І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка39/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

хомою складною реальністю своєї матері — вона персоніфі-
кувала його дитяче уявлення про вічність. Вона вже була
на світі, коли Денні ще не з’явився, і буде існувати, коли він
знову кане в небуття. Можливість власної смерті Денні міг

594


прийняти — він уже стикався з цим, коли потрапив у двісті
сімнадцятий.

Але не мамину смерть.

Не татову.

Ніколи.


Він почав боротися, і темний коридор заколихався. Си-
лует Тоні зробився примарним, невиразним.

— Не треба! — кричав Тоні. — Не треба, Денні, не роби


цього!

— Вона не вмре! Ні!

— Тоді ти повинен допомогти їй, Денні... зараз ти глибоко
у власній свідомості. Там, де я. Я — частина тебе, Денні.

— Ти — Тоні. Ти — не я. Хочу до матусі... до матусі...

— Я не приводив тебе сюди, Денні. Ти сам прийшов. Тому
що знав.

— Ні...


— Ти завжди знав, — продовжив Тоні, починаючи підхо-
дити ближче. Уперше Тоні почав наближатися до нього. —
Ти — глибоко всередині себе, там, куди не проникає ніщо.
Ми тут самі, Денні, ненадовго. Це — «Оверлук», куди нікому
немає ходу, ніколи. Тут не йдуть жодні годинники. До них не
підходить жоден ключ, і їх ніколи не завести. Двері ніколи
не відчинялися, а в кімнатах ніколи ніхто не жив. Але довго
залишатися тут ти не можеш. Тому що воно насувається.

— Воно... — злякано прошептав Денні. Варто було йому


вимовити це, як нерівномірний глухий стукіт зробився не-
мовби голоснішим, наблизився. Жах хлопчика, лише хвили-
ну тому холодний і стриманий, нахлинув з усієї сили. Тепер
можна було розібрати слова. Хрипке настирне бурмотіння

595


було лише грубою підробкою під татів голос, це йшов не
тато. Тепер Денні зрозумів це. Він знав.

(Ти сам прийшов. Тому що знав.)

— Ой, Тоні, невже це тато? — закричав Денні. — Тато
йде за мною?

Тоні не відповів. Але відповідь і не була потрібна. Денні


знав. Тут роками тягся нескінченний, схожий на кошмар
бал-маскарад. Помалу наростала сила — таємна і негласна,
як інтерес до банківського рахунку. Сила, присутність, фор-
ма — все це були лише слова, жодне з них не мало значення.
Під безліччю масок ховалася одна істота. Тепер же вона десь
шукала Денні. Вона ховалася за татовим обличчям, вона
наслідувала татів голос, вона одягла татів одяг.

Але це був не тато.

Це був не тато.

— Я повинен їм допомогти! — вигукнув хлопчик.

І отут Тоні опинився просто перед ним, дивитися на ньо-
го було однаково, що дивитися на самого себе, десятилітньо-
го, відображеного в чарівному дзеркалі: широко розставлені,
дуже темні очі, тверде підборіддя, красиво виліплений рот.
Світле, як у матері, волосся, однак риси обличчя повторюва-
ли батьківські, немов Тоні — немов Деніел Ентоні Торренс,
яким він стане одного чудового дня, — був зупинкою на
півдорозі від батька до сина, примарою обох одразу, їхнім
сплавом.

— Ти мусиш постаратися допомогти, — сказав Тоні. —


Але твій батько... тепер він на боці готелю, Денні. Його тягне
туди. Ти теж потрібний готелю, тому що він дуже жадіб-
ний.

596


Тоні пройшов повз нього в тінь.

— Зачекай! — крикнув Денні. — Я... що я можу?..

— Тепер він уже близько, — сказав Тоні, не зупиняю-
чись. — Тобі потрібно тікати... ховатися... триматися від ньо-
го подалі. Тримайся подалі.

— Тоні, я не можу!

— Але ти вже почав, — сказав Тоні. — Ти згадаєш те, про
що забуь твій батько.

І зник.


Десь зовсім близько почувся холодний голос батька:

— Денні? Можеш виходити, доко. Трохи надаю по попі,


ото і все. Ну ж, будь чоловіком, та й по всьому. Вона не по-
трібна нам, доко. Тільки ти і я, гаразд? Коли із цим неве-
ликим... покаранням буде покінчено, залишимося тільки
ми — ти і я.

Денні побіг.

У нього за спиною норов цієї істоти зламаде удавану нор-
мальність:

— Іди сюди, засранцю маленький! Зараз же!

Геть по довгому коридору, важко дихаючи, хапаючи ро-
том повітря. За ріг. Угору по сходах. Хлопчик біг, а стіни, що
були такими високими, такими далекими, поїхали вниз; на
невиразній плямі килима під ногами проступило знайоме
звивисте плетиво витканих синіх і чорних ліній; двері знову
виявилися пронумерованими, за ними тривали нескінченні
вечірки, де юрбилися цілі покоління гостей. Повітря навколо
начебто мерехтіло, луна знову й знову підхоплювала удари
молотка по стінах. Денні немовби проривався крізь тонку
оболонку з утроби сну на килим, що застеляє підлогу чет-

597


вертого поверху біля дверей президентського люкса; поруч
закривавленої купи лежали тіла двох чоловіків, одягнених у
костюми й вузькі краватки. Пістолетні постріли давно поз-
бавили їх життя, а тепер вони заворушилися перед Денні й
звелися на ноги.

Хлопчик набрав повітря, щоб закричати, але промов-


чав.

(ШНЕСПРАВЖНІ ОБЛИЧЧЯ! НЕСПРАВЖНІ!!!)

Під його поглядом чоловіки вицвіли, як старі фотографії,
і зникли.

Однак унизу молоток неспинно лупив по стінах; слабкі


звуки ударів плили вгору шахтою ліфта й сходовою кліткою.
Керівна сила «Оверлука» в особі батька Денні нипала по
другому поверху.

За спиною хлопчика з тоненьким скрипом розчинилися


двері.

У коридор висунувся розкладений труп жінки в згнилій


шовковій сукні, пожовклі висохлі пальці прикрашали сіро-
зелені персні. По обличчю повільно повзали жирні оси.

— Заходь, — прошептала вона Денні, посміхаючись по-


чорнілими губами. — Заходь, станцюємо таааанго...

— Несправжнє обличчя! — прошипів він. — Не з мого


часу!

Вона стривожено позадкувала від нього й, поки відсту-


пала, розтала і зникла.

— Де ти? — пронизливо кричала істота, але голос і далі


лунав тільки в голові хлопчика. Він чув, як істота, що наче-
пила личину Джека, снує по другому поверху... і ще щось.

Високий виючий звук мотора, що наближається.

598

Тихенько зойкнувши, Денні затамував подих. Що це,


чергова маска готелю, нова ілюзія? Чи це Дік? Йому хотіло-
ся — страшенно хотілося — вірити, що це по-справжньому.
Що це справді Дік, але хлопчик не смів так ризикувати.

Він відступив головним коридором й звернув у бічний


прохід, кроки шелестіли по ворсу килима. Як і уві сні, на
Денні похмуро дивилися замкнені двері, ось лише зараз він
був у реальному світі, де гра догравалася до кінця.

Він звернув праворуч і потрапив у тупик, серце голосно


тіпалося в груди. По ногах війнуло жаром. Звичайно, із піч-
них заслінок. Мабуть, сьогодні — день, коли тато прогріває
західне крило і

(ти згадаєш, що забув твій батько.)

Що ж? Ще трішечки, і він збагне. Щось, що може вряту-
вати їх із мамою? Але Тоні сказав, що рятувати доведеться
йому самому. То що ж це?

Він опустився на підлогу під стіну, затято наАмагаючись


думати. Думати було важко... готель увесь час пробував про-
лізти до нього в голову... Денні марилася темна безформна
фігура, що розмахує молотком, обдирає шпалери... вибиває
хмарини вапняного пилу...

— Допоможи, — пробурмотів він. — Тоні, допоможи.

І раптом усвідомив, що в готелі запанувала мертва тиша.
Виття мотора припинилося,

(напевно, він був несправжній)

припинилися гучні веселощі, і лише вітер неспинно вив
і свистів.

Раптово оживши, загудів ліфт.

599

Він піднімався. І Денні знав, хто — що — в ньому їхало.



Він миттю схопився на ноги, витріщившись перед себе
незрячими очима. Серце стиснула паніка. Чому Тоні послав
його на четвертий поверх? Тут він у пастці. Усі двері за-
мкнені.

Горище!


Денні знав, що в готелі є горище. Він приходив туди з
татом у той день, коли тато розставляв мишоловки. Але че-
рез пацюків тато не дозволив Денні піднятися нагору разом
з ним — боявся, як би Денні не покусали. І люк на горище
відкривався в стелі короткого коридорчика — останнього
в цьому крилі. Біля стіни був довгий ціпок. Цим ціпком
тато штовхнув кришку люка, і вона відкрилася. Коли вона
пішла нагору, заскреготали противаги й спустилася драбин-
ка. Якщо б можна було забратися туди й втягти драбину за
собою...

Десь у лабіринті коридорів за спиною хлопчика зупинив-


ся ліфт. З металевим деренчанням стукнули, розчиняючись,
двері. І голос — уже не у свідомості малого, а наяву, жахливо
реальний — покликав:

— Денні? Денні, ходи сюди на хвилиночку, га? Ти тут


дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов і отримав по заслугах.
Будь чоловіком. Денні? Денні?

Слухняність настільки міцно в’їлася в Денні, що він, як


робот, справді зробив два кроки на голос і лише потім зупи-
нився. Пальчики стиснулися в кулаки.

(Несправжній! Фальшиве обличчя, я знаю, хто ти! Знімай


маску!)

600


— Денні! — заревіла істота. — Іди сюдиу щеня! Іди сюди,
отримай своє,, будь чоловіком!

Голосне «бум!» — це молоток ударив у стіну. Коли го-


лос знову проревів його ім’я, то звучав уже в іншому місці.
Ближче.

Полювання починалося в реальному світі.

Денні побіг. Безшумно торкаючись ногами товстого ки-
лима, він біг повз замкнені двері, повз шовковисті візерун-
кові шпалери, повз пригвинчений до стіни біля повороту
вогнегасника. Хлопчик завагався, потім пірнув в останній
коридорчик. Наприкінці коридорчика виявилися лише
двері, зачинені на засув. Бігти було нікуди.

Але ціпок був на місці — він стояв там, де тато залишив


його, притуливши до стіни.

Денні схопив ціпок. Він витягнув шию й пильно глянув


на люк. Ціпок закінчувався гачком, яким треба було підчіп-
лювати кільце, угвинчене в кришку люка. Треба було...

Із кришки люка звисав новісінький єльський комірний


замок. Замок, який Джек Торренс повісив після того, як роз-
ставив пастки, — просто на випадок, якщо синові одного
чудового дня стрельне в голову залізти туди на розвідку.

Зачинено. Денні обійняв жах.

Істота за його спиною наближалася. Похитуючись, спо-
тикаючись, вона минула президентський люкс. Молоток із
лютим свистом розсікав повітря.

Денні притулився спиною до останніх замкнених дверей


і почав чекати.

601


55. Те, про що забули

Венді помалу приходила до тями, сіра завіса витікала


геть, змінюючись болем: спина, нога, бік... вона подумала,
що не має сил зрушити з місця. Боліли навіть пальці, спершу
Венді не розуміла чому.

(бритва, ось чому)

Світле волосся Венді, тепер поплутане й мокре, звисало
на очі. Вона відкинула його, і зсередини в тіло встромилися
ребра, змусивши її застогнати. Вона розгледіла синьо-білий
простір матраца, заплямований кров'ю. Її кров’ю, а може,
кров’ю Джека. Несуттєво — однаково кров ще не засохла,
значить, відключилася Венді ненадовго. Це мало значення,
тому що...

(??чому??)

Тому що...

Спершу Венді згадала дзижчання мотора. На секунду


вона тупо зосереджувалася на ньому, а потім запаморочли-
вою, нудотною хвилею повернулася пам’ять, показавши все
одразу.

Геллоран. Це повинен бути Геллоран. Бо чого б Джек пі-


шов так раптово, не закінчивши... не прикінчивши її!

Тому що йому не було коли лінуватися. Джекові треба


було швидко розшукати Денні і... і зробити свою справу
Перш ніж Геллоран зуміє покласти цьому край.

А може, все вже скінчено?

Венді чула виття ліфта, що піднімається.

(О Господи, будь ласка, ні, кров, кров ще свіжа, не дозволь


статися непоправному)

602


Якимось дивом вона знайшла сили встати і, хитаючись,
пройти через спальню й руїни вітальні до закритих дверей.
Штовхнувши їх, Венді вийшла в коридор.

— Денні! — закричала вона, морщачись від болю в гру-


дях. — Містере Геллоран! Є тут хто-небудь? Хто-небудь?

Укотре зупинився ліфт. Вона почула металевий брязкіт


розчинених ривком дверцят, а потім подумала, що чує якісь
слова. Може, вона придумала це. Через занадто голосний
вітер важко було сказати напевне.

Спираючись об стіну, вона дісталася до кінця короткого


коридорчика. Венді вже зібралася звернути за кут, коли вниз
по сходовій клітці й шахті ліфта поплив крик, що змусив її
остовпіти:

— Денні! Виходь, щеня! Виходь і отримай своє! Будь чо-


ловіком!

Джек. На третьому або четвертому поверсі. Шукає


Денні.

Вона звернула за ріг, спіткнулася, мало не впала. У неї


перехопило подих. Приблизно за чверть шляху від сходів
щось

(хтось?)


лежало під стіною безформною купою. Венді пішла швид-
ше, морщачись щоразу, як вага її тіла тиснула на ушкоджену
ногу. Вона розгледіла, що це чоловік, а, присунувшись ближ-
че, зрозуміла, що означало дзижчання мотора.

Містер Геллоран. Усе-таки він приїхав.

Венді обережно опустилася поруч із ним на коліна, ше-
почучи найпростішу молитву — хай він буде живий, хай!
У Геллорана з носа текла кров, а з рота виплеснувся страш-

603


ний кривавий згусток. Половина обличчя перетворилася на
розпухлий ліловий синець. Але, дякувати Богу, Дік дихав.
Хрипко, глибоко, аж уся грудна клітка тряслася.

Венді уважно придивилася до нього й широко розплю-


щила очі. Рукав куртки, надягнутої на Геллорана, почорнів і
обвуглився. Половина куртки продерта наскрізь. У волоссі
запеклася кров, а по шиї вниз збігала страшна, хоч і не гли-
бока, подряпина.

(Господи, що з ним сталося?)

— Деннії — гарчав нагорі хрипкий роздратований го-
лос. — Виходьу щоб тебе!

Зараз часу на роздуми не було. Венді затрясла Геллорана,


кривлячи обличчя від гострих спалахів болю в ребрах. Бік
відчувався гарячою розчавленою масою.

(А якщо ребра протикають мені легені, коли я ворушу-


ся?)

Але й тут нічого не можна було вдіяти. Якщо Джек роз-


шукає Денні, він уб’є його, заб’є до смерті молотком, як на-
магався забити Венді.

Тому вона трясла Геллорана, а потім заходилася легенько


поплескувати по тій щоці, на якій не було синця.

— Прийдіть до тями, — говорила вона. — Містере Гелло-


не, ви повинні прийти до тями. Будь ласка... прошу вас...

Нагорі без утоми стукав молоток — це Джек Торренс


розшукував свого сина.

Денні стояв, притулившись до дверей, дивлячись туди, де


з’єднувалися коридори. Молоток не перестаючи бив по сті-
нах у рваному ритмі, й удари звучали все голосніше. Істота,

604


що гналася за Денні, пронизливо кричала, вила й лаялася.
Сон і ява з’єдналися без єдиного шва.

Істота звернула за ріг.

Те, що відчув Денні, до певної міри було полегшенням.
Це не був його батько. Маска обличчя й тіла роздерлася,
розповзлась і зробилася атрибутом невдалого жарту. Хіба
це тато — це чудовисько із суботньої передачі «Вечірнє шок-
шоу», жахлива істота, що обертає очима, горбиться і втягує
голову в плечі, а сорочка на ньому просочена кров’ю? Ні,
який же це тато!

— Зараз, клянуся Богом, — видихнуло чудовисько. Об-


терло губи тремтячою рукою. — Зараз ти довідаєшся, хто тут
хазяїн. Побачиш. їм не ти потрібний, а я. Я! Я! — І махнуло
подряпаним молотком, двобічна голівка якого вже втрати-
ла форму й оббилася від незліченних ударів. Той урізався
в стіну, пробивши в шовковистих шпалерах круглу дірку.
Вилетіла хмарина вапняного пилу Істота посміхнулася.

— Побачимо, як ти тепер будеш свої фокуси показува-


ти, — пробурмотіло чудовисько. — Я не вчора народився,
зрозуміло? І з колиски мене нянька не впускала, Господь
свідок. Хлопчику, я маю намір виконати стосовно тебе свій
батьківський обов’язок.

Денні сказав:

— Ти не мій тато.

Істота зупинилася. На мить здалася просто розгубле-


ною — начебто точно не знала, хто або що вона таке. Потім
рушила далі. Молоток зі свистом ударив по дверях, і вони
глухо відгукнулися: «бум!».

605


— Брешеш, — сказала істота. — Інакше хто ж я такий?
У мене дві родимки, у мене пупок чашечкою, у мене навіть
інструмент є, хлопче. Запитай маму.

— Ти — маска, — сказав Денні. — Просто несправжнє об-


личчя. Просто ти не такий мертвий, як інші, ото і знадобився
готелю. Але коли він з тобою закінчить, ти перетворишся на
порожнє місце. На ніщо. Я не боюся тебе.

— Будеш боятися! — завила істота. Невблаганний моло-


ток опустився, зі свистом врізавшись у килим між ступнями
Денні. Хлопчик не відступив.

— Ти оббрехав мене! Ти об’єднався з нею! Ти щось за-


мишляв проти мене! І обманював! Списав на останньому
іспиті: — З-під волохатих брів на Денні блиснули очі. У них
світилася хитрість божевільного. — Нічого, я й це знайду.
Твір десь у підвалі. Я знайду його. Мені пообіцяли, що я
зможу дивитися все, що захочу.

Істота знову замахнулася.

— Так, пообіцяли, — погодився Денні. — Але вони бре-
шуть.

Молоток завмер у вищій точці розмаху.

Геллоран почав приходити до тями, і Венді перестала
ляскати його по щоках. Хвилину тому вниз по шахті ліф-
та приплили невиразні, ледь чутні крізь вітер слова: «Ти
обманював! Списував на іспиті!» Кричали десь у глибині
західного крила. Венді була майже впевнена, що Денні з Дже-
ком — на четвертому поверсі, й Джек — те, що вселилося в
нього, — знайшов сина. Тепер вони з Геллораном нічого не
могли вдіяти.

606


— Ох, доко, — пробурмотіла вона. Очі застелили сльози.

— Сучий син зламав мені щелепу, — хрипко пробурчав


Геллоран. — А голова...

Він намагався сісти. Праве око стрімко перетворювалося


на щілинку через ліловий синець, що спухав під ним. Проте
Венді він помітив.

— Місіс Торренс...

— Тсссс, — сказала вона.

— Де хлопчик, місіс Торренс?

— На четвертому поверсі, — відповіла вона. — 3 бать-
ком.

— Вони брешуть, — знову повторив Денні. У голові


хлопчика щось промайнуло, спалахнувши, як метеор, що
згоряє — занадто коротко, занадто яскраво, щоб піймати й
утримати цю думку. Від неї залишився тільки хвостик.

(це десь у підвалі)

(ти згадаєш, про що забув батько)

— Ти... ти не можеш так говорити з батьком, — хрипко


сказала істота. Молоток затремтів і опустився. — Сам собі
робиш гірше, ото і все. По... покарання. Суворе.

Істота п'яно похитнулася й витріщилася на Денні, жалію-


чи себе до сліз. Жаль почав переростати в ненависть.

— Ти не мій тато, — знову заявив Денні. — А якщо в тобі


залишилася хоч крапелька мого тата, вона знає, що вони
брешуть. Тут усе — брехня й обман. Як гральні кості, які
тато поклав у мою панчоху на Різдво, як ті подарунки, що
кладуть на вітрину, — тато сказав, що там усередині нічого
нема, ніяких подарунків, лише порожні коробки. Просто по-

607


казуха, сказав тато. Ти — воно, а не тато. Ти — готель. І коли
ти доможешся свого, то нічого не даси моєму татові, тому
що занадто любиш себе. І тато це знає. Ти зумів змусити тата
напитися Всякої Гидоти, тому що тільки так можна було його
здобути. Ти брехун, фальшива морда.

— Брешеш! Брешеш! — Крик вийшов тонким, пронизли-


вим. Молоток скажено засмикався в повітрі.

— Нумо, вдар. Тільки ти ніколи не одержиш від мене


того, що тобі потрібно.

Обличчя, у яке дивився Денні, змінилося. Важко сказати


як — воно не оплавилося, не облізло. Тіло злегка здригнуло-
ся, а потім закривавлені пальці розтиснулися, мов зламані
клешні. Молоток випав і глухо стукнувся об килим. Ото і
все. Але раптом перед Денні виявився тато, він дивився
на хлопчика в смертельній муці й так сумно, що серце мало-
го запалало в грудях. Куточки рота опустилися, вигнулися
тремтячим луком.

— Доко, — сказав Джек Торренс. — Тікай. Швидко.


І пам’ятай, як я тебе люблю.

— Ні, — сказав Денні.

— Денні, заради Бога...

— Ні, — сказав Денні. Він узяз закривавлену руку батька


й поцілував. — Уже майже все.

Геллоран, опираючись спиною об стіну, ривками підняв-


ся на ноги. Вони з Венді витріщилися одне на одного, як
моторошна парочка вцілілих після бомбування госпіталю.

— Треба туди, нагору, — сказав він. — Треба йому допо-


могти.

Біла, як крейда, Венді загнано глянула йому в очі.

608

— Занадто пізно, — відповіла вона. — Тепер допомогти


Денні може тільки він сам.

Минула хвилина, дві. Три. І вони почули, як істота над


їхніми головами пронизливо закричала — але цього разу не
гнівно, а в смертельному жаху

— Боже милостивий, — прошептав Геллоран, — що від-


бувається?

— Не знаю, — сказала вона.

— Воно вбило його?

— Не знаю.

Оживаючи, брязнув ліфт. Він поїхав униз, везучи в собі
ошалілу істоту, що пронизливо кричала.

Денні стояв, не ворушачись. Йому нікуди було тікати —


«Оверлук» був усюди. Хлопчик зрозумів це раптово, пов-
ністю, безболісно. Уперше в житті його навідала доросла
думка, доросле відчуття, квінтесенція досвіду, набутого ним
у цьому поганому місці — сповнений гіркоти висновок:

(мама з татом не можуть мені допомогти, і я залишився


сам)

— Іди, — сказав він закривавленому незнайомцеві, що


стояв перед ним. — Іди. Забирайся звідси.

Істота нагнулася. Видно було рукоятку ножа, що стирча-


ла зі спини. Пальці знову стиснули молоток, однак замість
того, щоб спрямувати удар у Денні, істота обернула своє
знаряддя, цілячись твердим боком собі в обличчя.

Денні раптом зрозумів.

А молоток почав підніматися й опускатися, руйнуючи
рештки образу Джека Торренса. Істота в коридорі танцюва-

20 “Сяйво"

609

ла лиховісну дивну польку; контрапунктом до човгання ніг


звучлли огидні удари молотка, що опускався знову й знову
На шпалери хлюпала кров. У повітря, мов клавіші розбитого
піаніно, летіли уламки кості. Скільки це тривало, сказати
було неможливо, але коли істота знову звернула увагу на
Денні, батько хлопчика зник назавжди. Те, що залишилося
від його обличчя, перетворилося на дивну рухому компо-
зицію, де недбало змішалися в одне безліч облич. Денні роз-
гледів жінку з 217-го номера, чоловіка-пса, голодну, схожу на
хлопчика-істоту з цементного кільця...

— Тоді маски геть, — прошептала істота. — Більше ні-


яких перешкод...

Молоток був занесений востаннє. Вуха Денні заповнило


цокання.

— Скажеш ще що-небудь? — запитала істота. — Ти певен,


що не хочеш утекти? А може, зіграємо в хованки? Усе, що в
нас залишилося, це час, ти ж знаєш. Ціла вічність. А може,
закінчимо все це? Теж можна. Зрештою, там святкують без
нас.

Чудовисько жадібно посміхнулося, показавши вибиті


зуби.

І тут Денні осінило. Ось про що забув батько.

Обличчя хлопчика раптом сповнилося торжества, істота
помітила це й здивовано зам'ялася.

— Котел! — пронизливо закричав Денні. — Тиск не ски-


дали ще від ранку! Він росте! Котел вибухне!

По розбитому обличчю істоти, що стояла перед Денні,


розлилися жах і розуміння. Її теж осінило. Молоток випав
зі стиснутих у кулаки пальців і легенько стукнув об синьо-
чотжий килим.

— Котел! — закричала істота. — О ні! Цього не можна




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка