І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка4/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

— Ні, — прошептав він. — Ні, Тоні, будь ласка...

І звішена через білий край порцелянової ванни рука.
М’яка, безвладна. Униз по пальцю — середньому пальцю —
повільно стікає струмок крові, капає на підлогу; ніготь аку-
ратний, доглянутий...

Ні, ні, ні, ні...

(ну будь ласка, Тоні, ти мене лякаєш)

ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС.

(перестань, Тоні, перестань)

Усе тане.

Стук у темряві голосніший, ще голосніший, віддається
луною всюди, з усіх боків.

Тепер він у темному коридорі, зо страху втискається в


синій килим, весь у буйних заростях чорних звивистих си-
луетів, — прислухається до все ближчого стукоту, і ось уже

50

Хтось — неясний силует — звертає за ріг і наближається до


Денні хиткою ходою, від нього пахне кров’ю й загибеллю.
В одній руці він погойдує дерев’яний молоток (ТРЕМС),
описуючи нехороші дуги, вбиваючи його в стіни, розрива-
ючи шовковисті шпалери й вибиваючи примарні хмарини
вапняного пилу:

— ВИХОДЬ, ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ! ЯК СПРАВЖ-


НІЙ ЧОЛОВІК!

Силует наближається, від нього різко пахне чимось кис-


ло-солодким, він величезний; молоток зі злісним свистом
розсікає повітря, а потім урізається в стіну, так, що вилітає
хмара пилу — при вдиху виявляється, яка вона суха й ко-
люча, — і лунає глухе голосне «бумм!». Малюсінькі червоні
вічка горять у темряві. Чудовисько йде за ним, воно виявило
його, затиснуло тут спиною до голої стіни. А люк на стелі на
замку.

Темрява. Відчуття, начебто він пливе.

— Тоні, будь ласка, забери мене назад, будь ласка...

І він повернувся, він, весь у поту, знову сидів на крайці


тротуару Арапаго-стріт, і змокла сорочка прилипла до спи-
ни. У вухах ще стояв глухий стукіт, і пахло сечею, його влас-
ною: нажаханий, він обмочив штани. Перед очима стояла
безвладна рука, що звісилася з ванни; кров, що збігає долі-
лиць по середньому пальцю, і те незрозуміле слово, значно
страшніше від будь-якого іншого: ТРЕМС.

І ось — сонячне світло. Усе реальне. Крім Тоні, що стояв


на розі за шість будинків, перетворившись на цятку, голос
його був тихий, тонкий і приємний.

51

— Обережніше, доко...



Мить — і Тоні зник, а з-за рогу зринув татів старенький
«жук», торохтячи проїхав по вулиці, викидаючи хмари синь-
ого диму. Денні повільно схопився на ноги з тротуару, роз-
махуючи руками, пританцьовуючи з ноги на ногу, волаючи:
«Тату! Агов, тату! Агов! Привіт!»

Тато завів «фольксваґен» на тротуар, вимкнув мотор і


відчинив дверцята. Денні побіг до нього — і застиг на місці,
витріщивши очі. Душа хлопчика упала в п’яти, він закам’янів.
Поряд із татом на передньому сидінні лежав молоток з ко-
роткою ручкою, до покритої запеченою кров’ю голівки при-
липло волосся.

У наступну хвилину на цьому місці опинилася сумка з


продуктами.

— Денні... доко, з тобою все гаразд?

— Угу. Усе о’кей. — Він підійшов до тата й зарився об-
личчям в оброблену овечою шкірою варену куртку, міцно
обхопивши його. Джек обійняв малого у відповідь, трохи
дивуючись.

— Агов, доко, не сиди стільки на сонце. Ти весь пітний,


з тебе аж капає.

— Здається, я трохи поспав. Тату, я люблю тебе. Я че-


кав.

— Я теж люблю тебе, Дене. Ось, привіз вам дещо. Як га-


даєш, ти вже досить великий, щоб віднести це нагору?

— Звісно!

— Торренс-менший, найдужча людина у світі, — сказав
Джек, скуйовдивши йому волосся. — Хобі якого — засинати
на розі вулиць.

52

Потім вони пішли до дверей, а мама вже зійшла на ґанок,


щоб зустріти їх, і Денні став на другу сходинку й дивився, як
вони цілуються. Вони були раді бачити одне одного. Вони
випромінювали любов — як випромінювали її хлопець із
дівчиною, що пройшли по вулиці, тримаючись за руки. Денні
зрадів.

Сумка з продуктами, всього лише сумка з їжею, яку він


тримав в оберемку, захрумтіла. Усе було гаразд. Тато вдома.
Мама його любить. Нічого поганого. І крім того, не все, що
Тоні показує, неодмінно збувається.

Але в серці Денні оселився страх, глибокий, льодовий,


він гніздився навколо серця й того незрозумілого слова, яке
хлопчик побачив у дзеркалі свого духу.

5. Телефонна будка

Припаркувавши «фольксваґен» перед універмагом
«Тейбл-Меса», Джек заглушив мотор. Він знову задумався,
чи не варто з’їздити й поміняти бензонасос, і знову сказав
собі, що на це нема грошей. Якщо автомобільчик допрацює
до листопада, можна буде з усіма почестями відправити його
на спочинок. До листопада тут, уторах, буде стільки снігу, що
«жук» потоне весь... а може, потонуть і три «жуки», постав-
лені один на одного.

— Я хочу, щоб ти залишився в машині, доко. А я принесу


тобі цукерку..

— А чому мені не можна з тобою?

— Мені треба зателефонувати в особистій справі.

53

— Тому ти не зателефонував з дому?



— Ага.

Незважаючи на їхні куці фінанси, Венді наполягла на


тому, щоб телефон був. Вона доводила, що з маленькою ди-
тиною — особливо з таким малям, як Денні, який іноді не-
притомніє — не можна дозволити собі не мати телефону.
Тому Джек розщедрився на тридцять доларів за установку
апарата — уже кепсько — і на дев’яносто за страховку, що
завдало по бюджету справді відчутного удару. Але дотепер
телефон мовчав як риба, не рахуючи двох разів, коли поми-
лялися номером.

— Тату, а можна мені «Бебі Рут»?

— Можна. Сиди спокійно і не балуйся з перемиканням
передач. Добре?

— Добре. Я мапи подивлюся.

— Дивись.

Джек виліз із машини, а Денні відкрив бардачок «жука»


і дістав п’ять порваних мап розташування бензоколонок:
Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінґ і Нью-Мексико. Він по-
любляв дорожні мапи, полюбляв водити пальцем уздовж
трас. На думку Денні, у переїзді на Захід найкращим були
нові мапи.

Джек сходив до аптечного прилавка, купив Денні цукер-


ку, а собі газету й екземпляр жовтневого «Письменницько-
го дайджесту». Давши дівчині п’ятірку, він попросив здачу
четвертаками. Затисши срібло в руці, пішов до телефонної
будки, що стояла біля автомата з виготовлення ключів, і
протиснувся всередину. Звідси крізь троє скелець було вид-
но Денні, що сидів усередині «жука». Голова хлопчика чемно

54

схилилася над мапами. Джек відчув приплив любові до хлоп-


чика, що межувала з розпачем, і від цього на обличчі застиг
похмурий вираз.

Він думавгщо висловити Елу обов’язкову подяку можна


і з дому — зрозуміло, він не збирався говорити те, що могло*
викликати у Венді заперечення. Але гордість Джека сказала:
ні. Тепер він майже завжди прислухався до того, що підка-
зувала йому гордість, адже крім дружини із сином, шестиста
доларів на поточному рахунку й старенького «фольксваґена»
68 року в нього залишилася тільки гордість. Та й рахунок
був об’єднаним. Рік тому він викладав англійську в одній із
найкращих приватних шкіл Нової Англії. І друзі там були —
щоправда, не зовсім такі, з якими Джек знався до того, як
покинув пити, але посміятися було з ким; були приятелі —
колеги по факультету, які захоплювалися тим, як хвацько
він працює з класом, і його пристрастю до письменницького
ремесла. Шість місяців тому все було дуже добре. Раптом
виявилося, що кожні два тижні від платні залишається до-
статньо грошей, щоб почати робити невеликі заощадження.
У дні, коли Джек пив, жодного разу не вдавалося відкласти
ні копійки, хоча випивку майже завжди ставив Ел Шоклі.
Джек із Венді почали обережно прикидати, чи не пошукати
будинок і чи не виплатити приблизно за рік перший внесок.
Ферма в селі. Шість або вісім років на те, щоб повністю її
обновити — чорт забирай, вони були молоді, у них був час.

Потім він не стримався.

Джордж Гетфілд.

Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті


Кроммерта, усе разом нагадувало одну зі сцен його влас-

55

ної п’єси: на стінах — старі портрети колишніх директорів


Стовінґтона, гравюри із зображенням школи, якою вона була
в 1879 році, коли її щойно побудували, і в 1895-му, коли гроші
Вандербільда дозволили спорудити закритий манеж — він
досі стояв на захід від футбольного поля, присадкуватий,
неосяжний, вкритий плющем. Квітневий плющ шелестів
за відкритим вікном у Кроммерта, з радіатора чувся шум
парового опалення, що навівав дрімоту. Джек згадав, що
думав тоді: «Це не на сцені. Це по-справжньому. Моє життя.
Як можна було пустити його котові під хвіст?»

— Джеку, справа серйозна. Дуже серйозна. Рада попро-


сила мене повідомити вас що вони вирішили.

Рада бажала, щоб Джек покинув посаду, і Джек пішов їм


назустріч. За інших обставин термін його перебування на
ній закінчився б у червні цього року.

Після бесіди в кабінеті Кроммерта почалася найтемніша,


найстрашніша ніч у житті Джека. Бажання, потреба напи-
тися ніколи ще не було настільки сильною. Руки тремтіли.
Він снував, натикаючись на предмети, перевертаючи їх. А ще
його не полишало бажання зірвати все на Венді й Денні. Його
норов був подібний до лютого звіра на прогнилій прив’язі.
Злякавшись, як би не вдарити їх, Джек утік з дому. Скінчи-
лося все біля входу в бар. Від того, щоб зайти всередину,
Джека утримало лише одне: він розумів, що зробить це — і
Венді нарешті піде, і Денні забере з собою. Він же після цього
перетвориться на мерця.

Замість того щоб зайти в бар, де темні силуети сма-


кували чяпої забуття, він вирушив додому до Ела Шоклі.

56

Рада проголосувала: шість — проти, один — за. Цим одним


і був Ел.

Зараз Джек набрав номер оператора, і та повідомила,


що за один долар вісімдесят центів можна на три хвилини
зв’язатися з Елом. «Час, дитинко, штука відносна», — по-
думав він і кинув в автомат вісім четвертаків. Поки його
виклик прибирався на схід, чулися то високі, то низькі елек-
тронні гудки.

Батьком Ела Шоклі був Артур Лонґлі Шоклі, сталевий


барон. Своєму єдиному синові, Елберту, він залишив статок
і величезну кількість найрізноманітніших капіталовкладень

і директорських посад у різних радах. У тому числі — і в Раді


директорів Стовінґтонської підготовчої академії, улюблено-
го об’єкту доброчинності старого. І Артур, і Елберт Шоклі
були її колишніми вихованцями, до того ж Ел жив у Бар-
рі, достатньо близько, щоб особисто виявляти цікавість до
шкільних справ. Кілька років Ел працював у Стовінґтонській
школі тренером з тенісу.

Джек подружився з Елом найбільш природним і неви-


падковим чином: на всіх факультетських і шкільних вечір-
ках, яких обидва не цуралися, вони незмінно виявлялися
найбільш п’яними. Шоклі розлучився з дружиною, та й сі-
мейнежиття Джека повільно зводилося на пси, хоча він усе
ще любив Венді й не раз щиро обіцяв змінитися заради неї
й малюка Денні.

Багато разів після викладацької вечірки вони «водили


козу», перебираючись із бару в бар, поки ті не закривались,
а потім зупинялися біля якої-небудь сімейної крамнички,

57

щоб купити ящик пива, а тоді випити його, зупинивши авто


наприкінці якої-небудь об’їзної дороги. Бувало, Джек споти-
каючись ввалювався в будиночок, який винаймав, уже тоді,
коли ранкова зоря вже розливалася по небу, — і виявляв,
що Венді з малям сплять на кушетці, Денні — завжди біля
спинки, сунувши Венді під підборіддя малюсінький кулачок.
Він дивився на них, і відраза до себе підкочувала до горла
гіркою хвилею, пересилюючи навіть смак пива, сигарет і
мартіні — «марсіян», як називав їх Ел. У такі хвилини дум-
ки Джека цілком розумно й тверезо правили про пістолет,
мотузку або бритву.

Якщо п’янка припадала на вечір вихідного, він години зо


три спав, а тоді вставав, одягався, ковтав чотири таблетки ек-
седрину й, не протверезівши, йшов на дев’яту давати уроки
американської поезії. Привіт, хлопці, сьогодні Червонооке
Диво розповість вам, як під час великої пожежі Лонґфелло
втратив дружину.

«Я не вірив, що я алкоголік», — подумав Джек, чуючи, як


задзвонив телефон Ела Шоклі. Пропущені уроки або уроки,
на яких від неголеного Джека усе ще несло нічними «марсія-
нами». Тільки не я — я ж можу кинути в будь-який момент.
Ночі, які вони з Венді провели в різних ліжках. Ні, зі мною
все гаразд. Пом’яте крило авта. Звичайно, можу вести маши-
ну. Сльози, які Венді щоразу проливала у ванній. Обережні
погляди колег на будь-якій вечірці, де подавали спиртне, на-
віть якщо це було вино. Помалу приходило розуміння того,
що про нього говорять. Розуміння, що з його «ундервуду»
виходять лише майже порожні аркуші, які одразу ж відправ-
ляються, зім’яті, в корзину для сміття. Колись він був знахід-

58

кою для Стовінґтону — цілком імовірно, перспективний аме-


риканський письменник, і безперечно — людина, достатньо
кваліфікована для викладання такого таємничого предмету,
як письменницька майстерність. Він уже опублікував дві
дюжини оповідань. Він працював над п’єсою й сподівався,
що в якомусь далекому закутку свідомості, можливо, визріє
роман. Але зараз Джек нічого не писав, а викладацька діяль-
ність стала дивною й безладною.

Закінчилося все це якось увечері — не минуло й місяця


після того, як Джек зламав синові руку. Ось і кінець сімейно-
го життя, здавалося йому. Венді залишалося лише зібратися
з силами... він знав, що якби її мати не була такою стервоз-
ною, автобус відвіз би Венді назад у Нью-Гемпшир, щойно
Денні зміг би подорожувати. Зі шлюбом було б покінчено.

Тоді, на початку першої, Джек із Елом в’їжджали в Барр


по дорозі № 31. За кермом «яґуара» був Ел, він заледве впису-
вався в повороти, іноді перетинаючи подвійну жовту лінію.
Обидва були п’янезні, тієї ночі «марсіяни» приземлилися,
повні сил. Останній вигин дороги перед мостом вони про-
їхали на швидкості сімдесят миль, і там виявився дитячий
велосипед; потім — різкий, болісний, пронизливий писк гуми
на шинах «ягуара». Джек пам'ятає, як невиразно побачив
схоже на круглий білий місяць обличчя Ела над кермом. На
швидкості сорок миль на годину вони із брязкотом і тріском
врізались у велосипед, і той погнутим, покрученим птахом
злетів у повітря, ударив кермом у вітрове скло й одразу знову
опинився в повітрі, а перед виряченими очима Джека зали-
шилося поцятковане зірочками тріщин скло. Трохи пізніше
почувся останній страшний удар, це велосипед вдарився об

59

дорогу позаду них. Шини по чомусь пройшлися, воно глухо


стукнулось об днище. «Яґуар» розвернуло поперек дороги..
Ел усе ще кермував, і звідкись іздалеку до Джека долинув
слабкий власний голос: «Господи, Еле. Ми його переїхали.
Я відчув».

Телефон продовжувавьдзвонити просто у вухо. Нумо, Еле.


Зупини. Я із цим розберуся.

Ел зупинив димуюче авто за якихось три фути від опори


мосту. Дві шини «яґуара» були спущені. Підгоріла гума зали-
шила стотридцятифутовий зиґзаґоподібний слід на асфальті.
Переглянувшись, вони кинулися назад, у холодну пітьму.

Від велосипеда не лишилося нічого. Одне колесо відва-


лилося, і, оглянувшись через плече, Джек побачив, що воно
лежить посеред дороги, наїжившись півдюжиною схожих на
струни рояля спиць. Запинаючись, Ел мовив: «По-моєму, на
нього ми й наїхали, Джекі».

— Де ж тоді дитина?

— Ти бачив дитину?

Джек насупився. Усе відбулося жахливо швидко. Вони


вискочили з-за рогу. У світлі фар «яґуара» невиразно поба-
чили велосипед. Ел щось закричав. Вони налетіли на нього
й довго сковзали юзом.

Вони перенесли велосипед на узбіччя. Ел повернувся до


«яґуара» і ввімкнув усі чотири фари. Відтак дві години вони
обшукували дорогу, користуючись потужним чотирикамер-
ним ліхтариком. Нічого. Незважаючи на пізній час, мимо
«яґуара, що сів на мілину» і двох чоловіків з ліхтарем про-
їхало кілька машин. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек

60

вирішив, що з дивної примхи доля вирішила дати їм обом


останній шанс, не підпустила туди поліцію і втримала всіх
проїжджаючих від того, щоб зупинитися.

Очверть на третю вони повернулися до «яґуара»; тверезі,


але ослаблі до нудоти.

— Що ж цей велик робив посеред дороги, якщо на ньому


ніхто не їхав? — вимогливо запитав Ел. — Він же не на узбіч-
чі лежав, а якраз посередині дороги, хай йому чорт!

Джек зумів лише похитати головою.

— Ваш абонент не відповідає, — сказала оператор. — Хо-
чете, щоб я продовжувала викликати?

— Ще кілька дзвінків, операторе. Можна?

— Так, сер, — відгукнувся сповнений усвідомлення своїх
обов’язків голос.

Нумо, Еле!

Ел перейшов через міст до найближчої телефонної будки,
зателефонував приятелеві-холостякові й сказав, що якщо
той візьме з гаража зимові шини для «яґуара» і привезе їх на
31-е шосе до мосту за Барром, то отримає п’ятдесят доларів.
Приятель приїхав за двадцять хвилин, одягнений у джинси
й піжамну куртку. Він оглянув місце події.

— Прикінчили кого-небудь? — запитав він.

Ел уже піднімав домкратом задню частину машини, а
Джек відгвинчував гайки.

— На щастя, ні, — сказав Ел.

— Добре, та однаково мені краще вертатися. Заплатиш
завтра.

— Чудово, — сказав Ел, не піднімаючи очей.

61

Удвох вони без п]*Ьблем змінили шини й разом поїхали


додому до Ела Шоклі. Ел завів «яґуар» у гараж і вимкнув
мотор.

У темряві й тиші він сказав:

— Я зав’язую, Джекі. Досить, приїхали. Сьогодні я вбив
свого останнього «марсіянина».

І тепер, потіючи в телефонній кабіні, Джек раптом поду-


мав, що ніколи не сумнівався — Ел здатен довести справу
до кінця.

Додому вінтоді доїхав на своєму «фольксваґені», увімкнув


радіо, де, немов охороняючи досвітній дім, якась група все
повторювала:

Будь що буде, так і зроби... Тобі ж хочеться... Будь що буде,


так і зроби. Тобі ж хочеться...

Неважливо, чи голосно пролунав пронизливий вереск


шин і удар* Варто було заплющити очі — і Джек бачив те
єдине зім’яте колесо, поламані спиці стирчали в небо.

Коли він увійшов у дім, Венді спала на дивані. Він за-


глянув у кімнату до Денні, малий лежав на спині у своєму
ліжечку, поринувши у глибокий сон, рука усе ще була в гіпсі.
У м’якому світлі ліхтарів, що просочувався з вулиці, Джек
бачив рядки на білому вапні — там, де на гіпсі розписалися
лікарі й медсестри.

Це нещасний випадок. Він упав зі сходів.

(ах ти ж підлий брехун)

Це нещасний випадок. Я не стримався.

(ти траханий п’яниця, кому ти потрібен, ти брудний шма-
рок, якого бог колись висякав із носа)

62

Послухайте, гей, ну добре, будь ласка, мросто нещасний


випадок.

Але перед очима зринув стрибучий у руках ліхтар — і


останнє благання геть. Вони тоді нишпорили у висохлих до
кінця листопада бур’янах, шукали розпростерте тіло, що,
за всіма канонами, мусило там бути, і чекали поліцію. Не-
суттєво, що за кермом був Ел. Бували й інші вечори, коли
машину вів Джек.

Він укрив Денні, пройшов у спальню й дістав із верхньої


полиці шафи «Спеніш Ляму» тридцять восьмого калібру.
Пістолет зберігався в коробці з-під черевиків. Він добру
годину просидів на ліжку, не випускаючи револьвера з рук,
зачарований смертоносним блиском.

Уже світало, коли Джек поклав його назад у коробку, а


коробку — назад у шафу.

Того ранку він зателефонував начальникові відділу Брюк-


неру й попросив перенести його уроки. У нього грип. Брюк-
нер погодився — значно менш чемно, ніж це прийнято. За
останній рік Джек Торренс часто потерпав від грипу.

Венді зробила йому яєчню й каву. Вони їли мовчки. Чу-


лися лише радісні вигуки з двору, де Денні здоровою рукою
весело ганяв вантажівки через купу піску. ‘

Венді заходилася мити посуд. Не обертаючись, вона ска-


зала:

— Джеку. Я тут думала...

— Правда? — Тремтячими руками він запалив сигаре-
ту. Дивно, але цього ранку ніякого похмілля не було. Лише
тремтіння. Він кліпнув. Наступної короткої миті в пітьмі на

63

вітрове скло налетів велосипед, скло вкрилося тріщинками.


Шини пискнули. Застрибав ліхтар.

— Я хотіла поговорити з тобою про те... про те, як нам з


Денні буде краще. Може, і тобі теж. Не знаю. Напевно, треба
було поговорити про це раніше.

— Зробиш для мене дещо? — запитав він, дивлячись на


тремтячий кінчик сигарети. — Одну послугу?

— Яку? — Голос Венді був безрадісним, безбарвним. Він


подивився їй у спину.

— Поговорімо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде


бажання.

Тепер вона обернулася до нього, руки були в мереживі


мильної піни, гарненьке личко — блідим і позбавленим
ілюзій.

— Джеку, твої обіцянки нічого не варті. Ти просто про-


довжуєш своє...

Вона замовкла, заворожено дивлячись йому в очі, раптом


утративши впевненість.

— За тиждень, — сказав він. Його голос втратив усю силу,


це був шепіт. — Будь ласка. Я нічого не обіцяю. Якщо в тебе
тоді ще буде бажання поюворитк, ми поговоримо. Про все,
про що захочеш.

Вони довго дивилися одне одному в очі через залиту сон-


цем кухню. Коли вона, не сказавши більше ні слова, повер-
нулася до посуду, Джека затрясло. Господи, як йому хотілося
випити. Лише один маленькїіуі ковточок, просто щоб усе
стало на свої місця...

— Денні сказав, що йому приснилося, ніби ти потрапив в


аварію, — уривчасто повідомила вона. — Іноді йому сняться

64

кумедні сни. Це він сказав сьогодні вранці, коли я його одя-


гала. То що, Джеку? Ти потрапив в аварію?

— Ні.


До обіду нестерпне бажання випити перейшло в легку
лихоманку. Він поїхав до Ела додому.

— Тверезий? — запитав Ел перш, ніж впустити його. Ви-


гляд у Ела був жахливий.

— Як скло. Ти схожий на Лона Чейні в «Привиді опери».

— Ну, то заходь.

Весь день вони удвох грали у віст. І не пили.

Минув тиждень. Розмовляли вони з Венді не те щоб ба-
гато. Але Джек знав, що вона недовірливо спостерігає за
ним. Він ковтав каву без цукру й літрами кока-колу. Якось
увечері випив усю упаковку — шість банок, — а тоді побіг
у ванну і все виблював. Спиртного в пляшках, що стояли в
домашньому барі, не меншало. Після уроків він ішов до Ела
Шоклі — такої ненависті, як до Ела Шоклі, Венді в житті ні до
кого не відчувала! — а коли повертався додому, вона готова
була заприсягтися, що від Джека пахне віскі або джином, але
він розмовляв з нею до вечері виразно, пив каву, після вечері
грався з Денні, ділячись із ним кока-колою, читав йому казки
на ніч, потім сідав перевіряти твори, поглинаючи при цьому
чорну каву чашка за чашкою, і Венді мусила зізнатися сама
собі, що вона не мала рації.

Минали тижні. Невимовлені слова перестали крутитися


на кінчиках язиків. Джек відчував, як вони відступають,
але знав, що назовсім вони не відступлять ніколи. Усе ніби
налагодилося. Та потім — Джордж Гетфілд. Джек знову не
стримався, але цього разу був тверезим, як скло.

З "Сяйво"

65

— Сер, ваш абонент і далі не...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка