І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка38/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41
тіло вперед, Венді так чіплялася за килим, що насмикала
повні пригорщі ворсу. Вона доповзла до середини корот-
кого коридорчика й лише тоді помітила, що двері спальні
розкриті навстіж.

(Денні. О Господи!)

Вона змусила себе звестися на коліна, потім, хапаючись
за стіну, піднялася на ноги. Пальці зісковзували із шовковис-
тих шпалер. Нігті Венді видирали з них маленькі паперові
стрічечки. Як тільки Джек з'явився з-за рогу в дальньому
кінці коридору й, опираючись на молоток для роке, кинувся
вперед, Венді, пересилюючи біль, пошкутильгала, чи радше
перетяглася через поріг кімнати. Ухопившись за край туалет-
ного столика, вона випрямилася й учепилась у двері.

Джек кричав на неї:

19* 579

— Не смій зачиняти двері! Кляте стерво, не смій зачиня-


тися!

Вона із тріском зачинила їх і засунула засув. Пальці лівої


руки навмання рилися в мотлоху, що валявся на столику,
скинули монетки, і ті розсипалися на підлогу. У ту мить,
коли, просвистівши в повітрі, молоток гупнув по дверях та;<,
що вони задрижали, Венді схопила зв'язку ключів. Із другої
спроби ключ увійшов у замок. Вона повернула його вправо.
Клацнув язичок замка, Джек закричав. Молоток голосно
гупав у двері, і Венді здригнулася й позадкувала. Як Джеку
вдається це, адже в нього у спині ніж? Звідки він бере сили?
їй хотілося заволати в замкнені двері: «Чому ти живий?»

Замість цього вона повернулася до дверей спиною. До-


ведеться їм із Денні заховатися у ванній, що примикає до
спальні, й замкнутися — на випадок, якщо Джек справді
зуміє вломитися в кімнату. У неї в голові промайнула дика
думка про втечу через шахту ліфта для доставки їжі, але
Венді відмовилася від неї. Денні досить малий, щоб пролізти
туди, але управляти мотузками вона не зуміє. Хлопчик може
упасти вниз і розбитися. Ні, доведеться у ванну. А якщо
Джек вломиться й туди...

Але думати про це вона собі не дозволила.

— Денні, любий, ну ж бо, прокидайся...

Але ліжечко було порожнє.

Коли Хлопчик заснув міцніше, вона накинула на нього
простирадло й ковдру. Тепер вони були відкинуті.

— Я до тебе доберуся! — вив Джек. — Я до вас обох до-


беруся!

580


Кожне слово підкріплювалося ударом молотка, але Венді
ігнорувала і одне й інше. Уся її увага зосередилася на порож-
ньому ліжечку.

— Ану, виходь! Відчиняй ці кляті двері!

— Денні? — прошептала вона.

Звичайно... коли Джек напав на неї, малий відчув це —


адже він завжди почував сильні недобрі емоції. Можливо,
все це навіть приснилося йому в кошмарі. Денні заховався.

Венді незграбно впала на коліна, перетерпівши ще одну


хвилю болю, що накотила від ноги, яка кровоточила й роз-
дулася. Вона заглянула під ліжко. Нічого — пил і тапочки
Джека.

Джек верескливо вигукнув її ім’я, садонув молотком у


двері, й на паркет упала довга тріска, що відскочила від них.
Від наступного удару двері огидно крекнули, розколюючись;
із таким звуком відлітають тріски від сухого поліна. Крізь
діру влетів закривавлений молоток — тепер він і сам тріс-
нув, праворуч на голівці була вм’ятина, — потім молоток
забрали і знову обрушили на двері — так, що по всій кімнаті
розлетілася дерев’яна шрапнель.

Венді, хапаючись за бильце ліжка, звелася на ноги й за-


кульгала в інший кінець кімнати до шафи. Зламані ребра
встромилися в неї, змусивши застогнати.

— Денні?


Венді нестямно змахнула вбік вішалки з одягом. Щось
зісковзнуло й зі дзенькотом упало на підлогу. У шафі Денні
не виявилося.

Вона закульгала до ванної й, діставшись до дверей, огля-


нулася. Молоток знову пробив двері наскрізь, розширивши

581


пролом, а потім з'явилася рука — вона обмацувала засув.
Венді з жахом зрозуміла, що забула в замку всю зв'язку клю-
чів Джека.

Рука ривком відсунула засув і наткнулася на ключі. Вони


весело задзвеніли. Рука переможно стиснула їх.

Венді, схлипуючи, пошкутильгала у ванну й зачинила


двері в той момент, коли у двері спальні, що розчинилися
навстіж, із криком ввалився Джек.

Вона засунула защіпку й повернула пружинний замок.


І судорожно оглянулася. Ванна була порожня. Денні не було
й тут. Але, мигцем побачивши в дзеркальці аптечки своє
вимазане кров'ю, перелякане обличчя, Венді зраділа. Вона
завжди вважала, що дітям не слід бути присутнім навіть при
дрібних сутичках батьків. А та істота, яка зараз бешкетувала
в спальні, трощачи й перевертаючи меблі, могла зрештою
знесиліти раніше, ніж зуміє знайти її сина. «Можливо, — по-
думала Венді, — я можу нашкодити цій тварюці ще дужче .
може, і вбити її».

Вона швидко сковзнула поглядом по серійній порцеля-


новій поверхні ванни, відшукуючи те, що могло б слугувати
зброєю. Шматок мила... але, навіть якщо загорнути його в
рушник, ним навряд чи вб'єш, подумала вона. Все інше було
пригвинчене до підлоги. Господи, невже вона нічого не може
зробити?

За дверима під акомпанемент безупинних тваринних


звуків Джек хрипко викрикував, що «вони своє отримають»,
«заплатять за те, що з ним зробили». Він «покаже, хто тут
хазяїн». Вони обоє «нікчемні щенята».

582


Із глухим стукотом упав програвач. Гулко розлетівся кі-
нескоп старого телевізора. Задзвеніла шибка. Під двері ван-
ної потягнуло холодним протягом. Рівний глухий удар — зі
зсунутих разом ліжок, де вони спали удвох, зірвали матраци.
Джек навмання лупив по стінах молотком — бум, бум, бум.

Однак у завиваючому бурмотінні, роздратованому й


скривдженому голосі не було нічого від нинішнього Джека.
Голос то скиглив, сповнений жалю до себе, то заходився
страшним, трагічним криком. Це нагадувало Венді ті кри-
ки, які іноді вона чула в геріатричному відділенні1 лікарні,
де якось працювала влітку, закінчуючи школу, і в неї мороз
пішов по шкірі. Старече слабоумство. Джека більше не було.
Вона чула божевільний голос самого «Оверлука».

Молоток із тріском гупнув у двері ванної, вибивши вели-


кий шматок тонкої фільонки. На Венді витріщилася полови-
на зосередженого обличчя божевільного. Рот, щоки, горло
вкривала кривава піна. Єдине око, що виднілося в дірі, було
малюсіньке, як у поросяти, і поблискувало.

— А тікати тут нікуди, курво, — важко видихнула ця


істота розтягнутими в посмішці губами. Молоток знову
опустився, друзки бризнули у ванну й у дзеркало на двер-
цятах аптечки...

(Шаптечка!!!)

Венді, зойкнувши в розпачі, забула на якийсь час про
біль, обернулася й розчинила дверцята аптечки. Вона захо-
дилася ритися у вмісті шафки, позаду хрипкий голос волав:
«Іду, іду! Ось я йду, свиното!» Істота кромсала двері, як ска-
жена машина.

1 Геріатричне відділення — відділе:: мя, де лікують літніх людей.

583


Пальці Венді в божевільному темпі перебирали баночки й
пляшечки — сироп від кашлю, вазелін, шампунь на трав’яній
есенції «Клеройл», перекис водню, бензокаїн... вони падали
в раковину, розлітаючись на друзки.

У ту мить, коли Венді почула, як рука Джека знову про-


сунулася в пошуках замка й клямки, її пальці стиснули ко-
робочку з небезпечними лезами.

Хрипко, часто дихаючи, Венді вийняла бритву. Вона порі-


зала кінчик великого пальця. Круто розвернувшись назад,
вона полоснула по руці, яка вже відчинила замок і тепер
намацувала клямку.

Джек закричав і осмикнув руку.

Важко дихаючи, затиснувши лезо великим і вказівним
пальцями, Венді чекала, щоб Джек зробив ще одну спробу.
Дочекавшись, вона полоснула ще раз. Джек із криком спро-
бував схопити її за руку, і вона відповіла черговим ударом.
Бритва повернулася в пальцях, знову порізавши Венді, і іша-
ла на кахельну підлогу біля унітаза.

Вона витягла з коробочки наступну й почала чекати.

Рух у кімнаті за стіною...

(??іде??)

і шум, що долинув крізь вікно спальні. Мотор. Тонке дзиж-
чання, начебто летить велика комаха. Джек люто заревів, а
потім — так, так, Венді була в цьому впевнена, — розчища-
ючи собі дорогу серед уламків, він пішов геть із квартири
доглядача в коридор.

(??хтось їде?рятувальник? Дік Геллоран?)

— О Боже, — судорожно пробурмотіла вона. Рот немов
забився друзками й тирсою. — О Боже, будь ласка.

584


Тепер треба було йти, треба було шукати сина, щоб решту
кошмару вони змогли зустріти пліч-о-пліч. Венді потягну-
лася й намацала клямку. Рука, здавалося, подолала не одну
милю. Нарешті Венді відсунула засувку. Штовхнувши двері,
вийшла, похитуючись, і раптом її обійняла жахлива впев-
неність: Джек лише прикинувся, що йде, а сам заліг, чекаючи
на неї.

Вона оглянулася. У спальні нікого, у вітальні теж. Усю-


ди — перевернені, поламані речі.

У шафі? Порожньо.

Потім Венді огорнули м'які сірі тіні, й вона напівпритом-
на впала на матрац, який Джек стягнув з ліжка.

53. Перекинутий Геллоран

Геллоран дістався до перевернутого снігохода в ту мить,
коли за півтори милі від нього Венді заповзла за ріг у корот-
кий коридорчик, що вів до їхніх кімнат.

Дікові потрібен був не снігохід, а прикріплена до нього


ззаду двома еластичними мотузками каністра з бензином.
Пальці в синіх рукавицях Говарда Коттрела вхопилися за
верхню мотузку й відв'язали її, і тут позаду загарчав жи-
воплотний лев — схоже, звук лунав не так зовні, як у голові
Діка. По лівій нозі щось сильно шльопнуло — точнісінько як
гілка ожини, — і коліно занило від болю: створюючи сугло-
би, Господь не розраховував на те, що їх будуть згинати під
таким кутом, як зараз вивернулася нога Діка. У Геллорана

585


крізь стиснуті зуби вирвався стогін. Тепер левові в будь-який
момент може набриднути гра й він нападе, щоб убити.

Він обмацав другу зав’язку. В очі затікала липка кров.

(гарчання! удар!)

Він припав по сідницях, мало не перекинувши Діка й не


відтягнувши його від снігохода. Дік заледве втримався — без
перебільшення. Потім він відв’язав другу мотузку. Притис-
нув до себе каністру з бензином, і тут лев завдав чергового
удару, перекотивши Діка на спину. Той знову побачив зві-
ра — у темряві, під падаючим снігом, той здавався просто
кошмарною тінню, начебто ожила химера. Коли рухомий
силует підкрався, здіймаючи лапами хмарки снігу, Геллоран
уже відгвинчував ковпачок з каністри. Лев знову подався
вперед, ковпачок відвернувся, їдко запахло бензином.

Геллоран став на коліна, і коли тінь опинилася поруч,


неймовірно швидко хлюпнув на неї знизу бензином.

Шипіння, фиркання — і тінь відскочила.

— Бензин! — закричав Геллоран ламким, пронизливим
голосом. — Зараз я тебе спалю, дитинко! Зачекай, зараз про-
січеш!

Лев, не перестаючи сердито фиркати, наблизився знову.


Геллоран хлюпнув ще, але цього разу звір не здався. Він ата-
кував. Дік радше відчув, ніж побачив, як до його обличчя
навскоси наближається морда звіра, і рвонув назад; почасти
йому вдалося ухилитися. Однак левова лапа мимохіть заче-
пила його у верхній частині грудей, і там спалахнув біль. По
руці й пальцях потік смертельно холодний бензин — він,
булькаючи, лився з каністри, яку Геллоран так і не випустив

586


з рук. Тепер він лежав на сніжному схилі праворуч від сніго-
хода, до якого було кроків десять. Ліворуч сичав, нагадуючи
про свою присутність, здоровенний лев. Він знову насту-
пав. Геллоран подумав, що бачить, як смикається туди-сюди
хвіст.

Він зубами зірвав із правої руки рукавицю Коттрела, від-


чувши смак мокрої вовни й бензину. Задерши поділ куртки,
він сунув руку в кишеню штанів — там, у глибині, разом із
ключами й дріб’язком лежала старенька запальничка «Зіп-
по». Він купив її в п’ятдесят четвертому в Німеччині. Одного
разу петелька зламалася, Дік повернув запальничку на зіп-
повський завод, і там її полагодили задарма, як у рекламі.
За якусь долю секунди у свідомості Геллорана потоком з
кошмару промайнуло:

(любий Зіппо запальничку крокодил мою ковтнув і у Тихім


океані він зараза потонув тут капець мені настане онде вже
літак реве затаїлись партизани лев довбешку відірве)

Запальничка не спрацьовувала. Дік із клацанням повер-


нув ковпачок на місце. Лев кинувся на нього, гарчання нага-
дувало тріск полотна, що рветься. Палець Геллорана чиркнув
коліщам запальнички. Іскра. Полум’я.

(моя рука)

Дікова рука, що просочилася бензином, раптом запалала,
вогненні язики побігли вгору по рукаві куртки, не боляче, ще
не боляче; лев сахнувся від смолоскипа, що раптово спалах-
нув у нього під носом, дивовижна колихка статуя з живого
дерева із очима й пащею подалася назад — занадто пізно.

Морщачись від болю, Геллоран тикнув палаючою рукою


у твердий колючий бік.

587


За мить вогонь охопив тварину з голови до хвоста, пе-
ретворивши на похоронне багаття, що звивалося на снігу.
Зиґзаґами віддаляючись від Геллорана, ця істота немовби
ловила власний хвіст, голосно виючи від болю й люті.

Дік застромив руку глибоко в сніг, збиваючи язики


полум'я. Передсмертна агонія лева на мить прикувала до
себе його погляд. Потім він звівся на ноги, хапаючи ротом
повітря. Рукав куртки Деркіна був вимазаний сажею, але
не обгорів, як і Дікова рука. За тридцять ярдів нижче від
того місця, де стояв Геллоран, лев перетворився на вогненну
кулю. У небо летіли іскри, їх підхоплював і ніс розлючений
вітер. На мить жовтогаряче полум'я обрисувало ребра й че-
реп звіра, а потім усе це немовби стиснулося, роз’єдналося й
розвалилося, розпалося на окремі палаючі купки.

(начхати, нумо, вперед)

Він підібрав каністру й заледве посунув до снігохода.
Свідомість то ненадовго згасала, то спалахувала знову, пока-
зуючи йому уривки відеофільму, але жодного разу — цілісної
картини. В один із таких моментів Дік зрозумів, що витяг
снігохід на колишню колію й сидить на ньому, відсапуючись,
не здатний зрушити з місця ще кілька секунд. Іншого разу
він заново закріплював каністру, в якій ще збереглася поло-
вина вмісту. У голові жахливо стукало — це подіяли пари
бензину (і, подумав Геллоран, реакція на сутичку з левом),
а з паруючої купки неподалік Дік зрозумів, що його знуди-
ло — але коли, пригадати не зумів.

Снігохід, мотор якого ще не охолонув, завівся одразу.


Дік тремтячими пальцями повернув кермо і, ризикуючи
зламати собі шию, ривками рушив уперед, через що голова

588


розболілася ще дужче. Спершу снігохід водило з боку в бік,
начебто за кермом був п’яний, але Дік, піднявшись так, щоб
обличчя виявилося вище від вітрового скла, підставив його
різкому колючому вітру. Це почасти вивело Геллорана зі
ступору. Він додав газу.

(а де інші кущі?)

Цього він не знав, але, принаймні, вдруге його зненацька
не застануть.

Перед ним виріс «Оверлук». Освітлені вікна другого по-


верху відкидали на сніг довгі жовті прямокутники. Ворота,
що вели на під’їзну дорогу, були на замку. Геллоран непевно
оглянувся й спішився, молячись, щоб ключі виявилися в ки-
шені, щоб не загубилися, коли він витягав запальничку... ні,
ось вони. У яскравому світлі фари снігохода він перебрав їх,
знайшов потрібний ключ і відкрив навісний замок, упустив-
ши його в сніг. Спершу Дікові здалося, що у ворота однаково
не проїде. Ошалівши, він заходився розгрібати сніг біля них
руками, не звертаючи уваги на дошкульні поштовхи болю в
голові й страх, що один із решти левів, можливо, підповзає
ззаду. Зумівши відтягнути стулку воріт на півтора фута, він
протиснувся в щілину й натужився. Ворота знехотя підсу-
нулися ще на кілька футів, звільнивши досить місця для
снігохода, і Дік провів його на дорогу.

І тут він зрозумів, що попереду, в темряві, щось вору-


шиться. Усі звірі живоплоту зібралися в купу біля сходів
«Оверлука», охороняючи вхід і вихід. Леви стелилися по зем-
лі. Собака поставив на нижню сходинку передні лапи.

Геллоран узявся за кермо, і снігохід стрибнув уперед,


збиваючи позаду сніг. У квартирі доглядача, почувши висо-

589


ке, схоже на осине, дзижчання мотора, Джек Торренс підвів
голову і раптом діловито рушив назад у коридор. Начхати на
це стерво. Вона може почекати. Тепер черга брудного ніґера.
Брудного ніґера, який пхає носа не в свою справу, лізе, куди
не просять. Спершу ніґер, потім син. Він їм покаже. Він їм
покаже... що... що він — один із головних менеджерів.

Снігохід за стінами готелю все швидше мчав по дорозі.


«Оверлук» неначе стрімко мчав назустріч. В обличчя Гел-
лорану летів сніг. Світло фар вихопило з темряви морду
вівчарки, її порожні очі, позбавлені очниць.

Потім собака відскочив, залишивши пролом. Напружу-


ючи сили, Геллоран смикнув важіль швидкості, і снігохід,
брикаючись, здіймаючи хмари снігу, загрожуючи переверну-
тися догори дном, описав круту дугу. Багажник ударився об
нижні сходинки ґанку й зрикошетив. Геллоран блискавично
опинився на снігу й помчав нагору по сходах. Він спіткнув-
ся, упав, підвівся. Зовсім близько за спиною (знову у Діка
в голові) пролунало собаче гарчання. Плече куртки щось
розпороло, а потім Геллоран опинився на ґанку, у безпеці, він
стояв у вузькому проході, який Джек розчистив у заметах.
Звірі були занадто великими, щоб пролізти сюди.

Дік дістався до великих двостулкових дверей, що вели


у вестибюль, і знову поліз по ключі. Дістаючи їх, він нада-
вив на ручку, і та вільно повернулася. Він штовхнув двері й
увійшов.

— Денні! — хрипко крикнув він. — Денні, де ти?

Відповіддю була тиша.

Дік оглянув вестибюль, зиркнув на підніжжя широких


сходів, і в нього вирвалося хрипке «ах!». Перемазаний, зали-

590


тий кров’ю килим. Клаптик рожевого махрового халата. Уго-
ру по сходах вів кривавий слід. Поручні теж були в крові.

— Господи, — пробурмотів він і знову крикнув: — Денні!


ДЕННІ!

Тиша, що панувала в готелі, здавалася знущальною, вона


дражнила луною, яка жила тут споконвіку — прихована, але
неодмінна.

(Денні? Хто це Денні? Чи знає тут xmo-небудъ якогось


Денні? Денні, Денні, у кого Денні? Хто буде грати в «покрути
Денні»? У «накрути Денні хвоста»? Паняй звідси, чорний.
Тут ніхто зроду-віку не знав ніякого Денні)

Господи, невже ж він пройшов крізь усе це, щоб спізни-


тися?

Невже все вже скінчилося?

Стрибаючи через дві сходинки, Дік вибіг по сходах і зу-
пинився на майданчику другого поверху. Кров тяглася до
квартири доглядача. Геллоран крокував по короткому ко-
ридорчику, і жах розтікався по його жилах, тихенько підби-
раючись до розуму. Звірі живоплоту — погано, але оце було
значно гірше. У душі Дік уже не сумнівався, що виявить,
коли дійде до кімнати.

Побачити це він не квапився.

Поки Геллоран піднімався по сходах, Джек ховався в
ліфті, і тепер підкрадався до фігури в куртці із засніженим
каптуром зі спини — усміхнена примара, вимазана свіжою
й запеченою кров’ю. Молоток для роке злетів так високо, як
тільки дозволив надривний

(??що, суко, не можу згадати... заколола мене??)

біль у спині.

591


— Ну, чорномазий, — шепотів Джек. — Я тебе відучу
совати носа в чужі справи.

Почувши шепіт, Геллоран почав обертатися, пригина-


тися, але молоток для роке зі свистом опустився. Каптур
куртки недостатньо зм’якшив удар. У голові в Геллорана
щось вибухнуло, залишивши шлейф зірочок... а потім усе
зникло.

Він похитнувся, притулився до шовковистих шпалер,


і Джек ударив знову — цього разу молоток сковзнув убік,
роздрібнивши Геллорану вилицю й майже всі зуби з лівого
боку. Той безвольно опустився на підлогу.

— Отак, — прошептав Джек. — Отак, маєш.

Де ж Денні? У нього справа до сина, який пхається туди,
куди стороннім вхід заборонений.

Хвилини за три на повному тіней четвертому поверсі із


брязкотом відкрилися двері ліфта. Джек Торренс був сам.
Кабіна зупинилася на півдорозі до дверей, і, щоб вибратися
на поверх, Джекові довелося підтягтися. Він звивався від
болю. За собою Джек волочив сплющений молоток для роке.
Зовні під карнизами вив і ревів вітер. Очі Джека оберталися
в очницях. У волоссі кров змішалася з конфеті.

Його син був тут, нагорі. Десь тут. Джек відчував це.


Хлопчисько, за яким ніхто не наглядав, міг творити що
завгодно: виводити крейдою карлючки на дорогих шовко-
вистих шпалерах, псувати меблі, бити вікна. Хлопець ви-
явився брехуном, шахраєм, і його слід покарати... суворо
покарати.

Джек Торренс заледве піднявся.

592

— Денні? — покликав він. — Денні, ходи сюди на хви-


линку. Ти дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов, отримав
по заслугах. Як чоловік. Денні? Денні?

54. Тоні

(Денні...)

(Денніііііі...)

Темрява й коридори. Він блукав по темних коридорах,
які нагадували ті, що пролягли в готелі «Оверлук», і все-таки
невловимо відрізнялися від них. Обклеєні шовковистими
шпалерами стіни були такі високі, що навіть витягнувши
шию, Денні не вдавалося розгледіти стелю — вона тонула в
півмороку. У сутінках височіли замкнені двері. До кожних
нижче вічка (у цих гігантських дверях вічка були завбільшки
з рушничний приціл) був пригвинчений малюсінький череп
зі схрещеними кістками.

І звідкись кликав Тоні.

(Денніііііі...)

Пролунав глухий стукіт, добре знайомий хлопчикові, і


хрипкі оддалені крики. Усіх слів розібрати він не міг, але
тепер текст був уже відомий. Денні чув його раніше — і у
сні, і наяву.

Він зупинився — малюк, який усього три роки тому ви-


брався з пелюшок, — і спробував визначити, де опинився,
де міг опинитися. Хлопчик боявся — але жити цей острах не
заважав. Останні два місяці його ні на хвилину не покидав

593


страх, сила якого зростала від постійного занепокоєння до
відвертого жаху, що не дає змоги думати. А цей страх жити
не заважав. Але Денні хотілося дізнатись, чому з’явився Тоні,
чому той кликав його на ім’я в коридорі, що не був ні части-
ною реального світу, ні частиною країни видінь, де Тоні іноді
показував Денні різні речі. То що ж це, де...

— Денні.


Далеко у величезному коридорі темна фігурка Тоні —
майже така ж малюсінька, як і сам Денні.

— Де я? — тихо звернувся він до Тоні.

— Спиш, — відповів той. — Спиш у спальні тата й
мами.

У голосі Тоні звучав сум.

— Денні, — сказав він. — Твоїй мамі зроблять дуже бо-
ляче. Може, й уб’ють. Містера Геллорана теж.

— Ні!


Денні вигукнув це, стримуючи гіркоту й жах, які, здава-
лося, випромінювало похмуре примарне оточення. Однак у
свідомості зринули образи смерті: розпластана по автостраді
жаба — дивний відбиток; зламаний татів годинник, що ле-
жить поверх коробки зі сміттям і буде викинутий; могильні
плити, під кожною з яких лежить небіжчик; мертва сойка
біля телеграфного стовпа; холодні недоїдки, які мама від-
шкрібала з тарілок, скидаючи в темну пащу відра для сміття.

І все ж хлопчик не міг зрівняти ці прості символи з ру-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка