, знову схопив
його й пропхнув у скоби саме тоді, коли двері скажено за-
тряслися. Потім їх перестали трясти, але пролунало кілька
глухих ударів — це Джек бився об них плечем. Сталевий
засув діаметром чверть дюйма тримав міцно й не збирався
піддаватись. Венді повільно відсапалася.

— Випустіть мене! — бушував Джек. — Випустіть! Денні,


мать твою так, я твій батько й хочу вийти звідси! Ану, роби,
що тобі кажу!

Рука Денні машинально потягнулася до засува. Венді


перехопила її й пригорнула до грудей.

— Денні, з батьком треба рахуватися! Роби, як я сказав!


Або я тобі так задам, що все життя будеш пам’ятати. Відчини
ці двері або я тобі вб'ю в голову твої паршиві мізки!

Денні дивився на матір, блідий, як віконне скло.

Чутно було, як Джек важко дихає за півдюймом твердого
дуба.

— Венді, випусти мене! Зараз же випусти! Ах ти, курва,


сука фригідна! Випусти мене! Чуєш! Ану, випусти мене звід-
си, тоді я все спущу на гальмах! А ні, то я з тебе котлету зроб-
лю! Налуплю як Сидорову козу, рідна мати тебе не впізнає!
Зараз же відчини двері!

Денні застогнав. Венді подивилася на нього й побачила,


що хлопчик ось-ось знепритомніє.

— Ходімо, доко, — сказала вона, дивуючись спокою влас-


ного голосу. — Пам’ятай, це говорить не тато. Це готель.

535


«Поверніться і випустіть мене звідси НЕГАЙНО!» Джек
накинувся на двері, дряпаючи їх нігтями. Почувся над-
ривний звук.

— Це готель, — повторив Денні. — Готель. Я пам’ятаю.

Але він оглядався, й перелякане личко скулилося.

47. Денні

Було третя година пополудні все того ж довжелезного
дня.

Вони сиділи на великому ліжку у своїй квартирі. Денні


неспинно крутив у руках модель «фольксваґена» із чудо-
виськом, що висунулося через опущений верх, і не міг зу-
пинитися.

Поки вони йшли через вестибюль, було чутно, як тато


трясе двері; до них долітали удари й хрипкий, ображено-роз-
дратований голос. Джек, як повержений правитель, вивергав
потік обіцянок покарати, проклинав, обіцяв їм обом, що
вони будуть шкодувати про свою зраду до смерті, — адже
всі ці роки він буквально надривався заради них.

Денні думав, що вгорі ці лементи чутні не будуть, однак


люті звуки у всій повноті лунали із шахти ліфта для доставки
їжі. Мамине обличчя було блідим, а на шиї — на шиї просту-
пили жахливі коричнюваті синці. Там, де тато намагався...

Він усе крутив і крутив у пальцях модель — її подарував


тато в нагороду за те, що Денні виконав своє завдання з
читання.

(...де тато намагався обійняти маму занадто міцно...)

536

Мама поставила на програвачі якусь тиху музику, скрип-


ливу й повну ріжків і флейт. Вона втомлено посміхнулася
Денні. Він спробував посміхнутися у відповідь і зазнав не-
вдачі. Навіть коли додали звук, хлопчикові здавалося, що
він чує, як тато кричить на них і кидається на двері комори,
немов звір у клітці зоопарку. А якщо татові знадобиться в
туалет? Що він тоді буде робити?

Денні заплакав.

Венді відразу ж зменшила звук програвача й обійняла
хлопчика, погойдуючи на колінах.

— Денні, любий, усе буде добре. Справді. Якщо твоє по-


слання не отримає містер Геллоран, то отримає хто-небудь
інший. Як тільки скінчиться буран. Однаково, поки він не
перестане, ніхто не зможе сюди дістатися. Ні містер Гелло-
ран, ніхто. Але коли буря скінчиться, усе знову буде чудово.
Ми поїдемо звідси. І знаєш, що ми зробимо наступної весни?
Усі троє?

Денні похитав головою, уткнувшись їй у груди. Він не


знав. Йому здавалося, що весни не буде вже ніколи.

— Ми поїдемо на риболовлю. Наймемо човен і поїдемо


ловити рибу. Як торік на озері Четтертон. Ти, я і тато. Може,
ти спіймаєш нам на вечерю окуня. А може, ми нічого не впій-
маємо, але час проведемо прекрасно. Неодмінно.

— Матусю, я тебе люблю, — сказав хлопчик і обхопив її.

— Ох, Денні, і я теж люблю тебе.

Зовні вив і верещав вітер.

Близько половини п'ятої, коли денне світло почало зга-
сати, крики припинилися.

537


Вони в цей час поринули в тривожну дрімоту. Венді і далі
обіймала Денні. Вона не прокинулася. Прокинувся хлопчик.
Тиша чомусь здалася більш страшною, більш загрозливою,
ніж крики й удари в міцні двері комори. Що, тато знову за-
снув? Чи вмер? Чи?..

(чи вибрався звідти7)

Хвилин за п’ятнадцять тишу порушили голосний мета-
левий скрип і деренчання. Важкий скрегіт, потім механічний
гул. Венді з криком прокинулася.

Знову запрацював ліфт.

Вони прислухалися до його гудіння, широко розкривши
очі, обійнявшись. Ліфт їздив з поверху на поверх, закрива-
ючись, ляскали ґратчасті дверцята, із тріском відчинялися
латунні. Чувся сміх, п’яні крики, іноді — вереск і тріск.

Навколо них оживав «Оверлук».

48. Джек

Він сидів на підлозі комори, поставивши між витягну-


тими ногами коробку крекерів «Тріскіт», і дивився на двері.
Крекери він ковтав, не розбираючи смаку, один за одним,
просто тому, що слід було чим-небудь підкріпитися. Коли він
вибереться звідси, йому знадобляться сили. Усі, до краплі.

У цю конкретну мить Джек думав, що ще жодного разу в


житті не почував себе таким жалюгідним. Його розум і тіло
разом виявилися справжнім довідником болю. Голова роз-
колювалася, як з похмілля, біль накочував приступами, що
викликали нудоту. Були й інші ознаки похмілля: у роті немов

538


ескадрон ночував, у вухах дзвеніло, серце билося дужче, ніж
зазвичай, важкими ударами, як тамтам. А ще від того, що він
кидався на двері, ломило плечі, а горло від марних криків
саднило й було немов обдерте. Він подряпав об дверний
замок праву руку.

Ну, ось він вибереться звідси й надає декому стусанів.


Джек жував крекер за крекером, відмовляючи в пере-
починку своєму багатостраждальному шлунку, що прагнув
повернути все назад. Він подумав про екседрин, що лежав у
кишені, й вирішив почекати, щоб шлунок хоч трохи заспо-
коївся. Нема рації ковтати знеболююче, якщо збираєшся
одразу все виблювати. Доведеться поворушити мозками.
Знаменитими мізками Джека Торренса. Хіба ти — не той
хлопець, який колись волів заробляти на життя головою?
Джек Торренс, автор бестселерів. Джек Торренс, визнаний
драматург, удостоєний Відзнаки нью-йоркського товариства
критиків. Джек Торренс, письменник, шановний мислитель,
який у сімдесят років одержав Пулітцерівську премію за
книгу мемуарів «Моє життя у двадцятому столітті». Суть
усієї цієї дурні була одна: заробляти на життя мізками.

Заробляти на життя мізками — виходить, завжди знати,


де оси.

Він закинув у рот ще один «тріскіт» і розжував. Насправ-


ді, вважав Джек, усе звелося до того, що вони перестали йому
довіряти. Відмовилися вірити в те, що Джек знає, що для них
найкраще і як цього домогтися. Дружина спробувала неза-
конно перехопити в нього владу — спершу чесними
(певною мірою)

539


засобами, а потім — безчесними. Коли Джек переконли-
вими аргументами розвінчав її натяки й припинив постійну
сверблячку на тему «я не згодна», Венді налаштувала проти
нього сина, спробувала вбити його пляшкою, а потім за-
мкнула — це ж треба! — у кляту комору, мать її так!

І все-таки тихий внутрішній голосок мовляв Джекові:


(так, але звідки взялося спиртне? хіба не в цьому вся спра-
ва? Ти знаєш, що буває, коли ти напиваєшся, знаєш це із влас-
ного гіркого досвіду: коли ти пєш, ти перестаєш думати)
Він жбурнув коробку «тріскітів» через усю кімнатку. Вона
стукнулася об полицю з консервами й упала на підлогу. Джек
провів коробку поглядом, утер губи долонею, а потім поди-
вився на годинник. Було майже пів на сьому. Він пробув тут
уже чотири години. Замкнений дружиною, він провів
тут уже кілька років, так їх перетак.

Він уже міг поспівчувати своєму батькові.

Джек тепер зрозумів — він ніколи не задавався ось яким
питанням: що довело його батька до пияцтва? Так, правда...
якщо опускаєшся до стану, який його колишні учні нази-
вали «вошивий алкаш»... хіба справа не в жінці, з якою ти
одружений? Ганчірка, а не жінка, вона завжди мовчки воло-
чилася по будинку з мученицьким виразом обличчя. Ядро,
прикуте ланцюгом до батьківської щиколотки. Ні, не ядро на
ланцюзі. Вона ніколи не робила активних спроб позбавити
батька свободи, а Венді вчинила з ним саме так. Доля батька
Джека, ймовірно, була подібна до долі дантиста Мак-Тіґа з
відомого роману Френка Норріса1: прикутий наручниками

1 Йдеться про роман «Мак-Тіґ», який вийшов 1899 року. Цей твір вважається
одним із трьох кращих романів у творчому доробку американського письменника
Френка Норріса (1870—1902).

540


до мерця в пустелі. Так, це більш вдале порівняння. Його
мати, мертва духовно й душевно, була скута з батьком наруч-
никами їхнього шлюбу. І все ж тато намагався чинити спра-
ведливо, волочачи по життю її гниючий труп. Він намагався
виростити чотирьох дітей так, щоб вони відрізняли добре
від поганого, розуміли дисципліну й насамперед поважали
свого батька.

І всі вони виявилися невдячними, включаючи й самого


Джека. За що він тепер і розплачується — його власний син
теж виявився невдячним. Але залишалася надія. Він як-не-
будь вибереться звідси. І покарає — суворо покарає — обох.
Він подасть Денні приклад, адже хлопчик подорослішає... не-
хай же, коли настане потрібний день, Денні краще від Джека
буде знати, як чинити.

Він згадав ту недільну вечерю, коли батько за столом


побив матір палицею... як усі вони жахнулися. Тепер Джек
зумів збагнути необхідність цього, зумів збагнути, що бать-
ко лише прикидався п’яним, а його розум увесь час зали-
шався жвавим і гострим, підстерігаючи найменшу ознаку
неповаги.

Джек підповз до крекерів і знову взявся до їжі, сівши біля


дверей, які так віроломно замкнула Венді. Він задумався, що ж
саме помітив батько і як підловив матір своїм удаванням.
Може, вона потихеньку знущалася з нього? Показувала язика?
Робила непристойні жести? Або просто гордовито й образ-
ливо дивилася на нього, переконана, що він занадто отупів
від випитого, щоб помітити це? Що б вона не робила, батько
застав її на цьому й негайно покарав. І тепер, через двадцять
років, Джек зміг нарешті оцінити батькову мудрість.

541


Звичайно, можна сказати, що найбільшою дурістю, яку
зробив батько, було одруження з такою жінкою — прику-
вати себе до подібного трупа... якщо вже на те пішло, до
трупа, який зовсім його не поважав. Але за поспішний шлюб
молоді розплачуються повільно. Може, і батько батька був
одружений з жінкою такого ж типу, так що батько Джека
підсвідомо вибрав у дружину таку ж — як і сам Джек. Ось
лише його дружина не задовольнилася тим, що пасивно за-
губила кар’єру Джека на одному поприщі й спотворила — на
іншому, вона поставила собі завдання, яке до відрази потре-
бувало активних дій: знищити останній шанс чоловіка стати
одним зі службовців «Оверлука» і, можливо, у свій час підня-
тися... до посади управляючого. Вона спробувала відняти в
нього Денні, який був його, Джека, перепусткою. Звичайно,
це нерозумно — навіщо потрібний син, якщо можна роздо-
бути батька? — але наймачам частенько стріляють у голову
різні бздури, тож таку поставили йому умову.

Тепер Джек зрозумів: він не має наміру вмовляти її. Він


спробував урезонити Венді в барі «Колорадо», але вона
відмовилася вислухати, й за всі свої старання він одержав
пляшкою по голові. Але незабаром він матиме іншу нагоду.
Він вибереться звідси.

Джек раптом затамував подих і різко підняв голову. Десь


грали на піаніно буґі-вуґі, а люди сміялися й плескали в до-
лоні. Хоч важкі дерев’яні двері й заглушали звуки їх можна
було розчути. Грали пісеньку «У старому місті сьогодні буде
гамірно».

Пальці Джека безпомічно стиснулися в кулаки. Щоб


утриматися від чергової атаки на двері, довелося напружити-

542


ся. Вечірка знову почалася. Спиртне, мабуть, ллється рікою.
Із кимось іншим танцює дівчина, яка під білим шовковим
платтям здавалася на дотик такою привабливо голою.

— Ви за це заплатите! — завив він. — Хай вам грець, ви


обоє за це заплатите! Ви своє отримаєте, щоб вас! Даю слово
честі. Я...

— Ну, ну, — почувся за дверима негучний голос. — На-


віщо ж кричати, старий, я вас прекрасно чую.

Джек схопився на ноги.

— Ґрейді? Це ви?

— Так, сер. Саме так. Здається, вас замкнули.

— Випустіть мене, Ґрейді. Швидко.

— Я бачу, що ви, сер, навряд чи впораєтеся зі справою,


яку ми обговорювали. Покарання дружини й сина.

— Вони ж мене тут і замкнули. Відсуньте засув, будь


ласка!

— Ви дозволили їм замкнути вас тут? — У тоні Ґрейді


пролунав вихований подив. — Ах, Господи. Жінка вдвічі
менша від вас і маленький хлопчик? Навряд чи це характери-
зує вас як людину, яка має задатки зайняти одну з найвищих
управлінських посад, чи не так?

У струмочках судин на правій скроні Джека запульсувала


кров.

— Випустіть мене, Ґрейді. Я про їх подбаю.

— Справді, сер? Не знаю, не знаю. — Вихований подив
змінився вихованим жалем. — Дуже боляче говорити про це,
сер, але я сумніваюся. Я... й інші, ми дійшли висновку, що ви
не вкладаєте в це душі, сер. Це вам... не по зубах, сер.

— Вкладаю! — закричав Джек. — Клянуся, вкладаю!

543

— Ви віддасте нам вашого сина?



— Так! Так!

— Ваша дружина буде неабияк заперечувати, містере


Торренсе. Вона, здається... трохи сильніша, ніж ми уявляли.
Так би мовити, у неї більший запас міцності. Звичайно ж, все
краще вона взяла від вас.

Ґрейді поцокав язиком.

— Імовірно, містере Торренсе, вам слід було зайнятися
нею відпочатку.

— Я віддам його, клянуся, — сказав Джек. Тепер він


наблизив обличчя до дверей. Його прошибив піт. — Вона не
буде заперечувати. Клянуся, не буде. Вона не зможе.

— Боюся, вам доведеться вбити її, — холодно завважив


Ґрейді.

— Я вчиню так, як слід. Тільки випустіть мене звідси.

— Ви даєте слово, сер? — наполягав Ґрейді.

— Слово, обіцянку, клятву, що завгодно, чорт забирай.


Якщо ви...

Засув з тихим клацанням відсунувся. Двері здригнулися


й відкрилися на чверть дюйма. У Джека перехопило дух, а
слова завмерли на губах. На секунду йому здалося, що за
дверима стоїть сама смерть. Він прошепотів:

— Спасибі, Ґрейді. Клянуся, ви не пошкодуєте. Клянуся.


Відповіді не було. Він усвідомлював, що припинилися всі

звуки, тільки за стінами готелю свистить холодний вітер.

Він штовхнув двері, і вони відчинилися. Слабко скрип-
нули петлі.

Кухня була порожня. Ґрейді зник. У холодному білому


сяйві ламп денного світла все було заціпенілим, непоруш-

544


ним. Погляд Джека впав на велику колоду для розрізання
м’яса, за якою вони їли всією родиною.

Там стояли: келих з-під мартіні, п’ять пляшок джину й


пластикове блюдце з оливками.

До блюдця притулили молоток для роке, який Джек ба-


чив в сараї.

Він довго дивився на нього.

Потім звідкись — звідусіль — пролунав голос, значно
більш глибокий і владний, ніж у Ґрейді... голос пролунав
усередині Джека.

(тримайте ж своє слово, містере Торренсе)

— Дотримаю, — відповів він. І почув у своєму голосі ла-
кейську догідливість, однак упоратися з нею не зумів. — Усе
виконаю.

Він пройшов до колоди, узявся за рукоятку молотка.

І підняв його.

Змахнув.


Молоток із лютим свистом розсік повітря.

Джек Торренс запосміхався.

49. Геллоран: на північ, у гори

Коли він нарешті з’їхав з дороги, було вже чверть на другу


пополудні й, якщо вірити заліпленим снігом покажчикам
і лічильнику миль, до Естес-Парку залишалося майже три
милі. Такого швидкого й нестямного снігу, як тут, на висо-
чині, Геллоран у житті не бачив (утім, можливо, таке порів-
няння мало про що промовляє — адже все життя Геллоран
18 “Сяйво"

намагався бачити сніг якомога рідше), вітер же, що налітав


примхливими поривами то із заходу, то з-за спини, з пів-
дня, застеляв Дікові поле зору хмарами пухнастого снігу й
раз за разом безпристрасно змушував усвідомлювати, що
варто Діку проґавити поворот, і він запросто пірне вниз із
дороги на кілька сотень футів. «Електра», крутячи колесами,
полетить догори дриґом. Ситуацію погіршувало ще й те, що
до зимових доріг Геллоран не звик. Його лякала похована
під снігом жовта розділова смуга, лякали різкі, дужі пориви
вітру, що вільно налітали через верхів’я пагорбів і букваль-
но розвертали важенного «б’юїка». Лякало те, що майже всі
дорожні знаки ховалися під снігом — хоч монетку кидай,
щоб довідатися, праворуч чи ліворуч обірветься попереду
ця дорога з білого екрана кінотеатру для автомобілістів, по
якому, здавалося Геллорану, він їде. Він був наляканий, та
ще й як. Відтоді як на захід від Боулдера й Лайонса Гелло-
ран піднявся на пагорби, він вів машину весь у холодно-
му поту, пораючись коло газу і гальма так, начебто це вази
епохи Мінґ. Диск-жокей поміж рок-н-рольними мелодіями
наполегливо радив водіям триматися подалі від головних
магістралей і в жодному разі не їздити в гори, оскільки всі
дороги небезпечні, а по багатьох неможливо проїхати. Пере-
дали відомості про дрібні дорожні події, повідомили про дві
серйозні аварії: компанія лижників у мікроавтобусі «фолькс-
ваґен» і родина, що пробиралася в Альбукерк через гори
Саґре-Де-Крісто. В обох аваріях четверо загинули й п’ятеро
травмовані. «Так що тримайтеся подалі від доріг і слухайте
гарну музику», — бадьоро виснував диск-жокей і завів «Діти
моря на сонці», через що Геллоран відчув себе ще нещасні-

546


шим. «Ми сміємося, ми радіємо, ми...» — радісно волав Террі
Джекс, і Геллоран злобливо вимкнув приймач, знаючи, що
за п’ять хвилин знову увімкне його. Начхати, що передають
різну бридню — усе ж краще, ніж їхати крізь біле божевілля
на самоті.

{ну ж бо, зізнайся! Он того чорного хлопця такий мандраж


б’є... аж спина, так її перетак, згори донизу трясеться!)

Веселіше не стало. Якби не переконаність Діка, що хлопча


в жахливій біді, він дав би задній хід, ще не доїжджаючи до
Боулдера. Навіть зараз, десь у глибині, під черепом, тонень-
кий голосок (Геллоран подумав, що це радше здоровий глузд,
ніж боягузтво) повторював йому: пересиди ніч у мотелі в
Естес-Парку і дочекайся хоча б, щоб снігоочисники розчис-
тили центральну смугу. Голосок знову й знову нагадував, як
трясло літак, коли той сідав у Степлтоні, як серце Геллорана
провалилося в п’яти від відчуття, що вони ось-ось заорють
носом у землю й замість воріт № 39, доріжка Б, опинять-
ся біля воріт пекла. Але здоровий глузд не міг протистоя-
ти тому, що підганяло Діка. Йому треба було дістатися до
хлопчика сьогодні. Сніжний буран — це особиста проблема.
Доведеться з ним повоювати. Геллоран побоювався, що в
іншому випадку муситиме уві сні.воювати з чимось гіршим.

Знову налетів різкий порив вітру, цього разу з північного


заходу — ото ще! — і Геллорана відгородило сніжною стіною
й від невиразних обрисів пагорбів, і навіть від заметів уз-
довж узбіччя. Він їхав крізь заметіль.

І тут у місиві перед Геллораном загрозливо виросли


яскраві, як палаючий натрій, фари снігоочисника, вони мча-
ли назустріч, і Геллоран із жахом зрозумів, що замість того,

щоб пройти поруч, «б’юїк» цілиться носом точно між цих


вогнів. Снігоочисник не дуже й переймався, по своєму боці
дороги їде чи ні, а Геллоран дозволив б’юїкові покластися
на долю.

Крізь голосне виття вітру прорвалося ревіння дизеля, а


за ним — гудіння клаксона, протяжливе, оглушливо голосне.

Яйця Геллорана перетворилися на два маленьких змор-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка