І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка36/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

щених мішечки, набитих колотим льодом, а кишки немов би
злиплися, зробившись купою замазки.

Тепер з білизни виступив і колір — заліплений снігом


жовтогарячий. Дік бачив високу кабіну, довгий овал, а за
ним — фігуру водія, що розмахує руками. Він бачив В-подіб-
ні бічні ножі снігоочисника, що вивергають на замети уз-
довж лівого узбіччя сніг, схожий на білий вихлоп.

— УААААААААА! — вимогливо репетував клаксон. Гел-


лоран надавив на акселератор так, немов це були груди його
коханої, і «б’юїк» рвонув уперед і вправо, туди, де узбіччя
було вільне від сніжного насипу; снігоочисники, які їхали в
той бік, скидали сніг просто з обриву.

(з обриву, аякже, з обриву...)

Мимо, ліворуч від Геллорана, всього за кілька дюймів
проблиснули бічні ножі, які були на добрих чотири фути
вищі даху «Електри». Аварія здавалася неминучою доти,
доки снігоочисник не проїхав мимо. У голові в Діка про-
блиснули уривки молитви, яка наполовину була невиразним
вибаченням перед хлопчам.

А потім снігоочисник опинився позаду, у дзеркальці спа-


лахували й блищали сині лампочки.

548


Геллоран знову вивернув кермо «б’юїка» вліво, але марно,
машину на ходу занесло, і вона, як у сні, поплила до краю
обриву, збиваючи двірниками сніжну піну на вітровому склі.

Геллоран рвонув кермо назад, туди, куди тягло «б’юїка»,


і багажник з капотом почали мінятися місцями. Охоплений
панікою, Дік із силою надавив на гальмо, а потім відчув удар.
Дорога попереду зникла... він дивився в бездонну прірву,
заповнену падаючим снігом, а глибоко внизу невиразно вид-
нілися далекі зеленувато-сірі сосни.

(Звалюся, Богородице Діво, зараз звалюся)

І отут машина зупинилася, нахилившись вперед під ку-
том тридцять градусів. Ліве крило вм’ялося в бордюр, задні
колеса майже відірвалися від землі. Коли Геллоран спробував
дати задній хід, вони лише безпомічно закрутилися. Серце
виконувало барабанний дріб не гірше від Джима Крапи.

Дік виліз із машини дуже обережно — і, обійшовши


«б’юїка», зупинився біля заднього мосту.

Він стояв там, безпомічно розглядаючи колеса, і тут ба-


дьорий голос позаду сказав:

— Привіт, друже. Ти, мать твою, здурів, без сумніву.


Геллоран обернувся й побачив на дорозі за сорок ярдах
від себе снігоочисник, ледь помітний за снігом, що несеть-
ся на вітрі, тільки на даху кабіни оберталися сині лампи і
плив нагору темно-коричневий струмінь вихлопу. Просто
за спиною Діка стояв водій у довгій дублянці, поверх якої
був натягнутий непромокальний плащ. На голові водій мав
шапочку механіка в тонку синьо-білу смужку, і Геллоран ніяк
не міг узяти до тями, чому кусючий вітер не здуває її.
(приклеїв, звісно приклеїв)

549


— Привіт, — сказав він. — Можете витягти мене назад
на дорогу?

— Та напевно можу, — сказав водій снігоочисника. —


Якого чорта ви робите на цій дорозі, містере? Непоганий
спосіб відкинути копита.

— Невідкладна справа.

— Таких невідкладних справ не буває. — Водій говорив
повільно й доброзичливо, як з розумово відсталим. — Якби
ви лупнулися об стовпчик трохи дужче, ніхто б вас звідси не
виволік до першого квітня. Нетутешній, чи як?

— Нетутешній. І якби моя справа не була такою терміно-


вою, і духу мого б тут не було.

— Он як? — Водій перемінив позу, готовий спілкувати-


ся далі, немов вони випадково зупинилися побалакати на
задньому ґанку, а не стирчали в сніжному бурані, спілкую-
чись за допомогою крику, а машина Геллорана не балансу-
вала на висоті трьохсот футів над верхівками дерев. — Куд:
їдете? Естес?

— Ні, є тут одне місце, готель «Оверлук», — сказав Гел-


лоран. — Трохи далі за Сайдвіндером...

Але водій сумовито затряс головою.

— Здається, я це місце чудово знаю, — сказав він. — Міс-
тере, до старого «Оверлука» ви в житті не доберетеся. Доро-
ги між Естес-Парк і Сайдвіндером перетворилися на хрін-
зна-що, хай їм грець. Як сніг не розгрібай, одразу навалює
новий. Я тут кілька миль їхав через замети, то там посередині
футів шість буде, щоб вони провалилися. А навіть коли ви й
доберетеся до Сайдвіндера, то дорога звідти закрита аж до

550


Бакленда, а це вже у Юті. Ні-і. — Він похитав головою. — Не
вийде, містере. Ні хріна у вас не вийде.

— Треба постаратися, — відповів Геллоран, докладаючи


всіх зусиль, щоб говорити нормальним тоном. — Там одне
хлопча...

— Хлопчак? Hi-і. «Оверлук» наприкінці вересня закри-


вається. Чого його тримати відкритим, невигідно. Надто
багато таких ось лайняних буранів.

— Він синок сторожа. Потрапив у біду.

— Звідки ви знаєте?

Терпіння Геллорана лопнуло.

— Господи, ви що, збираєтеся до вечора стояти тут і плес-
кати язиком? ЗНАЮ Я, ЗНАЮ! Ну, будете ви витягати мене
назад на дорогу чи ні?

— Щось ви занадто нервовий, — завважив шофер, не


дуже зніяковівши. — Звичайно, лізьте в машину. У мене під
сидінням ланцюг.

Геллоран знову сів за кермо, і тут від запізнілої реакції


його затрясло. Руки в нього буквально оніміли — він забув
взяти рукавички.

Снігоочисник заднім ходом дістався до багажника «б’юїка»,


й Геллоран побачив, що водій виліз із великим мотком лан-
цюга.

Геллоран відкрив дверцята й крикнув:

— Допомогти?

— Не лізьте під руку, ото і все, — прокричав у відповідь


водій. — Тут роботи — раз плюнути.

І справді. Ланцюг туго натягнувся, «б’юїк» здригнувся й


за мить знову опинився на дорозі, націлившись більш-менш

551


на Естес-Парк. Водій снігоочисника підійшов до віконця й
постукав у захисне скло. Геллоран опустив вікно.

— Спасибі, — сказав Дік. — Вибачте, що накричав.

— Хіба вперше, — з усмішкою відповів водій. — Здається,
ви неначебто заведений. Візьміть-но. — На коліна Геллорана
впала пара товстих синіх вовняних рукавиць. — Коли зно-
ву зіскочите з дороги, вони вам знадобляться. Морозить.
Беріть, коли, звичайно, не хочете решту життя длубатися
в носі в’язальним гачком. Потім надішлете назад. їх дру-
жина зв’язала, так я до них нерівно дихаю. Ім’я й адреса
вшиті просто в шов. До речі, звуть мене Говард Коттрел. Як
стануть непотрібні, відішлете їх назад, та й по всьому. Але
запам’ятайте — щоб я за доставку не платив.

— Добре, — сказав Геллоран. — Спасибі. От не щас-


тить...

— Ви обережніше, я б і сам вас підвіз, та справ по горло.

— Та нічого. Ще раз спасибі.

Він почав піднімати скло, але Коттрел зупинив його.

— Як доберетеся в Сайдвіндер, якщо доберетеся, сходіть
у «Деркін Коноко». Поруч із читальнею, не заблукаєте. Запи-
таєте Леррі Деркіна. Скажіть, вас Коттрел послав — треба,
мовляв, найняти один із його снігоходів. Назвете моє ім’я й
покажете ці рукавиці, тоді вийде дешевше.

— Знов-таки, спасибі, — сказав Геллоран.

Коттрел кивнув.

— Кумедно. Ніяк ви не могли знати, що в «Оверлуку»


проблеми... телефон вирубався, б’юсь об заклад. Але я вам
вірю. Я іноді нутром чую.

Геллоран кивнув.

552

— І я теж — іноді.



— Ага. Знаю. Тільки обережніше там.

— Добре.


Коттрел зник у пітьмяній завісі, помахавши на прощан-
ня рукою. Шапочка механіка й далі зухвало трималася на
голові. Геллоран знову натиснув на газ, ланцюги молотили
сніжний покрив шосе й нарешті зарилися в нього настільки,
що «б'юїк» зрушив з місця. Позаду Говард Коттрел, проща-
ючись, востаннє натиснув на клаксон, хоча, по суті, це було
необов'язково — Геллоран і так відчував, що той бажає йому
удачі.

«Ось два сяйва за день, — подумав Дік, — мабуть, це


щось на кшталт хорошої прикмети». Однак Дік не вірив у
прикмети, ні в погані, ні в хороші. Те, що він за один день зу-
стрів двох людей, здатних сяяти (хоча зазвичай траплялося
п'ятірко за рік, не більше), могло не означати зовсім нічого.
Відчуття, що все вирішене, відчуття

(що все завершилося)

яке він не міг точно визначити, дотепер не покинуло його.
Воно...

На вузькій звивистій дорозі «б'юїк» увесь час намагався


вильнути то в один, то в інший бік, так що Геллоран вів його
обережно, затамувавши подих. Увімкнувши ще раз приймач,
він почув голос Арети, а Арета — це чудово. З нею він розді-
лив би герцевський «б'юїк» хоч зараз.

Від чергового пориву вітру машина захиталася й заков-


зала вбік. Геллоран вилаявся й ближче нахилився до керма.
Арета доспівала пісню, і знову заговорив диск-жокей, він

553


повідомив Геллорану, що сісти сьогодні за кермо — вірний
спосіб розстатися з життям.

Геллоран вимкнув приймач.

Він усе-таки дістався до Сайдвіндера, хоча їхав до міста
від Естес-Парку чотири з половиною години. На той час, як
він вибрався на Нагірне шосе, зовсім стемніло, але буран
і не думав слабшати. Двічі дорогу перепиняли замети, що
доходили «б'юїкові» до даху, так що довелося зупинитися й
чекати, поки снігоочисники розчистять проїзд. До одного
замету снігоочисник під'їхав по смузі Діка, і гудок знову
пролунав зовсім поруч. Шофер обмежився тим, що об'їхав
машину Геллорана. Він не висунувся, щоб сказати, що думає,
просто показав кілька непристойних жестів, знайомих усім
старшим десяти років американцям, і знаки ці навряд чи
були миролюбні.

Здавалося, що ближче Дік під'їжджає до «Оверлука», то


щось дужче підганяє його, змушуючи квапитися. Він піймав
себе на тому, що постійно поглядає на годинник. Руки Діка
неначе рвалися вперед.

За десять хвилин після того, як він завернув на Нагір-


не, промайнули два покажчики. Свистячий вітер очистив
обидва написи від сніжної оболонки, так що їх можна було
прочитати. Перший вказував:

САЙДВІНДЕР, 10.

Другий:

У ЗИМОВІ МІСЯЦІ ДОРОГА ЗА 12 МИЛЬ ПОПЕРЕДУ


ЗАКРИТА.

554


— Леррі Деркін, — пробурмотів Геллоран собі під ніс.
У приглушеному зеленуватому світлі приладового щитка
обличчя Діка мало вигляд напружений і стомлений. Було де-
сять хвилин на сьому — Леррі... «Коноко» біля бібліотеки.

І тоді на нього всією вагою обрушився запах апельсинів,


а з ним — думка, потужна, смертоносна, повна ненависті.

(ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ЗВІДСИ, БРУДНИЙ НІҐЕРЕ, ТЕБЕ


ЦЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ, НІҐЕРЕ, ЗАВЕРТАЙ ГОЛОБЛІ, РОЗ-
ВЕРТАЙСЯ, АБО МИ ТЕБЕ ПРИБ'ЄМО, ПІДНІМЕМО НА
ПАЛІ, ТИ, МАВПО ЧОРНОЖОПА, А ПОТІМ СПАЛИМО
ТІЛО, ОСЬ ЯК МИ ОБХОДИМОСЯ З НІҐЕРАМИ, ТАК ЩО
ЗАРАЗ ЖЕ ПОВЕРТАЙ НАЗАД!)

У замкнутому просторі машини пролунав крик Геллора-


на. Послання прийшло до нього не словами, а серією загад-
кових образів, які вкарбовувались у свідомість із жахаючою
силою. Щоб стерти їх, він випустив кермо.

І тут машина урізалася крилом у бордюр, відскочила,


наполовину розвернулася й зупинилася, вхолосту крутя-
чи задніми колесами. Геллоран різко вирубав зчеплення,
а потім сховав обличчя в долоні. Він не плакав — лише
виривалося переривчасте «ох-хо-хо». Груди важко здій-
малися. Він розумів, що якби його настигнув цей удар на
тому відтинку дороги, де хоч одне узбіччя обривалося в
прірву, він був би вже мертвий. Може, так і було задумано.
І в будь-який момент удар міг наздогнати його знову. Дове-
деться захиститися. Його обступила надзвичайно потужна
кривава сила — можливо, це було пам'яттю. Він тонув в
інстинкті.

555


Дік відтулив руки від лиця й обережно розплющив очі.
Нічого. Якщо щось і намагалося знову злякати його, воно не
змогло до нього пробитися. Він відгородився.

І ось таке трапилося з хлопчам? Господи, таке трапилося


з маленьким хлопчиком?

Дужче від усіх інших образів Діка тривожив чавкаючий


звук — начебто молотком лупили по товстій скибі сиру. Що
це означало?

(Боже, тільки не малий. Господи, благаю!)

Увімкнувши малу швидкість, він одночасно трохи до-
дав газу Колеса закрутилися, зачепилися шинами за доро-
гу, знову закрутилися, зачепилися ще раз. «Б’юїк» поїхав,
фари слабко розсіювали сніжні вири. Геллоран глянув на
годинник. Уже майже половина сьомої. На нього нахлинуло
відчуття, що вже справді дуже пізно.

50. Тремс

Венді Торренс нерішуче стояла посеред спальні й диви-
лася на сина, що миттю заснув.

Півгодини тому шум припинився. Увесь і одразу. Ліфт,


вечірка, звуки дверей, що то відчинялися, то зачинялися.
Замість того, щоб принести полегшення, тиша підсилила
напругу; скидалося на лиховісний затишок перед останнім
жорстоким поривом бурі. Денні, однак, задрімав майже
відразу, спершу хлопчик ворочався, але в останні десять хви-
лин сон став глибший. Навіть дивлячись на сина впритул,

556


Венді заледве розрізняла, як повільно піднімаються й опус-
каються вузенькі груди малюка.

Вона задумалася: коли ж хлопчик востаннє проспав ніч


безперервно, без болісних снів, без тривалих пробуджень,
коли ловиш звуки гулянки, що стала чутною — і видною —
Венді лише в останні день або два, відтоді як «Оверлук»
накинувся на їхню трійцю.

(справді психологічний феномен або груповий гіпноз?)


Венді цього не знала й не думала, що це має якесь значен-
ня. У будь-якому випадку — усе це загрожувало їм загибел-
лю. Вона глянула на Денні й подумала,

(дякувати Богу, він лежить спокійно)


що коли не тривожити хлопчика, той зможе проспати
решту ночі. За всіх своїх талантів він однаково залишався
малям і потребував відпочинку.

Джек — ось хто починав її тривожити.

Венді скривилася від раптового болю, відняла руку від
рота й побачила, що зірвала ніготь. А вже нігті вона завжди
намагалася тримати в порядку. Вони були не настільки довгі,
щоб назвати їх пазурами, але ще зберегли гарну форму, і...
(і що це ти затурбувалася про нігті?)

Вона трошки посміялася, але голос тремтів, радості в


ньому не було. Спершу Джек перестав завивати й кидатися
на двері. Потім знову почалася вечірка,

(може, вона й не припинялася? може, вона час від часу


спливає в трошки інший часовий шар, туди, де ми не повинні
її чути?)

557


а контрапунктом до неї скреготав і ляскав дверцятами
ліфт. Потім усе стихло. У цій новій тиші, коли Денні заснув,
Венді уявила, начебто в кухні, якраз майже під ними, чує
тихі, змовницькі голоси. Спершу вона вирішила, що це ві-
тер — той міг імітувати широкий діапазон людських голо-
сів, від схожого на шелест паперу шепоту вмираючого за
дверима й віконними рамами і до оглушливого вереску під
карнизами... так у дешевих мелодрамах верещать, тікаючи
від убивці, жінки. І все ж, заціпеніло сидячи поруч із Денні,
вона усе виразніше переконувалася, що це справді голоси.
Джек із кимось обговорював свою втечу з комори.
Обговорював убивство дружини й сина.

Для тутешніх стін нічого нового в цьому не було —


убивства тут бували й раніше.

Вона підійшла до стояка й приклала до нього вухо, але


в цю мить запрацювала топка і всі звуки потонули у хвилі
теплого повітря, що піднялося з підвалу. П’ять хвилин
тому, коли юрба знову затихла, готель поглинула цілковита
тиша — тільки вив вітер, билася в стіни й вікна снігова крупа
й іноді стогнала яка-небудь дошка.

Венді подивилася на здертий ніготь. З-під нього висту-


пили бісеринки крові.

(Джек вибрався звідти)

(не мели дурниць)

(так, вибрався, він узяв на кухні ніж або, можливо, сокир-


ку для м'яса, ось зараз він піднімається нагору, іде по краєчку
сходів, щоб вони не скрипіли)

(!ти несповна розуму!)

558

Губи Венді затремтіли, і на секунду здалося, що вона


викрикне ці слова вголос. Але тишу ніщо не порушило.

У неї було таке відчуття, начебто за нею спостерігають.

Вона різко обернулася й уп'ялася в зачорнене вночі вік-
но — там щось бурмотіло кошмарне біле обличчя з темними
колами навколо очей, обличчя безумця, монстра, який від-
початку ховався в цих стінах...

Це були всього лише морозні візерунки на склі зовні.

Венді відсапалася, подих вийшов довгим, шелестким,
переляканим. їй здалося, що цього разу вона цілком чітко
розчула, що звідкись доносяться звуки веселої балачки.

(ти лякаєшся тіней, і без того справи доволі кепські, до


завтрашнього ранку ти дозрієш для божевільні)

Заспокоїти страхи можна було тільки одним способом —


Венді знала яким.

Доведеться сходити вниз і переконатися, що Джек і далі


в коморі.

Дуже просто. Зійти вниз по сходах. Заглянути. Поверну-


тися нагору. Заодно забрати зі стійки адміністратора тацю.
Омлет уже пропав, але суп можна розігріти на плитці біля
друкарської машинки Джека.

(ще б паку дивися, щоб тебе не вбив, якщо він там, унизу,


з ножем)

Венді підійшла до туалетного столика, намагаючись стру-


сити завісу страху, що огорнула її. По столику виявилася
розсипана жменька дрібних грошей, лежала пачка талонів на
бензин для казенної вантажівки, дві люльки, які Джек усюди
возив за собою, але курив рідко... і зв'язка ключів.

559


Вона взяла її, потримала, а потім поклала назад. Ідея за-
мкнути за собою двері спальні спала їй на гадку, але приваб-
ливою не здалася. Денні спав. У Венді промайнула невиразна
думка про пожежу й ще про щось, що зачепило її значно
дужче, однак це Венді з голови викинула.

Вона перетнула кімнату, нерішуче постояла біля дверей,


потім дістала з кишені ніж і стиснула дерев’яне руків’я.

І відчинила двері.

Короткий коридор, що вів до їхньої спальні, був порож-
ній. Через рівні проміжки на стінах яскраво горіли елект-
ричні світильники, вигідно відтіняючи синє тло килима й
витканий на ньому звивистий візерунок.

(бачиш? ніякого бабая)

(так ні, звичайно. їм треба, щоб ти вийшла зі спальні. їм
треба, щоб ти зробила яку-небу дь жіночу дурницю, саме це
ти зараз і робиш)

Вона знову завагалася, раптом відчувши себе зовсім не-


щасною, не бажаючи залишати Денні й безпечну кімнату, але
в той же час їй обов’язково потрібно було переконатися, що
Джек і далі замкнений... і безпечний.

(ну, звісно)

(але голоси)

(не було ніяких голосів, це все — твоя уява, це був вітер)

— Ні, не вітер.

Від звуку власного голосу Венді підскочила. Але страш-


на впевненість, що пролунала в ньому, змусила її рушити
вперед. Збоку теліпався ніж, лезо ловило відблиски світла й
відкидало на шовковисті шпалери зайчиків. Тапочки шелес-
тіли по ворсу килима. Нерви співали, як дроти.

560


Вона дісталася до того місця, де головний коридор по-
вертав, і заглянула за ріг. Від передчуття того, що там можна
побачити, розум Венді заціпенів.

Бачити не було чого.

Після секундної запинки вона обігнула ріг і пішла геть по
головному коридору. З кожним кроком до обкутаного тінню
колодязя сходової клітки жах наростав, а усвідомлення того,
що вона залишила сплячого сина самого, без захисту, міцні-
ло. Ноги, взуті в тапочки, ступали по килиму все голосніше,
так їй здавалося. Двічі Венді оглядалася, щоб упевнитися, чи
не підповзає до неї що-небудь ззаду.

Вона дісталася до сходів і поклала руку на холодний


стовпчик поруччя. У вестибюль вело дев'ятнадцять широ-
ких сходинок. Вона доволі часто перелічувала їх, щоб знати.
Дев’ятнадцять покритих килимом сходинок і ніякого Дже-
ка, що скорчився б на одній з них. Звичайно, немає. Джек
замкнений у коморі, за товстими дерев’яними дверима, за
міцним сталевим засувом.

Але у вестибюлі темно й — ох! — у ньому стільки ті-


ней...

Серце рівно й важко загупало у Венді в горлі.

Попереду, трохи лівіше, знущально зяяли латунні двері
ліфта, запрошуючи ввійти й покататися.

(ні, спасибі)

Усередині вся кабіна була прикрашена рожевими й біли-
ми гофрованими стрічками серпантину. Із двох хлопавок,
що вибухнули, розлетілося конфеті. У дальньому кутку ле-
жала порожня пляшка з-під шампанського.

561


Позаду Венді відчула якийсь рух і різко обернулася, щоб
подивитися на ті дев'ятнадцять сходинок, які вели до май-
данчика третього поверху, однак нічого не побачила. Проте
її не покидало відчуття, що краєчком ока вона вловила, як у
більш глибоку тінь коридору нагорі — перш ніж вона зуміла
розгледіти їх — відскочили якісь істоти.

(істоти)


Вона знову подивилася вниз.

Права долоня, що стискала дерев'яне руків'я ножа, спіт-


ніла. Венді швидко переклала ніж у ліву руку, витерла праву
об рожевий махровий халат і перекинула ніж знову в неї.
Майже не усвідомлюючи, що розум скомандував тілу по-
чати рух уперед, Венді почала спускатися по сходах: лівою,
правою, лівою, правою; вільна рука легенько торкалася по-
руччя.

(де ж гості? нумо, не дозволяйте ж злякати себе, ви, збі-


говисько цвілих простирадл! подумаєш, перелякана жінка з
ножем! нумо, додайте музики! додайте життя!)

Десять кроків униз, дюжина, чортова дюжина.

Сюди з коридору першого поверху просочувалося нудне
жовте світло, і Венді згадала, що слід було запалити світло у
вестибюлі — або біля входу в їдальню, або в конторі управ-
ляючого.

І все-таки світло падало звідкись іще — біле, неяскраве.

Лампи денного світла. Звичайно ж. У кухні.

Вона затрималася на тринадцятій сходинці й спробувала


згадати, погасила вона світло чи ні, коли вони з Денні йшли.
Згадати не вдалося.

562


Під нею, у вестибюлі, стояли залиті тінню стільці з ви-
сокими спинками. Скло вхідних дверей білою казенною за-
вісою затулив наметений сніг. Латунні капелюшки цвяхів
в оббивці дивана слабко поблискували — точнісінько як
котячі очі. Сотня місць, де можна сховатися.

Ноги Венді ослабнули від жаху, але вона пішла далі.

Ось уже сімнадцята сходинка, вісімнадцята, дев'ятна-
дцята...

(вестибюльу мадам, виходьте обережно)

З розчинених навстіж дверей бальної зали лився тіль-
ки морок. Усередині щось рівномірно цокало, як пекельна
машина. Венді заціпеніла, потім згадала про годинник на
камінній полиці — годинник під скляним ковпаком. Мабуть,
його завів Джек... або Денні... а може, він завівся сам, як і все
інше в «Оверлуку».

Вона звернула до стійки адміністратора, збираючись


пройти через дверцята в ній у контору управляючого й далі,
у кухню. Було видно, як поблискує сріблом горезвісна таця
з їхнім ленчем.

Тоді годинники почали відбивати тихі, дзвінкі удари.

Венді приросла до місця, язик прилип до піднебіння.
Потім вона розслабилася. Б’є восьму годину, ото і все. Вось-
ма година.

...пять, шість, сім...

Вона лічила удари. Раптом здалося, що поки годинник не
замовкне, далі йти не слід.

...вісім дев'ять...

(дев'ять?)

(...десять... одинадцять...)

563

Зненацька вона збагнула — але запізно. Венді незграбно


заспішила назад до сходів, уже розуміючи, що спізнилася.
Але як же вона могла знати це раніше?

Дванадцять.

У бальній залі загорілося все світло. Голосно, пронизливо
заспівала мідь фанфар. Венді скрикнула, але її крик загубив-
ся в реві цих латунних легень.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка