І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка37/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

— Маски гетьі — луною нісся крик. — Маски геть!


Потім усе стихло, немов пішло по довгому коридору часу,

і Венді знову залишилася сама.

Ні, не сама.

Венді обернулася — він наближався.

Це був і Джек, і не Джек. Очі горіли божевільним крово-
жерливим вогнем, знайомий рот кривила дивна, безрадісна
усмішка.

У руках він тримав молоток для роке.

— Гадаєш, замкнула мене? Замкнула, так, по-твоєму?
Молоток просвистів у повітрі. Венді позадкувала, на-
ступила на м’яку подушечку й упала на килим, що закривав
підлогу вестибюлю.

— Джеку...

— Сука, — прошептав він. — Знаю я, що ти таке.
Молоток опустився знову. Просвистівши в повітрі зі

смертоносною швидкістю, він поринув у її м’який живіт.


Венді закричала, раптом занурившись в океан болю. Вона
невиразно бачила, що молоток піднявся знову. І раптом зро-
зуміла, що цим молотком, який Джек тримає в руках, він
збирається забити її до смерті. Венді паралізувало.

564


Вона ще раз спробувала докричатися до нього, упросити
зупинитися — заради Денні, — але від удару задихнулася й
зуміла видавити лише майже нечутне слабке пхикання.

— Ось. Ось, отак, — сказав Джек, посміхаючись. Він но-


гою відкинув з дороги подушечку. — Ось зараз, по-моєму, ти
й отримаєш, що тобі належить.

Молоток опустився. Венді відкотилася вліво, поли халата


задерлися вище колін. Молоток, урізавшись у підлогу, вир-
вався у Джека з рук. Йому довелося нагнутися й підняти своє
знаряддя, а вона тим часом побігла до сходів. До неї нарешті
повернулася здатність дихати, і вона, схлипуючи, втягувала
повітря. Живіт перетворився на суцільний пульсуючий бо-
лем синець.

— Сука, — процідив Джек крізь усмішку й погнався за


нею. — Сука смердюча, зараз ти своє отримаєш. Неодмінно.

Венді почула свист молотка, і правий бік розірвав страш-


ний біль — це голівка молотка потрапила їй просто під груди,
зламавши двоє ребер. Венді впала вперед, на сходи, ударила-
ся пораненим боком, і її затрясла нова судома болю. Однак,
незважаючи на це, інстинкт змусив її перекотитися на інший
бік, і молоток пронісся мало не за дюйм від її вилиці; він із
глухим стуком урізався в товсті складки килима. І тут Венді
побачила ніж — він вирвався у неї з руки, коли вона падала.
Ніж поблискував на четвертій сходинці.

— Сука, — повторив Джек, молоток опустився. Вона


підтяглася вище, й удар припав під коліно. Гомілку рапто-
во охопило полум'я. По ікрі потекла кров. Потім молоток
знову полетів униз. Венді ривком осмикнула голову, і той,

565


пролетівши в заглибині між її шиєю й плечем, вирвавши
шматочок вуха, врізався в сходинку

Джек знову опустив молоток, і цього разу Венді підко-


тилася йому назустріч, униз по сходах, усередину траєк-
торії удару Коли зламані ребра заскрипіли, стукаючись об
щабель, вона пронизливо закричала. Джек заточився, і тут
вона вдарила його по ногах так, що він із криком подиву й
гніву полетів униз, балансуючи ногами, щоб утриматися на
сходах. Потім глухо вдарився об підлогу. Молоток вилетів у
Джека з рук. Джек сів і якийсь час не зводив з Венді одур-
манених очей.

— За це я тебе вб'ю, — оголосив він.

Перекотившись на інший бік, він потягнувся до руч-
ки молотка. Венді змусила себе піднятися. Ліву ногу аж до
стегна простромив біль. Обличчя було попелясто-сірим, але
зібраним. Коли пальці Джека стиснули ручку молотка, вона
стрибнула чоловікові на спину.

— Боже мій! — пролунав у вестибюлі «Оверлука» про-


низливий крик Венді, і вона аж по рукоятку застромила ніж
Джеку в поперек.

Джек, на якому вона повисла, завмер, а потім закричав. їй


здалося, що верещать самі дошки, вікна, двері готелю. Нічого
більш моторошного Венді не доводилося чути. Придавлений
її вагою, Джек одерев’янів, але крик усе не закінчувався.
Разом вони скидалися на салонну шараду — вершник і кінь.
Ось лише спина фланелевої сорочки Джека в чорно-червону
клітку робилася все темнішою, намокаючи від крові.

Потім він звалився вперед, обличчям униз, скинувши


Венді; вона вдарилася хворим боком і застогнала.

566


Якийсь час лежала, важко дихаючи, не в змозі поворух-
нутися. Уся вона, з голови до ніг, перетворилася на згусток
різкого пульсуючого болю. Щоразу, як Венді вдихала, у неї
щось люто встромлювалося, а шию заливало кров’ю з об-
дертого вуха.

Чутно було тільки, як вона намагається дихати, як шу-


мить вітер і ще — як цокає годинник у бальній залі.

Нарешті Венді змусила себе піднятися на ноги й за-


шкутильгала до сходів. Діставшись туди, вона вчепилась у
стовпчик поручнів, опустивши голову, — хвилями накочува-
ли слабість і запаморочення. Коли стало легше, Венді поліз-
ла нагору, користуючись здоровою ногою й підтягуючись
руками за поручні. Один раз вона глянула вгору, очікуючи
побачити там Денні, але сходи

(дякувати Богу, він це проспав, дякувати Богуу дякувати


Богу)

були порожні. На шостій сходинці їй довелося відпочити.


Венді схилила голову, і світлі кучері розсипалися по поруч-
нях, звісившись у проліт. Вона ледь дихала, повітря немов
обросло колючками. Правий бік перетворився на розплю-
щене палаюче місиво.

(нумо, Венді, нумо, старенька. замкни за собою двері, а


потім подивишся рани, ще тринадцять сходинок, не так
уже погано. А коди доберешся до коридору нагорі, зможеш
повзти, я дозволяю)

Венді втягнула стільки повітря, скільки дозволили її зла-


мані ребра, й наполовину підтяглася, наполовину впала на
наступну сходинку. Вона пройшла вже половину шляху й

567


була на дев'ятій сходинці, коли знизу із-за спини пролунав
голос Джека. Він хрипко виговорив:

— Ти мене вбила, суко.

На неї нахлинув чорний, як ніч, жах. Вона оглянулася й
побачила, що Джек повільно зводиться на ноги. Венді ба-
чила, як стирчить із його вигнутої луком спини рукоятка
кухонного ножа. Очі Джека немовби звузилися, майже за-
губилися в блідих, обвислих складках шкіри. Джек неміцно
тримав у лівій руці молоток. Голівка молотка була в крові.
Клаптик рожевого махрового халата Венді прилип майже
до середини.

— Ти в мене отримаєш, — прошептав він і, похитуючись,


рушив до сходів.

Плачучи від страху, Венді знову почала підтягуватися.


Десять сходинок, дванадцять, чортова дюжина. Та однаково
коридор другого поверху здавався далеким, як недоступна
гірська вершина. Тепер Венді важко дихала, бік пронизли-
во протестував. Волосся теліпалося перед очима, як у бо-
жевільної. Вуха немовби заповнило цокання годинника під
ковпаком у бальній залі, а контрапунктом до нього звучав
судомний, болісний подих Джека, який почав підніматися
по сходах.

51. Геллоран приїжджає

Леррі Деркін виявився високим худим чолов'ягою з по-
хмурим обличчям, яке вінчала сяюча грива рудого волосся.
Геллоран піймав його в той самий момент, коли Деркін ішов

568


зі станції «Коноко», ховаючи свою похмуру фізіономію в
глибинах куртки армійського зразка. Несуттєво, звідкіля
приїхав Геллоран, — у Леррі не було охоти в такий буран
затримуватися на роботі, а ще більше не хотілося здавати в
найм один зі своїх снігоходів цьому чорношкірому з дикими
очима, який наполягав на тому, щоб поїхати в гори у старий
«Оверлук». У тих, хто майже все життя провів у маленькому
містечку Сайдвіндер, готель мав погану славу. Там сталося
вбивство. Якийсь час готелем управляла банда, а якийсь
час — шахраїстий бізнесюк, із тих, що готові тобі горлянку
перегризти. А дещо з того, що коїлося в старому «Оверлуку»,
в газети так і не потрапило — грошики роблять свою справу.
Однак сайдвіндерці розумілися на тому, що і як. Майже всі
тамтешні покоївки були родом звідси — а покоївки багато
чого бачать.

Але коли Геллоран згадав Говарда Коттрела й показав


Деркіну ярличок на вивороті синьої рукавички, власник бен-
зоколонки зм'якшився.

— Отже, це він вас сюди послав? — запитав Деркін, від-


микаючи один із гаражів і заводячи Геллорана всередину. —
Приємно довідатися, що в старого грішника залишилася хоч
крапля мізків. Я вже гадав, що він геть зсунувся глуздом. —
Він клацнув вимикачем. Оживаючи, слабко загуділи кілька
старих і дуже брудних флуоресцентних ламп. — І якого ж
дідька лисого вам там треба, приятелю?

У Геллорана почали здавати нерви. Останні кілька миль


до Сайдвіндера далися на превелику силу. Один раз налетів
різкий порив вітру (його швидкість була ніяк не менша шіст-
десяти миль на годину) і розвернув «б'юїка» навколо осі.

569


Але ж Діку ще їхати і їхати, і лише Богові відомо, що чекає
його наприкінці шляху Він не просто боявся за хлопча, він
був нажаханий. Уже майже без десяти сьома, а йому знову
треба заводити всі ті ж пісні й танці.

— Там, нагорі, кепські справи, — дуже обережно мовив


він. — Із синком сторожа.

— Що? З Торренсовим малим? Та що ж із ним може бути


негаразд?

— Чорт його знає, — пробурчав Геллоран. При думці


про те, скільки часу він витрачає на пояснення, йому зро-
билося нудно. Він розмовляв із провінціалом, але ж відомо,
що провінціала хлібом не годуй — дай спершу обнюхати та
походити навколо, а вже тоді він вас послухається. Але час
підтискав — Дік перетворився просто на переляканого нег-
ра, і якщо все це затягнеться ще хоч трохи, міг би плюнути
й утекти.

— Послухай, — сказав він. — Будь людиною. Мені треба


туди піднятися, а без снігохода нічого не вийде. Заплачу,
скільки скажеш, тільки, заради Бога, не пхайся у мої
справи.

— Добре, — відповів незворушний Деркін. — Якщо тебе


послав Говард, це вже дещо. Бери-но «Арктичну кішку». Я за-
ллю в бак п'ять галонів бензину. Думаю, вона тебе звозить і
туди, і назад.

— Спасибі, — не дуже впевнено відповів Геллоран.

— Даси двадцять доларів. Це буде разом зі спиртом.

Геллоран намацав у гаманці двадцятку; дістав і простяг-


нув Деркіну. Той запхав її в кишеню сорочки, навіть не по-
дивившись.

570


— По-моєму, нам, напевно, краще помінятися одежею, —
сказав Деркін, знімаючи куртку. — Від твого пальтечка нині
ввечері користі ні хріна не буде. Прийдеш повертати машин-
ку, тоді обміняємося назад.

— Ні, так я не можу...

— Ану не галасуй, — перебив Деркін, усе ще м’яко, —
я тебе замерзати не пошлю. Я тут пройду пару будинків —
і все, там мій стіл, а на столі — вечеря. Не переч.

З легким здивуванням Геллоран обміняв пальто на ото-


рочену хутром куртку Деркіна. Над головою тихенько гуділи
лампи денного світла, і це нагадувало йому про світильники
в кухні «Оверлука».

— Торренсів малий, — мовив Деркін і похитав голо-


вою. — Гарненький, чи не так? Поки сніг усерйоз не повалив,
вони з татусем частенько тут бували. Зазвичай на вантажівці
з готелю. Мені здалося, ця парочка так один за одного три-
маються, що куди вже міцніше. Ото хлопчисько, що справді
любить татуся. Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— Я теж сподіваюся. — Геллоран застебнув блискавку


куртки й зав’язав каптур.

— Дай-но допоможу тобі випхати цю штуку надвір, —


сказав Деркін. Вони прокотили снігохід по заляпаній бен-
зином цементній підлозі до воріт гаража. — Ти раніше на
такому їздив?

— Ні.


— Ну, це штука нескладна. Інструкція приклеєна до при-
ладової дошки, але насправді потрібно тільки знати, де стоп,
де хід. Тут ручка як ото в мотоциклі. З іншого боку — галь-
мо. На поворотах нахиляй машинку. По насту ця дитинка

571


шпарить на сімдесят, але по такій каші більше п'ятдесяти не
вичавиш, та й то заледве.

Тепер вони опинилися на засніженому дворі станції об-


слуговування. Деркін підвищив голос, щоб його не заглуша-
ли пориви вітру.

— З дороги не з'їжджай! — кричав він у вухо Геллора-


ну. — Наглядай за бордюром і покажчиками, і все буде о'кей.
Коли звернеш із дороги, ти небіжчик. Зрозумів?

Геллоран кивнув.

— Зачекай хвилинку! — велів Деркін і побіг назад у га-
раж. Поки його не було, Геллоран повернув ключ запалюван-
ня й трохи піддав газу. Снігохід пчихнув і ожив, нахабно й
неспокійно затарахкотів.

Деркін повернувся із чорно-червоною лижною маскою.

— Піддягни під каптур! — прокричав він.

Геллоран натягнув маску. Вона була тіснувата, але од-


разу ж заховала від вітру, від якого клякнули чоло, щоки й
підборіддя.

Деркін нагнувся ближче, щоб його було чутно.

— По-моєму, ти трохи січеш, як ото деколи Гові, — сказав
він. — Це добре, тільки ось у готеля тут кепська репутація.
Хочеш, дам тобі карабін?

— Думаю, користі від нього не буде, — закричав у від-


повідь Дік.

— Як хочеш. Але коли забереш хлопчака, привозь його


на 16-у Піч-Лейн. Дружина супу підігріє.

— О’кей. Спасибі за все.

— Обережно там! — заволав Деркін. — Тримайся до-
роги!

572


Геллоран кивнув і повільно потягнув ручку. Снігохід за-
муркотів і рушив, фара розсікла густо падаючий сніг кону-
сом яскравого світла. У дзеркальці заднього виду мигнула
піднята рука Деркіна. Дік помахав у відповідь, потім злегка
штовхнув ліктями кермо вліво й опиьився на Головній ву-
лиці. У білому світлі вуличних ліхтарів снігохід ішов як по
маслу. Спідометр показував тридцять миль на годину. Було
десять хвилин на восьму. В «Оверлуку» Венді й Денні спа-
ли, а Джек Торренс обговорював питання життя й смерті зі
своїм попередником.

За п’ять кварталів ліхтарі на Головній вулиці скінчилися.


Півмилі тяглися маленькі будиночки, наглухо задраєні від
бурану, а потім залишилася тільки пітьма, у якій вив вітер.
Варто було Діку знову опинитися в темряві, яку розсіював
лише тонкий промінчик від фари снігохода, як наліг колиш-
ній жах — такими гнітючими й спустошуючими бувають ди-
тячі страхи. Він ніколи ще не почував себе таким самотнім.
У ті кілька хвилин, поки виднілися у дзеркальці нечіткі вогні
Сайдвіндера, прагнення розвернутися й поїхати назад було
просто непереборним. Геллоран подумав, що, незважаючи
на всю заклопотаність Деркіна долею синка Джека Торренса,
він не запропонував взяти другий снігохід і поїхати разом
з ним.

(тут, у місті, репутація в готеля кепська)

Стиснувши зуби, Дік підсунув рукоятку вище й подивив-
ся, як стрілка спідометра поповзла вгору, минаючи познач-
ку «40», і зупинилася на сорока п’яти. Йому здавалося, що
снігохід мчить жахливо швидко, і все-таки побоювався,
що цього недостатньо. За такої швидкості він буде добира-

573


тися до «Оверлука» майже годину А якщо поїде швидше, то
може взагалі туди не дістатися.

Дік приклеївся поглядом до захисної огорожі при дорозі.


Кожен стовпчик вінчав рефлектор завбільшки з десятицен-
тову монету. Багато їх занесло снігом. Двічі Геллоран із не-
безпечним запізненням помітив знак повороту й відчув,
що снігохід спершу заїхав на замет і лише потім повернувся
туди, де влітку проходить дорога. Лічильник відстані відлічу-
вав милі так повільно, що можна було збожеволіти — п’ять,
десять, нарешті, п’ятнадцять. Обличчя одерев’яніло навіть
під в’язаною лижною маскою, а ноги закоцюбли.

(їй-богуу не пошкодував би сотню за лижні штани)

Жах Геллорана наростав із кожною наступною милею.
Можна було подумати, що готель огортає якась отруйна
атмосфера, яка згущається в міру наближення до нього. Чи
було так і раніше? «Оверлук», по суті, ніколи не подобався
Геллорану, і не лише йому, однак такого ще не бувало.

Він почував, що голос, який мало не вгробив його за


Сайдвіндером, намагається пробити захист, дістатися до
м’якої серцевини. Голос цей був потужний і за двадцять
п’ять миль звідси — наскільки ж він зміцнів тепер? Повністю
відгородитися від нього не вдавалося. Дещо прослизало в
мозок Геллорана, заполонюючи його лиховісними образами
з підсвідомості. Йому все частіше й частіше уявлялася тяжко
поранена жінка у ванній, вона підняла руки, марно намага-
ючись відвернути удар, і Дік усе дужче впевнювався, що ця
жінка, мабуть...

(о Боже, обережніше!)

574

Перед ним виросла загорожа, начебто він катався на аме-


риканських гірках. Задумавшись, він пропустив знак пово-
роту. Рвонувши вправо кермо, Дік розвернув снігохід на сто
вісімдесят градусів. Полози пронизливо заскреготали по
камінню. Геллоран подумав, що ось-ось вилетить зі снігохо-
да. І справді — той захитався, балансуючи на грані падіння,
а потім, наполовину завдяки зусиллям водія, наполовину за
інерцією, відкотився назад на більш-менш рівну поверхню
засипаної снігом дороги. Потім попереду виявився обрив,
фара висвітила різку межу між сніжним покривом і пітьмою,
що простиралася за ним. Дік розвернув снігохід в інший бік,
серце нудотно колотилося в горлі.

(тримайся дороги, Діккі, друже)

Він змусив себе ще трохи повернути рукоятку догори.
Тепер стрілка спідометра коливалася в межах п’ятдесяти.
Вітер вив і ревів. Фара простромлювала пітьму.

Невідомо, скільки часу минуло перш, ніж Геллоран виїхав


до повороту, що лежав серед сніжних берегів, і попереду по-
мітив спалах. Блиснув вогник, потім усе загородила земля,
що здибилася складкою. Світло зринуло на такий короткий
час, що Геллоран переконував себе: це тільки гра уяви. Од-
нак за наступним поворотом вогник мигнув знову, тепер
уже ближче. Цього разу сумніватися в його реальності не
випадало — Дік уже стільки разів раніше бачив його під
цим же кутом... «Оверлук». Схоже, світло горіло на першому
й другому поверхах.

Страх з’їхати з дороги або розбити снігохід на невидимо-


му повороті повністю розтав. Снігохід упевнено звернув на

575


першу половину S-подібного повороту, який Геллоран тепер
згадав аж до фута, і тут фара щось висвітила

(Господи... Божву що це?)

на дорозі попереду. Застигла чорно-біла постать. Спершу
Геллоран подумав, що це якийсь надзвичайно великий вовк,
якого буря зігнала з гір. Але, наблизившись, зрозумів, що це,
і горло перехопив жах.

Не вовк, а лев. Лев — фігура живоплоту.

Окреслена чорною тінню й пухнастим снігом морда, стег-
на, напружені для стрибка стегна... і лев справді стрибнув.
Він різко відштовхнувся задніми лапами, і навколо них без-
звучно вибухнув, заклубився блискучими іскорками сніг.
Закричавши, Геллоран різко вивернув кермо вправо, одно-
часно зігнувшись. По обличчі, шиї, плечах пробігли брижі
болю. Діка викинуло зі снігохода. Лижна маска роздерлася.
Геллоран упав, приминаючи сніг, і покотився.

Він почував, що звір наближається, ніздрі заповнив запах


зеленого листя падуба. Величезна зелена лапа обрушилася
йому на поперек, і Геллоран пролетів у повітрі добрих десять
футів, вивернувши носаки, як ганчір'яна лялька. У нього на
очах снігохід, що залишився без водія, ударився об бордюр
і став дибки, обмацуючи фарою небо. Потім він із глухим
стукотом перевернувся й завмер.

І тут лев стрибнув на Геллорана. Пролунало потріскуван-


ня й шелест. Щось розпороло куртку на грудях. Можливо,
тверді прутики — але Геллоран знав: це пазурі.

— Тебе тут немає! — пронизливо викрикнув Геллоран


левові. — Ні, ні, немає! — Він заледве звівся на ноги і встиг
подолати півшляху до снігохода, але лев стрибнув і вдарив

576


Геллорана по голові лапою, яка закінчувалася голками. Гел-
лоран побачив, як беззвучно смикаються вогні.

— Немає тебе, — знову вимовив він, але це було лише


завмираюче бурмотання. Коліна Діка підкосилися, і він упав
у сніг. Права половина обличчя перетворилася на криваву
смугу. Дік поповз. Лев ударив знову й перекотив його на
спину, як черепаху Звір грайливо загарчав.

Геллоран щосили намагався дістатися до снігохода. Там


лежало те, що було йому необхідне. Та лев, ревучи й дряпа-
ючи, знову накинувся на нього.

52. Венді й Джек

Венді ризикнула ще раз кинути оком через плече. Джек
був на шостій сходинці, він тулився до поручнів майже так
само, як і вона. Він і далі посміхався, а темна кров, що повіль-
но сочиться з рота крізь усміхнені губи, стікала вниз по під-
боріддю. Помітивши погляд Венді, Джек вишкірився.

— Зараз я тобі мізки в голову вправлю, прямісінько в


голову, мать твою так. — Він заледве піднявся ще на одну
сходинку.

Запанікувавши, Венді майже перестала помічати біль у


боці. Вона підтягувалася догори так швидко, як тільки могла;
незважаючи на біль, судомно чіплялася за поручні. Дістав-
шись до сходового майданчика, вона оглянулася.

Джек, здавалося, не втрачає, а набирає сили. Від май-


данчика він був лише за чотири сходинки. Правою рукою
підтягувався, а в лівій тримав молоток і примірявся.

19 “Сяйво" 577

— Я тут як тут, за спиною, — немов читаючи її думки,
важко видихнув Джек закривавленими губами, розтягну-
тими в посмішці. — На п'яти наступаю, стерво. Ось зараз я
тобі покажу.

Затуляючи рота руками, спотикаючись, Венді побігла по


головному коридору.

Двері одного з номерів відчинилися, і звідти висунувся


чоловік у зеленуватій масці вовкулаки.

— Класна вечірка, чи не так? — пронизливо прокричав


він їй в обличчя і смикнув за вощений шнурок хлопавки.
Пролунало гучне «бах!», і раптом навколо Венді посипався
дощ із шовковистих стрічок серпантину. Чоловік у масці
вовкулаки огидно захихикав і знову зачинив двері номера.
Венді полетіла на килим. їй здалося, що правий бік вибухнув
болем, і вона затято боролася із чорнотою непритомності.
Крізь розставлені пальці Венді бачила візерунок килима, він
немовби ворушився, гойдаючись і сплітаючись, і доносився
невиразний шум ліфта.

У неї за спиною із тріском опустився молоток. Венді,


схлипуючи, кинулася вперед. Оглянувшись, вона побачила,
що Джек спіткнувся, заточився, але за секунду до того, як
упасти на килим, заливаючи ворс яскравою кров'ю, опустив
молоток.

Той потрапив їй точно між лопаток. Біль, що простро-


мив Венді, виявилася настільки гострим, що вона змогла
лише зазвивався, стискаючи й розтискаючи кулаки. У неї
всередині щось хруснуло — Венді виразно розчула це — а
наступні кілька хвилин вона сприймала все довкола так,

578


начебто оглухла і спостерігала за всім крізь туманну завісу
тонкої прозорої тканини.

Потім свідомість повернулася повністю, а з нею — біль


і жах.

Джек спробував піднятися, щоб довести справу до кінця.

Венді силкувалася встати й зрозуміла, що це неможли-
во. Вгору і вниз по спині при кожному зусиллі пробігало
щось на кшталт електричних розрядів. Вона, звиваючись,
поповзла по коридору. Джек повз слідом, молоток для роке
заміняв йому чи то милицю, чи палицю.

Вона дісталася до рогу й, учепившись руками за стіну,


заповзла за неї. Жах Венді все наростав. Це здавалося не-
можливим, проте було саме так. Не бачити Джека, не знати,
наскільки близько він, було у сто разів гірше. Підтягуючи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка